"Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону" - читать интересную книгу автора (Грицак Павло)На службі ЕскулапаДо 8-го «лаґоотдєлєнія» було 5 кілометрів. Обслуговував цей табор 7-му шахту, а крім цього, посилав кілька бриґад «строітєлів» на будівельний участок ОСМУ 6, який відзначався тим, що ніхто буквально не міг відшифрувати цього його скороченого найменування. (Що будувати? А що ж, як не два інші табори!). Тому я припускав, що до шахти не піду, бо Репштайн мені єдиному окулярникові в таборі виробив з клопотом третю катеґорію. Хоч і робота на будові при 30 ступ. Ц. не дуже то усміхалася, але все таки — це не була шахта. Спершу новий лагер мене мило розчарував. Це був старий табір, з усіма «благодатями»: баня, шевська і кравецька майстерні, пекарня, навіть був «ярмарок» — будка, де колхозниці з околиці приходили щось продавати «багатим» каторжникам. Був там адміністраційний барак з шпиталиком та три величезні мешкальні бльоки. Вмістимість табору обчислювали на 2.000 осіб. Довкола табору — оселя вільних шахтарів. Всі мешканці табору одержали відразу сінники з мервою. Хто не мав шапки з наушниками дістав зразу, а також плащі і черевики, все було у відповідному стані. Друге, що мило, надзвичайно мило, розчарувало нас, це був факт, що там було до 150 «западніков»-галичан з дивізії, яких було пізнати по цяткованих куртках уже здалека. Ті мундири скоро і дивно відбивалися від безбарвного совєтського тла. Приємно і радісно було мені, коли я віднайшов тут земляків та старих знайомих… В попередньому лагері, окрім Дуркоти, я майже до нікого не відзивався, та в половині січня 1945 р. Дуркота захворів на запалення легенів і пішов до шпиталя в Сталіногорську, щоб звідтам уже не вернутися… Тут я довідався багато новин з краю, між ін.: про дії УПА та смерть митрополита Шептицького. Згідно з звичайною у таких випадках практикою, всіх «наших» з 27-го лагеря запхали до шахти, лише нас кільканадцять з третьої катеґорії крутилося кілька днів по таборі, бо не було куди нас подіти. Врешті відбулася ще одна «перекомісовка» і кількох з нас таки запхали в шахту, а мою третю групу таки затвердили і післали на «строітєльство». Та вже з першого дня роботи я захворів, дістав сильну горячку і несподівано для себе самого попав до таборового шпиталику, чи, по-таборовому, в «стаціонар». Цей стаціонар — це був твір таборового лікаря, майора ЧА Афанасьєва, з яким я під час хвороби познайомився. Афанасьєв, тоді 39-літній мужчина, кремезний, ясноволосий, росіянин з Сталінграду, до війни ординарій військового шпиталя у Ленінграді, був найбільш інтеліґентним і найбільш культурним совєтським чоловіком, якого я будьколи знав. Він був уже вільним чоловіком. Пишу «уже», бо в таборі сидів він також; 1941 р. попав в Україні до німецького полону, звідси втік і організував партизанський рух. Після визволення в 1943 р. він звичайною дорогою пішов до табору, однак з письмовими доказами своєї партизанської діяльности. Тут його, як лікаря, приспішено «провірили» і він став організувати санітарну обслугу табору. Свою небувалу енерґію, разом з докладним знанням совєтської системи, він використовував дуже доцільно. Він умів принагідно видерти це й те з центральної санітарної управи у Сталіногорську, а від таборового начальства теж діставав, хоч смішно малу суму на медикаменти, та найважніше — зумів чимало осягнути приватними дорогами. Наслідком такої всесторонньої діяльности постав стаціонар на 40 місць і відносно багата амбуляторія, навіть з імітацією операційної залі. Звернув на мене увагу Афанасьєв, чи як його звали, Борис Михайлович, під час обходу хворих (він сам мешкав у поселку з жінкою-українкою, вдруге одруженою, яка учителювала), що відбувався все між 10-ою і 11-ою годинами. Зацікавили його, очевидно, мої окуляри, а щойно відтак їх власник. День за днем минав, моє запалення вуха проходило, я вже зітхав тяжко, що «вакації» минають. Десь аж по тижневі, Афанасьєв запропонував мені, щоб я остав «работать в санчасті», в характері «істопніка» — палити в печі. В таборових умовинах це була величезна життєва шанса: і я, річ ясна, не міг на неї не погодитися. І так, десь наприкінці лютого, я «приступіл к работє». Чому ж я вважав таке, після наших понять, не дуже важне місце, за життєву шансу? Причин було багато. Насамперед — їжа. Я на «наркомовському пайку», 600 гр. хліба та два черпаки «васерзупи», висох на скіпку. Пам'ятаю, як мене раз післали з одним ще смолити дах на бараці, то я, боявся, щоб вітер мене не звіяв, тримався відра зі смолою. А тут я бачив, що персонал стаціонаря заїдає обіди «по 10-ой нормє», а свої, належні їм з кухні, порції, продає по 5 рублів щоденно. «10-та норма» — це урядовий раціон для хворих, який, у протилежність до попереднього, 27-го лагеротдєлєнія, тут ретельно видавали. Ретельно, ясно, в совєтському сенсі. Як не було в магазині, то не видавали. На денну порцію по 10-ій нормі давали: 300 грамів білого (!) хліба, 300 гр. чорного, 60 гр. (!) цукру, 40 гр. м'яса (тут уже без!, бо його майже ніколи не було, а як і було, то з американських консервів), 40 гр. масла (!) і малу кількість макаронів, олію та ярини. Мало того, але таки щось було, а мушу додати, що хліб, масло і цукор видавали доволі реґулярно. Начальство все підкреслювало доброту «совєтської власті» та «сталінскую заботу о челавєкє». Це все, річ ясна, з добротою, ані дбайливістю не мало нічого спільного. Йшло лише про те, щоб використати, якмога повніше, силу лагерної людини, щоб, підпомагати її в дрібничках, а виссати з неї соки в цілому. Був то лише своєрідний блахман, для офіціяльних звітів та пропаґанди; що цей блахман виходив на здоров'я людям, що стояли близько шпитального корита (а в Сов. Союзі без корита — смерть), це друга справа. Ще одна причина, це та, що завдяки впливам Б. М., я став тоді незалежним від «проіз. отдєла». Б. М. мав тиху угоду з тими панами, щоб «його» людей не зачіпали. Правда, в мойому випадку виявилась дійсна позитивна риса лагерного життя: думаю, що ледве, чи в якомусь іншому кацеті, в іншій країні, було б можливо, щоб людина, яка все таки була захоплена в полон на полі бою, зі зброєю в руках, попала на становище, на яке не можуть попасти місцеві громадяни. І то я ні не просив, ні не старався про це місце, воно мені прямо впало з неба. Та ця умовно позитивна риса постала поза плечима влади і в цьому факті й коріниться вся її людяність. Виплила вона з психіки совєтської людини, з єдиної, мабуть, у цілому світі психіки, в якій концентрак має своє стале і вироблене місце. В совєтській системі життя на «волі», це лише ограничений побут перед або після ув'язнення. В жадній країні проблема криміналу не є такою органічною частиною світогляду людини, як у совєтській Росії. Можу навести ряд місць з дійсно народніх пісень, де кримінал виступає в тій, чи іншій формі: «В понєдєльнік мать-старушка пєрєдачу прінєсла», «Бєжал бродяґа з Сахаліна», «Ти затухаріла всю нашу маліну, а тепер наґраду палучай», і ще багато інших. Ці всі пісні так сказати б поправді, у великій мірі походять ще з давніх часів, але за совєтської системи вони найшли свое гідне завершення. З усіх передвоєнних дотепів про совєтське життя, на мою думку, лише один відповідає дійсному станові речей. Це знана історія з автобусом, де, мовляв, половина сидить, а друга трясеться. З тієї психіки випливає те, що нормальний чоловік, як попаде до табору, старається ближньому так чи інакше помогти. Цей гін випливає з почуття солідарности перед владою і є загальний. Він приносить честь совєтській людині. Це є інтеґральна частина внутрішньої опозиції решток людяности проти жорстокого режиму. І це помогло у моєму випадку, як помагає багатьом роками, тут, чи деінде. Моя робота була не важка; я мав до опалення 6 печей, а тому, що часом не було вугілля (у вугільному райні 1,5 км. від шахти!), то практично моя робота зводилася до нічого. Я хвалив небо, відпочивав і думав над тим, що діялося довкола мене. В складі нашого персоналу перше місце належить медсестрі, Ларисі Івановні Гусевій. Це була тиха, добра людина, одинока жінка в таборі. Мешкала в кімнаті при стаціонарі. Була вона вільна і походила з села недалеко Сталіногорська. Часом, хоч рідко, ходила вона до себе додому. Їй завдячую багато відомостей про життя совєтського простолюддя. Другий важний представник медичної ієрархії — це був ветеринарний фельдшер, Стьопа Міхайлович Бриченков, з Красноярського краю. У війну 1942 р. попав до полону десь на Смоленщині й служив у білоруській поліції, до чого не признався на слідстві і, це сон йому з очей зганяло. Відзначався ще й тим, що був жонатий в Сибірі і на Білорусі; але подружжя не зривав з жадною жінкою. Наступним був главфельдшер нашої амбуляторії, Ніколай Ніколаєвіч Марзов, 50 літній, білорус з Орші, під кожним оглядом жертва режиму. В таборі сидів за те, що попросту був під німцями. Медик не дуже мудрий, зате добра душа. Накази влади обожнював. Мав жінку й діти в своїй Орші. Дуже тяжко переживав розлуку. На черзі другий фельдшер амбуляторії — білорус Артьомчик Нуль. Символ свого народу. Однак тиха опозиція. Був у білоруській поліції. Його все село було в поліції і, згідно з духом часу, сиділо греміяльно в численних російських кацетах. Врешті згадуваний лейтенант Клевановіч. Вчився він в Києві, говорив потрохи по-українськи. Хвалив собі українок. У 1941 році зорганізувалася у Вілєйці на Віленщині медична школа типу львівських «фахкурсів». Він пішов туди, де зорієнтувався згрубша в «западніцких» відносинах. Зненавидів поляків, незлюбив західніх білорусів. Галичан уважав за поляків, лиш я виробив собі у нього опінію українця. Коштувало це мене труду, але варта було мати його довір'я, бо він був дійсно інтеліґентний і добрий аналітик. Ніщо так не приводило його в добрий настрій, як згадка про самостійну Білорусь. Про білоруський герб говорив «кобилка з поднятим хвостом». Отакі то були мої старші «співробітники» по медицині. Навмисне характеризую кожного з них окремо, бо завдячую їм багато; були це люди, з якими можна було говорити. Багато навчився я від них, почавши від розтинання чиряків і закінчивши на їхніх поглядах на наслідки війни. Там розпочав я свою медичну кар'єру, що тривала до 1 жовтня 1945 р. і у великій мірі допомогла мені пережити неволю. Про совєтську медицину говорять у нас різно. Тому хочу спершу в кількох словах схарактеризувати й чисто медичну сторінку всієї таборової «санчасті». Совєтський Ескулап, це такий же серйозний дідок, як і капіталістичний, тільки кульгавий на одну ногу, а його милиця трісла вздовж і тому зв'язана дротом. Таке можна було собі подумати, коли наш добрий Бриченков, роблячи розтвір для лєвативи, сипнув у воду таку жменю надманганового калія, що її вистачило б, щоб отруїти слона. Ситуацію врятувало лиш це, що хворий, мабуть, підсвідомо відчувши небезпеку, самостійно помандрував в «уборну». Знову ж мене самого гризло сумління, коли я робив «шпаделі» (?) для пензлювання горла тим же скальпелем, яким недавно Морозов розтинав нарив, а ще давніше довбав у носі; пізніше дісталася йому ще одна функція, а саме ним секціонували трупів, але про те згодом. Негарно було теж з мого боку виривати цвяхи кліщами до рвання зубів, яких кілька пар роздобув, невідомо де, Борис Михайлович. Негарно було теж, що Морозов виливав тайком спірт для розчину йодини, негарно, що Бриченков продавав на «пасок» сульфідій. Та все це робилося, як би звичайні речі, а думаю, що в інших таборах робилося гірше. Наша санчастина мала марку взірцевої і, на совєтські відносини, такою була. Нашими пацієнтами були і шахтярі, і «строітєлі» та інваліди. Однак других і третіх було пропорційно менше, то гіркий стан здоров'я вирівнював фреквенцію в санчастині. Приходили шахтарі здебільша з перестудами (зима) і різного рода скаліченнями. Багато теж було шкірних хворіб, споро і венеричних. Останніми ніхто не журився, найменше їх «власники». Був наказ «ізолювать» горячкуючих, тому з вище 37,2 степенів Цельзія хворих бралося до шпиталя, якщо, очевидно, було місце. Взагалі, горячка — це в СССР велика річ. Майже не менше побажаною річчю, як шпиталь, було звільнення з роботи. Давалося воно трудно, при горячці або більшому скаліченні. Тут голос мав «проізводственний атдєл», і я нераз бачив, як «замнач по проізводству», товаріщ Яремський, влітав до амбуляторії і верещав: «Штож ви, трам-тарам-тамтам, сума сошлі, сколько освобождать будєтє?». Фельдшери присідали і хворі летіли з дверей, як з праці, головно косоокі й інші «нацмени», з якими була найлегша справа. З браку ліків, «врачі» лікували хворих психотерапічними методами, наприклад: давали «рюмочку» чаю, замість валеріянових крапель і т.п. Перед вів у психотерапії Морозов, тому братія мала його за старого дурака, але це був лиш чоловік, що розумів дійсність. Звідси поговірка: «Пачему врач? Патаму што врьош». Доволі влучно. Інваліди — це були на половину очевидні каліки, або сухітники, а другі, відокремлені здорові дяді, що властиво мали ставитися два рази на рік до «осмотру», а лазили стало, щоб робити враження хворих. Це були головно серцево хворі, бо до них мав Борис Михайлович сентимент, і тут не можна було його сконтролювати. З ними було добре жити в згоді, бо вони звичайно працювали в кухні, магазині і т. п., а Борис Михайлович був дуже розумний чоловік і знав совєтське життя, чи то т. зв. житуху. У зв'язку з моїм неочікуваним життєвим авансом мене перенесли з котроїсь там «строітєльної» бриґади до бриґади лагобслуги Но. 40. Моїм бриґадиром став Іван Трохимович Скакун, а содругами по бриґаді — візник, пожарники і поливач підлоги у канцеляріях… З нової братії на увагу заслуговує собі бриґадир. Шахтар з Донбасу, інвалід після нещасливого випадку в шахті, 40 літ, жонатий, прекрасний характер, але придуркуватий. Все усміхнений, задоволений з себе і світа. Дуже любив свою маму, до якої я все йому писав листи. В таборі чувся, як вдома, і не крився з тим, що не бажає його скоро покидати. Попав сюди так, що був у робочому батальйоні в німців, а бувши патріотом, втік до «своїх». Ну, а цим тільки того треба. От і поїхав Скакунець на державний кошт на «спацер». Був дуже популярною особою в таборі, сам капітан надлагера з ним говорив, хоч Скакун ані слова не знав по-російськи, хіба «да». Ту популярність завдячував своїй роботі. Був таборовим «асанізатором», тобто чистив кльозети, чи радше лятрини. Мав ще одну дивну прикмету, чи як це сказати, він був у таборі надчисловий, і не знати, звідки взявся. Їсти діставав, але не був у тій фікції евіденції, що велася у таборі. А що сидів уже більше 2-ох років, урвався раз йому терпець і він пішов до начальника слідчого відділу і прямо запитав, коли його випустять. Цей, не найгірший чоловік, перекинув усі папері, але про Скакуна ні рядка не найшов. Так і сказав: «Карточки на тєбя нєту». Ще треба дещо сказати про харч у таборі, — річ у кожному таборі великої ваги. Кухнею завідував Ніколай Алєксієвіч Фйодоров, дуже законспірований жид, якого я будь-коли бачив. Мав марку добряги. «Повари» — це були партачі касарняного типу, що варили після принципу «хоть рєдко, да мноґо». В колосальні кітли наливали води, кидали тут капусту і годину покипівши, суп був готовий. Варили і кашу, якої давали дві столові ложки. Не можу цього «харчу» перемінити на модні кальорії, знаю лиш, що він, при відповідній праці, вів прямо і невмолимо до сухіт. Будучи в амбуляторії, я міг слідити, як на протязі місяців, люди-ведмеді худли, ниділи, хиріли і попадали в сухоти. Для фахівця — цікаве поле до обсервації; я лиш здрігався, і думав: чи й мені так буде… Харчову ситуацію рятувало лише шахтярське «кіло хлеба на день». Лагобслуга діставала «шестсот ґрам». При «вироботці» норми на сто процент, можна було купити на шахті (це була «добра», стара загосподарена шахта, що виповняла норму), на стахановський «талон» 50 грамів сала, 100 грам хліба і 10(!) гамів цукру. Це все, як псові муха… Зрештою, кілько разів у місяць можна було виробити норму?.. Тому, коли була «получка зарплати», цвіла торгівля при воротах. Приходили бабусі і приносили картоплю, часом вже варену, цибулю, помідори, махорку, «куритєльную бумаґу» (газети, гол. «Московску кочеґарку», — шмату, якої мабуть і сам редактор не читав ніколи), часом яйця, молоко, а часом кусники сала. Ціни: «котєлок» картоплі — 5 рублів, кілограм хліба — 25-30 руб., кусок сала — 15-25 руб., 100 грам махорки — 25 руб., газета та цигарки — 10-12 руб. На черзі тепер «асобий атдєл» і його діяльність. Основна задача слідчого відділу, це провіряти «спецконтинґент» та усталювати степень їхньої вини. В практиці це виглядає так: всю ніч посилає слідчий свого «пуцера»-розсильного — за потрібними йому людьми. По черзі кличе їх до себе й обкладає звичайно спершу, матюками. Відтак списує докладно особисті дані, далі сідає вигідно за стіл, закладає ногу за ногу, закурює добру папіроску, часом частує деліквента й каже, звичайно загрозливо-спокійно: «ну вот, тепер паґаварім». Іде, ясна річ, про усталення степеня «сатруднічества» з німцями. Падають питання, звідси і звідти; підхід до «пацієнта» дуже індивідуальний, часом річево-холодний, часом облесно-приязний, буває грімко-матюкальний, (я сам чув раз через стіну амбуляторії, де я ночував і яка сусідувала з «асобим атдєлом, як «особіст» 45 хв. без перерви лаяв допрошуваного), буває часом, за фаховою термінологією, з «помордасієм». Про багатьох приходить на бажання докладна опінія з дому, що є з місцевої міліції, це — де можливе. Попеклося на тому, головно, багато галичан-підстаршин, що додавали себе звичайними, а пізніше, на своє велике здивування, бачили в руках слідчого свою світлину з «пагонами», це — підстаршини: Турчин, Криворучко, ще один, якого прізвища не пам'ятаю. Про більшість важко було довідатися будьщо з дому, бо багато походило з основно знищених або евакуйованих околиць. Ті мали найбільші шанси й пливали в мутній воді на всі лади. Пізніше, коли я мав до діла з канцелярією санчасті, мав я теж нагоду познайомитись з способами клясифікації «вини». Було це так: давніше кожний інвалід окрім лікарського свідоцтва, так званого «акту», уложеного лікарем та начальником «проізводствєннаґо» відділу, мусів мати ще й затвердження «особіста». Тому на кожному «акті» він червоним олівцем виписував свої короткі завваги із заподанням групи. І так, перша група, це були: офіцери ЧА, що були в німецькому полоні, або запіллі, офіцери частин творених німцями (отже трактовані на одному рівні!), працівники господарки на окупованих теренах (я знав особисто, що сюди зараховували одного поганяча, який возив молоко у Слуцьку); друга група — це підстаршини ЧА, поліція окупованих земель, працівники адміністрації на окупованих теренах; третя — рядові ЧА, і люди, що попросту були під окупацією; з четвертої групи я не бачив нікого — це, мабуть, були «провєрені». За моїх часів майже всі приписи були в стадії злагіднювання; Червона армія робила такі поступи, «освободжувала» такі розлогі терени, що для провірки всіх їх мешканців треба було б побудувати ще один Совєтський Союз. Тепер виловлювали пильно тільки всякі ранґи піднімецьких формацій, їх відправляли до Сталінгорська до тюрми, там їх судили і засуджували на вісім до десять років в'язниці. Напр., д-р (уштуф) Любінецький з Медики к. Перемишля дістав 8 літ. На ще одну річ при слідстві клалася велика вага, а саме: точне усталення державної приналежности після принципу, що совєтським громадянином є той, хто дістався під совєтську владу в 1939 році. Що ця справа була трактована серйозно, я мав нагоду переконатися; та про це згодом. Переходжу тепер до найбільш історичної та близької для кожного з нас справи, а саме: як жили галичани в таборових умовинах, що думали, чого вижидали і які були для них можливості. Як я вже згадував, в таборі було до 150 галичан. За вийнятком кількох десятників, з яких більшість до свого степеня не признавалася, це рядові піхотних і артилерійського полків. Коли я прийшов до табору, найгірші хвилини були вже за нами. Оті хвилини були природньо, невеселі. З моментом приходу галичан до табору, всяка таборова сволоч, головно з адміністрації та таборових підпанків, кинулася доводити на них свою льояльність. Явище цілком паралельне до того, що я пережив на власній шкірі. З часом «старі» пристосувалися, галичани пішли в шахту й усе поплило нормальним таборовим трибом. За місяць, або два, дехто виліз з шахти, різними способами, залежно від випадку. Напр., Петро Тимочко, штурман фюзилєрів, пішов малювати гасла і пики вождів, авансувавши на таборового «художніка», функція в кожному таборі етатова і необхідна. Тому і решта братії непохлібно про нього говорила, та я у багатьох балачках виробив собі про нього правильну, додатню опінію. Говорили, зрештою, зле й про мене, і про кожного, хто виліз з шахти, та «плавав» по таборі. Мединський, купець зі Львова, 45-річний чоловік, хворий на серце, до шахти не пішов, сам зрікся приділу до інвалідної бриґади і працював лагерним «красільщіком». Кілька фахових столярів, галичан, працювали в бриґаді «плотніків». Та це були одиниці, а маса ходила до праці в шахту. Проблеми, що найбільше хвилювали наш гурт, це було по-перше: що робить родина, а по-друге: що буде з нами. Перші листи з дому наспіли в листопаді 1944 р. Це були здебільша зпорушливо-трагічні листи, бо писали їх головно батьки до дітей, чи навпаки, діти, які після Бродів, втратили надію будь-коли подати про себе чутку. З ними спав в більшости і тягар з грудей, бо виходило, що родичів за дітей-членів дивізії, назагал не переслідували. Вістки з дому були, в головних зарисах, всі однакового змісту. Виходило з них, що чоловіків мобілізовано дуже основно до ЧА, дехто встиг дістатися до новоорганізованого адміністраційного чи залізничного апарату. Школи відкрито відразу, та в них вчили спроваджувані «педагоги». Про колгоспи ще нічого не було чути. В грудні прийшла вістка про смерть Митрополита, яка остаточно розбила галицьку громадку. Поволі почали просякати вістки про дії УПА в Галичині, головно з Волині та Підкарпаття. Я сам читав лист до одного волиняка, де його ж сестра описувала напад партизанів на районове містечко Гощу; там партизани здобули в'язницю і випустили всіх ув'язнених. З листів одного, віяло сумом і безнадією, бо видавалося, що все присяглося на знищення українського народу. Ціла територія під найжорстокішим з окупантів, надії на якусь зміну нема, крім одної УПА і ніхто на цьому світі не думає про якийсь опір переможному походові комунізму. Матеріяльної помочі з дому, безпосередньо, не можна було дістати. Лиш кліька випадків пам'ятаю, де родичі, після безконечних митарств, спромоглися вислати харчеві посилки до Росії. Зате можна було присилати до табору гроші. Хоч, судячи з листів, у краю про гроші було дуже тяжко, то не було галичанина-таборовика, щоб не дістав грошевої посилки з дому. До 100 рублів виплачували відразу, коли прийшло більше, треба було писати рапорт-просьбу до команданта «лаґотдєлєнія», що ратами, залежно від гумору, дозволяв виплачувати суму. Ті гроші видавалися головно на хліб і махорку, як підставові артикули життя в таборі. Були такі, що купували цукор (місячна пайка 600 гр. — 50 рублів) або щось з одежі, хоч властиво не було чого. Одежею постачало табори НКО — воєнне міністерство. Це були страшні лахи, часто з ранених, ще з кров'ю, з одним відірваним рукавом і т.п. Білизна часто завошивлена, а все знищене до краю. Сорочки до пояса, підштанці без очкурів. При цій нагоді мушу поінформувати тих, що знали рос. мову до революції, що сорочка називається тепер рубаха-натєльная, а підштанці — натєльниє кальсони. Які ще можуть бути кальсони, окрім натєльних — інструкція не подавала. Найгірше однак стояла справа з черевиками. Не знаю чому, але совєтські люди, здебільша, дуже горді на своє взуття. Та це були такі страшні шкарбуни, що не згрішу, коли скажу, що в світі кращі на сміття викидали. Бачили ви совєтських вояків? Уявіть собі, як можуть виглядати їх зношені черевики… Компліктувала цю справу й славна совєтська організація. Ця організація є дуже блискуча вгорі, а скандальна в низах. Як її гідний приклад, пригадав мені транспорт черевиків десь з січня 1945 року. Прийшло їх около 900, а всі були ліві… Тому теж лагерний шахтар — це найбільш обдерте сотворіння на світі. Ну, і брудне. Загально було так, що кожний носив штани, доки міг, а коли дістав інші, то вбирав їх на подерті, і так часто мав на собі три пари штанів, не рахуючи «білля». Робочого та щоденного вбрання окремо там нема. До роботи і до «леткомнати», свого роду таборової читальні, ходиться в тих самих лахміттях, брудних і подертих, також спалося в тих же лахміттях, на сіннику з мерви, а накривалося «шинелею» або «бушлатом»-ватованою курткою. Поговірка і каже: «Начальство больше знаєт, оно ґазєти читаєт і в кальсонах спіт; ми спім у брюках». Коли до нашого табору (про це пізніше), прийшли балтійці, то їм видано «спецовку»-робочу одежу. Характеристичне, що ця спецовка була біла до шахти… Не знаю, як ходять вбрані совєтські кельнери, але ж виходить, що в чорному… Спецовочні штани відзначалися ще й тим, що не мали матні і по двох днях тріскали надвоє. Це про матеріяльні умовини життя в таборі. Чи можна говорити про якесь духове життя наших каторжників 1945 року? Я вже раз застерігався, що не несу відповідальности за повноту накреслених образів, бо й не легко висловити таку велику низку скомплікованих почувань, що рвали душу наших скитальців. Після того, як уже, бодай більшість із них, знали, що родичі живі, як бачили, що покищо безпосередньо смерть не загрожує, як щоденно кусень хліба таки дістали, зрозуміло, що думки всіх звернулися до будучини. Що буде далі? Коли це все скінчиться? Як довго я це все ще витримаю? Оці питання, що свердлували мозок кожному з нас. Наразі ситуація була така, що про якусь дальшу будучину важко було найти якісь, хоч слабі, дані. Неясна була сама доля всього «спецконтинґенту», а ще більше було неясне становище галичан у ньому. Було видно, що нас уважають за ворогів «совєтської власті», та й не диво; було видно, що від смерти врятувало нас лише це, що завеликий був брак робочих сил у Совєтськім Союзі. Та війна зближалася швидко до кінця і, по всім даним, Совєтський Союз мав стати одним з побідників. Що ж зробить ота несамовита держава з своїми негромадянами, яких вина була таки в очах власті більша, ніж проблематична. Але легше було ті, питання ставити, ніж на них відповісти. Дамоклів меч непевности висів над усім «спецконтинґентом». Певно, падали тут, чи там, якісь слова з офіційних, чи пів офіційних уст, та вони лише доводили, що котимось у невідоме. Не знати, чи в краще, але мабуть, — ні. Та й чи була вже така погана ота нагла доля? Адже ж казав ще на початку моєї таборової кар'єри інструктор «бєзопасності»: «Кілоґрам хлеба палучать будєтє, єдва лі ваші родітелі столько палучают». Він мав рацію. Вістки про нелюдську нужду, головно на «визволених» територіях, доходили до табору в тій, чи іншій формі, дуже часто. Оті ж баби, що приносили хліб та махорку до табору, одверто говорили, що роблять вони це не з добра, а щоб заплатити «налоґ», а навіть, щоб могти купити бони 5-ої воєнної позички, чи теж льотерії. Я сам читав листи, писані батьками моїх співтаборовиків, де вони заклинали їх на все святе, щоб хоч дещо допомогти батькам вдома. Модерні каторжники не могли числити на допомогу з-зовні; вони мусіли ще помагати тим, що остали вдома… Така трагічно-парадоксальна ситуація, це теж один з наслідків Октябрської революції… І бідні шахтарі, виждавши до «получки», купували «стакан» махорки, крутили цигарку, кляли і несли гроші до будь-якого «вольнонайомного» на шахті, щоб надати свою правдиву кровавицю додому… Небагато було таких, але були. Та найбільше можна було довідатися, коли до будь-кого з таборовиків (очевидно негалицьких) приїхали батьки, чи жінки. Було кілька таких випадків, бо митарства, зв'язані з одержанням перепустки від місцевої міліції, були не кожному під силу. Їзда, напр., з Курська до Сталіногорська тривала 3 дні, а одна жінка приїхала була раз аж з Ташкенту. Привезла вона, як правило: табаку, хліб, штани і шапку «з ухами», часом, літру-дві самогону і, головно, багато всяких новин хоч і мало веселих. Настрої галичан, з природи речі, влилися в загальний потік настроїв загальнотаборових. До кінця 1944 р. у наївних жевріла ще, хоч слаба, надія на зміну воєнної ситуації. Успішна совєтська офензива весною 1945 р. збудила надії на скорший та «переможний» кінець війни і близьку розв'язку питання інтернованих. Щоб не забігати далеко вперед, скажу лише, що літо 1945 р. минуло в тривожному вижиданні, а восени 1945 р. дійсно почали робити перші кроки в напрямі переміни таборів у робочі батальйони, формовані з правно вільних людей. Та тоді виявилося, що ця зміна на галичан «не разпространяєтся». Тому не диво, що всі надії на зміну долі в'язалися тільки з можливістю нової війни. Після травня 1945 р. ніхто не мав враження, що війна скінчиться. Може тому, що боявся його мати. А коли вибухла війна з Японією, всі хотіли бачити можливість нової, може останньої, завірюхи. Та не так сталося, як гадалося. Великою подією у нашім таборі був прихід інтернованих німців в другій половині лютого 1945 р. Були це в основному цивілі, підростки і старухи, тут і там попадався військовий. Приїхали вони в жалюгідному стані: окрадені з усього ціннішого, без черевиків, ноги обмотані лахміттям, побиті, брудні, зарослі, майже всі з початками дезинтерії. Весь табор мав сенсацію. Ми, що бачили безконечні валки совєтських полонених улітку 1941 р. роздумували над марнотою цього світу. Більш думаючі люди з таборової адміністрації голосно матюкалися й злилися, що за дурень прислав сюди цих здохляків. Дійсно їх на роботу не можна було посилати навіть після тамошніх катеґорій. Пригадую, що був там хлопчина 14 літ, Ганс Вімер та багато його ровесників. Сеньйором цієї компанії був кафляр, Отто Каліс, що мав 60 літ і був півспаралізований наслідком «неврітіс сатурніна». Був ще редактор газети «Ляндсберґер Цайтунґ» Бавмергель (?), інж. Фабер з БМВ, голляндець Фелікс Баренум (?), італієць Аладео Боаріні, австрієць Йозеф Штайнер, словінець Цафута, васершльонзак Ян Колодзєй і баварець д-р Люї Бавдлєр, про якого далі. Всі ці здеґрадовані долею надлюди були головно мешканці Сх. Прусії та Бранденбурґії, отже земель, що найскорше були окуповані большевиками. Вже сам їх вік вказував, що це були люди навіть до «фольксштурму» нездібні. Забрали їх з їхніх домів без ніякої безпосередньої причини. За одною версією — для забезпечення запілля, за другою, для праці при відбудові СССР. Однак і одне і друге було дуже смішним обґрунтуванням. У першому випадку ці люди не могли нічим большевикам пошкодити, у другому — нічим помогти. Думаю, що забрали їх сюди лиш тому, щоб вони собі тут потихенько перемерли; це мабуть у зв'язку з плянованою передачею східніх окраїн Німеччини полякам. При «комісії», як загально названо лікарський перегляд, признавано поодиноким німцям катеґорію все степень вищу, ніж нормально, так що до шахти попали люди з двосторонньою пропуклиною, перестрілами чашки, або легенів. Це — згідно з урядовою інструкцією. Я все це бачив сам, бо авансував на «переводчика» в санчастині. Цей новий уряд був конечно потрібний, бо німці облягали санчастину. На другий-третій день, наш Борис Михайлович вхопився за голову, бо дезинтерія і запалення легенів зачали вже дуже грізно поширюватися. Рішено створити для хворих німців «ізолятор», де б вони могли собі спокійно вмирати. Дійсно, у кутку адміністраційного бараку відведено кілька кімнат, де на підлозі повкладалися хворі. До шпитального персоналу ввійшов між іншим німецький лікар, інтеліґентний молодий чоловік, що зрештою сам був хворий, фельдшер Артьомчик (?) і я, як перекладач. Це мені було вигідно, бо я врешті покинув фізичну працю, а конкуренції я не боявся, бо російські ґерманісти імени від прізвища не могли розрізнити. І так на шляху до останнього оформлення «лаґерним придурком», я поступив ще один крок. Тепер уже я не спав у корпусі на 800 людей, а спало нас чотирьох у кімнаті. Теж, згідно з загально прийнятим звичаєм, коли ми одержували обід для хворих, ми їли самі відповідну порцію, бо совєтське «гасло» звучить: «что скушаєш, ето твайо». Медична опіка у нашому ізоляторі була невелика, щодня рано міряв д-р Бавдлєр горячку і говорив з кожним хворим, додаючи йому відваги, як лиш міг. Стан горячки Артьомчик дбайливо списував на тоненьких дощечках (властиво гонтах) і складав до архіву. Дезинтерію лікували дивовижним виваром з дубової кори, яку я збирав у таборовій столярні. Це мало своє правдиве джерело, що в дубовій корі є таніна; але очевидне було, що цей «чайок» тільки дразнить і так виснажені шлунки непривичних німців. Не диво, що німці вмирали по одному, два і три денно. Начальство лютилося, бо інструкція забороняла таборовикам вмирати, це вважалося доказом злого поставлення санітарної служби в таборі. Та «несубординація» тривала і набирала серйозного характеру. За місяць померло 42 німців, далі мерло їх більше і більше, загально померло 90 осіб. Чутки доходили, що в інших таборах діялося ще гірше; не диво, бо не всюди були лікарі такі енерґійні, як Борис Михайлович, що зумів видерти від начальства місце на «ізолятор». Десь у половині березня 1945 р. відбулася в Сталіногорську конференція таборових лікарів. Афанасьєв, вернувших звідти, говорив, що в інших таборах повмирало по 109, 200 і 300 осіб. Замість ліків, він привіз з собою нові розпорядження. Видано приказ, щоб ослаблених німців не посилати на роботу, давати їм харч по 10-тїй нормі, отже шпитальний, а трупи секціонувати й протоколи секції висилати до Сталіногорська. Пощо, а головно чим секціонувати — не знав і Борис Михайлович. Але наказ-наказом і бідному Бавдлєрови довелося єдиним нашим скальпелем і ножицями переводити секції. Ці секції відбувалися так драстично-грубо (начальство часто приглядалося із зацікавлення секціям), що дано наказ коло трупарні побудувати загороду, щоб цікаві з-поза табору не збиралися перед огорожею. Дивитися було на що: 4 німці, що самі хиталися на ногах, несли голого трупа на дверях, витягнених із завісів, перед трупарнею скидали його на землю, приносили лавку і клали туди трупа, обсипаючи все довкола вапном. Підступав наш спеціяліст від «мокрої роботи», австрієць Штайнер, обсипав трупа вапном ще раз і, після розрізання грудної клітки і м'язів живота, що робив д-р Бавдлєр, усував з нутра надмір крови і плину. Окружаючі місце секції глядачі з зацікавленням слідкували кожний рух скальпеля, часто казали показувати собі поодинокі органи й ставили через мене, Бавдлєрови різні питання, напр., чи це був арієць і т.п. Жалко робилося бідного доктора, доброго лікаря та прекрасну людину, дивлячися на його несамовиту працю. Сам він, недавно вирваний з нормального життя, батько родини попав сюди на те, щоб секціонувати власних земляків, під оком лагерних деґенератів. Однак він з солідністю все старався виловити щось гідне. Уваги медика, все говорив, що він і тут не сумнівається в тому, що скорше, чи пізніше, він, «манхерляй» опублікує. Після секції Штайнер дратвою зашивав нутро і трупа скидали з лави; як було їх у шопі більше, як п'ять, приходив віз, «запряжений» німцями й їх відвозили. Цікаво було з наказом про видачу хворим німцям харчу по 10-тій нормі. І цього наказу треба було придержуватися. Почали видавати німцям м'ясо, білий хліб, цукор і т.п. Дійшло до парадоксу, що в таборі на 2100 «русских» (в цьому числі, в поточній мові, й ми) 36 діставало їсти по 10-тій нормі, а на 350 німців — 110. Зате з «русских» ходило на роботу 2050, а німців — 140, бо около 100 людей до жадної роботи, окрім до збирання сміття на таборовій території, не надавалося, а 110 було хворих, в розумінні: «беткранк». Для півхворих «доходяґ» створено особливу бриґаду Шефера, від прізвища бриґадира, басарабського німця. Тому, що лікарські оглядини німців робив Бавдлєр з Морозовим, як контролею і зі мною, тепер уже канцеляристом, можна було втягнути до бриґади Шефера жменьку нім. інтеліґенції, що попала сюди трохи через свою наївність, а трохи через припадок, між ін., католицький священик зі Сх. Прусії Шадковскі й ін. Зрозуміло, що кормлення згаданої сотки непрацюючих 10-тою нормою, викликало страшне обурення совєтської частини населення табору. Багато з них мріяло про дрібку масла, як про недосяжний скарб, а тут на їх очах викидалося у болото цілі його кілограми. Викидалося дослівно в болото, бо багато німців мало вже так попсовані шлунки (головно через недопечений «для ваги» чорний хліб), що товщу не могли стравити, а інші, в дійсній психозі голоду, «щадили» масло і відмовляли собі його, побоюючись, що завтра буде гірше. Було це масло і так американське, консервоване, і ледве чи тим, що його сюди прислали, впало коли на думку, хто його буде їсти. І тут «вєлікій совєтский народ», опинився у дураках… Щодо мене, то мене перенесли до санітарної бриґади і я міг уже ходити, скільки хотів, до лазні; міняв там поза чергою білизну; дістав білий халат, словом по неволі обріс таборовим пір'ям. Не сумніваюся, що кацапня нерадо бачила «западніка в очках» на вигідному становищі, але не було жадного «єдинокровного брата», щоб впакувати на моє місце. Начальник картотеки Воскобойніков вічно приходив до мене довідуватися, коли і який німець помер, і, при відсиланні евіденційних карточок до Сталіногорська все радився зі мною, чи писати Шефке Ганс, чи Ганс Шефке і чому. Ті карточки, це історія для себе. У рубриці «національность умєршаґо» принявся вислів подавати «нємєц-арієц», хоч ніхто властиво не знав, що то є арієць і чому так писати. Бриленков, що щось чув про те, питався мене, що то значить, та я якось незручно висловився, що він сам властиво, арієць, він вилаявся при тому і наукова дискусія закінчилася… Наприкінці березня 1945 р. прийшли до табору дальші жертви, далеко не останні — німецькі жінки. Хто і пощо казав їх сюди брати — це вже ми навіть не пробували відгадувати. В кожному разі, один з німців найшов між ними свою жінку. Сцену, яку таборовики побачили, примусила навіть начальство покивати головою. Всі вони були з Східньої Прусії. Між ними була між іншим М. Ґебауер, мати 8-ох дітей, яких всіх від неї забрали. Мала вона з собою знану німецьку відзнаку «муттеркройц» і нею хотіла довести, що вона дійсно не є жадна парашутистка, а лиш бідна мати, але наш «особіст» твердив, що це партійна відзнака і страшно їй грозив. Вона зі сльозами в очах просила мене, щоб я йому вияснив різницю, але що я міг зробити… Їх забрали відтак на працю до колхозу, де вони помалу вошивіли й ниділи. Трактували їх ненайгірше, але хіба ніхто не сумнівається, що в таборі голод на жінки був великий. Одна з німок, з прізвищем Варковскі, породила на світ дитину. Її Борис Михайлович взяв під свою особливу опіку, і, в таборових умовинах, її нічого не бракувало. Велика большевицька весняна офензива привела до табору ще одну катеґорію каторжників — совєтських полонених, що сиділи в таборах Німеччини. Ніколи не чув я стільки прокльонів у такому короткому часі, як тоді, коли «свіжовизволеним» заявили, що треба буде працювати в шахті рік-два. Прийшло їх до нас кількасот, а до цілої московської округи, як казали, кількадесят тисяч. Між поворотцями на лоно батьківщини було зокрема багато середньоазіятів та представників волзьких народів, тому що зібралося їх уже в таборі кількасот, варто їм, в цілости присвятити кілька слів. СССР це, в практиці, країна найбільшої расової ненависти, яку тільки можна собі уявити. Не кажу про антисемітизм, бо це знане; але відносини між росіянами і нацменами не менш напружені. «Руські» в рамках СССР, це, в щоденній мові, слов'яни. Нацмени — національні меншості, всі неслов'яни, ненімці і нежиди, отже, головно кавказці, поволжці та середньоазіяти. Називано їх ще погірдливо «чорножопими», або йолдатами, від казахського Щодо другого пункту, то одні з російських учасників кампанії 1941 р. говорили лиш про «невоїнственность» серед азіятів, другі — про явний саботаж. Думаю, що правда лежить по середині, більшість мешканців теперішніх середньоазійських республік від десяти літ не служили в війську, отже, включитися їм у грубу і незграбну совєтську військову машину за кілька літ, при очевидній контрастовості психік обох сторін, не було легко. Що, головно, старші, що пам'ятали старі, добрі часи, могли кидати зброю і здаватися в полон, теж правдоподібне. В кожному разі їх від зими 1941-42 рр. на фронт брали нерадо і мало, а в 1944 р. частин з азіятів вже не було. Робітники були з них теж не надзвичайні. Трохи, певно, грала тут ролю непривичність, але в деяких випадках було очевидне, що це лиш тактика, щоб не виробляти собі марки працьовитости і примусити владу позбутися нацменів, як елементу безвартісного. Тому то згадуване почуття вищости не крило в собі оспіваної поетами охоти подати помічну руку слабшому, лиш виявилося у напрямі такого російського націонал-соціялізму, що важко собі уявити. Я бачив, як одного нацмена, з прізвищем Лакомцев, за одне підозріння у крадежі «котєлка» картоплі прив'язали вздовж до двох дощок, четверо мужчин підносили його на висоту другого поверха нар та кидали його на землю так довго, аж він зомлів. Наслідок: кілька поламаних ребер, та внутрішній вилив крови. Старого ревматичного казаха, Жукеєва, наш санітар у «санчасті», зрештою дуже добрий хлопець, Павло Лущіков, так помняв, нібито зміняючи йому простирало (і це було в стаціонарі), що він, виючи з болю, втік з кімнати на коридор; але це взяли йому тільки за ознаку, що він дотепер симулював… Окреме становище між нацменами займали грузини. Не через якусь «ласку» грузина Сталіна, але через вроджений високий культурний рівень вміння повестися. Пам'ятаю, як раз у стаціонарі, через великий наплив хворих, клали трьох і чотирьох хворих на два ліжка впоперек; на те прийшов зі спрямуванням з амбуляторії грузин Джаджанідзе з горячкою 39 Ц. Він спокійно подивився на наш санітарний комфорт, сказав: «наш нє свіня» і пішов назад… Тимчасом світові події розгорталися повним темпом. Офензива альянтів добігала до кінця. Всі тільки застановлялися, чому німці взагалі ще бороняться. Злилися на них усі не так тому, що, може, гине там брат, чи батько, одного чи другого, чи тому, що з кінцем війни таборова братія в'язала дуже, дуже багато різних надій. Очікувалося загально, що перехід до мирної господарки приведе з собою закинення кон'юнктурних та на довшу мету нерентовних підмосковських копалень, що буде, врешті, дана можливість добитися додому, звідки дехто вийшов ще за «освобожденія» Зах. України та Білорусі в 1939 р. Це були, так би мовити, непоправні раціоналісти які все ще жили надією, що навіть в СССР можна очікувати переваги здорового розуму над доктриною. Їх було мало. Більше вже було людей, що вірили в якусь неозначену загальну амнестію за недоконані ніколи провини, панську ласку, що хоч на скорому коні їздить, а таки, врешті капне. Ця тупа, але сильна, віра — це безголосий крик наболілої душі совєтської людини, що втратила вже віру в Бога, в себе і в ідеали, але яка, як усяка людина, не може перестати надіятись, вірить, що таки колись прийде воля. Покищо вірили надармо, і той раз було їм суджено ще раз розчаруватися… Найбільше, річ ясна, було таких, що роздумували дуже просто: ми вже досить напрацювалися, тепер ЧА визволяє багато воєннополонених і таких, що були вивезені на роботу, то ж вони приїдуть на наше місце, а ми, що вже заплатили свою вину, поїдемо додому. В розмові вони, звичайно, тим же духом додавали: «канєшно, ґалічанє, власовци, і прочиє нікуда нє паєдуть — так їм і нада…" Це другий вияв психіки совєтської людини, людини-еґоїста не з власної вини, але зате 100-відсоткового еґоїста типу: «з'їж, або тебе зїдять». Таких було найбільше; це головно молодь, у протилежності до двох попередніх груп, де переважали старші… Про перебіг воєнних дій ми були, хоч по-совєтськи, але добре поінформовані. На «політграмоту» в цілому Союзі кладеться велика вага, то й табори не є винятками. Менше-більше раз у місяць, наш політрук або хтось з центру, давали доклад про політичне положення, ясно, під відомим кутом насвітлення. Загальний тон не був дуже миротворний. Ясно чулася від весни 1945 р. нотка, що після Німеччини прийде черга на Японію, а і там ще кінця не видно. Про намір «правітельства» в Сх. Европі та на Балкані говорилося доволі отверто й про 400 мільйоновий совєтський народ я вже тоді чув. Огляди чисто воєнних подій подавалися в аспекті легковаження успіхів альянтів та взагалі їхньої участи у війні. Говорилося про «хитру» політику американців (хитрий — це дуже небезпечне слово в СССР, означає менше-більше стільки, що контрреволюціонер) та про їх меншевартісну армію. Про спробу Німеччини капітулювати лиш перед альянтами — ніде ані згадки. 1 травня 1945 р. святкували в цілком побідному дусі. Сліпий бачив, що дні війни пораховані. Та все таки шахтярів пігнали на шахту. Вправді, свобідні робітники не працювали, таборова братія лиш пересиділа час. Признати мушу, що того дня була таки добра зупа. Добра після совєтського смаку, згідно з рецептою: «Суп должен бить ґустой, штоб ложке нєльзя било повєрнуть». Ясно, це не було з якогось святочного приділу, але з того, що вже 10 днів наперед від нормального пайка все відбирали 10% продуктів, а 1 травня це все разом зварили. Про капітуляцію Німеччини довідалися ми в доволі драматичний спосіб. Було це вночі з 9 на 10 травня 1945 р. Наш начальник лагера, капітан, слухав, в очікуванні чогось важного, радіо до пізньої ночі. Десь коло 2-ої рано спікер заповів важне повідомлення. Важко було догадатися, що ще щось важного могло статися, бо Берлін та всі важніші міста були взяті, а альянти зустрілися на широкому фронті. Та коли спікер дрижучим голосом передав звідомлення про безуслівну капітуляцію Німеччини та припинення воєнних акцій, наш капітан схопився, як опарений і побіг у лагер, кричучи «канєц вайнє». Такої сцени ще табор ніколи не бачив. Капітан НКВД бігав, як божевільний, по «корпусах», кричав «ура», будив своїх же в'язнів та цілував і обіймав їх. Він сам був старий уже та певно, не один раз передумав, як і що. Вістка блискавкою перебігла по таборі, ніхто не спав, усе «торжествувало». Не знали бідні, що вимріяний кінець війни їм нічого нового не принесе, окрім хіба 4-ої п'ятирічки. А ми, галичани, потиху дякували Богові за кінець одної війни й тут же просили про початок другої… Одна, казалося, війна сюди нас завела, ніщо інше, як друга, звідси нас виведе. Дійсно, як доля пересічного таборовика була непевна, так ще більше невесела була майбутність кожного з нас галичан. Наслідки війни були, але не такі, як собі загал таборовиків бажав. Населення таборів, замість меншати, росло. Приходили перші транспорти «визволених» з робіт у Німеччині. Все добре вбрані, непогано відкормлені, люди, з валізами, повними всякого добра. Багато між ними українців. Я питав про галичан, та їх не було. «Паслєдній западнік убєжал у Польще» — довідався я врешті. Наш брат бачив, чим пахне совєтське визволення. До нашого табору прийшло їх до 3 сотні. З них мали формувати робочі «роти», але це пізніше. Покищо їх забрали в сусідній табір і вони, як пристало, ходили в шахту… Цікавіша група, це були люди з був. Курляндського кітла, що капітулював аж 9 травня 1945 р. Звідти прийшла до нашого табору велика кількість, до 1500 людей, у початках червня 1945 р. Була це дійсна мозаїка народів. Між ними бачилося і нацменів і усяких балтійців, і росіян і німців, словом: мініятура залоги курляндського кітла, найбільш національно пестрого угрупування німецької армії. Вони теж, річ ясна, були призначені до роботи в шахті. Між ними найбільш цікаву групу творили латиші, члени латиської 19 СС дивізії. Як вони самі говорили, що основні частини дивізії залишилися в Латвії для партизанської боротьби. Тих, кого привезли москалі сюди, було заскочено несподівано. Деяких забрали зі шпиталів, а деяких при спробі «демобілізуватися». При всьому пестрому особовому складі латиської групи, були тут люди, що імпонували й росіянам і вони саме надавали тон усій групі. І так найбільш цікава була постать капітана Альфреда Сольмінша. До війни, як казали, латиський аташе при посольстві в Парижі, летун, 40-літній мужчина, говорив прекрасно по-російськи, відзначався імпонуючою поведінкою. Його призначили зразу «начальником корпуса»-бараку, де жили балтійці. Був ще капітан царської фльоти, Озолінс, поручник 19 дивізії, пор. Буманіс, що став шефом одної з латиських «смєн», ще пару старшин, які не признавалося до своїх ранґ. Між підстаршинами попали деякі цікаві постаті: балетмайстер (як казали) ризької опери Віктор Озолінс, композитор і скрипач-віртуоз Андерсонс, швець і артист Азергайліс. Їх відразу впакували до місцевого кружка «художествєнной самодєятєльності» й вони, під скрегіт зубів російських «курляндців», подіставали роботи в бані, шевській та інших майстернях. З латишами нав'язали галичани скоро добрі відносини. Тут, як ніде, відчувалася спільнота долі всіх підсовєтських народів, а латиський спосіб думання був такий, як наш. Вони теж вірили в третю війну, третю і останню. Я теж мав між ними добрих приятелів, це були: Андре Ґраве, син полковника латиської поліції, що втік до Англії ще в 1943 р., а його самого завернули з утечі кораблем до Швеції вже москалі, далі, — Станіслав Леперс, Ріхардс Коссакатс й інші. Маючи часто до діла з балтійцями, які скоро стали частими відвідувачами «санчасті», я познайомився з багатьма інтеліґентними людьми, культурними, в европейському розумінні. Пам'ятаю з-поміж них фіна Ейно Луканено, естонця Ейно Ейнвелі і кілька литвинів. За який місяць вони вже були в контакті з своєю батьківщиною, гроші їм присилали масово. Присилали теж, що було новиною у таборі, книжки і газети. Пересічний латиш, повернувши з шахти, біг митися, їв зупу, витягав з-під сінника книжку або газету і читав перед сном ще годину. Відзначалися ще латиші добрим станом фізичного розвою, всі добре збудовані, добре відкормлені, все в погідні дні виходили опалюватися. Словом — цей прихід «курляндців» дещо відпружив тюремну атмосферу табору, хоч і підкреслив хвилеву перевагу Москви над «інородцами». У таборі зібралося вкінці до 3000 людей, отже, багато понад поємність. Треба було думати про «розґрузку». Це саме була пора, коли наша найвища влада — Управлєніє по дєлам воєнноплєнних і інтєрнірованих — рішила, що треба творити табори після державної приналежности інтернованих. Скупі чутки з-поза табору доносили, що в інших таборах такий процес іде вже від тижнів. Сам по собі був він доказом своєрідного краху доцьогочасної провірної системи та непідготованости її для «обработкі» таких великих мас народу. До цього падали тут і там вискази таборових можновладців, які дозволяли заключати, що зміни будуть доволі радикальні. І так, від літа 1945 р. перестали пакувати до таборів «визволенців» з робіт у Німеччині, а творили з них «трудовиє батальйони», парамілітарні організації вільних людей, але без права, хоч покищо, повороту на батьківщину. Провірка оставших у таборі (негаличан) провадилася далеко менше строго, як дотепер. Майже щомісячно «особіст» оголошував нові списки «провєрених», що віддавали свій сінник, та виходили «за зону» — на правах вільної людини, з документами, але знову ж без права виїзду, і без права зміни місця праці… Німців, у рямцях комплектування таборів після горожанства, з нашого табору забрали. Шкода було німецького члена «санчасті», д-р Бавдлєра, що своєю солідністю та добротою з'єднав собі і своїх і чужих. Час від часу забирали з табору групу «руських», або нацменів. Врешті табір опустів остільки, що ок. 1000 осіб відійшло, чи то на «свободу», чи до других таборів. Санчастина реорганізувалася котрийсь з черги раз; з курляндців прийшли два лікарі, проф. Савійскій, малорос, до війни ординарій клініки Кончаловського в Москві і Цупко, молодий одесит, донедавна активний власовець. Я, стративши місце перекладача, став санітаром у амбуляторії. Мав я функцію, що обіймала низку дуже різних зайнять. Провадив картотеку хворих, укладав статистику хворіб до щомісячного звіту, кип'ятив інструменти (головно голки до застриків і кліщі до рвання, чи пак ламання зубів, бо що ж іншого?), помагав при складніших розтинах чиряків і т.д. Правда, одною з моїх найважливіших функцій стало подавати термометр хворому та відчитувати горячку. Це дало мені в руки певну владу і я старався мою нову можливість, де тільки вдалося, використовувати, щоб помогти галичанам. Хто мені наперед заповів візиту в амбуляторії, все мав горячку між 37.2 і 37.8. Цього було досить, щоб не піти на роботу і не бути висланим до шпиталя. Лікарський персонал, з природи речі, в касарняно-таборових умовинах, це люди дуже нелюблені, але я вмів якось годитися і з медичною владою і з пацієнтами та мав марку того, з яким можна говорити на розум. Так, напр., молодий білорус, бувший поліцай, прізвищем Заїко, раз запитав мене, чи я не знаю якоїсь ради, щоб мати горячку, і то не просто, а що другий день. Хлопчина нагадав собі, що був колись хворий на малярію, і хотів тепер це використати. Я, медик ніякий, але — техніку медичної процедури в таборі знав добре; ми хвилину подумали і вихід найшовся. Хлопчисько купив собі на шахті у якогось «вольнонайомного» термометр. Ідучи до амбуляторії на оглядини, будь-як підогрівав свій другий термометр до, приблизно, 37.8 та клав його відразу під ліву руку. В амбуляторії я подавав йому наш термометр, який він набожно клав під другу руку, а коли приписаних 5 хвилин минуло, я відбирав його власний термометр з готовою температурою. Зробивши нещасну міну, мій Заїка нарікав на дрощі, біль голови і т. п., горячка що другий день, здавалося, потверджувала його жалі. Він постогнав так щось 2 тижні, відтак рішено, що він лиш псує фреквенцію, і з шахти його звільнили… Певно, що в нормальних умовинах цей засіб був би занадто примітивний. Але в нашому таборі це вдавалося… Любив я дуже дивитися, як Морозов робив місячні звіти до «управлєнія» в Сталіногорську. На карточці паперу, часто з опакування з якогось продукту, були після рубрик виписані групи хворіб. Пригадую собі, що були там: скалічення, хвороба легенів, хвороба уха, горла, носа, шкірні і ще якісь. Морозов брав денні звіти хворіб, де кожне захворіння було представлене крапкою і сумлінно їх числив. Що ті крапки ставив я цілком довільно на день перед місячним звітом, його не бентежило. Обчисливши, він звичайно казав: «Плохо Павлік щітаєш. Развє моґло у нас бить 12 случаєв скалічення?». «Било 18» — відповів я. «Ну что ти» — казав Морозов, — «сразу відно, што западнік. Так нам сразу тоґда наґаняй прислалі би што на щот безопасності у нас плохо». Подібний діялог повторювався при кожній групі хворіб, а звіт до Сталіногорська відходив такий, що дійсно не було до чого причепитися. Від цього ж Морозова навчився я теж, що «совєтская статістіка дєло большоє». Його традиції гідно продовжував я відтак сам, бо його «провєрілі» і пустили «за зону» літом 1945 р. Мав Морозов ще одну слабість, окрім психотерапії та статистики. А саме дуже любив рвати зуби. Дентист з нього був не надзвичайний, але пацієнти були невибагливі і, так, як і він, уважали, що виламати і вирвати зуба, в засаді, одне й те саме. Вирвані зуби кидав він до слоїка з карболкою, що видавав деяке «зловоніє» і все казав дбайливо обтирати з слоїка порох. Весь медичний персонал кпив собі з цієї слабости Морозова. Добре схарактеризував підприємство Морозова д-р Бавдлєр, що назвав це: «інстітут фір цанфрактурен»; на принагідний запит Бориса Михайловича, що є в слоїчку, відповів він дотепно: «Мальо, мальо радікс (?), мноґо корона». Шахта тимчасом брала свої жертви. Окрім дрібніших випадків, пам'ятаю наступні: в листопаді 1944 р. волиняк з дивізії, Антон Знаменець, наслідком спізненої експльозії набоя в шахті, стратив зір; лице йому страшно покалічило. Однак він сидів ще 8 місяців у таборі, аж восени 1945 році його «провєрілі» і звільнили. Другий волиняк, Лис, стратив праву руку, коли чистив від вугілля оборотове коло конвеєра. Галичанина Юречка попарив 380 вольтовий струм. Відтак в той сам спосіб стратив ліву руку ще грузин. Багато було випадків потовчень, придавлення ваґонеткою, обвалу «кровлі» — рештовання під стелею вугольного коридора — штреку, чи забоя. Врешті, зимою часто траплялися запалення легенів, які здебільша оставляли по собі погані комплікації. Борис Михайлович був добрий лікар, це було видно, але в'язав йому руки брак, часто примітивних, медикаментів. Літом і восени мав я нагоду подивитися зблизька на вільне совєтське життя. Сталося це так: брак робочих рук у колхозах був такий великий, що деякий час лагер мусів посилати в колхози певну кількість людей на більш інтенсивні полеві роботи. Я сам ходив щось 4 рази на копання картоплі, кожний раз на 1 день. Ходили головно таборові «придурки», бо шахтарям було не до того. Вони, прийшовши з шахти і вихлептавши черпак «баланди», засипляли камінним сном, аж до чергового «падимайсь». Водив нас, як пристало, один конвоїр, бідний, зле вбраний хлопчина з крісом на шнурку. Лагерна братія була, назагал, непогано вбрана і сита, бо ж це були самі з «лагобслуги». Дорога йшла незалісненою, легкою хвилястою рівниною. По обох боках стежки бідні колхозні поля, засіяні житом та засаджені картоплею. Десь далеко на обрії виднів ліс. По якійсь годинній мандрівці, ми зайшли до колхозу. Всі села московської округи, кажуть, невеликі, бо вони не мали більше, як 40 господарств. Хати муровані з цегли, небілені і нетинковані, криті соломою. Пізнати, що давно, давно не ремонтовані. Стіни грубі, вікна маленькі з одною шибкою; де-не-де кватирка заткана ганчіркою. Треба сказати, що до кожної хати проведена електрика. Однак виявилося, що лямпочок бракує. Господарських будинків, у нашому розумінні, нема, лиш де-не-де кучки, чи щось подібне. Нема й туалет. Дорога — рівчак добре вимішаного болота. Населення — самі підростки й старі. Одіті вони страшно. Совєтського робітника можна хоч з нашим жебраком порівняти, але колгоспника, то вже таки ні з чим, мені знаним, порівняти не можна. Приходить місцеве начальство — прєдсєдатєль сєльсовєта та колхозний аґроном. Бідні, заморені людці, вбрані в нові куртки, ватяні брюки та чомусь ґумові чоботи. Все, що вони одягнені шито без форми. Та до цього вже привикло їх око. Вони вітають нас прихильно. Взагалі, населення з тим не криється, що воно проти енкаведівських «краснопаґонніков» (мимохіть нагадується співзвучність з царськими «злотопаґонніками»). Маємо працювати в загальноколхозній стодолі. Будуть молотити жито. За хвилину ми там. Дві молотілки і кілька скирт збіжжя, але, крім механіка й кількох підростків, нікого нема. Нас багато, при двох молотілках нема чого робити. Ходимо один поза другого і зіваємо. Про око кількох з нас розбирає скирти й подає до молотілки. Снопи такі зрослі, що дійсно треба сили, щоб їх розірвати. Аґроном винувато усміхається. «Людєй нєту» — каже. «С дєрєвні 187 чоловєк на фронтє, 12 інвалідов уже здемобілізованих, но от свише ста человєк больше двух лєт нєту». Киваємо головами, що розуміємо. Робота йде, як мокре горить, триває до обіду. Йдемо до якоїсь колхозної хати, що кормить десяток з нас, решта — по сусідніх хатах. Нутро темне, а по хвилині виявляється, що і добре брудне. На коридорі долівка з глини. Дві маленькі кімнатки, давно, мабуть, білені. Обстановка — піч дивної форми, два якісь ліжка, подібні до наших «бамбетлів», де солома не в сіннику, стіл на схрещених ногах, по стінах забиті цвяхи, на яких висить нужденне барахло. Худий, прехудий кіт. В кутках павутиння. Блощиці лазять спокійно по стінах, ніхто їм не перешкаджає. Де-не-де поприклеювані витинки з газет. Сталіна портрет приколений шпилькою за ніс. На почесному місці — стінний годинник не диво, що годинник, але диво, що ходить. Дивним є і те, що коли є за п'ять пів до першої, він дзвонить чотири рази. Ніхто не знає чому, та й не питає. Господаря дому нема. Він від 1941 р. на війні і чутки нема. Троє замурзаних дітей уважно слідкує чи щось з обіду для них залишиться. Обід, мабуть, на місцеві умовини, святочний: управа колхозу вирішила «подякувати нам за труд». На перше «щі», дрібно покраєна капуста, заварена у воді, помащена, з браку товщів, молоком. На друге — м'ята картопля, замість товщу — з цибулею. «Лук — рускоє сало» — каже поговірка… Їмо з якоїсь фаянсової миски. Рештки вчорашнього і давніших обідів ще видніють зверху і з середини. Господиня без запалу запрошує «гостей». Гості витягають з-за овивалів ложки. Совєтська ложка, у відміну до нашої, є не подовгаста, а кругла, щось вроді як малий полонник. Їмо, бо годиться. Всі ми, таборові «придурки» й багато з нас в лагері на такий обід і не глянули б. Голодні погляди дітей відбирають решту апетиту. По кількох ложках ми згідно подякували. Після обіду «праця» йшла далі. З тим хіба, що урвався пас від молотілки і одна молотілка стала. Прибіг аґроном і післав Федю за ковалем. Федя вернувся за хвилину, кажучи, що «кузнєца нєту, а на кузніце замок висіт». Аґроном сплюнув і післав Мітьку, щоб ламав замок. Що він мав робити б далі, інструкція не казала. Мітька вернувся, кажучи, що коваль вернувся, лається і нікого не підпускає. Аґроном матюкнув і молотілка вже більше не працювала того дня. Думаю, що довго потім також не працювала. Коли ми вечером вернулися до лагера, Борис Михайлович якось так дивно спитав мене: «Ну, што ж, відєл колхоз»? Я зрозумів тон і відповів: «да». Я вже тоді настільки прийшов до себе, що зрівноважився психічно й дуже поправився на тілі (10-та норма робила своє, а від серпня я вже не був санітарем, а ще раз авансував на «завєдующого кладовой» — шпитального магазинера). Моє власне правне положення, здавалося, несподівано для мене самого, почало вияснюватися. Вже на першому допиті «особіст» явно на мені розчарувався, бо виявилося, що я не совєтський громадянин… «Западнєє Сана — значіть поляк» — рішив справу «особіст», але, на мої рішучі протести, написав лиш «польскій ґражданін». Після цього важного рішення, мене в дальших двох допитах не питали, що я робив в ОУН і кілько замордував полонених (ці питання діставали хіба всі), лиш випитували річево, як я попав до дивізії і що там робив. Питали, як усе, про мене й других, і десь найшовся хлопчина, Берко з Дрогоєва коло Перемишля, що посвідчив, що я дійсно я, і звідтам, звідки подаю, хоч і це все було неправдою… Таких польських громадян назбиралося мимоволі 7 до 10. Логаза з Криниці, десятник Мединський з Кракова, я і ще трьох лемків з Сяніччини. Підчас слідства всім їм заявили, мовляв: «ми вас пєрєдадім вашему правітєльству». Про відсилку польських громадян писала преса, зрештою, доходили глухі вістки з других таборів. Чи й нам мала всміхнутися доля? Чи це не означало б: попасти з дощу під ринву? Та, все таки, ми рішили згідно, що це очевидна шанса і як така, мусить бути використана. Я довго не знав, чи дійсно належу до тих ніби вибраних, але одного дня «особіст», що часто приходив до амбуляторії на протитриперові полоскання, відразу ж сам прилюдно м. ін. у присутності Бориса Михайловича, сказав: «Ну, што ж Павєл, скоро в Польщу поєдєш». Від того часу Борис Михайлович уперто вважав мене за поляка, хоч енерґією, яку я вживав на спростування тої думки про мене, можна б було вдержати модерну льокомотиву в розгоні. Але Борис Михайловіч був мудрий чоловік і для нього було важніше, що «особіст» скаже. Наші друзі-галичани, з якими ми говорили, заздрили нам та вважали нас за щасливців. А ми почувалися, як між молотом і ковадлом, туй-туй трахне… Я носився навіть з думкою, щоб відкликати зізнання, але добре, що не відкликав. Був у таборі один дійсний поляк, таборовий хліборіз, Тадзьо Салек з Радома, що в таємничих обставинах попав до Росії ще 1942 р. і тепер, нібито, мав їхати «додому». Тимчасом «розґрузка» табору йшла своїм темпом. Зачали тепер забирати кудись всіх балтійців. Ходили чутки про те, що всіх «русских» з табору переформують у «трудовой батальйон». За день-два відійшли двома партіями з табору і галичани. Багато з них давали нам адреси, як щасливцям… 1 листопада 1945 р. «нарядчик» вишукав по одному всіх 8 таборових «поляків» — сім нас і Тадзя, наказав збиратися, мовляв: «дамой паєдєтє». Того самого дня рушили ми в нове незнане. |
||
|