НА РУЇНАХ
1

Коли після півночі втікачі зібралися нарешті в умовленому місці, під захистом високих земляних стін старовинного городища, де був хоч сякий-такий затишок від сніговію, ніхто навіть не підозрював, скільки людей вирушило в путь. Думали передусім про те, щоб якнайдалі від'їхати від міста і не навести на слід погоню. їм пощастило: хуртовина не вщухала два дні і швидко позамітала їхні сліди. І тільки на кінець другого дня, коли в якомусь розореному хуторі, де бовваніло кілька запустілих хат, зупинилися на нічліг. Арсен і Палій обійшли всі підводи. Виявилося, що з ними їхало, включаючи тих сміливців, які разом із Савою Грицаєм тікали з Немирова, та дубовобалчан на чолі з Іваником, сто сімдесят чоловік. Це вже був чималий гурт людей, котрих об'єднала спільна мета – втекти з-під влади турків і несамовитого Юрася Хмельницького. Всі вони з першого ж дня почали дивитися на Палія, оскільки він був полковником козацьким, як на свого ватажка і прислухатися до кожного його слова.

Полічивши людей і дізнавшись, скільки харчових припасів – борошна, крупи, пшона, м'яса і солонини – везуть вони з собою, Арсен і Сава стурбовано глянули на Палія.

– Що будемо робити, батьку Семене? Припасів усього на тиждень… Ну, якщо підтягнути животи, на два… А до весни ж далеченько! – сказав Арсен. – А для коней зовсім нічого немає…

– І куди прямуємо? Люди мусять знати, – додав Сава. Вони стояли осторонь від валки. Перемерзлі люди почали збирати сухе гілляччя для вогню і здирати з уцілілих хлівів солом'яну покрівлю, щоб погодувати коней. Жінки і діти метнулися по хатах. Молодий Семашко з матір'ю та Яцьком зніс із саней тяжко хворого батька, який гаснув на очах.

Палій замислено дивився на холодні, засніжені простори, де спадали сині сутінки, на стомлені постаті людей, і глибока задума затьмарювала його обличчя.

– Зараз у нас єдиний шлях – на північ, на Полісся, – сказав він. – Такий наказ Сірка… А звідти – до Києва. Ми повинні попередити київського воєводу про те, що турки готують на місто напад… Гадаю, за тиждень доберемося туди.

– Хто нас там жде на Поліссі? – розчаровано промовив Сава.

– То, може, ти запропонуєш щось інше?

– Та ні.

– У нас іншого вибору нема. Доберемося до Києва, а там видно буде, що робити, – сказав Палій. – Серед своїх людей не пропадемо… А харчі треба берегти.

Увечері їх покликали до Семашків: Миронов! погіршало. Крім того, що в нього розпухли і почорніли ноги, почалася ще сильна пропасниця. Його поклали на теплій лежанці, прикрили кожухом, але чоловікові було все одно холодно – від дрижаків не попадав зуб на зуб. І син, і дружина, і дві маленькі доньки не відходили від хворого.

Коли Семен Палій, Арсен і Сава зупинилися біля його узголів'я, Мирон розплющив очі, слабко усміхнувся.

– Помираю я, друзі мої, – почувся його тихий голос. – Доконали прокляті яничари… Доконали, хай їм бісі Спасибі тобі, Семене, друже мій давній, за те, що порятував мене з друзями своїми… Що помру я не в тій смердючій ямі, а серед своїх людей: на руках у моєї любої Феодосії та дітей дорогих… Спасибі вам, друзі мої.

Губи його посмагли, а очі горіли страшним болем. Видно, боліло у нього не тільки тіло, а й душа. Він метався на облупленій, давно не біленій лежанці чужої запустілої хатини і щохвилини просив пити. Феодосія і діти подавали йому череп'яний кухоль, і він цокотів об нього зубами.

Козаки похмуро стояли в узголів'ї хворого. Чим вони могли допомогти йому? Адже смерть уже торкалася його чола.

Трохи відпочивши і зібравшись з силами, Мирон знову розплющив очі. Пильно поглянув на дружину та дітей і голосом, який не міг викликати ні тіні заперечення, наказав:

– Феодосіє, вийди з дітьми на хвилину з хати! Я щось маю сказати Семенові і його другові… А також – Саві…

Феодосія з дітьми вийшла. Мирон трохи помовчав, потім простягнув Палієві руку.

– Семене, друже мій, дні мої полічені, і не сьогодні, так завтра я стану перед богом. Помирати мені не страшно. Шкода тільки так рано розлучатися з білим світом… Та й це пусте!.. Одна думка мучить мене – як житиме Феодосія з малими дітьми? Пропадуть самі… Знаю, Сава допомагатиме, він добрий… Але ж у нього своя

– Навіщо про це думати, брате? Дасть бог, не помреш – втішив хворого Палій. – І ще не один рік топтатимеш ряст!

– Е, братику, чує моя душа, що й цієї весни я вже не побачу. А краще послухай, що я тобі скажу…

– Кажи.

– Семене, друже мій, пообіцяй, що після моєї смерті ти не кинеш на поталу дружину і дітей моїх… Візьми їх під свою опіку… Ти – вдівець, я знаю… 1 тобі, ще не старій людині, теж потрібен домашній затишок і дбайливі жіночі руки. Повір мені, кращої дружини, ніж Феодосія, на всій Україні не знайдеш… Тож поберися з нею, якщо, звичайно, вона захоче, і будь щасливий!

– Мироне, про що ти говориш?! – вигукнув вражений Палій. – Ти ще живий. І ми сподіваємося – будеш жити.

– Ні, я вже зібрався ад патрес, друже. Більше того, я говорю з тобою, мені здається, з того світу… Тож не переч. І якщо твоя ласка – пообіцяй, що зробиш так, як я прошу…

– В цьому можеш не сумніватися: я зроблю все, аби доглянути твою сім'ю, друже. Ось тільки щодо Феодосії…

– Що саме?

– Ти не маєш права нав'язувати їй свою волю. Знаєш, жінка, мати у нас на Україні – всьому голова.

– Я не нав'язую. Я ж сказав – якщо вона захоче… Спасибі тобі, брате. Тепер мені і помирати буде легше. Ідіть! А Феодосія хай зайде…

Козаки вийшли.

А перед світанком втікачі були розбуджені голосним плачем Феодосії – Мирон помер.

Похвалили його тут же, на безіменному хуторі, в старому погребі, бо нічим і ніколи було викопати в мерзлій землі могилу. Поставили над ним нашвидкуруч збитий хрест, постояли трохи, поки Феодосія і діти, заливаючись слізьми, припадали до дорогої могили, а потім рушили в дорогу.

Хуртовина ущухла, над безмежним засніженим полем сходило сліпучо-холодне зимове сонце. Бралося на мороз.

Палій махнув рукою – і валка знов повернула на північ.

Сніги випали в ту зиму такі, що коні провалювалися в них по черево. Тому тільки на десятий день вкрай знесилені втікачі добралися до Фастова.

Старовинне місто зустріло їх мертвою тишею. На засніжених вулицях – жодного людського сліду. Замість будинків – обгорілі чорні скелети, а уцілілі стояли без вікон і дверей. В закіптюжених кам'яних стінах єзуїтського колегіуму та костьолу, колись найбільших і найкращих будівлях, що тепер теж зяяли проваллями вікон, з криком шугало вороння.

Валка зупинилася на горі, біля руїн замку. Звідси відкривався широкий краєвид на Унаву та заунавські простори. Вдалині на тлі іскристо-білих снігів густо зеленіла безмежна стрічка старезного соснового бору, що тягнувся до самого Києва.

– Ох, розкіш яка, матко боска! – вигукнув Спихальський, розкинувши руки і наставивши в голубий простір свої руді вуса. – Мав би я крила, то здійнявся б ниньки з цієї гори та й полинув понад всеньким цим краєм аж ген-ген до того лісу! Ех, і заздрю я, панове-браття, птахам, які ширяють високо в небі і можуть завжди, як тільки захочуть, з високості забачити красу тоту!

– І справді тут гарно, – погодився Арсен. – Незгірше, ніж у нас у Дубовій Балці над Сулою… Тільки сумно як – жодної живої душі.

– До чого довели землю нашу! – з почуттям сказав Палій. – І турки, і татари… І свої яничари… Витоптали, випалили, сплюндрували дощенту. Чи то ж підніметься вона знову коли-небудь?

Всі мовчали. Хто міг відповісти на це запитання? Бо хіба ж один Фастів у руїнах? Вони вже проїхали пів-України, і майже повсюди – попелища і запустіння. Скільки-то люду треба, щоб заселити цю пустелю? Скільки сил докласти?

Поки меткий, всюдисущий Іваник, якого Палій в жарт прозвав генеральним квартирмейстером, розміщував людей на нічліг у сирих, але теплих склепах єзуїтського колегіуму, поки чоловіки ходили до Унави по сіно та очерет для коней, а також по дрова для багаття. Палій з Арсеном, Спихальським, Романом та Савою Грицаєм піднялися на горб, де височів фастівський замок. Перед потрощеною на шмаття брамою, з якої залишилися тільки цурупалки на довгих і міцних залізних завісах, Арсен, котрий ішов попереду, раптом зупинився: по пухкому снігу до фортеці петляв свіжий, людський слід.

– Еге, та тут хтось є! – промовив він і вийняв з-за пояса пістоль. – Цікаво – друг чи ворог? А ми думали, що в усьому Фастові – жодної душі!

Він почав обережно прокрадатися всередину фортеці. Друзі не відставали від нього.

Слід повів їх через широкий двір до протилежної стіни, де з усіх фортечних будівель уцілів невеличкий будиночок. Дах його під час пожежі, видно, згорів, але хтось уже пізніше прикрив стелю в'язанками очерету і житньої соломи, серед яких високо здіймався цегляний димар. З димаря вився ледь помітний сизий димок.

Арсен штовхнув двері, гукнув у темні сіни:

– Гей, хто тут жявий, озовися!

З хати почулося невиразне бурмотіння, але ніхто не показувався. Козаки зайшли до напівтемної кімнати.

Перед піччю, в якій малиново догорали дубові сучки, стояла згорбившись старенька бабуся. З-під товстої сукняної хустки на козаків глянули вицвілі очі. Чорні сухі руки вправно шургали рогачами. З печі, перехилившись через давно не мазаний облуплений комин, злякано визирали дві пари дитячих очей.

Вся хатина була завалена старим мотлохом, дровами, сушеними опеньками, дикими грушами і кислицями. В одному з кутків, відгородженому товстими сосновими полінами, темніла чимала купа жолудів. Всюди по стінах висіли пучки червоної калини та різного зілля.

На скрип дверей стара оглянулась, але не рушила з місця, тільки вичікувально дивилась на незнайомців.

– Добрий вечір, матінко! – привіталися козаки.

– Дай, боже, здоров'я вам, дітки! – прошамкала стара. – Я думала, на цьому світі вже й нема нікого, а воно ще й люди є.

– Є люди, бабусю, – сказав Палій. – А от у вашому Фастові – негусто. Крім вас, мабуть, більше нікого?

– Більше нікого… Зосталась одна я з онучатами. А якщо правду мовити, з чужими сиротами. Блукали на пожарищах… Настуню тут підібрала, а хлопець сам прибився.

– Не прибився, а прийшов, – мовив з печі хлопчина. Всі глянули на дітей. Дівчинка років семи чи восьми сором'язливо опустила великі чорні оченята і шуснула за комин. А хлопчина, якому можна було дати років десять чи одинадцять, сміливо дивився на незнайомців з-під острішкуватого білявого волосся.

– Як же тебе звати, парубче? – запитав Арсен, простягаючи руку, щоб погладити хлопця по голові.

Але той відхилився і повагом відповів:

– Звати мене Михасем. А по прозвищу – Цвіль.

– Ясно. Михайло Цвіль… Звідки ж ти родом?

– З Чорногородки… Чули?

– Це та, що на Ірпені? – спитав Палій. – Міцна фортечка!

– Була міцна. Зосталися одні стіни. А від села – головешки…

– І жодної людини?

– Та ці як я йшов розшукувати у Фастові свого дядька Василя то в Чорногородці троє залишалося – баба Мокрина з Марійкою та Мелашкою… Вони й мене кликали до себе, та в них і самих нічого було їсти… Навіщо їм зайвий рот?

Михась говорив як дорослий. І від того жорстока правда ставала ще страшнішою. Козаки зціпили зуби. Спихальський вилаявся:

– Пся крев, до чого довели народ! Вшистко сплюндрували,

вшисткіх винищили…

Палій важко опустився на піл за грубою, похилив голову, затулив обличчя руками і довго сидів так нерухомо. Ніхто не порушував гнітючої тиші. Тільки бабуся шаргала рогачем у печі, витягаючи горнятко, з якого пахло грибами. Коли ж він опустив руки і підвів голову, всі побачили, що його обличчя мокре від сліз, а очі світяться якимось дивним вогнем, якого раніш ніколи в них не було…

– Друзі, не дивуйтеся моїй слабкості… Зараз я плакав за тим, чого не вернеш, і за тими, кого не вернеш… Але разом з тим я не тільки плакав, я поклявся сам собі нещадно боротися, поки сил моїх стане, з ворогами нашими, які на корені народ наш нищать і в цьому своєму злому намірі досягли вже чималих успіхів. Боротися, щоб урятувати хоч те, що ще можна врятувати. Життя і майбутнє діток оцих. І землю нашу… Коли я ще недавно йшов на Запорожжя, щоб позбутися самотності, то зараз я подумав, що йду на Січ, до Сірка, для того, щоб допомогти йому своєю шаблею захищати землю нашу і народ наш! Якщо і ви такої думки, то закликаю вас, браття мої, піти разом зі мною. Бо ж чуєте, як волають ці руїни до помстиі Бо ж видите, до чого довели нас нерозумні гетьмани наші – до повної руйнації держави нашої, до повної загибелі…

– Ну, винні не тільки вони, – вставив Арсен.

Авжеж не тільки вони, – погодився Палій. – Але в першу чергу – вониі.. Пригадаймо: Юрко Хмельницький двадцять років тому володів обома берегами Дніпра і мав шістдесят тисяч козаків, крім запорожців. А міг би мати сто двадцять або й більше! Аби тільки гукнув клич… А що має тепер через свій дурний розум? Тисячу яничарів, татар, волохів та сотню своїх гультіпак… Він один з винуватців поразки українських та російських військ у війні з шляхтою, внаслідок чого в Андрусові Україна була розділена по Дніпру між Росією і Польщею. І якщо Лівобережжя, возз'єднане з Росією, вистояло, вижлло у вирі лихоліття, то Правобережжя геть витовкли кримчаки, шляхта, яничари та свої ж таки дурноверхі гетьманята… А Петро Дорошенко! Здається, не дурний, а не вистачило кебети возз'єднати Правобережжя з Лівобережжям і Росією. Все було майже готове, коли він прийшов з військом на Полтавщину і лівобережні полки ось-ось мали вручити йому гетьманську булаву. Так ні ж! Одержавши звістку з Чигирина, що линка скочила за пліт з молодим козаком, покинув військо на брата і помчав стрімголов карати зрадницю. І все знову розсипалося. І знову почалися міжусобиці, чвари, аж поки турки, покликані ним, не доконали Правобережжя… Ні, що не кажіть, а самі вони, гетьмани, винні, що так сталося… Та нам від цього не легше… Він підвівся, заглянув на піч, де притихли діти. – Що, любі мої голуб'ята, тепленько вам тут?.. То й ростіть на здоров'я! Бо на вас уся надія наша… Прощавайте! Козаки вийшли з хати.