"Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999" - читать интересную книгу автора (Тімоті Снайдер)

Розділ 1 Велике князівство Литовське (1569–1863)

Колись Велике князівство Литовське домінувало в середньовічній Східній Європі. Від 1991 р. Литовська Республіка стала маленькою країною біля Балтійського моря. Вільнюс, що колись був столицею Великого князівства Литовського, сьогодні — столиця республіки. Така позірна тяглість приховує величезні зміни, бо за півтисячоліття до 1991 р. литовська не була у Вільнюсі ані мовою влади, ані мовою більшості його населення. Напередодні Другої світової війни в кожному третьому з його будинків розмовляли на їдиш; мовою його вулиць, костелів і шкіл була польська; його сільська околиця говорила білоруською. У 1939 р., коли Радянський Союз відібрав місто в Польщі, литовською мовою у Вільнюсі не говорив майже ніхто. Як у такому разі «Литва» стала такою, якою ми знаємо її сьогодні: маленькою незалежною національною державою зі столицею у Вільнюсі? Наскільки важливим було минуле і чи було воно таким взагалі?

Теперішнє можна зрозуміти в категоріях закритих можливостей. Від середини XVI до середини XX ст. Вільнюс був центром польської та єврейської цивілізацій. До того, як він став сучасним литовським містом, Вільнюс перестав бути польським і єврейським. Колись він був столицею величезної багатонаціональної країни. Щоб перетворитись на столицю маленької держави, треба було відкинути модерні ідеї про відродження колишнього Великого князівства Литовського у формі федерації. Проте місто не стало ані російським, хоча протягом понад двохсот років керувалося з Москви та Санкт-Петербурга, ані білоруським, незважаючи на переважно східнослов'янське населення навколишніх сіл. У Вільнюсі перемогла модерна литовська ідея, грунтована на історії та мові, навіть якщо ми й розуміємо, що історія та мова самі собою могли небагато запропонувати литовським націоналістам, які мріяли про це місто. Як у таких умовах модерний націоналізм здобуває собі територію? І чому саме один модерний націоналізм, а не якийсь інший?

Сучасні національні ідеї зародились у тісному контакті з суперниками з минулого. Твердження про тяглість і справедливість, головні опори національних історій створених держав, були колись зброєю в запеклих і неоднозначних суперечках. Наступні п'ять розділів розглядають долю Вільнюса не лише в світлі литовської перемоги, а й під знаком прагнень і планів, які плекали щодо міста поляки, білоруси, росіяни та євреї.

Зв'язок між національними ідеями та політичними силами не буває простим. Різні члени суспільства мають різну національну лояльність, що може завадити досягненню згоди з критичних питань. Національні ідеї мають власну силу й можуть використовуватись у політичних цілях розважливими парвеню. Вони з'являються в одних умовах, а набувають сили в інших: дотримуючись традиції, вони виявляються неповороткими на практиці; коли ж пропонують новації, то незграбно закликають до змін в ім'я тяглості. Найефективніші національні ідеї взагалі сприймають минуле помилково; щоб зрозуміти їхній прихований потенціал до здійснення змін, ми маємо передовсім вірно оцінити минуле. Наша мета полягає не у виправленні національних міфів, а в розкритті політичних і соціальних умов, за яких ті народжуються й стають впливовими. Цей та наступний розділи допоможуть нам відчути новизну модерних національних литовської, білоруської та польської ідей через розуміння ранньомодерної нації, яка їм передувала. Щоб відчути спадок, залишений модерним національним діячам XX ст., ми розпочнемо із середньовічного Великого князівства Литовського та ранньомодерної Речі Посполитої. Модерне змагання за Вільнюс виросло з попередньої ідеї про націю, поширеної в історичній Литві.

Великі князі литовські були могутніми європейськими воєначальниками XIII–XIV ст. Вони завоювали розлогі території, що простягались від їхніх рідних балтійських земель на південь через східнослов'янські терени аж до Чорного моря. Збираючи докупи залишки Київської Русі після монгольського завоювання, язичники литовці інкорпорували більшість територій цієї ранньої східнослов'янської держави. Православні руські бояри, призвичаєні до монгольського панування, могли вважати Литву не завойовником, а союзником, і тоді як литовська військова потуга прямувала на південь, до Києва, києво-руська цивілізація — православ'я, церковнослов'янська мова та зріла правова традиція — поширювались на північ, до Вільнюса. В той же час, коли Вільнюс замінив Київ як центр православної слов'янської цивілізації, на литовські території почали зазіхати дві католицькі держави: Тевтонський Орден та Польське королівство. Язичницькі великі князі вміло торгувались за своє хрещення, і наприкінці XIV ст. великий князь Иогайла обміняв хрещення за католицьким обрядом на польський трон. Польська шляхта, намагаючись не допустити на трон Габсбургів, запропонувала йому одружитись з одинадцятирічною принцесою Ядвігою. Тож отримавши польську корону, Йогайла, як «великий князь литовський, а також правитель і спадкоємець Русі'' 1385 року в Креві погодився на злиття своїх земель із польськими. Наступного року його охрестили як Владислава Ягайла й обрали королем Польщі. Подальші угоди зберегли цю персональну унію, відновивши литовську автономію та об'єднавши польську та литовську шляхту, а династія Ягеллонів правила Польщею та Литвою майже два століття, до 1572 р.

Ще до Кревської унії 1385 р. Литва за своєю релігією та мовою була радше православно-слов'янською, ніж язичницько-балтійською країною. Обіцянка Йогайли перейти на католицизм стосувалась його самого та решти язичників: більшість же його підданих, як і чимало його власних родичів, вже були православними християнами. Таким чином, наслідком окатоличення великого князя литовського була не стільки християнізація язичницької країни, як запровадження католицизму на вже переважно православних територіях. У свою чергу, поява на цих теренах католицизму започаткувала культурний зв'язок між Литвою та Європою, створивши передумови для польського впливу. Католицьке хрещення Йогайли також гарантувало, що Литва не стане православною державою на зразок Московії. Водночас це дало можливість останній позиціонувати себе як захисника православ'я. Коли Литва приєднала Київ, православний митрополит залишив його і перебрався до Володимира-на-Клязьмі. Його подальше перебування в Московії ускладнило перспективи литовських претензій на спадок Київської Русі. Йогайла мав можливість розв'язати цю проблему, коли у 1380-х рр. обирав між католицькою Польщею та православною Московією. У 1382 р. він зайшов настільки далеко, що навіть погодився одружитись із донькою Дмитра Донського та прийняти православ'я. Проте цей план мав два недоліки: православ'я не захистило б Литву від Тевтонського Ордену, що вважав цю релігію єрессю; крім цього, православ'я підтримало б слов'янських бояр у Литві, вже тоді численніших й освіченіших за Йогайлову литовську династію. Вибір на користь польської корони та католицького хреста був вдалим з огляду як на внутрішню, так і на зовнішню політику: вони забезпечили надійний захист проти тевтонських рицарів, базу для експансії на схід і нове джерело привілеїв для Ягайла та його спадкоємців.

Якщо не брати до уваги політику, середньовічні Польща та Литва мали між собою більше спільного, ніж можна припустити. Коли ми уявимо собі литовців і поляків, які домовляються про умови унії в 1385 р. або планують спільні дії проти Тевтонського Ордену під Грюнвальдом у 1410 р., маємо пам'ятати, що крім латини вони могли спілкуватись і слов'янськими мовами. Місцеві різновиди церковнослов'янської мови, запроваджені в обіг православними священиками з південних земель, стали базою для руської — мови судів Великого князівства Литовського. Приєднавши Галичину, колишнє князівство Київської Русі, відоме в Польському королівстві як Руське воєводство, Польща також дістала свою частку православного духовенства та знавців церковнослов'янської мови. Отже, розділивши землі Київської Русі, Польща та Литва отримали і її культурний спадок, а мова не розділяла тодішніх поляків і литовців настільки, як ділить сьогодні поляків із німцями. Після 1385 р. польсько-литовські суди користувались латиною та двома різними слов'янськими мовами: польською Польського королівства та руською Великого князівства Литовського. Протягом наступного століття литовська продовжувала бути розмовною мовою великих князів литовських та їхнього оточення, але в політичному житті Речі Посполитої її роль залишалась несуттєвою[4].

В наступному розділі ми побачимо, як балтійська литовська мова забезпечила базу для модерної литовської нації, та наразі тим більше маємо зазначити її неактуальність у ранньомодерному Великому князівстві Литовському. Останнім великим князем, що володів литовською, був, вірогідно, Казимир IV, що помер у 1492 р. Коли у 1457 р. він підтверджував привілеї Литви, то робив це латиною та руською; коли видавав збірки законів для цих земель — робив це руською. За його правління в Польщі було запроваджено друкарство: краківські видавці видавали книги польською та церковнослов'янською мовами, але не литовською. Франциск Скорина, перший друкар Великого князівства Литовського, видав у 1517 р. більшу частину Біблії білоруським варіантом церковнослов'янської мови[5]. На початку XVI ст. з'явились також переклади Біблії ще однією місцевою слов'янською мовою — руською, але не балтійською — литовською. На відміну від Скорини, ці переклади виконувались безпосередньо зі Старого Заповіту, з івриту. Їх, очевидно, робили литовські євреї, які знали як іврит, так і руську[6]. Оскільки останньою на початку XVI ст. говорили і місцеві християни, і євреї, потенційними читачами могли бути або перші, або другі, або й ті, й інші. Одне з королівських підтверджень привілеїв литовських євреїв знаходимо року «семьтысяч двадцять второго» (7022/1514), датоване за східною та західною християнськими традиціями і написане руською мовою. Литовський Статут 1529 р. був також написаний руською, а в 1540-х рр. навіть прокоментований великим князем та королем Зигмунтом II Августом у його відповідях литовській знаті у Вільні руською мовою, пересіяною польськими виразами[7].

В Московії урядову мову Великого князівства Литовського, яку ми звемо «руською», називали «литовською» або «білоруською». І хоча сучасні російські історики часом називають цю мову «російською», за тих часів московські книжники, аби мати змогу скористатись Литовськими Статутами, мали перекладати їх на московський діалект[8]. Руська мова значно відрізнялась від тогочасної польської, але в контексті династичної унії з Польщею вона надала слов'янську платформу для поширення польської мови та ідей. Уже 1501 р. правові тексти руською мовою насичуються польськими термінами та навіть польською граматикою. Зі вступу до Литовського Статуту 1566 р. можна зробити висновок, що литовська шляхта на практиці вже вживала польську мову[9]. Акти Люблінської унії 1569 р., яка створила Річ Посполиту, були складені вже тільки польською. Така позиція польської мови у Литві була викликана не польською імміграцією, а радше поступовим прийняттям там політичного ладу, усталеного в Польщі й перенесеного на нову Річ Посполиту в 1569 р. Те, що це більше стосувалось політичної культури, ніж особистого походження, підкреслював Литовський Статут 1588 р., який поширив право шляхетства на єврейських вихрестів. Польща принесла в Литву і європейське право: тоді як середньовічні адаптації римського права так ніколи й не дійшли до Московії, Статути 1566 і 1588 рр. демонструють посилений вплив римських (і німецьких) взірців на Литву[10]. За доби Відродження велика частина того, що доходило до Польщі з Італії латиною, переказувалось польською мовою далі, в Литву.

Здобувши статус літературної, польська мова витіснила в Литві місцеву руську. За доби Відродження польська та литовська шляхта почала користуватись однією мовою, що пришвидшило творення єдиної ранньомодерної політичної нації. Водночас слід зазначити важливу відмінність між переходом від латини до польської мови в Польщі та переходом від руської до польської мови в Литві. У Польському королівстві місцева мова (польська) потіснила імпортовану літературну мову (латину). Підвищення польської до статусу рівної з латиною було прикладом загальної тенденції, яку в латиномовній Європі започаткувало італійське «мовне питання»[11]. У Великому ж князівстві Литовському його розв'язали незвичним для Європи способом: тут імпортована мова (польська) замінила рідну мову політики та права (руську; балтійська литовська мова втратила своє політичне значення задовго перед тим) і перешкодила її наступному літературному вживанню. Таким чином, якщо в Італії після Дайте, а потім і повсюди в християнській Європі, народні мови ставали мовами літератури та держави, у Великому князівстві Литовському мова культури та політики була далекою від народної. І хоча польська, як повсюдно вживана урядова мова, цілковито відповідала потребам республіканських інституцій та ідеалів ранньомодерної Польщі-Литви, вона не пережила народження модерних демократичних національних ідей, що мали такі самі назви.

Обговорюючи вплив ранньомодерних ідей на модерну політику, ми маємо також усвідомлювати відмінності між ними. Ранньомодерна польська нація, що складалась також і з литовської шляхти, була далекою від відомих нам модерних понять про націю. Вона базувалась на ідеї громадянства у великій республіці, де шляхта мала широкі кодифіковані права. До початку XVI ст. польські шляхтичі забезпечили собі захист від королівських примх, визначальну роль у міжнародних відносинах та право накладати вето на нові закони. Розвиток конституційних засад польської держави уможливлював надійне включення земель із різними місцевими правовими традиціями, як-от Королівство Прусія[12]. У подібний спосіб польська система стала моделлю для литовської шляхти, що також прагнула оформити та розширити власні привілеї[13]. Підтримавши конституційну унію з Польщею, литовська знать прагнула натомість отримати такі самі права, привілеї та захист. Після династичної унії з Польщею Литва стала східнослов'янською територією, шляхта якої за своїми правами була рівна суверенові. За умовами Люблінської унії литовські шляхтичі об'єдналися зі своїми польськими сусідами у спільному сеймі та разом брали участь у виборах королів. Литва також зберегла власну назву, адміністрацію, скарбницю, право та військо. Таким чином, Річ Посполита була республікою шляхти, міф про сарматське походження якої об'єднав у ній шляхтичів різного походження та віросповідання, залишаючи осторонь решту населення[14].

Після 1569 р. польська ідентичність литовської знаті дедалі більше ставала питанням культури і політики, часом стосуючись захоплення ренесансною польською літературою, а часом — переходів із православ'я на католицизм. Реформація та Контрреформація набули у Великому князівстві Литовському особливого спрямування. Як і багато аристократичних сімей повсюди в Європі, велика кількість литовських шляхтичів у 1550–1560-х рр. перейшла на кальвінізм. Протестантизм приваблював колишніх православних не лише своїми доктринами, а й своєю подібністю до православ'я у практичних питаннях: відсутністю целібату, вживанням народної мови під час служби, а також причастям для мирян. На відміну від знаті в Німеччині чи Франції, яка переходила з однієї західно-християнської конфесії до іншої, литовські шляхтичі під час Реформації переходили зі східного християнства на західне[15]. Після одного покоління протестантів колись православні литовські родини зазвичай переходили на католицизм, а отже у Великому князівстві Литовському протестантизм виконував роль несвідомого спільника католицизму. Не стільки католицизм, скільки Реформація привернула православних литовців до західного християнства: спочатку в його протестантській, а згодом — у католицькій формі. Звісно, контрреформаційний католицизм перейняв тактику своїх протестантських суперників: вживання ним польської мови (хоча католики видали також кілька книг литовською) посилило престиж польської культури між литовською шляхтою, а її нові прозеліти поширили польську мову серед литовськомовного селянства[16]. В 1579 р. свою академію у Вільні відкрили і єзуїти. Їхню антипротестантську пропаганду не можна було відокремити від закликів до православних прийняти зверхність Риму[17].

Хоча католицизм і був відомий як «польська віра» навіть після Контрреформації належність до неї жодним чином не була необхідною складовою «польської» політичної лояльності. Як і мова, релігія ретроспективно трактувалась пізнішими націоналістами як ознака національної ідентичності. Водночас у Речі Посполитій не було релігійної боротьби, яка привела б до територіальних змін на зразок німецького cuius regio, eius religio, чи французького un roi, une foi, une loi[18]. Литовський Статут 1566 p. було створено комісією з п'яти православних і п'яти католиків. Августин Ротундус, поляк, католик та учасник Контрреформації в Литві, написав довгий трактат на захист литовського права, який видав його друг, Миколай Радзивил («Чорний», 1515–1565), протестант, віленський воєвода і головний прихильник Реформації у Литві (спочатку лютеранства, потім кальвінізму і, нарешті, антитринітаризму). Ротундус також відредагував і переклав латиною Статут 1566 р. Він погоджувався з Радзивилом, що Литва була respublica bene ordinata[19]. Інший поляк та найвідоміший польський єзуїт, Пьотр Скарга (1536–1612), 1577 р. присвятив свою найвідомішу книгу православному київському воєводі, князю Костянтину Острозькому, хоча в цьому випадку стосунки між обома були менш сердечними: Острозький, горда та амбітна людина, виступаючи за укладення церковної унії на власних умовах, придбав і спалив весь наклад книги. Загалом, політичний лад Речі Посполитої грунтувався не лише на толеруванні цінностей західного християнства, але й християнства східного. Релігійний мир між всією християнською шляхтою було підтверджено Варшавською конфедерацією 1573 р. І хоча це толерування багатьох різновидів християнства лише для окремих станів суспільства сьогодні може здатися нам нетолерантним. Варшавська конфедерація не мала аналогів у тогочасній Європі.

Ранньомодерні уявлення про польську націю були обмеженішими й водночас відкритішими за модерні націоналізми, що прийшли їм на зміну. Обмеженішими, бо тоді як сучасні націоналізми охоплюють всіх представників певної нації, ранньомодерна польська нація відділяла політичний стан із виборчим правом від нижчих верств, що такого права не мали. Водночас ранньомодерна нація не була економічним класом: магнати завжди були шляхтичами, але лише деякі шляхтичі були магнатами; заможні міщани не були громадянами, допоки не отримували шляхетство. З іншого боку, в політичних категоріях ранньомодерна нація була відкритішою за сучасну націю, бо, тоді як сучасний націоналізм вимагає централізованої держави, Річ Посполита зберігала в Литві та Польщі окремі правові кодекси та адміністрацію. Ранньомодерна нація була відкритішою і в особистих категоріях, бо тоді як сучасний націоналізм наполягає, що національна ідентичність переплетена з культурним походженням та політичною долею, ранньомодерна польська ідентичність допускала, що шляхтич може належати до однієї культурної групи, але мати іншу політичну лояльність. Ці обмеженість та відкритість відбивались також у ставленні до мови: вважалось цілком нормальним, коли шляхтич вживав одну мову (польську) серед людей свого стану чи в політиці, а іншу (яку ми сьогодні назвали би білоруською чи литовською) — в родині чи зі слугами.

Шляхтич міг водночас бути «литовцем» за походженням, політичним «поляком» і віруючим «русином» (або «греком»). Оскільки протягом тривалого часу Литва включала більшість території Київського патріархату, а її населення було переважно православним, Литву називали «руськими» землями. Об'єднавши свої володіння з Польщею у 1385 р., Ягайло діяв як «великий князь литовський, господар і дідич Русі». В угоді 1449 р. між Польщею-Литвою та Московією перша названа «руською», а друга — «московською». Після завоювання Константинополя турками в 1453 р. Московія висунула духовні та політичні претензії на роль центру православ'я, спадкоємиці Візантії та наступниці Київської Русі. Це виправдало її війни з братами-слов'янами з Литви, чиї великі князі століттями вважали себе спадкоємцями князів київських[20]. На практиці московські прагнення бути Руссю підштовхнули Литву до Польщі. Коли Іван IV («Грозний», правив у 1530–1584 рр., проголошений царем у 1547 р.) розпочав у 1558 р. Ливонську війну він пришвидшив укладення польсько-литовської унії 1569 р. Водночас, звичайно, Польща-Литва також претендувала називатися «Руссю»; ось як виглядав титул Зигмунта II Августа за привілеєм 1569 р.: «Король польський, великий князь литовський, Русі, Прусії, Мазовії, Жемайтії і т. д. господар і дідич». Ставлення Івана Грозного до своїх ворогів боярів також свідчить про разючий контраст із правами литовських шляхтичів, підтверджених того ж року Зигмунтом II[21].

Хоча Річ Посполита досягла значних успіхів у війнах з Московією в XVII ст., а відомий порятунок Відня від турків Яном Собеським у 1683 р. прославив Польщу, XVIII ст. стало для неї часом суцільних поразок. Як побачимо в шостому розділі, повстання в Україні середини XVII ст. остаточно знекровило Річ Посполиту. Вона не змогла забезпечити фіскального чи військового підгрунтя для створення модерної держави. Після початкових успіхів, вибори монархів перестали служити інтересам Речі Посполитої. Королі, які не могли започаткувати династій, менш за все опікувались добробутом держави, а королі іноземного походження не особливо прагнули занурюватись у труднощі польської політики. Широкі права польської та литовської шляхти дали можливість Російській імперії (так почала називатись Московія після 1721 р.) знесилити Річ Посполиту. Оскільки її сейм функціонував за принципом одностайності, достатньо було одного хабара, щоб перешкодити будь-якій реформі. Цар Петро I («Великий» правив у 1682–1725 рр.) дійшов до Балтійського моря та ослабив Річ Посполиту: московський деспотизм скористався з польської анархії. Водночас навіть після дезінтеграції Речі Посполитої у XVIII ст. та занепаду викоханих нею принципів толерантності, польська цивілізація й далі зберігала своє значення у Великому князівстві Литовському. Те, що колись було ознакою шляхетства, перетворилось протягом XVIII ст. на символ статусу, що дало польськості можливість процвітати у Литві ще тривалий час після того, як Річ Посполита стала лише спогадом[22]: її культура розвивалась, хоча політичні інституції так і не змогли пристосуватись до нових умов. Перший поділ Речі Посполитої Австрією, Прусією та Росією відбувся у 1772 р. Останньою спробою польсько-литовської шляхти реанімувати інституції Речі Посполитої стала Конституція 3 травня 1791 р. Вона трактувала польсько-литовську шляхту як єдину політичну націю, відмовилась від принципу одностайності в парламентських голосуваннях і намагалась створити модерну, централізовану республіку[23]. Це спровокувало другий поділ Речі Посполитої Росією та Прусією у 1793 р. Повстання Костюшка проти Росії 1794 р. зазнало поразки й закінчилось третім, останім поділом 1795 р. Річ Посполиту стерли з карти Європи.

Російська імперія Катерини II («Великої» правила у 1762–1796 рр.) поступово анексувала майже все Велике князівство Литовське: Полоцьк у 1772 р., Мінськ у 1793 р. і, нарешті, Вільно у 1795 р. Інкорпоруючи Литву, Росія також поглинула її еліти, що розмовляли польською, та селян, що розмовляли (в переважній більшості) мовою, яку сьогодні ми звемо білоруською, а також міста, населені здебільшого євреями. Кінець Речі Посполитої означав кінець політичного устрою, за якого навіть попри часткові упередження євреї користувались інституційною толерантністю[24]. За мить до складу Росії увійшла більша частина світового єврейства. Після Віденського конгресу, за умовами якого російська частина колишньої Речі Посполитої збільшилась приєднанням Варшави (1815 р.), імперія також отримала й найбільше у світі поляків. Лише з територій Великого князівства Литовського, навіть не згадуючи ані те, що пізніше буде назване Конгресовим королівством, ані Україну, Росія отримала більше шляхтичів польської культури, ніж було дворян російської культури в усій Російській імперії. На початку XIX ст. набагато більше царевих підданих вміли читати польською, ніж російською. Деякі польські та литовські шляхтичі, як, наприклад, князь Адам Чарторийський, стали неймовірно впливовими при дворі царя Олександра I (правив у 1801–1825 рр.). Чарторийський був, наприклад, частково відповідальний за розробку в 1804 р. Положення про євреїв Російської імперії[25].

Зруйнування Речі Посполитої й одночасне запровадження в Росії «смуги осілості»[26] супроводжувались радикальними спробами реформувати юдаїзм та єврейське соціальне життя. Ми ще повернемось до цього в третьому розділі. Наразі зазначимо, що на них впливали історичні міфи, що не були прив'язані до території (як, наприклад, хасидизм, що з'явився в Україні після смерті Баал Шем Това в 1760 р.), а також пан європейські течії (як, наприклад, Гаскала, єврейське Просвітництво). Хоча ці напрямки й перетинались у Вільні, вони були чимось іншим, ніж різновидом традицій Великого князівства Литовського; щось подібне до секулярної єврейської політики з'явилось лише наприкінці XIX ст. Серед християнських підданих царя ранньомодерну шляхетську націю поволі витіснили модерні концепції нації як спільноти носіїв народних мов. Для християн у Литві поділ на нації в XIX ст. був довгим і складним процесом, що підважував чітко окреслені й ретроспективні категорії тогочасних націоналістів. Призмою, крізь яку можна спостерігати за забарвленням ранньомодерного литовського патріотизму у чіткі національні кольори, є поема «Пан Тадеуш», завершена великим поетом-романтиком Адамом Міцкевичем у 1834 р.

Адам Міцкевич (1798–1855) народився на Святвечір через три роки після останнього поділу Речі Посполитої в Новогрудку, їдише- та польськомовному містечку. Місцеві литовські татари щойно збудували нову мечеть. Хоча Новогрудок оточували литовські села, більшість місцевих селян розмовляли білоруською. Міцкевич виріс у свідомій польській шляхетській родині, хоча його батько був, найпевніше, православним, а мати, ймовірно, — єврейського походження[27]. Міцкевич навчався у Віленському імператорському університеті, закладі, який гарно ілюструє дилему «неписьменної» імперії, що абсорбувала велику кількість освічених сімей. На початку XIX ст. російська політика була спрямована радше на збереження освітніх досягнень польською мовою, ніж на русифікацію потенційно корисних підданих. У 1803 р. Олександр I відновив у Вільні школу, засновану єзуїтами у 1579 р., як університет із польською мовою викладання. Цим закладом, як і всім Віленським навчальним округом, керував друг царя Олександра, його радник та наставник польсько-литовський князь Адам Чарторийський (1770–1861). Віленський університет, успадкований від Речі Посполитої, був найбільшим подібним закладом Російської імперії. Протягом життя цілого покоління він підтримував переконання місцевої еліти, до якої належав і Міцкевич, що мовою культури та політики була польська. Університет і пов'язані з ним школи готували людей, які зберегли в історії, літературі та поезії пам'ять про щойно зникле Велике князівство Литовське[28]. (Цікаво, що протягом певного часу секретарем і безпосереднім керівником Чарторийського були українці. Подібно до того, як наприкінці XVIII ст. поділи Речі Посполитої привели на імперську службу поляків, століттям раніше, після поділу України за Андрусівським перемир'ям, у Петербурзі з'явилися й українці.)

Поетичну кар'єру Міцкевича важко уявити без університетської підготовки рідною польською мовою в рідній Литві. Це чітко видно на прикладі його шедевра, «Пана Тадеуша», якого Міцкевич дописав у паризькому вигнанні в 1834 р. Ця історія чвар і кохання литовських шляхетських родин закінчується навесні 1812 р., коли Наполеон та його армії проходили Литвою на Москву. Герої поеми, литовські шляхтичі, приєднуються до французького війська, як воно й було насправді; тринадцятирічний Міцкевич спостерігав це на власні очі. Серед тих, хто приєднався до Наполеона у 1812 р., була третина студентів Віленського університету. І хоча Олександр I виграв війну, він не захотів його закривати, завдяки чому в 1815 р. університетські двері були відчинені для Міцкевича. Та навіть зареєструвавшись студентом, який отримує урядову стипендію, юнак вказав своє ім'я як «Адам Наполеон Міцкевич». Оскільки російський цар заплющив очі на те, що литовська шляхта, вихована в його університеті, воювала проти його ж держави, Міцкевич зміг отримати вищу освіту польською мовою. Пізніше він створив ностальгійний шедевр, у якому поєднав трагедію Польщі з тією ж війною проти Росії[29].

За часів Міцкевичевого навчання в університеті польські литовці вважали, що неминуче відродження Литви пришвидшить творення нової Речі Посполитої. Потенційним суперником цього переконання були не ворожі один одному націоналізми, яких тоді ще не існувало, а російська імперська держава. Ідеї про відродження захоплювали Міцкевича та його друзів-студентів, що називали себе філоматами[30]. Після завершення студій Міцкевич врятувався від викладацької рутини в Ковно «завдяки» арешту ув'язненню та засланню вглиб Росії. Роки його вигнання, проведені в Одесі, Петербурзі та Москві, а потім на еміграції в Дрездені та Парижі, стали надзвичайно продуктивними на найкращу будь-коли створену польську поезію. Міцкевич не приєднався до польського повстання проти російської влади у 1830–1831 рр., поразка якого започаткувала новий, романтичний період польської політичної думки й призвела до закриття Віленського університету. Проте колишні студенти цього закладу продовжували свою діяльність у Литві, Польщі, Росії та Європі. Поезія Міцкевича гармонійно поєднувала людську й національну ностальгію. Річ Посполиту вже неможливо було відновити, а сам Міцкевич ніколи вже не повернувся до рідної Литви. «Пана Тадеуша» було написано у 1832–1834 рр., одразу після розгрому повстання, а сама поема, як тепер знає кожен польський і литовський школяр, починається рядками:

Оскільки в майбутньому його твори стали надзвичайно популярними, Міцкевича потрібно розглядати в його власному часі. Подібно до інших європейських романтиків, він прагнув «створити новий світ на руїнах старого»[32]. Для романтиків Західної та Центральної Європи «старий» класичний світ зруйнували Французька революція та Наполеон, тому своїм завданням вони визначали встановлення нових політичних і культурних засад. На відміну від них, для Міцкевича та польських романтиків старий режим припинив існування з поділами Польщі, а Французька революція та Наполеон принесли надії на його відновлення. Після поразки Наполеона шляхта Великого князівства Литовського вже не мала інших потенційних союзників, за винятком хіба навколишніх селян, і Міцкевичів поетичний романтизм створив політичну дилему. Якщо романтики інших бездержавних націй, таких як Італія чи Німеччина, змогли відносно легко поєднати «простолюд» із новопосталою «політич-ною нацією», то в історичній Литві все було складніше. Гердерівську ідею про те, що кожен народ мас власний дух, виявилось непросто застосувати там, де різні локальні громади, мови та релігії вже так довго й успішно поєднувались із належністю до єдиної політичної нації. Проблема полягала не лише в розмаїтті культур, а ще й у живій пам'яті про колишні політичні інституції. В середині XIX ст. ідея об єднаної Німеччини чи Італії залишала достатньо простору для уяви, оскільки раніше нічого подібного не існувало. З іншого боку, ідея об єднаної Польщі автоматично воскрешала привид щойно померлої Речі Посполитої, тим більше, що в Речі Посполитій якраз перед її розпадом прийняли першу в Європі конституцію. В уявленні Міцкевича Литва була водночас частиною цієї політичної традиції і батьківщиною таких романтичних чеснот, як гармонія, краса, енергія та насолода. Подібно до Гердера, який вірив, що слов'яни можуть принести Європі молодість та енергію, Міцкевич вірив, що Литва оживить всю Річ Посполиту[33].

Ранньомодерні Міцкевичеві ідеї про «Литву» як край багатьох народів, але, зрештою, польського майбуття, були сповнені суперечностей, характерних для часу, коли розуміння національності радикально змінилось. Хоча сам він і не був етнічним польським націоналістом і ніколи не бував у Варшаві чи Кракові, створена ним чарівна поезія стала після його смерті в 1855 р. виразником польського етнічного націоналізму. Хоча Міцкевич ніколи не уявляв собі Литви окремо від Польщі, його образи пізніше використали литовські діячі, абсолютно переконані в своїй відмінній етнічній та національній ідентичності. Наприкінці XIX ст. у північно-західній частині колишнього Великого князівства Литовського литовська мова стала фундаментом для культурної окремішності, якою пізніше скористаються нові націоналісти етнічної Литви. Це означало перетворення Міцкевича на литовського національного поета. Іронія полягає в тому, що якби етнічне визначення національності, яке виникло в Центральній Польщі та Північно-Західній Литві, правдиво відбивало історичні процеси, то Міцкевич виявився би білорусом, а не поляком чи литовцем. Зрештою, він народився серед східнослов'янських селян, яких ми сьогодні звемо білорусами, серед яких і відбувається дія «Пана Тадеуша». Але ще більша іронія полягає в тому що білоруська шляхта та письменники, найвідданіші прихильники Міцкевича, так і не скористались своїми «етнічними» перевагами і не претендували на нього як на свого «національного поета» Модерний етнічний націоналізм, що охопив Міцкевичеву Литву, колишнє Велике князівство Литовське, мав би базуватись на мові «більшості», або на діалектах, які сьогодні ми назвали би білоруською мовою. Однак цього не сталося. Етнічний націоналізм — це політична ідея, а її успіх чи поразка має мало спільного з розмірами «етнічних груп». Як ми спробуємо показати в наступному розділі, політика забезпечила найширші можливості для інтерпретацій «Пана Тадеуша», які за своїм духом були якнайдалі від оригіналу (у випадку литовського та польського етнічного націоналізму), водночас маргіналізувавши можливість політичного використання його найточніших інтерпретацій (у випадку білоруського та польського федералізму).

Випробуванням ранньомодерного литовського патріотизму, артикульованого Міцкевичем, стало повстання 1863 р. проти російської влади. Тоді мало хто вірив у відновлення Великого князівства Литовського та Речі Посполитої за допомогою союзу (польсько-мовної) шляхти з (литовсько- чи білоруськомовним) селянством. Між російською поразкою у Кримській війні (1856 р.) та скасуванням кріпацтва Олександром II (1861 р.) деякі польські шляхтичі з Литви таємно радились, як розв'язати проблему кріпацтва так, щоб задовольнити і землевласників, і селян[34]. Зокрема, Якуб Гейштор (1827–1897) намагався переконати литовську шляхту звільнити селян раніше від царя. Хоча він і досяг успіху в своїй місцевості, загалом у Литві шляхта втратила можливість скористатись із неминучого. Гейштор, вважаючи себе польським шляхтичем, який працює над зближенням з польським народом, відкрив школу, де викладали литовською, і не бачив у цьому жодної суперечності[35]. Під час повстання 1863 р., яке він розцінював як передчасне, Гейштор таємно співпрацював з радикалом Костянтином Калиновським (1838–1864). Під час повстання Калиновський обіцяв селянам землю, звертаючись до них їхньою власною мовою (білоруською)[36]. Антанас Мацкявічюс (1828–1863), хоча зараз і вважається протолитовським націоналістом, боровся за відновлення Великого князівства Литовського у тимчасовому союзі з Польщею[37]. У 1863 р. всі троє намагались переконати селян боротись за своє власне щастя, хоча насправді не вірили, що простолюд зрозуміє необхідність відновлення республіки. Ці та інші лідери 1863 р. вже не були ранньомодерними патріотами, що прагнули відновити шляхетську республіку; але вони ще не були й модерними націоналістами, цілком готовими до ототожнення нації з народом. Їх спроба перемогти Російську імперію за допомогою народу виявила дві вихідні дилеми. По-перше, використання інших мов, ніж польська, означало появу нового типу національної політики: якщо селян можна було закликати ризикувати життям їхніми власними мовами, звісно, можна було очікувати, що вони захочуть чути свої мови та читати ними і в спокійніші часи. По-друге, необхідність надати селянам землю, щоб здобути їх підтримку, поставила шляхту перед складним вибором між особистою безпекою та національним визволенням.

Після поразки в 1830 р. Міцкевич ностальгував за ранньомодерною політичною нацією. З поразки 1863 р. з'явились модерні політичні ідеї.