"Великий день iнкiв" - читать интересную книгу автора (Бедзик Юрий Дмитриевич)

ПОСЛАНЕЦЬ ПІВНІЧНИХ БРАТІВ

Люди доктора Коельо лежали в густих бананових хащах і стежили за дорогою, яка виходила з лісу.

Сельва дрімала в сизому мареві. Високі дерева, густо переплетені ліанами, наче грізна сторожа, обступили широку галявину.

Бійці скупо перекидались словами, хтось мугикав пісеньку. Трохи оддалік, під розлогим деревом, відбувалася нарада.

Доктор Коельо, в розідраній сорочці, з забинтованою лівою рукою, крокуючи взад і вперед по галявині, слухав високого чорнявого чоловіка в строкатій ковбойці. Він слухав його з роздратуванням, раз по раз відмахуючись, як від набридливої мухи, переривав йому мову глузливими вигуками.

Після страхітливої ночі, яка забрала у доктора чимало бійців, становище здавалось йому майже безнадійним. І все, що казав стрункий чорнявий чоловік, посланець із півночі Філіппе Россаріо, теж здавалось тепер зайвим і непотрібним. Можливо, Філіппе Россаріо й мав рацію. Не треба було чекати, поки парашутисти першими перейдуть у наступ. Але чого варті його слова після бою, який уже скінчився? Хіба його балаканина воскресить отих сорок партизанів, які полягли смертю хоробрих біля ранчо Гуаяніто під час несподіваного й жорстокого наскоку полковника Бракватісти.

В душі доктор Коельо відчував свою вину. Він даремно не послухався Філіппе Россаріо. Все було б тепер зовсім інакше. Цей запальний, енергійний чоловік з’явився на ранчо Гуаяніто перед самим смерком. Він сказав, що його прислав робітничий центр опору з нафтових промислів Бакарайбо для налагодження зв’язку з “лісовими волонтерами” Верхнього Оріноко. За підшивкою капелюха в нього була зашита маленька записочка, яка засвідчувала його особу.

Він поцікавився справами загону: чи не збираються партизани завдати удару по поліцейських постах Себастьяна Олів’єро?

Саме в цей час розвідники повідомили доктора про прибуття загону полковника Бракватісти.

— Я бачив їх, — сказав Філіппе Россаріо. — Шість вертольотів. Вони спустилися біля головного причалу на Оріноко.

Помітивши на обличчі Коельо вираз розгубленості, Філіппе одразу ж виклав свій план: негайно атакувати парашутистів і знищити їх до того, як вони перейдуть у наступ. Зручнішої нагоди не буде. Краще наступати, аніж чекати наступу ворога.

Коельо відкинув його план. Він не хотів ризикувати своїми людьми. Він так і сказав: “Ні бог, ні власна совість не дозволять мені ризикувати життям моїх хлопців”.

Суперечка тривала довго і, зрештою, закінчилась тим, що Філіппе погодився з доктором. Він не хотів підривати авторитет командира перед загоном.

І коли о другій половині ночі на ранчо Гуаяніто, немов скажений вітер, налетіли парашутисти і поліцаї, Філіппе коротко кинув доктору: “Ваш страх перед богом, сеньйоре Коельо, дорого коштуватиме вашим хлопцям”. Потім він узяв автоматичну рушницю і заліг під парканом. З десяти куль, які він послав у ворога, шість влучили в ціль.

Наступом парашутистів керував Себастьян Олів’єро, який добре знав усі стежки біля ранчо Гуаяніто. Він оточив садибу щільним півколом і запалив будинок. Люди доктора Коельо почали відходити, виносячи з бою поранених і вбитих. Вогненна злива косила їхні ряди. Ворог, шаленіючи, рвався зі всіх боків, засипав партизанів гранатами. Охоплені жахом, повстанці кинулися тікати. Пожежа осявала шлях їхнього відступу, і парашутисти мали змогу вдаватися до прицільного вогню.

Тільки через годину партизани відірвались од ворога. Залишки загону зібралися на умовленому місці, чекаючи підходу тих, що розбіглися по лісу…

І ось доктор Коельо слухав гнівні, сповнені болю слова Філіппе Россаріо. Але що він мав робити?

Філіппе вимагав рішучих дій. Треба зв’язатися з робітниками каучукових розробок, з індіянськими поселеннями. Найголовніше — створити єдиний фронт. Після першої удачі поліцейські загони Себастьяна Олів’єро й парашутисти Бракватісти заллють вогнем і кров’ю Верхнє Оріноко.

— Зрозумійте мене, Філіппе, я не прихильник грубого насильства, — спробував заперечити доктор.

— Сеньйоре, ви завжди були другом знедолених. — Россаріо стояв під деревом з гордо піднятою головою, з жагучим поглядом темних очей, виструнчений, ладен в будь-яку хвилину кинутись грудьми на ворожі багнети.

“Який чудесний хлопець! — майнуло в голові Коельо, але одразу ж почуття роздратування загасило цю теплу прихильність. — Я не можу йти за ними. Комуністи завжди вимагають крайніх заходів”.

Він почав доводити Філіппе, що його план загального наступу неприйнятний. Сельва й без того бачила доволі насильства. Головне — завоювати серця знедолених… Серця тиранів втратять свій запал, побачивши перед собою стіну народного опору.

— Сеньйоре Коельо! Ви самі суперечите своїм словам. Якщо ви прихильник народного опору, ви не повинні стримувати народний гнів. Тирани ніколи не здадуться без бою, а надто в нашій глухій, нещасній країні. Погляньте, до чого призвела ваша пасивність. Сорок ваших бійців встелили своїми трупами шлях відступу. Невже вам цього мало?

Коельо опустив голову. Сорок бійців! Він загубив сорок бійців! Тепер від нього вимагають рішучих заходів. Від нього вимагають нової крові, смертей і мук.

Годі! Вирішено! Вони будуть збирати сили і готуватися до загального виступу. Хто знає, може, ще вдасться змусити тирана до беззбройної капітуляції.

Філіппе Россаріо в безпорадності розвів руками. Чи ж варто сперечатися з старим? Він надто зжився з своїми уявленнями про “доброту й справедливість”, надто засліплений ілюзіями. Але Россаріо знав, що настане час, коли саме життя примусить доктора Коельо відгукнутись на заклик комуністів. І тоді вони ще вдарять разом по ворогові…

Згадали російських мандрівників. Россаріо сказав, що в столиці давно вже знають про їхнє просування. Багато писалося в газетах, навіть були виступи в парламенті. Ніхто не втямить, чому сміливий голландець ховається в сельві, чому він закликав людство до рішучого втручання в діла республіки.

Доктор Коельо ставився до цієї справи трохи скептично. Ось уже понад рік він живе в нетрях Оріноко, багато сам подорожував по гірських районах, але не чув нічого про Ван-Саунгейнлера. Ніяких слідів, ніяких повідомлень…

— Поліційне управління пустило чутку, буцімто це діло ваших рук, — сказав Россаріо.

— Мої руки цілком підзвітні моїй голові, — сухо пожартував Коельо.

— Але ви маєте ще й серце, докторе. І серце мусило б почути голос сміливої людини. — Філіппе примружився до безхмарного неба. — Інколи ми виглядаємо дощову хмару з півночі, а вона приходить зі сходу.

— Ви певні, що росіяни принесуть дощову хмару?

— Більше того, докторе. Це буде гроза, благодатна й свіжа. Вони розкажуть світові правду, яка може схитнути трон маленького тирана. Об’єктивне свідчення славнозвісного вченого, погляд за куліси кривавого балагана…

Доктор Коельо згоден з ним. Треба вступити в контакт з професором і запропонувати йому свої послуги. Навіть охорону. Можна виділити для цього третій загін з селища Мокоа. Доктор Коельо готовий віддати наказ. Рука його тягнеться до кишені з олівцем і блокнотом. Але раптом він помічає заперечливий жест Філіппе Россаріо. Філіппе проти? Так, Філіппе рішуче проти. Філіппе пояснює, що радянські люди можуть лише співчувати волонтерам, однак вони нізащо не втручатимуться в боротьбу і не приймуть допомоги повстанців, щоб не наражатися на конфлікт з урядом. Професор Крутояр і його друзі — мандрівники, іноземці, за їхніми діями стежить світова громадськість, і тому не можна давати приводу для звинувачення їх у підтримці “революційних елементів”.

— Ваша правда, сеньйоре Россаріо, — погоджується доктор Коельо. — Але все ж таки з нашого боку було б злочином залишитися цілком безсторонніми.

— І що ви пропонуєте?

— Ми повинні стежити за ними, стежити за кожним їхнім кроком. Якщо Себастьян Олів’єро спробує вчинити якусь підлість, то доведеться зашкодити йому.

За деревами чути голоси, тупіт ніг, тріщать кущі, іржуть коні. Гурт бійців виходить на галявину. Серед них — Мігель і Антоніо. Син і батько, змучені, обірвані, з блідими обличчями і запалими гарячковими очима. Мігель ходив у розвідку і мав розпитати про долю “Віргінії”, про долю невідомої жінки… Доктор Коельо серцем чує, що він не приніс йому нічого втішного, і тому жде рапорту з нахмуреним і суворим лицем.

— Так, нічого втішного, — говорить Мігель, молодий, широкоплечий, ніжноокий, в сірих полотняних штанях і розідраній сорочці, з патронташем на поясі і через плече. Тримаючи за лікоть худенького батька, він доповідає про події в селищі. І враз його очі зупиняються на обличчі брата.

— Філіппе!

— Мігель!

Старий Антоніо бачить, як сини його впали один одному в обійми. Його сини, йото кров! Вони забули про командира, про все на світі, вони торсають один одного, заглядають один одному в самісіньке серце. Мігель показує на батька, і Філіппе кидається до нього.

— Я б тебе ніколи не впізнав, старий чаклуне!

На очах йому виступають сльози, і він хмуро мружиться, вичавлюючи солону вологість на свої засмаглі, грубі щоки.

Доктор Коельо нервовим порухом руки поправляє на голові перев’язку, йому боляче, досадно, гірко. Чужа радість ніби ще більше роз’ятрює біль його серця. Вони сміються, ці троє добрих людей. Але ж один з них приніс з собою страшну звістку…

Мігель перехоплює напружений, чекаючий погляд командира, і враз, згадавши все, підходить до нього.

— Вибачте, сеньйоре доктор!

— Я слухаю тебе, Мігель.

Три коротких слова приніс з собою Мігель, коротких, як блискавка, і болючих, як рана від мачете: “Сеньйора Ернестіна вмерла”. Він не промовить їх. Для чого повторювати те, що вже сказали очі і вся його розхристана постать? І хіба батькове серце доктора Коельо не збагнуло давно, на кого підняв свою брудну руку Себастьян Олів’єро? Так, так Себастьян Олів’єро смертельно поранив сеньйору ще на “Віргінії” і підпалив ланчію…

Кволий голос Мігеля вплітається в батьківське горе доктора Коельо, пекучим зашморгом давить йому груди.

— Мулатка Мерфі розповіла мені, що до сеньйори заходив якийсь індіянин, — каже Мігель. — Напевно, її друг, її посланець.

— Її друг, ти правду кажеш, Мігель, — монотонно, з вимученим спокоєм мовить доктор Коельо.

— Мулатка Мерфі не знає, куди пішов індіянин. Він зник безслідно. Він дуже боявся зустрітися з поліцією…

— Він мусив боятися поліції, Мігель. Що ж далі?

Мігелеві більше нічого говорити, він мовчить, ловить в собі якісь думки, переступає з ноги на ногу і враз, посміхнувшись, каже:

— Я бачив сьогодні вранці людей сеньйора Крутояра. Вони лагодяться вирушати в дорогу. Чув, що мають намір мандрувати в глибину сельви.

Доктор Коельо дякує Мігелю. Потім відводить убік Філіппе Россаріо, і вони, такі не схожі один на одного — могутній, плечистий робітник і старенький, сивобородий дідусь з білою перев’язкою на голові,— зважують останні новини.

— Сигнал прибув, — каже доктор Коельо.

— Так, скоро будемо виступати, — каже Філіппе Россаріо. — Не сьогодні-завтра запалимо сигнальний вогонь на вершині Комо. Зв’язківець десь поруч, він шукає нас.

Доктор Коельо обмацує рукою рану, нахмурює брови. Підкинувши враз голову, гукає в гущавину:

— Орнандо!

Смаглявий юнак в елегантному, крислатому сомбреро вихоплюється з кущів. Вся його струнка, пружна постать промениться молодечою силою.

— Ти підеш у селище Курумба для зустрічі з посланцем “Віргінії”.

— Я готовий, батьку!

— І по дорозі розпитаєш у індіян арекуна про росіян. Ти розумієш мене, Орнандо?

Звичайно ж, він розуміє. В підкинутій до капелюха руці, в широко розчахнених очах горить бажання швидше вибратися на нелегку справу. Він умить дістанеться, куди треба. А якщо негідник Олів’єро, цей підлий, нікчемний пес заміриться перешкодити шановному радянському сеньйорові, то Орнандо нагадає про себе. Ніколи ще його рука не хибила.

Коельо бачить, як смаглява синова долоня важко лягає на кобуру пістолета.

— Правильно, Орнандо! — схиляє доктор поранену голову. — Візьми з собою Мігеля Россаріо.

Добродушний велетень, наче вже давно чекає наказу, зливається могутнім плечем з жилавим, гнучким тілом молодого креола. Двійко друзів готові до діла.

Їм підводять коней, засідланих, з притороченими гранатними сумками.

— В дорогу! — підтягується всім тілом доктор Коельо.

— Щасливо, батьку! — гукає Орнандо і перший береться за луку сідла.

Бійці, що зібралися на галявині, вигукують якісь прощальні слова, бажають щасливого повернення. Гуде тривожно сельва, чути удари близького грому.

Старий Коельо дивиться вслід вершникам. В його очах все яскравіше спалахують вогники наступаючої бурі. Поправивши оперізку на голові, він сумно усміхається. Що віщує йому гроза? Які ще штормовиці пронесуться над цією зраненою і вічно юною землею.

Себастьян Олів’єро нервував. Першою ознакою, яка свідчила про його вкрай збуджений стан, був розстебнутий комір френча. Френч давив комісара, наче удав, ніби петля шибениці.

Сержант Аркаяліс стояв на порозі кімнати й улесливо дивився на свого шефа. Одутлувата пика сержанта дратувала Олів’єро. За інших обставин можна було б зігнати злість на цьому окадькуватому йолопові. Але сьогодні треба стримуватися. Сержант Аркаяліс після нічного бою провів дві години в товаристві з Бракватістою, який запросив його, мов найближчого друга, на полювання в бамбуковий гай. Сержант Аркаяліс почуває себе персоною. Ого, ще й якою персоною!

Вони про щось домовлялись під час полювання з полковником, це напевне. Себастьян Олів’єро уявляє солоденьку посмішку на обличчі свого помічника, з якою той викладав високоповажному гвардійському офіцерові пікантні деталі з Себастьянового життя. Підлий інтриган. Він забув, кому має дякувати за швидке просування по службі.

Комісар вийшов на ґанок. Обвів поглядом принишклу вулицю. Селище лежало перед ним покірне й німе… Але в цій покорі комісарові тепер вчувалася загроза. Кожна хатина таїла в собі зненависть до нього.

Олів’єро сів на коня і бездумно почвалав вулицею.

Двоє хлопчаків викотились комісарові під ноги, за ними вилетіла розлючена свиня, худа й загнана, мов собака. Дітлахи, певне, розгнівали тварину, і вона була ладна пошматувати їх. Худенькі дитячі ніжки залопотіли по пилюці.

Себастьян Олів’єро грубо вилаявся. Бодай вас зжерли каймани!

Біля дому Мерфі юрмились жінки. Скорботно опустивши голову, вони перешіптувались між собою. При появі комісара швидко відійшли вбік. Тільки одна з них, шанобливо вклонившись, поспішила йому назустріч.

— Сеньйор комісар вислухають мене?

У жінки був полохливий, слабкий голос. Темна хустина ховала майже все її обличчя, і на Себастьяна Олів’єро дивились два маленьких ока, немов ґудзики на мордочці лялькового ведмедика. Жінка давно слугувала комісарові, отримуючи за свої дрібні доноси мізерні винагороди.

— У домі Мерфі лежить небіжчиця, якась невідома сеньйора…

Комісар, торопіючи від страшної здогадки, рвучко схопив стару за груди. Своїм хижим поглядом він пропікав її наскрізь.

— Ти що верзеш? Яка сеньйора? Кажи ясніше, відьмо!

Олів’єро опанувала тривога, якесь панічне передчуття розплати. В його свідомості спалахнуло ненависне ім’я Ернестіни Коельо. Так, він знав, він майже був певний, що саме вона лежить у хижці мулатки.

— Як ім’я сеньйори? — зловісно прошипів Себастьян.

Стара безпорадно розвела руками:

— Хтозна… Мерфі каже, що сеньйору пограбували індіяни. Вони їхали на кораблі. Вночі її знесли на берег…

Олів’єро, слухаючи бабське базікання, щось обмірковував. Що ж, немає сумніву, що в домі Мерфі тіло Ернестіни Коельо. Вона мала вмерти ще на Оріноко, але його постріл виявився хибним. Вперше в житті він не зумів покласти свою жертву з першого пострілу…

Стара зігнулась і, не дивлячись в обличчя комісарові, простягнула до нього руку за винагородою. Олів’єро тицьнув їй якусь дрібну монету. Жінка міцно затиснула кулак, але в ту ж мить випростала пальці й пробурмотіла:

— Раніше сеньйор комісар давав більше. — В її словах було щось од зацькованого, хижого звірка. — Сеньйор комісар…

Себастьян замахнувся канчуком.

— Геть, стара жабо!

І, долаючи в собі злість, він поїхав далі вулицею.

Небіжчиця не йшла з голови. “Ну й йолоп же я, — картав себе комісар. — Дав маху. Думав, вибух докінчить справу. А тепер, напевне, все вже відомо партизанам.

Олів’єро згадав про свого столичного гостя, і на душі в нього стало ще гірше. Бракватіста вийде з води сухим. А розплачуватися за все доведеться комісарові Олів’єро. Коли вони вранці повернулися з нічної операції, полковник, випивши пляшку коньяку, знову завів розмову про загрозливе становище в столиці. Знову згадав немічного генерала Батіса і, ніби щось прикидаючи в думках, з кривою посмішкою на вустах промовив: “Розумні пацюки першими тікають з корабля, який має затонути”. І дико зареготав.

Олів’єро зупинив коня перед садибою, де розмістилися люди професора Крутояра. Мандрівники саме ладналися в дорогу.

— Радий вас бачити, сеньйори! — Чемно привітався до них вершник. Він спішився і прив’язав повід до невисокої шовковиці. — До ваших послуг — комісар округи Себастьян Олів’єро.

— Ми вас шукали вчора, сеньйоре, — сказав професор Крутояр, підходячи до комісара. — Але марно. Мабуть, у вас були якісь серйозні справи…

— Коли їх не буває, тих справ! — скрушно розвів руками Олів’єро. — А надто в наш суворий час. Але вас це не повинно турбувати. Коли до нас приїжджають із хорошим серцем, ми вміємо вітати гостей. — Він звузив свої сіро-сталеві очі й, карбуючи кожне слово, сказав: — Сельва вміє вітати своїх гостей.

В його словах Крутояр зовсім виразно почув погрозливий натяк. Сельва вміє вітати. Сельва вміє нагадувати про себе тим, хто забуває про її неписані закони. Непролазні нетрі, жорстокі араньямони й хижі пуми — це сельва; злиденні хижки каучеро, в яких живуть голодні, хронічно хворі на малярію діти — це теж сельва; жовті вогники в очах комісара Себастьяна Олів’єро — це теж сельва. Сельва у всьому: в жорстокості й підступності, в затурканості й свавіллі…

Краще не чіпати отруйну змію чушупі, в якої не вирвали жало. В голосі Чорного Себастьяна вже зазвучали перші застережливі нотки — гадина готувалась до стрибка. Треба було обійти її, поки пружне тіло не змоталось у клубок.

Самсонов і Бунч, які вкладали до рюкзака дорожні речі, зацікавлені підійшли до професора. Той усе ще стояв, ледь посміхаючись, ніби хотів сказати: “Он ти який, сеньйоре Олів’єро! Нікчемний, плюгавенький чоловічку! А кажуть про тебе хтозна-що!”

— Я маю поговорити з вами, сеньйоре професор, — сказав Олів’єро чітко й незаперечно.

— Прошу вас! — щось насторожене майнуло в очах професора і немов тінь лягла йому на обличчя. — Ходімте в дім. Ми тут ночували. Господар досить гостинна людина, він перебрався на ніч до своєї невістки в сусідню хижу. Заходьте!

Слідом за Крутояром і Олів’єро до хижі вступили й інші члени експедиції.

Всі сіли до грубо тесаного, нічим не засланого столу.

Себастьян Олів’єро раптом пожвавішав, з удаваною щирістю почав розповідати мандрівникам про те, як він хотів особисто зустріти їх на пристані й од імені місцевої влади поздоровити з прибуттям на землі Верхнього Оріноко. Але його затримали невідкладні справи. В окрузі неспокійно. Індіяни й мулати ворогують між собою. Окрім того, становище ускладнюють ліві елементи. Довелось викликати з центру парашутистів.

— До речі, ми сидимо як на засіданні парламенту! — силувано пожартував Олів’єро. — Сподіваюсь, ви не відмовитесь почастуватись нашим коньяком. Це, правда, не європейський напій, але все ж чогось вартий.

Він на хвильку вийшов до коня і приніс добрячу, літра на півтора, пляшку з яскравою етикеткою. Вправно розкоркував її і поставив на стіл.

— Я бачу тільки два кухлі, — мовив Олів’єро, озираючись.

— Досить і одного, сеньйоре, — стримано озвався професор. — У нашому загоні існує “сухий закон”, який ми добровільно зобов’язалися не порушувати до повернення на батьківщину.

— Навіть з нагоди такої зустрічі? — трохи ображено і з неприхованою підозрою в голосі перепитав поліцейський комісар. — Що ж, воля ваша.

“Все одно ви скажете мені те, що треба, — подумав він. — Мене не обдурите. А цей коньяк я вип’ю й без вас”.

Професор Крутояр, щоб трохи пом’якшити враження від своїх слів, привітно усміхнувся.

— Зрозумійте нас правильно, сеньйоре комісар, — мовив він, доброзичливо підкручуючи свої рудуваті вуса. — Тутешній клімат і без спиртного вбиває нас зовсім.

— Ах, он воно що! — ніби й справді повірив Олів’єро. — Вас убиває задуха. Що ж, вірю. Подих сельви страшний. Ви ще не знаєте, що таке тутешній клімат. — Комісар налив собі коньяку й одним ковтком спорожнив кухоль. — Ви не знаєте, що таке тропічна лихоманка… Місяць тому на мої каучукові розробки прибула партія індіян. Як завжди, цей набрід тягне з собою і жінок, і дітей… Ну, їх і вкусила жовта мушка. За десять днів од моїх індіянських каучеро лишилося живими п’ятеро. Та й ті ні до чого не придатні.

У Себастьяна помітно псувався настрій. Він уже випив три кухлі коньяку, і хміль добре затуманив йому голову.

Нащо казати зайві речі! Він, звичайно, не збирається нікого лякати, це просто так, для об’єктивності. І потім, як представник влади, він вважає за свій обов’язок попередити й застерегти шановних гостей. Адже за їхнє життя він несе цілковиту відповідальність.

Дивлячись на професора, на його врівноважене, зосереджене обличчя, Себастьян Олів’єро проймався якимось легким страхом. Твердий погляд професорових очей немов проникав йому в душу. Сеньйори іноземці не хочуть з ним пити! Тільки оцей череватий — комісар глянув на Бунча — пригубив кухоль. Вони не хочуть пити, бо, мабуть, теж бояться його.

Перед вікном сумно погойдувалась пальма. Дужчав вітер — певно, насувалась тропічна гроза.

Себастьян Олів’єро мовчав, тупо дивлячись на напівпорожню пляшку. Він поклав собі більше не пити. Іноземці поводилися надто обережно, а йому треба було за всяку ціну дізнатися про їхні наміри.

— Ви даремно пливли кораблем, сеньйори, — озвався він по хвилі. — П’ять годин вертольотом — і ви були б у моїх володіннях.

— На “Голіафі” нам теж було непогано, — відповів професор. — Нас зацікавила ваша країна. Стільки нерозвіданих таємниць. До того ж нам треба дізнатися про Ван-Саунгейнлера.

Олів’єро нервово засовався на стільці.

— Я дещо чув про Ван-Саунгейнлера, — промимрив він. — Але нічого втішного. Говорять, що його забили дикуни. Разом із сином. Співчуваю вам, та, на жаль…

— Вбили дикуни?

— Так, здається, вбили. — На обличчі Олів’єро проступив вираз скорботи. — Я хотів би застерегти вас, сеньйоре, що й ваше життя… ви повинні правильно мене зрозуміти… Адже я не хочу зайвих жертв.

— Невже наше життя в небезпеці? — Професор примружив очі. Він починав розуміти, яку підступну гру веде з ними Олів’єро. Проте вирішив поки що не розкривати своїх карт. — Невже ви, сеньйоре Олів’єро, не зможете захистити нас?

— Ладен піти з вами хоч у саме пекло, — гарячково ляснув долонею по столі комісар. — Мої хлопці будуть охороняти вас, як самого президента. Однак ви повинні розуміти… Ви захоплюєтесь гуманізмом, ви приїхали вивчати етнографію нашого краю. Все це чудово. Тільки ви забули про дикунів із звірячими інстинктами…

— Не розумію, не розумію! — вдавано здивувався професор. — Адже тубільці вже чотириста років живуть під благодатним впливом найсвятішого престолу і під скіпетром цивілізованого креольського уряду.

— Що важать чотириста років проти тисячоліть! — Себастьян Олів’єро відчув, як у ньому пробуджується давно згасла пристрасть до красномовства. — Індіяни були й лишилися звірами. Вони не визнають американської культури…

“Йолоп я! — пронеслося в його свідомості. — Я повторюю слова Бракватісти… Не можна жити старим романтизмом минулого. Досить грати комедію”…

Він аж струснув головою. Але слова полковника лізли йому в голову, і він, не тямлячи, що робить, вигукував їх, мов навіжений:

— Романтизм минулого віджив. Гідність роду, слава креолів, храми ацтеків… Баста! Ми живемо в час американських темпів.

За вікном розгулявся вітер. Ударив грім. Дощові краплі сполохано застукотіли об шибки. В кімнаті стало темно.

Себастьян Олів’єро, припавши грудьми до стола, намагався перекричати шум грому й дощу. Він лаяв індіян, бо все, що він знав найстрашнішого в сельві, все, що лякало тут білу людину, було зв’язане з індіянами. Тубільці лишилися звірами. Так, так, звірами в людській подобі. Американські льотчики не наважуються сідати в нетрях Оріноко. Вони воліють умирати в своїй кабіні, аніж потрапити у вігвами жорстоких араваків. Йому, Себастьянові Олів’єро, не раз доводилось бачити в індіянських хижах залишки американських літаків і льотного спорядження. Індіяни з ненавистю ставляться до білої людини. Вони нападають на нафтові промисли і руйнують вугільні шахти. Адміністрація змушена вирубувати ліси навколо промислів і виставляти посилені військові патрулі.

Професор спохмурнів.

— У нас обмежений час, сеньйоре Олів’єро. Нас чекає дорога.

— А-а, дорога, — п’яно пробурмотів комісар. — То ви прибули до нас на “Голіафі”?

— Так.

— А скажіть, сеньйоре, вам не доводилось зустрічати на річці таке маленьке паскудне суденце з назвою “Віргінія”?

— Ми зустріли “Віргінію”, — мовив професор. — Покинуте судно, дивне, страхітливе судно. Прибилось до берега і ніби когось чекало. Але, зрештою, нас не цікавлять покинуті кораблі. Це стосується вас, комісаре. Хіба не так?

Чорний Себастьян підозріло глянув на Крутояра, провів поглядом його руку, що якось мимоволі потягнулася до коротенького вуса.

— Ви кажете, що ланчія “Віргінія” стоїть біля берега? — спитав він.

— Стояла, комісаре.

— Не розумію. Чому стояла і чому не стоїть зараз? — важко повертаючи свинцевим язиком, спитав роздратовано Олів’єро.

— Не стоїть, тому що не встигли ми поминути її, як вона одразу ж загорілася. Ми були вражені. Просто так, ні сіло ні впало, взялася полум’ям. Ніби хто заклав усередину диявольську машинку…

Комісар підвівся. Помітивши, що гості хочуть зробити те саме, він жестом спинив їх. Він ще має до них справу. Одну невеличку справу.

З його тону Крутояр одразу збагнув, що зараз комісар скаже найголовніше.

Себастьян Олів’єро вже не був схильний до жартів і до перебільшеної ввічливості. Він вимагав правди. Що бачили мандрівники на “Віргінії”? Адже вони знайшли там забиту жінку, чи не так?

— Капітан Пабло узяв до себе на борт якусь поранену жінку, — промовив Крутояр, приймаючи виклик комісара. — Ми перев’язали її. Якщо сеньйор Олів’єро вимагатиме від нас офіційних свідчень, ми задовольнимо його вимогу…

Підійшовши впритул до Крутояра, комісар поклав йому на плече руку.

— Я хочу говорити з вами як джентльмен із джентльменом.

— Прошу.

— Мене цікавить одне питання. Якщо ви відповісте на нього, ми залишимось друзями.

— Слухаю вас, сеньйоре Олів’єро.

— Жінка не говорила вам нічого… так би мовити, політичного… ви розумієте мене… В країні неспокійно. Такі люди, як вона, порушують спокій громадян, спричиняють невдоволення і, зрештою, доводять справу до братовбивчих сутичок. Гадаю, що ви не прихильник кривавих ексцесів і допоможете запобігти неприємностям.

Професор розвів руками. Він нічого не знав. Жінка не сказала їм жодного слова, яке можна було б тлумачити в політичному смислі. Взагалі, вона весь час була непритомна.

Професор устав з-за столу. За ним підвелися Бунч і Самсонов.

Комісар Олів’єро надів капелюха. Він був злий і насуплений. Ступив крок до дверей, раптом став.

— Сеньйоре професор, — мовив неголосно, з притиском на кожному слові, — я розумію вас краще, ніж ви думаєте. Мені не хотілось би вам погрожувати, але моє службове положення зобов’язує застерегти вас: ви даремно квапитесь у дорогу! Я б радив вам зачекати пароплава й повернутись до Сьюдад-Болівара. Не забувайте, сеньйоре професор, що сельва має свої закони!

Він бундючно вклонився і вийшов із хижі.