Біла Гора

На 1 липня 1944 р. дивізія, в силі около 14 000 люда харчового стану, в цілості опинилася на фронті. Були це наступні частини:

1. Штаб 14 Галицької СС ґренадирської дивізії,

2. 29 Полк Піхоти (2 курені),

3. 30 Полк Піхоти (2, курені),

4. 31 Полк Піхоти (2 курені),

5. 14 Курінь Фюзилєрів,

6. 14 Полк Артилерії,

7. 14 Дивізіон Зенітної Артилерії,

8. 14 Сотня Протипанцерної Артилерії,

9. 14 Дивізіон Зв'язку,

10. 14 Курінь Саперів,

11. 14 Санітарний Дивізіон,

12. 14 Господарський Курінь,

13. 14 Запасний Курінь («Фельдерзацбатальйон»),

14. Дивізійний Загін Постачання.

Полки піхоти двобатальйонного складу, з сотнею піхотної й сотнею протипанцерної артилерії; арт. полк. з батеріями легких і тяжких полевих гавбиць. Наш дивізіон зенітної артилерії з батеріями — легкою (12 гармат, 2 цм.), середньою (8 гармат, 3,7 цм.), і важкою (4 гармати, 8,8 цм.); 14 сотня протипанцерної артилерії, що у противенстві до інших сотень тієї ж артилерії, які були приділені до піших полків, стояла до окремої диспозиції штабу дивізії. Дивізіон зв'язку з радіовою і телефонічною сотнями. Полевий запасний курінь в склад дивізії не входив і стояв увесь час у Краснім.

Загальна ситуація на фронті представлялася тоді наступно: 3 головні напрями совєтського наступу на Европу йшли саме через Західню Україну. Це були шляхи Вінниця, Тернопіль, Золочів; Київ, Рівне, Львів і Овруч, Ковель, Люблін. Кожної з них боронив і німецький корпус піхоти, в Золочеві, Бродах і Ковлі. 13 корпус, до якого включено й нашу дивізію, мав саме боронити доступу до Львова, опираючись на розбудовані до степеня полевої фортеці Броди, цю ключеву позицію означило німецьке командування, як «дер фесте пляц Броди».[45]

Лінія позицій 13 корпусу, скріплена цілою системою полевих укріплень, що ще находилися у розбудові, звалась «Прінц Ойґен штелюнґ». Мобілізоване цивільне населення брало активну участь у фортифікаційних роботах. На 13 корпус складалися 2 німецькі піші дивізії та одна так зв. охоронна дивізія (призначена первісно до окупаційних цілей). Щодо персонального складу, то на ці 3 дивізії складалися передовсім старші річники резерви озброєння, — як у нормальних піших дивізій цього часу; окрім корпусної артилерії ніякої іншої важкої зброї не було. Ще як ми їхали на фронт, на відтинку між Львовом і Ожидовом, ми зустріли не менше, як 13 ешельонів з частинами, які їхали на захід, як казали, до Франції. До нас ставилися оті «союзники» злорадно, мовляв, попробуйте самі, як це смакує. Та важніше було, що з ними від'їздили рештки панцерної та важкої зброї, якої на східньому фронті від весняних ударів, нанесених совєтськими військами і так було дуже мало.

Напроти нас стояли великі совєтські сили, невиясненого складу. Що ці сили були дійсно непересічні, свідчить факт, що «ауфклєрунґсфорштоси»[46] переводили вони в силі полка піхоти. Насичення піхоти важкою зброєю і танками було велике, повідомлення з штабу дивізії очеркали їх, як «зер штарк, цальрайх»,[47] а при тім «безельт дурх ден віллєн, ден дурбрух ум єден прайс цу ерцвінґен».[48] Піхотні маси складалися з недавно мобілізованих селян з Правобережжя. Таким чином, під Бродами стояли, в основному, проти себе такі сили: по німецькому боці — 1 корпус піхоти, з неповновартісним персональним складом, здеморалізованим відступом, що тривав від літа 1943, без важкої зброї, з якого лиш одна наша Дивізія була зацікавлена в обороні території. По совєтському боці — дуже великі піхотні з'єднання, може це була одна з армій 2-го українського фронту, що сюди мала пробитися на Львів, насичені вщерть важкою зброєю, при наявності великої кількости важких танків та авіяції; військо, захоплене дотеперішніми власними успіхами, внутрі споєне жадобою помсти за довголітні муки. Різниця обох противників — очевидна.

Населення, на якого території розігравався цей акт воєнної драми 1944 року, очевидно, з большевиками не співчувало, та мимо цього траплялися поодинокі села, що до них небезпечно було запускатися навіть слабшим стежам, напр., село Чехи. Існувала доволі сильна польсько-большевицька партизанка, навіть з артилерією. Вістки з дивізійного штабу все звертали увагу на можливості атаки знутра та посилену діяльність шпіонажі ворога. Дрібні сутички з партизанами траплялися часто, ми самі мали декількох забитих. Отже, ситуацію німецьких військ комплікувала ще й непевність терену.

Наш контакт з УПА нав'язався скоро. Взаємини між нами й упістами були, залежно від терену, доволі живі, то знов слабші. Ми, дивізіон зенітної артилерії, мали першого «дезиртира», що перейшов до УПА вже 7 липня. За словами очевидців, мали теж зайти випадки, де УПА відсилала дезиртирів дивізії назад до окопів. Загальна думка цивільного населення була, що УПА напередодні остаточної розправи між німцями та большевиками має намір відступити в Карпати. Німці з Вермахту, головно рядові, були про УПА добре поінформовані й відзивалися про неї з пошаною.

Оце й є загальне тло сумнославної брідської битви. Піші частини дивізії, по прибутті на фронт, розпочали обсаджувати другу, відтак і відтинки першої лінії згадуваного «Прінц Ойґен штелюнґу». Артилерія занимала позиції, пристрілювалася і… чекала. Інші частини дивізії розмістилися на відтинку дивізії і розпочалося звичайне фронтове життя.

У цей період «тиші перед бурею» з усіх частин найбільше до роботи мав наш дивізіон. Активність російського летунства в фронтовій полосі була дуже велика, не меншою була й протиакція німецької наземної оборони; зате німецьких літаків майже не було видно. В цю акцію німецької протилетунської артилерії включився і наш молодий дивізіон, який скоро підтвердив свою опінію високоякісної боєздатної частини. Взагалі, за весь час брідської кампанії галицький протилетунський дивізіон зістрілив 12, урядово признаних, ворожих літаків, а 2 мабуть разом з іншими німецькими батеріями.

Вістки з корпусу та дивізійного штабу все підчеркали, що з совєтським нападом треба числитись кожної хвилини, раз попалася навіть осторога, що наступ прийде 11 липня. Дійсно, були всі познаки, що часи тиші кінчаються, хоч і ця «тиша» весь час була доволі проблематична. На фронті все кипів рух; переводилися з обох сторін розвідочні випади, не раз, з совєтського боку, дуже великими силами; встрілювалася ворожа артилерія, показувалися тут і там танки. Велику кількість цих останніх у совєтській позафронтовій полосі стверджували всі звіти корпусної та армійської розвідки.

Про розвій положення на піхотному фронті не беруся точніше говорити, бо цю справу повинні висвітлити лиш, більше в цьому випадку, покликані учасники. У нас натомість справи розвивалися так: поодинокі батерії порозкладалися вздовж дороги Ожидів-Броди, у віддалі двох до шістьох кілометрів від фронту. У зв'язку з положенням на фронті, батерії що кілька днів мусіли міняти позиції, що, спеціяльно для тяжкої батерії, було получене з великими труднощами, бо вона мала лиш одну «цуґмашину» замість п'яти необхідних, а позатим радили собі тягаровими автами. Шофери, мимохіть кажучи, були теж одною з болячок дивізії, а головно у нас, одинокої моторизованої дивізійної частини. Зміни позицій були, з правила, пов'язані з великими стратами часу та енерґії, із огляду на брак практичного досвіду зв'язкового персоналу, доводили часом до дезорганізації зв'язку в середині дивізіону. Часто треба було для наладнання зв'язку з поодинокими батеріями їздити автом, або днями не було звітів, бо зв'язковий батерії не міг знайти нового місця постою штабу дивізіону.

В такій атмосфері, 10.7.1944 р. наспіла вістка про нові большевицькі наступи в Тернопільщині. Вправді, у звітах говорилося про поразку большевиків з великими втратами, але одначе з огляду на те, що наступи тривали далі, було видно, що це початок чогось більшого. Це був саме час комплектного знищення середнього відтинку німецького фронту, була занята фактично вся Білорусь і більша частина Литви, а на західньому фронті перемога виразно хилилася в сторону альянтів. Так що настрої були дуже мінорні. 11 і 12 липня почалися перші наступи в районі Ковля, при масовому ужитті танків з совєтського боку.

Ось так були положені основи під створення Брідського кітла: на південь і на північ від нас вже розпочалися рухи з виразним наміром глибокого окрилення німецького угрупування, що боронило лінії Бугу, отже, доступів на Варшаву і Львів. В осередку цього окрилення найшлися саме й ми, хоч, покищо, у нас ще тривав спокій.

Та й цьому спокоєві прийшов скорий кінець. 12, 13 і 14 липня почалися перші большевицькі наступи на нашому відтинку, покищо, не проломового, але в'яжучого характеру. Большевицькі сили зайшли так далеко, що одна чота нашої середньої батерії знаходилася півтори доби в окруженні і стратила дві гармати. У зв'язку з цим було арештовано чот. Заборського за «файґгайтфор дем файнде»,[49] передано військовому судові і розстріляно.

Ця справа набрала розмірів цілої афери, ґенеза якої сягала ще Нойгамеру. Там чотовий Заборський зв'язався з якоюсь уличницею, а що попав у якийсь скандал і наш командир відмовив йому помочі, дивізійний суд присудив йому 2 тижні кімнатного арешту. Тому, що Заборському тихцем закидали хрунівство, а ціла справа явно заторкувала честь українського старшинства, до Кюстера донеслася вістка про це, що Заборський працював колись у «Стжельцу». Тоді, щоб підкреслити свою особисту нехіть до нього Кюстер приказав Заборському під час арешту написати еляборат на тему: «Цілі і завдання Стжельца». На цьому покищо скінчилося і, по закінченні кари, Заборський знову перебрав чоту в своїй батерії. Та його кар'єра вже була припечатана, хоч ніхто ще тоді не передбачав, що дальші події приберуть такий розвій.

У слідстві, яке відбулося доволі хаотично, виразно вийшла на верх уся нехіть Кюстера до Заборського. Зрештою, він, попри це, хотів мабуть підкреслити вагу дисципліни та повагу офіцерського становища в фронтових умовинах. Переслухувані наші стрільці та підстаршини доволі одноголосно заявлялися проти Заборського. Лиш один, дес. Хвостів, боронив своїми зізнаннями З., хоч мені сказав, що боронить у ньому не людину, але українського старшину. Зі становища наших стрільців та минулого цієї людини можна твердити, що кара могла бути й заслужена. Зрештою, коротко перед виконанням присуду, З. передав мені адресу своєї родини; це було якесь польське жіноче ім'я та прізвище.

Та на тлі назріваючих подій, цей епізод більшого відгуку не міг збудити. Положення на фронтах комплікувалося. Большевицькі наступи на відтинку 13 Корпусу продовжувалися і міцніли. Вже 15 липня, ми мали вістку від наших господарів, у яких ми квартирували, що большевики відтяли нас від Львова до Красного. Положення було доволі неясне, потяги між Ожидовом і Львовом перестали курсувати. Одначе про справжнє окруження тоді ще не можна було говорити. Це, мабуть, лише прорвалися туди большевицькі танки, одначе загроза відрізання нас від заходу була реальна.

Судячи з вісток, що приходили зі штабу дивізії, і усних коментарів до них, які доволі щедро приносив командир дивізіону, командування не дуже зворушувалося повагою ситуації. Від зими 1943-44 рр. окруження, менших чи більших розмірів, були нормальними явищами на східньому фронті і німці до них, так сказати б, звикли, хоч вони часто коштували їх великих втрат у людях і, головно, матеріялі. Тому теж і в нашому випадку ще не було слідно будь-яких драстичних заряджень.

Та вже 17 липня прийшла вістка зі штабу дивізії, що відтинок Ожидів-Красне находиться під сталою контролею большевицьких танків. Всяка сполука зі Львовом була відтята. Існувала ще тоді сполука з Золочевом, де йшли важкі бої з наступаючими большевиками.

Ось так були доложені основи під брідську катастрофу. Вечером 18 липня нам стало відомо, ща вночі з 18 на 19 липня відбудеться евакуація Бродів. У зв'язку з безперестанним зростом большевицьких наступів, що в багатьох місцях посунулися вперед вздовж шоси Броди-Львів, командування 13 корпусу ствердило неможливість дальшого вдержання міста і видало приказ про евакуацію. Цього ж вечора ми мусіли нав'язати зв'язок з нашою батеріею, яка була, розташована в призначеній до евакуації околиці. Їздив я туди зі згадуваним «уша» Вальом, і щойно тоді кинулася нам у вічі в цілій яскравості вся повага ситуації. Наш «швімваґен» з трудом виборював собі шлях затрасованою до послідних меж дорогою. Маса вермахтівської піхоти безладно відпливала на захід. Вражав брак усяких моторизованих частин, про танки не було й мови. Крім тяжких ґранатометів нового зразку ҐР 43 та де-не-де легких гавбиць, не видно було жадної важкої зброї.

Деморалізація відступаючих мас поробила явні сліди на таких, колись певних перемоги, вояках. Хоч загал вермахтівського вояцтва ще слухав приказів офіцерів, жовніри ще старалися забирати з собою військове майно, а німецькі фронтові частини ставили завзятий спротив, очевидним було, що ніхто вже не вірить у можливість успішної оборони, всім ішло тільки про спасіння власної шкури. Відворот, що тривав уже подекуди більше як рік, витиснув своє п'ятно на психіці німецького вояка. Цей вояк стратив свою найкращу прикмету, що робила його колись непереможним — віру в перемогу.

Цього ж дня зустріли ми перших розбитків із дивізійних піших полків. Вони всі оповідали одне й те саме: галичани ставили завзятий спротив, який однак, без підтримки важкої зброї, був мало ефектовний. Большевики атакували масами піхоти, танками і сотками літаків. Зокрема большевицькі гармати й ґранатомети ширили стустошення в лініях піхоти. Зачали псуватися відносини з німецькими частинами, які сподівалися від галичан невідомо чого, а тепер, під час загального відвороту, вбачали в галичанах виновників невдачі. Йшли чутки про повне розпорошення куреня фюзилєрів та сильне пощерблення 30 полку.

Наша полева артилерія ще не втягнулася у загальний хаос. По дорозі було видно, там і тут, галицькі батерії в акції. Після довших перипетій ми таки знайшли нашу тяжку батерію. Її вже досягнула вістка про загальний відворот, та нелегко було цей відворот перевести, бо брак транспортних середників був катастрофальний: батерія з чотирьох гармат та з важким «командо-геретом»[50] мала лиш одну «цуґмашину», яка тягала всі гармати по черзі. Решту «цуґмашин» мали заступити важкі тягарові авта, що надавалися до цієї цілі хіба лиш на ідеально добрій дорозі. Зрештою, тоді почало вперше бракувати і стрілен і погінних матеріялів. Адютант Еміхен, що тоді заступав пор. Камера, на становищі командира батерії старався дістати «цуґмашини» від вермахтівських частин, але ті, звичайно з усмішкою, відмовляли. Ситуація ставала прикра, бо саме минали нас останні відступаючі частини. Та в останній прямо хвилині витягнула працьовита «цуґмашина» останню гармату на добру дорогу з твердою поверхнею, і батерія поїхала на нову позицію.

Повертаючи до штабу дивізіону, ми лиш могли остаточно впевнитися, що оборону слід уважати за розбиту, і треба думати, що шлях до спасіння корпусу, а з цим і дивізії, лежить у загальному відвороті. Наш командир саме вернув зі штабу дивізії та приніс нові, алярмуючі вісті: большевицькі наступи всюди вже прибрали характер вирішної офензиви, і в жадному місці фронту не вдалося німцям задержати большевиків. На нашому відтинку большевики мали находитися на висоті Львова. Але ніхто ще тоді не думав, що події приберуть такий сумний, ба — трагічний розвій. А події тепер покотилися одна по одній. 19 липня, день після евакуації Бродів, брідський котел став трагічним фактом. Одноцільний наземний фронт уже, мабуть, ніде на північ від Карпат не існував. Цього ж дня наші радисти підслухали совєтський комунікат, у якому говорилося, між іншим, про заняття, чи «визволення», Жовкви. Катастрофа на середньому відтинку поширилася і на такий важний для нас — південний. Дні 20 і 21 липня — це дні остаточного розгрому організованих бойових одиниць у брідському кітлі. Почався хаос, незорганізований відступ, кожний думав уже лиш про себе. Розліталися рештки сотень і батерій, артилеристи висаджували гармати, або робили їх неужиточними. Вражав страшний брак офіцерів, їх прямо не було видно. Заникало з такою колись гордістю нашиване срібло на ковнірах і нараменниках. Були випадки, що стрільці кидали зброю. «Континґентові» добровольці розпочали «демобілізуватися» на власну руку. Змішувалися галичани з німецькими частинами, які поволі теж зачинали тратити організовані форми. Маси божевільних від переляку «власовців» і різних «гівісів» кинулись коміть головою тікати, куди несли очі.

А над цим усім роями літали совєтські літаки та сіяли з кулеметів, бортових гармат, кидали дрібні бомби, часто ручні ґранати. В ночі з 21 на 22 липня зформувався головний напрям відвороту — на Золочів. Чи це лиш ця товпа, — бо частиною цього вже не можна було назвати, де я був — вибрала собі чомусь таку дорогу, чи це сталося наслідком непоінформування старшин, які й так тоді почали тратити вплив на різношерстну, позбирану з усіх частин, вояцьку масу — важко сказати. Факт одначе, що Золочів тоді вже був занятий большевиками. Та ми йшли, подекуди ще навіть їхали, битим асфальтованим шляхом, хоч бомбардовані, але ще без перешкод зі сторони наземних військ ворога, з Ожидова на Золочів.

Перед нами простяглося село Білий Камінь. Збомбардоване дослівно в 100 %. Ні душі з цивільного населення. Товпи відступаючого Вермахту, якась артилерія, гармати без коней і коні без гармат. Чорні «гівіси», якісь казахи, чи калмики, коміть головою гонять вперед. Власовці, галичани, німці — все вимішане з собою у смішний спосіб. Нема ладу, дисципліни, порядку — панує хаос, безладдя, юрба пре вперед — вперед, бо хто остане, того чекає смерть або неволя…

Через село пливе річка. Через річку, властиво потічок, веде дерев'яний мостик. Оцей мостик і церква — одинокі зацілілі об'єкти в Білому Камені. Цей міст має свою сумну славу. І тому думки всіх кружляють довкола питання: вспіємо перейти річку, заки з'являться совєтські літаки, чи ні?

Перед мостом дорога та простір по обох її боках завалений возами, автами, артилерією, чи, просто, людьми. Якийсь молодий оберлейтенант з автоматом пробує навести порядок. Кричить, аж охрип, очі з лоба лізуть, стріляє раз-по-раз у повітря. Слухали може німці, може й галичани, але не «власовці», не «гівіси». Все пре силоміць, вивертає вози, гармати, пхається, коні падають під авта, що не здержуються, їдуть через них, ламають їм кости. Потік авт, возів, гармат, людських голів — суне через марний, дерев'яний хиткий місток. Не поможе ніщо, ніяка сила, не поможе і оберлейтенант з автоматом. Потік пливе, кріпне, розростається. І тут, у розгарі переправи, появляються літаки…

Не буду тратити часу на опис цього, що діялося тепер над річкою та на самому мості. Це можна собі уявити, хоч і не легко це зробити комусь, що сам подібного не пережив. Почався стиск, колотнеча, хаос. Ці, що перейшли вже міст, не могли втікати, бо дорога перед ними була забита цими, що переїхали міст скоріше, а з обох боків її густо стояли будинки, властиво їх рештки; ці, що були на мості, зі шкури вилазили, щоб його чимскорше покинути; лізли переднім на голови й плечі; тріщали вози, переверталися авта, ставали дибка коні; та справжнє пекло мали ті, що стояли перед самим мостом в очікуванні переправи: маси людей, коней, возів, авт, що тиснулися до переправи й залили всю невеличку вільну площу перед мостом так густо, що й для голки не найшлося б уже місця, найшлися нагло під градом куль з кулеметів, розривних стрілен бортових гармат, дрібних бомб, яких їм не жалували большевицькі летуни.

Сцена була дійсно несамовита. Деякі, старші, поміж нас, які були на німецько-польській війні, говорили, що це перевищує все, що вони бачили в найважливіші дні вересня 1939 р. Тут вже годі було говорити про будь-яку дисципліну і порядок, закон самозбереження брав верх над всякими наказами та приписами; жадна сила вже не вдержала б хоч у рямцях дисципліни багатотисячну людську масу, що божевільно перла вперед з одною думкою — геть з цього пекла. На додаток, большевики почали густий обстріл шоси з гармат та важких ґранатометів… Ворог був, отже, зовсім близько…

По трьохгодиннім пеклі все, що пережило переправу в Білому Камені, опинилося у наступному селі — Почапах. Це було пам'ятне полудне 22 липня. У селі відразу зустріли ми друзів з нашої та інших частин. По обміні думок — наша програма була коротка і ясна — ми рішили прориватися на захід, бо попасти большевикам живими в руки нікому не хотілося.

Село прибрало небуденний вигляд: виповнене до останньої дірки вояцтвом всіх національностей і формацій та родів зброї, всіх ранґів, до генерала Вермахту включно. Стояли в селі якісь обози, артилерія, навіть декілька танків. Большевики села не обстрілювали, ані не бомбардували, лиш їхні розвідчі літаки ганяли на незвичайній висоті над селом. Ніхто їх не проганяв, бо не було чим, ні кому. Де і чи взагалі був фронт — ніхто собі не міг з'ясувати, бо частини, що збилися тут, попали сюди прерізними шляхами. Та, мабуть, ще якісь піші частини дивізії і вермахтівська піхота та артилерія десь боронилися, бо кулеметний та гарматний вогонь було чути цілком недалеко.

На катастрофу, що прийшла так нагло, реаґували різно: німці відносно спокійно, хоча з внутрішнім переконанням, що «кріґ і так авс», власовці та «гівіси» тепер тупо й байдуже гляділи на нову обстановку. Найбільш зламані були, без сумніву, галичани: ніхто не очікував, що бойовий дебют дивізії матиме такий несамовитий кінець; до природного страху за власну долю долучувався неспокій про рідних, так близьких, та так… недосяжно далеких для нас. Здавалося, що кінець уже прийшов, що він тут, перед нами, довкола нас і, ніщо вже нас перед цим трагічним кінцем не врятує. Зневіра була така загальна, така глибока, що траплялися випадки, де стрільці відбирали собі життя. Я сам був свідком, як молоденький хлопчина стрілив собі в груди, та не попав у серце; на уста вийшла кров; нещасний корчився в судоргах. Товариші поставали в розпуці над ним, не вміючи, та й не можучи, зарадити. Тут і там були випадки, де старшини та підстаршини відривали собі відзнаки, а стрільці відривали галицького льва з рукавів; бачилося таких, що вже придбали цивільне вбрання.

Населення бачило катастрофу, яка спіткала частину, з якою загал колись лучив стільки надій. Люди, непевні ще власного завтра, давали нам отверті вияви своєї симпатії. Знаходили цивільне вбрання, давали їсти виголоднілим стрільцям, що часто-густо вже по кілька днів нічого в устах не мали, ба, часто брали стрільців на переховання, як казали тоді: «поки УПА не прийде». Та не бракувало й таких, що вагалися вже, на яку ногу ступити, були й прояви ворожого наставлення, хоч село чисто українське.

Новиною для нас, які в боях на фронтах ще участи не брали, було незвичайно вороже ставлення Вермахту до наших вояків. Вермахт бачив, що на галичанах, як союзниках, завівся. Та причини цього розчарування лежали не лиш у мілітарній ділянці. Наш стрілець, на думку Вермахту, замало анґажувався у присмирюванні населення, замало гостро трактував полонених, замало спішив виконувати німецькі доручення. Коротко — німці вважали, що духово галичани належали до якогось іншого табору. Напруження було велике. Траплялися випадки, що німці галичан розстрілювали за смішні «провини».

Доволі неочікувано в загальному розгардіяші випав виступ одного старшини, прізвища не пам'ятаю, з дивізіону зв'язку. Він їздив конем по селі та збирав добровольців на прорив. Розпорошені галичани радо йшли на ці заклики і скоро назбиралося нас може з сотня на полі, край села. Вражав брак підстаршин та кулеметів. Наш поручник організував на скору руку з цієї товпи бойову одиницю. Він у коротких ясних словах схарактеризував ситуацію, як поважну, але далеко не безнадійду, заявив, що сили большевиків перед нами невеликі, йтимо разом із Вермахтом, та що успіх прориву запевнений.

Зформувавши сотню, поручник від'їхав здати звіт якомусь офіцерови з Вермахту. Поруч нас формувалися німецькі компанії, довга валка обозу готовилася теж до дороги. Коли ще батерія німецьких полевих гавбиць відкрила вогонь, здавалося, що ситуація не така то й розпачлива.

Під вечір 22 липня 1944 р. рушила наша група в силі може двох батальйонів піхоти, без важкої зброї, лиш з вогневим попертям згаданих німецьких батерій до прориву. Група посувалася у трьох лініях, з яких останню творили галичани. На нашому відтинку провід над нами мав оштуф Фрідріхс, командир нашої другої батерії, як одинокий офіцер з «фляку». Таких груп вирушило з Почап (та й, мабуть, не лиш із Почап), більше; доля нашої групи типова для всіх невдачних спроб прориву.

Наша група вступила в бій вечером 22 липня, викидаючи, без більших труднощів, большевиків з села на захід від річки, що плила попри Почапи. Настала ніч, большевицький спротив зріс, довга і рідка лінія розстрільної розірвалася в незнайомому селі. Частина вирвалася вперед, і невідомо, що з нею сталося. Їх, мабуть, розбив вогонь большевицьких ґранатометів, що в цьому моменті засипав зайняте тількищо нами село. Решта групи, в котрій був і я, закріпилася на краю села і злучилася із декількома сотнями Вермахту, що ще надійшли з Почап. Скоро вранці 23 липня ця скріплена група вирушила на дальший прорив. Галичан там було з сотня, наших старшин не було видно. Німці з нашої групи мали «Панцерфавст» і «Офенрори», кулеметів було дуже мало. Групу провадив якийсь німецький оберстлейтенант. Офіцерів назагал було мало і вони трималися гуртом.

Висипавшись із села, група якимсь неокресленим строєм ринула вперед. Назустріч нам бив скажений кулеметний вогонь з близького ліса. Ми бігли через мочари, над якими стояла густа мряка. Може саме тому большевицький вогонь був дуже нецільний. На ворожий вогонь ми майже не відповідали. Якась німецька батерія все ще промощувала нам шлях.

В міру наближення до ліса вогонь ворога все зростав. До нього долучився ще й ґранатометний обстріл. Стовпи води й болота вистрілювали високо з-під мокрого ґрунту. Наші втрати росли. Про вбитих ніхто не дбав. Наказів жадних ніхто не передавав. Всім було ясно, про яку ставку йде гра. Розмах та верва атаки ставала очевидна і большевикам, які, слабші численно, зрезиґнували з оборони ліса й засілися в селі, що лежало за ним. З ревом «гура», стрілами й галасом вдерлися до села й ми. Доволі численні «гівіси», якісь чорні азіяти, верещали несамовито. Нічим іншим вони не могли скріпити наступу, бо не мали навіть зброї. Та це, може, було й краще… По кількох хвилинах село було наше. З пивниць та різних нор показувалися перелякані люди. На хатах всюди виставлені образи святих. На столах попри дорогу хліб, молоко, сир. Динаміка наступу була колосальною. Завдяки їй і друге село, може 2 кілометри від першого, дослівно за кілька хвилин було наше.

Большевицький вогонь ріс. До кулеметного і ґранатометного прилучився і артилерійський, доволі густий, вогонь. Село горіло, і люди кинулися поміж кулі рятувати майно. Появилися совєтські розвідчі літаки. Було очевидне, що вище командування заінтересувалося нашим наступом. Наступного села, вже, як у нас казали, останнього села, большевики не боронили. І це, мабуть, підірвало шалену пробойову силу нашої групи. Наші, сильно вже надщерблені, ряди, увірвалися в село і — неочікувано для себе — не зустріли опору. Явно збентежені, ні в цих, ні в тих, дивилися вояки на себе.

Та недовго тривав спокій. Замість піхоти, що дотепер єдина ставила нам опір, появилося 7 важких танків. Вони з'їздили дослівно все село туди й назад ширячи страшливе спустошення. Всіх нас не було вже і батальйона. Німці, старі досвідчені вояки, називали це відверто пеклом.

Деякі німецькі очайдухи з «панцерфавстами» пішли рятувати ситуацію. І справді, один танк скоро загорівся й експльодував, а другий — залога покинула сама. Не маючи підтримки власної піхоти, танки завернули. Тоді ми рушили за ними; скоро ми опинилися на краю села. Ситуація представлялася наступно: ми на краю села; перед нами — з триста метрів лука. За лукою — залізничний насип, за насипом — гора, покрита лісом. Між насипом і лісом, дещо вільної площі. На ній, як на долоні, видно дві сотні совєцької піхоти і п'ять танків, що завернули з села.

Коротка надума — і все, що живе, рве до останнього, як здається, наступу. Наша батерія все ще десь з тилу спомагає нам доволі цільно. Біжимо через тристаметрову поляну. На нас сиплеться дійсний дощ вогню і заліза. Це стріляють 75 мм. і 125 мм. гармати совєцьких КВ ІІ та Т 34. Щойно тут зрозумів я значення вислову: «люди гинуть, як мухи». Вкінці добігаємо до залізничного насипу. Я ніколи не думав, що 300 метрів аж так далеко. Залягаємо перед насипом. Перед нами, може 50 метрів на узгір'ю, але на другій стороні насипу, лежать червоноармійці. Їх менше ніж нас, хоч нас уже не більше 300. Але 5 танків…

Чуємо грюкіт «гусениць» і п'ять танків видряпується з противної сторони на насип.

Лежимо раптом близько до сталевих потвор. Та вони не стріляють, бо ми в мертвому куті. Зате божевільно стріляє сoвєтська піхота, з кулеметів, автоматів, вінтовок.

«Цурік, ферфлюхт нохмаль»,[51] — реве вермахтівський майор коло нас. З його уст тече кров. Душа наступу і — він, лиш чоловік. Через хвилину він лежить нерухомий. У нас, усе, що ще живе (а не багато вже цього), котиться назад. Большевицька піхота перед нами стріляє густо, град заліза летить нам услід.

І коли вже максимум певности, що ми не зможемо відстрілюватися, на залізничний насип виповзають танки. Обережно, поволі, бо знають, що їх добича тепер їм не втече. Ще секунда і межи нами та над нами рвуться шрапнелі їх півавтоматичних гармат.

Добра вправа для танкових артилеристів. 100–150 м. перед нами, може, 200 людей божевільним темпом мчать до села, бо там ніби рятунок…

Летимо коміть головою. Що разу оглядаємося. Більше дивимося назад, чим вперед. Якийсь рів, вскакуємо до нього, біжимо вздовж рoва гусаком. Совєтський танкіст має час. Свист, експльозія і останніх з нашого гусака немає. Ще одна експльозія і гусак ще коротшає. Ще одна — вискакує десь у кутку свідомости — і мене не стане… Заплющую очі, але ноги все ще біжать… Свист, гук, горячий дим — і ті, що бігли передо мною, валяться у крові. Але я їх проскакую і біжу далі.

Танки осторожно прощупують ціле село своїми гарматами. А під вечір з'являються з усіх усюдів маси піхоти, прочищують село і все, що ще з ласки неба не загинуло, не покалічено, не збожеволіло — забирають в полон.

Вечером 23 липня 1944 р. з штурмана я став військовополоненим. Та це не лише новий розділ у споминах — це нова доба в моєму житті…

Чому? Де причина цього, що одинока за всю війну наша спроба включитися активно у вир подій, що рішатимуть нашу долю, може, на століття, закінчилася такою страшною невдачою? Чому саме під пам'ятником галицького відродження, під Білою Горою Шашкевича, мала наступити ця катастрофа? Що сталося з 12 тисячами галицької молоді, які не вернули з-під Бродів? Чи «варто» було, чи «не варто»? — ось питання, на які мусимо відповісти своєму суспільству ми, живі учасники брідських подій.

Насамперед, попробую подати загальну характеристику подій липня 1944 року. Здаю собі справу з моїх малих компетенцій у цьому напрямі: що ж може написати стрілець про операції свого корпусу, чи дивізії. Але думаю, що, з огляду на все таки невелике число живих добровольців «першої» дивізії, спомини, завваги, думки кожного з них можуть причинитися до висвітлення неодного. Тому саме вважаю своє ризико оправданим. Позиція 13 корпусу «Фестер Пляц Броди», боронена «Прінц Ойґен Штеллюнґом», являла собою довгу, вузьку кишку вздовж шоси Ожидів-Броди, з декількома довколишніми селами обабіч шляху; ідеально надавалася до всяких окрилюючих маневрів та окружень: одне таке окруження відбулося весною 1944 року. Тоді Броди були відтяті 2 тижні від запілля. 13 корпус — з'єднання під оглядом людського матеріялу неповновартісне, без важкої зброї, абсолютно не був приготований на відпір атаки, переведеної модерними середниками. Щонайменше один генерал з цього корпусу мав до діла зі зрадою; він же, здався у большевицький полон і підписав відому заяву кількадесятьох генералів до німецького народу, що закликали до припинення війни. З цілого східнього фронту систематично вибирано більш боєздатні частини та висилано їх до Франції. У большевиків натомість піхоти й важкої зброї, зокрема танків та авіяції, було подостатком. Далі, вони горіли жадобою помсти і відплати; вони мали на своєму боці рік перемоги та, в останніх днях, успіхи офензиви на середньому відтинку. В сумі, большевики переважали на цілому фронті, а на брідському відтинку зокрема і морально, і матеріяльно. Тому теж, коли вони рушили, стриму їм не було, вони йшли, доки хотіли.

Яке ж місце у співвідношенні сил мала дивізія? Як казала колись народня пословиця, що «без двох війна буде», так можна сказати в умовинах модерної війни, — що без одної дивізії війна теж обійдеться. Дивізія вирішального впливу ні на успіх, ні на невдачу не могла мати, і не мала. Правда, дивізія теж де була беззакидною бойовою одиницею, але її браки були основно різні від браків німецьких дивізій. Ці браки мали свій засновок уже в системі творення дивізії, якщо тут взагалі можна про цю систему говорити. Бо всі німецькі організаційні прийоми, що торкалися дивізії, носили ознаку імпровізації та припадковости. Німецькі організаційно-військові та цолітичні потягнення довели до цього, що дивізія перемінилася в курйоз, «Міттельдінґ» між німецькими та нашими очікуваннями, не вдоволяючи ні одних ні других.

Основна хиба, радше недостача, дивізії, лежала в цьому, що український людський матеріял, без власної вини, впрягався у німецьку воєнну машину й мимоволі українські інтереси заступав лиш остільки, оскільки вони покривалися з німецькими. Українських амбіцій одна дивізія ані трохи не вдоволяла. Бож факт, що український загал горів бажанням брати активну участь у війні. Знову ж задоволення цього українського бажання у відповідній формі з німецького боку змусило б німців числитися з українцями, як з партнером.

У дивізії не лежав шлях до здійснення наших військово-політичних аспірацій. Сама дивізія, як інструмент збройного чину, жадної користи нам, а большевикам шкоди, не принесла. Вона була нам потрбіна тільки лиш, як шкода, і цю свою ролю вона, назагал, сповнила. Ці 6000 стрільців, що по брідській катастрофі залишилися у Галичині, дуже там придалися. Придадуться ще й ті сотки офіцерів та підстаршин, які завдяки дивізії відбули вишкіл. Два слов'янські народи мали свою Білу Гору: чехи й ми. Та наша Біла гора інша, ніж чеська; чехам вона принесла 300 річну неволю, коли ж у нас вона стала лиш дороговказом у майбутнє.

Оповідання про величезні криваві страти дивізії вважаю за пересаджені. З різних міркувань безпосередніх учасників подій тут, у краю та в СССР, гадаю, що вони не перевищували 20 % особистого складу дивізії під Бродами. Відношення вбитих до ранених важко подати, бо на фронті большевики звичайно ранених добивали. Число полонених, розстріляних на території европейської Росії, з найбільшим скупченням у Сталіногорську, це, мабуть, дальших 10 %. Це число можна вважати за доволі певне. До Нойгамеру вернулося, по приблизним даним, коло 2.500. Таким чином витвориться такий образ:

1. Загальний стан на 1.7.1944:

— 14.000 харчового стану.

2. Поворотці і втрати:

— 2.500 вернуло до Нойгамеру,

— 3.000 убитих і ранених,

— 2.000 полонених.

Разом:

— 7.500.

Остає, отже, понад 6.000 стрільців, які залишилися в краю після липня 1944 року. Поминувши такі випадки, як укривання у рідній околиці, чи мобілізація до Червоної Армії, які не могли бути масові, для ґро цих людей існувала лиш одна можливість, ці люди могли бути тільки в УПА. З хвилиною, коли з дивізії вибуло 80 % її персонального складу, її вклад у протибольшевицьку боротьбу тільки зріс.

Долю галицьких полонених у Росії зілюструю належно.

Залишається ще одне питання: варто, чи не варто? Які активи та пасиви внесла добрідська дивізія до нашого національного білянсу? Не принесла вона нам воєнної слави. Не принесла зміни воєнного щастя. Не витворила такого міту, який був у Січових Стрільців. Зате — виховала нам кадри. Невеликі, але на другу дивізію вже з бідою вистачить.

Чи оплатилася заміна 12.000 тих, що не вернулися з-під Бродів, за кількасот вишколених (яко-тако!) старшин та підстаршин? Чи можна примінити тут знану приповідку про шкірку та виправку?

Тут можна сказати лиш одно: ми кидали собою по всьому світу віками, все за чужі, ніколи за свої інтереси. І тому коли ми навіть заплатили тисячами існувань за щось для нас, все таки, конечне, то тут можна сказати лише — варто!