11

Залишатися на Викітці довше було небезпечно: кожної хвилини варта могла викрити запорожців і зчинити тривогу. Тому не гаючись, Арсен забрав матір і дідуся і, пригнічений сумною звісткою про зникнення Златки і Стехи, що як сніг упала йому на голову, залишив з товаришами фортецю.

З руїн церкви невеликий кінний загін мав повернути на схід, до старовинного городища, що лежало у вибалку за кілька верст від Немирова. Там була призначена зустріч з Іваником та іншими дубовобалчанами, котрі мали приєднатися до козаків, щоб спільно тікати з-під влади турків.

Прощалися в темряві. Младен обняв Арсена, поцілував в обидві щоки.

– Прощай, сину, – сказав глухо. – Ми з Ненком залишимося тут… Не вберегли Златки… Нема сумніву, що її захопив султан Газі-бей, і ми постараємося вирвати її з Криму. Ненко – так ми домовилися – знову піде на службу в яничарський корпус, йому легше буде порушити клопотання перед султаном чи великим візиром про покарання Газі-бея і повернення Златки… Не забуватимемо також і про Стеху…

– Дякую, батьку, – сумно відповів Арсен. – Вірю, що ви зробите все, щоб визволити дівчат… Я теж не сидітиму, склавши руки. Я знайду шлях у Крим, розшукаю там Газі-бея, і горе йому!

– Його не треба довго розшукувати. То ак-мечетський салтан…

– В самій серцевині Криму сховався хижий яструб. Але я знайду його і під землею. Будьте певні!.. А якщо вам пощастить напасти на слід Златки і Стехи, то дайте мені знати в Січ.

– Обов'язково дамо… І від тебе чекатимемо радісних вістей, – у Младена здригнувся голос. Старий воєвода на хвилину замовк, а потім, переборовши хвилинну слабість, узяв Арсена і Палія за руки, відвів убік, сказав зосім тихо, але твердо: – А тепер, друзі, слухайте уважно: від кам'янецького паші до гетьмана вчора прибув чауш із надзвичайної ваги звісткою…

– Якою?! – вигукнули одночасно козаки.

– Навесні цього року, найпізніше – влітку, візир Кара-Мустафа кине своє військо на Київ! Якщо йому пощастить легко і швидко взяти місто, він перейде на Лівобережжя…

– Ось як! – Палій і Арсен не могли приховати радості. – Це ж звістка, якій ціни нема!

– Але це ще не все… Перед походом візира кримський хан з ордою має пошарпати Лівобережжя, а буджацькі татари разом з яничарами – відбудувати зруйновані запорожцями в пониззі Дніпра турецькі фортеці… Гадаю, що ви й самі розумієте, що ці вісті треба негайно передати куди слід!

– Спасибі, батьку, – Арсен міцно притиснув Младена до грудей, потім обняв Ненка. – Спасибі, брате… Все буде зроблено як треба!

Повернувшись до Якуба, він хотів обняти і його, але старий раптом сказав:

– Ні, Арсене, не прощайся зі мною: я їду з вами…

Вигук здивування вирвався з грудей Арсена, Младена і Ненка.

– Якубе, що ти надумав? – кинувся Младен.

– Так треба, Младене, – спокійно відповів той. – Якщо Златка опиниться на Україні, я їй заміню тебе, буду батьком… Та й до Ар-сена приросло моє серце, як до сина. А тут мені нічого робити. Якщо запитає хто, де подівся, скажете – загинув… На батьківщині у мене нікого нема, нікому я там не потрібний. А тут… я вірю, що знайдеться Златка, а в неї один шлях – до Арсена! То й я з ними!

Розчулені Младен, Ненко і Арсен обняли старого і так, обнявшись, постояли в мовчанні якусь хвилину. Потім Младен опустив руки.

– Все… їдьте! Та не забувайте, що ми тут і можемо передати для ваших воєвод не одну цікаву новину!

– Ми знайдемо вас, батьку, – сказав Арсен і перший рушив у темряву ночі.