"Iван Багряний. Гуляй-поле (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Розметанi костi згниють без хреста...

Гей, ти ж, Земля моя золота!

Перед ким, перед чим завинила ║си?
I яких не кормила ще крукiв!?
Та i хто не знущався з тво║┐ краси?!
I яких бракувало ще Юдиних сил,
Щоб i костi дiдiвськi пiднесли з могил
Й перемiшали

З костями онукiв?!

Мовчить Гуляй-Поле, мовчить Гуляй-Поле,
Спалене хтивiстю й зрадою Юдиною,
I лежать його дiти - лежать соколи...
I нiхто не скаже нiколи-нiколи,
Що й вони, що й вони ж були люди.

Гей, i були люди - гордi орли!
Тiльки ж простi й не лукавi були.

О ви, що цей келих страшний пiднесли,
Чи самi ж ви його пили?!

Не тужить дiвчина, не плаче сестра,
I рук не лама║ матуся стара, -
Одплакали доста - не чути нiде.
Нi вiтер не вi║, нi крук не паде.
I пташка тужлива тiка║ також...

Гей, ти. Земле моя!
За що ж!?


За те, що Ти дика була i плiдна,
Ясна, як червона калина,
За те, що Ти сонцю близька i рiдна
I мила, як тая дiвчина!
За те, що Ти в злиднях росла, а цвiла!
Що Волi вiтчизною завжди була.
Грiмлива, спiвливая Земле моя! -

Хто ж розсудить!? Який судiя!?

Мовчить Гуляй-Поле, жаске i руде.
А стрiлка помалу iде та й iде...

Хай iде. Хай стiка║ жалоби мить.
Хай жахтить ця земля й мовчить.