"Борис Антоненко-Давидович. Слово матерi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

якi нiколи не водилися в нашiй хатi, i iсторiю, i енциклопедiю. Чи йому
тяжко стане на душi, чи невдача яка, чи просто в недiлю на дозвiллi -
розгорне вiн, бувало, свого "Кобзаря" i завжди знайде там i розвагу, i
раду, i пiдтримку. Батько запевняв, що, коли б усi люди прочитали та
вдумались у "Кобзаря", тодi на свiтi настав би той благословенний час, про
який сказав Шевченко:
I на оновленiй землi

Врага не буде, супостата,

А буде син, i буде мати,

I будуть люди на землi.
Люди! А не пани, пiдпанки та всякi посiпаки, яких батько i за людей не
вважав. Вiн так i казав, бувало: "Ну й багато ж людей на ярмарок
з'┐халось, а панiв так, що й не видати нi одного".
Батько був роботящий, любив i шанував працю, добре знався на сво║му
ковальському дiлi, а як треба, то мiг i за слюсаря впоратись. Любив вiн
усякi нескладнi механiзми i сам сво┐м розумом доходив, що в них i до чого.
Нашому сiльському вчителевi вiн розiбрав i склав зiпсованого стiнного
годинника, i той знову почав махати маятником i видзвонювати час; паничевi
з помiщицького ма║тку, чи, пак, економi┐, як тодi звали, склепав
поламаного велосипеда. Одне слово, про батькову кузню йшла гучна слава на
всю округу, i якби не сумлiння та гордiсть, що ними визначався батько, вiн
мiг би збити грошенят i жити в достатку. Та батько на зайвину не ласився.
З людей у кузнi брав поцiнно, "по-божому", як казали тодi, а якщо кого
нужда допече й злиднi обсядуть, то й так, за спасибi, зробить. Перед
паном, попом i урядником шапки не ламав, поводився незалежно, бо знав собi
цiну.
Такою ж була i моя мати, яку батько взяв iз бiдного, але гордого роду.
В усьому вона була до пари, не дорiкала, коли випадали нестатки, i не
пишалася, коли в хатi заводилась яка зайва копiйчина. Була розсудлива, не
по лiтах поважна i статечна. От тiльки щодо церкви вони не зiйшлись трохи:
батьковi було байдуже - чи ║ та церква, чи нема, а мати не пропускала
жодно┐ недiлi, щоб не пiти на службу божу. Навертала вона до церкви й
мене, i я часто бачив, як зворушували ┐┐ в церквi малозрозумiлi
божественнi слова з "святого письма". Слухаючи ┐х, вона тяжко зiтхала i не
раз витирала мережаним рукавом сво┐ очi. Точнiсiнько так само ┐┐
розчулювала й доля Шевчснково┐ Катерини, яку батько не раз читав ┐й з
"Кобзаря".
Але одного разу вона дуже посварилася з батьком. Сталось це через мене.
Я саме закiнчив нашу церковно-парафiяльну школу, i треба було думати, куди
мене далi поставити - чи в кузню до ковальства привчатись, чи в пастушки
овець або телят пасти. I заманулось батьковi повезти мене до мiста,
вiддати в гiмназiю. Щоправда, гiмназiя була не про нас, "репаних", там
учились дiти чистiшо┐ породи, як ми, селюки, але чому не спробувати. Читав
я вже прудко, а ще краще вмiв лiчити i лiтери гарно виводив.
Не думаю, щоб татовi закортiло ото зненацька перед панами заноситись
сво┐м ученим сином. Не iнакше, як i це пiдказав йому Шевченкiв "Кобзар",
бо не раз батько спиняв мою увагу, многозначно наголошуючи на словах: