"Борис Антоненко-Давидович. Слово матерi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

один iз мо┐х улюблених жiночих образiв, але цього разу в мене щось нiчого
не виходило. Хто вона, ця дiвчина, що, як сказала б моя покiйна мати,
"зав'язала менi свiт?" Лермонтовська княжна Мерi? Хоч тут i збiгалось ┐┐
перероблене з Марi┐, як i в Кiтi - з Катерини, iм'я, та менi було ясно, що
на княжну Мерi вона подiбна не бiльше, як я на Печорiна. В нiй не було
нiчого спiльного нi з пушкiнською Тетяною, нi з турген║вською кленою, нi з
гончаровською Вiрою. кдиний лiтературний образ напрошувався менi в
порiвняння: сцена з "Тараса Бульби", де Андрiй, бувши ще ки┐вським
бурсаком, продерся в поко┐ панночки-шляхтянки. Та що могло нагадувати в
Мерi ту польську панночку? Нiчого, ┐┐ можна було прийняти скорше вже за
шведку, норвежку, тiльки не за польку. Говорила вона пiвучою мовою
центральних росiйських губернiй. I в ┐┐ устах "мая дарога", "хачу халодной
вадьi" менi не здавалось кривлянням, як у iнших. Зате я в ┐┐ присутностi,
як двi краплi води, скидався на Андрiя Бульбенка, а головне, я почував, що
можу пiти й далi Андрi║вою стежкою, аби хоч трохи пасувати до чарiвно┐
володарки мо┐х марень. Я почав соромитись свого убогого вигляду, свого
дому, менi страшно було й подумати - що сталось би, коли б Мерi раптом
спитала мене про мо┐х батькiв. Старшi Кузьмiни-Карава║ви, мабуть, уявляли
собi в загальних рисах мо║ походження i мiй домашнiй побут, але з
делiкатностi чи не бажаючи зачепити мо║┐ амбiцi┐ нiколи не заводили мову
на цю дражливу тему. Я був уже близький до того, щоб нишком почати тягти з
дому грошi: ану ж я зустрiну зненацька Мерi i ┐й забажа║ться з'┐сти
морозива або купити квiтiв. Але мачуха була добра господиня i ховала грошi
далеко... А скiльки часу я змарнував, тиняючись коло дiвочо┐ гiмназi┐ та
сумiжними вулицями - з кволою надi║ю хоч здалека побачити увiч свою
мрiю!.. Менi й на думку тепер не спадало наслiдувати мого улюбленого
Iнсарова, що вмiв стояти на сторожi сво║┐ iде┐ i цим зачарував клену. Де
там! По-перше, в мене не було тодi нi сталих поглядiв, нi глибоких
переконань. Хоч я вже й намацував iде┐ з прочитаних книжок, та все те ще
колобродило в страшнiй плутанинi й хаосi, й жодна з iдей ще не встигла
осiсти в мо┐й нерозважливiй головi. По-друге, тi великi зеленi очi й довгi
русявi коси так заслiпили мене, що я сам ладен був тричi перевернути
всього себе навиворiт, аби хоч трохи вiдповiдати Мерi й ┐┐ оточенню. Пiд
рiзними вигаданими приводами я добирав способу хоч ненадовго зайти в дiм
Кузьмiних-Карава║вих i, сам не помiчаючи того, унадився туди. Щоб не бути
смiшним хохою, я попросив Анемподиста навчити мене грати в лаун-тенiс, а
далi у преферанс, що той охоче i з великим знанням дiла виконав.
Червонiючи за сво║ невiгластво, я розпитував його, як годиться поводитись
за столом, у вiтальнi, про що можна починати розмову, а де краще
промовчати. I тут вказiвки Анемподиста дуже допомогли менi. Я знав уже, що
розрiзати пiд час обiду котлети або рибу ножем - розцiню║ться у "вищому
свiтi" майже як злочин; простягти, вiтаючись з жiнками, самому руку, а не
чекати, поки ┐┐ тобi подадуть,- ганьба, а цокаючись чарками з вином, не
можна тримати свою чарку вище вiд жiночо┐, бо то майже образа: паням треба
конче цiлувати руку, але, боронь боже, поцiлувати руку якiйсь, хоч би й
лiтнiй уже, паннi - страшний скандал! I я тепер шанобливо цiлував
Анемподистовiй матерi, Кале-рi┐ Олександрiвнi, ┐┐ напахчену руку i не
помiчав, як не помiчають повiтря в кiмнатi, поко┐вки Зiни, коли вона
мелькала перед мо┐ми очима.
Одне слово, я швидко й успiшно засвоював вiд Анемподиста ту "свiтську"