"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

дитячого садка, бо вони гралися машинками, мали автомати, пiстолети та iншу
зброю i могли вдарити, якщо я невчасно втручалася у їхнi бойовиська; i мiй
брат Дмитро (вiн старший за мене на десять рокiв), бо вiн майже увесь час
або малював незрозумiлi картини, або гасав з друзями мотоциклом; i друзi
мого батька, якi приходили зрiдка i яких називала просто "дядя". Всi названi
представники чоловiчої статi були безпечними, iнодi грубуватими, частiше
незрозумiлими, а взагалi досить приємними.
Проте iснував ще ВIН. ВIН - це Чорний Незнайомець, Чорний Дядько, Чужа
Людина i ще безлiч iнших назв, за якими стояло одне - небезпека. Просвiщала
мене мама. Саме з нею я вчила правило, яке в нашiй родинi називали просто
"Реченням". Ми займались цим майже щодня, доки я запам'ятала його так добре,
що могла б повторити навiть серед ночi, якби комусь дiстало сили мене
розбуркати.
"Нiколи не розмовляти з Незнайомцем, не пiдходити до Нього, не брати
вiд Нього подарункiв, не слухати, що Вiн каже, одразу тiкати додому чи
гукати на допомогу, якщо Вiн спробує наблизитися, i нiколи, нiзащо на свiтi,
в жодному разi нiкуди з Ним не ходити, навiть якщо Вiн запропонує покатати
тебе великою гарною машиною".
Цi слова я пам'ятала як "Отче наш". Колiр, який у дитинствi асоцiювався
в мене з небезпекою, зробив це довге речення чорним: Чорний Незнайомець,
чорна машина, кожна заперечна частка "не" - велика чорна кiмната, кожне
"нiколи, нiкуди" - довгi чорнi коридори, "в жодному разi" - велика чорна
зала, а все речення - старовинний чорний замок, де мешкає Чорний
Незнайомець, який щодня виїжджає на полювання великою чорною машиною. От
тiльки полює вiн не на тварин, а на дiтей, передовсiм на маленьких
гарненьких блакитнооких дiвчаток.

У сусiдньому з нами домi жила вчителька музики. Вона пiдробляла
репетиторством. Часто, коли я гралася у дворi, з вiкон її квартири лунало
жорстоке знущання учнiв зi старого пiанiно. Дивно, я нiколи не чула, щоб
вона грала власноруч. Мабуть, пiанiно-ветеран вже не могло звучати iнакше,
анiж болiсно зойкати.
У вчительки було двi дочки. Старшу я час вiд часу бачила У дворi, але
їй було десять рокiв, i вона не водилася з такою малечею, як я. А от її
сестрича Iринка, бiляве чотирирiчне створiння, була моєю найкращою подругою,
ми завжди бавилися разом, доки одного вечора вона зникла.
Я чекала на неї день, два, три, проте все марно. Її сестри я теж
вiдтодi не бачила. Нiколи. Приблизно за тиждень по тому, як я востаннє
бавилася з Iринкою, я зрозумiла, що щось сталося, бо мама прийшла додому
блiда, знервована, з заплаканими очима. Вона пригорнула мене, обiймала i
цiлувала, наче ми не бачилися багато рокiв. Маленькi дiти вiдчувають
набагато бiльше, нiж ми звикли думати. Вони схожi на провидцiв чи янголiв з
церковних iкон, в очах яких - безмежне знання. З роками вони втрачають
бiльшу частину своїх здiбностей, гадаю, на щастя.
Того вечора я почала плакати не через те, що мама зробила менi боляче
своїми нестримними пестощами, як вона, мабуть, вирiшила, а через те, що була
до смерти перелякана її страхом. Боже мiй, страх був повсюди, вiн
наелектризував кiмнату, вiн, наче протяг холодного вiтру, йшов вiд маминих
очей, губiв, вiд кожного її судомного поруху. Як дитинi не заплакати, коли
доросла людина охоплена таким жахом?