На нашій, не своїй землі

27 грудня 1945 року розпочалася наша подорож. Докладно 17 місяців перебував я в совєтських руках. Пережив, хоч нераз зневірювався. Видістався способом, який ніколи не вважав би перед тим за можливий. Сцілла за мною. Як же буде з польською Харибдою?

В Сталіногорському переселенчому таборі назбиралося до 2000 амнестованих, чи, як тепер казали, репатріянтів. Пересиділи ми там півтори доби на холодній, бетоновій долівці. Вночі з 26 на 27 грудня, при 40 ступенів морозу, після залагодження безконечних формальностей та процедур утотожнення, ми всіли в товарові, хоч з печами, але без крихти опалу, ваґони. Ще 10 годин ми тупали по них ногами, били в стіни руками, щоб хоч трохи загрітися. Сірим ранком і конвой далі не зміг: нас випустили красти вуголь. До полудня вже в кожному ваґоні палилося. Нарешті ми рушили.

Сумна була ця довга подорож через сумний, одноманітний, здавалося безконечний край. Маршрут такий: Тула, Орел, Брянськ, Гомель, Луненець, Барановичі і Берестя. По дорозі руїна, жебрацтво, бруд, розпука. У ваґонах воші, дезинтерія, виснаження до краю. Сморід і сверблячка. Але — ану ж цим разом уже є за що?

В Орлі бачимо зі станції такий же табір, як той, що ми недавно покинули, тільки більший. В Унєчі жінки з околиці збирають повикидані нами головки і хребти з оселедців «суп будєт харош». У Гомелі хтось з станційних робітників півголосом кидає: «Щасливці, в Польщу єдут». Вся безпросвітність, розпачлива безнадійнсть совєтського життя знову стає перед нами в усій повноті…

На станціях колосальний рух. Їдуть полонені на схід, вертають евакуйовані на захід. Бачимо вуголь зі Шлезька, бачимо безконечні валки демонтованих машин з Німеччини. Зустрічаємо нещасливих виселенців з 1939-40 рр., що вертають до Польщі. «Це мабуть так наші їдуть тепер на схід» — думаємо голосно, знайшовшись хвилину на самоті. Ешельонами вертали демобілізовані. Прапори, емблеми, портрети, написи. На вид безконечної кількости Сталінів, хочеться повернути Совєтському Союзові ту зупу, недоварену саламаху, якою стали нас тепер кормити.

В транспорті ширяться випадки тифу. Санітарний стан жахливий. Дезинтерія шаліє. Більшість зав'язує штани під колінами і так ходить. Вода до пиття — з льокомотиви, або сніг. Табуни вошей у кожного. Все живе тупою інерцією, задивлене в близьке щастя. Все — лиш ми ні. Ідемо другий раз в незнане…

11 січня нового 1946 року, після Різдва, стаємо в Бересті над Бугом. 14 січня, по безглуздому 3-денному вижиданні — ми в Білій Підляській. Коли переїжджаємо Буг, усе співає: «Боже цось Польскен», «Нє дами зємі», «Єще Польска нє зґінела». Я щасливий, що не сьогодні, а завтра рішиться моя доля.

14 січня 1946 р. о 6 год. вечером потяг стає на станції в Білій Підляській. Наше звільнення відбувається по-совєтськи: ходить начальник конвою від ваґона до ваґона і викидає всіх. Прощає нас «дво-етажним» матюком, дбаючи, щоб ніхто не остався. Так, якби хтось хотів остатися…

Та тут уже приходять люди з ПУР-у, Державного Репатріяційного Уряду. Ведуть нас до бараків. Там сухо, тепло, солома. Ще видають чай і хліб. Спокійно, річево, так якось інакше. В повітрі пахне Европою. Хворих беруть до шпиталю. «Вошобойки» тут немає. Для мене особисто — це найяскравіша ознака, що Азія вже скінчилася.

Другого дня розпочинається видача документів. Процедура проста: перед комісією Уряду Безпеки складається невибагливі зізнання, згідно з питаннями анкети: генералії, національність, освіта, на закінчення: подати псевдонім в АК. В рубриці національність та релігія писар-жидок автоматично вписує — «поляк, ржимокатолік»… Псевдоніму з АК не подаю, бо такого не мав. Це вияснення приймає «комісія» без комплікацій. Ще фотографуємося на державний кошт, з числом на таблиці, яку посіпака держить перед грудьми. Речі знані з усіх таборів. Очевидно, що большевики ніяких паперів тутешньому урядові не передали. Стає значно легше на душі…

Ще кілька днів, заки формулярі будуть виповнені, треба почекати. Уряд Безпеки, як здається, тут ще не страшний.

Не диво, бо Біла — це колосальний переходовий пункт і вже анонсовано два наступні транспорти. Тут іде лише про евіденцію та видачу тимчасових персональних документів. Панькатися нема часу. «То робйом там далєй» — каже писар. Ну, що ж, це мені на руку — думаю.

Найважливіше відвошивитися. Знайомий з табору лікар, д-р Вайс зі Львова, що знав, хто я і що я, висилає мене до шпиталю під замітом сверблячки. За три дні виходжу обмитий, чистий, речі випрані, звіряток нема. Відразу відчуваю, що я не в Росії.

Документи приносять нам до шпиталю. Невеличкий клаптик білого паперу, зі знімкою, що може представити кожного, з великою печаткою з орлом без корони, анальфабетичним підписом. «Обиватель (ім'я рек) зостал пшез Міністра Безпеченства Публічнеґо звольньони і удає сєн на мєйсце сталеґо замєшканя в …» Подаю Перемишль. Куди ще діватися, як не туди? Першу букву мого прізвища писар «польонізує» на «Ґ». Огортає мене добрий настрій. Дійсно, тепер я турок не козак, хоч і не переодягнувся.

Знаю вже, що документ того типу дістають здемобілізовані аковці. Дає він свободу рухів по цілій Польщі і право на допомогу. Всього чекав, але такої доброї розв'язки справи, я не очікував ніколи…

Хлопці з Лемківщини вже виїхали. Міняємося з Мединським адресами і всідаємо до поїзду. Квиток до Перемишля безплатний, на рахунок Репатріяційного Уряду.

22 січня, 1946 р. о 8-ій год. вечером, висідаю на станції у Перемишлі. В очі падає бруд, холод і тіснота. «Ваньки» з автоматами і мордаті вілєнчуки роблять службу. Не хочу під ніч іти в місто, ночую на якійсь лавці. Побачив мене якийсь вілєнчук і питає за документи. Трохи нерішуче показую свій новий документ. Бачу: діє добре. Служба безпеки нової Польщі глядить на мене з мішаним подивом і цікавости. «Подивився б ти на мене 2 роки тому» — думаю собі, без почуття злоби.

Решта ночі минає спокійно. Коли бачу на станційному годиннику, що вже шоста, встаю, хрещуся у думці 3 рази і йду в місто. До Катедри. Мушу там когось найти. Все, що дальше відбувається — це оклепаний поворот блудного сина. Давно, виявляється, поховали. Були свідки, очевидці смерти, і то не один. Все дивується, перепитує, не розуміє. Хоч родини нема, але перемиське суспільство, ті останки «перемишлян» — це теж родина.

Питання і оповідання чергуються. Мені, людині з тамтого світу, не менш цікаво, що діялося за ввесь час у родинному місті. Ґімназія, осередок українського життя в Перемишлі, розгромлена. Лиш декілька професорів-ветеранів ще осталося. Інтеліґенції ще жменька. Єпископ Лакота є, а на 3-ій день мойого побуту в Перемишлі звільняють і єпископа Коциловського. Бідний Перемишль 1946! Один міст зірваний, другий пошкоджений. Вулиці брудні, без руху. Хоч жидів не видно, не помічається щоб число населення змаліло. Шильди на склепах носять зовсім неперемиські назви. Перемишль має зовсім інше обличчя.

Українськість Перемишля, здається, остаточно зникає. Кажуть, що в перших тижнях після зайняття міста, ще не виглядало, що буде так зле. Червона армія доволі незорганізоваво забирала людей до війська. Хто попав, той пішов, хто, ні — його щастя. Міська адміністрація зразу перейшла в польські руки. Люди жили, як хто вмів. Ще невідомо було, як буде з границею. Коли вирішалося, що Перемишль буде під Польщею, люди не знали, чи тішитися, чи ні. Обставини нібито стабілізувалися. Створився навіть Український Громадський Комітет. Жменька відважних людей почала боротьбу за правну тінь. Відновлюється діяльність Богословської Семінарії, відкрито також мужеську і жіночу ґімназії, яких директорами стали Федевич і Околот.

Весною 1945 р. приїхала совєтська репатріяційна комісія, й засіла в офіцерському домі напроти бувшого комісаріяту поліції. Почалися шикани, арешти й погрози за відомими зразками. Поляки виявилися добрими учнями большевиків. Частина населення, головно середній стан, почала переселюватися на схід, зокрема до Львова і Дрогобича.

По селах було гірше. Тут поліція почала систематично витворювати атмосферу, сприємливу для репатріяції, методами 1929-30 рр., з відповідним загостренням. Почала ллятися кров, горіли села. Українська відповідь не дала на себе довго чекати. УПА відповідала чинно. Ніде не можна довідатися стільки подробиць, як у потязі, де часто зовсім незнайомі собі люди є склонні до виміни думок. Саме тоді, як я вертався до Перемишля, скінчився був з'їзд Польської Селянської Партії (Міколайчика) і я їхав разом з групою делеґатів з Перемищини. Багато було між ними місцевих, загосподарених мазурів, але були і поляки з Галичини, насаджені на опорожнені українські господарства. Вони оповідали радо, думаючи, що репатріянт у совєтській шинелі з Московії — це один із них. Казали, що українців виганяли з домів, оточуючи села кордоном міліції, або війська. Кілька трупів при цьому було нормальним явищем. На те, щоб забрати з собою речі, взагалі не давали часу. Побитих, обдертих гнали на станції, де люди чекали, без їж і даху над головою, часом тижнями. Вмирали старі і діти. Військо кидалося на залишені господарства і звичайно безсумлінно все випродувало, інвентар, умебльовання, все. Українців усували, нібито, щоб зробити місце для поляків зі сходу, та самі ж поляки унеможливлювали своїм землякам взяти видерті правним власникам землі у власність. На добавок ночами приходили люди з УПА і палили села дощенту. Польські репатріянти замість осісти в багатих підперемишських селах, на урожайних полях, їхали на далекий Шлезьк.

Нагінка на сільську інтеліґенцію прибирала найжорстокіших форм. За вбивство українського священика або вчителя не було ні слідства, ні суду, ні кари. Виїзд до Галичини мав часом характер утечі від неминучої смерти з рук польських бандитів.

Пустіли деякі чисто українські села. Поголовно виїжджали українці з Посяння із мішаних сіл. Виїжджали теж усі мішані родини. Вони найбільше відчули свою приналежність до заходу, найдорожче заплатили за свою приналежність до української нації. З Ярослава українці зникли зовсім, за виїмком двох осіб. Українську церкву там прямо замкнули. Зрештою, ще в літі 1944 р., в Ярославі відбувся інспірований владою погром українців, під час якого замордовано родину Вербенців, купця-столяра Вася й інших. Перемишль найдовше заховав характер українського міста. Однак і тут зникали українські написи і вивіски. Українські крамниці передавалися у власність полякам. Натиск на українське населення, щоб примусити його «репатріюватися», хоч його «партія» була тут зі споконвіку, вівся тут, одначе, не так брутально, як це було на провінції. Українські ґімназії встигли ще перевести іспит зрілости, одинокий за нових польських часів, у червні 1945 р. Після вакацій українські школи, в тому числі і ґімназії, розпочали навчання, та їх дні були почислені. Сипалися шикани на учителів і учнів, дехто не мав сам сили жити під моральним обухом і виїздив; число учнів маліло, врешті, в жовтні 1945 р., усі школи, ґімназії та семінарія, були замкнені. Почалася і в місті нагінка на українство. Коло 20 визначних громадян, на чолі з єпископом Коциловським, було арештовано (між іншими і проф. Околота, судового радника Подлуського, цукорника Заразка й ін.) і вивезено до Ряшева, де їм старалися пришити співпрацю з УПА. Врешті з браку доказів, слідство припинено, а всіх звільнено, вимусивши письмове зобов'язання: репатріюватися на схід до 2-ох тижнів. Восени 1945 р. закрито теж Український Громадський Комітет і так загинув всякий слід по організованому українському житті.

Осталася тільки церква. Її положення на провінції було розпачливе. З низки місцевостей парохи виїхали разом з парахіянами на схід. У багатьох парохіях священики були прямо вимордувані. Число таких жертв на західніх окраїнах перемишської епархії переходило в десятки. Без всякої матеріяльної бази, без права на будь-яку охорону, дослівно, кожної хвилини вони були наражені на мученичу смерть. Відстрашувало їх від виїзду до Галичини ще й несамовите сталінське православ'я. Нічия доля не була така незавидна, як саме цих людей. Нехай це все мають на увазі ці, що тут, у безпеці, роблять закиди нашому священству за перехід багатьох душпастирів на православ'я.

Судячи з листів, доля наших надсянців у Галичині не була надто прикра. Селяни дістали наділи по поляках, часто дійсно кращі, ніж вони залишили дома. Лемки й мешканці Посяння переходили часто в околицю Львова, або Дрогобицьку область. Весною 1946 р. виселення поляків з цих галицьких земель було в основному, закінчене. Про Львів ходили чутки, що його населення в трьох четвертинах не передвоєнне, а свіжо імпортоване з Московії. Інтеліґенція з Перемишля дістала, однак, без труду посади у Львові в центральних установах. Я бачив листи, якими ті, що виїхали раніш, заспокоювали оставших, що нічого страшного тут нема. В Галичині, крім карткової системи, був ще приватний ринок, толерований владою, на якому можна було дістати властиво все. Характерне, що працівників приватної торгівлі вважали за непрацюючих. Вони всі влаштувалися на посадах, про око, але жили, і то непогано, з торгівлі. Все ж таки мала частина перемишської інтеліґенції та духовенство з фанатичною впертістю боролася за те, щоб таки остатися в Перемишлі. Ці «останні могікани» українського Перемишля ризикували здоров'ям і життям лиш для того, щоб зберегти рідну традицію дорогого міста. По-перше всі вносили урядовою дорогою подання до реферату Руху людности при міській Раді щоб їм признали польське горожанство. Такі подання лежали в маґістраті з місяць, відтак повідомляли петентів, що прохання не може бути полагоджене, бо переселення українців постановлене міждержавною угодою. В квітні 1946 р. поляки, в порозумінні з своїми большевицькими учителями, застосували таку методу: міліція вела людей до совєтського репатріяційного бюра; там большевики в присутності польської міліції, переслухували жертву й пропонували підписати заяву про добровільну репатріяцію. Хто не хотів, того міліція з місця арештовувала. Так арештувала і єпископа Лакоту, але зразу випустила, коли інших і непокірних тримали тижнями. Бували випадки, що большевики «резиґнували» з того чи іншого перемишлянина. Тоді йому видавали ограничене право побуту.

Сумний Великдень пережили українці 1946 року. На архиєрейській Службі Божій мав я враження що живу у віках перших християн, а Служба Божа правиться десь у катакомбах. Під час проповіді єпископ Коциловський позвав до себе всіх вірних, що оточили його, як діти батька; він високий, з довгою сивою бородою, говорив, натхнено, з вірою в майбутнє, взивав не попадати в розпуку. Це була остання архиєрейська Служба Божа в Перемишлі.

Під час проповіді хтось мене злегка штовхнув у плече. Я оглянувся і побачив усміхнене обличчя одного старшого десятника, що по останніх даних, загинув під Бродами, охороняючи штаб дивізії. Це був активний польський плютоновий, у нас служив він у чоті зв'язку в дивізіоні. Був він з-під Перемишля, з села Коровник, і ми, як земляки добре зналися. Знову почалася забава в питання і відповіді. Він, як виявилося, і не думав гинути під Бродами, однак зумів лиш так пізно пробитися, що вже не вспів прилучитися до відступаючих частин дивізії, та й не спішив за ними, думаючи, що в краю краще послужить справі. Добився він до рідного села й замешкав там потайки. Але одного дня прийшли до нього озброєні молодці й принесли йому формальний мобілізаційний наказ. Від цього часу він з УПА вже не розставався. Провадив підстаршинський вишкіл в гайку під Перемишлем. Про УПА говорив багато. Признавав її велику потугу і організаційну спроможність. Казав: «Нема кращого елементу до партизанської акції, як галичани. Все можуть… Є й люди з східніх областей, прекрасні, але їх мало. УПА — це Галичина… Не чув, щоб були німці, чи взагалі чужі старшини. Провадиться нормальний військовий вишкіл. Люди вишколені в дивізії часто на провідних місцях. Паліїв, між іншим, теж. Числимо на близьку війну, без неї все це немає сенсу… Політична акція у руках нашої еміґрації в Німеччині… УГВР — наш еміґраційний парлямент, що діє в Німеччині, у ній усі партії на чолі з гетьманом. Не так, як еміґрація 1940-41 рр. Співпраця з поляками йде, але не дуже добре. Завелика нехіть одного партнера до другого. В кожному разі умовини є». Говорили ми ще багато про спільних знайомих; виявилося, як це все виходить в таких випадках, що багато з давно похованих живе… Я передав привіт знайомим і ми розпрощалися.

Гніздо УПА-Захід — це верхів'я Сяну і Дністра. Це найактивніша частина УПА взагалі, бо на західніх окраїнах найкращий ґрунт під повстанську акцію: населення вже не має нічого до страчення. Вістки, що доходили до Перемишля, говорили, що в Галичині дії партизанів не мали масового характеру. Там існував великий конспіративний апарат і невеличкі, так би сказати, кадрові частини в недоступних місцях, а акції мали характер саботажів. Бої, що їх зводили частини УПА-Захід, були часом доволі великі. Найтяжчі бої велися за опанування гірського коліна Сяну, там, як казали, осередком боїв було містечко Бірча, тепер зовсім спалене; в ньому якийсь час був партизанський штаб. Бої — це не були звичайні сутички, а направду заслуговували на цю назву. Згідно слів учасників — поляків з перемиської 9-ої дивізії — в них брали участь часом не менш батальйона з кожної сторони. Весною 1946 р. друге огнище боїв було зав'язалося у любачівських лісах. В цих боях з польської сторони брали участь літаки і танки; валки з раненими можна було бачити і на вулицях Перемишля. Газета «Нове горизонти», в кожному числі доносила про якусь партизанську акцію. Після нападу УПА на Грубешів, у травні 1946 р., думалося, що напад на Перемишль є лиш питанням часу.

9. дивізія в Перемишлі так звана «дикою дивізією», була зформована з галицьких мазурів, вивезених 1939-40 рр. з Галичини до Совєтського Союзу. Страшні люди, а мундири обвішані совєтськими відзнаками. Палали ненавистю до українців.

Після Великодня 1946 р. я не мав більше змоги побувати в Перемишлі. Від того часу вся моя енерґія була посвячена справі переходу до Баварії.

Мюнхен, 28.8.1947 р.