"Зоряне вітрило" - читать интересную книгу автора (Кургузов Сергій)

ЛИСТ З ЕПСИЛОН ЕРІДАНА

Яввійшов до квартири саме тоді, коли в кабінеті пролунав телефонний дзвінок.

— Андрію! Ти вмикав сьогодні відеофон? — голос колеги-журналіста звучав стурбовано. — Надзвичайна подія! Інформація передається по всіх каналах: від “Альфи-2” перестали надходити сигнали!..

Я прожогом кинувся до вітальні. За мить брунатний екран відеофону спалахнув, і на ньому з’явилося зображення однієї із сторінок Бюлетеня новин, що його передавало Міжпланетне агентство оперативної інформації. Йшлося про підготовку до нової експедиції у сузір’я Центавра. Та мене цікавила свіжа хроніка, і тому я натиснув на пульті кнопку з позначкою “!”, що означало “Інформація особливої важливості”.

На екрані з’явилися зображення всіх восьми членів екіпажу “Альфи-2” і серед них обличчя мого найкращого друга Адрі. Траурної рамки навколо фотознімка не було, але я розумів, що це все може означати. “Альфа-2” вже тривалий час мчала до Епсилон Ерідана. Експедиція мала виконати особливо складне завдання. До неї зараховували лише добровольців. Адрі сам запропонував свою кандидатуру. Не тому, що в нього не було справ тут, на Землі. Просто він мав неспокійливу вдачу і завжди шукав, де б могли стати в пригоді його досвід і знання.

…У напрямку Епсилон Ерідана були виявлені дивовижні спалахи гравітаційного випромінювання, повторювані з постійною періодичністю, ніби хтось сигналізував нам, а може, і всьому Всесвітові, що йому пощастило приборкати гравітацію. Адрі працював в Інституті проблем надзвичайної складності. Гравітація — то був його фах. Коли в пресі повідомили про початок формування екіпажу “Альфи-2”, він подав заяву одним з перших.

Я проводжав його на космодромі сонячного осіннього дня. Адрі сміявся, жартував, твердив, ніби з Епсилон Ерідана нас, певне, вітають розумні істоти, тож і він був надзвичайно збуджений: “Три іноземні мови я вивчив на Землі, а іншопланетну опаную, либонь, на Ерідані…”

А на прес-конференції, за годину до польоту, сказав:

— Про завдання експедиції вам докладно розповів командир. Коло моїх інтересів — гравітація. Гадаю, політ до Епсилон Ерідана допоможе відповісти на деякі “чому?”, що виникли у мене під час вивчення гравітаційних полів. І це дасть змогу завершити роботу по створенню приладу… — він на мить затнувся, підшукуючи належне слово, — приладу… ну, назвемо його умовно антигравітроном.

Я перемотав плівку на диктофоні й ще раз прослухав: “…приладу… ну, назвемо його умовно антигравітроном…”

Цікаво, чому Адрі ніколи не розповідав про ці свої пошуки? В день старту “Альфи-2” розпитувати його було марно. До пуску лишалися лічені хвилини. Адрі лише міцно потиснув мені руку і мовив:

— Сподіваюся, все буде гаразд. Коли що… ти одержиш листа.

Тоді я не надав значення цим останнім словам. Листи з зорельота? Перед стартом “Альфи-2” я сприйняв їх за жарт. І лише зараз, прослуховуючи магнітозапис, помітив, що голос Адрі звучав вельми серйозно.

Що він хотів сказати цими словами? Намагаючись пригадати в подробицях останню зустріч з Адрі, я схвильовано крокував з кутка в куток кабінету.

Раптом з передпокою долинув дзвінок.

На порозі стояв сивий чоловік у темному плащі, з капелюхом у руці.

— Ваше ім’я Андрій?

— Так. А в чому річ?

— Пробачте, що звертаюся до вас на ім’я. Я не знаю вашого прізвища. Ось, поряд з адресою, лише ім’я. — Він сунув руку в кишеню плаща. — Вам лист від Адрі…

— Але ж Адрі… “Альфа-2” зникла…

— Заспокойтеся, — мовив чоловік. — Обставини, за яких зникла “Альфа-2”, ще остаточно не з’ясовані.

— Тоді звідки ви знаєте Адрі?..

— Дуже просто: ми разом з ним мешкаємо в будинку співробітників Інституту проблем надзвичайної складності. Перед експедицією він приніс мені листа. Сказав, що про всяк випадок. “Може, й заберу, коли повернуся. Може, й не придасться. Та коли станеться якась затримка, передайте Андрієві…” І написав вашу адресу.

Так от що мав на увазі Адрі, коли восени так підкреслено тиснув мені руку на космодромі…

Можете уявити хвилювання, з яким я надривав невеличкий конверт. Навіщо знадобилися Адрі перестороги? Чого він боявся? Невже цей блакитний клаптик паперу з кількома фразами, виведеними рукою Адрі, є ключ до таємниці?

Тремтячими руками я розгорнув папірець.

Далі йшов рядок цифр. І все. Таємниця лишалася нез’ясованою. Я набрав номер доктора Бонді. Але на тому кінці дроту озвався мелодійний жіночий голос: “Секретарка доктора Бонді вас слухає. Шефа зараз немає. Він у лабораторії. Пробачте, як ваше прізвище?” Я відрекомендувався. На мить запала тиша. Потім жіночий голос схвильовано перепитав: “Дживелов? Андрій Дживелов? Приїздіть! Доктор Бонді прийме вас у будь-який час!” Зв’язок урвався.

Все це починало нагадувати детективний фільм. Загадково зникнення “Альфи-2”. Таємничий лист Адрі. Натяк на якісь важливі незакінчені справи. І цей незнайомий доктор Бонді, що згоден прийняти мене негайно. Голова запаморочилась. Шукаючи розради, я зателефонував професору Ігрекову.

— Я знайомий з доктором Бонді, — сказав він. — Це досить відомий спеціаліст. Він вивчає морфологічні структури і функціональні механізми мозку…

— Але який зв’язок мають його досліди із загадковим зникненням Адрі?

Професор хвилину помовчав, а потім упевнено сказав:

— Не беруся, Андрію, висувати якісь гіпотези, але зв’язок тут, безперечно, є. Доктор Бонді — людина поважна. Тож коли він кидає свої справи, аби прийняти незнайому людину… Хочеш, поїдемо до нього разом? Я знайомий з Бонді ще по дослідницькому гуртку в університеті.

Доктор Бонді зустрів нас на порозі свого кабінету. Високий, худорлявий, з сивими бакенбардами і міцно стиснутими губами, він справляв враження людини допитливої і врівноваженої. Від професора я знав, що Бонді минуло вже п’ятдесят, але стрункий, підтягнутий, у голубому комбінезоні, він виглядав молодшим за мого давнього приятеля.

Ми з професором вмостились у зручних кріслах, за формою схожих на морські мушлі. Доктор Бонді пильно подивився мені в очі.

— Отже, ваше ім’я Андрій?

— Так.

— Лист з вами?

Довелося простягнути йому конверт, який я вирішив зберігати на згадку про Адрі.

Доктор Бонді уважно вивчив написане рукою Адрі і мовив:

— Лист доведеться залишити мені. З цього часу він стає офіційним документом.

Він поклав лист до шухляди. Потім спитав:

— Вам спадало на думку замислитись, скільки може жити людина?

Я не поспішав з відповіддю, бо спрагло чекав, коли ж врешті-решт перестане існувати таємниця.

— Звичайно, ви скажете, понад сто років, — вів далі доктор Бонді, походжаючи перед нами. — Але не подумайте, ніби я прийняв вас, аби повідомити цю банальну істину. Ви, повне, гадаєте, що продовжити цей вік можна лише одним способом: збільшити тривалість життя людини.

— Наскільки я розумію, колего, у вас з цього приводу інша думка, — подав голос професор.

— Якщо хочете, — немов прокинувся Бонді, — так! Вивчаючи речовини клітин мозку, від яких безпосередньо залежить усвідомлення людиною себе як особистості, я дійшов цікавих висновків…

Бонді зупинився навпроти мене і багатозначно підняв вказівний палець.

— І тепер, юначе, уважно стежте за ходом моєї думки: наші знання про функції мозку ще багато в чому неповні, проте мої передбачення про дискретність матеріальних субстратів, які відповідають за різні сторони психіки, підтвердила практика. У нашій лабораторії ми виявили, що найдрібніші, так би мовити, “клітинки” свідомості зв’язані з матеріальними носіями.

Глянувши на схвильоване обличчя професора, я зрозумів: за всіма складними термінами, що ними оперував доктор Бонді, криється надзвичайне відкриття.

Хвилювання професора і моя розгубленість! Бонді аж потер руки, тішачись справленим враженням.

— Але ж яке відношення має все це до зникнення “Альфи-2”, до листа Адрі? — роздратовано спитав я.

— Слухайте далі й не перебивайте, — враз посерйознішав доктор. — Біологічна інформація може зберігатися разом зі своїми носіями сотні й тисячі років. Насіння, знайдене у гробницях фараонів, проросло на наших очах. А безцінна людська індивідуальність, унікальне людське “я” безслідно зникають, проіснувавши лічені роки. Біологічне безсмертя неможливе. Та чи слід прирівнювати збереження особистості до безсмертя організму?

Тут я дещо почав розуміти.

— Нашій лабораторії, — продовжував Бонді, — пощастило знайти спосіб виділення матеріальних носіїв пам’яті. І займалися ми цим не заради уявної сенсаційності. Впорскування екстрактів цих речовин зробило можливим передачу знань від однієї особистості до іншої. Ваш приятель Адрі був одним з перших, хто взяв участь в експериментах, коли вони увійшли в стадію завершення. — (І тут Адрі встиг бути першим! — відзначив я). — Так, він був одним із перших, — ніби вгадавши мої думки, вів далі доктор Бонді. — Можливо, його наштовхнула на це пристрасть першовідкривача. А може, він врахував всю складність експедиції в район Епсилон Ерідана, до якої тоді готувався. Так чи інакше, Адрі говорив мені, що в нього є цікаві проекти створення приладу для приборкання гравітації — антигравітрона, і шкода буде, коли через непередбачені обставини вони не знайдуть втілення.

— І вам пощастило виділити матеріальні носії його пам’яті? — тремтячим від хвилювання голосом спитав професор.

— Так! Екстракт речовини пам’яті Адрі,— відповів Бонді. — Це було його бажання.

І тут я збагнув: це було не просто бажання Адрі, а, так би мовити, його дослідницький заповіт. Він побоювався, що не зможе довести створення антигравітрона до кінця, якісь креслення, розрахунки ще не були готові, і прийшов до Бонді, щоб залишити і передати свої знання…

— Але кому? — вигукнув я.

— Вам! — відповів Бонді. — Вам, друже, Адрі довіряв найбільше і хотів, щоб саме ви закінчили його справу.

Мені перехопило подих. Що, як разом із знаннями Адрі мені передадуться його смаки, почуття? Проте, головне, я довідаюсь, як приборкати гравітацію. Зможу допомогти розгадати таємницю, над якою вчені билися кілька століть. Чи міг Адрі зробити кращий подарунок людству!

Ось така історія сталась з нашим героєм. Як ви гадаєте, наскільки реальна зображена ситуація?

Чи можна буде невдовзі виділити матеріальні носії пам’яті і пересадити їх іншій людині?

Чи штучні прилади зможуть замінити людський мозок, увібравши в себе особистість творця?