"Сарабанда банди Сари" - читать интересную книгу автора (Денисенко Лариса)

РОЗДIЛ VII


Щонайменше про iнший погляд на дельфiнiв та китiв. Iнший погляд на Гестапо. Численнi погляди на Єву

«Це хто так вправно шпарить?» «Емiль». «Напевне, щось нiмецьке», - дослухалася Єва. От, спасибi. «Це - Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя», - поiнформував я Єву, передавши їй Шикарного Янгола. В мене воно куняло, а потрапивши до Євиних рук, схопило її за пальця, потiм вiдсахнулося вiд нього i стало роздивлятися. Сам я намагався вiдшукати ключi. I думав про те, що якби Г.-Ф. Гендель користувався не нотами, а лiтерами-словами, я вже мiг би його дослiвно цитувати й набути в певних колах репутацiї iнтелектуала. Думаю, що така людина як Г.-Ф. Гендель вiдвертої дурнi не писала. Таллiй точно був би вражений.

«Привiт», - сказав я голосно. Я ж бо ввiчлива людина, готую iнших до своєї появи, тим паче до раптової появи чужих. I полоскотав Батерфляя за вухом. Вiн до мене принюхувався, потiм подивився на Єву. «Террi, це - Єва з Янголом, Єво, це - Батерфляй, Террi», - оголосив я. Спанiель був заiнтригований. «Скажи йому, щоб не надумав стрибати. У мене - дорогi панчохи!» «Террi, фу! Свої«, - видав я арсенал, на мiй погляд, досвiченого собакаря. Єва сказала, що Янгол може злякатися, тут затемно, незнайомий дорослий собака, треба випустити його на пiдлогу там, де вiн буде жити, i щоб було свiтло.

Ми почовгали до кухнi, Террi скавучав та цокотiв кiгтиками. Емiль припинив грати й пiдвiвся. Було очевидно, що Єва справила на нього неабияке враження. «Незабаром iм'я Богинi полюцiй змiниться, - зловтiшався я. - Емiль, це - Єва, Єва, це - Емiль». Настрiй у мене був чудовий. Я почувався королевою з керолiвського Задзеркалля. «Пудинг, це - Алiса, Алiса, це - Пудинг». «Ой», - зойкнув малий. «Яке ж воно шикарнюче!!!» I доволi неввiчливо вихопив з рук потенцiйної Богинi потенцiйних полюцiй Шикарного Янгола. «Це - твоє?» Террi фактично затяг весь запах малечi собi до носа. Але не гавкав i не ображав його. Фух. Я трохи цього боявся, хоча всi цi самовпевненi собачi швачки, собачi лiкарi та заводчики чемпiонiв переконували, що знайомство вiдбудеться без проблем. А раптом нас зустрiв би Батерфляй, перейнятий мисливськими iнстинктами? «Нi, це - Павлове», - посмiхнулася Єва. «Клас!» Малий сяяв.

Тим часом до кухнi завiтав Геннадiй Станiславович власною поважною персоною. Чи вiн був так одягнутий увесь день, чи почув жiночий голос та перевдягнувся, але вигляд вiн мав майже такий шикарний, як у Янгола. Бiлий светр, м'якi штани, засмаглий брюнет, забране хвилясте волосся. Елегантний мачо. Я вiдчув, що Єва ним зацiкавилася. Взагалi я вперше подивився на Гестапо не як на нахабного нальотника, дивакуватого професора та батька виплодка пекла (читай - Мiлiка), а просто як на чоловiка. Очима сторонньої людини. Краще частiше дивитися на нього очима сторонньої людини, бо ставлення змiнюється кардинально.

«Доброго вечора», - приязно пророкотав вiн. «Геннадiй, батько Емiля, дядько Сари. Бачте, змушенi були просити тимчасового притулку у чоловiка моєї племiнницi». «Єва». «О», - вимовив Гестапо. То було не просте «о», то була висока шана Євчиному iменi. Вид - Гестапо, пiдвид - Гестапо Сексуальний. Цього менi ще бракувало, вони ж не збираються флiртувати, чи збираються?

«Батьку, дивися!» Мiлiк! Славiмо його! «Так, i що це в нас таке? Террi, не заважай, без ревнощiв, старий, без ревнощiв! Французьке бульдоженя». Навколо мене скупчилися люди, яким вгадати породу собаки - раз чхнути. Гестапо подивився на Єву. А от зараз на тебе чекає сюрприз! «Це мiй, Геннадiю Станiславовичу». «Е». Вичавив з себе Гестапо. Звiсно, я не сподiвався отримати таке саме «о», як Євине, але мiг би розщедритися на iнший звук нiж «е».

«Е… не знав, Павле, що ти маєш намiр завести собаку». «Якби знати, якби знати - не поїхали б в Карпати, - гигикнув я. - Це була моя пiдсвiдома мрiя, яка зимовим морем спала собi i спала, i от нарештi вийшла сьогоднi з берегiв, i бабац - маю Шикарного Янгола». «Я завжди говорила Павловi, що собака йому необхiдний», - зауважила Єва i почала озиратися навколо. Це був спецiальний погляд. Наприклад, я вiдразу збагнув, що вона шукає мiсцину, де б всiстися. Гестапо, також не бовдур в таких речах, зрозумiв це i пiдхопився, парубок моторний. «Нема нам чого стояти, думаю, можна вдатися до аперитиву за знайомство! Емiлю, влаштовуй собi годинну перерву i знайди щось до кави! Єво, якому напою надаєте перевагу?» Гестапо так всмiхнувся, що якби вiн так всмiхнувся менi, я б уже шукав, чим би менi захистити честь власної дупи. Єва йому також всмiхнулася, стриманiше, але…

Щоб до голови не лiзли усiлякi пiдозри, я полiз шукати напої. Яким же було моє здивування, коли я побачив на полицi три пляшки Барадеро Ан'єхо, Кьянтi, Мартiнi Екстра-Драй i кiлька пляшок бiлого французького сухого вина для формування ностальгiйного настрою. «Оце так!» Вигукнув я i схвально подивився на Гестапо. Втiм, вiн на мене не дивився. Вони з Євою сервiрували стiл. Малий, як то кажуть, шамрав по квартирi. Нарiзав яблука (яблука зеленi, що приємно, ще один бал Геннадiю Станiславовичу, старому ловеласу. Виявляється, всi цi легенди про неуважних професорiв-ментелеп - брехня); розрiзав навпiл кiвi, а в кожну половинку встромляв кавову ложечку, щоб зручно було виколупувати м'якуш. Лимон, банани (куди ж подiтися вiд бананово-лимонного Сiнгапуру в нашi часи?), горiшки, галети i…? Маленькi канапки з анчоусами, мигдалем та кропом. Хочу зауважити, що я так i не наважився їх скуштувати, тож i вам не раджу, хоча нiхто з тих, хто їв, не потруївся.

Коли ми всiлися i чарки було наповнено, я вирiшив прояснити статус Єви. Власне, Гестапо мiг надумати чого завгодно, вiн зумiє. «За знайомство!» Проголосив вiн. «Це, як я сказав, Єва, вона - дружина мого кращого друга Тимофiя! Можливо, Сара вам про нього розповiдала». «Шатен у дiвчачих светрах, який вiдповiдає на листи психiв i спiває, як Вертинський?» - вiдгукнувся Емiль. Єва зареготала, - Гестапо так не неї подивився, що, мабуть, уже знає, чи видаляли їй гланди.

Коли вона заспокоїлась (це сталося не дуже швидко: Шикарний Янгол, наприклад, за цей час встиг прокинутися та зробити калюжу), вона сказала: «Я - фактично померла дружина». «Це в якому сенсi?» - схаменувся Гестапо пiсля розгубленої мовчанки. «В сенсi мого чоловiка», - вiдповiла вона. Старому це сподобалося. Мiлiку теж. Вiн сказав, що це може бути дуже зручним. Єва повернула до нього свою голiвку, волосся ковзнуло по шиї i я знову здивувався, як воно не рiже їй шкiри. «Тобто?» Запитала вона.

«Взяти, наприклад, Жорiка. Павле, пам'ятаєш, я тобi розповiдав, як бачив, що вiн горить?» Я приречено хитнув головою. Почалося. «Так от, вiн постiйно зраджував Неонiлку, це його дружина», - пояснив вiн Євi. «Старенька Саранська її попереджала, коли Нiла виходила за нього замiж, що в нього мiж нiг не член, а шлагбаум: тiльки якась жiнка пiдходить - ласкаво просимо, хутко пiдiймається!» Бачити вираз Євиного обличчя було суцiльним задоволенням, хай усвiдомить, з ким менi доводиться по-християнськи дiлити помешкання. Гестапо розливав напої. «Жорiк всiм своїм лiвим бабам казав, що Неонiлка померла. Правда, вiн боявся, що вона дiйсно помре, коли вiн часто її ховатиме, тому називав її рiзними iменами. Галина, Катруся, Лора, Клеопатра. Й одного разу ускочив!

Вiн познайомився з однiєю панi, звалася вона Марго, вiн в неї закохався, а вона все йому не давала, бо була порядною дiвчиною». «Емiлю!» Застерiг Емiля батько. Перший раз чую, щоб старий хоча б якось вiдреагував на Емiльчинi побрехеньки.

«Та батьку, що я такого сказав? Це ж правда життя!» Заперечив малий та продовжив. «А Жорiк, щоб її звабити, почав скаржитися на те, яке важке життя у вдiвця, а вона почала плакати.

А вiн побачив, що дiвка вразлива, от-от все спрацює, i сам зарюмсав. Жорiк мiг заплакати за будь-яких умов. Так от, вiн плаче, примовляючи: «Бiдна моя Людмилка, як менi без тебе жити, скажи?!» I тут йому каже (не Людмилка, а Марго): «Як? Яка Людмила? Вашу ж дружину, Георгiю, звати Неонiла!» Жорiк почав брехати, вщент забрехався, сказав, що дiйсно, колись в нього була дружина Неонiла, а потiм - Людмила, а зараз вiн - птах вiльний, бо всi його кинули. Виявляється, ця Марго була донькою Неонiльчиної колеги, якось в дитинствi вона бачила Жорiка. Вiн на неї уваги не звернув. Жорiк на бабiв звертає увагу тодi, коли… ну…» Малий невпевнено подивився на Єву. «Що?» Запитала вона. «Ну коли «мiж нiг ллється, дiвча смiється, дяка, небо блакитне, що я не вагiтна». Розумiєте?»

Навiть я вiдчув погляд Гестапо. Емiль також, тому й почав викручуватися. «Це примовка така, просто примовка! Це не я вигадав! Мене навчила Сара!» Гестапо дивиться на мене, наче я винний в тому, що Сара навчила вульгарних примовок його дитину. Мабуть, думає, що то я її навчив. Але говорить вiн не до мене. «Емiлю, або ти зараз, по-перше, вибачишся перед Євою, а по-друге, завершиш цю iсторiю пристойно. Або пiдеш до своєї кiмнати. Я чекаю». Батькiвський гнiв.

Приборканий Емiль щось нерозбiрливе буркотить, аж потiм продовжує звичайним голосом: «Того вечора Жорiку щодо давання не пощастило. Марго розповiла своїй мамi про те, на кого вона натрапила. «Уявляєш, що в Жори, який Неонiлин Жора, нова дружина, вона померла, Людмила зветься!» А її мати каже: «Марго, розумною будь, не верзи дурниць!» Потiм вони довго з'ясовували, хто з них верзе дурницi, а вже потiм мама Марго потелефонувала Неонiлi. Жорiк втiк тодi ночувати до нас, скиглив, що всi його неприємностi через бабiв, бiдкався мамi, що це ж треба так спалитися. Вiн кiлька разiв сам себе спалював, а от нещодавно вже й Неонiла спалила його. Остаточно». Я чекав, що на це скаже Єва. Єва сказала, що час годувати Шикарного Янгола. «До речi, Павле, а ти його вже назвав?» Озвався Гестапо. «Зараз», - сказав я i вийшов. «Ти куди?» Почулися голоси. Єва годувала цуценятко. Я принiс родовiд i прочитав: «Зiгфрiд Данiель Гiйом Лорд Фаунтлерой де Шато».

«А ти вже думав, як будеш його скорочувати? Себто не його, а його iм'я», - поцiкавився Гестапо. Я про це не думав, тому сказав перше, що прийшло до голови: «Зiг!» «Хайль!», - вiдгукнулася Єва. Мовчання зустрiло нашi поодинокi голоси. «Це, звiсно, жарт?» Запитав Гестапо. «Чому жарт? Це - нормальне скорочення», - вдався я до пояснень. «Павле! Вибачте, Єво, що я вимушений про це говорити у Вашiй присутностi. Павле, ви, мабуть, помiтили, що наша родина, як би вам це сказати, ну… трохи єврейкувата, чи не так?» Емiль висловився простiше: «Ти б його ще Адольфом назвав!» Я мовчав, бо про таке не думав. «Павле, оскiльки ви певною мiрою є частиною нашої родини, принаймнi поки що, i найближчим часом я змiн вашого статусу не бачу, менi здається, варто було б утриматися вiд подiбних вчинкiв». «Вибачте. Це просто скорочення». Вигляд зараз у мене був такий самий, як в Емiля пiд час виправдовування щодо «просто примовки». «Я переконана, що Павло не мав на увазi нiчого поганого», - впевнено втрутилася Єва. Вона тримала мале пузенятко на руках. Воно поїло i клiпало очима.

«Давай назвемо його Зiзi!» «Зiзi? Це iм'я французької повiї. Не буде вiн нiяким Зiзi! Зiзi, Зузу, Фруфру, Жужу. Тьфу. Сам ти, Емiлю, Зiзi». Єва торкнулася рукою скронi. Жест її означав: «Хлопчиська!» Звiсно, що Гестапо цей жест не стосувався, тому вiн iз задоволенням зробив їй коктейль з вермуту. «А як щодо Зi?» - запропонувала вона. «Що це за iм'я - Зi?» «Нормальне iм'я». Я сказав, що це мiй собака, i я сам дам йому iм'я, подобається це комусь чи нi. Деякий час ми пили мовчки. Щоправда, Гестапо час вiд часу щось тихо мимрив на вухо Євi. «Слухайте, - сказала вона, - а Террi не потрiбен комбiнезончик чи дощовик? Я вмiю шити зручний одяг для собак!» «Конче необхiдний!» Гестапо - спритний хлоп. «Тодi тримайте янголя, i поки Павло думає, ми знiмемо мiрки з Террi». I почала знiмати мiрки. Коли вона присiла, то ледь не розквецяла колiнами свого лоба, - такi вже в Єви були довжелезнi ноги. Полонськi не вiрили власним очам.

Потiм Єва сказала, що мусить йти. I подякувала за гостиннiсть. Полонськi сказали «якжекава?» I вона залишилася на каву, яку варив я. «Його зватимуть Зiггi. Це вас не образить?» Полонський, який розповiдав Євi про змiни клiмату в країнах Захiдної Європи i вплив цього процесу на шкiру, не вiдреагував, а Емiль сказав, що iм'я Зiггi подiбне до iменi собаки, який нiколи не здається. Питання вирiшено. Я обережно забрав Зiггi з колiн Геннадiя Станiславовича, не без задоволення помiтивши кашо-молочну пляму на його стиляжних штанцях. Емiль притяг подушку з пуфiка i ми влаштували малечi лiжко. Тут я помiтив, що Емiлю теж не до вподоби той факт, що Гестапо пiдгортає квiточку Єву. «Перепрошую, - голосно заявив вiн. - Менi треба займатися!» «Синку, можеш сьогоднi трiшечки порушити режим, дозволяю», - прорiк великодух Гестапо. «Нi!» I залунала Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя.

«Ще за дверима я упiзнала в цiй музицi нiмецькiсть», - тихо промовила Єва. Вона наче причарувалася музикою, i вiд того настiльки вiдкинулась у фотелi, що її плечi ледь не торкалися Гестапо. Цього «ледь» було цiлком достатньо для того, щоб вiн поплив. А я потроху скаженiв. Тому взяв мобiлку (вони однаково патякали про Генделя та нiмецькiсть його музики, а також про те, як важливо сприймати музику, кому це дано, а кому - нi), i спокiйно набрав sms до Таллiя. Коротку. «Г.-Ф. Гендель». Я сподiвався на те, що Таллiй виявиться не настiльки змученим бардами, що чхне на все та нап'ється. Тиририньк. А от i Таллiй, малята. «Коли говориш про Генделя, то перше, що варто пригадати: музикувати вiн почав у сiм рокiв, а вже в дев'ять був композитором. В двадцять написав першу оперу «Амелiя», пiсля цього помандрував до Iталiї навчатися. Як не дивно, майже все своє життя композитор мешкав в Англiї, там його поховано з великою шаною. Спадщина Генделя - п'ятдесят опер, двадцять три ораторiї, безлiч хоралiв, органних концертiв та розважальних творiв. Як ти, певне, розумiєш, сухi цифри не можуть передати величi його здобуткiв. P. S. До китiв та дельфiнiв Гендель Г.-Ф. не має жодного стосунку. Тож я сподiваюся, що ти його до них не втулиш». Таллiй нагадував менi про термiни моєї роботи, дуже по-таллiєвськи, вiн - неперевершений.

Про китiв я допишу вночi або завтра вранцi, а зараз менi треба зробити все, щоб з Гестапо та Єви не вийшла смачненька канапка. «Нiмецькiсть?» Я виразно проговорив це слово. Не можу сказати, що вони жваво вiдгукнулися на мою реплiку, тому я набрав повiтря у легенi та почав: «Не знаю, про яку нiмецькiсть можна говорити, якщо Гендель, фактично, був британцем. Вiн носа в Нiмеччину не показав, i похований, як велике цабе, у Вестмiнстерському абатствi». Це справило враження. Ще б пак! Гестапо не очiкував, що я настiльки обiзнаний в музицi. Хоча вчора на прикладi Вiолончелi я намагався донести до нього iнформацiю, що не такий вже я музиконуль. Хiба всi знають про iснування Йо Йо Ма? Сумнiваюся. «То й що?» Це - Єва. «Єво, ну сама подумай. От ти народилася i кiлька рокiв мешкала в Нiмеччинi, дiставши на все життя насичення нiмецьким духом. Те саме трапилося з Генделем. Британськiсть, от що можна почути в його музицi». «Почути? Можливо. А от вiдчути - нiмецькiсть. Ти ж не думаєш, що моє перебування в Нiмеччинi зробило з мене нiмкеню?» Емiль знай собi грав. Мiцнi нерви.

Я сказав, що, на мiй погляд, Єва має щось вiд нiмкенi. Навiть багато чого! Гестапо почав заперечувати. Тодi я обрав краще, що може бути в нiмкенях (звiсно, що на мiй погляд), i приписав цi риси та звички Євi. Яка вона практична, охайна, якi в неї правильнi риси обличчя, вроджене почуття стилю, якi в неї гарнi ноги, i як вона спритно бiгає. I головне - спина. Який у неї твердий вираз спини! Подивимося. «До чого це ти хилиш?» Запитала вона. Це було не найкраще запитання. Я хилив до того, щоб вона хиляла додому. Але вона туди не збиралася, а такi люди як я не можуть нiкому вiдверто вказати на дверi. Тим бiльше, дружинам своїх кращих друзiв. Навiть майже померлим дружинам з Тернополя. Розмова втрачала заданий напрям та сенс, тому, щоб не створювати пауз, я запитав у Гестапо, чи не на честь опери Генделя «Амелiя» вони нарекли Емiля. Емiль спромiгся, не припиняючи грати, покрутити пальцем бiля скронi i рипнути в мiй бiк «придурок».

Цим запитанням менi дечого вдалося досягти. Я не можу сказати, що вдалося вiдволiкти Гестапо вiд Єви, але вiн згадав про дружину. Вiн сказав, що анi вiн, анi Мiла (то матiр Емiля звати Мiла, я цього не знав) не були прихильниками Генделя, хоча вiн вважає, що це - високоякiсна музика. Здалося, Євi не сподобалося, як цей суб'єкт лагiдно вимовив iм'я дружини. Мила Мiла. «Мене назвали на честь мами, щоб ти знав», - почув я Емiля.

«Бо мамчине повне iм'я - Емiлiя». На мiй погляд, називати дiтей своїми iменами є майже збоченством. Люди, якi так роблять, мають у собi велетенське его. Зазвичай, це властиво чоловiкам, i зазвичай, вони називають своїм iменем хлопцiв. Хоча цiлком ймовiрно, що через чоловiчий егоїзм з'явилися такi iмена як Євгенiя, Валерiя, Валентина, Вiкторiя, Олександра, Слава, Iванна, Богдана… I це далеко не повний перелiк! Наше «Я» сильнiше за «я» середньостатистичної жiнки. Але мати Емiля не з таких (хоча я стовiдсотково впевнений: її назвали на честь якого-небудь дiдуся Емiля). Не з таких була бiзнесова партнерка Iнни - домамиЕмiляподiбна Лариса, яка назвала свого сина Iлларiоном. Пiдступний вчинок щодо хлопця. Я подумав, чи здатний я назвати власну доньку своїм iменем? Павлина Дудник. О, Господи, Боже мiй. Нiзащо. Чи це я зараз так думаю, а потiм почну наполягати з пiною бiля рота - тiльки ПАВЛИНА! В мене зриває дах.

«Єво, а ти єврейка? Я питаю тому, що iм'я в тебе єврейське!» Весело запитав малий. Треба вiддати їй належне, вона не стала його лупцювати. Вона повiдомила, що навряд чи. Оскiльки її батько був вiйськовим, - серед євреїв професiя не дуже популярна. Його випустили за кордон працювати, що взагалi було неможливим для євреїв наприкiнцi шiстдесятих рокiв. З усiєї родини умовно-єврейське iм'я тiльки в неї, Єви, у решти - умовно-українськi. «Це якi?» Доcкiпливий малий. «Микола, Iван, Уляна, Кирило, Оксана, Василь. Цього тобi достатньо?» «Нормальна вибiрка». Малому було достатньо. Виявилося, що цього було достаньо i Євi, тому вона вдруге попрощалася, пообiцяла зателефонувати й пiшла. Цього разу малий не вмовляв її залишитися, хоча старший Полонський здавати позицiї не бажав.

Щойно я закрив за Євою дверi, як Геннадiй Станiславович пiдхопився. «Що ж, панове. Пiду гуляти з Террi». Гестапо почав збиратися.

А я подумав, що вони з Євою змовилися i зараз здибаються. Е, нi. «Пройдуся з вами, Зiггi також треба вигуляти». «Ви що? Не можна поки що з ним гуляти, ви йому щеплення не зробили, хiба вас не консультували ветеринари?» «Консультували, направду. Дали пам'ятку». «То сiдайте та читайте. Собака - вiдповiдальнiсть». Упiзнаю Гестапо, старий маруда. «Тодi вийду з вами покурю, - не здавався я. - Щоб не закурювати тут малого». Я не хотiв пригадувати те, що Євi тут курити дозволялося, не зважаючи на мармизування Мiлiка. «А ви що, на сходовому майданчику вже не курите?» «Нi. Я звик або вдома, або на вулицi». «Ну, ходiмо».

I ми пiшли. Непривiтний Гестапо, який перевдягнувся в джинси. Йому вони пасували. Радiсний Террi. Спантеличений я. Я взагалi не мiг сформулювати, чого мене дратувало те, що Єва хотiла звабити Полонського, а Полонський хотiв звабити Єву. Зрештою, мене це не стосувалося, Тимофiя також не обходило, тобто менi не потрiбно було ставати на захист честi друга, але я втручався та злився. На вулицi Гестапо вiдпустив Террi з повiдка. Я йшов поруч. «Нiчого, якщо палитиму?» «Це вашi легенi». Єви я нiде не бачив, але це не означає, що можна розслабитися.

Я закурив. «Менi здається, чи я вам дiйсно не дуже подобаюся?» Гестапо здивувався. «Я не замислювався, подобаєтеся ви менi чи нi. В будь-якому разi я вам вдячний, що Емiль може грати, менi є де працювати, ночувати, приймати гостей. Сара з вами щаслива. Я не думаю, що ви менi не подобаєтеся. Просто ми належимо до рiзних вiкових та смакових груп, тому iнколи мене щось дратує, а часом i вас, чи не так?». «З Євою у вас також рiзна вiкова група. Та й смаки не думаю, що збiгаються». «Вона - жiнка. У них немає вiкових груп. А щодо односмаковостi - в даному випадку це також не головне». «Вродлива, чи не так?» «Вродлива, хоча дивно вдягається». Я згадав Євчинi бюстьє та мiнi-штанцi. «Вона з вами флiртувала». «Вродливим жiнкам необхiдно флiртувати, їм це пасує«. «А ви?» «А що я?» «Ви з нею також флiртували». «Звiсно, iнакше її флiрт не був би повноцiнним, настрiй було б зiпсовано. По можливостi кожен чоловiк повинен возвеличувати жiнку як Богиню. Так менi здається. Крiм того, це - приємно. Особисто менi флiрт додає легкостi. Легкiсть - дуже важлива складова для мого характеру, менi її бракує. А вам, Павле, нi. Вам бракує впевненостi, якщо хочете». «Хочу. Хто ж не хоче впевненостi». «Я розумiю, що ви iронiзуєте, але менi нiколи не вдається вiднайти щось дотепне в такiй iронiї, гра словами не для мене. Вибачте».

«Та нiчого. До речi, можете менi тикати». «Дякую за пропозицiю. Я спробую, хоча мене це не надихає. Террi, хлопчику, що ти там робиш? До мене!» Менi дiйсно хотiлося, щоб вiн звертався до мене на ти. Тодi нашi стосунки були б природнiшими, на мiй погляд. «Менi здається, що життя - це натягнутий канат через прiрву. А впевненiсть - це страхувальний трос. Наче вiн є у кожного, але дехто постiйно смикає за нього: є чи нема, а чи не заслабкий? Це - невпевненiсть. Дехто не смикає нiколи, трос йому не потрiбний, це - самовпевненiсть. Я з тих, хто посмикує, та все одно - йде. А ви?» «А я… А я обираю твердий ґрунт. Канат над прiрвою - для романтикiв, Павле. З тросами цi романтики чи без. То ви - романтик, пане Дудник».

За час нашої прогулянки Емiль встиг прибрати кухню. Оперативно. «Ти вiдгадав?» Запитує вiн, i я згадав про iталiйський чобiт. «Нi. Зараз сяду працювати. Залишиться час - спробую вiдгадати». «Працювати з касатками?» Так, з касатками. «Павле, ви прочитали iнструкцiю з догляду за цуциком?» Я сказав, що продивився. «Тодi ви готовi до першої цуценячої ночi», - Гестапо всмiхається. «Я вам просто раджу заздалегiдь зробити молочну сумiш, бо воно прокинеться несподiвано й вимагатиме їжу». «Вiн влаштує тобi манси!» Каже Емiль. «Це що таке?» «Не знаєш, що таке манси? Манси, це таке: вiн буде пробувати тебе побороти. Наприклад, чи не вiзьмеш ти його до себе у лiжко, чи не будеш ти з ним гратися о третiй ночi, i яке враження справляє на тебе його пискнява». «Чим гратися?» «Тебе справдi хвилює чим iз ним гратися? Вiн знайде чим, не хвилюйся». Емiль тiшиться з мене.

Зiггi тим часом дослiджує миску Террi. Той застережно гарчить. «Ого, зараз вiн його проковтне. Треба…» - кидаюся я на допомогу. «Та нiчого не треба, заспокойся! Вони мiж собою поладнають. Террi - розумний, вiн усвiдомлює, що перед ним - цуценя! Це не Яшка-пляшка. Вiн коли гра…» «Так. Не хочу чути про Яшку, не хочу. Чого вiн пляшка? П'яниця, як дядя Алiк, чи як його там?» «Якщо не хочеш чути - то не почуєш, а iсторiя цiкава, мiж iншим». Бурмоситься Емiль. «Добранiч», - проказав Гестапо. Вiн наливає собi склянку мiнеральної води, додає трохи меду.

«Добре, - кажу я. - Розповiдай про свого Яшку. Ти однаково коли-небудь укинеш слiвце про нього, я тебе знаю». Малий гмикає.

Зiггi намагається зрозумiти, чого йому бiльше кортить: зробити калюжу чи вкластися спати. Теж менi, Гамлет. Вклався. «Так от, коли Яшка-пляшка грає з дiтьми у карти…» «Зi своїми дiтьми?» «Своїх у нього немає«. «А хто йому дозволяє грати з чужими дiтьми?» «Та нiкого це не хвилює. От коли вiн грає i програє, вiн наче казиться. Криє всiх матом, говорить, що повбивав би - «та тобi просто фарт йшов, йолопе малий», «та й взагалi я прихворiв сьогоднi, очi болять». А коли виграє - зве себе королем. А от коли йому кажеш, що вiн перемiг, бо дорослий, то вiн верещить, що все, вiн не хоче такого чути i бiльше грати нi з ким не буде, i забудьте його адресу!»

«Мда. А скiльки йому рокiв?» «П'ятдесят два». «Зрозумiло. А тобi вiн хто?» «Вiн - небiж старенької Саранської. До речi, вправний ветеринар, я тобi телефони його на холодильник налiплю, про всяк випадок!» «А старенькi Саранськi, до речi, хто такi?» «Як хто? Це мої бабєтта та дiдуссо з боку мамуленцiї, хiба ти не знав?» «А чого ж тодi, мале ти патякало, ти звеш їх старенькi Саранськi, а не дiдусь та бабєтта?» «Тому що в мене є iншi дiдусь та бабуся, Полонськi. Але вони молодшi за Саранських, тому вони не старенькi. Ми їх називаємо ляхами».

«Слухай, я вже втомився, а менi треба працювати, йди спати, бувай!» «Добранiч», - сказав Емiль Чемний. Я зробив собi кави, нарештi - хатня кава, моя кавоварка! - i розкрив лeп-топ. В поштовiй скринi було кiлька листiв, втiм, неважливих. Почекають.

Подумав я. Але сам вирiшив написати одного листа. Ромковi Аврамовичу. Саме у його справах Сара вирушила до Мексики. «Ромку, привiт! Слухай, що там з народом, який твоїми молитвами запроторено до Мексики? Нi в кого не працюють мобiлки». Насправдi я перевiряв тiльки зв'язкоздатнiсть Сариної мобiлки, i гадки не маючи, чи поїхав вiд Ромка з Сарою хтось iнший. Оскiльки Ромко про нас iз Сарою не знав, доводилося маневрувати.

Потiм я написав листа Тимофiєвi. Сподiваюся, що його колєжанка не читає його пошту. Я написав, що бачився з Євою, що вона має чудовий вигляд, про нього нiчого жахливого не каже, збирає iграшки хеппi-мiлз, як i ранiше, i буде швачити дощовика для спанiеля родичiв Сари. Потiм я трохи подумав i додав, що в мене тепер є собака. У Тимофiя колись також був собака, фокстер'єр Чарлi. Славетний вiн був тим, що коли їхав у лiфтi, стрибав на дверi, гавкав, як навiжений та клацав зубами, тому нiхто з мешканцiв будинку, поки Тимофiй з ним з'їжджав, лiфт не викликав. А коли вже сталося так, що не почув i викликав, - вiдлiтав у бiк, аби Чарлi не вчепився в чийсь одяг. Особливо обережними були чоловiки, бо Чарлi так натренувався у стрибках, що щелепа його майже торкалася паху. Жахливо. Я почухався. В кишенi джинсiв щось було - вiзитiвка Єви. «Iндивiдуальний пошив одягу для ваших улюбленцiв». Ну, коли вже працює пошта… «Привiт, Єво. Написав про тебе Тимофiєвi. Я не сказав йому, що ти намагалася вчепитися в старого Полонського, але хочу тобi сказати, що виглядало це огидно. Крiм того, йому не подобається стиль твого одягу. А загалом був радий тебе бачити. Дякую за Шикарного Янгола».

Годинник натякав на близьку пiвнiч. I я отримав листа. Вiд Єви. Вiдьма. Вона написала: «Пiткрадiй1. Загалом я також рада». «Що таке пiткрадiй1?» «Пiт - пот, крадiй - вор, 1 - а. ПОТВОРА, гиги». Я вирiшив, що останнє слово має залишитися за мною, тому вiдповiв, що не знав, наскiльки вона вразлива та пришелепкувата, аби потрапити пiд вплив пройдисвiта та недоумка Мiлiка, гиги.

Ромко та Тимофiй або спали, або займалися чимось цiкавiшим за листування. Нiчого, колись вони це отримають. «3.1415926535дар. Цiлую». От, пiткрадiйка1, я не можу змагатися з нею в подiбних ребусах, це вище моїх сил. Але все одно останнiм словом було моє, бо я надiслав їй «цiлую», на яке вона не зреагувала. Кишка затонка! I з цим я впорався. Тепер вiдкриємо файл «Orcinus orca». Подивимось, як там справи в Зiггi? Ворушить носиком, наче спить.

«Сенсацiя: КИТИ та ДЕЛЬФIНИ = Педофiли. Закамуфльоване вiдоме спливає на поверхню!»

Саме так починалася моя стаття для Таллiя.

«Всiм вiдомо, що кити та дельфiни люблять гратися з дiтьми. Контакт з ними використовують в багатьох реабiлiтацiйних програмах. Неодноразово можна бачити, як дельфiни пiдпливають до узбережжя та заграють з дiтьми. Цiкаво, що нiхто досi не поставив просте запитання: навiщо це потрiбно дельфiнам? Дiти люблять все нове i незрозумiле, а от навiщо дельфiнам дiти? Чому дельфiни дозволяють невiдомим тваринам (саме так вони повиннi сприймати дiтей) гратися з ними? Варто сказати, що легковажно до цiєї проблеми ставився i кiнематограф, i мультиплiкацiя. Другом дiтлахiв змальовано кита Вiллi у стрiчках «Врятуйте Вiллi» та «Врятуйте Вiллi-2». Дружба дiвчинки та дельфiна поетично оспiвується в мультиплiкацiйному фильмi «Дiвчинка та дельфiн». Невже нiкому нiколи не видалося це пiдозрiлим? Те саме стосується стрiчок «Озеро на днi моря» та «Пiдводнi берети», а також найвiдомiшого мультфiльму про пригоди китеняти Мобi Дiка. Варто зауважити, що всi цi стрiчки або американського, або радянського виробництва. Чи це не свiдчить про те, що великi держави використовували потяг китiв та дельфiнiв до дiтей з певною метою? Можливо, це один з проектiв, породжений Холодною вiйною. Цiкаво, що вiдомий знавець як тваринного свiту, так i свiту дитини, стариган Кiплiнг, вiддав людське дитинча Мауглi на виховання до вовчої зграї, бо знав: якщо вони його не зжеруть, вiн зростатиме як звичайне вовченятко, тобто це катастрофiчно не позначиться на його психiцi. Якби з китами та дельфiнами було все добре - як нас постiйно запевняють псевдовченi - невже класик не зрозумiв би, що вiддати Мауглi на виховання китам значно природнiше й безпечнiше? Нi, вiн був переконаний, що така дитяча травма як зґвалтування, не минеться, i її не можна буде закамуфлювати жодними побрехеньками. Мауглi стане приреченим. Настали iншi часи i всiм нам слiд замислитися над дивною сутнiстю потягу велетней морiв до наших нащадкiв. Та нарештi оголосити правду!

Я хотiв пiдхопитися, побiгти до своєї спальнi та зробити з Мiлiка другу ковдру. Клаптикову. Але не змiг, бо не вiдчував кiсток. Я на хвилину уявив вираз обличчя Таллiя, що вчитується в цей кито-шедевр. Обличчя Таллiя, який до вчасностi та якостi поданого матерiалу ставиться з таким самим пiдвищеним пiєтетом, як до блиску власного волосся та взуття. Я б там бiльше не працював, мабуть: Таллiй пригадав би менi навiть те, що я спав з його секретаркою. З iншого боку, не думаю, що мiй секретаркогрiх мiг би змiнити нашi з ним стосунки, але у поєднаннi з китами-педофiлами це могло б вибухнути.

Я сидiв та перечитував останнiй абзац свого файлу. Ганяв курсив екраном, i от тодi побачив, що iснує «Orcinus orca»1. Механiчно, нi на що не сподiваючись, я вiдкрив цей клон i уздрiв свiй старий файл. Уффф. Дрiбними зеленими лiтерками в кiнцi було написано: «I не соромно вам за вшанування збоченських монстрiв? За всi цi захопливi словеснi нашарування? Ви отримаєте повчальний урок за свою легковажнiсть. З повагою, жертва китячого групового зґвалтування. PAIX». Я зареготав. Дуже тихо, самим носом. Террi вiдчув коливання та глипнув на мене з фотелю. Потiм вирiшив, що не побачить бiльше нiчого цiкавого, i вклався, тицьнувши фотель вологим носом.

Мала потвора. Пiткрадiй1! Пiткрадiй… Цiкава, певне, iстота, краде пiт. Мабуть, саме з цього нещасного звiрятка роблять дезодоранти… А може, це пiт крадiя? Певно, що так! От гидота. Пiт крадiя - Мiлiк. Про всяк випадок я зберiг свiй файл пiд iншою назвою та надiслав його на двi поштовi адреси. А раптом це огидне дитяче створiння прокрадеться вночi до мого компа та зробить чергову пiдступнiсть? Так. I пароль змiнимо. «Пiткрадiй1». Потiм я пiдiйшов до кватирки та закурив. Я подумав: треба цьому обмилку щось зробити. З чого вiн починає свiй гидотний день? Псувати їжу я не буду. Зрештою, панi Емiлiя не винна. Хоча я б на її мiсцi добряче подумав i перед тим, як зачинати, i перед тим, як народжувати Мiлiка. Але хiба вона знала, бiдна, що вскочить у таку халепу? Бiднi жiнки: їм дароване щастя народжувати (на мiй хлопський розум це все-таки щастя), але з них завжди можна суворо запитати: це ти народила таку от наволоч, вбивцю, гвалтiвника? I немає в них жодної можливостi тицьнути пальцем в чоловiка. «Нi, не я, це все вiн!» Нiчого не вийде. Сама народила - сама й вiдповiдай…

Знайшов! Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Я навшпиньки пiдiйшов до родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann». Господи, як вiн нагадував менi труну! Треба подивитися, хто вигадав пiанiно, може якийсь невiдомий трунар? Я обережно вiдкинув кришку та побачив молоточки, в яких переховувався партизан-хом'як стареньких Саранських. «То ось ви якi», - подумав. З трьох серветок я зробив кляпа. Це буде кляп для родинного склепу «R. Yors amp; Kallmann», це буде кляп для Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя, це буде суперкляп! Тiльки тепер слiд добряче подумати, куди його вкласти. Сюди чи туди? Шкода, що я не розумiюся на музичнiй грамотi. Покладемо десь у центрi склепу. Стовiдсотково рученята капосного Мiлiка проходитимуться центром, не може такого бути, щоб не проходили. Хай побiгає, понервується, погукає своїх расвєтовiчєй, почувши пригнiчений звук або навiть два. Скалiчений акорд - хо-хо! Здiйснити перевiрку було неможливо: поруч двi собаки, за стiнами Гестапо та Мiлiк - потворнi наглядачi.

Я викурив ще одну цигарку i зрозумiв, що час вкладатися. Завтра менi, як це не дивно, треба на роботу. Треба принести, як порядному, пiдготовлений матерiал. I за гонораром. Це - завтра, а зараз - до лiжечка!

Я прокинувся тому, що хтось вигрiбав яму на моїй шиї.

Це був Террi. «Оооо. Чого тобi, злий собачий вiдьмаче?» Я намагався вiдкинути його руками. Нiчого не виходило. Ще щось вовтузилося на пiдлозi. Я увiмкнув бра. Зiггi. Бiля нього була калюжа та накладена ним купка. Вiн роз'їжджався на лапках, але вперто лiз до порожньої миски Террi. О, Господи, чому, навiщо я послухався Єви? Саме так думав колись i Адам. Але було запiзно думати, як i в моєму випадку.

Я пiдвiвся зробити кашову сумiш. Думав, що намучуся, але впорався на диво швидко. Незабаром Зiггi цямкав, а Террi спокiйно спав у фотелi. Мабуть, каша для цуценяти не цiкавила старого мисливця. «Все, друже. Похарчуєшся - спи». I я вклався знову. Але Зiггi спати не хотiв. Вiн знайшов одну з гумових гидот Террi та вовтузив її по пiдлозi. До мене дiстатися вiн не мiг - зависоко. Хоча намагався. Потiм вiн пiдповз до Террi, проте той на нього загарчав. Тихо, хоча й переконливо. Зiггi задзявкав. «Зараз прийде Гестапо, - сказав я йому. - I ти, маленьке дзявкало, дiстанеш на горiхи. Чи як це зветься у вас, собак? Спи!» Вiн знову наблизився до мого дивану i давай пiдтягуватися на своїх неслухняних коротких лапках i так жалiсно скавулiти, що я взяв його до себе. Яке ж воно приємне на дотик, оксамитове створiння. Вiн вилизав менi обличчя, позiхнув, а потiм влаштувався на шиї, бiля вуха. З розкладеними лапками вiн був схожим на пазлик. I захропiв. Я - теж. Годинник звiтував, що зараз пiв на шосту ранку. А щоб тобi! Подумав в його бiк я. Вiн штрикнув мiй бiк шпажкою-одиничкою. 5:31. Боже мiй…