"Великий день iнкiв" - читать интересную книгу автора (Бедзик Юрий Дмитриевич)

АПІАКА ЙДУТЬ ПО СЛІДУ

Олесеві не спалося. Зоріло небо. Здавалось, воно втупило в хлопця міріади очей. Ніч підкрадалась зі всіх боків і лякала таємничим шелестом. Важко сопіли віслюки. Жебонів потічок. Шелестіло листя. Стомлено фиркали коні. Спросонку покрикували мавпи.

Раптом Олесь насторожився, йому почулось, ніби десь недалеко жалібно плаче маленька дівчинка. В її тоненькому голосі вчувалася глибока туга. Хвилинами плач ставав зовсім виразним.

Хлопця заполонили тривожні думки. Може, експедиція розташувалася біля самого селища, не помітивши за кущами хижок? А може, вночі неподалік од них зупинився якийсь загін каучеро і теж розбив свій бівуак?

— Ви чуєте? — не витримав нарешті Олесь, підводячись у своєму гамаку. Хлопцеві ніхто не відповів. Знову донеслося жалібне скигління. — Послухайте, хтось плаче!

Заворушився Бунч.

Професор крізь сон хрипко спитав:

— Що сталося?

— Хтось плаче… послухай, он там…

Біля Олесевого гамака несподівано виросла струнка постать Тумаяуа. Індіянин заспокійливо доторкнувся плеча свого білолицього друга. Тривожитись не варто. Ніхто не плаче.

— Але ж ти послухай, — з образою в голосі прошепотів хлопець.

— То плаче маканілья, пальма маканілья.

Професор коротко пояснив із свого гамака:

— Тумаяуа має рацію. То стогне під вітром пальма маканілья. Надто ночами, серед сторожкої тиші, ті звуки дуже схожі на ридання. А взагалі, як бачиш, у цій країні плачуть не тільки люди, а й дерева.

…Минула година, друга. Сон тікав од Крутояра. Під москітеро важко дихалось. Чувся монотонний шум листя. Крізь сітку було видно безконечний розсип зірок. Професор дивився на далекі зоряні світи, і йому здавалося, наче від них повіває на нього прохолодою вічності.

Нараз Крутояр почув чиїсь вкрадливі кроки. Хтось наближався до табору. Мавпи на деревах, відчувши небезпеку, замовкли.

Професор напружив слух. Хто підкрадався до них? Друг чи ворог?

Звівшись на лікоть, Крутояр побачив неподалік од пальмового гайка людську постать. Власне, він угледів тільки силует. Професор закляк від напруження. Небезпека здалася йому такою реальною, що він на кілька хвилин втратив самовладання.

В цю мить з-за далекого лісу виткнувся ріжок місяця, й одразу ж тьмяне, світло вихопило з пітьми чіткі обриси людини. До табору обережно підкрадається індіянин з луком і пучком стріл у лівій руці. Правою рукою він ніби промацував поперед себе пітьму.

Людина час од часу присідала і довго вдивлялася в бік пальмового гайка. Потім знову підводилась і ступала кілька нечутних кроків. Місячне проміння виблискувало на її голому тілі.

Не могло бути сумніву: до табору наближався ворог. “Невже Палехо не поставив нікого на варту? — подумав Крутояр. — Дивно, індіяни ж такі обережні”.

Професор обережно витягнув з-під подушки револьвер, схилився до землі і почав нишком вилазити з гамака. В той же час його очі невідривно стежили за ворогом. Чорна постать завмерла біля дерева, причаїлась, наслухається. В професоровім серці закипає гнів, руки по-молодечому напружуються. Зараз, зараз він його…

І раптом звідкись збоку, наче вітер, вилітає Тумаяуа. Ось хто був на чатах! Ось він, молодчина, давно, певно, вистежив необачного лазутчика, добре приловчився і, вибравши слушну мить, звалив його на землю. Борюкаються, лупцюють один одного, стогнуть від натуги. Від озерця біжать сини Палехо, на галявині метушня, удари, притишені вигуки…

— Тумаяуа! — кидається вперед професор. — Де ти?

Юнак стоїть з опущеними руками, очі йому горять лихим завзяттям. Ворога немає. Втік. Чути даленіючий тупіт ніг.

Весь табір на ногах. Старший із синів вождя — Лупу — опустився навколішки й почав розглядати сліди, які залишив після себе зловісний гість. Він припав до землі і, ніби мисливський собака, обнюхував кожен камінчик.

Бунч бідкався коло речей. До Крутояра доносилось його монотонне бурмотіння, в якому можна було вловити лише одне слово: кінець! Потім опасиста постать Бунча м’ячем викотилася з-за бамбукових заростей, і Крутояр зовсім виразно почув його ремствування:

— Кінець нашому життю! Кінець! Нащо ми встряли в цю історію?

Тим часом старший син Лупу, вивчивши сліди, схвильовано глянув на батька й ледве чутно вимовив:

— Ганкаур!

Старий вождь мимоволі потягнувся до лука. Тумаяуа ввібрав голову в плечі й нагороїжився, як дика лісова кішка. Ганкаур! Тривожний шепіт вітерцем пронісся між індіянами. На їхніх обличчях проступив страх.

— Поясніть мені, в чому річ? — звернувся до Тумаяуа професор.

— Нічого не знаю, сеньйоре, — все ще важко відсапуючись, мовив Тумаяуа. — Лупу побачив на землі слід людей апіака… він знайшов стрілу їхнього воїна, змочену кураре.

— Очевидно, той загубив її?

— Ні, сеньйоре, апіака завжди лишають після себе отруєні стріли, коли хочуть зробити бойовий виклик своєму ворогові.

— Значить, апіака йдуть по нашому сліду? — враз спохмурнівши, мовив професор.

Тумаяуа нічого не відповів йому і підійшов до батька. Індіяни почали радитись. Вони говорили між собою швидко, пристрасно, інколи сперечаючись, інколи ствердно хитаючи головами. Раз по раз старий вождь Палехо показував рукою кудись у темряву і промовляв зловісне слово “Ганкаур”.

Кожна хвилина тепер вирішувала їхню долю.

Тумаяуа наблизився до Крутояра.

— Могутній касік людей арекуна, — заговорив він у невластивій для нього урочистій формі, — негайно вирушає в дорогу.

Через кілька хвилин були розтриножені й завантажені віслюки й коні, і маленький загін знявся з місця. Вождь Палехо і двоє його синів їхали в голові колони. Тумаяуа, його старший брат Лупу і Самсонов прикривали колону ззаду.

Посувалися швидко, в цілковитому мовчанні, весь час озираючись на всі боки.

Місяць висів над самою головою, ніби знущаючись з беззахисних мандрівників. Зорі ледь жевріли в височині. Інколи в сизому мороці на мить з’являлися низенькі, прудкі тіні. То бігли назирці зграї голодних хижаків.

Тумаяуа, тримаючи напоготові рушницю, нервово підганяв свого віслюка. Він знав, що воїни апіака ніколи не припиняють переслідування, тим паче, коли на їхньому боці перевага сил. Нічний розвідник, з яким Тумаяуа зчепився біля бамбукового гайка, очевидно, мав на меті захопити коней, щоб паралізувати загін.

А може, переслідувачів небагато? Знати б, де вони, скільки їх, що вони заміряються робити… Тумаяуа не звик ховатися в кущі, він завжди шукає найважчого діла. Якщо Лупу не побоїться, вони зможуть швидко вистежити ворога.

Тумаяуа схопив за повід прудконогого коника, на якому їхав Лупу, і щось пошепки сказав братові. Той заперечливо хитнув головою. Тоді молодий індіянин заговорив до нього ще запальніше. Треба трохи відстати і влаштувати ворогові засідку. В них прудконогі тварини, і люди апіака ніколи не наздоженуть їх.

Лякливий Лупу мерзлякувато ввібрав голову в плечі. Йому було страшно відриватись од загону.

— Що ж, я поїду сам, — з презирливою гримасою мовив Тумаяуа. — Небезпека не лякала його. Навпаки, вона збуджувала в його серці новий приплив сил. Туга за втраченою могутністю племені, сором за свого жалюгідного брата — все це відбилось на гарному вольовому обличчі юного індіянина. Він дивився на місяць, ніби вбираючи своїми великими темними очима холодну силу його променів. Груди юнака високо здіймалися.

— Що ж, я поїду сам, — повторив він голосніше, сподіваючись, що брат відгукнеться на його поклик.

Але Лупу низько опустив голову, пришпорив свого коня і від’їхав геть.

На плече Тумаяуа лягла Ількова рука. Підсвідомо він збагнув, що індіянин потребує допомоги.

— Я поїду з тобою, — промовив Самсонов, через силу підшукуючи іспанські слова.

Тумаяуа недовірливо подивився на нього і враз широко посміхнувся.

Тоді Ілько наздогнав професора й коротко пояснив, що їм слід за всяку ціну з’ясувати, де ворог. Він просить дозволу залишитися з індіянином і зачекати наближення Ганкаурових воїнів.

— Ви їдьте, Василю Івановичу, — сказав географ. — Ми наздоженемо вас.

Він повернув свого віслюка й подався слідом за Тумаяуа.

Індіянин під’їхав до невисокого пагорба й зліз із віслюка. Те ж саме зробив і Самсонов. Тварин вони примусили лягти на землю. Віслюк Тумаяуа важко дихав і весь час поривався встати.

Десь далеко ліворуч завив койот. Потім його виття перейшло в гавкіт, який підхопила вся зграя. Самсонова пройняв моторошний холодок. Тумаяуа дивився в ніч і чекав, міцно затиснувши в руках рушницю.

Апіака вибігли з-за горба зовсім зненацька — спочатку двоє, потім ще й ще… Одразу ж весь простір, молочно-білий під місячним сяйвом, виповнився глухими вигуками, тупотом ніг. Індіяни бігли рівно, ритмічно, мов заведені механізми — в правій руці лук, в лівій — стріли. Бігли з якоюсь дивною, страхітливою нестримністю, опустивши голови, мовби наосліп. І кричали вони щось теж наче уві сні, хтозна до кого, з тупою нелюдською байдужістю.

Самсонов схопився за рушницю. Він не промахнеться, він нагонить на них страху. І Тумаяуа, мабуть, добре володіє зброєю. Зараз, зараз…

“Якщо почнемо стріляти, вони звернуть увагу на нас і тоді… — промайнуло в свідомості Самсонова, і зрадливий холодок поповз йому по спині. — Їх безліч… Ми нічого не вдіємо проти цієї дикої юрби. Значить, кінець. Відступати нікуди”.

Самсонов міцніше стиснув рушницю, примружив очі. Думки розвіялися в його голові, не було вже ні страху, ні відчаю. Тільки очі стежили за рівниною, і серце лунко карбувало час.

Тумаяуа перший звів рушницю. Прицілився…

І раптом… Самсонов аж заплющив очі. Глянув знову. Напружився, втупивши у далечінь погляд. Що вони надумали? Чого вони стали?

На місячній рівнині діялось дивне: смагляво-лискучі постаті збіглися докупи, велетенське юрмисько затупцювало на місці, завирувало, збурунилося. Потім бронзові тіла стали повільно розходитися. Ще мить, і ось колона апіака, витягнувшись довгою вервечкою, повернула назад.

Вони відступили! Все, можна встати і доганяти своїх. Сталося чудо.

В нестримному екстазі, захлинаючись від радості, Самсонов схопив в обійми Тумаяуа, почав його шалено обціловувати.

— Дорогий мій Тумаяуа! Апіака повернули назад. Ти бачиш? Ми врятовані! Хай живе добрий дух Кахуньї! Хай славиться життя!

І, закинувши на плече рушницю, Самсонов почав зводити на ноги свого непокірного, упертого віслюка.