8

Поверталися не поспішаючи, бо не боялися погоні. Хан зі своїми недобитками навряд чи посмів би гнатися за ними. А ногайці, які кочували між Сивашем і Дніпром, налякані розгромом кримських улусів, самі тікали, щоб не стати здобиччю козаків.

Коли сонце сідало за далекий небосхил, запорожці зупинилися на нічліг. Коні і худоба та отари овець пішли пастися понад берегами майже пересохлої степової річечки. А люди рвали тирсу, бур'ян, мостили собі постелі. Кашовари розіклали багаття і варили пшоняний куліш з бараниною.

До самого смерку табір гомонів. Козаки впереміш з визволеними бранцями і бранками вечеряли, розповідали різні бувальщини, розшукували земляків. І тільки пізно ввечері повкладалися спати просто під яскравими літніми зорями.

Спихальський з Метелицею весь вечір бродили по величезному табору – розшукували бранку-польку. Але так і не знайшли.

– Чорти батька знає, де вона запропастилася! – бурчав Метелиця, не радий, що, замість відпочинку, змушений швендяти у пошуках якоїсь шляхтянки.

Та Спихальський наполягав.

– Ну, пройдімо ще ось тут, понад долиною, ачей вона де сидить

біля багаття!

І вони йшли далі. Зазирали в кожне жіноче обличчя. Однак у жодному Метелиця не зміг признати «своєї» бранки.

Вранці, коли табір знявся з місця і розтягнувся по степу нескінченною валкою, в якій ішло щонайменше тридцять тисяч люду, Спихальський під'їхав знову до Метелиці.

– Поїдемо, батьку… Мов знайдемо тоту пташину!

– От напосівся! – незадоволено буркнув старий. – І що тобі до

неї?

– Не сердьтеся, батьку… Для вас вона лишень одна з визволених бранок, а для мене – землячка. А я ж на батьківщині не був уже кілька літ… Гадаєте, мені не кортить перекинутися рідним словечком із землячкою?

– Ото ж і воно, що із землячкою… Та ще якою! Вони вдарили коней і риссю поїхали до гурту бранців. Тут були жінки і діти, парубки й літні чоловіки, ба навіть старезні, виснажені діди – з Москви, Дону, Польщі та Литви, а найбільше – з України. Одні провели в неволі рік чи два, інші – десять чи й п'ятнадцять років. На більшості облич – печать страждання і… радості. Радості від довгожданої волі, що так несподівано прилетіла на прудких козацьких конях.

Та були й такі, що не приховували смутку й розпачу. В їхніх очах стояли сльози, а з грудей виривалося зітхання.

– Чого б це вони? – спитав Спихальський. – Чей же, не в неволю ідуть?

– Е-е, синку, у кожного своя доля, – розважно промовив Метелиця. – Одному неволя – люта недоля, а іншому – матінка рідна… Глянь на ту жінку з чорноголовим хлопчаком, вона, певно, дружина татарина, а хлопчак, її син, – тум, тобто напівтатарин, напівхристиянин… Як ти гадаєш, хотілося їй кидати чоловіка, оселю, отари овець і гурти коней, виноградники та баштани і йти на свою, але таку вже для неї чужу та далеку землю, де в неї, може, ні кола ні двора? От вона й плаче, але йти мусить…

– Гм, справді те, що ми називаємо волею, для неї обертається неволею… І багато таких?

– Хто зна… Чималенько, мабуть.

Вони їхали поволі й уважно приглядалися до кожного жіночого обличчя. Метелиця напружував пам'ять. Як же впізнати польку? Перед ним спливали тільки сині, сповнені жаху очі та буйне шовкове волосся, що обрамляло красиву голівку. Однак серед тисяч жінок хіба тільки одна вона має сині очі й русяві коси? Глянь – скільки їх!

Гурт за гуртом минали вони.

Над безконечною валкою висіла тонка сиза пилюка. Пекуче сонце нещадно смажило худі жилаві шиї чоловіків, спітнілі спини жінок і простоволосі голівки дітей. Йти було нелегко. Дошкуляла спрага. Над рівним, мов стіл, безводним степом тремтіло далеке марево, а в чистому, безхмарному небі спокійно-урочисто пропливали ширококрилі коршаки.

Спихальський уже втратив надію, що Метелиця впізнає бранку, і тому байдуже розглядався довкола.

Раптом позад нього пролунав голосний жіночий крик. Він здригнувся, мов від удару. Це ж голос, якого він ніяк не сподівався почути в цьому дикому степу!

Він рвучко повернувся.

На нього дивилися сині очі Вандзі. Чужий татарський одяг і якась брудна ганчірка на голові зовсім змінили жінку, але голос і очі… Пан Мартин аж зажмурився з несподіванки, не вірячи сам собі. Чи це сон, чи дійсність? Звідки тут взялася Вандзя? Як вона потрапила сюди?

– Вандзю! – Він кулею злетів з коня. – Вандзю! Це ти? Злотко моє дороге!

Вандзя стояла не менш вражена, ніж Спихальський. Коли б пан Мартин був не такий схвильований, він міг би помітити, як сполотніли щоки дружини, а в очах щось здригнулося, промайнуло зляканою пташкою і миттю щезло.

– Мартине! – зойкнула жінка. – Мартине! Він схопив її на руки, притиснув до грудей.

– Вандзю! Кохання моє! Побий мене грім, якщо я сподівався зустрітися тутай з тобою!

– Я теж ніяк не сподівалася на таку зустріч!

Біля них збиралися люди. Ошелешений Метелиця з подиву роззявив рота: «його шляхтянка» виявилась дружиною Спихальського!.. Старий козак довго лупав очима і шкріб потилицю, а потім помчав до товариства, щоб розповісти таку несподівану новину.

Спихальський опустив Вандзю на землю, помітивши, що на них звернуті цікаві погляди багатьох людей, і, не випускаючи її руки із своєї, пішов поряд з нею.

Виявилося, що Вандзя вже багато років у неволі. Коли султан Магомет брав Кам'янець, кілька татарських чамбулів напали на Галичину і Польщу, тоді вона й потрапила до них у полон.

– Коб знав я напевне, що ти в Криму, то, не гаючись ні хвильки, пішов би з товариством визволяти тебе, моя кохана!..

У Вандзі зірвалося з вуст тяжке зітхання і в голубих очах забриніли сльози. Спихальський розцінив це, як вияв жалю за втраченими роками на чужині, як скаргу на долю, що так несправедливо і жорстоко повелася з нею. Він обняв жінку за плечі, гаряче прошепотів:

– Не плач, Вандзюню, не побивайся! Горе лишилося позаду – і все буде добре…

– Ах, Мартине, ти ніц не розумієш! – схлипнула жінка.

– Що ж я маю розуміти? Ми разом – і для мене цього досить. Відтепер ми завжди будемо разом, щастя моє! Поїдемо у наш Круглик…

– Там нічого не лишилося: татари все спалили.

– А ми відбудуємо! Поставимо ще кращий дім…

– Ні, Мартинчику, не поїду я…

– Що? – вигукнув спантеличений Спихальський. – Чому то?

– Крім тебе, у мене там нікого немає…

– Крім мене, кажеш? А хто ж тобі ще потрібен, ясочко?

– У мене діти. Мартине, – ледь чутно прошепотіла жінка.

– Холера ясна, які діти? Звідки?

Він раптом почав здогадуватися. Кров шугнула йому в обличчя, і воно побуряковіло. Губи затремтіли, а руки мимовільно шарпнули Вандзю за плечі.

Не тямлячи себе, він заревів:

– Звідки, питам?

Вандзя вирвалась із його рук, гордо підняла голівку.

– Не кричи, Мартинеї Сам міг би здогадатися, що таких жінок, як я, в неволі не посилають доїти кобилиць чи полоти баштан…

– Отже, ти…

– Так, я стала дружиною салтана.

– О Єзус!

– А що я мала робити? Хіба я винна в тім, що мене схопили, як беззахисну вівцю, і завезли в чужий далекий край? Хіба не ти мав захищати мене? Але ж ви здали туркам Кам'янець і самі опинилися в неволі.. То чого ж ти зараз звинувачуєш мене?

Спихальський безтямно дивився на жінку, не вірячи в те, що сталось. Раптово, в одну мить завалилося його щастя, про яке він марив усі ці довгі важкі роки, зів'яли рожеві надії на майбутнє, виплекані у мороці чорних каторжних ночей, коли в нього залишалася одна-єдина втіха – мрія…

– Де ж ті… діти? – глухо спитав він.

– Залишилися в Криму… Салтан, напевне, врятував їх, моїх двох хлопчиків.

– А може, вони загинули?

– Ні, не вірю! – крикнула Вандзя. – Не говори про це! Не вірю! Поки сама не переконаюсь… Я бачила, як він тікав з ними!

– У нас будуть наші діти, Вандзюню.

– Хто зна, чи будуть… Адже не було… А ті, двійко, уже є, і я безтямно люблю їхі Чуєш – люблю!

– Ти забудеш їх.

– Кого? Дітей?! Ти думаєш, що говориш?

– Холера ясна, але ж ти мусиш їхати додому!

– Я і їду. Хіба не бачиш? – байдуже проронила Вандзя. Пан Мартин зітхнув і не відповів нічого.