"Аргонавти Всесвіту" - читать интересную книгу автора (Владко Володимир)
Розділ шостий,
До вечора (звичайно, тільки умовного вечора, бо ракетний корабель, природно, не знав ані дня, ані ночі) Галина Рижко остаточно завоювала симпатії всього екіпажу астроплана. Що стосується Ван Луна, то після стрільби з електричного пістолета, Галя остаточно і беззастережно перемогла його серце, рішуче взявши в свої руки також і обов’язки повара на кораблі. Микола Петрович в свою чергу здався, побачивши, з якою готовністю дівчина намагається бути корисною кожному в першій-ліпшій справі. Дещо натягнутими і дивними залишалися тільки взаємини між Галею і Соколом. Геолог помітно конфузився і уникав розмов; Галя ж, здавалося, просто не помічала цього і поводилася з Вадимом підкреслено байдуже.
Вечеряли всі разом. Галя спробувала чесно виконувати взяті на себе зобов’язання і їсти «найменшу крихітку». Але Риндін поставив перед нею велику бляшанку консервів і багатозначно сказав:
— Ану, їжте, дівчино! У нас тут треба добре годуватися. Ми мусимо прибути на Венеру міцними і здоровими. А тому — щоб я більше не чув цих ваших розмов про «голодне тренування», зрозуміло?
— Це розпорядження чи побажання, Миколо Петровичу? — цілком серйозно спитала Галя.
— Звичайно, розпорядження. А що?
— Ну, коли розпорядження, то я, як дисциплінований член екіпажу, не маю права сперечатися. А коли б не розпорядження, тоді…
Втім, Галя не закінчила, зануривши кирпатий ніс до бляшанки: консерви так чудово пахли, особливо для дівчини, яка нічого не їла майже цілу добу.
Умовна ніч минула швидко. Втомлені незвичними відчуттями, мандрівники спали міцно; Риндін, Сокіл і Ван Лун у своїх гамаках, а Галина Рижко — на найм’якшій з перин, прямо в повітрі, прив’язавшися до стіни. Лягаючи, вона ще спитала:
— Кінець кінцем, навіщо зараз оці гамаки? Адже в повітрі спати аж ніяк не гірше.
— Не гірше, але незручно. Найменший рух повітря, який спричиняє наша потужна вентиляція, понесе вас по каюті. Отож, краще прив’яжіться міцніше, — відповів їй Риндін. Проте Галя не відгукнулась. Вона вже спала.
Микола Петрович прокинувся першим. Він розклав у навігаторській рубці рисунки і схеми, включив прилади, щоб ще раз перевірити курс корабля. Власне, цим мусив займатися, як штурман астроплана, Ван Лун. Але Микола Петрович не хотів будити товариша: хай молодь добре відпочине! Адже ж і Ван Лун, і Сокіл несли сьогодні по черзі першу нічну вахту на астроплані.
Він включив екран перископа, який дозволяв за допомогою системи дзеркал оглядати весь небозвід, і насамперед скерував перископ назад, туди, де в міжпланетному просторі залишилася планета Земля. На великому чотирикутному екрані перед ним чітко вималювалася казкова картина.
Чорне бездонне небо, всипане яскравими іскрами зірок. І на ньому — величезний, трохи щербатий з одного боку блакитнувато-зеленуватий диск, вкритий великими білими, неправильної, примхливої форми плямами. Ці плями повільно, ледве помітно пересувалися по диску, то ховаючи за собою деяку його частину, то, навпаки, дозволяючи бачити окремі ділянки. І тоді ставали видимими знайомі обриси суходолів і океанів… Так, це була мила, рідна Земля, від якої астроплан відлітав все далі й далі, линучи до Венери.
Дивне видовище, в реальність якого трудно було повірити! Ось відкрилися на мить і знову затяглися хмарами глибоко порізані обриси Європи. Піренейський півострів… Британські острови… Хмари весь час заважали, — як щільно вони обгортають Землю! Ось Апеннінський півострів… Але головне: де ж наш великий Радянський Союз?.. Де ти, Батьківщино, до якої весь час прагнуть думки і почуття твоїх вірних синів, що летять у космосі?.. І раптом білі хмари розсунулися, відкриваючи за собою виразні обриси Кримського півострова, який гострокінцевим ромбом врізався в темне тло Чорного моря. Батьківщино! Радянська країно!
Хмари пливли й пливли, дозволяючи поглядові лише зрідка зазирнути за їх густу завісу. Наче на великому глобусі, ставали чітко видимими сріблясті ниточки річок, звивисті лінії морських заток на півночі й півдні… Земле, чи ж скоро доведеться знову зустрітися з тобою нам, кого ти надіслала в довгу і трудну подорож у міжпланетному просторі?
Зображення на екрані весь час трохи здригалося, коливалося. Риндін знову взявся за рукоятки, що встановлювали оптичний фокус. Зображення прояснилося. Веселий свіжий голос проговорив за спиною академіка:
— А як же красиво, Миколо Петровичу! Прямо наче в казці! Адже ж це — Земля?
— Так, Галю, так! — відповів Риндін, не зводячи погляду з світлого диска. — Наша мила Земля, обгорнена хмарами, віддаляється від нас — чи ми відлітаємо від неї, хіба не все одно! Одразу впізнали стару знайому?
— Аякже! Коли б не хмари, — зовсім схоже з величезним глобусом… Я вам не заважаю, Миколо Петровичу?
— Ні, ні, дивіться. Мені так чи інакше треба братися за діло.
Перевіряючи свої обчислення за записами автоматичних приладів і стрічок, на яких фіксувалися повідомлення земних пунктів керування астропланом, Риндін упевненою рукою викреслював на зоряній карті шлях міжпланетного корабля. Отак, звідси він почався, цей шлях, з цієї точки земної орбіти. Тепер — полога спіраль майже навколо Землі, відрив, політ у міжпланетний простір… так! Лінія польоту вигинається ліворуч, немовби тяжіючи до Сонця…
Галина Рижко давно вже кинула дивитися на екран перископа. З непідробним захопленням, напіввідкривши пухкі губи, вона стежила за олівцем Риндіна. Кілька разів вона відкривала рот, щоб щось сказати, і все не наважувалася. Нарешті, вона набралася духу:
— Миколо Петровичу! — в її голосі звучало благання.
— Що, Галю?
— Миколо Петровичу… ох, як мені хочеться попросити вас про щось!
— То кажіть, я слухаю.
— А що, коли б ви зараз думали трохи вголос… щоб і я чула! Адже це й вам допомогло б… я завжди, коли що-не-будь складне вираховую, обов’язково думаю вголос. Це ж так сильно допомагає, ніколи не помиляєшся, просто надзвичайно корисно!
Риндін не стримав посмішки: лукавій дівчині, справді, важко було відмовити!
— Гаразд, — відповів він, — вже якщо ви так піклуєтеся про мене, спробую думати вголос. Проте, коли так, тоді включайтеся і ви до праці, Галю. Будете перевіряти мене, згода?
— Ой, та я!.. — у Галини Рижко перехопило подих, їй бракувало слів для висловлення почуттів. Вона — і раптом допомагати академіку Риндіну, та ще й перевіряти!
— Отже, почнемо, — діловитим тоном сказав Риндін. — Що ви можете сказати про цей рисунок?
Галя знову уважно придивилася. Два великі еліпси, суцільні й пунктирні лінії… Ага!
— Посередині, — стараючись не поспішати, заговорила вона, — мабуть, Сонце. І цей кружечок позначений літерою «С», — значить, Сонце. Перший від нього, ну, внутрішній еліпс — орбіта Венери, правда? Зовнішній, великий еліпс — орбіта Землі. Кружечок унизу, на великому еліпсі, із позначкою «З1» — мабуть, Земля. Так, Миколо Петровичу? А тоді кружечок на меншому еліпсі з позначкою «В0»—мусить бути Венерою. Але чому на кожній орбіті по два й по три кружечки?..
Вона замислилася. Микола Петрович охоче допоміг їй:
— Нижній кружечок, позначений «З1», — це Земля в той момент, коли з неї вилетіла наша ракета. «В1» — Венера в той самий момент на її орбіті. Бачите шлях нашого астроплана? Він помічений пунктирною лінією і з’єднується з орбітою Венери в точці «В2» — отут, вище. Зрозуміло? Ну, а тепер я вже сам починаю думати вголос, щоб не помилитися. А ви перевіряйте мене.
 |
Галя розгублено поглянула на Риндіна: легко сказати, «перевіряйте»! А раптом усе буде таким складним, що вона нічого не зрозуміє? Що робити? Втім, Микола Петрович, помітивши її збентеження, виручив дівчину:
— Ні, все ж таки спочатку треба як слід пояснити вам.
Схематичний рисунок космічного шляху астроплана «Венера-1».
Галя Рижко полегшено зітхнула. А Риндін уже взяв олівця:
— Слухайте уважно. Ви, мабуть, уже здогадалися, чому ми обрали такий довгий, на перший погляд, шлях від Землі до Венери, чому ми летимо не по прямій лінії, яка з’єднала б «З1» і, припустімо, «В0», а вздовж довгого півеліпса, який позначений тут пунктиром і з’єднує кружечки «З1» і «В2». Це цілком зрозуміло. Обравши перший, зовнішньо «короткий» шлях, ми змушені були б витратити надто багато палива. А тут, на другому шляху, ми весь час використовуємо силу тяжіння Сонця, яка, немов надпотужний двигун, мчить нас уздовж півеліпса, як астероїд, з кожною секундою наближаючи астроплан до його мети. Підкоряючись тяжінню Сонця, ми летимо зараз у міжпланетному просторі, не включаючи зовсім ракетні двигуни. Розумієте, скільки ми заощаджуємо палива? Отже, з того моменту, як ми вилетіли з земної орбіти, наш астроплан сам немовби перетворився на маленький астероїд, який лине вздовж півеліпса «З1»—«В2», неухильно наближаючись до орбіти Венери… Що вам неясно, Галю? — спинився Риндін, помітивши нерішучий рух дівчини.
— Те, що ви кажете, все ясно, Миколо Петровичу. Але як можна було з такою точністю вилетіти з Землі, щоб одразу опинитися на правильному шляху, летіти до Венери наче до цілі?
— А хто ж вам говорив відносно того, щоб «одразу опинитися на правильному шляху»? Це — нісенітниця, ось що! При всій точності розрахунків і попередньої підготовки просто смішно думати про те, щоб отак — раз, два і готово! — правильно лягти на курс. Насамперед, майже неможливо заздалегідь врахувати наймізерніші відхилення від заданої швидкості в одинадцять тисяч п’ятсот метрів на секунду. А коли змінити її бодай на який-небудь метр на секунду, — тоді радіус дії корабля зменшиться чи збільшиться на десятки й сотні тисяч кілометрів! Розумієте, що це означає? Припустімо, що на астроплані виявилося трохи більше чи менше вантажу, — і його швидкість одразу зміниться, доведеться робити значну поправку до розрахунків. Втім, навіщо припускати щось таке, коли нам уже довелося відчути це в зв’язку з деякими необдуманими і легковажними вчинками? Адже земним постам керування довелося чимало попрацювати для того, щоб виправити курс астроплана, який змінився через раптову добавку вантажу на нашому кораблі…
На щоках Галі спалахнув рум’янець збентеження: вона добре зрозуміла, що мав на увазі Микола Петрович. А він, мовби нічого не помічаючи, продовжував:
— Це — щодо швидкості. А напрям? Та досить відхилитися під час вильоту від курсу лише на одну дугову хвилину, лише на одну шістдесяту частку градуса, щоб ця малесенька невідповідність зросла на відстані Марса до шістдесяти шести тисяч кілометрів. А ви говорите — «одразу»! Не можна так легковажно кидати слова, мила дівчино. Тут потрібна найскладніша і найточніша праця всіх земних постів керування нашим астропланом — і в Радянському Союзі, і в Китаї, і в Індії, — і плавучих океанських постів. В роботі їм допомагають десятки електронних обчислювальних машин. Бо інакше, без таких машин, ніхто на Землі не встиг би нічого підрахувати. А електронні машини дають наслідки своїх обчислень майже вмить — і так само раптово радіоімпульси, які надсилаються з земних постів керування, виправляють курс астроплана, включають у дію його ракетні двигуни. Це зовсім не так просто, як може декому здатися… Вся радянська наука допомагає нам і технікою, і розрахунками, і невсипущим турботливим спостереженням за нами в космосі. Ось що!
Микола Петрович скоса подивився на Галю: здається, дівчина зрозуміла, що сказала нісенітницю.
— Зараз ми, звичайно, як говорять штурмани, вже «лягли на правильний курс», — примирливо продовжував він, — але коштувало це величезної роботи там, на Землі… Так… Ну, перейдемо до найпростіших розрахунків, пов’язаних з нашим маршрутом. Продовжуючи летіти з такою самою швидкістю, астроплан опише в міжпланетному просторі цей півеліпс протягом ста сорока шести днів і опиниться на орбіті Венери. Але де перебуватиме в цей час сама Венера? Чи потрапимо ми на неї, як куля влучає в ціль?.. Це залежить, головним чином, від того, в якому місці своєї орбіти була Венера в момент нашого вильоту з Землі. Припустімо, що вона перебувала в цей час у точці «В0». Що тоді? Адже ж Земля рухається по своїй орбіті навколо Сонця повільніше, ніж Венера. Наша планета обертається навколо Сонця за триста шістдесят п’ять днів, а Венера…
— За двісті двадцять чотири дні, — закінчила Галя. Це вона знала добре!
— Так, — підтвердив Риндін. — Яку відстань у дугових градусах пролетить у світовому просторі по своїй орбіті Земля за 146 днів? Щодня вона пролітає… запишемо, щоб було ясніше. Так, щодня вона пролітає = 0,987. Отже, за 146 днів Земля пролетить 0,987, взяті 146 разів, що складає 144. А Венера? Щодня вона пролітає = 1,607. Таким чином, за 146 днів Венера пролетить 1,607 × 146=234,5. Інакше кажучи, якщо в момент нашого вильоту з Землі Венера буде на своїй орбіті в точці «В0», то ми вже не знайдемо її в точці «В2», долетівши до цієї точки її орбіти. Венера випередить, за час нашого польоту Землю, вона опиниться вже в точці «Вx», перегнавши Землю в своєму русі по орбіті…
— На 234,5 мінус 144, себто, на 90,5, — наче відповіла Галя, зрозумівши паузу Риндіна як запитання, звернене до неї. — І ми не потрапимо на Венеру, — додала вона. — От неприємність яка! І вся подорож пішла б нанівець. Астроплан буде в точці «В2», а Венера — вже в точці «Вx»… Що ж робити, Миколо Петровичу?
Риндін посміхнувся: його потішила юна запальність дівчини.
— Нічого, єсть вихід із становища. Щоб потрапити на Венеру за нашим маршрутом, треба вилітати з Землі дещо раніше, тоді, коли Венера буде ще в точці «В1». Це визначає — тоді, коли Венера на своїй орбіті буде позаду Землі на 234,5 мінус 180, себто — на 54,5, рахуючи в напрямі руху обох планет по їх орбітах. І тоді за сто сорок шість днів Венера, переганяючи Землю, долетить саме до точки «В2», куди тим часом примчить і наш астроплан, як це показує пунктирна лінія, що з’єднує півеліпсом обидві орбіти. А Земля за той же самий час відстане, вона долетить по своїй орбіті тільки до точки «З2». Зрозуміло? Земля відстане від Венери на 36. Уявляєте собі все це, Галю?
— Дуже ясно, Миколо Петровичу. Ми вилетіли з Землі в той самий день, годину і хвилину, коли Венера відстала від Землі на 54,5, і рисунок показує це: в момент відльоту астроплана Земля була в точці «З1», а Венера — в точці «В1». Все в порядку. Спіймаємо Венеру в просторі!
Галя дзвінко розсміялася: такою веселою здалася їй думка про полювання на Венеру в світовому просторі! Але зразу ж вона додала:
— Ми летимо наче комета. Здорово! Шкода тільки, що в астроплана немає такого красивого хвоста, який буває у комет. Було б на що помилуватися з Землі.
Академік Риндін втішив її:
— На нашому небозводі є й без того чимало чудесного, не баченого нами досі. Ось — хіба не чарівне видовище?
І він указав рукою на екран перископа. Галя знову поглянула — і в неї перехопило подих від феєричної картини, яка відкрилася перед її очима.
З-за величезного блакитнувато-зеленуватого, вкритого блискучою білою пеленою хмар диска Землі, що сяяв на непроникливо чорному небозводі, починала випливати невеличка срібна куля. Щойно було видно лише її краї,— і ось вона випливла вже наполовину. Срібна куля поспішала, немов прагнучи відірватися від величезного диска Землі. І на тій кулі чітко розрізнялися примхливі візерунки, знайомі кожній людині, яка бодай один раз піднімала очі до неба в місячну ніч.
— Місяць! — радісно скрикнула Галя.
— Так, старий, незмінний Місяць, — прошепотів Риндін: він також відчув хвилювання.
Споконвічний супутник Землі, що ховався досі за нею, плив в холодному похмурому космічному просторі. Ось Місяць немовби зовсім одірвався від Землі і почав віддалятися від неї. Так здавалося спостерігачам на космічному кораблі… Звичайно, це був цілком природний рух Місяця по його орбіті навколо Землі. Проте не можна було позбутися дивного враження, наче Місяць вирішив, нарешті, залишити свій звичний шлях, відірватися зовсім од Землі і втекти від неї в безмежні простори Всесвіту.
Мов зачарована, дивилася Галя Рижко на екран. їй не хотілося говорити. Виникали спогади дитячих років, — коли вона, ще школярка, годинами просиджувала біля маленького телескопа в обсерваторії, де працювала її мати. Як подобалося їй бачити те, що відкривалося перед нею в маленькому очку окуляра! І більш за все любила вона без кінця роздивлятися Місяць. Зірки, планети — все це було таке крихітне, схоже одне на одне. Зате на Місяці — все чисто рельєфне, все яскраве! Чітко окреслені обриси його гір і долин, уславлених «морів», кратерів, що ховалися в густих чорних тінях. Галя пам’ятала, як потім вона з неменшою цікавістю розглядала фотографії, зроблені ракетним кораблем «Місяць-2», який облетів навколо Місяця і повернувся на Землю. Найдивнішим за все для неї в цих фотографіях було те, що знімки протилежного боку Місяця виявилися схожими на звичний вигляд місячної поверхні, завжди відкритої для Землі. Ну, трохи інший малюнок, дещо інші візерунки; але й там — ті ж самі гори, різкі тіні, кратери… а вона ж мріяла, що міжпланетний корабель привезе щось зовсім інше, нове, незвичайне… Фотографії розчарували дівчину, хоча вони були на свій лад дуже красивими і ефектними.
Але ніколи раніше ні на фотографіях, ні навіть у найбільшому телескопі Кримської обсерваторії, куди час від часу дозволяла їй зазирнути мати, Галі не доводилося бачити срібний Місяць таким прекрасним, яким був він зараз! У телескопі Місяць завжди нерухомо і мертво висів між мерехтливими зірками на синьому фоні неба. Іноді здавалося, що він ледве здригався, — і Галя знала: це пояснюється коливаннями повітря в земній атмосфері, це тільки здається так… А насправді — Місяць зовсім-зовсім мертвий, на його срібних горах і чорних долинах немає й не може бути ніякого життя. Місяць завжди справляв на Галю враження холодної, наскрізь промерзлої скляної кулі, яка навіть порепалася від лютого морозу.
Зараз Місяць чомусь виглядав по-іншому. Щоправда, він такий самий холодний, але не мертвий. Мабуть, таке враження складалося від того, що на екрані перископа Місяць рухався, був зовсім близько від Землі і не висів самітно на пустинному небозводі. А може бути — там все-таки є що-не-будь живе?
Але ось Місяць якось зразу майже перестав віддалятися від Землі, видимий рух його уповільнився, він уже не намагався відірватися і піти в простір. Так буває і на Землі, під час сходу Місяця, коли він, щойно показавшись над обрієм, спочатку підіймається швидко-швидко, а потім уповільнює рух по небу і пливе вгору вже ледве помітно.
Академік Риндін щось записував у книзі спостережень. Вчений знав, якими важливими і цінними згодом можуть виявитися навіть найдрібніші деталі його спостережень у польоті. Тому він не пропускав нагоди заглибитися в такі записи. Втім, на цей раз навіть не вченому, а й звичайному спостерігачеві було б що записати, і досить докладно: вперше в історії людства люди спостерігали не з Землі, а з космосу, як сходить Місяць, схований доти за величезним диском нашої планети.
Галя Рижко бачила, як на сторінках грубого зошита, що лежав перед Риндіним, один за одним виникають чіткі рядки записів. Вона думала: з яким інтересом вивчатимуть ці записи на Землі, коли астроплан повернеться з подорожі! І яка шкода, що вчені на Землі не зможуть на власні очі побачити те, що вона з Миколою Петровичем щойно спостерігала на екрані перископа!
Немовби вгадавши її думки, Риндін відірвався од записів і сказав:
— До речі, треба замінити плівку в фотоавтоматі. Галю, стежте уважно, як я це робитиму. У подальшому такою заміною будете займатися ви, а не Ван Лун. Це ввійде до ваших обов’язків.
У Галі знову перехопило подих від радості.
— Мої обов’язки? — не вірячи своїм вухам, перепитала вона.
— Так, звичайно, — незворушно підтвердив Риндін. — І у вас таких обов’язків буде чимало. Якщо ви вже опинилися тут, будемо навантажувати, аж доки не почнете скаржитися.
— Скарг ніколи не буде, Миколо Петровичу, — переконано відповіла Галя. Здійснюються найзаповітніші її мрії: вона братиме участь у науковій роботі експедиції! Ох, мамо, мамо, якби ти тільки знала!
Микола Петрович помітив, яка радість освітила обличчя дівчини.
— Гаразд, гаразд, там подивимося, — буркнув він. — От як завалимо вас роботою, тоді й перевіримо, чи не поскаржитеся ви! А поки що — знайомтеся з фотоавтоматом. Він установлений паралельно з перископом і включається повертанням цієї рукоятки.
У кількох словах Риндін пояснив Галі, як замінювати касети з плівками, якими заряджався апарат. І правда, це було зовсім просто, дівчина засвоїла пояснення відразу.
— Миколо Петровичу, це значить, що автомат сфотографував і вихід Місяця з-за Землі, яким ми милувалися? — спитала вона, коли Риндін закінчив свої пояснення.
— Звичайно. Я включив його зразу ж, тільки-но почався вихід. І автомат акуратно робив своє діло. А для того, щоб докладніше зафіксувати це інтересне явище, я навіть прискорив його дію, автомат робив вдвоє більше знімків на хвилину, ніж звичайно. І тепер тут, у цій алюмінієвій коробці, лежать наслідки його роботи: двадцять п’ять метрів знятої плівки, наполовину присвячені виходу Місяця з-за Землі. Це буде непогана частина великої серії фотографій, зроблених за час нашої космічної подорожі. Буде чим зацікавитися і вченим, і широкій публіці, коли ми повернемося на Землю. До речі, друже мій, що скажуть рідні, довідавшися про ваше зникнення?
Запитання Миколи Петровича торкнулося найболючішого місця Галиної душі. Це було саме те, що мучило її більш за все. Одна справа — зважитися на щось, навіть найвідчайдушніше: тоді зопалу все інше здається неважливим, другорядним. Зате потім, коли все вже зроблене, коли відрізані всі шляхи назад, — тоді зовсім інше діло. Тоді починають мучити інші думки, які ти раніше навмисно відганяла від себе. Рідні… це значить — мама, мила, турботлива, яка не раз тривожно казала їй: «Ой Галинко, бережись, палка ти голово! Не доведуть тебе до добра твої божевільні захоплення то одним, то іншим!»
— Бачте, Галю, — продовжував Риндін лагідно, — я уявляю собі, як хвилювався б я сам, коли б раптом отак зненацька зникла моя дочка. Невже рідні абсолютно нічого не знали про ваші наміри?
— Я розкажу вам, Миколо Петровичу! — Галя вирішила не приховувати нічого. — Моя мама трошечки знала… я багато говорила з нею про те, як мені хочеться полетіти з вами. Ну, звісно, вона тільки сміялася, відповідала, що це, мовляв, дитячі вигадки. Хіба її переконаєш? А від’їжджаючи, я залишила листа, в якому написала, що обов’язково полечу. Вона, я гадаю, все одно не повірила, мабуть. А тепер… тепер вона, звісно, ще теж нічого не знає, думає, що я в інституті.
Микола Петрович підвівся.
— Ні, вона вже не думає так, Галю, — сказав він твердо.
— Що? — дівчина спантеличено поглянула на нього.
— Вона вже не думає так, — повторив Риндін. — Ще ввечері, коли ви з Ван Луном були зайняті готуванням вечері, я в черговій розмові з Землею, з центральним постом керування, розповів про вашу появу у нас. І просив сповістити вашу матір про це. Крім того, я від імені всіх членів експедиції передав наполегливу вимогу, щоб ваша мати приготувала до нашого повернення для вас добрячу порцію березової каші… чули, що це таке — березова каша? Ах, не доводилося? Шкода, шкода! Знаєте, дивлячись на вас, мені хочеться змінити деякі мої старі-старі переконання. Я завжди вважав так звані тілесні покарання варварством. Але зараз мені чомусь здається, що хороша порція березової каші була б для вас корисною… певна річ, не тепер, а значно раніше. Але, може статися, ваша мати задовольнить наше прохання, як ви гадаєте, громадянко?
У жартівливому тоні Миколи Петровича Галя ясно відчула і серйозні нотки. Вона схилила голову: виправдовуватися, захищатися було ні до чого. І Микола Петрович так лагідно докоряв їй, що чимсь нагадував Галі маму.
— Проте досить з цим, — раптом змінив свій тон Риндін. — Будемо сподіватися, що все обійдеться. А тепер ось що. Ідіть, друже мій, до каюти. Якщо Ван Лун і Сокіл ще не прокинулися, будіть їх, досить потурати їм. Поснідаємо — і до праці. Та й ви, мабуть, хочете їсти, чи не так? Зголодніли трохи?
І звідки він усе знає? Адже Галя, прокинувшись, вирішила було продовжувати своє голодне тренування. А зараз — так хочеться їсти, так хочеться!
— Ідіть, ідіть. Як буде готово, покличте мене, я теж їсти хочу.
А коли Галина Рижко зникла за дверима рубки, Микола Петрович подивився їй услід, похитав головою:
— Хороша дівчина, але треба тримати її в руках. Хе-хе, голодне тренування, що ти скажеш?
І він знову заглибився в свої записи.
| © 2025 Библиотека RealLib.org (support [a t] reallib.org) |