"Людмила Баграт. Зло (укр.) " - читать интересную книгу автора

- Ну гаразд. Закiнчуй ще одну зiрочку, i пiшли додому. До речi, Марго,
менi здається, що дракони все ж таки гуртуються у зграї. Бо вони ж лiтають,
а череда - гурт корiв.
- Я запам'ятаю: дракони - у зграї, корови - у чередi.
Мама часто, смiючись, згадувала мої фiлософськi мiркування з циклу
"Принцеси i феї". Вiдтодi Дмитро бiльше не називав мене принцесою, тепер я
була "її величнiсть чарiвничнiсть" чи просто "Феєчка". Усi звикли до моїх
вигадок, а деякi казки мого власного виробництва мама навiть записувала до
великого червоного зошита, якщо вони всiм дуже сподобались. Саме тому я не
могла розповiсти про Чорного Незнайомця.
Менi йшов восьмий рiк, i в мене було власне кошеня. Його (а це був саме
вiн) звали Ричард, i вiн був неперевершеним. Пухнасте, блакитно сiре,
зеленооке кошеня прорвало лiнiю оборони моєї сестри i навiть мого батька.
Ричард був нiжним, проте з характером, грайливим, проте з почуттям гiдности,
вiн був королем, i не любити його було не можна. Але, головне, хоч який
незалежний, вiн знав, хто його любив найдужче, i нагороджував цю людину
найдорожчим подарунком, який вiн тiльки мав, - самим собою. Вiн був моїм
улюбленцем, другом i супутником.
Зазирнiть котам у вiчi, там - знання i, хоч як дивно, хитрiсть, бо
потрiбно бути дуже хитрим, щоб вижити, коли знаєш так багато. Любов - перший
i найголовнiший подарунок Ричарда. Хитрiсть - останнiй i найкориснiший. Так,
я дуже хитра. Мiй брат Дмитро полюбляв говорити: "Жiнки бувають або
страшенно розумними, або чарiвно дурненькими. Наша Марго - виняток. Вона -
напрочуд хитра".
Так, я була дуже здiбною ученицею. Може, саме тому, коли виросла, всi
говорили, що я дуже схожа на кiшку. Як я це сприймала? Не як комплiмент i не
як образу. Я бачила в цьому просту констатацiю факту, до якого давно звикла.
Отож я любила Ричарда i захоплювалась ним, проте була ще одна рiч, яка
пов'язувала нас мiцнiше за взаємну приязнь. Страх. Ричард знав про iснування
Чорного Незнайомця, розумiв мiй страх перед ним, цим уособленням усього
жорстокого, брутального i агресивного, що я бачила у чоловiках, i вияви
якого мене так лякали. Ще бiльше - вiн подiляв мiй страх, бо того ранку,
коли я ще раз зустрiлася з Чорним Незнайомцем, вiн був зi мною.

Хоч би як банально це звучало, але моє дитинство було щасливим. Я
любила родину, родина любила мене. Коли менi було вiсiм рокiв, ми всi
переїхали до маленького мiста, де батько одержав розкiшну чотирикiмнатну
квартиру, майже в центрi. Лiтнi канiкули щойно розпочалися, i всi проблеми,
пов'язанi з новим класом, новими вчителями, незнайомим оточенням, здавалися
далекими i неважливими.
Був один iз чудових ранкiв восьмого лiта мого життя. Початок на п'яту.
Я сидiла на балконi нашої квартири - другий поверх, другi дверi лiворуч - i
займалася нiчим. Того ранку нiщо мало вираз спостереження за деревами,
птахами i тишею. Разом зi мною за тишею спостерiгав Ричард, п'ятимiсячний
кiт-пiдлiток з великими перспективами.
Тиша того ранку виглядала незвично: вона була сонячною, абсолютною i, я
сказала б, переляканою. Навiть доволi сильний вiтер не наважувався порушити
її i гуляв помiж будинкiв, мiцно стиснувши зуби. Можливо, я так i не
дiзналася б, що ж налякало тишу, якби не його Величнiсть випадок. Ричард,
демонструючи щоранкову обов'язкову програму акробатичних вправ на перилах