6

Зайшовши до військової канцелярії, Семен Палій, Арсен Звенигора і Роман Воїнов вклонилися сивовусому кошовому, а потім виструнчилися, завмерли перед ним. Сірко обняв їх, уважно оглязув. Від його пильного погляду не приховалася і глибока зажура, що зачаїлася в примерклих Арсенових очах, і схудлі, обпалені морозними вітрами козацькі лиця, і зосереджена заклопотаність у всій доладній Палієвій постаті.

– Бачу, приїхали не з порожніми руками, – сказав він. – Привезли новини?.. І, здається, не тільки гарні?

– Ви вгадали, батьку, – сумно відповів Арсен.

– То чому ж похнюпився, козаче, мов сирота на чужому весіллі?

Арсен тяжко зітхнув і коротко повідомив про зникнення нареченої і сестри.

Ця звістка, видно, схвилювала кошового. Він закусив кінчик сивого вуса і довго мовчав. Потім підвів очі.

– Отже, ти кажеш – вони в Криму? Де ж саме?

– Мабуть, в Ак-Мечеті… В ту ніч від'їздив з Немирова ак-мечетський салтан Газі-бей. І важко повірити, щоб він повернувся з України додому з порожніми руками…

– Справді, важко…

– Але – клянусь усіма святими! – я доберусь до нього і відомщу! – вигукнув Арсен, стискаючи в безсилій люті кулаки.

– Ми разом відомстимо! – додав Роман.

– Чекайте, хлопці, чекайте! – зупинив їхній порив Сірко. – Про це ми поговоримо потім… А зараз сідайте, розповідайте. Я хочу знати все.

Козаки посідали до столу. На дзвінок кошового молоденький джура вніс чималий дерев'яний дзбан пахучого пінистого меду, поставив розмальовані візерунками високі череп'яні кухлі з ручками, наповнив їх.

Палій докладно розповів про їхню поїздку на Правобережжя, про свавілля Юрія Хмельницького в Немирові і його нелюдську жорстокість, про немирівську залогу і наміри турків влітку розпочати новий похід на Україну, на цей раз під Київ, про наказ кримчакам напасти на Лівобережжя, про зустріч із калмицькими послами до султана Магомета і про бажання калмицької орди перекочувати з Чорних земель на Правобережжя.

Сірко мовчки слухав, не проронивши жодного слова. Тільки по тому, як у нього блискали очі і правиця затиснулася в кулак, можна було догадатися, що кошового вразило почуте до глибини душі.

Палій яскраво змалював страшні картини запустіння, всенародного горя й убозтва, яке козаки бачили під час своєї подорожі. А в кінці сказав:

– Братовбивчі жорстокі війни між лівобережними та правобережними гетьманами, безперервні напади татар, шляхти, а особливо турецька навала зруйнували нашу дорогу Україну, поставили її над прірвою. Здається мені, ще один удар – і вона впаде в неї.. Йдеться про те, що Правобережжя може стати чужою землею, якщо ми не заселимо його своїми людьми, якщо не піднімемо з руїн міста і села. По всьому видно, що гетьман Самойлович, незважаючи на те, що він багато сил приклав для оборони Чигирина від турків, не розуміє цього і дбає тільки про збереження своєї влади над Лівобережжям і про те, як би цю владу зробити спадковою, тобто передати свою булаву котромусь із синів, яких він уже при значив полковниками. Бо коли б розумів, то не затримував би силоміць на лівому березі втікачів з Правобережжя, не посилав би свого сина Семена, полковника переяславського, повертати тих втікачів і палити Ржищів, Стайки, Корсунь і прилеглі села, щоб їх ніхто не заселяв… Зовсім не можна покладатися на Юрка Хмельницького, який робить разом з татарами розбійницькі походи на Лівобережжя, щоб вивести звідти людей на свій бік і заселити його. Наш народ добровільно ніколи не піде під владу турецького султана. На жаль, Юрій не розуміє цього або ж не хоче розуміти, бо відступати йому нікуди: занадто багато крові пролив він, багато горя завдав народові своєму, щоб сподіватися на його прощення, а тим більше – на повагу і любов… Залишається одна сила, що здатна захистити Правобережжя, – Москва. Опираючись на її явну чи таємну – в залежності від обставин – підтримку, запорожці можуть і повинні відродити цей нещасний, сплюндрований край, повернути його в лоно нашої матері-вітчизни. Інакше його посядуть чужинці…

Довго всі мовчали, вражені Палієвою розповіддю. Навіть Арсен і Роман, які вже не раз чули свого товариша, які разом з ним бачили все, про що він щойно розповів, тільки тепер усвідомили, в який страшний час вони живуть і який тягар покладає життя на їхні плечі.

Нарешті, зітхнувши, Сірко підняв обважнілу голову і тихо промовив:

– Спасибі тобі, козаче, за твої щирі, правдиві слова, за твої вболівання і многотрудну подорож… Справді, живемо ми в страшний час. Доля послала нам тяжкі випробування, а серед них найтяжче – смертельну небезпеку з півдня, з боку ханського Криму і султанської Порти. Ці відвічні вороги наші уже витоптали пів-України і посягають на те, що ще зосталося. Проти них ми і повинні передусім скерувати всі сили… Доки кінь людолова топтатиме копитами нашу землю, доки хижий аркан душитиме білу шию дівчини-полонянки, доти ми мусимо міцно тримати в руках шаблі! Я стояв і стоятиму на цьому, поки й днів моїх… Та власних сил наших замало. Тільки разом з Москвою, разом з братом нашим – народом руським ми вистоїмо і переможемо в цій смертельній боротьбі. Тільки так! Інакїііе бути не може! Мине якийсь час – і знову піднімуться по всьому Правобережжю села й міста, заколосяться житом-пшеницею широкі ниви, залунає від порогів до Карпат і Полісся наша пісня і наше слово!..

– Дай боже! – промовив Палій. – За це ми не пошкодуємо своїх сил! Наше щастя, що маємо такого військового ватага як батько кошовий. Будемо сподіватися, що він докінчить те що намислив і за що стояв усе життя!

– Е-е, синку, старого хвали, та з дому веди! – зупинив його жестом Сірко. – Докінчать, мабуть, інші, а мені б тільки ще хоч раз погромити супостата Мюрад-Гірея, відомстити йому за напад на Січ, за руйнацію землі нашої, за сльози люду православного!.. А головне – дати йому так по зубах, щоб відпала охота пройтися влітку з ордою по Лівобережжю!

В Арсена радісно блиснули очі. Він схопився.

– Батьку, то буде похід на Крим?.. Коли ж? Сірко обняв козака, посадив поряд з собою.

– Розумію тебе, синку. Але не поспішай – всьому свій час!

Частина друга

«КРИМ НЕЩАДНО СТРУСНУТИ!»