"Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою (Укр.)" - читать интересную книгу автора

звисаючи з порепаних уст...
А проти нього став товариш його вiрний, теж безмежно виснажений, але ще
притомний, i, вибиваючись iз решток сил, поривав свого друга туди, вперед,
до Вiтчизни, - туди, куди вони всi йдуть, падаючи й знову встаючи.
- Авантi!.. Авантi!!.[1] - повторяв вiн уперто, з тихим одча║м. Вiн сам
спирався на рушничку й хилився, як билина на вiтрi, що ось-ось упаде.
- Авантi!..
Вiн благав, наказував, кипiв злiстю й сльозами, вабив, просив:

- Авантi!..
Але друг його лише мотав головою, облизуючи кривавi уста. Вiн навряд чи
чув будь-що. Вже готовий. Вiн отак пройшов через мiста й села Укра┐ни,
незнано┐ й теж легендарно┐ для нього землi, але вже до Iталi┐, до .свого
прекрасного Палермо, мабуть, не дiйде.
А над усiм - сонце.
А по розквашенiй багнюцi, проходячи наскрiзь мiсто, мимо бульвару
сунеться безкрая лавина таких самих приречених - друзiв i товаришiв. Вони
хитаються, але ще повзуть тупо й автоматично, як мовчазна й велика сiра
отара. То вiдступа║ змучена й до краю пригноблена, побита морозами, тифом
i жахом iталiйська армiя.

- Авантi!.. - вибива║ться з сил вiрний камрад над конаючим другом. -
Авантi!..

Ось цей образ сто┐ть в очах Максима й нiяк не може погаснути. Перед
очима сiре обличчя й мота║ться кривава смужка, а в вухах жалiбний клич:
"Авантi!.." Дво║ людей, забутих усiма й нiкому непотрiбних, серед чужого
мiста намагаються перемогти агонiю, з останнiх сил балянсуючи над прiрвою
загибелi...

Власне, намага║ться перемогти один, а другий уже готовий - лише
непритомно мота║ головою, переступивши вже однi║ю ногою демаркацiйну лiнiю
мiж буттям i небуттям, мiж свiтлом i тьмою. В голосi його друга
вiдчува║ться здавлене ридання, що ось-ось може прорватися непоправно й
безнадiйно зливою слiз - чоловiчих слiз, риданням людини, що зрива║ться в
чорне провалля...
Тодi до них пiдiйшов третiй. Вiн увесь час стояв осторонь i спостерiгав
цю сцену. В ватянiй куфайцi, в розхристанiй сорочцi, взутий у ганчiр'янi
бурки зi старими калошами поверх, цей третiй пiдiйшов поволi й став перед
двома, широко й твердо розставивши ноги в снiговiй грязюцi, - син цього
мiста й цi║┐ землi. Стояв i похмуро дивився на того, що мотав головою. А
тодi вийняв пляшку з шкiряно┐ торби, яку тримав пiд пахвою, вiдкоркував ┐┐
й простяг тому непритомному - простяг до самих уст.
- П и й!.. - промовив чужою для iталiйця мовою. Але той тiльки
вiдвернувся вiд перешкоди, що торкнулася уст, i далi мляво мотав головою.
Тодi третiй наблизився щiльно, взяв дебелою рукою iталiйця за голову,
притиснув ┐┐ до себе, розчепив йому силомiць зуби й уставив пляшку в уста.
Дав йому ковтнути раз... удруге... втрет║... А тодi пустив.
Кривава смужка обiрвалася, лишившись на пляшцi. Непритомний син
легендарно┐ Iталi┐ заморгав очима, в яких зажеврiла iскра свiдомости,