"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

- А як це?
Я роздратовано сплеснула руками:
- Та звiдки ж я знаю? Я прийшла, щоб почути про це вiд тебе, а
натикаюся на те ж саме запитання. Мамо, а, може, ти чула про нього? У нас в
родинi? Ну, можливо, бабця, прабабця? Твоя сестра? Родичi по батькiвськiй
лiнiї? Твої подруги? Знайомi? Мамо, ну, будь ласка! Невже нiхто нiколи не
розповiдав тобi про нього?
Вона вiдвела погляд. Раптом менi стало так спокiйно, так затишно, наче
я лежала на самому днi глибокого ставка i дивилася на свiт крiзь зелене скло
води. Я ще не чула вiдповiдi, проте вже змирилася з нею.
- Нi.

У моїй родинi нiхто не кохав. Мама не кохала. Не кохали бабця i
прабабця, простежити далi менi не вдалося. Мама не змогла розповiсти менi,
що таке кохання, бо не кохала. її мати не змогла розповiсти, що таке
кохання, бо теж нiколи не кохала.
Моя бабця була дочкою голови колгоспу. Коли їй виповнилося двадцять
рокiв, спалахнула вiйна, хлопець, з яким вона зустрiчалася, пiшов на фронт.
Весiлля не вiдбулося.
41-го року в селi з'явилися нiмцi. За традицiєю штаб розташували у
великiй хатi голови колгоспу. Моя бабця народилася пiзно, отже, батько мiг
би бути її дiдом. Немiчний батько, молода та гарненька дочка, молодi,
здоровi, озброєнi чоловiки в одностроях. Моїй бабцi поталанило. Її
згвалтували двiчi, а потiм вона стала постiйною коханкою вже немолодого
майора з Баварiї на iм'я Вернер. Це було добре, тому що вiн мав владу i все
похiдне вiд цього: хлiб i спокiй в хатi. Порiвняно з долею iнших дiвчат,
доля моєї бабцi була золотою. Вона сама менi так сказала. На що скаржитися?
Вiйна, як кажуть, справа чоловiча. Чоловiки вирiшували все а жiнки
чомусь почувалися винуватими однi. Чоловiки залишили село, прийшли iншi,
знову згвалтували. Вiд бацi вiдвернулися, вона - шльондра, спить iз фрицем,
пiдстилка. Вона щодня почувалася винуватою.
43-го року нiмцi вiдступили. Прийшли партизани. Пiсля того, як з
нiмцями розiбралися, дiйшли до тих, хто їм допомагав. Бабцю згвалтували
партизани. Вона не скаржилася - могли б i повiсити. Однi чоловiки залишили
село, прийшли iншi, знову згвалтували. Бабця почувалася винуватою.
З цього всього напрошується лише один висновок. Вiйна - справдi
чоловiча справа, бо дуже вже в неї чоловiча логiка, така чiтка
послiдовнiсть... ви не помiтили?
Наприкiнцi 45-го повернувся мiй дiд. Вiн перемiг, а наречена
"дочекалася". Знову сором, знову почуття провини. Але вони побралися... ви
тiльки уявiть собi: повне село неодружених жiнок, удовиць, а мiй дiд узяв
збезчещену, затавровану. Впродовж усього спiльного життя вiн живився її
почуттям провини i страхом.
Моя бабця нiколи не кохала, але в неї була її провина.
Її мати, моя прабабця, не могла розповiсти своїй донi, моїй бабцi, що
таке кохання, бо нiколи не кохала.
Моя прабабця була дочкою дуже релiгiйної людини, викладача слова Божого
у чоловiчiй семiнарiї номер чотири мiста Харкова. Про її матiр, мою
прапрабабцю, я не знаю нiчого крiм того, що це була тиха, забита жiнка, яка
робила все можливе для того, щоб її iснування на цiй землi не привертало