ЧАСТИНА ДРУГА

ГАНКАУР КАРАЄ СВОГО СИНА

Двадцять шість одинарних і п’ять подвоєних пірог стояли в невеличкій бухті, заховані від стороннього ока. В пірогах сиділи індіяни племені апіака, тримаючи в руках луки й списи, і чекали на свого вождя.

Сонце вже хилилося до обрію, але було жарко й задушливо. Густий ліс дихав млосною спекою. Дві високі пальми, немов прагнучи прохолоди, високо підносились до безбарвного тропічного неба.

Люди апіака були невисокого зросту, плечисті, скрадливі, з невеличкими перами в ніздрях носа.

— Ганкаур! — щосили закричав із високої пальми дозорець.

Одразу ж усі воїни, що сиділи в пірогах, позіскакували зі своїх місць і, повернувшись лицем до входу в бухту, завмерли.

І раптом дикий крик радості розкраяв навколишню тишу:

— Ганкаур! Ганкаур!

Пірога вождя повільно ввійшла в бухту. Крім Ганкаура, в ній сиділо ще двоє молодих воїнів. Один веслував, другий тримав над вождем опахало з пальмового листя.

Поміж своїми охоронцями Ганкаур виділявся на диво світлим обличчям і гордою поставою голови. Одразу можна було здогадатися, що вождь — не індіянського походження.

— Де Саук’ято? — грізно спитав Ганкаур, наближаючись у своїй пірозі до воїнів. — Де мій син Саук’ято?

Обличчя Ганкаура спохмурніло, в його великих очах спалахнули іскри гніву. Індіяни, ніби виправдовуючись, загомоніли між собою. Якийсь воїн показав вождеві на берег. Там, під пальмами, лежав у густій траві син Ганкаура Саук’ято. Це був той самий юнак, який за таких дивних обставин зустрівся на “Голіафі” з Олесем. Здавалося, він був мертвий. На його блідому обличчі не проступало жодної ознаки життя.

Батько вийшов з піроги й наблизився до сина. Довгасте його обличчя видавало сум.

— Хто знайшов тіло Саук’ято? — спитав він по хвилі, не дивлячись ні на кого.

Воїни, що вже повискакували з пірог, загомоніли навперебій. Хтось став доводити, що це він знайшов непритомного Саук’ято і приніс його в бухту. Інші заперечували. Хіба ж не вони витягнули напівживого Саук’ято з води в ту мить, коли злий дух Курукіра хотів забрати його серце.

Над гладінню ріки залунали крики гніву й обурення.

— Мовчіть! — гримнув на індіян вождь.

Він повільно став навколішки й обома руками схопив юнака за плечі. Злегка поторсав його. Тепер він був не Ганкауром, не вождем грізного племені апіака, а тільки батьком. Легкий порух брів Саук’ято викликав у Ганкаура нестримну радість.

— Гляньте! Гляньте! — закричав він, з надією дивлячись на воїнів, які тісним колом оточили його. — Він живий!

— Живий, живий! — загукали воїни, пройняті одним бажанням: бодай чимось догодити своєму грізному вождеві.

Нарешті Саук’ято прийшов до пам’яті. Підвів голову й обвів усіх затуманеним поглядом. Перед його зором ще тремтіло рожеве марево, крізь яке проступало стурбоване обличчя батька. Юнак посміхнувся і поклав батькові на плече свою худеньку руку.

Ганкаур злегка потиснув її. “Ти мій син, — подумав він з ніжністю. — Мій син, а я твій батько. Син вождя племені… Син доктора Коельо. Син доктора Коельо…” Хто йому сказав це? Вождь підвівся на повний зріст і глянув понад головами своїх воїнів. Він важко дихав. “Син доктора Коельо”… Так, так вона сказала йому прямо в обличчя: “Ти не звір, ти П’єтро, ти син доктора Коельо”…

— Ха-ха-ха! — раптом дико зареготав вождь. — Я син доктора Коельо?

Індіяни злякано відступили від нього. Задні почали квапливо сідати в піроги. їхній вождь говорив із духами. Краще його зараз не чіпати. Якщо він накличе злого духа Курукіру, станеться лихо.

Ганкаур вмить опанував себе. Навколо стояли воїни його племені, і він знав: досить одного зайвого слова, щоб втратити над ними владу. Він не повинен забувати цього ні на мить.

— Ви не зробили того, що я вам наказав, — промовив він гнівним тоном, дивлячись на індіян з-під рівно підстриженого волосся, що спадало йому майже до самих брів. Кожна риска його обличчя свідчила про жорстокість і незбориму силу. — Чому ви не привели до берега ланчію “Голіаф”?

Індіяни мовчали, низько схиливши голови.

— Чому ви не запалили її вогненними стрілами? Чому ви не випустили по кораблеві жодної вогненної стріли? — Його голос піднявся до істеричного фальцету. — Жодної стріли!

Тоді один із воїнів упав перед вождем навколішки, приклав до чола долоні, провів ними по обличчю, ніби здираючи з нього павутину.

— Що ти скажеш, Сину Зеленої Змії? — звернувся до нього Ганкаур. Індіяни ще раз провів долонями по обличчю і нарешті про мовив:

— Ми не могли стріляти вогненними стрілами, Ганкаур, бо на кораблі був твій син. Ми бачили, як чужинці били його. Він лежав безпомічний і не міг стрибнути у воду. Якби ми запалили ланчію, твій син Саук’ято згорів би разом з білолицими.

Воїн устав і відійшов до гурту індіян.

Тоді батько повернувся обличчям до Саук’ято.

— Це правда, що тебе били? — спитав він гнівно.

— Так, велетень з великої піроги хотів убити мене, — тихо озвався Саук’ято і, враз прояснівши на обличчі, швидко додав: — Але потім підбіг якийсь юний естрангейро і врятував мені життя. Він дивився на мене як друг. Я стрибнув у воду і поплив до берега… Потім…

— Я знаю, що було потім, — суворо обірвав його Ганкаур. — Але знай, Саук’ято, і знайте ви всі, — Ганкаур показав на хлопця рукою, — гляньте, мого сина врятували священні ікла духа Кахуньї. Ваше життя теж захищає добрий дух Кахуньї, з яким я підтримую дружні стосунки.

Ганкаур перевів погляд на Саук’ято й посміхнувся. “Чудесний випадок для таких дурнів, — подумав він. — Хай знають, яку силу має добрий дух Кахуньї!”

Але раптом на його обличчі з’явився вираз настороженості. Він звів на переніссі брови і ще раз з ніг до голови оглянув Саук’ято.

— Де амулет? — закричав Ганкаур. Він схопив сина за плечі і рвучко повернув його до себе спиною. — Де амулет?

Саук’ято весь затремтів. У нього підкосились ноги, і він мало не впав на землю. Йому здалося, ніби батько вдарив його палицею по голові. Тільки тепер хлопець збагнув, який страшний злочин він учинив, віддавши амулет святого духа Кахуньї отому білолицьому рятівникові. Що ж буде тепер? Якщо він скаже правду, його вб’ють.

Не усвідомлюючи того, що діє, хлопець повільно повернувся до батька і промовив змертвілими губами:

— Я віддав амулет білолицьому юнакові, який урятував мене.

Саук’ято низько схилив голову й заплющив очі. Він знав: батько замахнеться ножем і ударить його по шиї. Він умре. Зараз він умре. Ось батько вже замахнувся, ось він відхилився назад усім тілом, щоб краще вцілити…

Саук’ято весь тремтів. Він ждав удару, але удару не було. Невже його втоплять у річці, як утопили минулого року старого Капу за те, що той украв у Ганкаура гроші білолицих? Краще смерть від ножа…

— Підніми голову! — промовив батько.

Саук’ято підвів голову. Батько дивився на нього трохи глузливо, примруживши одне око. Ні, він не хотів його вбивати. Звичайно, він його не вб’є. Він добрий, його батько, і домовиться з духом Кахуньї, щоб той не карав дурного Саук’ято.

— За те, що ти віддав чужинцеві священний амулет нашого племені, — заговорив урочисто вождь, — ти два роки будеш ходити без священних пер. Вийми пера!

Саук’ято швидко висмикнув з носа одне, потім друге перо. Тепер він був звичайним хлопчаком, позбавленим права брати участь у нарадах воїнів. Його осоромили, але не вбили. Батько подарував йому життя!

Ганкаур став ногою на пір’їни й розтоптав їх.

— Хай разом із цими перами, — забубонів він швидко, — згине сором, якого ти завдав племені апіака! Хай дух Кахуньї забуде кривду, заподіяну йому!

Ганкаур плюнув собі під ноги і ще раз розтоптав пера.

Індіяни вдоволено загомоніли між собою, їм було жаль юного Саук’ято, і вони щиро раділи, що все скінчилося мирно.

— Шість пірог вирушать зі мною! — наказав Ганкаур. — Я їду на ранчо сеньйора Себастьяна. — І, звернувшись до сина, підбадьорливо мовив: — А ти повертайся додому! Час мине скоро, і дух Кахуньї віддасть тобі пера.

Вождь апіака Ганкаур рушив за водою по Оріноко.

Піроги, розтинаючи дрібні хвильки, швидко пливли вздовж берега. На носі кожного човна сидів індіянин і сторожко вдивлявся в густі берегові зарості. Обережність не покидала воїнів ні на одну мить.

Ганкаур дивився на воду втомленим поглядом. Річкова гладінь заспокоювала його душу. І тільки десь у найглухішому закутку його свідомості спливали бентежні слова: “Ти син доктора Коельо, ти не Ганкаур, ти — П’єтро…” Поволі, немов важкі брили, поверталися в його голові думки. Хто такий доктор Коельо? Чому Ганкаур його син? Якщо він син доктора Коельо, то як він потрапив у сельву і став могутнім вождем племені апіака? Ганкаур заплющив очі і раптом увесь аж пересмикнувся. Перед ним постало обличчя тієї жінки. Вона ніби знущалася з нього. Великі очі її впивалися йому в душу. Бліді губи карбували кожне слово: “Ти не Ганкаур!” Потім він ніби побачив її всю. Вона стояла в напівтемній каюті, оточена зі всіх боків поліцаями й гордо дивилась на сеньйора Себастьяна. Вона зовсім не боялася його. Навіть злегка осміхалась. Темне волосся важкими хвилями спадало їй на плечі. “Ти не Ганкаур, — шепотіли її губи. — Ти П’єтро…”

Вождь схопився за борт піроги. Нащо він думає про ту білу сеньйору? Він не повинен думати про неї. Ніколи! Так, так, він не думатиме більше. Тільки б згадати, що вона йому сказала. Він відступив від неї до самої стіни, а вона… впала перед ним навколішки, простягнула до нього руки й закричала… Що вона закричала? І чому так злякався її крику сеньйор поліцейський комісар Олів’єро Себастьян? Він націлився в неї з револьвера, але вона все ж таки встигла крикнути. Вона крикнула Ганкаурові просто в обличчя: “Ти — не звір… Ти мій брат П’єтро!” Потім гримнув постріл. Страшний постріл. Здавалось, корабель наскочив на камінь. Уся каюта задрижала. Сеньйора впала на підлогу, затиснувши рукою рану на грудях. Потім вони вибігли на палубу. Комісар перший стрибнув у човен. Індіяни теж пострибали в піроги…

Ганкаур розплющив очі. Видіння щезло. Гладінь ріки гасила в собі останні сонячні промені.

Тихо плюскотіла під веслами вода. Від човнів за кормою розходились широким віялом легкі хвилі. Вони тікали до берега, наче налякані рибки.

Раптом великий кайман, зовсім знахабнівши, випірнув майже під самим бортом піроги і блиснув на Ганкаура дрібненькими круглими очицями. Здавалося, він кинув вождеві виклик, зухвало, насмішкувато. Його очиці були злі й ворожі, як очі сеньйора Себастьяна. Той теж умів дивитись на Ганкаура отак хитрувато, з якоюсь затаєною підступною думкою. Ганкаур затрясся від люті. Він нічого не усвідомлював. Бачив перед собою тільки круглі очиці й ніби чув владний голос: “Вона брехала, ця негідниця. Ти їй не брат. Ти — вождь могутнього племені апіака, Ганкаур. Я вбив її, щоб урятувати тебе…” — “Не треба було її вбивати”, — сказав йому Ганкаур. “Я знаю краще, ніж ти, що мені робити”, — розгнівався сеньйор Олів’єро. “Не треба вбивати, не треба вбивати…” Тоді комісар розсміявся, вийняв з кишені кілька золотих монет і недбалим жестом простягнув їх вождеві. “Ось тобі нагорода, — сказав він доброзичливо. — Можеш не боятися: ми живемо серед звірів. Вони жорстокі й підступні, тільки смерть може приборкати їхні душі…”

“Вони жорстокі…” Хто жорстокий? Ганкаур підняв затуманені очі над плесом ріки, прикипів поглядом до берега. Ні, та маленька нещасна жінка, яка назвала його братом П’єтро, не була жорстокою. І ті діти, яких вони спалили минулої ночі під час нападу на селище тауліпанг, теж не були жорстокі. І бідні каучеро в своїх злиденних селищах нікому не чинять кривди, нікого не утискують, не ріжуть. А комісар Олів’єро примушує палити їхні хижі, кидає людей апіака в бій проти воїнів арекуна. йому нікого не жаль. Він б’є й стріляє всіх, хто не скоряється його волі. Він — жорстокий. Він — звір…

“І я звір… Так, так, я теж звір”. Ганкаур з зухвалим викликом озирнувся навкруги. Річка рожевіла під промінням вечірнього сонця, веслярі механічно, тупо, з якимись сонними, напівзаплющеними очима, гнали вперед пірогу. “І добре, що я звір. Бо я сильний. Бо я господар над цими червоношкірими дурнями. Вони бояться мене, як бога, і завжди служитимуть мені”.

Вождь племені апіака підвівся на повен зріст, примружив зловісно очі, підняв угору руку.

— Швидше! Швидше! — закричав він молодечим, дзвінким голосом. — Нас жде сеньйор комісар Олів’єро. Всемогутній комісар Олів’єро.

Губи його скривилися, і з грудей вихопився приглушений, надривний регіт.