І. МЕТУШНЯ НАВКОЛО БАЛОНА

— …Все блоковано. Лабораторія опечатана, хто уцілів — спить. Труп Мискіна в холодильнику. Ближні нічого не знають. Добре, що це трапилося увечері, після робочого дня, — інакше ізолювати пригоду було б важко.

— Погано, що це взагалі трапилось, — з притиском зауважив міцний голос на іншому кінці провода.

— Це само собою. Але я з точки зору практичної.

— Доповідайте план.

— Закинемо кого-небудь на півдоби назад: Возницина або Риндичевича. За секунду до вибуху спробуємо відволікти увагу Омеляна Івановича… окликом, телефонним дзвінком, просто вигуком — так, щоб він повернув голову вбік. І вибух його не зачепить. Щонайбільше, зніме скальп. Втрата невелика, бо ж у нього там і знімати нічого. Зате надалі буде наука: не нехтувати технікою безпеки.

— Е, ні! — заперечив міцний голос. — Це не план. Ніяких вибухів більше. Ви що — такий вибух у лабораторії!

— Пробачте, Глібе Олександровичу, але інакше неможливо. Аж ніяк. Ви ж знаєте методику: реальність виправляється на самий мінімум. Це і за наукою, і практично на користь: нещасливий випадок зберігається в пам’яті його потенціальних жертв як усвідомлена можливість — щоб надалі дивилися обома, не допускали…

— Артуре Вікторовичу! Я це знаю, розумію і в цілому за — в усіх випадках, крім даного. Академік Мискін має бути повернений до життя цілим і неушкодженим. Тобто ні він, ні інші учасники досліду не повинні наражатися на небезпеку, якої не уникнути при новому вибуху. Отже?

— Та-ак… чорт побери! — гладке обличчя Артура Вікторовича, мого шефа, червоніє.

Я кладу паралельний навушник (паралельне слухання і навіть запис на плівку всіх переговорів у нас звичайна річ — необхідно для економії часу) і махаю на Багрія газетою: охолоньте, мовляв. Він блискає на мене очима… Надто високе начальство Гліб Олександрович, товариш Воротилін, щоб на нього підвищувати голос; та й до того ще наш куратор і перед усіма заступник. Артур Вікторович правий, але й він теж: все-таки академік Мискін — не п’яний потопельник.

…Вчора увечері в одній із лабораторій Інституту нейрології ставили дослід на собаці. Якісь там зондові проникнення в ганглії, в нервові вузли, — суміш акупунктури й вівісекції; я в таких речах, по правді кажучи, не дуже, мені вони ні до чого. Дослід ставив сам Мискін, директор інституту, великий нейрохірург і затятий експериментатор. Як нейрохірург він таки справді величина світового класу — з тих, чиї операції над нервовими центрами близькі до божественного втручання: і сліпі прозрівали, і паралітики відкидали милиці. Якщо ми не виправимо справу, завтра щось таке напишуть у некролозі про нього.

Дослід вели мікроманіпуляторами під високим тиском інертно-стимулюючої суміші; собака була попередньо розітнена і закріплена там. Балон, у якому була ця суміш, і рвонув, коли Мискін нетерпляче-різко крутнув його вентиль. Над силу заряджені балони, як і незаряджені рушниці, стріляють раз у рік. Омелянові Івановичу знесло півчерепа; собака в камері здохла від задухи. Інші двоє — лаборантка та інженер-біонік, — відбулися синцями.

Від недавнього часу будь-яка подібного сорту інформацію про нещастя в нашій зоні передається перш-наперш (міліцією, «Швидкою допомогою» — усіма) саме Глібу О. Воротиліну — негласно і особисто. Йому надано (також негласно — це перша заповідь наших робіт) право полишати справу на самоплив або, зваживши шанси, передати його нам. Великих справ у нас на рахунку… раз, два — і край; поки відзначалися все більше на потопельниках, підтверджували принцип, відпрацьовували методику. Ось, довідавшись цієї ночі про нещастя з Мискіним, Гліб О. вирішив, що «Швидка допомога» там уже не допоможе, міліція цілком потерпить, — і дав знати нам.

— Випадок, Глібе Олександровичу, — розшаліло між тим карбує в трубку Артурич, — є, як відомо, вияв прихованої закономірності. І немає яскравішої ілюстрації до цього положення, ніж даний факт. Ви подивились би акти про порушення ТБ в інституті, чого тут тільки нема! — Багрій струшує стосом паперів на столі, ніби Воротилін може їх бачити. — І рентгенівські опромінення понад норми, і нехтування правилами роботи з ртуттю, незаекранізовані ВЧ-установки, роботи в лабораторіях ночами поодинці. А пам’ятаєте той випадок три роки тому, коли згоріла в кисневій камері жінка-лікар!..

(Атож, було й таке — в подібному досліді, лише оперувати треба було вручну. Заіскрив контактор, який регулює тиск у камері — а чи ж багато треба чистому кисню для пожежі! Не встигли й камеру розгерметизувати… Гучна й печальна була справа, все місто побивалося за цією 28-річною симпатичною жінкою. Інженер, що складав установку, отримав три роки за те, що не додумався поставити електронне реле.

Все це трапилося давно і уже необоротно.)

І за всім так чи інак проступає одна й та ж фігура — Мискін! — продовжує Багрій. Його напористість, експериментаторський азарт і ажіотаж, картинна жертвенність… сам ризикує і людей без потреби під удар підставляє. От і напоровся — і напоровся, глибокошановний Глібе Олександровичу, саме тому, що йому завжди все спливало з рук. Так що я не для своєї потіхи хочу з нього скальпа зняти — для його ж користі. Це оптимальна варіація! А ви й тепер, в такій ситуації, вимагаєте попускати йому!..

— Поділяю ваше занепокоєння, Артуре Вікторовичу. Якщо ви повернете Мискіна до життя, йому буде строго вказано. І стружку знімемо, а може бути, й скальп. А все таки з вашим планом я не згоден, — голос Воротиліна, не втративши рівності, набув ще більшої міцності. — Жодних вибухів, травм, контузій! Пошукайте можливість крутіше обігнути реальність. Це цілком у ваших силах. І не гайте часу. Все!

Багрій-Багрєєв (таке повне прізвище нашого шефа) також кидає трубку й полегшує душу у виразах далебі не академічних.

— Ай-ай, — долинає від дверей, — а ще людина з майбутнього!

Обертаємось: у дверях стоїть сухорлявий, але плечистий чоловік з тонким носом і вольовою щелепою на довгобразому обличчі; він посміхається нам, оголюючи великі зуби. Ті ж і Риндичевич Святослав Іванович — він же Риндя, він же Славко, він же «напувальник-годувальник».

Він зразу ж вмикається в справи: перемотує і тут же прослухує на подвійній швидкості запис розмови з Воротиліним, одночасно переглядає папери про інститут нейрології, про Мискіна… Багрій тим часом міряє кімнату короткими кроками, зливає душу в простір:

— І сюди проник протекціонізм! Авжеж — Мискін світило і бог, і жодна волосинка не повинна більше впасти з його лисини! Таж це не Мискін — це Пугачов Омелян Іванович, Стенька Разін, Чінгізхан нейрології. У білому халаті на білому коні — вперед, в ім’я науки!..

Я слухаю не без задоволення: Артурич, коли збуджений, уміє говорити красиво.

— А що, можна і без вибуху… — Риндичевич вимикає магнітофон, знімає навушники.

— Можна-то можна, та який сенс! Та ж закономірність виявить себе в наступних дослідах — знову щось трапиться, лишень не з ним.

— Ну, поновимо ще раз і ще… — незворушно веде Риндя. — Будемо опрацьовувати методику на Мискіні із співробітниками — не все ж на потопельниках. Начальство вимагає. Наше діло когутяче: прокукурікав, а там хоч і не світай.

Багрій зупиняється, дивиться на нього й переводить свій гнів:

— Цинік ви, Святославе Івановичу! І до речі, про потопельників: грубо працюєте, знову скарга на вас. Від дамочки, мамуні того хлоп’ятка, якого ви зласкавились відшмагати на минулому тижні. Я, мовляв, його за вік пальчиком не торкнула, а тут сторонній ременякою, душевна травма. Добре, мовляв, звичайно, що з фарватера їх прогнав, але навіщо бити! Мій Юрасик зимою басейн відвідував, відплив би вчасно й сам… Ось так!

— Дурна… — Славко похмурніє на обличчі. — Відплив би. Виплив би — вірніше, половинки б його випливли. Це ж знайшли місце для гри — фарватер, де то «Ракета», то «Комета»! Мене не за таке драли.

— І виросла людина! — піддаю я. Риндя косить очима в мій бік, проте не зважає.

…Трійко хлоп’ят купалися сутінками у відлюдному місці; ще у «квача» грати затіяли — пірнати та ловити один одного. Пройшла «Комета» — одного не стало. Це громаддя і не відчуло на 70-кілометровій швидкості, як її підводне крило, загострене спереду, розітнуло хлопця. Двє інших стривожились, побігли на рятувальну станцію. Звідти справа перейшла до нас… Випадок простий, Риндичевич змістився на шість годин — і з’явився на березі за чверть години до «Комети»; роздягнувся, заплив, вигнав хлоп’ят із води, а потенційного покійника відшмагав паском від штанів. Таж в остаточній реальності нічого й не трапилося. Мамуня права.

— На мене накивуєте, а самі? — Риндя переходить у наступ. — Ваші ось наміри щодо академікового скальпа чим кращі?

— М-м… — Артур Вікторович мнеться з відповіддю. — Так, до речі, про нього — які є пропозиції?

— Облити Омеляна Івановича перед цим емаллю, — пропоную я невинним голосом.

Риндичевич нарешті повертає до мене своє вольове обличчя.

— Ти, я дивлюсь, сьогодні в доброму гуморі. Навіть надто.

Мені трохи ніяково. Він правий: виробився в мене за недовгий час «міліцейський професіоналізм», треба ж. З одного боку, спокійне ставлення до нещасть, якими ми займаємося, необхідне для успіху справи, для їх усунення; а з другого — адже це все-таки нещастя. Зуби шкірити недоречно.

А настрій (і тут правий Риндя) у мене справді хороший. І тому, що зараз травневий ранній світанок, рожевий схід, який віщує погожий день. (Це з нагоди неприємності з Мискіним ми зібралися тут так рано.) І взагалі мені двадцять п’ять років, я дужий і міцний тілом, в особистому житті незгод досі не було.

Та Багрій уже почув про фарбу:

— Ось і з фарбою цією, Святославе Івановичу… грубо, грубо! Ні, вам серйозно треба думати над такими речами, над стилем. Неартистично все якось у вас виходить. Працювати слід над собою.

— Як саме працювати? Скажіть — буду.

— Ну… класичну літературу читати — ту саму, що в школі проходили лиш мимо. Серйозну музику слухати: Бетховена, Чайковського, Гріга…

Славко мовчить, але дивиться на шефа такими очима, що все ясно й без слів: ну яке відношення можуть мати до роботи класичні романи й різні там Бетховени, Чайковські!..