"Великий день iнкiв" - читать интересную книгу автора (Бедзик Юрий Дмитриевич)

КАСІК ПАЛЕХО

В оточенні галасливої малечі Крутояр і його супутники простували до хижі вождя.

Тумаяуа гордо крокував на чолі невеличкого загону. З хижок виходили індіяни. Зрідка Тумаяуа кидав якесь незрозуміле слово своїм одноплемінцям, після чого ті приєднувались до гурту.

— Не дуже привітно нас зустріли, Кириле Трохимовичу, — озвався Крутояр. — Мене не кидає почуття, начебто нас полонили. Ескорт такий, що й не вирвешся.

Бунч теж помітив, що індіяни кидали на них підозрілі, а то й просто ворожі погляди.

Скоро стала відома й причина нервозності господарів селища. Кілька днів тому сімнадцять молодих воїнів племені повернулися з каучукових розробок, де вони сподівались найнятись на роботу. Але на роботу їх не взяли, бо труднощі з перевезенням добутого соку примусили хазяїна плантацій скоротити розробки. Індіяни сприйняли це як особисту образу і тепер ладні були вилити свій гнів на першого-ліпшого білого.

Тумаяуа крокував спокійний, з гордовитим виразом на обличчі. Войовничий настрій індіян начебто не обходив його.

Натовп вийшов на просторий майданчик, до великої хижі вождя. Стіни її були з товстих бамбукових палиць, покрівля — з пальмового листя.

На галас юрби з хижі вийшов високий підстаркуватий індіянин із трьома пишними папуговими перами у волоссі і широким поясом на стегнах. Пояс був зроблений із смужок цупкої матерії і чимось нагадував шкіряну спідничку шотландських стрільців.

Крутояр одразу ж уловив щось спільне в обличчі касіка і Тумаяуа. У вождя було такс ж довгасте лице, гостре підборіддя й великі темні очі. І ще вражав його зріст. Касік, як і Тумаяуа, був на голову вищий від інших чоловіків племені. Горда, з яструбиним носом голова його велично піднімалась над натовпом. “Мого зросту, — подумав Крутояр. — Чи не за зріст його й обрали на вождя племені?”

Тумаяуа підходить до касіка, приклада до грудей обидві руки й низько схиляє голову на знак глибокої пошани. Вся церемонія зустрічі відбувається в урочистій, незворушній тиші. Десятки очей з якимось дитячим зачаруванням стежать за рухами молодого провідника. Але ось погляди звертаються до старого вождя.

Палехо стоїть, наче в гіпнотичному сні. Раптом він починає повільно опускатись на землю. Сів. Плавним жестом припрошує сина і його друзів зробити те ж саме. Тумаяуа сідає поперед Крутояра й Бунча навпроти батька. Впевнено, вільно, з почуттям гідності. Він каже, що це його білі брати, що вони приїхали на великому кораблі з-за моря, що вони двічі літали в череві казкового птаха. Тумаяуа просить виявити до них повагу й любов, нагодувати їх і дати їм пристанок на ніч. Це—друзі його народу, вони не люблять Чорного Себастьяна, вони бажають щастя племені арекунів. Юнак по кілька разів повторює кожне речення, часом змовкає і уважно, пильно дивиться в темні очі свого батька. За індіянським звичаєм він чекає, доки його слова дійдуть серця старого касіка і збентежать його кров.

Батько тільки мірно похитує головою, щось думає. Нарешті він підводиться і обнімає свого сина. До нього підходять мандрівники, і він, з незвичайною джентльменською ґречністю, простягує їм руку. Крутояр дає йому подарунки: велику червону хустку і кілька ножів. Палехо бере подарунки, обмацує матерію, пробує пучками пальців гостроту лез і віддає все це воїнові з почту.

Тепер обличчя касіка повеселіло, зморшки розгладилися, очі стали м’якшими й ніби світлішими. Касік Палехо запрошує гостей до себе в хижу, простору, напівтемну, напоєну кислуватим запахом маніокового борошна і прілого листя.

Гості заходять всередину. Вони в “палаці” його величності вождя і головнокомандуючого племені арекуна Палехо. Це щось та значить! В палаці вождя! Вони можуть оглядати уважно його зброю, прикраси, постелі, можуть відкривати для себе тисячі несподіваних речей, про які раніше й уявлення не мали.

Великий вождь Палехо, син Япу, людина, що перебуває в таємничих стосунках з добрими духами сельви, води і повітря! Який же він насправді? Чим живе його душа? Як поводиться він в колі близьких і рідних?

По-перше, вражає затишок і спокій. Тихий, лагідний, майже санаторний спокій. Ні крику, ні голосних розмов, ні хвилювання. Тут, мабуть, нікому не вільно бігати, метушитися, галасувати. Тут — палац вождя Палехо!

— Одразу на сон хилить, — каже Олесь, вмостившись на твердій солом’яній маті.

— Примітивна, чесна гігієна, — озивається Крутояр, сідаючи й собі біля сина.

— А мені вже й їсти закортіло, — мовив Бунч, озираючись по просторій, безлюдній оселі, ніби вишукуючи собі щось поживне. — Як ви гадаєте, Василю Івановичу, тут годують іноземців?

— Не бійтеся, Кириле Трохимовичу, це дуже шанобливий і гостинний народ. Аби мали чим пригостити.

Очі Крутояра призвичаювалися до пітьми, він уважно роздивлявся по боках. Хижа була збудована з бамбукових жердин, скріплених угорі і внизу міцними ліановими мотузками. Посередині даху зяяв отвір, очевидно для диму. На землі стояли глиняні горщики, пательні, мішечки з маїсовими зернятами. На полицях, прибитих до стовпів, темніли глиняні глечики, дуже схожі на старогрецькі амфори. Там же лежало тютюнове листя. На одному з стовпів висіли чучела птахів із зв’язаними лапами. Скрізь на підлозі біліло розсипане маніокове борошно. Над входом були розвішані сітки, луки, списи, сокири.

— А де великий касік? — похопився раптом Крутояр.

Тумаяуа без тіні гумору пояснив, що батько зайнятий дуже важливою справою, яку він нікому не довіряє. Він пішов ловити для гостей курку. Крутояр, зрозумівши смисл цієї події, тільки стримано посміхнувся і потім обережно, щоб не образити юнака, пояснив друзям, що курка — найцінніший делікатес у харчуванні тубільців. Вбивати курей дозволено тільки посвяченим у це ритуальне священнодійство людям.

— Він і готуватиме її сам? — спитав Бунч.

— Ні, разом з старшою жінкою, — сказав Тумаяуа, зберігаючи на обличчі сувору, величну строгість.

— Тоді справа довга, — сказав Крутояр. — Маємо час поговорити про наші діла.

Самсонов підвівся з мати. Він вважав, що краще було б зараз піти по селищу і погомоніти з людьми. Може, хто-небудь чув щось про “сміливого голландця”.

Його пропозицію одразу прийняли, і весь гурт одразу ж у супроводі Тумаяуа вирушив в невеличку передобідню екскурсію.

Тубільці зустрічали їх з цікавістю, гостинно, подекуди насторожено. Вони були раді допомогти білолицим, але, на жаль, нічого не могли сказати слушного. Вони не чули ні про якого іноземця, не бачили ані його сина, ані його самого.

Крутояр похмуро дивився на халупки, на виснажених людей, і в серці його народжувалося почуття туги. Де шукати голландця? Де та казкова стежка інків, про яку він стільки марив ночами?

Нарешті вони повернулися в хижу Палехо. Бунч підсів до професора.

— Я гадаю, Василю Івановичу… — почав обережно, ховаючи очі в себе на колінах, — що ми тут нічого не знайдемо.

— Мабуть, що так, — відрізав сухо Крутояр. — Жодного сліду!

Бунч важко засопів.

— То коли ж назад? Завтра?

— Так, Кириле Трохимовичу, завтра.

— Треба поговорити з Палехо. Без провідника ми не впораємось.

— Тумаяуа піде з нами.

Тим часом в хижі готувались до врочистого обіду.

Невисокого зросту жінка розстелила перед гостями мату й почала викладати страви. У неї були вузенькі темні очі, великий рот з припухлими губами і смолисто-чорне волосся, що рівно спадало на лоба до самого надбрів’я. Індіянки порали своє волосся зубами хижої риби піраньї.

В руках жінки, в погляді, у всій її позі проступала непідробна сором’язливість. Прислуговуючи за обідом, вона кожного разу відвертала очі, коли на неї дивився хтось із гостей. Усмішка ніяковості ковзала по її губах.

Коли вона принесла страви, Самсонов навіть крекнув од радісного подиву. Стіл індіянського вождя справді вражав щедрістю. Тут була смажена риба, печені папуги з бананами. В глиняному горщику на гостей чекала густа затірка “цяпу” з маніокового борошна. На великих пальмових листках лежали шматки вареного м’яса тапіра й пекарі — дикого кабана.

Всі заходилися біля їжі. Зголоднілим гостям грубі, несмачні страви індіянського касіка здалися розкішними ласощами. Не торкався до них тільки сам господар дому. Він сидів сонний, обважнілий, з якоюсь глухою печаттю суму й безнадії на обличчі. З подальшої розмови мандрівники дізналися, що великого вождя Палехо мучить лихоманка. Окрім того, він був пригнічений подіями останніх днів.

— Двадцять воїнів нашого племені загинули від стріл людей апіака, — сказав він і, запустивши пальці в густе чорне волосся на голові, став безжально роздирати собі шкіру.

Він розповів про те, як добросерді люди племені арекуна, повіривши миролюбним запевненням Ганкаура, вирушили до нього з щедрими подарунками. Жорстокі апіака напоїли гостей горілкою і потім безжально повбивали їх. Двадцять молодих хлопців не повернулись додому. Лише на третій день апіака повісили на деревах біля річки спотворені трупи.

Вождь витяг люльку і став набивати її тютюном.

— Ви чимось завинили перед Ганкауром? — спитав Крутояр.

— Люди арекуна нікому не чинять кривди, — зітхнув Палехо. — Люди арекуна хочуть сіяти маніок, ходити на полювання і жити зі всіма в злагоді. — Вождь глибоко затягнувся димом. — Чорний Себастьян гнівається на нас за те, що ми торік під час великих дощів прийняли в себе голодних каучеро й годували їхніх жінок і дітей. Чорний Себастьян лаяв мене, кричав, що застрелить…

І тут був Чорний Себастьян! Крутояр раптом згадав його слова: “Туземці ненавидять білих”.

“Це ви сієте зненависть, сеньйоре Олів’єро, — подумав Крутояр. — Ви нацьковуєте людей апіака на людей арекуна. Ви боїтесь, щоб індіяни не порозумілися з нещасними каучеро. Ви винищуєте цілі селища”…

Коли Крутояр спитав Палехо, чи не чув той що-небудь про білолицього мандрівника, вождь замислився. Потім підняв голову і сказав безбарвним, вимученим голосом.

— Білолиці приносять нам лихо. Ми боїмося білолицих.

Це була відповідь не стільки на слова професора, скільки на його власні таємні думки. Більше він не сказав жодного слова. Горе гнітило його душу, і він був увесь в полоні своїх гірких роздумів…

Сонце, пробиваючись крізь шпарини в бамбукових стінах, розсікає прохолодну темряву. Тремтять в його скісних стрілах дрібні порошинки, з темних кутків тягне зіпрілим духом. Крутояр, обважнілий з їжі, оповитий дрімотою, пригорта до себе сонного Олеся і слухає Глухе бубоніння касіка.

Великий спис на стіні сяє в сонячному промені. Спис довгий, гарно, зі смаком вирізьблений, з розкішною оздобою на держаку. Чорне дерево матово відбиває світло. Крутояр згадує щось, придивляється уважніше до списа, обводить очима просторе приміщення, і враз йому згадуються слова Тумаяуа: “Великий вождь Палехо забрав собі все, що належало по праву розподілу здобичі”. Невже це з тієї печери?

Індіянин перекладає касіку професорові слова. Печера древніх предків! Великі подарунки добрих духів! Обличчя Палехо жвавішає, він, з невластивою йому легкістю встає з землі, йде в куток хижі і незабаром повертається з потемнілими від часу речами: жіночим гребінцем, важким бронзовим наконечником для стріли і ще якимись кістяними дрібничками. Крутояр уважно роздивляється трофеї, передає їх друзям. Це все? Старий винувато розводить руками. Все. Він багато чого продав білим, які приїжджали до нього з льяносів.

І тоді в розмову втручається Тумаяуа. Є ще одна річ, але, мабуть, вона нецікава сеньйорам. Тумаяуа просить батька принести “священну книгу білих”.

Палехо знову ніби прокидається з своєї летаргії байдужості. Іде на жіночу половину хижі, довго там говорить з кимось, нарешті повертається. В руках у нього велика, в темній палітурці книга. Тумаяуа пояснює: коли в їхній сім’ї хтось захворіє, вони виривають сторінки і спалюють їх на вогні. І тоді злі духи покидають хворого.

Дикий, забобонний світ!

Крутояр бере книгу і з гіркотою відкриває затерту палітурку. Можна було б забрати її з собою, цікавий екземпляр середньовічної культури.

— Тумаяуа, — каже професор, — спитай свого батька, чи він не продасть мені цю річ?

Індіянин переказує вождеві Крутоярове прохання. Вождь ніби вагається хвилину, навіть усмішка сходить з його лиця, і губи щось мляво шепочуть. Він готовий віддати священну книгу, але тільки з одною умовою… Якщо сеньйор естрангейро дасть за неї білого порошку від пропасниці.

Білого порошку! Он воно що! Бідний Палехо, бідний, замучений лихоманкою індіянський вождь благає порятунку для себе й своїх родичів.

— Скажи своєму батькові, — усміхається Крутояр, — що ми дамо йому багато хініну. — Для нього, для його синів, і для синів його синів.

Обмін зроблено. В Крутоярових руках старенька книжка, потерта, вигоріла, більшість листків в ній вирвано. Ті, що лишились, пожмакані, надірвані, не листки, а якісь, клапті. Магічні листки! Скільки забобонної віри породжували вони в душах тубільців, яким дурманливим чадом труїли вони мозок нещасного касіка! Загадковість у ній і щось нез’ясовано-таємниче. З якого віку вона? З яких країв? Ні автора, ні титульних реквізитів. Цю книгу, як каже Палехо, його воїни дістали в іншому місці, з-під руїн старовинного монастиря. Може, вона розповість про загадкову стежку червоношкірих?

Після обіду касік вкладається спати. Тумаяуа відводить гостей у “громадський дім” — простору хижу під розлогими пальмами асаї. Там волого, тихо й дуже затишно. Під стінами лежать мішки з тютюном, — через кілька днів їх відвезуть на продаж до великої ріки. Гострий запах прив’ялого зілля п’янить і хилить на сон.

Як бути? Втома відбилася на обличчях мандрівників. Усі мовчать. Крутояр бездумно дивиться на похмуру стіну лісу, що підступає до самого селища, немов згуртований загін ворожого війська в чорних панцирах. Таємниця лишилася нерозгаданою. Заклик Ван-Саунгейнлера назавжди згасне в безгомінних нетрях.

Крутояр думає про повернення. Назад їх поведуть брати Тумаяуа. Сам Тумаяуа повинен іти далі. Він має якесь завдання, загальне діло, з котрим хлопець криється від усіх.

Сівши на мішок з тютюном, Крутояр згадує останні слова молодого індіянина: “Люди арекуна вдячні вам за любов і повагу. Вони завжди будуть пам’ятати своїх братів з далекої радянської країни”.

Самсонов і Бунч уже сплять. Олесь, охоплений дрімотою, вмощується в кутку на копичці сухої трави. Крутояр думає, що треба б і йому відпочити. Адже завтра до схід сонця вони вирушать у дорогу до селища каучеро.

Так, треба відпочити. Але сон втік у сельву, знявся кудись в сіре безбарвне небо. І раптом Крутояр згадує: він досі не заглянув у пошматовану книгу касіка Палехо. Як же він забув про неї? Крутояр сідає біля входу, спирається спиною об грубо тесаний стовп і на хвилину заплющує очі. “Люди арекуна вдячні вам за любов…” Він розгортає книгу, довгим, невидющим поглядом втуплюється в жовту сторінку.

Чіткі латинські букви виростають перед його очима, думка поволі загострюється, тягнеться до тих букв. Іспанський манускрипт!.. Святе письмо старого ченця…

— Ну, що ж, поговоримо з тобою, святий отче. Може, ти будеш щедрим на слово, — промовляє з тихим усміхом Крутояр і низько схиляється над книгою.