"Умань козацька і гайдамацька" - читать интересную книгу автора (Юрій Мицик)ДОДАТКИІван Ганжа (Ганджа) — червень 1648 – (?)09.1648 Степан (Штепа) Байбуза — вересень 1648 – жовтень 1649 Йосип Глух — жовтень 1649 – липень 1654 Семен Оргіяненко — липень 1654 – січень 1655 Йосип Глух — січень – літо 1655 Михайло Ханенко — літо 1655–1660 Іван Лизогуб — 1661–1663 Максиміліян Булига — 1664 Григорій Білогруд — 1664 Михайло Ханенко — жовтень 1664 Іван Сербин — 1664–1665 Григорій Білогруд — 1666–1667 Михайло Ханенко — 1667–1671 Петро Григорович Беспалий — січень 1671 Григорій Білогруд — 1671–1672 Іван Грозденко листопад 1672 – квітень 1673 Скидан (?) — 1673 Степан Яворський — травень 1673 – серпень 1674 Микита Синенко (Сененко, Сеневич) — вересень 1674 – жовтень 1675 Кобзаренко — 1677 Василь Лукомський (наказний полковник Мазепи) — 1709 Попович (полковник П. Орлика) — 1712 Іван Гонта — 22.06. – 7.07.1768 «Мостивий пане Хмелецький! Ознаймую вашій мості, мостивому пану що там у тому краю робиться. Вся орда готова до нападу на державу його королівської мості, бо ми і язиків чотирьох послали до його королівської мості, котрі свідчать про це. З Москви Ізварський (? — При цьому зі службами моїми віддаюся якнайпокірніше милості вашої мості, мого мостивого пана. Дано з Умані 6 травня 1622 р. Вашої мості в усьому зичливий приятель і слуга Криштоф Бокрицький, козак його королівської мості Війська Запорізького». «Конфесата козака Семена Марченка 20 квітня 1653». 1. Хмельницький на русинські свята (Великдень. — 2. На Бузі під Сумівкою переправилася тисяча ординців, в четвер буде тиждень, як це сталося. Орда має стати під Ободівкою. 3. Пана Доманського, товариша хоругви й. м. пана Стжижевського везли через Умань до Хмельницького. 4. До Бузівки пройшло 300 ординців, бо там стоїть Білоцерківський полк, у котрому, за словами (Марченка), є п'ять тисяч (козаків). 5. Носачу (Хмельницький) не наказував відступати від Брацлава. 6. У Хмельницького був посол від хана, дізнаючись, куди він накаже їм приходити і де вони повинні збиратися. 7. Князь Радзивил за Дніпром, а син Хмельницького має виступати проти нього після русинських свят. 8. Хмельницький вже вдруге послав з Умані Демочка й Бутка по орду. 9. Посол Ракоці й валаського господаря пройшов через Умань до Хмельницького, в четвер буде тиждень, як це сталося. Каже, що вони мають з'єднатися один з одним і воювати проти короля. 10. Цей же Семен Марченко, посланий з Умані уманським полковником Глухом як шпигун. Він мав повідомляти, де знаходиться військо ляхів. 11. Другий, на ймення Стефан Дзяд, відправлений з попереднім, добре говорить польською; кульгає на праву ногу, хоча вона у нього не болить. їм Глух дав по золотому, а коли повернуться, обіцяв дати по два воли. 12. З Умані під Новий Костянтинів має бути висланий роз'їзд під час русинських свят. Для цього роз'їзду відібрати добрих козаків. З ними ж буде послано таке ж число ординців. 13. За Сухою Дібровою, за 10 миль від Умані, стоїть 15 тисяч орди, тисяча з яких прийшла в Умань. 14. Під час тих же русинських свят з Брацлава під Бар мав бути висланий роз'їзд проти пана Кондрацького. 15. Молдавський господар через те втік своєчасно, каже (Марченко), щоб зрадою в'їхати до Кам'янця. За словами (?) (Марченка — ?): «Ти живи у Кам'янці, а коли ми прийдемо, щоб ти нас впустив». ( «…На землі руській, тобто козацькій, ми помітили, що чимало козаків, а також їхні дружини та діти вміють читати, знають порядок служб і церковні пісні. Духовенство оточус опікою сиріт, вчить їх і не залишає їх тинятися. У цьому краю є величезна кількість удів та сиріт. Причиною цього є страхітливі війни, які не припинилися і донині з часу повстання гетьмана Хмельницького. Щовечора протягом цілого року сироти по заході сонця відвідують всі доми, просячи допомоги. Зворушливими голосами вони співають пісні до Найсвятішої Діви Марії, їхній голосний спів можна здалеку почути. Після закінчення співу вони отримують від мешканців дари у вигляді грошей, хліба, їжі та інших речей, які помагають їм вижити. Завдяки опіці духовних осіб над ними, більшість серед них вміє читати. Кількість письменних тут значно зросла від часу приходу до влади Хмельницького, котрий визволив цю землю і визволив численні мільйони православних з ярма ворогів їхньої віри, проклятих ляхів… Ми виїхали з Рашкова… у супроводі десяти козаків. Подолавши близько двох великих миль, ми прибули до містечка Димитрашківки… Особливо нас здивувала величезна кількість дітей; їх було не менше, ніж піску. У цих людей ми побачили величезне релігійне почуття, побожність і богобійність, що справило на нас сильне враження… Увечері ми були свідками, як діти–сироти обходили, згідно із звичаєм — будинки мешканців. їхнє співання побожних пісень брало за серце і тішило; нас дуже зворушили їхні голоси. …Ми виїхали (12 червня) з Димитрашківки шляхом, що вів повз дерев'яну фортецю. Подолавши півтори милі, ми наблизилися до наступного торговельного містечка, яке називається Ми подолали дві милі і в'їхали до торговельного містечка Наша дорога і цього, і наступних днів вела через ліси, в котрих росли дуби та інші високі дерева, що служили ляхам як матеріал до збудування фортець, селищ і будинків. Тепер, коли козаки стали тут господарями, вони розділили ліси між собою, вирубують дерева, корчують (орють) ґрунт і сіють збіжжя. Кожне поселення чи містечко в краю козаків сповнене людей, особливо багато там малих дітей. Кількість мешканців містечка сягає 40–50 тисяч, навіть і більше, а дітей там більше, ніж трави. Багато серед них уміє читати. Сиріт і вдів у цьому краю багато, бо чоловіки гинуть у постійних війнах. Тут панує звичай укладення шлюбних відносин у дуже молодому віці, наслідком чого є така велика кількість дітей — більше, ніж зірок на небі та морського піску. Поблизу поселення чи містечка часто знаходиться ставок, у якому збирається дощова вода або вода із струмків, що тут течуть, люди називають його гелестен (рибний ставок по–угорськи. — …Через дві милі ми приїхали до містечка, швидше міста, більшого і гарнішого, ніж ті, що ми проїхали. Воно зветься Усі козаки — чоловіки й жінки, носять імена великих святих. Духовні особи відрізняються накриттям голови, їхні скуфії зроблені з чорного сукна і приоздоблені чорним хутром. Сукно є таким гарним, що не поступається оксамиту. Багаті носять ковпаки з чорного оксамиту, обшиті соболиним хутром. Якщо йдеться про протопопа, то його скуфія з чорного сукна має на собі нашитий хрест. Перед цією духовною особою люди завжди знімають шапки з голови, подібно як це вони чинять у церкві. …З Ободівки ми виїхали в середу, 14 червня. На шляху проминули ми незліченну кількість садків і річок, які текли то з лівого, то з правого боку. Ми бачили різні роди збіжжя, що сягало людського зросту. Поля тяглися далеко й широко, майже як море. Проїхавши одну милю, ми прибули до великого міста з дерев'яною фортецею, оточеною валами і ровами, яка мала і гармати. Воно називається У четвер рано ми покинули Соболівку і після двох неповних миль дійшли до фортеці, яка лежить на пагорку і є оточеною двома валами і ставами, вона називається Згодом, проїхавши одну милю, ми прибули до трьох укріплених селищ–містечок під назвою Ми зробили ще одну милю і в'їхали до ще одного укріпленого містечка з церквою. Воно називається Коли тут панували ляхи, то в руках одного вельможі знаходилося по 20, 30, навіть і по 50 торговельних містечок, а козаки були його підданими, невільниками. Вони працювали вдень і вночі, будуючи фортеці, копаючи рови, рівняючи землю та виконуючи інші роботи. Лише тоді, коли владу взяв гетьман Зиновій Хмельницький, дай Бог йому многая літа, козаки отримали всі права. Вони оволоділи тим, над чим працюючи, переносили страждання і приниження. їхні вороги помилилися у своїх розрахунках. У п'ятницю на світанку ми вирушили в дорогу і, пройшовши одну милю, опинилися в містечку Не затримуючися в Обозівці, ми проїхали ще одну малу милю і дісталися до …Ми покинули це містечко, а коли проїхали дві великі милі, то дісталися до великого міста з трьома фортецями, у трьох віддалених одна від одної дільницях міста. Одна фортеця, що на пагорбі, є величезною. Коли ми були там, її якраз відбудовували: копали рови, зміцнювали вежі, ставили гармати. Це місто називається Усі жителі вийшли нам назустріч згідно зі звичаєм, з корогвами та свічками, священики та диякони у своїх ризах, прибув також полковник Симеон (Оргієнко) та його військо. Він стояв під цим містом, а його завданням була охорона кордонів від татар і ляхів. Знай, читачу, що в краю козаків панує звичай, що значні громадяни прив'язують до ший своїх коней срібні хрести, а коли йдеться про московський край, то там достойники прикрашають шиї, чола і гриви своїх коней хрестами позолоченими. Нас привели до великої і високої дерев'яної церкви. Її бані вкриті залізом гарного зеленого кольору, а всередині намальовані ікони, у срібних свічниках стоять свічки зеленого кольору. Над бабинцем гарна дзвіниця. Високо піднесена емпора служить як місце для світського хору, який співає пісні з псалтира під звуки, що лунали як грім. Умань — це перше велике місто, яке ми відвідали під час нашої подорожі через козацькі землі. Тут є високі й гарні будинки. Більшість із них належала до поляків, євреїв та вірмен. Вікна засклені, вище їх висять ікони. Місцева людність вдягнена в дуже гарне вбрання. У місті є дев'ять великих церков з високими банями — церкви в ім'я Воскресіння, Вознесіння, Св. Трійці, Різдва Богородиці, Св. Михайла, Св. Миколая, Воздвиження Хреста, а також на честь Великодня. Умань була важливим центром для ляхів і тому тут було багато магнатських палаців. У суботу ми взяли участь у літургії, а коли вийшли з церкви, то не відчували ніг, так вони у нас боліли від довгого стояння, бо, як уже ми згадували, там немає місць для сидіння. Вони дуже розтягують свої молитви, співи й набожества, особливо ектенії. Під час ектенії, котру виголошує священик або диякон, хор співає протягом близько 25 хвилин «Господи помилуй», що означає «Кіріє елейсон». Ми полічили, що під час «ейпонем пантес», тобто «Промовмо всі», священики називають 50 імен (за здоров'я) і по кожному з них співають багато разів «Господи помилуй». Ми полічили також, що під час великої ектенії вони проспівали зі сто разів «Господи помилуй» і так само довго співали ці слова під час інших ектеній. Вони обов'язково читають два рази Апостол і два рази Євангелію. Читець читає Апостол речитативом і це набагато гарніше, ніж у нас, де читають слово за словом. Козаки обов'язково читають також псалми Давида, прокімен зі стихірами кожного, протягом цілого року, а після Євангелії «Слава Тобі, Господи, слава Тобі». Від початку до кінця літургії співали всі священики і хлоп'ячий хор з величезним почуттям і не фальшивлячи, ставши посеред церкви. А коли згадали Богородицю, тобто Матір Божу, всі, також і священики, котрі зняли все, що мають на голові, били поклони. Якби ж ти міг побачити, читачу, як вони стоять нерухомо, мов камені, тоді як ми були до краю виснажені, так сильно ми були втомлені й ослаблені. Як ми вже згадували, у населення козацьких земель ми зауважили велику побожність, побожність і покору. І тут вони приходили натовпом, поспішаючи один перед другим, щоб отримати благословіння і поцілувати хрест, який тримав у руці наш пан–патріарх. Коли ми проїжджали шляхом, а козаки бачили наш хрест, піднятий на древку, то тоді вони, хоч і були зайняті жнивами, оберталися обличчям на схід і молилися; так само чинили їхні дружини і діти, а потім кидали серпи і працю і бігли, щоб отримати благословіння нашого пана–патріарха. Ті, хто проїжджав повз нас, сходили з коней і возів. Бачачи нас здалеку, вони звільняли нам шлях, ставали в ряди і з непокритими головами чекали, аж поки до них наблизиться карета патріарха. Низько вклонившися, вони підходили і цілували хрест, праву руку патріарха, а потім від'їжджали. Повертаємося до нашої теми. Ми вийшли після літургії близько полудня. Згадуваний полковник Симеон зі своїм заступником вів під руку нашого владику і згідно зі звичаєм запросив його до свого дому. Патріарх освятив житло, прочитав молитви над господарем та його дружиною, відпустив їм гріхи, а потім ми сіли до столу. Після завершення візиту полковник провів нас до нашої квартири. Ми виїхали з Умані, а полковник супроводжував нас до границь міста, потім ми поїхали з ескортом, котрий він нам приділив. Ми зробили одну милю і в'їхали до містечка Жителі Краснопілля привітали нас, як і в інших містах, з корогвами й хрестами; наш владика, патріарх, щоб привітати їх, вийшов з карети і, вкритий омофором, йшов пішки до церкви. Після виходу з церкви вірні провели нас до приготованого для нас дому, а хрест, укріплений на древку, котрий несли перед нами, поставили перед брамою дому. Посвятивши в цьому містечку Свято–Михайлівську церкву, ми тут же виїхали. Проїхавши милю, ми прибули увечері у свято п'ятого тижня по Зелених святах, тобто 17 червня, до великого міста, потрійно укріпленого, з трьома фортецями, яке називалося Знай, читачу, що на землі козацькій немає вина, тут п'ють відвар з ячменю (пиво. — У неділю ми встали рано, були в церкві на утрені, а потім взяли участь у літургії. Потім ми пішли подивитися на палац колишнього воєводи цього міста, а цей воєвода був визначним магнатом у Польщі, звався Калиновський… Землі від Умані до кордонів Рашкова були його власністю, в тому числі багато міст… Палац Калиновського лежить на околиці міста і його видно здаля, він домінує над містом. Від міста відаіляє його велика річка і ставок, а понад ним є поміст для переходу. Палац і фортеця стоять на верху високого пагорба, його оточують рів і оборонні вали — зовнішній, що є перешкодою для кінноти, і внутрішній, а між ними нема поля. Перед брамою фортеці стоять великі гармати, а малі поставлені понад світильниками брами з обох її боків. Довкола фортеці знаходяться потужні дерев'яні башти, а всередині на обширному дітинці стоїть палац, зроблений з міцного дуба, відпорпого на вогонь. Дерево є гладенько обтесаним з чотирьох боків будинку і так добре з'єднане, що зовсім не видно цих з'єднань, тому думаєш, що стіни дому поставлені з єдиного матеріалу. Довжина кожної отесаної балки складає, як ми виміряли, 50 п'ядей (п'ядь дорівнює 22, 5 см. — Ми полишили це місце і зійшли до Свято–Михайлівської церкви, яка стоїть нижче, проти палацу Калиновського. Так її назвали тепер козаки. Коли ми там були, то було розроблено її бані. Церква ця дуже гарна, висока, обширна і солідно поставлена. Її внутрішній устрій має форму хреста. По обох боках пресвітеріуму знаходяться два хори. Вівтар є прекрасним. На горньому місці знаходиться підвищення з троном для єпископа. Чотири дерев'яні колони, малюнки і різьба яких є позолоченими, виглядають так, ніби вони відлиті із золота; вони підтримують балдахін над вівтарем. Давній вівтар замінено новим. У вміщених з одного і другого боку пресвітеріуму стелах, що залишилися після ляхів, священики стоять і співають під час служби Божої». ( «Посилаю вже сьому пошту, рушивши військо в Україну. Одну пошту — при виступі з–під Тернополя, другу — з–під Гусятина, третю — з–під Животова, четверту — з–під Буші, п'яту — з Нестервара, шосту — з Тростянки, сьому, нинішню, з усім, що тільки стосується справи, зреферував. У моєму попередньому листі, даному з Тростянки, я повідомив, що після з'єднання з ордою наше військо мало рушити з–під Умані, котрі не відпущу (?), враховуючи різні рації, бо всі ці наші праці в усмиренні шляху між Дністром і Бугом і ближньої України даремні, коли Умань не буде підкорена. У ній зібралася вся старшина тамтешніх міст, як–от: уманський Дзярунко, кальницький Богун, брацлавський Зеленецький, полковники Глух, Махаринський, Ференц Сербии та інші з великою кількістю козаків укрилися. Ці (полковники) залишені в тилу, підняли (?) весь люд. Раніше міста думали, що їх мали привести до покори, і ми вислали з цим до них. При цьому я послав до них пана обозного коронного з паном Соколинським для запевнення, що Хмельницький не скоро дасть їм поміч. Тому вони хотіли схилитися до мене. Але не вийшло (?). До того ж його мость пан руський воєвода, захворівши, не прибув 25 січня. У минулий понеділок я підступив під Умань, у котрій самі ж козаки спалили два передмістя, монастир і хутір і укрилися у великій кількості в одній частииі міста та замку. Цього ж дня, побачивши належне місце, я скерував туди на другий день, у вівторок, полки і регіменти; одні з його мостю паном руським воєводою зліва від спаленого міста, другі — разом з гарматами, в середині, біля мене з паном обозним коронним, котрий із своєю драгунією і добровільною челяддю свого полку добре діяв проти тих, які виходили перед валами, проганяючи їх з поля. Треті полки стояли від монастиря з паном подільським ловчим, котрий мав менший успіх, стримуючи тих, котрі виходили з того боку. Могло б дійти до доброї роботи, коли б з другого боку це було вчинено одночасно. Гармати і гранати чинили значну шкоду у такій гущавині людей, котрі надвечір вчинили вилазку проти пана руського воєводи. Тоді там піхота, добре витримавши, потужно дала їм вогню і загнала їх в самий вал. Однак обложені пильно стерегли вогнистих куль і зразу їх гасили, накриваючи мокрими ряднами свої доми і тому ми не добилися успіху у запаленні міста. Не довелося цього дня піти на штурм, відклавши це до другого дня. А ми мали добру надію на Господа Бога, думаючи, що могли б цей штурм щасливо закінчити. Однак якраз в цей час пан Брушкевич з паном Гродзицьким, ротмістром, який ходив з татарським роз'їздом, принесли відомость про Хмельницького, котрий йшов на допомогу Умані і вже був у Ставищах. Вони порубали козацьких «язиків» через те, що підходив ворог, але привели московських, котрі не могли сказати про козацьку потугу, а тільки про московську, котру оцінювали в шість тисяч. Через це, порадившися, ми знайшли слушним, щоб залишити намір підкорити Умань, бо це буде легше вчинити, коли Господь Бог подав би щасливу перемогу над Хмельницьким і подав би добрий кінець. Під Уманню довелося б і далі витрачати час. Хмельницького ж, котрий йшов на відсіч, можна було б виманити; коли про нього вчора взяли відомість, то, відступивши від Умані, проти Хмельницького виступили, палко просячи Господа Бога, щоб він так скерував речі, щоб з них було добро для Речі Посполитої. При нашому чеканні на відхід козаки вчинили вилазку і було тоді забито одного їхнього значного, кажуть, що уманського полковника, однак я не маю бажання розповідати про нього. Я відклав комісію до останнього дня березня, до часу воєнної пори. Про комплектування війська новими затягами вже писав і раніше до короля його мості, але ж військо й не було у тій кількості, яку хотіла б мати Річ Посполита, а на війні людей убуває, особливо іноземців, через хвороби. Послуги мої милості вашої мості, мого мостивого пана, старанно вімаю». ( «Вельможний мость пане львівський стольнику, мій вельми мостивий пане і брате! Коли, не можучи заспокоїтися, сваволя з Кальника примножилася людьми з Умані, охопила місто Кисляк, то наші тільки замочок оборонили. Тоді на цю пожежу прибув і я сам із десятком добровільних хоругов. Отже, нам у цьому потрібна порада вашої мості, мого мостивого пана, що ми маємо з цим далі чинити. Пишу про це, бо тут зібралася (?) потужна сила найбільших бунтівників, котру якби було розгромлено в Кисляку, то легко могли б опам'ятатися і прийти до підданства інші міста, котрі заражені цим бунтом. Про що й повторно нагадую, просячи всім серцем, щоб мене повідомили. З цим посилаю свої покірні послуги милості вашої мості, мого мостивого пана. Під Кисляком дня 5 лютого 1665 року. В.м., м.м.пана, зичливий брат і слуга Павло Тетеря, гетьман з Військом Запорозьким. Зволь, ваша мость, мій мостивий пан, з їх мостями порадитися, щоб ми цих зрадників з Кисляка, котрі тут залишилися, знищили. Це буде, коли ми власне в руках мали і Кальник, і Дашев, і Умань, бо тільки з самої Умані прийшло півтори тисячі і тут вся її старшина: Чоп, Цар, Сидор, Хвостик, Коваленко, Василь Волошин, Мельник, Довгаль і багато інших. Пишу до мого наказного (гетьмана), щоб прислав кілька штук гармат з повідомленням вашої мості, єгомость пана». ( Посли Війська Запорозького Петрановський і осавул Харлан повернулися до гетьмана (Петра Дорошенка). Гетьман розіслав універсали, щоб усі їхали до Корсуня, а універсали читали в полках. Коли з'їхалися, то почули там, що король волить, щоб було у гетьманському посольстві до нього кілька душ. «Гетман наш, яко усе с порадою всего Войска чинит, так перед нами не тилко листов вашой кор. мил., леч и менших особ не утаил». Мова йде про друкований королівський лист, читаний в раді. Послів до вас посилати не будемо, бо під Ожеговцями було вбито паволоцького сотника (?) з товариством, вбито було могилевського сотника з кількома його людьми під Деражнею. У Ямполі трохи не спіткала ганебна смерть Петрановського і Харлана, якби вони «оборонною руою» не втекли. Не можучи мати безпечної дороги, ми не можемо знайти й бажаючих їхати до вас послами. ( Зміст даного листа подібний до попереднього. Мова йде про повернення до гетьмана послів Петрановського та осавула Харлана, про читання на Корсунській раді королівських універсалів. З них ми довідалися, що нібито гетьман сам з кількома особами відправляв посольство, але нам про це не говорив. Але це не так. Гетьман повідомив нас про це. ( «…Кілька тисяч кінних і піших запорожців стали на шляхах в Умані, Вербичі і Дашові. Кримський хан послав до них суворий наказ, щоб вони не чинили кривд людям та купцям. Чути, але не знаю, наскільки це певно, що нібито цим гультяям прислано з Умані військовий пірнач від кошового із Запоріжжя, не знаю, з якою метою. Для цього я навмисно послав туди шпигуна для здобуття певних відомостей, щоб він краще про все довідався, що певного отримаю після його повернення, не затримаю передати ясновельможному панові добродієві. Запорожці кінні стоять у Вербичі, а піхота — в Умані, всього їх нараховується кілька тисяч. Особливо (активним) є Сийтунський, полковник, із запорожцями, в П'ятигорах він хоче відправляти роз'їзди, але не знаємо проти кого. Старшина між запорожцями: Перебийніс, Ситянський (Сийтунський. — ( «Вже настає наш час, обивателі коронні, які осіли у великій кількості як у шляхетських добрах, так і королівських і духовних, вибитися з неволі та визволитися з ярма й тягару, котрі ви й досі немилосердно терпите від ваших панів. Зглянувся Бог з високого неба на вашу недолю, вислухав сльози і зойки ваші з цього світу, послав вам обранців на поміч тим, котрі вас хочуть вчинити вільними, зберегти і залишити вас при ваших правах і вольностях. Тепер маєте час помститися над вашими зверхниками за ваші кривди, биття, вбивства, муки (??), а також нечуваного здирства, яке ви терпіли від ваших панів. Посилаємо до вас приводців і треба, щоб ви їм вірили, йшли за ними із зброєю в руках та оружжям, які тільки хто може мати. Кидайте доми, дружин і дітей ваших коханих, не пошкодуєте, бо скоро побачите, що вам дасть Бог при правовірних перемогу, будете вільними панами, коли це зміїне плем'я, тобто ваших панів, котрі й досі вичавлюють вашу кров, вигубите. Ми остерігали вас давно, але ж ви не вірили. Тепер можете вірити, коли ваші побратими на Вкраїні і Поділлі щасливо почали вибиватися з неволі і цього ярма. Беріть Бога на порятунок та прибувайте на поміч». ( «Скарга, подана королеві спадкоємцями Гонти і Залізняка. Найяснійший пане! Жодне у світі королівство ще не дійшло до такої досконалості, щоб гойність дорівнювала достаткам, а винагорода — заслугам. Одна тільки Річ Посполита Польська під твоїм солодким пануванням досягла найвищого стану; коли інші держави спрямовували урядовців на накопичення своїх прибутків, тоді в блиску і мудрості своїй явилася світу комісія, яка роздавала. Ніколи не припинять і в наступні століття, найясніший пане, прославляти твою гойність всі ті, котрі удостоїлися щедрих милостей від твого трону, які й тепер плинуть, і які сповнили навіть найменші їхні прагнення. Ти роздав митри великим людям у своїй вітчизні, поділив між видатних патріотів, які засідають у делегації, всі королівщизни, призначив державні пенсії для своїх міністрів і радників, які славляться своїм високим розумом. Тепер же, коли немає жодного громадянина, заслуг котрого не перевищила б його винагорода, ми насмілюємося звернутися з глибокою покірністю до маєстату вашої королівської мості. Ми — спадкоємці славного Гонти і Залізняка, несучи до трону рівні всім заслуги наших предків, сподіваємося, що при нинішній роздачі твоїх милостей про нас не забудеш. Ми не знаємо, чому пресвітла делегація під приводом винагороди за заслуги забула про величні справи Гонти й Залізняка; а вони ж були найпершими, з непошлякованою (?) вірністю виконуючи накази вашої королівської мості, скінчили хвальним прикладом цих всіх людей, що тепер милують шацунок заслуг великих людей, одним блиском своєї діяльності; однак така пресвітла делегація як і й. м. (?) маршалок нічим насправді не є і не може бути, як тільки послідовником великого Гонти і Залізняка. Вже й не говоримо, найясніший пане, про дух заздрості чи пиху, тільки просимо покласти до трону польського Соломона нашу кривду, щоб князь Понинський зайняв у реєстрі заслуг і в шафунку панських милостей те місце, котре по великому рахунку належало і належить нашим предкам. Осягни, ваша королівська мость, своїм найвищим розумом: хто ж вчинив більше, ніж войовничий Гонта і Залізняк? Якщо князь Понинський пишається тим, що став маршалком у Варшаві, хоча й не обирався на цей уряд, однак і Гонту ніхто не обирав під Уманню; однак Гонта, подібно до пана маршалка, вчинив своїм маршалком Залізняка, а з решти своїх конфедератів створив делегатів. Якщо князь його мость підносить свою чесноту тим, що обравши милість, тут же переслідував єврейський народ, як ворогів християнської віри, котрих згромадивши до Варшави під приводом ліквідації боргів і податків, витрусив з них гроші і маєтки, врешті призначив поголовщину для себе, то такий приклад ревності дав ще Гонта, коли схопивши їх понад десять тисяч в Умані в Україні, забрав у них все їхнє добро. Правда, що при такому способі дій він здається є рівним Понинському і якщо князь Понинський, маршалок конфедерації, пішов до слави шляхом політики, то Гонта — шляхом мужності і зброї; очищення ж чужої кишені має бути визнано рівною заслугою аби тільки ця справа)?) була доповнена очищенням мішка. Сформував князь Понинський у своїй делегації найвищі суди і найвищу владу, до котрої тягнуть найбагатших громадян у давно забутих справах, а це для того, щоб кожен з них відкупився; також для того, щоб шляхетські субстанції були так порушені, аби ніхто не міг бути звільненим в інший спосіб. Але ж так само вчинив його колега, уманський маршалок, коли, увійшовши до Умані, наказав своїм делегатам вирубати кілька тисяч шляхти і забрати у них не тільки депозити, а на додачу спалити усі папери, щоб жоден в Україні не міг віднайти свого майна. Хоч не досягнув такого щастя уманський маршалок, зате воно прикрашає тепер князя маршалка конфедератів, котрий не тільки диктує форму правління для всього королівства, але ще й входить у найпотаємніші негоціації з іноземними дворами. Сміємо однак упевнити вашу королівську мость, що коли б суди Господні дозволили Гонті, уманському маршалкові, довше пожити, то з куди більшою славою для країни він уклав би договори і набагато продиктував би устави. Ми не хочемо ні в чому скривдити князя Понинського, котрого чесноти і таланти дорівнюють досконалому і славному Гонті, однак зрозуміли з нинішньої справи, що князь його мость не мусив знайти доброго архіву по своїх попередниках для способу негоціації з дворами, здається, що більше мусило бути писано рукою інформуючих про те, як позивати лютеран у Великій Польщі, як тривожити уніатів за фальшування монети на трибуналах, як скубти шельонжне і чопове, як червоне золото обронити (?), як здобути віршами грошики у саксонського двору, це йому легше, ніж негоціювати з кабінетами. Ми ж, найясніший пане, будучи роду Хмельницького, стали послідовниками Хмельницького, успадкували за ним заслуги чесноти, мудрість і всі переговори щодо Гадяцького миру і договору з Росією, з котрих кожен може зрозуміти, що краще були б ці умови з козацькою провінцією, ніж тепер з усіма цими королівствами, котрими князь маршалок з його пресвітлою делегацією обдарував сусідні держави. Сподіваємося найясніший пане, ваша королівська мость, справедливості, сподіваємося, що поглянувши на однакові з Гонтою, уманського маршалка, заслуги його мості князя конфедерацького маршалка, зволиш вчинити й однаковий розподіл заслуг. І якщо один є обдарований митрою, так і ми схиляємо голови наші під його трон, просячи, щоб і нам також на них були покладені митри. Просимо також про такі ж самі платню й податки, на єврейські кримки(?), а коли б нашими вимогами був би обтяжений скарб в. к. мості, то дозволь милостивий пане в.к.мості, щоб князь маршалок з майбутнім, з милості панської, князем Гонтою, уманським маршал — ком, поділилися всією нагородою, як діляться чеснотою, заслугами і мужністю. Василь Гонта, Іван Залізняк». ( «№41, 13.VIII.1781. ВИД НА МІСТО УМАНЬ У БРАЦЛАВСЬКОМУ ВОЄВОДСТВІ Умань лежить за 13 миль на північ від Балти і за 6 миль на захід від Архангелгорода, що знаходиться в нових російських володіннях. Край прекрасний і врожайний, багатий гарними лісами, медом і воском. Дичина: сарни, лисиці, вовки, зайці. Ґрунт злегка порізаний, глинистий, вкритий товстим шаром чорнозему і перемішаний з ним. У заглибинах ґрунту з'являється подекуди гранітний камінь і польовий шпат. Зустрічається також слюда. У глибині долини видно річку Уманку, що тече в напрямку зюйд–зюйд–ост, потім впадає до Синюхи за 3–4 милі вище руського Орла. Шибениці, кілки, палі й стовпи, що тут видно на першому плані в кількості 200, стоять уздовж шляху. Вони були місцем страти гайдамаків, котрі в 1773 і 1774 рр. (Мюнц має, очевидно, на увазі Коліївщину 1768 р. — Усі ці повіти слабозаселені, бо дуже постраждали під час останньої війни росіян з турками, так само як і через напади гайдамаків. Головні мешканці тут євреї, у руках яких сконцентрована вся торгівля, вони мають різного роду мануфактурні товари і вовну, льняні і шовкові тканини. Тут виробляється багато селітри, яку євреї вивозять далеко на продаж. Жнива жита й пшениці вже закінчені. Широта — 48,46'; довгота — 47,20'. Ескіз зроблено 13 серпня 1781 р. о 8–й рано, дивлячись на норд–норд–ост, йдучи від Балти». ( (Орфографію, написання географічних та власних назв збережено. — «ГУМАНЩИНА В XVI–XVII вв. [1] Знайомство з історичним життям Гуманщини в тій невеличкій літературі, що тепер існує, починається здебільшого з XVII в. Відомостей про попередній час або зовсім нема, або вони занадто уривчасті. Гуманщина в минулому — це "Гуманська пустиня", що про неї нема певних звісток, хто тут жив та чиї тут були володіння. Сама ця характеристика Гуманщини пішла, здасться, з польської літератури. У польській літературі назву "Гуманська пустиня" вживають на те, щоб відзначити відсутність людности, поселень у давній час в порівнянню з пізнішим XVII в., коли Гуманщина вже була значно залюднена. Коли ми придивимося до історії Гуманщини за пізніший час, то завдяки докладнішим відомостям джерел тут ясніше стає хід життя. Можна дещо сказати про економічний, соціяльний, політичний стан Гуманщини. Можна визначити діяльність Калиновських на Гуманщині, визначити значіння Гуманщини під час Хмельниччини, Руїни. В XVIII в. найбільшу увагу звертали дослідники на гайдамацькі рухи та Коліївщину. Надзвичайно складні економічні, соціяльні та інші причини викликали ці явища на Правобережжі та на Гуманщині. Вони справили сильне вражіння на людність і завдяки цьому вражінню купчилася увага на цих подіях у XIX в. та купчиться й тепер. Друга половина XVIII в. на Гуманщині зв'язується з тим, що тут поширюються володіння визначної магнатської фамілії у Польщі, Потоцьких; вона звязується з утворенням Софіївки в Гуманю, що над нею попрацювало чимало рук українських кріпаків. Економічний розвиток XIX в., поширення грошового господарства руйнує феодальні форми життя. Гуманщина вступає в сферу капіталістичного розвитку. Виникають тут цукроварні, поширюється наймана праця, людність починає шукати роботи поза межами Гуманщини — на Херсонщині, Поділлі та в інших місцях, не маючи вже заробітку вдома. Оці всі етапи в історії Гуманщини, що за них ми коротко згадали, неоднаково вивчені, за деякі згадано побіжно, за деякі зовсім не згадано. Нема, приміром, відомостей щодо залюднення Гуманщини, надзвичайно мало освітлено економічне життя Гуманщини та його звязок з Правобережжям, Західньою Україною, Степом, мізерні відомості щодо військових поселень тощо. У кращому стані вивчення гайдамацьких рухів та Коліївщини. Ці явища привабили увагу наукових робітників та письменників в XIX в. і їх ще й тепер студіюють. Літературні твори, досліди збільшили взагалі увагу до Гуманщини і поставили низку питань, які потребують притягти новий матеріял, щоб висвітлити їх та критично поставитися до того, що було зроблено. Оцей стан студій в історії Гуманщини потребує ще чимало праці, щоб висвітлити життя Гуманщини в дійсному його вигляді. Треба збирати архівний матеріял, пам'ятки старовини та мистецтва, потрібні розвідки з історії мови, етнографічні розвідки, треба вивчати економічне життя Гуманщини в його сьогочасному стані, ознайомитися з суспільними стосунками тощо. Успіх такої праці, звичайно, звязаний з існуванням необхідного матеріялу, на підставі якого можна б було вивчати минуле Гуманщини. Отже, тому те, що заховалося і не загинуло за часів громадянської війни, треба пильно зберігати, щоб можна було вивчати та відрізняти життя перед революцією й по революції, коли повстали нові форми економічного, соціяльного, політичного та культурного життя. З назвою "Гуманщина" звичайно звязують територію к. Гуманського повіту, що знаходивсь у південно–західньому кутку Київщини та на заході (межував з Поділлям, а на півдні з територією Степової України. Історична територія Гуманщини значно ширша; її нам при дальшому огляді доведеться триматися. Ця територія звязується з лівими допливами Бога з Удичем — Синюхою з Ятранню, Гірським та Гнилим Тікичем. За Хмельниччини територія Гуманського полку переходила й на правий берег Бога (Бершадська сотня). Ця територія має нерівну поверхню, нею проходять відноги Карпатських гір, а низка дрібних річок утворюють яри. Геологи звязують територію Гуманщини з т. зв. гранітовим крайовидом, що займає багато місця на Правобережжю та заходить на південь, на територію Степової України, Запорожжя. А що граніт не пропускає води, утворювалися тут більш, як в інших крайовидах, річки, озера [2]. Це все, звичайно, вплинуло на залюднення території та зайняття людности. Маючи на увазі ці географічні прикмети, ми далі перейдемо до огляду історичного минулого Гуманщини. Ми вже були зазначили, що це історичне минуле починають здебільшого з XVII в. Але ще покійний М. Максимович, один з видатних дослідників в галузі української історії, археології та етнографії, звернув увагу на те, що назва "Гуманська пустиня" — це назва пізнього походження, "по старой памяти". Цим самим він поставив питання про потребу перевірити, чи справді не було людського життя раніш на території Гуманщини. Археологічні знахідки за першої чверти XX в. стверджують, що М. Максимович мав рацію. Знахідки тії дали можливість встановити кілька доб в існуванню на території Гуманщини передісторичного життя, вони, наприклад, вказали на те, що на ній існувала трипільська культура, скитська культура тощо. Щодо історичного минулого, то тут далеко менше маємо відомостей. Тут велику вагу могли мати пізніші бурхливі події життя на Гуманщині, коли татари обернули її в пустку, та чимало инших подій. Але той–таки М. Максимович в цьому випадкові цілком правильно зауважив: "Впрочем молчание летописцев о городах не єсть отрицание их бытия" [3]. Справді, уважно розглядаючи територію слов'янських племін, доводиться признати, що Гуманщина могла мати поселення уличів, полян. Під натиском кочовиків уличі мусіли пересунутися з країв долішнього Дністра та Бога на територію середнього та горішнього Бога та середнього Дністра. На пересування уличів могли вплинути також походи київських князів. Рано довелося цій слов'янській людності території Гуманщини познайомитися з кочовиками. Грецькому письменникові Костянтинові Багрянородному відомо, що печеніги мають свої кочовища між Дніпром та Дністром та що від них до місць слов'янської колонізації був один день. Берендеї, торки, половці робили напади на територію Гуманщини, але можна думати, що на Правобережжі, особливо ближче до Західньої України, було менше нападів. На Лівобережжя кочовики звертали значно більшу увагу [6]. Напади кочовиків відтягали багато сил князів, війська, а тому здавна стали предметом уваги державної політики київських князів. Вони робили походи на кочовиків, будували міста, фортеці, вали тощо. Від цієї діяльности князів залишилися пам'ятки, так звані Змієві вали. Вони існують на території Переяславської землі та території Київщини. Є вони на території Гуманщини. Прикордонне становище Гуманщини потрібувало мати для її людности охорону. В. Б. Антонович звернув увагу на існування Змієвих валів, що тягнуться з Звиногородщини (с. Пальчик, Пещана) на захід біля с. Свердлова, Нерубайки та Копенковатої і далі йдуть на Поділля в кол. Балтський пов. [7]. Рештки Змієвих валів, що стосуються докнязівських часів [8] дозволяють визнати можливість існування на території Гуманщини поселень за князівських часів. Археологічні досліди Гуманщини далі розвяжуть питання про поселення князівських часів. Тут ми зазначимо 2 поселення, звязані з історичним районом Гуманщини. М. Максимович звернув увагу на місце в Київському літопису під р. 1165, в якому оповідається про велику повідь на Дністрі "и потопи человька более 300, иже бяху пошли с солью из Удеча". М. Максимович звертає увагу для з'ясування цієї місцевости на існування озера Удича, що було біля татарської удицької дороги, поблизу містечка Шаулихи [9]. П. Голубовський ще згадує про друге поселення Куниль, що знаходився, на його думку, на правому березі Гірського Тікича, там, де впадав в його доплив Безимянний. Про це поселення маємо у літопису звістку під р. 1150. Ізяслав Мстиславич з Дорогобужа "поиде на Гольско до Кунилю в Черныя Клобуки; и ту приехаша к нему вси Чернии Клобуки с радостию великою всими своими полки" [10]. Ці надзвичайно неповні відомості потребують ще дальшого вивчения Гуманщини, але вони дозволяють відкинути гадку, начебто Гуманщина була в цей час пусткою. До якої землі могла належати Гуманщина за князівських часів? Можна гадати, що вона була швидше звязана, принаймні східня частина, з Київською землею. Межу цієї землі на Побожжю досить не визначено [11]. На мапах земель Київської, Подільської, Волинської Гуманщина за браком відомостей показується поза межами цих земель [12], в пізніші часи звязується з Київщиною [13]. Можна думати, коли був звязок Гуманщини з Київською землею, то він не повинен був бути міцний, він був слабкий, бо віддалення не дозволяло поширювати сюди вплив, про який, наприклад, можна вказати на Пороссі та в инших місцях. Потім можна визнати звязок території Гуманщини з Західньою Україною, напр., Поділлям. Літописна звістка 1165 р. про людей, що поприходили з–під Удича, стверджує це. Стверджує це й географічне становище Гуманщини. Бог з його допливами звязується на заході та півночі з Поділлям, Галичиною, Волинню, на сході доходив до Роси та инших річок. Отже, ми зустрічаємось за князівських часів на території Гуманщини з двома впливами — галицьким та київським [14]. На Дністрі та Бозі вони зустрінулися. Ослаблення Київської землі спричинилося до поширення тут впливів з Західньої України, що могло статися з 2 пол. XII ст. В XIII ст. Гуманщина перейшла з поширенням тут татар під татарську зверхність. Можна думати, що заняття Гуманщини, потім Поділля татарами сталося без великих сутичок. Татари поділили територію на тьми, окремі податкові округи; на чолі округ стояли отамани, що були представниками місцевої людности. Тут сприяли, мабуть, географічне, економічне та соціяльне становище Гуманщини. В XIII в. на території, що була на межі трьох князівств — Київського, Волинського, Галицького, з'являються Болохівські князі. Вони були земськими представниками громади, а не князів чи галицьких бояр. З Болохінськими князями звязується т. зв. болохівський рух, боротьба громад проти князівсько–дружинного устрою — устрою тодішніх владущих верств. Цей рух мало досліджено, але можна гадати, що татари сприяли його зміцненню. Можна думати, що, принаймні північна Гуманщина мала звязок з цим болохівським рухом [15]. Таке становище на Гуманщині сприяло, очевидячки, тому, що людність, платячи данину, могла жити своїми формами життя. Татари сюди не втручалися. В цей час на території Гуманщини могли бути торговельні зносини з татарами та півднем, з генуезькими колоніями. В м. Торговищі (на р. Синюсі) згодом у половині XVI в. зазначають існування руїн — від зводів, підземель, підлог, що були вкриті мармуром, та решток мурів [16]. З инших поселень в XIV в. є відомості про Звенигород — пізнішу Звиногородку — на р. Гнилому Тікичу, допливі Синюхи [17]. В ці часи можна визнати поширення залюднення Гуманщини. Сюди людність могла йти з Поділля, з Білоруси, з поруйнованих країв Північної України. Чи лишилися на Гуманщині татарські впливи? Можна визнати можливість існування цих впливів в пізніших назвах, наприклад, р. Ума (Уманка), Охматів, Текліївка та таке инше. Вони всі пізнішого походження. Щодо раніших часів, дослідники відкидають взагалі їх існування [18]. Проф. В. Б. Антонович, визнаючи можливість татарських впливів, гадає, що татарські назви, напр., як вийняток, трапляються на північ від степової смуги, яку утворюють р. Синюха, Тясьмин, Ягорлик [19]. Звичайно, могли бути татарські впливи і на инші явища життя. В відношенню до татар для Гуманщини мало велике значіння її краєве становище. Цим пояснюється, що тут швидко ліквідується татарська зверхність. Політика литовських князів поволі сприяла виживанню татар. XIV в. можна визнати часом, коли Гуманщина звільняється від їх. В 1363 р. маємо відомості про похід великого литовського князя Ольгерда Гедиминовича на татар. Він погромив їх на Синій Воді в 1363 р. Синю Воду дослідники вважають за лівий доплив Богу, правда, не всі [20]. Краєве становище Гуманщини сприяло, як бачимо, швидкому звільненню від татарської зверхности, але воно було справжнім нещастям для Гуманщини, коли почалися татарські напади. Литовські князі все–таки добилися офіційного признання від татар володіння на цій території. Заховалася грамота Менглі–Герая, сина Хаджі–Герая, відомого фундатора Кримської держави, про те, що він стверджує низку українських земель Витовтові в подяку за допомогу. В грамоті згадується, що всі володіння ще передав батько його Хаджі–Герай. Тут перераховується Київська тьма, Володимирська та инші. В документі, між иншим, згадується ще про передачу Брацлавської тьми з усіма приналежностями, данями, землями й водами, Сокальської з усіма приналежностями, землями та водами, Звенигороду (полуднева Київщина) з приналежностями, данями, землями й водами, Черкас з приналежностями, данями, землями й водами та інших місцевостей [21]. Передача українських земель литовським князям не гарантувала звичайно від нападів татар. В XV в. на північному березі Чорного моря утворюється Кримська держава; її фундатор Хаджі–Герай був у добрих стосунках з литовськими князями. Це відношення змінюється пізніше, за часів Менглі–Герая. Його напади на українські землі в другій половині XV ст. зруйнували багато поселень і в той час виявили, який небезпечний новий сусід — Кримська держава. В цей час Гуманщина стала тою "Гуманською пустинею”, якою звуть цю територію пізніші польські джерела. На Гуманщині татари прокладають собі шляхи. У джерелах заховалися відомості про Чорний шлях, Удицький, Кривошаровський, Звиногородський або Збужський. Цими шляхами татари довго приходили на територію Гуманщини, Волини та сусідніх земель, забирали до полону людність, палили поселення тощо. Разом з поширенням нападів татар з'являються зміни на півночі. Утворюється Литовська держава; в XIV в. українські землі переходять під її зверхність. В цьому віці можна визнати, що зміцніли для території Гуманщини звязки з Поділлям, яке починає визначатися як окрема адміністративна одиниця. Давні східні київські землі ближче відчувають територіяльний звязок з східнім Поділлям — Брацлавщиною [22]. Отже, ті західні впливи на Гуманщину, що за них ми згадували вище, в XIV в. закріпилися. На Поділлю розгортається боротьба між впливами литовських та польських владущих кіл. Економічні та соціяльні зміни в Польщі сприяли тому, що впливи Польщі поширилися на схід та південь. На українських землях, зокрема на Поділлю, виникає боротьба між двома впливами — литовським та польським. У першій половині XV в. була визначна боротьба Свидригайла з Ягайлом. Вона закінчилася перемир'ям 1431 р.(за яким західня частина Поділля лишилася сфери польського впливу — Ягайла, східне Поділля — сюди ввіходила територія Гуманщини та Звиногородщини — відносилася до володінь Свидригайла [23]. Таке закінчення боротьби вказувало на те, що польські владущі кола мали силу і в майбутньому завоювання під свій вплив поляками східнього Поділля буде можливе, коли виникнуть сприятливі економічні та політичні умови. З литовським перебуванням можна визнати поширення феодальних порядків на Гуманщині. Є відомості про те, що Семену Кошці — волинському землянинові — надано володіння на території Гуманщини в XV ст. [24]. Оці нові явища в життю Гуманщини перервали на деякий час татарські напади, що обернули цю територію в Гуманську "пустиню". Отже, в XV в. на півдні українських земель почалася боротьба трьох впливів (литовського, польського, татарського) — ця боротьба триває довгий час. Для українських та литовських земель вона закінчується перевагою поляків у половині XVI в. Люблинська унія 1569 р. знаменувала цю перевагу. Щодо татар тут справа була далеко складніша. В 2 п. XV в. татари зруйнували багато українських земель, в тому числі й Гуманщину. Ці руйнацькі напади поставили питання про необхідність охороняти землі. Утворюються замки в Брацлаві, Вінниці, Звенигороді, Білій Церкві, Черкасах, Каневі, Київі та инших місцях для боротьби проти Степу. Також починає купчитися по можливості військова сила, тільки все–таки ця охорона не була організована відповідним робом ні в Литовській державі, ні у поляків. Це призвело до того, що людність організувала свою охорону. Козаччина якраз виникає в цей час і несе велику службу в цьому відношенню, охороняючи людність від нападів татар та сприяючи колонізаційному рухові. Невдосконалена охорона південних українських земель відкрила сюди дорогу для татар, і з кінця XV в. вони починають сильно руйнувати тут поселення. Так, маємо відомості про напад татар у 1497 р., коли Костянтин Острозький погромив їх на р. Умі [25]. Це перша відома історична згадка про назву Гуманщини в джерелах. В XVI в. також чимало зазначено відомостей про напади татар та їх грабування поселень. Ці всі явища не стали на перешкоді інтересам владущих верстов на півдні. Південь у цей час притягає увагу Литовського уряду, що надає тут держання визначним особам. Замки Брацлав, Звиногородка і їх територію мав у "держанье" від великого литовського князя Олександра Ф. Ів. Четвертинський, потім Брацлав, Вінниця, Звиногородка перейшли до К. їв. Острозького, що мав титул намісника Брацлавського, Вінницького, Звиногородського [26]. Під час його полону, який стався за московсько–литовської війни, цією територією володів О. Сангушкович та М. Збаразький. Коли повернувся К. Острозький з полону, він знов одержав свої старі володіння. 1516 р. на прохання К. їв. Острозького тримання замків було передано кн. Романові Андрієвичу Сангушковичу. В 1541 р. маємо повідомлення, що татари поруйнували Звиногородщину, можливо, що тоді поруйновано і Звиногородський замок; згодом уряд його не відновляв [27], дарма що людність того прохала. У першій половині XVI в., не дивлячися на позначені напади татар, починається більш стале залюднення території Гуманщини та сусідніх із нею земель. У числі перших осельників тут були уходники, вільні промисловці, "данники", козаки. Вони платили земянам або старості податок грошовий або натуральний. Умови залюднення, порівнюючи з північно–західнім Поділлям, були кращі на Брацлавщині. Землі, що існували на території Гуманщини (вона ще в XVI в. не зветься Гуманщиною, а зветься Звиногородщиною, звиногородським ґрунтом), належала брацлавським та звиногородським земянам. Людність, що заселяла цю територію, могла найбільше йти з Брацлавщини, Поділля, менше з инших місць півночи, Волини, Київщини, Полісся, Білоруси. Мовні явища це стверджують. Звязок гуманської говірки з Поділлям, Західньою Україною цілком це відзначає, як відомості з джерел, що вказують також на звязок людности з Поділлям [28]. Повіт Звиногородський, що спорожнів у XV в., залюднюється, тут людність утворює поселення на землях, які не відносилися до ніякого відомства та знаходилися між Тясьмином, Синюхою, Россю. Залюднюються великі пустоші, що в джерелах звуться "ґрунти Гуманський та Звиногородський". Тут польський уряд визнав існування поселень тільки наприкінці XVI та на початку XVII в. Цей колонізаційний рух на Гуманщині звязано з загальним характером залюднення Наддніпрянщини [29], яке в той час уже відбувалося. Людність новоприбула єднається з козацькими елементами, що були на даній території. У другій третині XVI в. джерела зазначають, що на Гуманщині існувало кілька поселень. Відомі в цей час Буки, Вороне, Мушурів, Романівка, Ожолівка, Торговиця. Всі поселення, крім Торговиці, позначаються на так званому Звиногородському ґрунті, в північній або східній частині Гуманщини. У пізнішій справі, що відноситься до позву між Білоцерківськими старостами і володільцями Звиногородщини та Гуманщини — Струсями, Калиновськими, Потоцькими, заховалися звістки про ці поселення. Вони вже існують у 1542 р. За привилеєм Жигимонта с. Романівка (біля Тального) та Демковці, що знаходилися на Звиногородському ґрунті та татарських шляхах, мав у володінні брацлавський земянин звиногородець Степан Базанович із своїм братом Федором, потім ці поселення з придатком Ягубця перейшли у володіння Козара [30]. Про Вороне (Митківці) та Соколівку згадується в 1545 р., їми володів козак звиногородський Дмитро Базанович мало не до кінця віку (1592 р.) [31]. До 1545 р. відносяться звістки про Мушурів. Про це поселення, також і про позначені, згадується в описові Брацлавського замку 1545 р. Мушурів, як Вороне, Соколівку та инші поселення, зазначається на Звиногородськім ґрунті. С. Мушурів було у володінню земянина Митки Золотаря. В описові Брацлавського замку, який складав шляхтич, заховалися цікаві відомості щодо стану земян, що володіли на Звиногородському ґрунті та в инших місцях землями. Вони мають чимало пасік, мають городи, сади, оранку тощо. З цього всього вони не дають нічого господарю, та замок — "нема никоторого пожитку та послуги". Зазначається у ревізії, що невідомо, від кого вони одержали свої наділи, хто їм заводив їх та межував. В описові пропонується накласти на земян податки, як це зроблено по инших замках — у Барі, Межибожі. Всі ці земяни, що згадуються в описові, звуться "подлейшими", щоб від них відрізняти тих, хто володів по праву і знав своє походження [32]. Ми не згадали ще про Торговицю. Вона, як ми бачили, існувала, очевидно, раніш, але наново заселятися стала в половині XVI ст [33]. Пізніше од цих поселень виникають Буки. Його заснував Федір Базанович, що був володільцем Соколівки та Вороного, на Звиногородському ґрунті, тій частині його, що належала до Білоцерківського староства в 2 пол. XVI в. Цю землю зайняв він самовільно, як зазначається в джерелах [34]. Дальший розвиток колонізації Гуманщини звязаний із змінами в економічному, соціяльному, політичному життю Польщі та Великого Князівства Литовського. Ці зміни відбулися з Люблинською унією 1569 р., коли литовські та українські землі були об'єднані з Польщею. А підготова до цього сталася в нових напрямках економічного життя. У другій половині XVII в. польська шляхта одержала право на здобування володінь на українській території. Придбання великих земель, цілих латифундій виникає завдяки змінам у ході економічного життя, потребам у торговлі. Торговля Польщі через Гданськ та инші міста з Західньою Европою вимагала низки різних предметів сировини — хутер, шкур, меду, воску, лісу, худоби, хліба та иншого. Ці потреби викликали перелом у господарстві. Давня система господарства з її суспільним укладом не змогла завдовольнити нових потреб. Нові вимоги стали завдовольняти польські заможні кола — шляхта та магнати. Наприкінці XV та на протязі XVI вв. відчуваються зміни в господарстві. В джерелах заховалися вказівки на те, що потреба на ринкові лісового матеріялу викликала нищення лісів у районі вислянського та бозького сплаву. Раніш у Польщі, а потім у землях Великого Князівства Литовського поширюється експорт лісових товарів. Ліси нищаться без милосердя. "Де поглянеш, каже польський письменник, всюди рубають або бук до гути, або сосну на смолу, або дуб на барки". Крім використування лісу, шляхта також переходить до поширення хліборобства. Хліб у кінці XVI в. починає експортуватися до Ґданська. В останню четвертину XVI в. вся північно–західня частина України входить у сферу хлібного експорту. Ці економічні обставини викликають зміни в суспільних відносинах. Правна сила шляхти поширюється, стан селян гіршає. У XVI в. вже в селян забираються ґрунти, через це збільшується число малоземельних; у цей час є відомості про існування панщини. У першій четвертині XVI в. на території Польської держави відома панщина в розмірі 1 дня (мінімум). Безземелля та панщина викликають незавдоволення пригніченої людности. Вона шукає виходу з свого стану, що утворився завдяки загальним змінам економічного життя. Починають кидати старі оселі. Людність рушає на Побожжя та Подніпров'я, шукаючи там вільготніших умов життя. Завдяки цьому колонізаційному рухові виникає низка нових поселень на Побожжю, Задніпров'ю, особливо наприкінці XVI та в першій половині XVII ст. [35]. У звязку з новими обставинами економічного та соціяльного життя відбуваються зміни на Гуманщині, що була раніш мало заселена. Спиняючись на заснуванню відомих у джерелах поселень — Вороного, Соколівки та инших, ми вказували на володіння на території Гуманщини — земян та козаків. Уходництво далі поширюється. Залюднення одбувається під час боротьби з татарами. Лясота, що проїздив у 1594 р. на Запоріжжя через територію, що була на півночі від Гуманщини, лишив опис пограничних міст. Цікавий з цього боку опис Прилуки на Поділлю, що взагалі характеризує становище колонізації на пограниччю. "Місто це оточено гарними великими родючими полями та ріллею і серед них видати одиноко стоячі маленькі дивні будиночки з стрільницями, куди ховаються селяни, коли несподівано нападуть татари, і тут обороняються від них; на це кожний селянин, ідучи на поле, завсіди має рушницю на плечі та шаблю або тесак коло пояса, тому що на них дуже часто нападають татари і сливе ніколи від них нема безпечности" [36]. Джерела, на жаль, не лишили відомостей про умови залюднення на Гуманщині, але, очевидно, вони були б, мабуть, іще гірші, як на півночі від Гуманщини. Це не спиняло сюди колонізаційний рух, який ішов здебільшого з півночи та заходу [37]. На території Гуманщини виникає наприкінці XVI та в 1–й половині XVII в. низка нових поселень. Звичайно точно час заснування їх невідомий. Замість поселень, що звістки про них ми маємо з XVI в., у першій половині XVII в. маємо відомості про більш ніж 20. Можна гадати, що джерела заховали звістки про частину поселень, а справді їх було більше. Відомі такі поселення — Бабанка, Багва, Ботвинівка, Верхнячка, Гережанівка, Городецьке, Івангород, Іваньки, Чорна Каменка, Кищинці, Кожухівка, Кути, Маньківка, Попужинці, Псярівка, Сушківка, Зелений Ріг, Талалаївка, Гумань, Харківці, Христинівка, Ціберманівка, Шаулиха, Ягубець та инші. Коли поглянемо на мапу Гуманщини, то побачимо, що кількість поселень збільшилася на півночі та заході. Залюднення Гуманщини поширилося на захід та південний захід від поселень, що відомі нам з XVI в. На території Звиногородщини менше відомо нових поселень. Окрім Звиногородки, що вже існувала, — були Антонович, Боярка, Водяники, Каменний Брід, Лисянка, Ольховець, Вільшана, Пещана. На захід від Гуманщини також збільшилась кількість поселень. На Брацлавщині, на сусідній з Гуманщиною території, визначимо Івангород, Кублич, Ладижин, Соболівку та багато инших. Серед цих сіл та містечок деякі мали багато димів, а це вказує, що поселення ці існували давніш. 1629 р. Бабани мали 224 дими, Буки — 317, Вороне — 103, Городецьке — 123, Кожухівка — 11, Соколівка та Іваньки — 684 дими, Станиславів — 445, Гумань — 1067, Христинівка — 121, Цибулів — 416 [38]. Серед поселень найбільше димів було в Гуманю. З цього можна гадати, що місто Гумань вже повинно було існувати в XVI в. В усякому разі, погляд, начебто Гумань повстав на початку XVII в., потребує ґрунтовніших доводів [39]. До такої категорії поселень треба застосувати поселення Бабани, Іваньки, Маньківка та инші. Цей погляд стверджує те, що людности на цій території багато. Приблизні підрахунки Ол. Яблоновського визначають в Звиногородськім обводі, до якого належала частина території Гуманщини, 40 поселень, з них 30 сільських, 10 міст. У містах та селах було 3635 димів та 21 810 "glow" на 127 кв. миль, з них у містах — 1135 димів та 12 810 "glow", на селах — 1500 димів — 9000 "glow". Порівнюючи з иншими територіями, Звиногородщина була залюдненіша: напр., Білоцерківщина мала 18 240 на 125 кв. миль; на Київщині, Канівщині та Корсунщині було більше людности — 27 780. На Звиногородщині припадало на 1 кв. милю 171,7, менше ніж на Київщині, Канівщині з Корсунем та густо залюднені Брацлавський та Вінницький повіти [40]. Таке значне залюднення Гуманщини в кінці XVI та в XVII вв., про яке маємо, можливо, відомості неповні, — звичайно звернуло увагу польської шляхти та магнатів. За людністю, що тікала від безземелля, панщини, шукаючи на вільних просторах вільготніших умов життя, рушила шляхта та магнати, щоб тут здобувати землі та експлоатувати природні багатства, користуючись, оскільки можливо, своїми підданими. Деякі польські історики надають великої ваги цьому оселенню шляхти та магнатів в історії колонізації, вони приписують їм головну ролю в залюдненню українських земель. Ми вже бачили, що економічні мотиви в звязку з потребами ринку примушували шляхту займати нові та нові землі для їх експлоатації та свого збагачення. Ми також бачили, що ці економічні та соціяльні умови гнали людність, що тікала від панщини та безземелля, в порожні місця і ця українська людність, а не шляхта, відігравала головну ролю в колонізації. Земяни, козаки, уходники, селяни залюднювали порожні землі, шляхта та магнати одержували тут вже володіння пізніше на підставі королівських грамот та сеймових ухвал. На українській території роздавати землі почали по Люблинській унії. На території Гуманщини нові володільці з'являються в 2 пол. XVI, ба навіть наприкінці XVI в. Вже подаючи відомості з опису Брацлавського замку 1545 р., ми бачили, що ревізор–шляхтич зазначав, що на Брацлавщині є земяни невідомого роду і їх треба обкласти податком. Таке становище змінюється далі. 1592 р. у джерелах зазначено, що земянин Базанович уступив свої володіння Буки, Вороне, Соколівку галицькому каштелянові Юрієві Струсю з Комарова. Цей Струсь будує в м. Буках замок, а саме місто, за тодішнім звичаєм, назвав Струсьград (Бігидагсі), потім одержує значну частину Звиногородщини з Романівкою та Мушуровим. Юрій Струсь посідав один час визначне місце: з його був староста брацлавський, вінницький, звиногородський. Очевидячки, це становище сприяло тому, що володіння його поширилися. 1594 р. маємо скаргу Юрія Струся, що Степан Клещопський вчинив збитки: він ловив бобрів та різного звіря — лося, оленів, диких кабанів, диких кобил на ґрунтах звиногородських та на річках Бабанах, Івані, Гірському Тикичу, Конелі, що належать до Брацлавшини й знаходяться в володінню Дмитра Шеремета та вінницьких міщан [41]. Багатствами, що ними володів Юрій Струсь, цікавилися й Острозькі. 1601–03 рр. кн. Януш Острозький з 2000 д. "конно з возами з розним оружіем", заїхавши з Липовця та Тетієва, пограбував пасіки біля Буків; він забрав 850 вуликів та инше майно у підданих міщан вінницьких і цим учинив "тьім подданньїм шкоду немалую" [42]. Отже, територія, до якої в XVI в. брацлавські міщани їздили по мед, наприкінці XVI в. та на початку XVII в. стала за об'єкт боротьби представників владущих верстов, її природні багатства притягають різних більших та менших заможних панів. Ці феодальні звичаї не пошкодили Струсеві зберегати свої володіння за собою й надалі. 1604 р., видавши заміж свою дочку Олену за Олександра Валентина Калиновського, що був генералом подільським та старостою брацлавським, Юрій Струсь одписав дочці в посаг Буки [43]; згодом переходять до Калиновського й инші володіння. З ім'ям Калиновського досі звязувано колонізацію Гуманщини та її розквіт перед Хмельниччиною. Раніш ми вже були зазначили, що надавання такого значіння шляхті та магнатам в історії колонізації не відповідає дійсності. Гуманщина вже перед наданням "Гуманської пустині" мала людність. Самий Гумань, як ми бачили, можливо, існував уже в XVI в. Отже, треба відкинути погляд Едв. Руліковського, що надав головну ролю в історії залюднення Гуманщини Калиновському. Калиновський міг збудувати замок, сприяти розвитку торговлі, що в ній він мусів бути зацікавлений. Цілком можливо, що в Туманю були купці — жиди, вірмени, греки. Також можна визнати, що розвиток економічного життя в Маньківці та инших містах міг статися завдяки тому, що поширилися торговельні зносини з Західньою Україною, Степом та східніми українськими землями. Але погляд, що тільки Калиновський заселив Гуманщину, тепер уже можна вважати за відкинений [44]. Поселення на Гуманщині зростали в XVII в. (перша половина) звичайно завдяки тим вільготним умовам, що давали володільці земель, Калиновські та инші. Це все сталося в звязку з загальною ситуацією колонізації українських земель. Калиновським, як і иншим володільцям — шляхті та магнатам — ніяк не можна надавати тут першої ролі. Вони дбали про своє забезпечення далеко більше, ніж про залюднення краю та його охорону. "Гуманську пустиню" Калиновському надано за соймовою ухвалою 1609 р. Це надання звязується з загальним напрямком роздач наприкінці XVI та на початку XVII вв. Досить згадати за подібні великі надання Вишневецькому на Задніпров'ю, на Полтавщині, потім землі, що їх одержали Острозькі, Ружинські, Даниловичі, Корецькі, Заславські, Збаразькі, Потоцькі — все вельможні польські магнати. До цих "королев'ят" належав Калиновський; сам походженням із Західньої України. В соймовій ухвалі це надання описано приблизно так: "Внесли до нас земські посли, щоб ми за великі та криваві заслуги Валентія Олександра Калиновського, старости Вінницького та Брацлавського, пожалували йому на правах власності пустиню, що зветься Гумань та лежить у Брацлавському старостві, в тих межах її, в яких вона знаходиться по її врочищах, на що ми погодились" [45]. Цю територію вже описали ревізори раніш; вона була величенька. "Гуманська пустиня" знаходилася між двома татарськими шляхами — Кривошаровським та Удицьким, починалася вона від верхів'їв ріки Кублича, воочища т. зв. Кам'янецького Рогу та річки Удича, далі Удичем до Бога, Богом до Синюхи — це одна сторона пустині, з другої сторони від лісків Ормянських до Яворчиків, від Яворчиків до лісків Лядських, далі від Лядських до Берестова, від Берестова до верхівця р. Габанки, що розмежовує ґрунт Гуманський від Буцького, далі річкою Бабанкою, що впадає до Ятрани, потім Ятранню до Синюхи, від Синюхи — до Бога [46]. Даючи обмір цієї території, ревізори, може, навіть навмисне, неправильно обрахували всього на 7 миль. Ол. Яблоновський цілком справедливо відзначив, що ревізори помилилися; він гадав, що Гуманський ґрунт, який одержав Калиновський, охоплював не менше як 82,5 кв. миль [47]. До цих володінь приєдналися володіння Струсеві на Звиногородщині [48]. Калиновський мав володіння ще на Брацлавщині та в инших місцях. 1629 р. Калиновському вже належала значна територія з великими поселеннями та містами. У Вінницькому повіті володів Калиновський Гулівцями, Брацлавському — Тульчиним, Клебанню, Кірнасівкою, Тростянцем, Кошичами та Козинцем; на Гуманщині — Гумань, Городецьке, Бабани були в його володінню; на Звиногородщині — Вороне, Соколівка, Маньківка, Мушурів, Буки [49]. Придбання такої великої території як "Гуманська пустинь" для Калиновського поставило низку завдань — економічного, соціяльного, культурного характеру. Він змінює за тогочасним звичаєм назву Гумань на Калинград. Така зміна назв давніх поселень на нові, гучніші, траплялася за тих часів. Згадаємо про заміни назви Буки на Струсьград, замість Клебани — Славгород. Тростянця — Адамгород і т. інше [50]. Вони виникають з розвитком польської колонізації на території українських земель. Можливо, що в цей час також центром володінь став Гумань. У Гуманю відомості щодо людности маємо з 1629 р. Тут було 1067 димів, з них 1/3 — 362 дими належало Мартину Калиновському, підкоморію Подільському, 705 димів — старості Брацлавському Адаму Калиновському; з инших значних поселень назвемо Маньківку з 949 димами [51]. Крім володінь Калиновського, в першій половині XVII в. згадуються володіння Каліяна Свирського. Йому належала Христинівка (инша назва цього поселення Гунча) (Нипсга). Кожухівка в 1629 р. належала Олені Кожухівській (з Терлецьких). Буки та Вороне згадуються як володіння дружини Кам'янецького старости Потоцького [52]. На північ, схід та захід од володінь Калиновського, на території Гуманської округи зазначимо Цибулів, Лисянку, Жашків. Про Цибулів зазначено, що це було володіння волинського каштеляна, кн. Корецького, Лисянка належала Даниловичам, Гранів — Синявському, Жашків належав Острозьким. Були, можливо, инші дрібніші володіння, але всі вони — незначні, порівнюючи з володіннями Калиновського на Гуманщині. Господарювання Калиновських на Гуманщині позначалося рисами феодального часу. Ці порядки взагалі були поширені серед шляхти на Україні та Польщі. Наскоки більш заможних та менш заможних, забирання ґрунтів у селян, нищення лісів, ловля риби, забирання худоби тощо — все це було тоді поширено. Калиновські також визначилися цима наскоками та невиконанням ухвал уряду, що надавав право володіти землями иншим особам або забороняв робити напади тощо. Джерела заховали кілька таких випадків. 1638 р. король дав Янові Одрживольському, старості вінницькому, с. Мушурів, Папужиці, Романівку, але володіти цими поселеннями перешкодив Калиновський. Є кілька справ, які торкаються підданих. 1622 р. Богдан Красносельський позивавсь з Калиновським за підданих, що повтікали з с. Красного до Буків та Гуманя. Такі ж справи були з Калиновським 1622 р. у Яна Клещевського за підданих, що повтікали з Клещева до Маньківки, у Якуба Пясочинського також за підданих, що з Жорниць утекли до Маньківки, у Черленківського за підданих, що втекли до Маньківки з Крищинець. Очевидячки, цих справ було більше, порівнюючи з тими, що ми знаємо. Чимало також відомо про наскоки Калиновського на Брацлавщині [53]. Мати великі володіння на Гуманщині та охороняти їх справді для Калиновського була складна річ. Ми вже зазначили раніш, що рух польських заможних верств — шляхти та магнатів — стався завдяки змінам в економічному життю. Цю потребу мати якнайбільше землі шляхта могла завдовольнити особливо на українських землях, їх усебічно експлоатуючи. Калиновський теж був перейнятий інтересами якнайбільше експлоатувати природні багатства Гуманщини для експорту через Гданськ у Західню Європу. Він розвивав активну діяльність, організовуючи здобування товарів та збут продуктів з своїх володінь. Про це свідчать 2 контракти, що доховалися до нашого часу. Це — контракти 1634 та 1638 рр. За першим Калиновський обов'язується приставляти поташ львівському негоціянтові Убальдіні в рахунок забраних 29 тисяч злотих. Піддані Калиновського повинні приставляти його до берега біля Нелипковець — тодішньої пристани для збіжжя та лісових товарів на Сяні, поблизу Синяви. Через 4 роки, 1638 р. маємо новий контракт вже з ґданським негоціянтом Деменсом. За 108 тисяч злотих Калиновський запродує йому поташ з буд гуманських, куницьких, іванських, маньківських, буцьких, мушурівських та инших, всього близько 100 лаштів [54]. Ці відомості вказують, що Гуманщина за Калиновського звязується торговельними зносинами з Західньою Україною та з Гданськом. Вона перед Хмельниччиною була в сфері впливу нових форм господарства, які сприяли тому, що природні багатства винищувано, людність експлоатовано, а владущі кола збагачувалися. Але, очевидячки, такий розвиток нових хижацьких форм експлоатації не задовольняв усіх потреб гуманського магната. Щоб завдовольнити ці потреби, практикується віддавати села в заставу. В 40 рр. XVII в. ми маємо відомості про такі віддавання сіл. 1646 р. Калиновські віддавали Городецьке Федорові Юшковському [55] Верхнячку (инакше Явровець) дано в заставу Янові Лещінському за 1500 зл.; 1647–50 рр. Мартин Калиновський, воєвода Чернігівський, віддав м–ко Соколівку на Конелі в оренду Олександрові Торлинові за 7500 злотих [56]. Перед Хмельниччиною, як бачимо, Калиновські, очевидячки, дуже потрібували грошей, і застава сіл, як експлоатація лісів та инших угідлдв, завдовольняла потреби польського магната: нагадаємо, що з Калиновського була за цих часів і важлива військова персона. Отже ми бачимо, що Гуманщина для Калиновських була за важливе джерело прибуткових статтів. Але щоб ці джерела використувати, їх треба було добре охороняти з боку Степу. Татари тут були неприємним сусідою і для людности, і для польської заможної верстви, що мала жити з багатства краю. Справді, деяких заходів до охорони уживають. Ми маємо на Боплановій мапі (див. мапу) вказівки на те, що в Гуманю, Буках, Охматові, Вороному, Соколівці, Зеленому Розі існували фортеці [57]. Але охорона, очевидно, не завдовольняла всіх тогочасних вимог. Зазначені фортеці були на півночі та сході Гуманщини, на півдні фортець не було, але й на півночі не раз у раз вдавалася ця охорона від татар. Кілька випадків з історії татарських нападів на це вказує. 1629 р. Степан Хмелецький під Торговицею на Синюсі побив татар, що пробивалися до Гуманя [58]. Менш щасливо закінчилася справа з нападом 1644 р. Татари встигли Чорним шляхом пройти на Гуманщину, розташувалися в Іваньках та пограбували м–ко Шаулиху. Татари взагалі наробили багато шкоди в володіннях Калиновського. Проти них вирушив гетьман Конецпольський, і під Охматовим йому пощастило погромити їх. Татари мусили тікати за Синю Воду (Синюху), далі у степи на Очаків та инші місця [59]. Звичайно оборона від татар не могла завдовольнити людність, що мусіла жити, чекаючи татар. Є відомості в джерелах, що один час козаки мали намір взяти на себе охорону краю від Гуманя до Овруча [60]. Отже, у першій половині XVII в. те, що на території Гуманщини заявивсь Калиновський, не цілком удовольнило потреби людности — охорони краю від татар. Це сприяло тільки більшій диференціяції людности на менш та більш заможних — поширенню експлоатації селян. Нам ще лишилося спинитися, раніш ніж перейти до Хмельниччини на Гуманщині, на становищі селян перед Хмельниччиною на Гуманщині. По можливості також треба вияснити звязок Гуманщини з козацькими рухами. Виясняючи ці явища, треба згадати, що Гуманщина сусідувала з Поділлям, де було розташовано польські війська [61]. Сам Калиновський, також значна особа в війську, має військо. Все це могло затримувати розвиток селянських заколотів та козацьких повстань на території Гуманщини та Брацлавщини. Дехто з дослідників, напр., Влад. Буданов, висловив гадку, що про козацькі рухи тут можна не ставити питання, бо козацтво тут не утворювалося [62]. Можна гадати, що погляд цей — хибний. Гуманщина, маючи колонізаційний звязок з Брацлавщиною, межувала на півдні з Степом, далі мала звязок з Подніпров'ям. Можна навести відомості про рух Наливайків, що розпочавсь на Брацлавщині та перекинувсь на територію Гуманщини. В Гуманських лісах переховувавсь якийсь час Наливайко, пізніш його погромив Жолкевський [63]. Тому можна гадати, що заколоти на Гуманщині були, але, звичайно, завдяки тому, що була військова сила панська близько, вони не могли набрати широких розмірів. А сприятливий ґрунт для них був у тому становищі, в якому перебували селяни. Коли справедливі відомості, що Калиновський міг набрати з своїх володінь близько 40 тисяч війська на волоську війну [64], то він міг використовувати ці сили й на те, щоб приборкувати заколоти. На жаль, джерела, що чи ще не опубліковані чи може загинули, не дозволяють поки що цілком розвязати це питання. Становище підданих перед Хмельниччиною на Гуманщині було надзвичайно важке. На це вказує й те, що на Гуманщині на початку Хмельниччини вибухло сильне повстання, і це повстання викликали тяжкі економічні та соціяльні умови життя людности. Мабуть, до цеї території цілком можна застосувати характеристику селян, подану в Боплановому "Описові України", а Боплан саме перед Хмельниччиною був на Україні. Селяни, каже він, там дуже вбогі, бо повинні робити три дні на тиждень разом із своїми кіньми на користь свого володільця та давати йому, відповідно до якости землі, багато мір зернового хліба, силу каплунів, курей, гусей та курчат на Великдень, Зелені свята та Різдво; поза тим — возити дрова для потреб свого володільця та відбувати тисячу инших повинностів, що їх не зобов'язані були б виконувати без платні; окрім того, поміщики вимагають од них грошової повинности, також десятини від баранів, поросят, меду, усіх фруктів та третього бика що три роки. Взагалі вони повинні давати свойому панові все, що той надумається від них вимагати, тож не дивниця, що ці нещасні, поневолені в такі тяжкі умови, ніколи не можуть нічого заощадити. Але це ще менш важливе, ніж те, що їхні володільці користуються безмежною владою не тільки над їхнім майном, ба й над їхнім життям, така велика воля в польського панства, що живе ніби у раю, а селяни перебувають ніби в чистилищу [65]. Цим середньовічним порівнянням становища двох кляс, однієї багатої, другої вбогої, Боплан хоче найяскравіше підкреслити безодню, що була на Україні перед Хмельниччиною між панами та селянами. Суспільні відносини на Україні змінило повстання Богдана Хмельницького — козацька революція. Ця революція скинула феодально–шляхетський лад і вкинула в життя нові сили, щоб це життя творити. Козацька революція почалася, коли докотилася звістка про Жовтоводську та Корсунську поразку поляків, про те, що два гетьмани, Потоцький та Калиновський, потрапили до полону. Скрізь почалося повстання. На Гуманщині повстанський рух звязують з тим, що Богдан Хмельницький підійшов до Білої Церкви. На Гуманщині повстання вибухло надзвичайно сильно. "Хлопська сваволя, почавши від Гуманя, таку гору бере, наче друге військо Хмельницького",— пише сучасник [66]. Почалися криваві розправи з поляками, жидами за їхні знущання, експлоатацію селян та різні утиски. Маємо відомості про жорстокі розправи у Немирові, Тульчині, Брацлавлі, Вінниці, Туманю, Красному та в инших місцях…» (Примітки подано в авторській редакції. — 1. Цю статтю зв'язано з студіями автора з історії Гуманщини в Історично–Географічній Комісії Української землі при Українській Академії наук; вона є розділ ширшої праці з історії Гуманщини. 2. 3. 4. «Дуліби же живяху по Бугу, кде нне Волыняне а Уличи Тиверци сідяху по Бугу и по Дністру оли до моря» (Іпатський літопис. — СПб., 1908. — С. 9). Також 5. Від часів куманів–половців залишилися пам'ятки на Гуманщині. Вкажемо, напр., на те, що 6. 7. 8. 9. Іпатський літопис. — СПб., 1903, 3 вид. с. 524; 10. 11. 12. Мапи у розвідках М. Грушевського, Молчановського, Андріяшева; 13. 14. 15. 16. 17. 18. 19. 20. 21. Акты Западной России. — T. II. — С. 4, пізніший ярлик Менглі–Герая 1506 р. Пор. так.: 22. 23. 24. 25. Ось літописне оповідання: «Того же літа пріидоша Татарове Перекопськіи и попліниша множство пліна у во Олівской волости и в Мозырьской, и вгониша их князь Михайло а князь Констянтин Острозскій съ дворяне князя великого на другой недели в Суботу по Велице дни у земли Бряславской на Сороце реце на Кошилопских селищах а других верх Умы реки у могилы Петуховы и избиша всіх до конца». (Супрасльская рукопись, — М., 1836, с. 144. 26. Територія Гуманщини в цей час входила до складу Брацлавського та Звиногородського замків. 27. 28. 29. 30. АЮЗР. — Ч. VII. — T. I. — С. 205. 31. Ibid., с. 189. 32. АЮЗР. — Ч. VI. — T. I. — С. 26. 33. 34. АЮЗР. — Ч. VII. — T. I. — С. 185–199. 35. 36. 37. Передмова Владимирского–Буданова до АЮЗР. — Ч. VII. — T. III. — С. 12–16; 38. Книга гродська вінницька, № 4602. В нашому нарисові ми використовуємо чимало відомостей, які зібрав з друкованих та недрукованих джерел В. Б. Антонович (Картотека Гуманського повіту. Українська Академія наук. Бібліотека І відділу ім. В. Б. Антоновича). 39. Тому не можна казати категорично про походження Гуманя в поч. XVII в. Див. із приводу цього, напр., M. Balinski і T. Lipinski: «Starozytna Polska», t. II (Warszawa, 1844), с. 1359. 40. 41. 42. АЮЗР. — 4. VII. — T. 2. — C. 385–388. 43. Stownik Geograficzny Krolewstwa Polskiego. — T. I. — Warszawa, 1880 (Buki). 44. 45. Volumina legum. T. II. — Petersburg, 1859. — C. 466. 46. АЮЗР. — Ч. VII. — T. І. — C. 204. 47. Zrodla dziejowe. — T. XXII. — С. 735. 48. АЮЗР. — Ч. VII. — Т. I. — С. 204. 49. Zrodla dziejowe. — T. XXII. — С. 611. 50. Ibid., т. XXII, с. 177. 51. Книга гродська вінницька, № 4602. 52. АЮЗР. — 4. VIІ — T. 1. — C. 207. 53. Zrodla dziejowe. — T. XXI. — C. 615–618, 621; ст. Неймана // Киевская Старина. — 1889. — Вып. XX. — С. 111. 54. 55. Книга гродська вінницька, № 4603. 56. Книга гродська вінницька, № 4597. У Соколівці в цей час був замок; жили в містечку — міщани, козаки, путні та панщинні бояри, гайдуки, підсусідки, правобережки. 57. Відомості Бопланові щодо Гуманщини можна тепер уважати за не цілком точні; напр., не всі позначено ліси. Не згадано за деякі поселення. 58. 59. Дневник Освенцима // Киевская Старина. — 1882. — Кн. І. — С. 143–148. 60. АЮЗР. — Ч. III. — Т. 1. — С. 331. 61. 62. 63. 64. Slownik Geograficzny Krolewstwa Polskiego. — T. III. 65. 66. |
||
|