"Розшук" - читать интересную книгу автора (Дмитренко Юрій, Логвиненко Іван, Кирій Іван,...)

Повість та оповідання

Для середнього та старшого шкільного віку

Художник ВАЛЕРІЙ СЮРХА

Упорядник СЕРГІЙ ІВАНЮК

Рецензент кандидат філологічних наук ПАВЛО РУДЯКОВ

Іван Логвиненко ПОСТРІЛ НА СВІТАНКУ Оповідання

Вранці Смоляк прокинувся у піднесеному настрої і, ще не розуміючи, в чому річ, відхилив штору. І зажмурився, засліплений яскравим весняним сонцем. Іскрилися бурульки, які невідомо коли встигли повиснути на карнизах, сніг осів, потемнішав. Горобці усипали старий клен. Смоляк квапливо розчинив кватирку. Голоси весни — пташиний перегук, дзвін крапель, прозоре високе небо!

Крокуючи по мокрому снігу, капітан Смоляк вдихав на повні груди повітря, напоєне пахощами бруньок і талої землі, чорні плями якої вже пробилися в сквері.

— З весною, Василю Івановичу! — привітався з ним Захаренко, давній приятель і колега Смоляка. Вони обидва мали човни і тому весні раділи особливо — скоро на воду.

— І тебе з весною! Тепер уже кінець зимі, — сказав Смоляк. — Добре, що хоч виїздити нікуди не треба.

Захаренко відразу спохмурнів.

— Не треба? А мені якраз і доведеться блукати по грязюці… Вчора комісар викликав і сказав, що справу Чорногуза доручено мені.

Чорногуз… Дивно, як такі люди ще зустрічаються на землі. Двадцяти восьми років, здоровий, як бугай. Пограбував одну сім’ю, потім магазин. Убив сторожа, інваліда війни. Робили засідки, прочісували ліс, чергували мало не на кожному кроці в селищі, а взяти не могли. І ніби насміхаючись з усіх, він вчинив ще два вбивства.

— Отже, Чорногуз… — у задумі промовив Смоляк.

— Він…

Цілий місяць не бачив Смоляк Захаренка. Двічі дружина приходила в управління, приносила білизну, яку відвозив нарочний, а про нього самого — ні слуху ні духу, мов крізь землю провалився. Якось спробував Смоляк спитати про нього в комісара, але той коротко відповів: “На завданні!”, ніби капітан сам цього не знав. Але служба — це служба, і розпитувати не годиться.

Ввечері тридцятого квітня до Смоляка неждано-негадано зайшов Захаренко. Не відразу пізнав капітан друга: чорна з сивиною циганська борода, давно не стрижене волосся, згрубіле обвітрене обличчя. І тільки очі світилися, як і раніше, — насмішкувато і лукаво.

Вони просиділи до темної ночі, курили, згадували давні пригоди, жартували, та раз у раз замовкали, коли мимоволі наближалися до забороненої теми, і кожному — це відчувалося — хотілося або розпитати, або розказати про те.

— Та я ж про головне забув, — схопився Захаренко. — Ордер на квартиру одержав, поздоров.

— Справді?

— Три кімнати, в новому районі, над рікою, — тепер ходитимеш до мене на рибалку. Але переїду, мабуть, після Травневих свят — хочу за ці дні відіспатись. Сили нема! — вихопилося в нього.

— Важко? — спитав Смоляк.

— Неймовірно. А! — махнув рукою. — Від тебе ще критися!

І Захаренко розповів, як, одержавши завдання, запропонував начальству свій план. Чорногузові дружки знали всіх у селищі, і тому поява незнайомого одразу привертала увагу, а це призводило до провалу попередніх операцій. Захаренко вирішив піти на роботу в лісництво смолокуром — там люди завжди потрібні.

А це за десять кілометрів від селища. Вночі він вирушав у свої рейди, сподіваючись рано чи пізно зустріти вбивцю, вивчав його звички, попросив надійних людей інформувати його про всі пересування Чорногуза. Коротше, коло звужується. І, напевне, найближчим часом вдасться “побачитись”. Одне дошкуляє — спати ніколи: удень на смолокурні, вночі — в селищі.

— Повернувся до своїх і одержав листа від давнього друга, — раптом з якимось внутрішнім болем промовив Захаренко і потер широкою долонею бороду. — Разом навчалися до війни, а потім дороги розійшлися. Через двадцять років розшукав він мене, а коли дізнався, що в міліції працюю, здивувався. А втім, прочитай.

Захаренко подав конверт з великою трикутною маркою.

Смоляк взяв листа в руки.

“…Ну і здивував ти мене, Вікторе. Я ж гадав, ти вже видатний інженер або, думав і про таке, кандидат наук, а може, й доктор. Хіба не про це ми мріяли з тобою, закінчивши десять класів? І ось тобі маєш — порпайся весь час у людських покидьках…”

— Ну, гаразд, — з прикрістю сказав Захаренко, — буде час, напишу. Напишу, як є!

Відіспатись Захаренкові не довелося. У ніч на Перше травня йому подзвонили з управління. Намагаючись не шуміти, підвівся, вийшов на кухню. Доки одягався, закипів чай. Обпікаючись, пив, прислухався — чи не зашумить машина, що, як його попередили, виїхала по нього.

Відрізав три великі скибки хліба, намазав маслом, склав і засунув бутерброди в ліву кишеню стьобаної, захисного кольору тілогрійки. У праву поклав, попередньо оглянувши магазин, пістолет. Важкі ковані чоботи, що встигли пересохнути, рипіли, і Захаренко з досадою подумав, що тепер вони будуть швидко промокати. Хотів дістати ваксу, але не встиг — за вікном загурчав мотор і пролунав нетерплячий гудок.

Вже виходячи, Захаренко зупинився і через скляні двері зазирнув до кімнати. З вулиці падало світло, і він розгледів сплячих дітей. Вирішив не прощатися з дружиною, хоча в душі почував себе винним перед нею — що не кажи, а хто знає, коли доведеться знову побачитися. Обережно відчинив двері й опинився на сходах. Зачинив, повернув ключ і легко збіг униз.

— Куди, товаришу майор? — запитав водій. — В управління?

— Ні, — відповів Захаренко, влаштовуючись на задньому сидінні, — мені там робити нема чого. Туди…

Водій зітхнув — він один знав, де треба висаджувати майора, тому що двічі залишав його на глухому узліссі. Живо уявив собі, як це брести темним вологим лісом, наштовхуючись на дерева, провалюючись у ямки.

Не встигли виїхати за місто, як залопотів по вітровому склу дощ. На душі у Захаренка стало напрочуд спокійно. “У дощ виїздити — буде удача”, — згадав він старовинне повір’я. Чи то від цього, а скоріше від того, що думав він весь час про хороше, яке чекає на нього в недалекому майбутньому (приїду, квартиру візьмемось обладнувати, хлопцям — окрему кімнату!), впевненість не залишала його. Він знав: справа, яку йому доручили і яка давно стала справою його совісті, нарешті наближається до завершення.

Біля старої сосни, що самотньо стояла на узліссі, розпрощалися: майор міцно потис водієві руку і, круто повернувшись, попростував до лісу. Згадалися слова, сказані оперативним черговим: “Чорногуз з’явився в селищі, його бачили пізно ввечері. — І, ніби вибачаючись, додав: — Але де зупинився — невідомо”.

Захаренка повідомлення не здивувало. Не міг Чорногуз не прийти в селище. Хоч як крути-верти, а на свято, коли всі люди гуляють і радіють, таких, як цей відщепенець, охоплює нестерпна туга. “Спробуй всидіти, коли все селище пече пироги, — посміхнувся Захаренко. — Солодким духом весь ліс пройнятий. Як же йому ховатися в мокрій ямі! Ось і потягло до тепла!”

Від землі піднімався густий туман. Вогкість проймала до кісток, і майор зупинився під деревом. Стояла густа, глуха тиша, яка буває лише ранньої весни та пізньої осені, і людину охоплює нездоланне бажання завмерти, злитися з навколишніми деревами, з туманною темрявою і слухати й слухати. Курив, розтягуючи задоволення. Але думка, ніби жало: де ж Чорногуз?

“До Пархомчука не піде, — міркував Захаренко. — Хоч і друг дитинства, та посварилися вони нещодавно. Не назавжди, це правда, але, видно, лише тому, що Пархомчук побоюється крутої вдачі свого колишнього однокласника. До батька? Мати готова б допомогти, та батько поклявся, що скоріше вижене її з дому, ніж дозволить “цьому виродку переступити поріг”. Отож якщо загляне на вогник, то лише для того, щоб випросити в матері одяг або їжу. І зразу — ходу…” Так майор перебрав усіх, з ким у селищі Чорногуз мав хоч якісь стосунки. Але так ні на кому й не зупинився.

Востаннє затягнувшись, погасив сигарету об мокрий стовбур дерева і рушив далі. І раптом сяйнула думка: Чорногуз неодмінно має бути в Сеньки — Семена Гутника. З’явився цей невисокий вузьколиций чоловік в селищі порівняно недавно — років два тому, купив хату на околиці — віконниці прямо в ліс відкриваються. Працював Гутник комірником на станції, в гості не ходив і до себе не звав. Здавалося, що може бути в нього спільного з бандитом? Так до певного часу думав Захаренко. І лише недавно довідався, що під час війни служив Семен поліцаєм. Коли спіймали — судили, відсидів строк. Відразу тоді Захаренко якось не пов’язав ці факти і свої думки, а ось зараз викристалізувалося тверде переконання, що Чорногуз рано чи пізно повинен зіткнутися з Гутником. На чому вони зійдуться, сказати важко, але спільний грунт напевне знайдеться.

Кам’яний добротний дім Гутника виднівся вдалині — швидко світало, і на сході розгорялася червона зоря. Небо очистилось від хмар, день мав бути сонячний, теплий.

Майор вирішив не показуватися перед вікнами, а біля останньої хати завернув у вузький провулок і між тинами закрокував до лісу, щоб вийти до будинку з тилу. Тільки поминув останній тин, як побачив таке, що змусило мимоволі зупинитися — над димарем хати вився тонкий, майже невидимий димок. Захаренкові навіть здалося, що це — міраж, обман зору, але чим далі, тим густішим ставав стовп диму. Сумнівів бути не могло — в Гутника готують сніданок. Але кому в такий ранній час?

Хтось зібрався в дорогу, і хазяйка порається, щоб пригостити.

Майор засунув руку в кишеню, і холодний метал пістолета відразу заспокоїв. Так, у дорогу міг лаштуватися тільки Чорногуз, який нікому не довіряє, підозрює, ніби чує за версту небезпеку.

Осипаючи краплі з молоденьких сосен, Захаренко звернув до будинку Гутника. І тільки вийшов до паркану, звів очі — і закам’янів: за кілька метрів від нього у відкритій повітці стояв розгублений від несподіванки Чорногуз. Високий, кремезний, у синьому плащі, в чоботях і шапці-вушанці, він так міцно вхопився за одвірок, що навіть здалеку видно було велику бліду від напруження руку.

Їхні погляди зустрілися.

І що з того, що на майорові ні погонів, ні портупеї, обличчя заросле, припухле від недосипання? В очах незнайомця Чорногуз прочитав свою долю.

Він перший, не прицілюючись, прямо крізь кишеню плаща кілька разів вистрелив. Витягнув руку і на ходу розрядив обойму в майора, що падав.

Захаренко здригнувся від удару в груди і, перегинаючись у попереку, похилився вбік. “Утече, утече! — билася в голові думка. — Ні!”

Вже лежачи на землі, витягнув пістолет, вперся ліктем у бік, а щоб припинити дрож, міцно, як тільки міг, обхопив лівою рукою правицю і старанно, не наважуючись вистрелити, прицілився. Чорногуз був біля лісу. Ще секунда, друга — і він сховається у холодному ялиннику.

Піймавши його на мушку, майор натиснув курок. Пострілу він не почув, тому що в скронях ніби молоти гримкотіли, але побачив, як упав Чорногуз…

На столі перед Смоляком — особова справа майора Захаренка, фотографії, анкети, нагородні листи, подяки.

Сині сутінки вже заповнили кімнату, коли капітан закінчив вивчення цієї справи. Він перегорнув останній аркуш. Залишився тільки підшитий до обкладинки сірий конверт. А в ньому лежить недописаний лист до колишнього друга. Цей лист знайшли у майора в кишені там, у лісі.

Він, видно, сів писати його напередодні нічного виїзду, але не встиг закінчити. Крапку поставив той постріл на світанку, який був останнім у житті майора, постріл, що вирішив долю запеклого бандита.

Смоляк немов зараз бачить, як над захололим тілом майора скорботно опустила віти берізка. Чує, як високо в небі, повертаючись з ірію, курликають журавлі. Майор лежав, припавши грудьми до землі, неначе хотів почути, що вона скаже йому в останню хвилину…

Капітан увімкнув настільну лампу і слово за словом, рядок за рядком почав читати: “…Я одержав твого листа. Прочитав його не раз і не двічі. Адже це вісточка з мого, а точніше, з нашого дитинства. З нашої юності, що тільки-но починалася, з тієї дороги, якою ми йшли колись разом, з того перехрестя, де розійшлися наші шляхи.

Як зараз бачу школу над річкою. Ми прийшли туди перед від’їздом.

— Прощавайте, шкільні роки!

— Прощавайте, — повторив ти.

Лише рік, один рік, останній, передвоєнний, ми вчилися після школи. По закінченні першого курсу мали зустрітися з тобою над тихою річкою. Та не судилося. Тільки тепер, після війни, дізнався про тебе…

А для мене війна почалася на Балтиці. Перші бомбардування, перша торпедна атака фашистського підводного човна, запеклий бій, коли загарбники намагались висадити десант на Езель. А потім ми залишили Таллін. Змушені були залишити, бо в облозі вже палав Ленінград. І хто тепер каже, що не відчував страху, той говорить неправду. Ми рвалися в бій, але не бездумно. І, траплялося, було страшно. Проте ми йшли. Своєю кров’ю, першими ранами, а часто і смертю відстоювали право на життя, своє місце на землі. Під Пулковом, під Невською Дубровкою, в Синявинських болотах, біля станції Мга падали мої друзі з морської бригади. Падали, щоб більше не підвестися. Люди грудьми своїми прикривали велике місто, кров’ю своєю зросили його стіни.

А потім були тривожні, грізні, голодні дні блокади. Бракувало боєприпасів, не було хліба, не було палива. Багато чого не було. Але була віра в перемогу. І з цією вірою прорвали блокаду. Пул-ково, Гатчина, Луга, Струги Красні, Псков — таким був шлях артилеристів полку, у складі якого я пройшов на захід фронтовими дорогами.

Я не знав тоді, чи доведеться мені хоч раз побачити яблуневий сад у цвіту, рідну Рось. Я нічого не знав про долю рідних, які лишилися за лінією фронту. І чи побачу я їх? Я не міг написати їм жодного рядка. Пошта, навіть польова, листів туди не доставляла. Тому завжди, разом з маленьким чорним медальйоном, при мені була планшетка. А в ній зошит з останніми словами рідним. Про всяк випадок.

Ми штурмували Псков. При форсуванні річки Великої осколок пробив мені груди. А потім — евакогоспіталь, санітарні поїзди, тил, комісія і документ: “Тяжко поранений при захисті СРСР”.

У діючу армію шляхи закриті. Повернувся на рідне згарище. Висаджений у повітря вокзал, зруйнована школа, обвуглені крокви, димар і порожні очі вибитих вікон зустріли мене. Поступово життя почало налагоджуватися: весь тягар, усі чоловічі турботи взяли на свої плечі жінки. Фронт далеко пішов уперед, перекотився через державний кордон. А тут, уже в глибокому тилу, заворушились ті, що вірою і правдою служили фашистам, але не встигли з ними втекти. З лісів почала виповзати усяка нечисть. Далеко від фронту лилась кров безвинних людей.

А ти запитуєш, чому не вчився далі. Чи можна було, Володю, думати тоді про це?

І я пішов до військкомату. Мене направили в райком комсомолу. Виявляється, я був не один. Приходили колишні фронтовики, вчорашні учні шкіл і завтрашні солдати. Однак бажання в усіх було одне — вступити в бій з тим, хто затьмарював мирне життя.

Відгримів салют перемоги. А безсонні тривожні ночі, перестрілки тривали. Чи міг піти я з переднього краю?

Я залишився в строю. З часом обстановка змінилася. Проте легшого шляху, тихого місця в житті я не шукав. Моя робота — це не тільки розшуки злочинців. Пам’ятаю, ми приїхали на виклик. Колгоспники вперше за три повоєнні роки мали одержати оплату на трудодні. Проте вночі було вчинено напад на сторожа, який охороняв приміщення бухгалтерії, касу зламали, а гроші забрали. Довго ми не могли натрапити на слід злочинців.

Було соромно людям у вічі дивитись. А вони з такою надією чекали нас. Але потім, після наполегливого і складного пошуку, злочинців було затримано, а гроші повернено в колгоспну касу.

Чи доводилось тобі, Володю, відчувати коли-небудь таке задоволення від своєї праці? Кожен від своєї праці дістає радість і насолоду. Зодчий і скульптор милуються творінням своїх рук, радіє садівник квітучому саду. А в мене в серці і радість, і пекучий біль. Радість від того, що темної ночі з товаришами вдалося відвести руку вбивці, який намагався обірвати чиєсь життя. Радість від того, що не втратив віри в людину, зумів зважити усі “за” і “проти” у справі того, хто потрапив у біду, а зібрані докази, що виправдовували його, допомогли викрити справжнього злочинця.

Тож замість того, щоб будувати і сіяти, мені доводиться вовтузитись у каламутному накипу, що іноді спливає в бурхливому потоці повсякденного кипучого життя…”

Смоляк взяв фотокарточку майора і довго вдивлявся в такі знайомі, близькі й дорогі риси…