"Двоє над прірвою" - читать интересную книгу автора (Малик Владимир)

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Володя замовк. Таня теж довго не порушувала тиші. Сиділа згорбившись, заглиблена у свої думки.

Сонце схилилося до обрію, і нижній краєчок його великого червоного диска вже торкнувся зубчастої лінії далекого небокраю. Ейзенах, що лежав у долині, поволі вкривався сизою імлою, тонув у густих вечірніх сутінках. Повівав свіжий вітрець, остуджуючи розпашіле за день каміння і нагадуючи, що ніч на вершині гори буде не дуже тепла. Першою порушила мовчанку Таня.

— Що ж далі?

Володя усміхнувся.

— Поки що все. Про те, що було далі, розповім, якщо захочеш, іншим разом… А зараз будемо готуватися в дорогу. Найсприятливіша пора доби для нас — від десятої вечора до п’ятої ранку. За цей час ми повинні відійти від Ейзенаха якомога далі…

Рушили, як добре стемніло. Обережно спустилися до автостради, нової, з подвійним полотном, найсучаснішої дороги, яку німці будували перед самою війною, але не встигли закінчити: в деяких місцях, особливо в гірських, не вистачало мостів через ріки, ущелини й прірви, не було під’їзних шляхів, а на узбіччях і на неширокому внутрішньому газоні, що розділяв навпіл обидві смуги, нерідко громадилися купи будівельного матеріалу.

Пішли просто по бетонних плитах.

Ніякого руху на дорозі не було. До того ж вона ніде не перетиналася з іншими дорогами, обминала всі міста й села, пролягаючи по безлюдних узгір’ях і лісах, — тому втікачі почували себе вільно, майже в повній безпеці.

З гір котилася вечірня прохолода, шурхотів під ногами бетон, а в темно-синьому безхмарному небі все дужче і дужче розгоралися дрібні, мов мак, зірки.

— Отак би до самого кордону! До Польщі! — сказала Таня.

— Залізницею їхати ще краще. Причепитися б тільки на той ешелон, що йде на фронт або в Польщу. За два дні були б на місці!

— Або в гестапо.

— Це вже як пощастить, — погодився Володя. — Можемо і в гестапо опинитися. Тоді, вважай, нам каюк! Особливо коли знайдуть пістолет. Він зразу наведе на слід Нушке…

Таня довго мовчала, щось міркуючи, а потім сказала:

— Домовимося: відстрілюватися до останнього! Покладемо кількох фашистів — і то велика допомога нашим… А якщо вже, всупереч усьому, потрапимо в пазурі ворогів, стояти на одному: я тебе не знаю, ти мене не знаєш. Відстали від ешелону, що йшов зі Сходу. Зустрілися випадково.

— Так нам і повірять!

— А що ми можем придумати інше?

Нічого іншого Володя справді придумати не міг. Та й як передбачиш усе, що тобі готує майбутнє? Тож, не обтяжуючи себе зайвими думками, він поправив за спиною рюкзак і наддав ходу.

Дві чи три години минули щасливо, і позаду залишився добрий десяток кілометрів, перший з тієї тисячі, що пролягла перед ними.

Десь опівночі трапилася несподівана пригода. Таня, котра йшла попереду, раптом зойкнула і зупинилася. її піднята нога зависла над чорною прірвою. Моста не було. Дорогу несподівано перетнула глибока ущелина, і дівчина замалим не шугонула в неї.

Вони спустилися вниз. Тут було темно і сиро, як у ямі. Шумів гірський потік. Довелося роззутися і, обережно ступаючи по слизькому камінню, перебрести на другий берег. Підбадьорені холодною купіллю, знову взулися, здерлися на гору і ще швидше попростували на схід.

Близько п’ятої години ранку почало світати. Зійшло сонце. Перші його промені скропили далекі вершини гір, бризнули в глибокі міжгір’я, і втікачі зупинилися на відкритій місцині, зачудовано споглядаючи прекрасні краєвиди.

— Тюрінгенський Ліс, — вражено прошепотів Володя. — З висоти пташиного лету яка краса!

Перед ними справді лежав Тюрінгенський Ліс, один з найкращих куточків Німеччини. Невисокі мальовничі гори, вкриті лісами. Розлогі долини, по яких струмують воркітливі потоки. Вузькі звивисті стрічки асфальтних доріг. На стрімких шпилях — середньовічні замки феодалів, а довкола них — невеликі села й хутори з охайними червоно-білими або червоно-жовтими будинками. І високі, гострі, мов списи, дзвіниці сільських кірх…

Все це лежало перед ними, осяяне сонцем, як на долоні.

Для Володі, котрий не раз і не два бачив землю з літака і вранці, і вдень, і ввечері, і вночі, котрий пролітав і над степом, і над горами, і над морем, і над лісами, таке прекрасне видовище не було, звичайно, чимось несподіваним, але й він завмер, споглядаючи з високої гори, куди вивела їх автострада, як малинові стріли сонця пробивають в зелених долинах сизо-білястий ранковий туман і як той туман тане, розсіюється, відкриваючи зорові то сірі скелі, то червоні черепичні дахи далеких містечок, то смужки різнобарвних нив, вкраплених у густу зелень лісів.

Для Тані ж така буйна краса відкрилася в житті вперше, і вона, захоплена нею, довго не могла вимовити й слова.

На передньому плані, за широкою долиною, по якій звивалися рейки залізниці, на високій горі, порослій кучеряво-темним лісом, здіймався в небо масивний середньовічний замок. Могутні стіни, стрілчасті вікна будівель, стрімкий дах, звивиста крута дорога, що вела з долини до перекидного мосту через рів і до замкової брами… А там, далі, у рожевому світлі ранку, скільки сягало око, привільно розкинулася гориста країна, помережена хребтами та зеленими долинами, поцяцькована старовинними, як правило, двоповерховими будинками під червоними дахами, покраяна вузькими стрічками асфальтних шляхів. І ліс, ліс, ліс… Море лісу! Хвилястого, закучерявленого, запашного, свіжого, в ранковій смарагдовій росі…

Так ось яка ти, Німеччино! Чиста, дбайливо прибрана, гарна! Недарма на твоїй прекрасній землі народилася світла музика Баха і Бетховена, мудра й висока поезія Гете і Гейне! Недарма…

Та враз темна, глуха хвиля ненависті хлюпнула Володі в серце.

— Так ось яка ти, Німеччино! — промовив він уголос. — Сентиментальна і водночас люта, мов передісторичний ящур!..

Очі його палали. Змучене голодом і непосильною працею тіло тремтіло, ніби його била пропасниця.

Таня з подивом глянула на свого старшого супутника, а потім торкнула за руку.

— Ти що, Володю! Схаменися! Ні ця земля, ні ця краса не винні в тому, що тут вилупився фашизм!

— Земля не винна, але ми пробираємося по ній, як загнані звірі! Нас кожної хвилини може зупинити шмаркач із гітлерюгенду, а жандарм — ввігнати у череп дев’ять грамів свинцю! Ось що для нас ця земля!.. Я ненавиджу її!

Вони звернули з дороги вбік, спустилися в долину і, вибравши затишний куточок між кущами, сіли, щоб перепочити.

Володя дістав з рюкзака окраєць хліба, розрізав його навпіл і подав Тані.

Хліб був черствий, та молоді зуби швидко з ним упоралися. Потім втікачі напилися з струмка води і, прилігши на траву, поснули.

Першим прокинувся Володя. Сонце хилилося на захід, посилаючи жовтогарячі промені на розімлілу від спеки землю. Таня ще спала. Лежала горілиць, розкинувши руки. Дихала рівно, спокійно. На верхній губі і на лобі висіялися дрібненькі крапельки поту.

Володя мовчки дивився на свою супутницю по втечі, яку так несподівано послала йому доля.

Вона була дуже гарна, ця дівчина. Утихомирене сном обличчя чисте, з правильними рисами, з тонкими, виразними темно-русими бровами. Голова обрамлена коротким шовковистим чубком, схожим за кольором на повісмо добре витіпаного і вичесаного льону. А шия, що виглядала з коміра бахматого піджака, біла і ніжна, як у дитини… Їй би сидіти за студентською партою десь у технікумі чи інституті, а не поневірятись по лісових хатах чужої, ворожої країни…

Мимоволі Володя подумав, що тепер він, як старший і досвідченіший, як мужчина, має дбати і про цю дівчину, провести її майже через усю Німеччину, врятувати від небезпек, що чатують на втікача на кожному кроці і про які Таня, напевне, має дуже туманне уявлення…

— Вставай! Пора! — торкнув він її за плече.

Вони вмилися з рівчака холодною водою. Страшенно хотілося їсти. Заглянули в рюкзак — там лежав невеличкий шматок хліба, а в торбинці кілограмів зо два бобів. Не густо! Вирішили хліб залишити як НЗ, а тому пожували сухих і твердих, мов камінці, бобів і, трохи втамувавши голод, рушили поміж кущами до залізниці. Як не добре було йти по автостраді, та залізниця притягувала до себе, наче магніт. Ще б пак! Доба чи дві їзди — і позаду залишиться Німеччина й половина Польщі! Варто було ризикнути!..

До самого вечора лежали в рівчаку, під бузиною, метрів за сім чи вісім від насипу. Було душно. Кусали комарі. І страшенно хотілося пити. Ось тут вони зрозуміли, що, крім їжі, потрібко мати з собою і воду. Без їжі днів два чи й три можна триматися, без води не витерпиш і дня.

Кожних п’ять хвилин в один або в другий бік пролітав ешелон. Гуркотіли колеса, дзвеніли рейки, дрижала земля. І гостро пахло таким знайомим запахом диму, змішаного з парою.

Дуже багато йшло на схід військових ешелонів — пасажирських з солдатами й офіцерами, вантажних — з танками, артилерією, кухнями. Ех, причепитися б! Забратися б під брезент — і лежати до самого фронту! А там тихцем сплигнути — і до своїх!

Однак мрія — одно, а дійсність — зовсім інше. Не сядеш на поїзд — скажена швидкість. Та й вартові удень помітять. Отже, або треба вибрати такий перегін, коли колія йде на підйом і швидкість знижується до мінімуму, або ж, що найбільш доцільно, вночі пробратися на яку-небудь станцію, де такі ешелони зупиняються, і, непомітно прокравшись до вагона чи платформи, залізти в затишний куточок.

Найближчою такою станцією була Гота, і, як тільки на землю упали густі сутінки, втікачі залишили своє тимчасове сховище й рушили туди. На стару асфальтну дорогу, що з’єднувала Ейзенах і Готу, звертати побоялися. Дуже вже небезпечно: можна запросто напоротися на німців. Тому попростували по шпалах, по лівій колії, назустріч рухові поїздів.

Йти було легко: світив місяць. Коли б не голод і не спрага, особливо спрага, що ставала нестерпною, вони почували б себе зовсім добре.

Але спрага мучила все дужче. Пекла вогнем нутрощі. У горлі пересохло. Першою не витримала Таня.

— Я більше не можу… Хоч би ковток води!

Володя безпорадно розвів руками.

— Де ж її тут візьмеш?

— В долині повинен же бути якийсь рівчак!

— Долина широка. Може, десь і є, та звідси хіба побачиш?

— Тоді звернемо вбік.

Струмка вони не знайшли, зате натрапили на обнесені металевими сітками мініатюрні садки й городи міських жителів, любителів покопатися в землі. Здалеку в нічній імлі ці садки здавалися просто лісом чи чагарником, а виявилося, що тут ціле багатство для втікачів — груші, яблука, сливи, а ще — горох, картопля, шпинат…

Володя на мить остовпів від радощів, а потім кинувся вздовж огорожі до гіллястого дерева, що звісило важкі віти через сітку. На гілляці, обтяжуючи її і пригинаючи мало не до землі, жовтіли проти місяця груші-лимонки.

— Таню, сюди!

Яка насолода! Соковиті груші танули в роті, як мед! Наївшись їх досхочу, в потім перелізши через сітку, бо хвіртка була замкнена, в садок, нарвали повен рюкзак — про запас.

Яблука й сливи їм сподобалися менше — видно, ще не достигли. На городину, що росла на грядці, зовсім не звернули уваги. Були раді не тільки тому, що наїлися, а й тому, що несподівано для себе знайшли досить надійне джерело харчування. Адже таких городів і садків вдосталь усюди. їх не важко відшукати в околицях першого-ліпшого великого міста.

Таке відкриття порадувало і підбадьорило їх.

— Тепер будемо з їжею, — сказав Володя. — Якраз середина літа — не пропадемо! Груші, яблука, сливи, картопля, помідори — все нам пригодиться!

— Треба тільки завидна натрапити на них, — погодилася Таня.

Перепочивши кілька хвилин на східцях садової хатини, де господарі зберігали інструмент та деякі домашні речі, вони підвелися і тим же шляхом — через тин — перестрибнули на посилану гравієм доріжку.

І тут раптом перед ними виросла темна постать.

— Гальт!

Кроків за десять з мисливською рушницею-двостволкою в руках стояв сторож. Сутулуватий, у крислатому капелюсі з пером, у крагах, що блищали проти місяця, в інший час він здавався б смішним. Але тепер було не до сміху. Прямо в груди дивилися темні дула рушниці.

— А-а, попалися, голубчики! — прошепелявив старий. — Прокляті злодюги!.. Хто ви — поляки, французи чи, може, росіяни?..

Втікачі вражено переглянулись. Оце втекли! Ну й у дурне становище потрапили! Що робити?

Володя благально простягнув наперед руки.

— Послухай, старий, опусти рушницю! А то з-за десятка груш, чого доброго, всадиш нам у животи порцію шроту!

— І всаджу! Будьте певні!

— Але ж, батьку, май совість! — вигукнув Володя. — Невже ти, коли був молодим, ні разу не заглянув до чужого саду? Га?

Німецька мова, видно, спантеличила старого. Він закліпав безвіїми повіками, пожував цупкими старечими губами.

— Ти мені баки не забивай!.. Чому не заглядав? Заглядав! Лазив і я, звичайно… Тільки ж не таким лобурем, як ви зараз, а хлопчаком, підлітком… А таким, як ви, я вже працював!

— І ми працюємо…

— Можна повірити! По чужих городах!

— Та ні, працюємо кочегарами на паровозах. А це одержали повістку до армії, — все сміливіше брехав Володя. — Не сьогодні, то завтра станемо солдатами фюрера — і ф’ю-ю-ть!..

Він не пояснив, що буде, — повезуть кудись чи уб’ють. Але, як не дивно, саме цей вигук розжалобив старого. Він раптом заморгав очима, опустив рушницю, дістав з кишені хустину і витер очі.

— Ось як!.. Тоді інше діло… А я думав… Звідки ж ви? З Ейзенаха чи з Готи?

— З Герштунгена, — відповів Володя, пригадавши назву вузлової станції за Ейзенахом.

— З Герштунгена? Далеченько… Та для кочегарів це запросто. Проїзд безплатний…

— То ми можемо йти?

Старий махнув дулом рушниці.

— Ідіть. Та вдруге сюди не потикайтеся, а то натрапите на іншого…

— Спасибі. А вдруге, слово честі, не будемо тут, — цілком щиро запевнив Володя. — Ще раз дякуємо, старий!

— Е-е, за що дякувати. За якісь там груші… Коли тут Німеччині кінець… Всьому кінець! — І махнувши безнадійно рукою, старий закинув за спину рушницю і перший рушив геть.

Його худа, сутулувата постать поволі віддалялася, щедро скроплена сріблястим місячним сяйвом. В такт крокам похитувалося високе перо на капелюсі, блискали наглянсовані краги, тихо шурхотів гравій.

Коли старий зник десь у темряві, втікачі знову переглянулись.

— Нічого не розумію, — прошепотіла, полегшено зітхнувши, Таня.

— Що ж тут розуміти? На цей раз пронесло… Передусім виручило моє знання німецької мови. На перший раз я переконуюся в тому, що знати — це значить могти, бо знання — то могутня сила… А по-друге, німці стали не ті. Чула, що старий сказав? Що там, мовив, якісь нещасні груші, коли Німеччина терпить тотальний крах!.. Це сьогодні він так каже. А два роки тому, коли його сини марширували до Москви чи на Кубань, він би так зі мною не говорив, а всадив би в живіт заряд шроту — і будь здоровий! Я їх перебачив за ці роки!.. Ого!

Вони підійшли до залізниці, здерлися на крутий насип і повернули ліворуч, на схід. Розмова сама собою припинилася.

Старовинне місто Гота привільно розкинулося на рівнині, біля Тюрінгенського Лісу, що могутнім гірським кряжем підходив майже до самого вокзалу.

Сюди втікачі добралися на четверту ніч, перед ранком, і, зморені й голодні, бо запас груш вичерпався, лягли спочити просто на землі, притрушеній сухою глицею.

Коли встало сонце, схопилися і, цокаючи зубами від холоду, зійшли на голу вершину гори й сіли в затишку, щоб погрітися в ранковому промінні. Звідси було добре видно вокзал. Від нього на схід мчав ешелон.

На платформах — танки, гармати, самохідні гармати, автоцистерни. У відчинених дверях вагонів маячать сірі солдатські постаті. Паровоз свистить і, вилискуючи масними чорними боками, вивергає з димарів клуби бурого диму.

— Прокляття! Скільки їх пре на нашу землю! — вигукнула Таня. — Ех, було б чим — пустили б ми таку цяцьку під укіс! Але ж голими руками чи пістолетом нічого не зробиш!..

— Голими руками не зробиш, — погодився Володя. — А от сісти на ешелон тут можна… Глянь — від лісу до вокзалу з кілометр пройти полем. Потім в оті кущі, що ростуть понад залізницею. Далі — через міст… Оце найнебезпечніша ділянка… Зате вже й станція поряд… А там аби пощастило сісти на той ешелон, що нам треба…

Сонце підбивалося все вище і вище. Ставало тепліше. Від нічного холоду залишився один спомин. їх зморило, і вони, перебравшись у тінь, під густі ялини, міцно поснули.

Прокинулися десь годині о п’ятій. Навколо стояла тепла лісова тиша. Гостро пахло смолою і прілою глицею.

Таня глибоко вдихнула той різкий смолянистий аромат і раптом відчула якусь незрозумілу слабість — мовби зашуміло в голові. З чого б то? Невже від голоду, що, як люта вовчиця, гризе нутрощі?.. Мабуть. Бо з учорашнього вечора, коли поїли все, що залишалося в рюкзаку, в роті не було й ріски.

— Ех, коли б роздобути де-небудь хоч півхлібини, — зітхнула, вилазячи з-під лапатого гілля.

— А добрий шмат сала до того хліба не хочеш? — пожартував Володя. — Гадаю, було б і смачніше, і тривніше!

— Жарти жартами, а їсти хочеться — аж душа болить!

Вони вилізли з-під ялин і сіли на голому шпилі, над урвищем, звідки відкривався чудовий вид на місто і його околиці.

— А ти не думай про їжу, — порадив Володя. — Поки не стемніє, все одно зі своєї криївки ми не можемо, не маємо права вилізти. Робити нічого — давай поспимо.

Тільки коли добре стемніло, вони спустилися з гори і попростували до станції по рівному полю, засадженому картоплею.

Ніч швидко опускала на землю свої темні шати. Навкруги стояла тепла літня тиша, пахло лісом і полем — смолистою глицею з гір, духмяним зіллям з ярів та достигаючим, подекуди висохлим картопляним бадиллям.

Неподалік вокзалу Володя сказав:

— Я піду розвідаю що і як.

Таня задумалася.

— Я чомусь боюся. Краще давай не розлучатися. Тож іди попереду, а я за тобою назирці. Не поспішай, не відривайся від мене. Якщо загубимо один одного, повертаємося на місце нашого нічлігу… І дай мені пістолет. Я страхуватиму тебе…

— Згода. Ходімо, — сказав Володя, віддаючи дівчині зброю.

Станція і вокзал жили своїм звичайним життям. Час від часу, коли прибував поїзд, спалахували ліхтарі. Сичали парою темні окаті паровози. Брязкали буфери… На перонах групками стояли пасажири — старі, жінки, підлітки. Подекуди серед них виднілися високі офіцерські та солдатські кашкети.

Здершись на крутий насип, не поспішаючи перетнули міст над асфальтною дорогою і відразу опинилися серед безлічі колій, що широким віялом розсипалися за семафорами.

Володя повернув ліворуч — назустріч рухові поїздів. Там стояли чотири ешелони, що йшли на схід.

На який же сісти?

Як правило, на кожному вагоні, що належав “імперській” залізниці, в правому кутку прикріплювалась невеличка металева сітка. Під неї закладався супровідний лист із зазначенням станції призначення.

Володя відразу знайшов її.

— Таню, посвіти!

Вони стали спинами до поля, а обличчям до вагона, і Таня запалила сірник, тримаючи його в стулених долонях і направляючи жмут світла на сіруватий бланк з червоною смужкою по діагоналі.

— Тьфу, чорт! — вилаявся Володя і швидко дмухнув на сірник. — Берлін! Туди нам не треба!

Таким же чином дізналися про маршрут другого ешелону. Цей ішов на південь, до Праги. Отже, теж не по дорозі.

Третій доходив тільки до Лейпціга. Це зовсім поряд, якихось кілометрів сто—сто п’ятдесят. Отже, теж не підходить.

І тільки четвертий виявився “їхнім”, бо йшов до Бреслау. А там рукою подати до Польщі.

Вони зраділи. Тепер вибрати затишне місце, найкраще б — відкриту платформу з таким вантажем, де можна було б заховатися від стороннього ока, або вагон без даху. В критий забиратися небезпечно — нічого не видно, нікуди тікати…

Вони рушили уздовж ешелону, скрадаючись повільно, обережно. Попереду знову Володя, а кроків за десять позаду Таня.

В обох тривожно-радісно билися серця. Ще б пак! За кілька хвилин сядуть на поїзд, і він повезе їх далеко-далеко від тих місць, де на них чигає тюремна камера, шибениця, куля.

На великій залізничній станції ніколи не буває тихо. Десь заляскають буфери, засопе паровоз, загримкотять колеса; подасть свій голос вокзальний дзвін; почується гомін людських голосів чи заграє ріжок стрілочника. Але всі ці звуки якось не помічаєш, бо всі вони зливаються в один суцільний гамір…

Раптом серед цього станційного шуму, припиняючи плин райдужних думок, пролунало коротке, але грізне слово:

— Гальт!

Воно пролунало майже над самим вухом, і Володя зупинився. Перед ним, хтозна-звідки взявшись, виросла темна постать поліцая, окоренкувата, огрядна, з гостроверхим шпичаком на касці, що мала два козирки — попереду й позаду.

— Гальт! — повторив свій наказ поліцай і підняв руку з пістолетом. — Хто такий? Відповідай, а то стрілятиму!

— Я робітник зі Сходу! Моє ім’я Володимир! — відповів Володя. — Не стріляйте!

— Остарбайтер? — перепитав поліцай. — Звідки ти? Чому тут опинився в такий час? Крадеш?

Володя знав, що за крадіжку, навіть за крадіжку шматка хліба чи кількох кілограмів картоплі, чекає концтабір.

— Ні, я не краду. Як бачите, у мене нічого немає. Просто я повертаюся після роботи у свій табір.

— Який табір? — поліцай наблизився майже впритул, щоб краще роздивитися затриманого, але пістолета не опускав.

Збрехавши раз, Володя мусив брехати й далі.

— Залізничний табір, — відповів він, миттю пригадавши дощані бараки неподалік станції.

— Ти кажеш правду, рус?

— Клянусь честю!

— Гм, не дуже я вірю твоїй честі, хлопче. Іноді сам собі не можеш вірити, а ти хочеш, щоб тобі поліція вірила. Такого не буває! Ходімо зі мною!

— Куди?

— Як куди? В табір. Там я пересвідчуся, чи ти сказав правду. Якщо правду, тобто якщо ти справді так пізно йдеш з роботи, то спокійно ляжеш спати; якщо виявиться, що ти мав намір щось украсти, то дам двадцять п’ять гарячих в одне місце; а якщо втікач, тоді твої справи, хлопче, кепські — тільки засвистиш у концтабір! Будь певен, я вже подбаю про це! Через мої руки не один такий субчик прямим ходом відправився туди! Кругом! Кроком руш! — Поліцай боляче штовхнув Володю дулом пістолета між, лопатки. — Іди!

Густа темрява скрадала неясні обриси ешелонів. Під ногами шарудів щебінь. Десь, випускаючи спрацьовану пару, глухо сичав паровоз.

Володя йшов поволі, похнюпившись. Гарячково міркував: “Що робити? Де поділася Таня?”

Поліцай не відставав. Важко сопучи, штурляв пістолетом у спину, покрикував:

— Іди! Іди!

“Де він узявся, чорт? Невже кожного вечора приходить на вокзал і промишляє тим, що вистежує і ловить втікачів? Може, з цього має якийсь зиск? Може, фашистська влада платить за кожного спійманого?.. Чи просто сліпий випадок звів нас у вузькому проході між ешелонами?

Як би там не було, справи твої, хлопче, як каже поліцай, кепські”.

Думаючи так, Володя поволі брів вузьким темним проходом, спотикаючись на шпалах і на крупному щебені. “На втечу — годі й сподіватися! Старий — досвідчений жук: не відстає ні на крок і пістолетом штурляє прямо між лопатки, в хребет. Не встигнеш і оком змигнути, як пальне тобі в спину чи в карк — і каюк!”

Ешелон, що стояв по ліву руку, раптом рушив. Натужно заскреготів колесами паровоз, заляскали буфери… І ніхто, звичайно, на станції не почув, як у цю мить пролунав короткий тріскучий постріл.

Поліцай тихо охнув і засторцював головою донизу.

— Тікаймо, Володю! Швидше на поїзд! — почувся позаду голос Тані. — Кожна секунда дорога!

І першою стрибнула на підніжку вагона.

Але Володя схопив її за руку, потягнув до себе. Дівчина не втрималася — й опинилася в обіймах у юнака.

— Куди? Хіба не бачиш, що цей поїзд іде на захід? Та й не можемо ми залишати тут напризволяще труп поліцая, якщо хочемо тікати залізницею. Не встигнемо далеко від’їхати, як його знайдуть, — і на всіх станціях, по всіх поїздах почнуться обшуки, облави. Нас відразу схоплять…

Таня обережно вивільнилася з його несподіваних обіймів.

— Де ж ми його подінемо?

Володя на мить задумався. Мимо них повільно пропливали порожні вагони товарняка.

— Швидше! Допоможи мені! — скрикнув приглушено.

Він схопив поліцая попід плечі, Таня — за ноги, і вони разом швиргонули його у темний отвір дверей.

— Зачекай на мене тут! Я зараз! — і Володя стрибнув у вагон, де лежав труп поліцая.

Його не було кілька секунд. Потім він вистрибнув, причинив двері і підійшов до дівчини.

— Ну от, і з цим покінчено… Забрав пістолет і документи. Пістолет пригодиться, — і він поклав до кишені важкий парабелум, — а документи знищимо, щоб задати поліції загадку. Хай через два чи три дні, коли знайдуть труп, спробують опізнати його! Думаю, без документів це буде нелегко. При нинішній спеці він так розбухне, що й рідна мама не впізнає…

— Що ж ми? — спитала Таня. — Куди тепер?

— А нам одна дорога — на схід!.. І чим швидше, тим краще!.. Ось, здається, і наш поїзд рушає! — Поряд з ними заторохтіли колодки гальм, заляскали буфери. Попереду, десь у темряві, натужно зачмихав паровоз. — Чіпляймося!

Він допоміг дівчині вистрибнути на обніжок, а потім, ухопившись лівою рукою за металевий поручень, пружно відштовхнувся від землі й також опинився на вузенькій площадці.

Поїзд тим часом розвинув швидкість, прогримкотів на стрілках, проминув семафор, принишклий табір для “остарбайтерів” і, все частіше поцокуючи колесами на стиках рейок, помчав у темряву ночі…

Трохи відпочивши, Володя оглянувся й помітив, що вони на платформі, заставленій якимись чималими дерев’яними ящиками. “Непогано, — подумав з полегкістю. — Якраз те, що потрібно. Є де заховатися, і видно все довкола”.

Пробравшись наперед, знайшли вільне місце. Тут не віяло, було досить затишно, щоб прилягти й поспати.

Та спати не хотілося, бо за день виспалися. До того ж давалася взнаки нервова напруга.

Вони сіли, обіперлися спинами на тверді кострубаті ящики і якийсь час їхали мовчки, все ще перебуваючи під впливом щойно пережитої пригоди.

Володя, мов наяву, і досі відчував між лопатками твердий доторк пістолета, а в серці — неприємний холодок. Добре, що Таня підстрахувала його і не розгубилася в небезпечній ситуації! Яка дівчина! Це ж уже вдруге за короткий час рятує його від загибелі! Така маленька, тендітна й ласкава, мов весняна кульбабка, — і така несподівано спритна й хоробра!

Він у темряві знайшов її руку і з почуттям потиснув.

— Дякую, люба… Ти ще раз виручила мене з біди… Поки й житиму — пам’ятатиму!

— Не будемо рахувати, хто скільки разів кого порятував. Це ж обов’язок кожного з нас. Хіба не так? — відповіла Таня.

— Безперечно, — погодився Володя.

— І не називай мене, будь ласка, любою… Ну яка я тобі люба? Ніну ти кохав — і вона для тебе була любою… Я не хотіла, — з легкою провиною в голосі промовила Таня і, якусь мить повагавшись, погладила його рукав. — Ти пробач, що я завдала тобі болю, нагадавши про неї… Я не хотіла цього… До речі, про Ніну ти так більше нічого і не дізнався? А раптом вона не загинула! Буває ж…

Володя заперечно похитав головою.

— Загинула… Я знаю напевне… Жердін казав. А він з висоти бачив, що вона не встигла вискочити з літака і згоріла разом з ним…

— Жердін? — здивувалася Таня. — Отже, він живий, і ти з ним зустрічався?

Природне запитання дівчини знову сколихнуло душу юнака, повернуло на три роки назад. Перед очима зринули знайомі лиця, постали картини пережитого — так яскраво, ніби все те було вчора…