"Юрий Аликов, Владимир Капустян. Гiнцi Нептуна (укр) " - читать интересную книгу автора

Черненком...
- Егеж, - невизначено озвався Данилевський, все ще не здогадуючись, до
чого хилить голова. - Я дуже поважаю його як ученого.
- Так от, ми просимо вас поїхати в четверту лабораторiю i на мiсцi в
усьому розiбратися. А потiм...
Данилевський енергiйно замахав руками:
- Нi, нi, що ви... Та в мене...
- Знаю, знаю, - не дав йому доказати голова ради. - У вас тисяча i ще
одна справа, у вас безлiч обов'язкiв. Але, Федоре Олександровичу, дорогий,
крiм вас, нiкому. Ви ж знаєте, що нiкому. I ваша об'єктивнiсть, ваше умiння
аналiзувати факти...
Схвальне гудiння зали змусило нарештi Федора Олександровича погодитися.

Берег спускався крутими терасами. Тут, здавалося, гори вiч-на-вiч
зустрiлися з морем. I у тривалiй боротьбi води i сушi перевага була на боцi
моря. Поступово й методично набiгали хвилi, i камiнь не витримував -
трiскався, вiдколювався й, розсипаючись, падав на дно. Потiм прибiй
роздрiбнював уламки скель, обкочував i вигладжував камiнцi й на прибережнiй
смузi утворювалася галька. В одному мiсцi ця робота моря була успiшна, в
другому вона затримувалася, в третьому - ледь-ледь посувалась. Ось так хвилi
й вигризли затоку, що з обох бокiв оточена прямовисними скелями, якi
нагадували вартових-велетнiв, застиглих на своєму вiковiчному посту. Дике
мiсце, незатишне, але нiби самою природою призначене для зосередженої роботи
вчених.
До мiста звiдси - палицею докинути, всього лише якихось п'ятдесят
кiлометрiв, але дорога - важка, звивиста, не скрiзь безпечна, здавалася
довгою i втомливою. Тому на березi затоки поступово виросло невеличке
селище. Збiрнi дощатi будиночки стояли уздовж моря. Деiнде вони тулилися
стiна до стiни, проглядаючи кольоровими плямами серед суцiльного зеленого
масиву.
Неподалiк вiд моря, в недосяжнiй для штормових хвиль смузi виднiлася
складена з черепашнику сiра одноповерхова будiвля, в якiй перебували служби
четвертої лабораторiї Центру по вивченню морських тварин. Метрiв за
двiстi-триста вiд неї мiстився невеличкий, у формi вiсiмки, оточений
бетонованим бар'єром дельфiнарiй. З одного боку вздовж басейну тягнувся
вузенький пiдземний коридор, що мав у центральнiй частинi кiмнату-камеру. В
нiй були великi оглядовi вiкна, якi давали змогу бачити все, що вiдбувається
у водi та на її поверхнi. Тут встановили необхiдну апаратуру. Ще на початку
роботи лабораторiї хтось назвав цю споруду бункером i назва прижилася.
Спiвробiтники провадили тут багатогодиннi спостереження та дослiди.
Зараз перед одним iз вiкон за пультом сидiли Черненко i його асистент
Олег Макарчук - молодший науковий спiвробiтник лабораторiї.
Олег налагоджував прилади, час вiд часу спостерiгаючи, як за склом у
басейнi грається дельфiн. Вiн то злiтав високо над басейном, то, розтинаючи
воду, стрiлою мчав вiд борту до борту, то поволi кружляв на мiсцi.
Найстарiший мешканець дельфiнарiю, вiн добре знав в обличчя всiх
спiвробiтникiв лабораторiї, засвоїв розклад їхньої роботи, особливо години
експериментiв.
- Готово, Сергiю Терентiйовичу, - доповiв Олег. - Почнемо?
Черненко глянув на годинник.