Київ

Видавництво «МОЛОДЬ»

1990

Художнє оформлення В. І. Гайового

© Наталя Околітенко, 1990

© Вірші.

Давило Кулиняк, 1990,

Доктор біологічних наук М. В. Клоков, він же поет Михайло Доленго, дуже любив фантастику. Якось, коли; мова зайшла про роман одного з сучасних авторів, я недбало кинула:

— Ви нічого не втратили, не прочитавши цей твір. А у відповідь почула:

— Але й нічого не знайшов!

І справді, що люди знаходять у фантастиці? Можливість зазирнути в майбутнє?

Провидцем епохи науково-технічного прогресу називають Жюля Верна: чимало тих літальних, плавальних та всіляких інших апаратів, за допомогою яких його герої підкорювали світ, ми вже маємо. Звичайно, пострілом з гармати здійснити політ на Місяць неможливо, але це не збавляє нашого захвату творчістю генія фантастики.

Пишучи «Франкенштейн», чи дбала Мері Шеллі про науковість змісту? Навряд чи так, та й нинішні роботи поки що нічим не нагадують істоту «во плоті», яку створив необачний вчений. Однак цей твір має особливу наукову цінність, бо вже в ХІХ столітті застерігав від розриву між технічним прогресом і суспільною свідомістю, який може обернутися на трагедію для людства. І «Марсіанська хроніка» в наших очах нічого не втратила від того, що тепер ми напевне знаємо: життя на Марсі неможливе.

Проте нерідко можна почути, що в своїх прогнозах нинішня фантастика зайшла в глухий кут, безнадійно відставши від науки.

Чи можна з цим погодитись? Якоюсь мірою. Техніка й справді багато в чому випередила письменницьку уяву, але саме тому, що технократичні амбіції запанували в суспільстві, поглинаючи основні природні й виробничі ресурси, необхідно зупинитися й осмислити поточний момент. Що ж, власне, сталося? Чи не забула людина, що найважливіше на Землі — все ж таки вона сама, а не породжене її руками; чи не переступила тієї межі, коли створене нібито задля кращого життя починає нищити життя як таке.

Нам не можна забувати, що наука — не тільки те, що в той чи інший спосіб пов’язане з технічними здобутками, а й те, що стосується людини, більше того — насамперед те, що стосується людини. Це й соціологія, психологія, етика, фольклор…

Панівною темою у фантастиці тривалий час були польоти на інші планети, міжзоряні мандрівки. А той «космос», що всередині кожного з нас, — хіба менш цікавий? Пишучи, що «весь всесвіт або, ще ширше, — все буття було створене за евклідовою геометрією», Достоєвський «буття» ставив над всесвітом. Часово-просторова структура має чотири виміри. А скільки їх ми відчуваємо у тій науково невизначеній, а проте непереборно відчутній субстанції, яку здавна називали «душею»? Час від часу цьому «сумнівному» поняттю оголошували війну, намагалися «вигнати» його з літератури й науки, а проте все одно в нас «душа болить», «душа радіє», й болітиме та радітиме вона, доки людина суща на Землі.

Саме через диктат всемогутньої поки що техніки, через ейфорію від її успіхів майбутнє дихнуло на нас холодом космічної зими та змертвілої біосфери. Протистояти цьому може тільки «космос» людської душі, що вічно лишатиметься для письменника-фантаста цілиною, бо «два рази не ввійдеш в ту саму річку», бо ніколи не народяться на планеті дві однакові людини, бо людина сьогоднішнього дня ніколи не впишеться в соціальні, етичні та моральні рамки майбутнього, а це робить життя прекрасним і драматичним водночас.

Людська уява не відстала від науки — просто необхідно змінити кут зору на наукову основу всього нашого життя. Треба переосмислити ті цінності, які ще вчора здавалися самодостатніми, треба моделювати не технічне оточення завтрашнього дня, а породжені ним соціальні та психологічні колізії, треба за пеленою прийдешнього розгледіти небезпеки, які чатують на людину… Нам слід повертатися до самих себе. Скрізь. У фантастиці також.

Дозволь же мені, шановний читачу, поміркувати над співвідношенням у цих творах наукового й фантастичного — настільки, наскільки це дозволяє день сьогоднішній.

У невеличкій повісті «Тутті» вигадку від реальності відділяє дуже тонка грань, хоча на перший погляд що може бути неймовірнішим від другого народження єгипетського хлопчика? Але ж справді 1976 року виділено носія спадковості — молекули дезоксирибонуклеїнової кислоти — з мумії хлопчика, знайденої в одній з єгипетських пірамід, і справді американський вчений, індус за походженням, Гобін Хорана створив штучний ген, який «працював» не згірше від справжнього. Звичайно, від синтезу окремої ділянки ДНК до синтезу цілої молекули, де записано колосальну спадкову інформацію, відстань, образно кажучи, не менша, ніж від Землі до Місяця, але це перепона не якісна, а кількісна. Уявіть собі величезний складний комп’ютер, який належить зібрати. Десятки людей виготовляють кожну деталь окремо, розшифровуючи креслення, потім підгонять їх одну до одної, перевіряють методом проб і помилок… — величезна робота, звичайно, і все ж таки рано чи пізно комп’ютер буде готовий.

Ідея штучного синтезу ДНК з наступним вживленням у статеву клітину жінки висить у повітрі, яким дихає світ: Так, конгрес США уже прийняв закон, який дозволяє патентувати багатоклітинні організми, створені методом генної інженерії, обумовивши одне: не можна патентувати людей, «народжених у лабораторії», бо патент дає винахіднику право приватного володіння, відтак і продажу «виробу рук своїх», а це суперечить тринадцятій поправці до конституції США, яка забороняє рабовласництво.

Людство має заздалегідь готуватися до майбутніх новацій, прогнозуючи їхні наслідки. А якими вони можуть виявитися?

Адже пройдено великий шлях еволюції, зокрема й на клітинному рівні. Сочинський лікар М. О. Шульц, десятиліттями збираючи аналізи крові людей, спостерігав, як змінювалися картини «рідини життя» лише за одне покоління, що було зумовлене, найімовірніше, наслідками науково-технічного прогресу. Що ж відбулося за століття, тисячоліття? Відійшли в минуле пошесті чуми, прокази, холери й ціла низка недіагностованих хвороб; натомість маємо нові форми сибірської виразки, лихоманку о’ньонг-ньонг, «хворобу легіонерів» і, врешті, сумнозвісний СНІД; не виключено, що доки ця книжка побачить світ, у пресі з’являться повідомлення про нові проблеми, які постали перед медициною. Надто скоро змінюється навколишнє середовище під впливом діяльності людини, й природа мусить прискорювати еволюційні темпи, адаптуючи до тих змін живі організми.

Сучасна наука вже розкриває таємниці цього механізму: стрибучі гени, віруси — «секундна стрілка» великого біологічного годинника, бо вони перші зазнають генетичних змін і, в силу своєї природи паразитуючи на живій клітині, вносять у її спадковий апарат нову інформацію. За висловом доктора медичних наук С. М. Рум’янцева, саме віруси «вивели мавпу в люди».

Отож хлопчик, що приходить із глибини віків, у наших умовах жити не може, його доводиться в прямому розумінні цього слова «брати під ковпак», витримувати в стерильному середовищі, прирікаючи тим самим на самотність та жалюгідне існування. Можна спробувати адаптувати людину за допомогою вірусів єгипетських пірамід; спричиняючись до раптової смерті дослідників, вони породили легенди про «помсту фараонів». Але ж тоді виникає загроза, що ці архаїчні віруси вийдуть з-під контролю і якась химера, утворена методом генної інженерії, винищить ціле людство… Як розв’язати протиріччя між жалістю до жертви необачного експерименту й відповідальністю за наслідки того, що нібито належить зробити з гуманних міркувань?

Навіть невеликий досвід «сурогатних матерів» змусив нас відчути обмеженість сучасної етики; розвиток генної інженерії поставить іще серйозніші проблеми. Як вони будуть розв’язані в майбутньому? Одне ясно: людству доведеться навчитися «судити переможців» — тих, хто з честолюбних міркувань зважується на експерименти з далекосяжними наслідками.

Тепер зрозуміло, як насправді мало фантастики у на перший погляд «неймовірному» сюжеті повісті «Тутті».

І мало її ще в одному «карколомному творі» — «Оповіді про Змія Горинича», якщо глянути на нього під кутом зору ймовірності на нашій планеті змальованої ситуації.

Легенди про вогнедишних драконів є у фольклорі всіх народів. Чи може бути в них якесь раціональне зерно? Безперечно. Досить припустити — а для цього немає ніяких наукових протипоказань, — що життя можливе не на водно-вуглецевій основі, як наше, а на силіцієвій. Атоми силіцію, зчеплюючись між собою, не дають такого розмаїття ланцюжків, як атоми його аналога — вуглецю, а тому й відповідні життєві форми мають бути одноманітніші, консервативніші, не такі пластичні, як земні. «Вуглецевий шовінізм», що прослизає у поглядах учених, які займаються космічною біологією, мабуть, має вагомі підстави.

І вуглець, і силіцій вступають у взаємодію з воднем, даючи горючі газоподібні сполуки. Та якщо до пальника газової плитки нам треба піднести запалений сірник, аби загорівся метан, то силан— SіН4 — спалахне в нашій атмосфері сам по собі. Досить припустити, що пришельці з Іншої планети видихали цей газ, і неважко уявити їхню можливу долю на Землі за ось такою реакцією:

SіН4 + O2 = SіO2 + Н2O

SiO2 не що інше, як пісок або гірська порода. Рано чи пізно людство здійснить міжгалактичний політ. Але що чекає астронавтів на невідомих планетах, чи здатні ми з позиції земного досвіду передбачити всі небезпечні несподіванки. Так, героям твору «Оповідь про Змія Горинича» судилося зіграти роль жахної Істоти, «кари божої» через те, що інженери їхньої планети сконструювали модуль, що формою нагадував птеродактилів, аби не привертати зайвої уваги земних високоорганізованих істот. Але вчені планети з далекої галактики не знали темпів земної еволюції і не змогли передбачити, що ящери вимерли задовго до того, як на Землі з’явилися люди.

Ніщо з нічого не народжується, й пояснювати легенди самою лише народною темнотою — це свідомо відкидати шанс «відкрити Трою». Ельфи, домовики й така інша, нечиста сила — персонажі казок, і автор не збирається переконувати читачів у реальності їхнього існування. Але й обходити таку гему у фантастиці — все одно, що уподібнюватися директору музею, котрий боявся виставити євангеліє Калнишевського, цей світового значення шедевр українського золотарства, аби не пробуджувати в одвідувачів музею релігійних настроїв. Для фантастики не повинно існувати «заборонених тем», для науки — також.

Хіба не будить уяву, не інтригує той безперечний факт, що кількісно атомний склад живих систем не відповідає атомному складу земної кори, яка, за образним висловом учених, є «прахом з важких елементів» — тільки кисень, найважчий елемент серед легких і найлегший серед важких, і сполучає ці два царства природи? Що стоїть за тим? К. Е. Ціолковський з цього приводу висловлював думку, що колись матерія нашої планети була розрідженішою, легшою, і світ той породив своїх ефірних істот; позаду нас багато еволюцій і, можливо, багато попереду?

Та час уже, мабуть, для рівноваги назвати оповідання, яке автор вважає найфантастичнішим, якщо найреалістичнішим є твір «Тутті». Що ж, назву. Це — «Дощ і сніг», де герой систематично записує імпульси, що виникають при падінні дощових крапель, і з того врешті постає вірш.

Такий принцип лежить в основі появи на Землі всього сущого: адже літери азбуки, якою написана Книга Життя, — генетичного коду — теж є імпульсами, і завдяки певному їхньому поєднанню квітне троянда, горить світлячок, співає соловейко й сміється дитина… Однак автоматичним перебором можливих варіантів не можна чогось досягти: не те що життя однієї людини, а й всіх людських поколінь не стачило б, аби в такий спосіб з дощового шуму вичленити бодай одне змістовне слово. То чому ж, розуміючи це, авторка написала оповідання?

А хіба не цікаво поміркувати над можливістю існування об’єктивної інформації, закладеної в навколишньому світі, в самому факті життя? Трохи тепла — ось і все, що потрібно, аби з безформної маси білка курячого яйця утворилося курча. Чи не замало для такого ефекту? Якими каналами й способами природа реалізує й підсилює закладену в зародку інформацію? А парадокс появи на Землі людини? Зовсім нікчемні, порівняно з іншими приматами, морфологічні зміни — і така потужна сила, що стала на планеті космічною…

Фантастика — це ж необов’язково відповідь на питання, це може бути й сама постановка питання, на яке довго доведеться шукати відповіді. На те вона й фантастика.

Окрім того, елемент фантастичного дозволяє під іншим кутом зору глянути на звичну проблему. Важко навіть сказати, яке співвідношення між вигадкою та реальністю в оповіданні «Будинок над озером» — біополя, які створюють навколо себе живі істоти, зокрема й людина, ще дуже мало вивчені, хоч це відкриває перед практикою надзвичайно широкі можливості. Надто багато в нас критикували цю концепцію за принципом: «Цього не може бути, бо цього не може бути ніколи», й тепер лишається тільки пошкодувати, що «аура Кірліан» використовується для медичної діагностики, наприклад, в Англії, а не в нашій країні, хоча відкрили це явище співвітчизники.

Виправляти вчорашні помилки гірко, бо за тим — завжди великі втрати, І все ж таки робити це необхідно. Скільки не заперечуй істини, вона все одно дозрілим плодом упаде в людські руки, й що раніше це станеться, то краще.

Слабкі електромагнітні поля, за висловом доктора біологічних наук О. С. Пресмана, що активно розвиває вчення В. І. Вернадського, — це мова, якою спілкується вся жива природа. Матеріальні випромінювання людської психіки ми відчуваємо повсякчас, ховаючи нашу необізнаність з цим явищем за абстрактними, але такими звичними висловами, як «важкий характер», «не зійшлися характерами», «психологічна несумісність». Люди втомлюються один від одного не тому, що часто сваряться між собою: навпаки, сварки — це наслідок взаємовідштовхування двох надто різних біологічних полів. Коли-небудь вони будуть детально вивчені, не виключено, що техніка майбутнього вловлюватиме їх, трансформуючи явища нашого внутрішнього життя в конкретне телевізійне зображення.

Але які тут межі дозволеного, що принесе людині така практика? Тож герой «Будинку над озером» категорично відхиляє бюрократичний підхід до створення сім’ї, розуміючи, що за гучними словами про жертовність і самозречення приховується спроба знеособити людину й звести суспільство до рівня «мурашиної цивілізації»; життя героя оповідання «Розтули долоню» стає трагічним від самого усвідомлення того, що будь-якої миті якийсь недоброзичливець може зазирнути дд того мікросвіту, яким є особисте життя кожної людини; Вони обоє протестують проти насильства над собою, бо втрата особистості для них означає втрату будь-якого життєвого сенсу.

З прадавніх часів дійшов до нас вислів: «Доки я мислю, я живу». А чи знаємо ми, що таке думка? Коли це матерія, хай навіть особливого виду, то вона має коритися всім матеріальним законам, зокрема й закону про збереження речовини та енергії, — куди ж дівається духовний потенціал людини, який вона повсякчас віддає світові? Ніщо нікуди не щезає… З чийогось дуже обережного, але не дуже глибокого твердження в нас тривалий час класичне розуміння ноосфери ототожнювали з техносферою, але це не одне й те саме… «Навколо іскри першої рефлектуючої свідомості почав розгорятися вогонь. Точки горіння розгорталися. Вогонь поширювався все далі й далі. В кінцевому підсумку полум’я охопило цілу планету. Тільки одне витлумачення, тільки одна назва спроможна передати цей великий феномен — ноосфера…Вона справді новий покрив, «шар, який мислить», який, зародившись у кінці третинного періоду, розгортався звідтоді над світом рослин і тварин — поза біосферою і над нею», — писав видатний мислитель і гуманіст Тейяр де Шарден. І далі: «…Якомусь марсіанину, здатному аналізувати як фізичні, так і психічні небесні радіації, найпершою особливістю нашої планети здалася б не синява її морів або зелень її лісів, а фосфоресценція думки».

Подальше дослідження ноосфери принесе розгадку таємниці натхнення — специфічного стану, добре знайомого справжнім митцям, коли здається, що твоє творіння само приходить до тебе або ж ти вириваєшся в якісь особливі сфери, де свідомість прояснюється, а духовні сили дивовижно прибувають, як це стається з героєм оповідання «Простягаю у ніч я руки». Головне, позбутися того специфічного ідеалізму, на який штовхає… страх перед ідеалізмом.

Саме погляд на думку, на духовне життя людини як на щось таке, що не піддається дослідженню, й веде до концепції «дива», котра безплідна в самій своїй основі, бо нічого не пояснює.

Дива немає — є непізнане, й усе, що створила колективна людська уява, безперечно, несе в собі раціональне зерно.

Ми вже звикли знаходити в газетах та чути по радіо попередження про магнітні бурі й поради, як треба поводитись у такі дні хворим на серцево-судинні недуги. Але яким же непростим був шлях до цієї практики, як багато звичних упереджень довелося відкинути на ньому. А скільки їх’ ще обтяжує політ нашої думки та уяви?

В оповіданні «Дар Оріона» у роздумах про етичні явища життя використані записи легенд, які зібрали учасники однієї з реріхівських експедицій.

Не можна полетіти на Місяць у такий спосіб, як його описав Жюль Верн… Але яке це має значення, коли в принципі людина може дістатися супутника Землі? Найперше завдання фантастики — це готувати громадську думку до того, що прийде з майбутнього, аби воно було зустрінуте не з перелякано заплющеними очима і не з бездумним захватом, а тверезо, з гідністю, з розумінням неоднозначності всього відкритого й створеного, з прагненням повернути його тим боком, що стверджує життя, а не знищує його.

Ще зовсім недавно у нас називали ідеалістами не тих, хто заявляв, що пшениця може перетворитися на пирій, а із зозулячого яйця вилуплюється малинівка, хоч це й суперечило найелементарнішому здоровому глузду, а тих, котрі прагнули дослідити матеріальну природу спадковості. Саме останніх і звинувачували у «попівщині» та «містиці»: розгул лисенківщини з її заборонно-карними методами ведення дискусій відкинув нашу науку, зокрема й сільське господарство, на кілька десятиліть, знищив багато світлих та сміливих умів. Такого не повинно повторитися.

Нам необхідно позбутися тяжкого спадку минулого, змінивши духовну атмосферу всього нашого життя. Щодо цього становлять інтерес думки письменника Володимира Новикова, висловлені з приводу творчості поета Анатолія Жигуліна: «Змінити духовно-моральну атмосферу нашої дійсності… Чи наївне це прагнення? Воно, звичайно, за першої нагоди ми зразу ж починаємо іронізувати над ідеалізмом, посилатися на соціальні передумови та економічний базис. Але іронія історичної долі й полягає в тому, що наша тотальна прагматична орієнтація на «базис», наше схиляння перед цифрами виплавки чавуну й сталі обернулося великими негараздами саме в «базисній» частині. В країні, де матеріалізм піднесли ледь не до рангу релігії, вельми скрутно стало саме з усілякого роду матеріалами. І чи не приходимо ми саме сьогодні до неминучих думок про те, що духовне звільнення особистості — не десерт до соціальних перетворень, а їхня складова частина і необхідна умова».

От у цьому «духовному звільненні особистості», як від ейфоричних захоплень творіннями рук своїх, що поставило на межу катастрофи саме життя на нашій планеті, так і від страху перед обширом та загадкою власного буття, й повинна зіграти особливу роль фантастика.

«Ми зачинили двері перед помилкою, але як же туди зайде істина?» — запитував Рабіндранат Тагор. Справді, історичний досвід розвитку науки з усіма його успіхами та розчаруваннями показав, що на великому шляху пізнання світу ніде не можна чіпляти табличку з написом «Сюди ступати заборонено». Навіть помилки, за умови їхнього мудрого осмислення, стають надійним способом здобути цікаву інформацію. Та й чи існують вони, ті помилки? Середньовічні алхіміки, звичайно, гонилися за примарами, але скільки необхідного для сучасної хімії відкрили вониі Та й чи такі то вже були примари? Адже з позиції періодичного закону Менделєєва ми вже уявляємо, який ланцюжок перетворень має пройти залізо, щоб стати золотом. І так — з усім.

Помилок немає — є тільки нижчі й вищі витки одвічної спіралі пізнання.

ПРОСТЯГАЮ У НІЧ Я РУКИ

Дім у Карпатах він купив, коли цвіли проліски; намагаючись не ступати на них, ішов слідом за жінкою, котра чекала, що з нею торгуватимуться, й дивувався благам, які дісталися йому так дешево. «Стільки навколо квітів… Ліс підступає до самісінького порога, а головне — гори, гори… І вночі над головою — великі зорі, а крім того…»

А крім того, в цій старезній споруді, якщо докласти до неї рук, можна опорядити чотири кімнати з високими стелями та величезними, надійно заґратованими вікнами; ті грати, що замикалися на грубий замок, особливо сподобались Ігореві. Він негайно ж розчахнув їхні стулки разом з посірілими від бруду рамами і, хустинкою змівши з підвіконня мертвих комах, заплющив очі, насолоджуючись духмяним повітрям.

Жінка нетерпляче торкнулася його плеча, й вони удвох обійшли те, що можна було назвати обійстям.

Будинок таки ж дуже занепав — у ньому ніхто не жив років із тридцять, — однак зводила його людина зі смаком, що виявився і в плануванні приміщень, і в малюнку на кахлях двох мініатюрних грубок, і в різьбленому обідку, який прикрашав дах; це був маленький дерев’яний замок, гніздо якогось романтично настроєного анахорета, чиє життя нагло урвалося. На горище Ігор не схотів видиратися, злякавшись протрухлих східців та вузького лазу, зате не проминув підняти віко великої скрині, що стояла в передпокої. Там лежало поцвіле дрантя із слідами справді королівської оздоби — пишної вишивки та металевих бляшок; Ігор підніс до світла чоловічу сорочку й довго милувався візерунком на рукавах — вершники в крислатих бриликах, а поміж них — символічна жіноча постать, що годує з простягнутих рук двох лебедів. Берегиня…

— Не забирайте нічого з тутешніх старожитностей, — попросив він. — За те вам доплачу.

Жінка, яка й досі не мала певності щодо наміру чергового клієнта, — скільки їх, приїжджих та з сусідніх сіл, марно сюди поповодила! — несміливо запитала:

— То як? Ви хочете тут жити?

— Наїздами.

— Та чо! — зраділа жінка. — Дім, звичайно, лишився без пуття, але в найбільшій кімнаті сидіти можна хоч би й зараз.

— Можна. Коли ви ще помиєте підлогу й побілите хоч трохи стіни, то я вам доплачу.

Подумавши, він назвав ціну, яка становила десяту частину тієї, що її просили за будинок, — великою вона йому не здалася, бо неприємної роботи й справді було доволі: пилюка аж закам’яніла по закутках.

Все ще не ймучи віри, що задавнену проблему нарешті вдалося розв’язати, жінка пообіцяла клопіт Із оформленням узяти на себе — нікому ця хата тут не потрібна, й чоловік давно домовився з сільрадою про її продаж. Податки й таке інше вони також заплатять.

Сідаючи в машину, Ігор кивнув:

— Та вже ж якось порозуміємось. Завдаток дам хоч би й сьогодні.

Він подумав, що оформлення купівлі й справді могло б стати неабияким клопотом, але — байдуже, без радості, що його збувся. Зрештою, цей замок у Карпатах був просто забаганкою, і коли б виникли якісь серйозні труднощі, то він від свого наміру відмовився б так само легко, як і зважився на нього. Та все складалося само собою — ну от і добре.

Ігор Манжара був художником-пейзажистом, і літо в нього минуло в клопотах з великою виставкою, про яку мріяв давно і палко. Він з ранку й до вечора сидів у залі, де вона врешті відбулася, чекав відвідувачів і спостерігав, як сонячні зайчики, що проникали крізь пишні штори, мов зграйка птахів, перебиралися з одного полотна на інше й ніби скльовували з них свіжість барв.

Знав, що живопис нині не дуже популярний, що людей не приваблюють і найгучніші імена, однак усе одно чувся розчарованим, бо відвідувачів було таки ж обмаль. Приходили здебільшого бабусі, яким однаково де читати нотації своїм безцінним онукам.

— Ось, Владичку, річка: ти пам’ятаєш, як ми з тобою їздили до села і бачили достеменно таку? Шкода, що нам тоді не вдалося покупатися, бо недалеко був заводин, який водичку в тій річечці отруював… Що-що? Ні, на картині водичка чиста, не отруєна. А це — галявина в лісі, а під кущем — гриби. Колись я так любила збирати їх, але тепер учені пишуть, що їсти гриби вже не можна, бо вони накопичують важкі метали, а це небезпечно для здоров’я…

Бабуся зітхала, згадуючи, мабуть, ті часи, коли в дівоцтві вона вибігала під грозовий дощ, аби коси були густими, а шкіра свіжою; що ж до онука, то він, вочевидь, розробляв план, як виканючити за культурно збавлений час додаткову порцію морозива чи апельсинову жуйку. В таких випадках Ігор ховався за портьєри або ж тікав до читального залу й вертався, коли чув дівочі голоси й тупотіння підборів по мармурових східцях. Біля зграйки школярок-старшокласниць ще можна було погрітися в промінні слави… Втім, скоро Ігор зрозумів, що більше від оповитих маревом доріг, які щезають за обрієм, більше від схожих на вітрила хмар важать вишневі очі автора картин і той його невідпорний для юнки вік, коли чоловік, набувши зрілості, ще зберігає юнацьку жвавість та струнку поставу.

Словом, після метушливого, сповненого надій та скорих розчарувань літа раптом настала осінь з монотонними дощами й ранніми заморозками — вони обірвали листя, що навіть не встигло зжовкнути, й вихолодили воду; аж у листопаді повернулося тепло, але безрадісне: на голі дерева й мертві квіти.

Тоді Ігор згадав про свій карпатський замок, і перспектива побути в ньому на самоті, відпочити від суєти (малювати пейзажі він уже не збирався, досить і того, що встигнув набазграти до своїх тридцяти п’яти років) здалася йому надзвичайно привабливою.

Замок його був кілометрів за три від села; повільно йдучи до нього широкою дорогою повз вечірні згуки, подзенькування коров’ячих дзвіночків, запашні дими й зацікавлені погляди, що зблискували за парканами, Ігор вдивлявся в рожеву смужку обрію поміж горами й думав, що він фактично купив собі ще одне життя. От вийняв з кишені гроші і — купив: з блуканням по лісових нетрищах, з тишею, з сидінням перед вогнем, з читанням книжок і старих журналів, які братиме в тутешній бібліотеці. Можливо, з цікавими знайомствами. Та ні, знайомств не треба — має достоту натішитись самотністю.

Дерев’яні східці, які вели до його замку, були давно поламані й рознесені весняною водою — він видерся, чіпляючись за Дрібні кущики й траву. Обійшов навколо свого набутку й здивувався, яка це все ж таки велика й капітально збудована споруда, здатна опиратися вікам. Зрештою, у тому немає нічого дивного, бо ліс на житло тут заготовляли взимку, коли дерева спали, й подовгу витримували стяті стовбури, допоки з них вийде живий дух, — інакше душа смереки чи дуба ночами збавлятиме господареві сну. «Не знаю, чи є душа у дерева, — думав Ігор. — Але після такої підготовки воно, мабуть, ставало, як цегла, — його стачало не на одне покоління».

Згадка про пов’язані з «душею» дерева прадавні повір’я в лісовій тиші пізньої осені збудила якесь прикре відчуття: належало б когось впустити поперед себе в господу, з якої давно вже вивітрився людський дух, — кішку або ж собаку. Та навколо не було ніякої живності, лише каркала на суку ворона та десь і без вітру порипувала стара сосна. Ігор через силу повернув ключ у великому заіржавленому замку.

Жінка, яка так дешево продала йому дім і трохи праці рук своїх, виявилась на диво сумлінною: велика житлова кімната, кухонька й маленький передпокій справді були ретельно вимиті, побілені, все в них лишалося на своїх місцях. У кімнаті стояло залізне, застелене смугастим ряденцем ліжко, два так званих віденських кріселка й маленький столик, заставлений чисто вимитим начинням, потрібним скромній людині в її самотині: два горщики, два полив’яних кухлики, плетена хлібниця, накрита полотнинкою, і — це вже зовсім розчулило Ігоря — мідний, до блиску начищений кавничок, вочевидь, зроблений у минулому столітті. В притуленому до груші-дички присадкуватому хлівці було повно дров.

Ігор затопив кахляну грубку, де тяга була чудова, й зварив у тому кавничку, що незабаром нагадав про себе мелодійним свисточком, привезеної з міста кави? з насолодою випив два кухлики і, почуваючись безмежно щасливим, ще раз похвалив себе за те, що піддався химерному пориву купити в Карпатах хату, який перейняв його одного разу під поганий настрій. Сподівався на маленьку, занедбану колибу, а доля послала йому цей і мальовничий замок з дикими кабанами та ведмедями, що підходять до самісінького порога, і, звичайно ж, з привидами…

Та вночі з привидами боротися було значно важче, ніж удень, і в цьому Ігор переконався, коли від кави прикинулося безсоння.

Він чув, як за стіною хтось зітхав, постогнував і ніби марив уві сні; часом до Ігоря долинали окремі, сповнені розпачу слова. «Пождіть!» — виразно почув він одного разу.

Ігор устав і ввімкнув електрику: це була єдина вигода епохи науково-технічного прогресу, про яку подбали спадкоємці, аби знайшовся покупець. В стінці, звідки долинали шерехи, намацав двері, прикриті широкими паперовими фіранками, колись, певне, блакитними. На них ледь проступали самотні журавлі, що, повтягувавши голови в плечі, стовбичили на порослому скупенькою рослинністю болоті. Придивившись, Ігор вразився небуденному хисту того, хто їх намалював; це були старі або ж немічні птахи, котрі не змогли відлетіти й приречено чекали своєї долі.

Раптом Ігор пригадав, що чоловіка, який тут жив до нього, одного дня знайшли застреленого в цій самій кімнаті; й досі невідомо, хто вчинив те лиходійство, кому завадив лагідний маляр, який постачав навколишні села своїми невибагливими творами.

Ігор поторгав грати на вікнах — вони незрушно сиділи в пазах, перевірив запори на дверях— міцні, хоч тримай оборону, однак все одно брало з-за плечей від того, що так-сяк забиті двері за фіранками вели у недосліджену кімнату: ну як можна було купити великий дім і полінуватися засвіт обійти його! Коли він врешті позбудеться своєї легковажності? Тоді, коли його заскочить якась біда?

За вікном падав сніг, густий, лапатий, що хтозна-звідки й взявся в ще теплій листопадовій тиші: здавалося, хтось з того боку повісив на вікно білу запону, аби вберегти від лихого ока самотню людську постать. Від тепла з кутків дужче тягло мертвотним духом цвілі. «Пождіть!» — знову пролунало за стінкою.

Так, це було те, чого Ігор зовсім не чекав — страх! Сівши на ліжкові, спробував укоськати нерви: висміяти себе, збудити здоровий глузд — та що там може бути за тією стінкою? — але з того не вийшло нічого: страх ніби проступав разом із холодом, якого дім набрався за три десятиліття, і тепло грубки здавалося кволеньким росточком, що марно тягнеться до сонця з глухого льоху. Страх душив Ігоря, скручував тіло в болючу грудку, обсипав приском скроні; коли його тортури стали майже нестерпними, прийшли думки, а з ними і полегкість.

Ігор подумав, що смерть — це пульсар, який щомиті посилає нам свої сигнали, це — «чорна діра», де таємниче щезає час, замкнений у нашій свідомості, й що далі відбувається, ми ніколи не довідаємось, бо з «чорної діри» немає вороття. Коло за колом описує людське життя в гравітаційному полі смерті, щораз втрачаючи дещицю закладеної в ньому енергії — з думками, сміхом, диханням, хворобами, з радощами й болями, і того ми не помічаємо, аж поки підійдемо на відстань радіуса падіння в небуття.

Ігор думав, що оте відчуття невмолимого прискорення часу, — а воно у кожного з’являється з віком, — диктує внутрішній лічильник, який зіставляє уже прожите з тим, що залишилося попереду, його ж лишається все менше й менше… А як раптова смерть? Ну що ж, це катастрофа, що легко стається в сильних гравітаційних полях: внутрішній лічильник про неї не сповістить, і все ж таки людині, яку втягнула «чорна діра» смерті, в останню мить, можливо, відкривається відносність часу — в багрових відсвітах сповільнених секунд, останніх на цьому світі.

Ігор думав: куди дівається енергія, яку людина так Щедро віддає з усіма її життєвими виявами, і що це за енергія — електромагнітні поля, які фіксують фізики, досліджуючи наші випромінювання? Та ні, скоріш це має бути енергія гравітаційна — випромінювання тіла, що безперервно кружляє над «чорною дірою» смерті, та енергія не реагує з речовиною, а тому ніякі сучасні, прилади її не вловлюють, і все ж таки вона є і, можливо, не так уже й розпорошується в просторі, як нам здається. Болі й радощі вчорашніх днів котяться над Землею, аби Дорогою перейняти тих, хто готовий їх сприйняти; вуста померлих щось промовляють до живих, і живі самі не усвідомлюють як приймають ті пошепки мовлені слова: тихою мовою спілкується все суще у природі — мовою слабких, а не потужних електромагнітних полів, мовою полів гравітаційних… Пошепки мовлені слова стають твоєю суттю, і ти ніколи не дізнаєшся, що ти узяв, а що віддав, де ти, а де хтось інший, як не збагнеш непереборну таїну смерті.

Нараз Ігор помітив, що він важко дихає, ніби раптово зупинився в бігу: думки вислизали, меркли, й за мить йому вже не вірилось, що він замахнувся на такі складні матерії: ніби якийсь навальний вітер торкнув його в цій мертвій тиші й далі полинув, сколихуючи дорогою душі, котрі з якоїсь причини стали цієї ночі недремними. Все випадок у світі й водночас усе — закономірність.

Ігореві схотілося малювати, й він гірко пожалкував, що, пойнятий творчим зневір’ям, яке настало після омріяної виставки, не взяв із собою потрібного причандалля. Але в кутку стояли бляшанки з фарбами — тридцятилітньої давності, звичайно ж; розкривши їх, Ігор побачив, що вони зовсім свіжі, й вкотре здивувався люб’язності колишньої власниці старого карпатського замку. Вона так прагнула відробити свою завелику, як їй здалося, оплату за роботу прибиральниці, що навіть купила в найближчому містечку все потрібне для художника, навіть мольберт поставила в кутку І натягла на раму полотно.

Що ж малювати? Звичайно, не пейзажі — серед тутешньої краси, що викликала мало не побожний трепет, така поспішливість здавалася блюзнірством. А що ж тоді?

Раптом в уяві Ігоря з’явився образ молодика з ледь схиленою головою й прекрасним обличчям, обрамленим’ витким волоссям: ось він іде кудись під темним, грізно насупленим небом, притримуючи на грудях вільний одяг} тих, хто його чекає попереду, не видно, але до них звернений його погляд, в котрому стільки вогню, що стачить повести за собою хоч би й цілий світ.

«Що це зі мною, — думав Ігор, накидаючи контури картини, — Я ж ніколи не малював жанрових сцен — звідки це в мене? Сніг, поле…»

Але радість, така гостра, що її не можна було відрізнити від болю, зламала внутрішній опір, і враз все втратило значення — сумніви, нічні страхи, він знав, що мусить завершити картину й працюватиме навіть тоді, коли б крапля за краплею спливала з нього кров: робота була непереборним заклинанням смерті, втім, і це не мало значення, бо навіть від «чорної діри» небуття в нього вже не паморочилася голова.

Нічого такого раніше не відчував…

Прокинувся аж по обіді й довго роздивлявся намальоване. Це був типовий народний примітив…

Ігор не визнавав такого: жанру, принаймні коли за нього бралися люди з вищою спеціальною освітою, що прагнули бачити світ очима химерного дядечка з минулого століття. Для дядечка розпис мисника чи скрині був природною потребою, єдиним способом вирватись з духовної темряви й піднестися до високої краси; дядечко щиро прагнув справжнього професіоналізму, а що не досягав його, то мав це за свою біду, а не предмет хизування. Що ж до сучасних художників, то чимало з них ставали примітивістами після того, як переконувались, що негодні привернути увагу власною творчою особистістю, й те Ігореві здавалося негідною спекуляцією, що тільки принижувала справжню народну творчість. Увесь той потік механізаторів із головами, стилізованими під розквітлий соняшник, свинарок, які тримали за ратички вбраних у брилики чи з заплетеними кісками поросят, усі ті химерні квіти, що мали символізувати радість життя, і постаті з навмисне порушеними пропорціями нагонили на нього жах своїм одвертим несмаком; він і зараз ні в чому не змінив своїх поглядів і все ж… Ця ніч, цей непереборний потяг до роботи, натхнення… авжеж, натхнення, ніколи раніше воно не осявало його так яскраво: ні, тут помилки бути не могло — помилка ховалася в його переконаннях. Якщо тільки вони мали якийсь стосунок до пережитого.

У двері постукали: до нього пробилася крізь болото колишня власниця будинку. Була вона заталапана по вуха, але усміхнена й жвава.

— Йой, йой, а я ж вас виглядала всеньке літо: чого це ви не хочете до нас іти? Аж ніяк мені було: що це, виходить, людина гроші гейби у воду вкинула… Коли це собі дивлюсь учора, аж хтось чужий і ніби не чужий береться повз нашу хату… Ви чи не ви, гадаю, прибігла подивитися, аж воно й справді замка нема на дверях — а таки ж ви!

— А не подумали, що інший хто міг його відбити?

— Та де! Такого у нас не водиться.

— Немає злодіїв чи розбишак?

— Не чути! Ми всі тут один одного знаємо від діда-прадіда, то ганьба всьому селу була б, коли б щось трапилось. Спокійні будьте! Я вам принесла молока і сиру, бо хтозна, чи маєте що їсти. А магазин відсіль неблизько…

— Щиро вам дякую.

Він хотів одразу дати гроші, але жінка замахала руками і, схопившись із кріселка, метнулася до порога:

— Я що, не можу вас пригостити? І так… Я ще вам принесу!

— Стривайте, — рушив за нею Ігор. — Але ж щось сталося з тим чоловіком, який до мене жив тут?

— Е, то коли було, в такі часи непевні… Не думайте про те! Вам, може, хлопця свого прислати, допоки звикнете? Воно ж таки і справді маркітно…

Від хлопця Ігор відмовився, та, провівши жінку, відбив двері за фіранками з журавлями й подивився, що там у тій недобудованій кімнаті.

Анічогісінько. Уся підлога була застелена соломою, що вже давно змервилася: звичайно ж, у ній замешкались полівки, на зиму перебравшись у тепліший сховок, — звідси й зітхання, і стогони, й таємниче «Пождіть!».

— Ото комедія!

Наставав вечір у тиші та відсвітах вогню від кахляної грубки — цього разу натопив, не шкодуючи дров, бо ж тепло любив, а хату необхідно було добряче просушити, — й тривожні роздуми знов опосіли Ігоря.

Яка таємниця пов’язана із вбивством маляра, котрий тут жив? Що думав він, що відчував, коли на нього війнуло нескінченністю з «чорної діри» небуття, коли клубочок часу й простору, обмежений його свідомістю, щось зіштовхнуло в її пащеку? Смерть була наглою — отже, могутня гравітаційна хвиля енергії молодої ще людини виплеснулась у світ… Що далі з нею сталося?

Почало брати з-за плечей, але Ігор уже знав, як врятуватися від страху. Коли його з якогось дива потягло на біблійні сюжети, то варто обрати щось справді серйозне, з філософським підтекстом… наприклад, по-своєму осмислити тему вірності й зради, уособлену в Іуді й Петрі, або ж образ Понтія Пілата з його цинічним розумінням ситуації, або…

Та не встиг він торкнутися пензля, як одразу ж І забув про свої наміри: вранці не сходив з дива, роздивляючись свій черговий витвір.

На грубій мисці, з якої щойно так-сяк обтерто кров, — голова Іоана Хрестителя; ганчірка лежить поряд, на дубовому столі, абияк збитому з не дуже підігнаних дощок. Обличчя спокійне, і тільки в ледь зведених бровах відбились пережиті муки. Яке безглуздя! Голову нещасного викривача можновладної Іродіади поклали на коштовну тацю — то був сюжет із життя царствених осіб, і до нього належало дібрати відповідний антураж. Він знає це — звідки ж взялася полив’яна миска? «Побачимо, що мені ще примариться», — подумав Ігор, ловлячи себе на тому, що вже з нетерпінням чекає вечора.

Вдень він обстежував горище — високе, розділене на дві половини, з них, вочевидь, збиралися робити житлові приміщення («Це уже б шість було», — байдуже завважив Ігор). Тут, як і годилося, складали старий мотлох, і було його зовсім небагато: ще одна скриня, щедро прикрашена розписом та різьбою, кілька надбитих горщиків і дерев’яні граблі без зубців. Колись люди вміли цінувати вкладену в речі працю, та й своїм потребам не дуже давали волю.

Різьблену скриню Ігор вирішив стягти униз, а при нагоді то й забрати до Києва.

…Цієї ночі він малював стомлену пологами молоду жінку, що з ніжною грацією сповиває дитину в яслах, і дві рогаті голови корів, й старого дідугана, що спираючись на костур, розчиняє двері кошари, а з-за його плечей визирають інші діди. Низько над ними горітиме в небі хвостата зірка.

То мала бути велика картина, і малювати її належало не одну ніч; відірвавшись перевести подих, Ігор подумав, що страх для нього, як наркотик: на його вершині народжується щось таке, від чого усе, крім роботи, втрачає вагу; мабуть, в такому стані був Архімед, коли побачив занесений над собою меч.

«Не чіпайте моїх креслень», — прошепотів Ігор, жалкуючи, що не приготував собі келишка води. Він геть знесилився й водночас відчував, що неспроможний відірватись од мольберта.

— Пождіть! — гукнув хтось поряд, і низка червоних, цяток спалахнула перед Ігоревими очима.

Багряні відсвіти заметалися кімнатою, дзенькнуло скло, і, приголомшуючи гуркотом, зірвалося з мольберта полотно.

Ігор опритомнів від стуку у вікно: зіп’явшись на вузеньку призьбу, до нього добивалась жіночка, показуючи бідончик з молоком. Він зробив знак, що йде, й поволі рушив до дверей: ноги були немов чужі й дуже боліло праве плече, мабуть, падаючи, вдарився об грубку.

— О, то вас ніби з хреста зняли. Що з вами? Чого ви лежали на підлозі — взяли млості? Вам лікаря покликать?

— Не треба лікаря. Я трохи запрацювався, — буркнув Ігор, з нехіттю думаючи, що доведеться вступати в пояснення з цією в принципі дуже симпатичною особою.

— Хіба ж так можна? Молодий, файний хлоп — і морить себе. Здоров’я треба берегти, бо що порадує, коли його не буде? Випийте молочка… А в нас у клубі молодь збирається, й моя дочка туди прийде. Вона у мене співатиме, еге-е! Там не те що з Дрогобича та Стебника — з самого Львова приїздять, аби її послухати, радять до Києва посилати вчитись. Може, й ви підете? Порадите мені, чи треба посилать до Києва: людина ж ви освічена.

— Може, й піду.

Під скоромовку жіночки він встиг хлюпнути води в обличчя, випити склянку молока, і йому полегшало.

— Послухаю, як співає ваша дочка.

— Ну, а то чого ж його із дня у день сидіти на самоті? Весело ж буде!

Коли жінка пішла, він подумав, що лишився необстеженим останній закуток його володінь — комора біля вхідних дверей, де, як сказала попередня власниця, замість шафки можна було тримати різне начиння. Ключа від неї не було, та, потягнувши за клямку, Ігор легко відчинив двері.

Там стояла ще одна скриня — вже третя, й на неї жужмом було скинуто мальовані на полотні картини. Одну за одною Ігор брав їх і, внносячи на світло, жадібно роздивлявся.

Людина, що зосереджено прямує полем у зимових присмерках… Голова Іоана Хрестителя на полив’яній селянській мисці…

Останню — «Поклоніння волхвів» — було не завершено, і все ж таки чимось вона різнилася від тієї картини, що лежала, кинута з ночі, в кутку великої кімнати: на ній було вже намальовано хвостату зірку.

Та, придивившись, Ігор зрозумів, що то слід від крові.