Полон

Моє положення було дуже незавидне: я сидів край дороги, спустивши ноги в придорожній рів, похнюпивши голову, в розпуці, зневірившись у всім на світі. Дорогою їхав якийсь капітан-большевик на коні, з піднесеним наґаном у руці, коло нього йшли два червоноармійці. Вони мене не бачили, я міг утікати, але я не хотів. Я був певний, що вони мене тут же застрілять, і мені цілком не було страшно. Та ніхто з них не мав наміру стріляти, лиш капітан, під'їхавши ближче, запитав, погірдливо-насмішкувато: «Ти бил в ґерманской армії»? Питання було зайве, бо й так видно було, що я і хто. І я, річ ясна, не перечив. Він сказав мені йти за собою і, перейшовши ще кусень дороги, назбирав ще сімох таких, як я. Нас докладно зревідували та забрали все, що могло мати фікцію вартости. Ми йшли, звісивши голови, понуро, без слова, і кожний думав своє. Одно нас дуже дивувало, що ніхто нас не стріляв, ані не бив, та це не тішило, навпаки — журило, бо невідомо було, чому, з якою метою, залишили нас при житті.

Надходив вечір і нас замкнули на ніч у якійсь стодолі та поставили варту. Я зразу заснув, як убитий, не думаючи про ніщо на світі, найменше про утечу. Я був морально основно розторощений, фізично цілком вичерпаний.

Рано виявилося, що двох з-поміж нас бракує. Большевики цілком тим не переймалися, лиш вилаялись, відтак закурили. Розмову не пробували нав'язувати, а ми тим більше. Господиня зварила ще нам картопель, дала квасного молока і я наївся востаннє у 1944 році.

Потім молодий «красноармєєц» з автоматом відпровадив нас до цього самого Золочева, до якого ми так уперто прямували. Ми йшли гостинцем, недавнім шляхом відвороту якоїсь німецької частини. Дорога була основно збомбардована, обстріляна артилерією та ґранатометами. По обох її боках валялися порозбивані вози, авта та гармати. Довкола них крутилися групками совєтські техніки та механіки, що уважно оглядали весь покинений німцями матеріял, не занедбуючи і найбільше знищеного.

Середина дороги була завалена людськими та кінськими трупами, часто в дуже драстичних позах. У пам'ять вбився мені труп якогось німецького підстаршини, якому танк переїхав через голову; з неї осталася лиш брудно-червона маса, на тлі якої біліли зуби горішньої та долішньої щок, що творили разом круг. В загальному, малося враження, що сюди спершу старалися втікати моторизовані частини та обоз, а потім розбито тут якусь більшу пішу одиницю. Наше наближення викликало серед зустрічних большевиків більше кпин, ніж гніву. Вони були про 14 дивізію прекрасно поінформовані, хоч у «западняцьких» відносинах орієнтувалися слабо. Часто питали нас, чи ми поляки. Були і такі, що нашим запевненням, що ми українці, явно не вірили.

По годині маршу добилася наша громадка до Золочева. Там уперше зустрілися ми з большевицьким військом у масі. Воно доволі різнилося від цього, яке ми знали в роках 1939-41: люди не так підібрані, пізнати, що поборові комісії не перебирали, вбрані дуже нужденно, ще гірше взуті, за те всі з новими «пагонами», заведеними в минулому році. Між рядовими було дуже багато українців зі східніх областей, а характеристичних для кол. Червоної Армії азіятських лиць не було зовсім. Там і тут видно було полонених, але тільки німців. Стискалося серце на саму думку, що з галичан це тільки ми, невдахи, мали нещастя попасти в совєтський полон. Саме місто було страшенно знищене бомбардуванням, артилерійським обстрілом та пожежами. Не було дослівно ні одного цілого дому, ані одної шиби. Цивільного населення на вулицях майже не було видно, хіба десь-не-десь, з-за вугла, та тільки жінок. На якомусь напіврозбитому будинку кривими літерами, крейдою було написано «Горсовет і Міськрада». Там крутилися якісь типи в цивільній одежі та з червоними опасками. Вулиці були повні всяких орієнтаційних таблиць: «Хазяйство Рабіновича», «Госпіталь Шмульовера», до «Пржемислян» 12 км. і т.д. Характерне, що всі назви місцевостей були подавані, хоч очевидно кирилецею, зате польською вимовою. Було багато установ, характерних для прифронтової полоси, як Медпункт, Городская Комендантура, Мєсто отдиха для офіцеров. Спеціяльно це останнє вказувало, що часи міняються.

У місті панував шалений рух. Військові частини їхали скорим темпом на фронт. Впадав в очі брак більших піхотних одиниць, моторизація була, здавалося, стовідсоткова.

Авта, танки, «штурмґешіци» у величезній більшості альянтського походження. На автах різні бойові кличі: вперьод за Сталіна, за родіну, за Сталіна, дайош Европу, да здраствуєт боєвой союз демократических стран міра, образи Сталіна, Молотова на моторах і т.д. По боках вулиць часто стояли зіпсуті большевицькі авта, коло них, або на них, сиділи похнюплені «виновники» — шофери. Вся «приманчивость» совєтської системи стала перед нами в яркому світлі.

Нас попровадили, по короткій виміні слів з дижурним у командантурі, до високого, ясного та дуже збомбардованого будинку в середмісті. Зі слів конвоїра виходило, що це шпиталь, хоч нам дивно було, що там взагалі ще щонебудь може бути. Через розвалену браму ввійшли ми на шпитальне подвір'я. Наш конвоїр передав нас там смішному, віспуватому дядькові з відзнаками совєтського «шпіса». Цей подивився на нас скоса, сказав конвоїрові підождати, «пока переберйом», закликав кулявого, сухітничого бльондина, що сновигав з автоматом по подвірї та гукнув: «іді-ка Коля сюда, плєнних прівєлі». Коля, щось буркнувши під ніс, звільна пішов у нашу сторону. Тепер «товариш старшина» звернувся до нас: «ну, вот, смотрітє ребята, папалісь, значіть, пока работать нада. Щас ми вас роспридєлім, значіть, по мєстам, а ви, сматріте не ухадіте нікуда, всьо равно спаймают». Так нас приділили до роботи в шпиталі, а сухітничий, ранений до того недавно в ногу, Коля став нашим конвоїром. Перший день полону минув на усуванні грузів та уставленні ліжок, ночували ми «всем калхозом», тобто разом з шпитальним персоналом в одній кімнаті, а попри нас хропів і Коля, наш надійний конвоїр. Ми мали хвилину спокою, та, хоч були помучені і голодні, сон не брав. Хотілося зібрати до купи думки, та навести підсумки першого дня в полоні. Це одначе не було легко; несамовиті переживання останніх днів, кульмінаційним пунктом якого став наш полон, так сильно розхитали всю мозкову машинерію, що процес логічного мислення відновлювався до болю поволі. Цей стан москалі дуже гарно окреслюють словом «башка нє варіт». Дійсно, «башка» кожного з нас у перших днях полону була нічим більше, як смішним, нужденним, приладом до ношення шапки, оскільки взагалі ще хтось її мав. Нагла, ніким непередбачена зміна, була так глибока, така болюча і трагічна, що до ґрунту нищила здібність людини помічати й витягати висновки з поміченого. Прикро мені, що перша проба аналізи духових переживань наших полонених виходить з-під такого слабого і невиробленого пера, як моє. Та, на жаль, не маю іншого засобу поставити перед загалом у всій яскравості психічний образ галицького добровольця у полоні. На своє виправдання скажу лише одно: кожний, не лиш мій, такий опис, чи аналіза, будуть заслабі. Це замало перечитувати, це треба пережити, щоб розуміти весь безмір почуття духової розторощености, в якій ми раптом знайшлися. Ми, що таки добре знаємо большевиків, можемо зрозуміти тодішню поважність і небезпеку ситуації, безвиглядність, болючість почуття невдачі, врешті — самий страх; але тієї чорної розпуки, тієї безодні одчаю, тієї безнадії, серед яких ми нагло опинились, не зрозуміє ніхто, що не був у такому ж становищі. Почуття розпуки — це перше засадниче почування; почуття поразки — слідуюче; та рівно ж одне з основних — це відчуття здивування. Чому взагалі з нами возяться, чому нас не помордували відразу, чому не постріляли? Чи не зробили це для того, щоб потім могти довше насолоджуватися пімстою? Чому не роблять з нами цього, що робили німці з ними?

Та все це питання, на які мала відповісти щойно майбутність. Перша проблема, яку висунув приходячий поволі до голосу фізиз, була — їсти. Та шлунок ще довго, довго мав бути ненасичений. Кусень хліба (тепер уже знаю, що це було 200 грам) і бляшанка «супу» було, покищо, все.

Другою такою центральною проблемою, довкола якої крутилися думки всіх шістьох нещасників, була — втеча. Та тут на стероризований мозок каменюками кидалися питання: куди? як? у чім? пощо? чи не підуть «вони» й далі? І чи має не лиш така утеча, але й усе життя, якийсь сенс?

У таких настроях минули 3 дні, а далі — треба було носити ранених до «операційного залу» і вибір упав, чомусь, саме на мене. Це мало, мимо важкої роботи, ту добру сторону, що час від часу «капнула» якась зупа, чи кусок хліба. Тоді ж мав я нагоду ближче пізнати людський матеріял Червоної Армії. Дійсно, німецька розвідка слушно доносила, що більшість вояків тепер, це свіжо мобілізовані українці і саме з «визволених» земель, звичайно, або дуже молоденькі, або старші річники; тут і там, як підстаршини, або вояки з технічних та спеціяльних частин, москалі з усіх російських земель, натомість цілком не було т. зв. «нацменів» — косооких азіятів. Санітарний персонал був, як здавалося, непогано підготований і смертних випадків було небагато. Інструменти і взагалі влаштування були, здебільша, американського походження. Це ж можна було сказати про пров'янт. Харч був обильний і рішуче не гірший, хоч і інший, ніж у німецьких шпиталях.

Наше життя йшло серед чотирьох мурів бувшої ґімназії, і від світа ми були цілком відрізані, одначе наша громадка росла, щоденно доходило кілька німецьких полонених, аж на п'ятий день назбиралося нас з 50. Це мало ту добру сторінку, що ми мали відомості, як і де посувається фронт, але й ту погану, що їда ставала щораз гірша. Невистачало теж одного Колі, і пильнувало нас уже кількох «красноармєйцов», що строго і докладно виконували свої обов'язки. Перші дні, коли ще панував хаос у шпиталі й утеча «поза шпитальний мур» видавалася доволі легкою, — минули, невикористані, безповоротно. Щось 28 липня появилися нові вістки про це, що, нібито, в зв'язку з дальшими успіхами Червоної Армії, наш шпиталь перенесуть до Перемишля. Що тоді мало б статися з нами? З одної сторони, хотілося б їхати з шпиталем дальше на захід, з другої — ніде не було сказано, що там буде ліпше. Та згори було відомим, що все оце міркування — пусте, нашоі долі нам усе одно не змінити.

Розв'язка прийшла доволі скоро: 29 липня 1944 р., під вечір, з'явився в нашому шпиталі лейтенант з кільканадцятьма красноармійцями. Усіх полонених зігнали разом, дали по боханцеві недопеченого хліба «построїли» по чотири та погнали. Дні при шпиталі, ще далеко не найгірші під оглядом харчу та трактування, минули також безповоротно.

Цю ніч ночували ми в давньому, ще польському, офіцерському касині, може сто осіб у маленькій кімнаті, лежачи один над-, під- і за другим; збиранина з цілої Европи галичани, німці, чехи, поляки, москалі, білоруси; були й азіяти. Раненько нас зігнали на площу, розділили ненімців і німців та «построіли» окремо. Між ненімцями переважали власовці всіх мастей, галичан було декілька. Скоро вранці почалася дорога, невідомо куди, як казали, десь на збірний пункт; дорога сумна-невесела, «під московським караулом», через рідну землю, що так нагло та трагічно найшлася під чоботом чергового окупанта. Йшли ми в горячий день. Сонце палило немилосердно. Порох по кістки. Дорогою їхали валки обозів, моторизовані частини, важка артилерія; танки, вояцтво все розсміяне, сите, повне надій на скору остаточну перемогу. Тут щойно я зрозумів, де основна причина большевицьких успіхів: німецьке військо била власна нечиста совість, більше, ніж противник, а найстрашніша зброя большевиків, це не були альянтські посилки — це був усенародній гнів, які большевики вміло запрягли до своєї воєнної машини. Ми йшли через стратовані поля, попалені села. Тут і там стояли німо, в тупій, понурій розпуці громадки селянок; мужчин майже не було видно. Очі селянок пильно вишукували між полоненими сорокаті стрілецькі куртки. Їх було, вправді, небагато, та безмежна розпука населення, здавалося, ще росла на вид кожного з нас.

Ми йшли та йшли, і здавалося, що дорозі кінця нема. Наш конвой (якісь піввійськові, півцивілі), зачіпив ще якусь групу цивільних москалів по дорозі та безцеремонно влучив їх у нашу валку. Із запитів про дорогу та поодиноких висловів конвоїрів можна було ствердити, що йдемо до якогось збірного табору, а де це мало б бути, — невідомо.

По кількох годинах маршу, коли вже до вечора було недалеко, ми опинилися перед маленьким, понурим якимсь темним сільцем. З радісного порушення між конвоїрами виходило б, що це наша ціль. Підійшовши ближче, ми теж зорієнтувалися, що це так; перед нашими очима розвинувся непересічний вид: село було оточене шнурком вартових з автоматами; стодоли, стайні, а то й подвір'я були переповнені постатями в сорокатих блюзках, що стояли, сиділи й лежали всюди, де лиш було трохи місця. Вже стемніло, як нас почислили, переписали та замкнули в якійсь оборі, де вже містилися якісь москалі в німецьких мундирах. Та була ніч, ми були голодні, помучені, і ніхто не думав про щось інше, крім спання. Цю ніч я переспав на голій землі, на дворі, і мені це видалося дуже прикрим. А це мав бути лише початок.

Рано, як тільки зійшло сонце, нас зігнали на рівні ноги та повели до «бані». Це була більш ніж примітивна буда, де брудний москаль грів у кітлі воду, а другий, гідний його кумпан, вішав наше лахміття на гак у бляшаній скрині, називаючи гордо це все ж «дезкамера». Це було теж нове, і з цею інституцією я мав відтепер зустрічатися стало, через півтора року.

Вся ця процедура мала ту добру сторону, що туди ж прийняли ще кілька груп, майже виключно галичан, між якими були знайомі; по кількох хвилинах ми вже знали, що село називається Броніславувка, що є нас тут багато, може тисяча, а може й дві, сидять вони тут вже майже тиждень, їсти дістають чотири сухарі й дрібку зупи денно, а що буде далі — невідомо. Вертали ми від цієї «вошобойки» з дивно приємним почуттям, що ми не самі. У нашій стодолі, крім кількох галичан, сиділи самі совєтські люди, хоч і всі в німецьких уніформах. Вони, очевидно, зараз же почали на наших шкірах доказувати свою льояльність перед несподіваними визволителями, лаяли «українцоф-бандєровцоф», «ґаліцких есесофцоф» і т.д. Не один з нас собі подумав, що по такім лагері, можна мати претенсії на відпущення цілого ряду гріхів. Настрої були розпачливі, і не перервали їх навіть видані в полудне чотири сухарі.

Весь день ширилися сплетні про скорий виїзд, невідомо куди. Покищо, нічого такого в очі не кидалося. У большевиків не так, як у кожній іншій армії: нема жадних приготувань, пакування речей, чи чогось подібного. Там кожний вояк встає, зіває, каже «да» і є готовий до дороги.

Та після обіду почалися знова «построєнія» та «подщоти». Щось таки висіло в повітрі. Під вечір ми бачили, що підготова до визїду ведеться; розібрали «вошобойку», два мішки з сухарями погрузили на авто теж, ще якісь продукти у пушках та скринях. Появилася сторожа на конях, чого дотепер не було. Вечером упав рясний дощ і перемінив довколишній чорнозем у неприступне багно. Та мимо цього, вже темніло, нас зформували в чвірки, обставили конвоїрами на конях та погнали.

Остання наша мандрівка по Галичині, була дійсно хресною дорогою. По коліна в болоті, змучені, брудні, не йшли, а гнали ми кудись у невідоме. Коні вартових ішли трапом увесь час. Вартові оці, з наґанами та пугами в руках, надавали несамовитому походові вигляду валки невільників, яких татари женуть у ясир. Раз-по-раз гриміли постріли з автоматів та наґанів, лунали покрикування конвоїрів, серед яких не бракувало східніх азійських облич. Декілька кінних запалило імпровізовані смолоскипи, тло нашого походу було дійсно фантастичне.

По довгому марші, що відбувався півбігом, ми врешті добилися до якоїсь станційки, назви якої навіть не пригадую. Заїхав ешельон і нас почали «поґружать». Отут багато з нас на довгий час в останнє торкнулися галицької землі. Видно було, що з нами коїться щось страшне, що щойно тепер дійсно починається дорога в невідоме. Багато плакало зі змучення та безсилої розпуки; інші брали з собою грудки землі. Думаю, що саме тоді настрої осягнули цього, що німці звуть «тіфпунктом».[52]

В ніч з 31 липня на 1 серпня 1944 р. докладно в 25 річницю зайняття з'єдиненими арміями Києва, вирушили ми в новий похід на Схід — похід глибоко трагічний. Лиш малій частині дивізії вдалося побувати в Україні та в Росії та не як побідникам, а під баґнетом тих, яких ми мали перемогти.