"Народжений блискавкою" - читать интересную книгу автора (Руденко Микола Данилович)

VI. У полоні

Розгром Чорної фортеці справив гнітюче враження на Марлона. Він боявся вживати будь-яких заходів проти Себастьяна. Знищити старого не важко. Спиняла думка: що буде потім? Чи не прийде кара у вигляді полум’яної кулі, від якої не здатні захистити ні стіни генеральського палацу, ні поліція, ні військо?..

Марлон обмежився тим, що доручив своїм агентам наглядати за Себастьяном. Незабаром йому доповіли про сеньйора Професора, якого кілька разів бачили у Мірти.

Кмітливий масажист зрозумів, що ця дійова особа з’явилась не випадково.

Едмундо для Марлона був не другом, а ворогом. Хто ж стане шкодувати, коли викрадають ворога? Марлон наказав агентам не чинити жодних перешкод Професорові.

Отож підводний човен Професора цілком вільно почував себе в гавані. Він належав науковій організації, яка вивчала життя океанських глибин. Насправді ж Професора цікавили зовсім інші проблеми.

Ще замолоду він поставив собі за мету розкрити таємницю кульової блискавки. Вперті пошуки привели його до винаходу. Професор сконструював апарат, що приймав і аналізував ті самі хвилі, які приймав мозок Себастьяна. Проте кульова блискавка була не дуже частим явищем природи. І тут Професор почув про блискавку, яку вдалося приручити.

Тепер, мабуть, читач догадався, чому скупа Мірта раптом перестала бути скупою. Заповітний кисет став іграшкою Рут. А це, власне, і все, чого від Мірти вимагав сеньйор Професор.

Друзі Себастьяна, особливо Педро, натякали старому, що Професор тримається якось підозріло. Чи не задумав він чогось лихого?

Себастьян відповів:

— Едмундо викрасти не можна. Він здатний себе захистити.

Не врахував старий одного: можна викрасти Рут. Не врахувала цього й Мірта, яка гадала, що Професорові потрібен тільки сам кисет — і нічого більше.

І ось одного разу…

Професор умовив Мірту відпустити дівчинку на підводний човен. Вони зроблять невелику прогулянку. Професор покаже дівчинці той таємничий світ, про який оповідають так багато казок. А щоб Рут добре себе почувала, нехай прихопить свою улюблену іграшку…

Як тільки човен опустився під воду, Едмундо перестав чути Себастьяна. Остання фраза, яку він почув, була така:

— Бережи Рут…

Едмундо відчував, що Рут близько, — і це його заспокоювало.

Та незабаром велика тривога оволоділа його серцем. Що сталося з батьком? Чому він його не чує? Раніше такого не траплялося. Де б не був Едмундо, а хвилі батькового мозку завжди бриніли в його єстві.

Це добре знав Професор. Він знав також, що металева оболонка човна та велика товща води припинять зв’язок Едмундо з Себастьяном. Саме на це він і розраховував.

Рут захоплювалась тим, що відкривалося їй за склом великого ілюмінатора. То були незнайомі риби — такі чудернацькі, що Рут час від часу скрикувала від подиву.

— Попереду в тебе стільки цікавого, що тобі можуть позаздрити всі твої подружки, — сказав Професор.

— А скоро ми повернемось додому? — запитала дівчинка.

— Ми туди більше не повернемось, — строго дивлячись на Рут, відповів Професор.

Рут спершу заніміла від страху, потім заплакала.

— Я хочу додому.

Її голосок тремтів, по щоках текли сльози, а маленькі пальчики вп’ялися в руку Професора.

Тим часом Едмундо відчув тривогу, яку переживала Рут. Апарат Професора ловив хвилі, які випромінював Едмундо. Аналізуючи їх, електронний мозок відтворював думки. Професор зрозумів: якщо дівчинка не заспокоїться, Едмундо може вчинити якесь лихо. І тоді все загине.

— Рут, дитино моя, — сказав Професор. — У тебе нікого немає. Батька ти навіть не пам’ятаєш. Матуся теж померла. А тітка Мірта…

— У мене є дідусь, — плакала дівчинка. — Я хочу до нього.

— Який дідусь?

— Дідусь Себастьян.

Їй хотілося знов опинитись на заповітному горищі, де вона стала володаркою блискавиць. І хоч ніхто їй не вірив, що то вона зруйнувала Чорну фортецю, але ж Рут це знала. А скільки попереду добрих справ, які належало їй вчинити разом з дідусем Себастьяном та казковим Едмундо! І, може, прийде такий день, коли вона побачить свого полум’яного лицаря не в казці. Він з’явиться живий, могутній, у всій своїй величі.

Все це Рут пов’язувала з дідусевим горищем, і поза ним для неї вже не лишилося світу.

Професор знав, чим можна привабити дівчинку.

— Дідусь Себастьян тобі розповідав казки про Едмундо. Я ж везу тебе туди, де він живе. Ти його побачиш так, як бачиш мене.

Ці слова справили на дівчинку велике враження. Розтерши кулачками сльози, вона запитала:

— Вас послав Едмундо?

— Так, мене послав Едмундо, — лагідно посміхаючись, відповів Професор.

Було дивно спостерігати, як мінявся вираз її обличчя. Ніби вона готувала себе до тяжкої дороги, яку їй належало пройти заради вірного друга. Професор відзначив для себе, що природа нагородила Рут добрим серцем, яке вміє чекати й вірити. Щось було в ній від дорослої жінки, для котрої жоден шлях не може бути тяжким, якщо попереду на неї чекає зустріч з другом.

— Ви його бачили? — тремтячим голосом запитала Рут.

— Ми разом його побачимо, — ухильно відповів Професор.

Рут набралася терпіння. Вона повірила. До неї повернулась рівновага і навіть веселість. І це відразу ж вплинуло на поведінку Едмундо. Прилади, які відтворювали його потаємні думки, іще відзначали вагання та сумніви. Йому невловимо передавався настрій Рут. Едмундо також заспокоївся.

Тепер Професор дістав змогу зайнятись удосконаленням своєї апаратури. Поки що вона діяла однобоко: лише приймала хвилі променевої істоти, але не могла передати думки Професора так, щоб їх прийняв Едмундо.

Об’єкт дослідження жив поруч, отож не дивно, що незабаром Професор помітив: імпульси, які посилав електронний мозок, викликають поштовхи у психіці Едмундо, що по суті також був електронним мозком, створеним самою природою.

Нарешті дві електронні істоти — Едмундо й машина — почали вільно обмінюватись думками. Звісна річ, машинний мозок розмовляв з Едмундо від імені Професора. А точніше, то було «Я» самого Професора, запрограмоване в машині.

— Ти чуєш мене, Едмундо? — запитало оте «Я».

Коли Едмундо почув це запитання, він так розхвилювався, що Професор почав побоюватись за Рут. Спершу Едмундо здалося, що то був голос батька.

— Тату! — вигукнув Едмундо. — Чому ти так довго мовчав?

— З вами розмовляє зовсім інша особа, — поспішив застерегти його збентежений Професор. — Я вийшов на зв’язок з вами за допомогою приладів.

— Чого ви хочете?

— Я хочу зробити вас щасливим.

Едмундо кілька секунд мовчав. У невидимому полі, яке огортало Рут, щось пульсувало, думало, боролося з сумнівами. Нарешті Едмундо оказав:

— Я й так щасливий.

— В чому ж полягає ваше щастя?

— Я став доповненням Рут. Значить, я став людиною.

— Ні, ви не стали людиною, містер Едмундо, — безжально заперечив Професор. — Але ви можете нею стати.

— Як?..

— Ми їдемо туди, де вміють виготовляти білкових роботів. Ви не будете роботом, не хвилюйтесь! Ви — незалежна особа із власною волею. З вами можна лише скласти угоду. Але ми вам дамо організм робота. Він буде слухняною машиною, якою керуватиме ваша свідомість. Ви зможете кидати цю машину, вона житиме окремо від вас. Так само, як ви покидаєте кисет. Тоді ви знову станете блискавкою. А машина завжди на вас чекатиме.

Незабаром підводний човен увійшов до широкої лагуни. Острів нагадував зелену підкову, загублену серед безмежних просторів океану. Весь він належав Професорові. За високими кам’яними мурами височів палац, споруджений із скла та алюмінію. Навколо маєтку буяла тропічна рослинність.

Отримавши велику спадщину, Професор створив на острові мікродержаву, яка мала свої таємниці. Найвищою із таємниць були дослідження самого Професора.

Зелену підкову омивав океан. Інколи на коралове узбережжя падали могутні штормові хвилі. А в лагуні вода завжди була спокійна, блакитна — хоч пиши нею, мов чорнилом.

Професор поселив Рут у великій кімнаті із штучним кліматом. Тут було багато сонця, із коркової підлоги росли пальми. За прозорими стінами шелестіли візерунчастим листям дерева-папороті. Поміж ліанами весело лементували зграйки барвистих папуг.

Дівчинку доглядала висока жінка із сивим волоссям. Її звали місіс Делія. Була вона сувора й неговірка. До Рут ставилася з материнською ніжністю. Ця ніжність виявлялася не в словах, а в стриманих дотиках, у намаганні якось скрасити самотність сирітки. Дівчинку вона називала не інакше, як «міс» — без імені.

— Міс без мене не повинна виходити з кімнати, — розчісуючи волосся дівчинки, наказувала Делія. — О, яке дивне у міс волосся! Воно б’є струмом, як зіпсована кавоварка.

— А ви не розчісуйте, — образилась Рут. — Я сама.

— Не хвилюйтесь, міс. Делія на цьому клятому острова до всього звикла. Якщо навіть із вашої голови почнуть виповзати змії — і це мене не здивує.

— Ви кажете щось жахливе, — зойкнула Рут. — А чому цей острів клятий?

Зрозумівши, що вона сказала щось зайве, Делія поспішила виправитися:

— Прекрасний острів!

Професор не часто відвідував Рут. Його, мабуть, стомлювало запитання, яке завжди було те ж саме:

— Чому немає Едмундо?

І відповідь була тією ж самою:

— Незабаром ти його побачиш, мила дівчинко.

Рут запевняла себе, що цей розкішний маєток належав Едмундо, а сеньйор Професор був лише його управителем. Вона терпляче ждала, коли вечірнє небо спалахне сотнями блискавиць — мов колись над дідусевим горищем — і вдарить об хмару золота підкова полум’яного коня. І тоді прийде Едмундо — величний і простий, пустотливий і задумливий. Хлопчик і зрілий воїн водночас. Вогонь і людина…

Якось Професор подарував Рут невеличку коробочку — на зразок транзисторного приймача. Вона була настроєна на хвилі, які випромінював мозок полум’яного хлопчика.

— Тепер ти можеш розмовляти з Едмундо. Але не довго…

Рут спершу не повірила:

— З Едмундо?.. А де він?

Професор узяв коробочку, натиснув ледь помітну кнопку і тихо сказав:

— Містер Едмундо! Я виконую ваше прохання. Ви нарешті маєте змогу поговорити з Рут. Вона слухає вас.

І відразу ж Рут почула із коробочки незнайомий голос:

— Рут! Це я — Едмундо. Ти чуєш мене?

Рут завагалась.

— Чую. Але звідки знати, що це ти? Я ніколи не чула твого голосу.

— Так, це правда. І все ж це я подарував тобі всі блискавиці неба. І за твоєю волею зруйнував Чорну фортецю.

— Чому ж ти сам тоді не прийшов? — все ще з недовірою запитала Рут. — Ми з дідусем так чекали…

— Я завжди був поруч з тобою. Але ти не могла мене бачити. Зате я бачив тебе.

— Невже бачив? Тоді скажи, як я була одягнена, коли ти руйнував Чорну фортецю?

Коробочка якусь мить мовчала. Професор здалеку стежив за виразом обличчя дівчинки. Воно було ніби облите ранковою зорею. Рут нетерпляче ждала відповіді, від якої залежало все її життя. Якщо з нею розмовляв Едмундо, а не хтось інший, тоді вона справді потрапила до його володінь. І тоді Делія сказала неправду: цей острів не може бути клятим. Рут залишиться на ньому назавжди.

— На тобі була синя сукня в білу горошинку, — сказав Едмундо. — Жовті черевички. І жовті панчішки. В руках ти тримала кисет…

Рут повірила: це справді промовляв Едмундо. Синю сукню вона з той вечір одягла вперше. Тітка Мірта купила її у знайомої кравчихи, яка обшивала дітей з їхнього дворика. Черевички їй подарував дідусь Себастьян.

— А в тебе є полум’яний кінь? — довірливо запитала дівчинка.

— Я стомився бути полум’яним, — відповів Едмундо. — Я хочу бути таким, як ти. Професор обіцяв, що незабаром я стану людиною. Ти будеш зі мною дружити?

— Буду! — майже урочисто прошепотіла дівчинка.

На цьому їхня перша розмова увірвалася. Сеанс закінчився. Професор був дуже задоволений з нього. До Рут підійшла Делія і мовчки повела її обідати.