"Великий день iнкiв" - читать интересную книгу автора (Бедзик Юрий Дмитриевич)

В ІМ’Я ВСЕВИШНЬОГО

Тропічна ніч тепла, чарівно м’яка, немов чорний пухкий килим. Під її покровом важко дихати і ще важче заснути.

Крутояр лежить, розплющивши в пітьмі очі. Думки напливають одна за одною. Треба все добре зважити, до найменших дрібниць обміркувати. За цю небезпечну подорож цілком відповідає він.

Професор згадує розмову з шведом Сундстремом, таємні слова радіограми Саунгейнлера: “Трагічну таємницю інків розкрито… Біля гори Комо вчинено злочин…”

І вже мозок шукає відповіді в минулому. На далекому шляху історії десь має бути розгадка таємниці.

На шляху історії!

Змішалися в кривавий клубок історія народів і історія завойовників.

Колись був Колумб. Великий, безсмертний, славнозвісний першовідкривач континенту. За ним прийшли перші каравели з іспанськими і португальськими вояками, з бундючними, бездушними кабальєро і їхніми духовними наставниками. Згодом почалися походи. Хрестові походи на американських землях.

У Мексіці холодний меч Кортеса впав на голови добродушних ацтеків. Полоненням і смертю їхнього останнього імператора Куатемока закінчилось існування ацтекської держави.

На півдні — перед колісницею конкістадорів схилились довірливі інки. Жертвою іспанського віроломства став їхній верховний вождь, “син сонця й води” Атауальпа.

Крутояр невесело зітхає. Інки! Мужні діти первозданної матері-природи. Професор пригадує, як усе почалося, викликає в пам’яті найменші подробиці тієї великої трагедії, що сколихнула землі Нового Світу.

Думки снуються в голові, сон тікає ще далі, втома від денної спеки ще розлита по тілу.

— Василеві Івановичу не спиться? — це голос Самсонова.

— Хіба не чуєте, — бурчить Бунч. — Начальник експедиції вирішує нашу долю, Ілля Григоровичу.

Крутояр, пихкаючи цигаркою, простягає руку до ліхтаря, що висить над головою, і натискає на вмикач. Хай краще буде світло. Може, тоді легше дихатиметься.

— Справді, вирішую і нічого не можу вирішити, — кидає професор між двома глибокими затяжками. — Все згадую тих інків. Славний древній народ!

— Доводиться вірити вам на слово, Василю Івановичу, — з легкою образою в голосі озивається Самсонов. — Може, й справді славний, але для мене це пустий звук.

— Ага! Он ви про що! — згадує Крутояр. — Я ж обіцяв розповісти вам історію падіння їхньої держави. Про це, власне, і думаю зараз.

— Чудово! Думайте вголос!

— Ну, тоді готуйтеся до довгої лекції. — Крутояр, начебто й справді збираючись мучити своїх друзів усю ніч, востаннє солодко затягується цигаркою і, втопивши очі в брезентову стелю, починає розповідь: — Інки, їхня історія, їхнє горе завжди тривожили мене. Не раз я питав себе: чому доля буває часом такою несправедливою до миролюбних народів і виявляла стільки прихильності до поневолювачів?

Бунч натужно зітхає у своєму гамаку.

— Хіба не ясно чому? Для старої грішниці все одно, кому стелити стежку: мирним чи войовничим народам. Хто дужчий, той і бере гору.

— Я згоден з вами, Кириле Трохимовичу, — зауважує Крутояр. — Скажемо тільки точніше: хто досягнув вищого щабля в розвиткові продуктивних сил, хто стоїть на міцнішій, надійнішій матеріальній основі, тому й доля усміхається привітніше. Уявіть собі ситуацію. Загін в сто п’ятдесят чоловік на чолі з авантюристом Франсіско Пісарро завоював цілу державу. Грім аркебузів і мушкетів, блиск сталевих панцирів викликав розгубленість у воїнів багатотисячної армії верховного Інки Атауальпи. І не думайте, що це була якась собі примітивна напівпервісна монархія. Сила, велика культурна сила, чудові, благородні традиції, добре злагоджений державний апарат, військо, чиновництво… Така країна могла б позмагатися з нашою феодально-мракобісною Європою. Могла б навчити її елементарним нормам співжиття. В той час, коли католицькі бузувіри спалювали на вогнищах невірних “єретиків”, коли на майданах Рима й Болоньї божки в чорних сутанах проголошували анафему сміливим провіщанням перших магелланів розуму, коли за одне слово проти освячених церквою птолемеєвих догм людину кидали у в’язницю, а то й посилали на плаху, держава інків, наївно сповідуючи примітивну релігію поклоніння сонцю, давала своїм громадянам широкий простір для духовного розвою. Звичайно, це було класове, експлуататорське суспільство, але в ньому ще жили сильні традиції первісно-комуністичного устрою. Чверть усієї землі в державі належала сиротам і вдовам. Худоба й сінокоси були власністю общини. І хоч верховний вождь чималу долю готового продукту забирав на утримання свого двору й війська, на пишні бенкети, виїзди, йому доводилося шанувати древні звичаї свого народу.

Інки добували золото й срібло. Вони не вміли виплавляти заліза, і це погубило їх. Коли Пісарро вдерся з своїми головорізами в їхню країну, інкські воїни вийшли йому назустріч з кам’яними стрілами й бронзовими мечами.

Інки високо шанували науку. Вони вивчали в школах астрономію, математику, теологію, воєнне мистецтво, юриспруденцію. Шлюб був обов’язковий. Іспанці побачили на території інків хороші дороги, мости, дамби, у містах — склади для продовольства й одежі, готелі для царських гінців, казарми для воїнів. Інки вміли будувати фортеці й храми, які своєю красою й пишністю не поступалися перед найкращими взірцями стародавнього Риму чи Еллади.

— І як же вони віддали свою країну на поталу отому пройдисвітові Пісарро? — з гірким докором у голосі вигукує непримиренний до кривди Ілля Григорович.

— Ви правду кажете — пройдисвіт! — веде далі Крутояр. — До всього ще додайте: негідник з тонким єзуїтським розумом, з жорстокою, облудною душею. Він просто-на-просто скористався з добросердечності наївних туземців.

Історики розповідають, що Франсіско Пісарро був людиною “темного походження”. Особа його була настільки непривабливою, що навіть іспанські гранди й дрібні дворяни гідальго намагалися відхрестилися од нього. “Прокляття! — обурювалися рицарі, що служили при дворі панамського губернатора. — Краще прив’язати свою зброю до хвоста віслюка, аніж служити під командою свинопаса…” Франсіско Пісарро справді у молоді роки був свинопасом. Він поволі, правдами й неправдами, вибився в люди, став офіцером. Втершись у довір’я до короля Карла І, одержав від нього патент на завоювання Перу і разом з своїми братами вирушив за океан. І ось на чолі загону професіональних вояків, маючи при собі не більше двадцяти трьох аркебузів і мушкетів, цей авантюрист, відчайдушний, розумний і хитрий зайдиголова, кинувся в саме серце імперії червоношкірих. Він знав, що в царстві інків тільки-но закінчилася міжусобна боротьба за владу між верховним правителем Уаскаром та його братом Атауальпою. Переможцем вийшов Атауальпа. П’ятитисячна армія Атауальпи, сповіщена про наближення іспанців, розташувалася за Андами навколо невеличкого містечка Кахамарки. Верховний вождь інків навмисне дав можливість Пісарро просунутися за Анди, перейти урвища і тяжкі перевали і заглибитись на територію імперії, де маленький загін завойовників фактично втратив усяку боєздатність. Збагнувши безвихідність свого становища, Франсіско Пісарро разом з священиком Вісенте Вальверде склав підступний план дій. Іспанці послали в табір верховного Інки офіцера із запрошенням прибути до них на святкову вечерю. Іспанці покірно схилили голову перед верховним Інкою і пообіцяли йому рівноправний союз і братню дружбу. Тим часом іспанський загін, поділений на три групи, засів за стінами будинків і приготувався до бою. Атауальпа, простодушно повіривши миролюбним запевненням білого командира, прибув у Кахамарку з величезним почтом. Він сидів на золотих носилках, сяючи золотими і срібними оздобами. За ним ішли знатні люди його двору, теж у багатому вбранні, у супроводі численних слуг і охоронців. На площу міста вступило близько трьох тисяч інків — уся верхівка імперії. Це був мирний, беззбройний кортеж, спокійна, урочиста демонстрація пошани й вітання. “Де ж іноземці?” — спитав верховний Інка, озираючи безлюдну площу, залиту променями вечірнього сонця. Цієї миті з-за будинку вийшов священик Вальверде. Наблизившись до сяючого золотом імператора, він схилив перед ним голову, сказав кілька слів привітання, потім вийняв королівське послання і почав його голосно й урочисто читати. Це послання, так зване “рекер, іменто”, надзвичайно цікава річ, дуже характерна для політичних звичаїв того часу.

Крутояр вихилився з гамака і витягнув з чемодана стареньку, в шкіряній оправі книжку, розгорнув її.

— Унікальний екземпляр, який я дістав в одного тутешнього букініста. Послухайте, дослівний його зміст:

“Від імені височайшого і всемогутнього і всекатолицького захисника і завжди перемагаючого і ніколи й ніким непереможного великого короля Карла Першого, повелителя Іспанії, обох Сіцілій, Єрусалиму та островів і материків моря-океану, приборкувача варварів, і від імені височайшої і всемогутньої пані королеви доньї Хуани, дорогої і любимої доньки королевої,— я, Франсіско Пісарріо, їхній слуга, їхній вісник, їхній капітан, вимагаю, щоб ви добре засвоїли, що бог наш, володар єдиний і вічний, сотворив небо, і землю, і чоловіка, і жінку, від яких походимо і ми, і ви, і всі сутні в світі цьому, і ті люди, що будуть дітьми й потомками. З дня створення світу народилася така велика кількість поколінь людських, що треба було розділити всіх тих, що живуть на землі, і виникло багато королівств і провінцій, бо, якби залишилося все людство на одному місці, не змогло б воно прогодувати себе…”

— Хитра преамбула! — вигукнув Самсонов. — Знає кіт, де сало лежить.

— Правда ваша, Ілля Григоровичу, — підтримує його Крутояр. — Єзуїтська казуїстика. Все, як бачите, від бога, що милостиво передає землю королям іспанським і робить їх володарями островів та материків. “Майже всі, хто живе на цих островах та материках, визнали, що їх височества є справді королями й володарями тутешніх земель, — читає далі професор, — і почали служити їх височествам і служать понині покірно й без опору. Отже, треба, щоб і ви, без зволікання, по своїй добрій волі, без заперечень і впертості стали християнами, щоб їх височества могли прийняти вас радісно і прихильно під своє покровительство і щоб могли вони вас та інших своїх підданих обкласти податками…

…Коли ж не зробите того, що від вас вимагають, і хитрощами затягуватимете рішення своє, то з допомогою бога я піду у всеозброєнні на вас і проголошу вам війну, і буду вести її повсюдно і всякими засобами, які тільки можливі, і вас підкорю десниці їх височеств і церкви. І вас, і ваших жінок, і дітей звелю схопити і перетворити на рабів… А вам заподію найможливіше зло і прикрість, як то й належить робити з васалами, котрі не бажають визнати свого сеньйора і чинять йому всілякий опір.

Застерігаю вас, що смертоносні нещастя, котрі внаслідок цього стануться, ляжуть на вашу совість, і ви будете за них винними, а не їх височества, і не я, і не ці рицарі, що прийшли зі мною”.

— Підлість! Яка безмірна підлість! — обурюється Самсонов. — Яке неймовірне блюзнірство!

— Дуже типове й закономірне для того часу, — вгамовує його запальність Крутояр. — Цілком у дусі католицького престолу. Священик Вільверде зачитує інкському вождеві оцей нахабний документ і пропонує йому визнати владу іспанського короля. Атауальпа сміється. Дурниця. Хіба може папа римський і король Іспанії розпоряджатися землями і народами, котрі їм не належать. Він, верховний Інка, не може визнати зарозумілих претензій іноземців. Більше того, він збирається покарати білих напасників за всю ту кривду, яку вони заподіяли на землі його народу. Тоді Франсіско Пісарро, піднявши вгору білий шарф, дав команду своїм воякам до наступу. Гримить гармата. Піхотинці розряджають аркебузи і з криком кидаються на оторопілих беззбройних індіян. Починається страхітлива різанина. Сп’янілі від крові, іспанці ріжуть і колють нещасних людей, топчуть їх кіньми, розстрілюють з мушкетів. Лунають прокльони, жахливі зойки, стогін конаючих і поранених. За кілька хвилин уся площа Катамарки вкривається розчавленими, спотвореними трупами. Кілька найвідчайдушініших індіян пробують голіруч захистити свого вождя. Вони підставляють груди під списи напасників, хапають за вуздечки коней, виривають у ворогів мечі. Трон Атауальпи хитається, як човен у морі. Гордий вождь безтямними очима дивиться на загибель своєї гвардії і свого почту. Нарешті іспанці пробиваються через гори трупів до імператора. Тоді Франсіско Пісарро вирішує припинити різанину. Він стає на дорозі своїх вояків і владно вигукує: “Кому дороге життя, той не зачепить Інка!” Хтось пробує, всупереч наказові командира, вдарити Інка мечем, хтось ранить навіть самого Пісарро. Але поволі побоїще стихає.

Атауальпу, гордого, гірко засмученого страшною поразкою, кидають у тісну комірчину. Вождь інків пропонує за себе викуп. Величезну кількість золота. Ним можна було б наповнити доверху всю його тюремну камеру. З імперії надходять каравани з коштовностями, охоплений жахом народ прагне викупити “сина сонця”. Але Пісарро боїться випустити інка на волю, знаючи, що той одразу ж підніме проти нього боротьбу. Краще раз і назавжди покінчити з ним. І Пісарро влаштовує над Атауальпою суд. Звинувативши червоношкірого імператора в багатожонстві, братовбивстві і зраді іспанській короні, суд під головуванням самого Пісарро визначає йому найвищу міру покарання — спалення на вогнищі. Правда, за годину до страти лицемірні вбивці виявили “благородство” і “гуманність”. Імператора приймають в лоно католицької церкви, нарікають іспанським ім’ям Хуана де Атауальпа і… позбавляють життя, задушивши його.

Так скінчила своє існування держава древнього народу, розтоптана лицемірством, жадобою і зненавистю брутальної, найвірнопід-данішої солдатні його величності іспанського короля Карла Першого.

Протягом кількох років іспанські завойовники захопили безмежні простори, що нині становлять територію Еквадору, Перу, Чілі, Колумбії. Португальці прибрали до своїх рук землі сучасної Бразілії. Південна Америка стала велетенською колонією католицьких монархів Європи. Меч і хрест принесли рабство мільйонам туземців. І сьогодні ми бачимо сліди цього рабства, і сьогодні наша совість обурюється проти новітніх Пісарро, проти жорстокості й злиднів, з якими не може змиритися жодна чесна людина.

Ось як було, друзі, з історією завоювання Південної Америки…

Вода вкрадливо шурхотіла за бортом, ніби нашіптувала про оманливість нічного спокою і про тисячі небезпек, прихованих чорним шатром ночі.

Іноді серед одноманітного буркотіння мотора чувся різкий скрегіт, тріск… Це “Голіаф” зачіпався бортом за гілля повалених бурею дерев.

Мандрівники лежали в гамаках, сховавшись під густими сітками, які рятували їх від ненажерливих комах. Не спали, Крутояр перекидався з боку на бік.

Діставши цигарку, Крутояр чиркає сірником, обличчя його на мить рожевіє, вогник вихоплює з пітьми кінчик вуса і міцну, жилаву шию.

— Страшна історія, — чути тихий голос Бунча.

— Історія і дійсність, — докидає Самсонов. — До речі, Василю Івановичу, яку саме таємницю розгадав голландець? Була імперія і немає. Усе в минулому.

Імперія… Минуле… Крутояр поринає в думи, сон долає його. Він затягується цигаркою і, звівшись на лікті, каже в пітьму:

— Імперія інків зникла, розпалася, але боротьба цього волелюбного народу не припинилася. Через три роки після страти Атауальпи його близькому родичеві Манко пощастило втекти з в’язниці і зібрати п’ятдесяти-тисячне військо, з яким він розпочав справжню визвольну війну проти завойовників. Воїни Манко вже володіли вогнепальною зброєю, в їхніх загонах були бойові коні. Сам Манко носив європейські лати, їздив верхи і в бою блискуче орудував списом. Його син, відважний і розумний воїн Тупак-Амару, після загибелі батька ще тридцять років чинив опір напасникам. Ім’я Тупак-Амару стало священним для народів Південної Америки. Це ім’я не раз прибирали собі й інші ватажки повстанців. Ван-Саунгейнлер, мабуть, знайшов якісь сліди інкських армій, їхню зброю, могили, надписи на каменях. У його радіограмі говориться про “останню стежку інків”. Остання стежка! Де вона? Де зник сміливий голландець? Як нам шукати легендарну гору Комо, про яку не знає жоден мешканець Оріноко? Чи вистачить у нас сил і вишня розгадати ці загадки?

Бунч і Самсонов мовчать. Справді, чи стане їм сил розгадати таємницю суворої сельви?

За бортом буруниться вода, важкі хвилі б’ють у суденце, в хащах пронизливо і тоскно кричить “мати-місяць”.

Професор гасить світло, ще раз затягується цигаркою і заплющує очі. Перед ним у голубій імлі спалахують постріли, майорять прапори, ідуть шеренги вояків, незліченні, горді, могутні, як ріки тропіків. Ідуть інки, ідуть воїни свободи, простують гірськими стежками до далекого сонця, що піднімається над блакитним морем. І сонце, розтоплюючи срібло хвиль і голубінь неба, весело й переможно виблискує на їхніх мечах…

Крутояр поринає в сон. Сонце враз гасне, гаснуть мерехтливі спалахи. Пітьма сповиває останню стежку інків.