"Сарабанда банди Сари" - читать интересную книгу автора (Денисенко Лариса)

РОЗДIЛ IX


Щонайменше про колишнiх чоловiкiв ваших дiвчат та колишнiх вiйськових, а також про церкву

«Доброго вечора!» Цiкаво, цих слiдчих вчать розмовляти таким тоном, що навiть простi слова звучать, як звинувачення? Хай знайдуться сили її витримати пiсля Енсерпнiї! «Доброго вечора. Еее… Тамаро Антонiвно». «Тримай». З цими словами Тамара-ментяра втулила менi до рук цупкого папiрця. «Дякую».

Про всяк випадок сказав я. Цупкий папiрець виявився почесною грамотою, пiдписаною мiнiстром внутрiшнiх справ. «Це точно менi?» «Певною мiрою так». «За що?» «Що за що?» «Це менi за що?» Не змiг стриматися я. «Це - почесна грамота для твого малого». «Для Мiлiка? За що?» «Неймовiрно допитлива людина. Ти. В органах би працювати. Малий твiй запитав, чи є в нас почеснi грамоти. Я кажу, що звiсно, є. Тодi вiн попросив принести. Я принесла. Не уявляю, для чого йому це знадобилося. Може, тебе хоче нагородити? Тiльки не питай за що. Досить з мене цього защокання на сьогоднi». Далi ми їхали мовчки. Тамара-ментяра та я з Почесною грамотою вiд Мiнiстра внутрiшнiх справ.

Квартира знову зустрiла мене тишею. Цiкаво, а куди зникла Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя? Невже мiй план iз затиканням молоточкiв спрацював настiльки, що малий не впорався з цiєю проблемою дотепер? Хоча… Може, вовтузиться досi з вираховуванням прiзвища генiального футболiста? «Привiт! Є хто вдома?» Менi назустрiч вибiг Террi, привiтався, та знову зник на кухнi. Харчується, чи що? Зiггi зустрiчати мене не вийшов, важко йому: поки збереш лапки до купи - вже й втомився.

На кухнi, куди я попрямував, крiм собак та Мiлiка, якi окупували мiй диван, за столом сидiв чоловiк в довгому чорному плащi. Його сиве волосся було зiбране у низький хвiст, а на пiдлозi, ближче до шафок, лежав широкий матрац. На мiй погляд, саме такий вигляд мають люди, якi приносять у дiм сумнi звiстки. Але чи приходять цi люди з матрацами, я знати не мiг. Менi здається, що це занадто - приносити одночасно поганi звiстки та матраци. Визначитися треба, що з собою тягти. З iншого боку, може, це «Расвєтович», той, хто лагодить роялi? «Доброго дня, Павле», - тим часом промовила до мене Чорна Людина глибоким проникливим голосом. Таким голосом якось в метро мене вмовляли пожертвувати грошi на полiпшення стану київських дитячих майданчикiв. Я тодi не пожертвував, тому в нас дитячi майданчики й залишаються схожими на миршавенькi сарайчики.

«Ви, мабуть, трохи здивованi моєю присутнiстю у вашому домi. Я - отець Макарiй». Своєю посмiшкою незнайомий отець Макарiй пропонував менi порадiти зi своєї присутностi в моїй оселi. Порадiти з того, що вiн завiтав саме до мене! Поки я збирав свої думки до купи, малий вихопив почесну грамоту. «Це - менi!» «Тобто Ви хочете освятити пiанiно?» Чомусь це здалося менi природним. Пiанiно вiдмовлялося грати - Расвєтович йому не допомiг, тому, якщо справа нечиста, Гестапо викликав отця. «Пiанiно? Не бачу в цьому потреби. Емiлю, дитино, тобi потрiбно освятити пiанiно?» «Не хоче вiн святити пiанiно! Це тебе совiсть мучить, запхав туди свої папiрцi!» Ага. То папiрцi цей вихвостень знайшов та витяг самотужки. Ну звiсно, майбутнiй нобелiвський лауреат. Пiткрадiй1.

«А, ви зовсiм про мене нiчого не знаєте, так?» Я хитнув головою. Соромно менi має бути, чи нi? Я що, повинен про нього щось знати? Вiн вiдомий святий чи що? Отець Макарiй. То це не плащ, а ряса. Колись секретарка Таллiя сказала, що їй дуже пасуватиме ряса. Я довго думав, невже вона хоче усамiтнитися в монастирi, аж поки менi не пояснили, що вона мала на увазi сарi. Якби я був Мiлiком, обов'язково б розповiв цю чудову iсторiю. Священикiв я уникав.

Не можу сказати, що я їх боявся чи завинив їм. Нiчого такого. Але менi нiколи не хотiлося з ними спiлкуватися. Не знаю, чи буває з кимось таке, зi мною от буває.

Я навiть не знав, як до них звертатися. Щоб було чемно та доречно. Подiбна проблема iснувала в мене з вiйськовими. Я не розбираюся у вiйськових званнях, але ж принаймнi в них є зiрочки, якi треба рахувати (одна зiрочка - це такий-то, двi - ще якийсь, три - щось iнше), а в цих - тiльки хрест. Один. На всiх.

На них, на нас. Все. Як їх розрiзняти? «Ваше преосвященство?» Спробував я. Отець Макарiй перехрестився. Про всяк випадок - саме так, як я дякував (про всяк випадок) представницi правоохоронних органiв Тамарi-ментярi за грамоту для Мiлiка. «Цiлком достатньо, якщо ви будете звертатися до мене просто - отець Макарiй». Чомусь менi закортiло запитати, чи обмивають вони «священицькi звання» i чи заливають горiлкою образки Божoї матерi чи хрестики.

«Чого ти вирячився на нього як ультраправий нацiоналiст на пам'ятник дiдусю Ленiну? Моя школа вплинула? Це - чоловiк Сари. Валєрка!» Внiс свої правки Мiлiк. «Шануйся, дитино! Не забувайся!» Дорiкнув Мiлiковi «Валєрка».

Не сподобалося щось. Не через дiдуся ж Ленiна вiн його шпиганув? Але як я мiг не вирячитися? Чоловiк Сари? В моєму будинку? Господи милий, вiн - колишнiй вiйськовий i теперiшнiй священик. Гiрше й не вигадати. Менi зле вiд цього поєднання особистостей. Як на мене, з нього було б достатньо бути або чоловiком Сари, або священиком, або вiйськовим. Нi, вiн примудрився це все поєднати! А ще борода та сивий хвiст. Цього я також не виношу.

«Колишнiй чоловiк Сари». Тим не менш буркотнув я, наголошучи на словi «колишнiй». «Ви ж вiйськовий!» Мене охопило обурення. Зрештою, що це за бал-маскарад? Вiйськовий - то й будь ним. Нi, вони примудряються ще й у рясу розряджатися. Блазнi. «Колись був, ви правi. Безперечно». «Тобто, як це колись? Ви ж офiцер, я навiть пам'ятаю ваш силует пiд нашим унiверситетом бiля червоного автомобiля. Та що це взагалi таке?» «А яка тобi рiзниця? Ну от яка тобi рiзниця, чим вiн, тобто Валєрка, займається? Яка тобi рiзниця, чиї накази вiн виконує - мiнiстра оборони чи Господа?» Поцiкавився Мiлiк. Я його проiгнорував. «Заспокойтеся. Невже ви або хто-небудь з ваших друзiв нiколи не вiдчували покликання? Не змiнювали долю?» «Змiнював. Але не настiльки. Це вже занадто». «Як це не настiльки? Твiй Тимофiй колись отруював людей горiлкою та пiгулками, а зараз допомагає їм порадами. Це фактично те саме! Голос покликання та змiна долi!» Знову Мiлiк. «Я зараз заб'ю тебе». Попередив я малого. «Рiднi мої, браття, вгамуйтеся. Подумайте про те, як важливо зберегти мир за умов вiйни статей, вiку, мiста та села…»

Я уявлення не мав, як з ним спiлкуватися. Колишнiй чоловiк Сари. Валєрка. Вiйськовий. Отець Макарiй. Я не вмiв спiлкуватися зi священиками. Принаймнi, коли я бачив когось iз релiгiйникiв, менi хотiлося говорити з ними пошепки, а я не хотiв шепотiти весь час у власному будинку. Так, наче хтось тут помер. Щодо вiйськових, то в мозку кружляло одне запитання: «В якому полку служили?» Я усвiдомлював,

що воно iдiотське. I вiдчував, що потiм бесiда обов'язково розвиватиметься у напрямi: «Чоловiк, що не служив в армiї, не чоловiк. Баба, що не народжувала, не баба». Я не служив, уникав цього, i нiкому не порадив би йти до армiї. Але цей вовкулака Валєра мене розумiти не буде. Вiйськовозобов'язаний розумiти пацюка цивiльного не зобов'язаний, гигиги. Хоча, може, зараз i зрозумiв би, адже вiн посланець Божий. Я не служив, тобто не був мужиком, i не народжував, себто не був бабою, я був воно - iстота, яку не приймали чоловiчий та жiночий свiти.

На вiдмiну вiд вiйськового та отця Макарiя, до Валєрки, як до колишнього Сариного чоловiка, в мене було багато запитань. Я от нiяк не мiг зрозумiти, як вона могла вийти за нього замiж, як вони жили, чого розiйшлися, вже не кажучи про сумнозвiсний перший раз Сари, який менi спокою не дає. Але як про все це запитати, коли вiн тепер у рясi, чорти його забирай? (Прости мене, Господи! Сподiваюся, ти вiдчуваєш рiзницю мiж щирими вiруючими та нещирими служками твоїми.)

«А ти обiдав?» Знову Мiлiк. Зрештою, я був вдячний йому за цю пропозицiю. Хоча бiльш за все менi кортiло зараз на нього визвiритися. Ряса Валєрки стримувала моє визвiрювання. Невже я такий побожний? Ймовiрно. Але моя побожнiсть на Емiля не поширювалася, тому я пiшов у наступ на малого Сарабандиста. «Ти! Тепер з тобою. Навiщо тобi грамота МВС? Це тобi що, дитячi забавки? На стiнку собi хочеш повiсити для формування героїчного образу?» «Яке ж там! У нас бачив, яка родина? Купа неадекватних персоналiй, ще й ти додався. А раптом щось? А тут - бланк! Тiльки прiзвище впиши - i все готово! Можна показувати будь-якому суддi. «Пе-ггге-кон-лi-ва шитюка»! Сказав би Конрад Карлович. Вiн тодi мiг би встати на першiй стадiї процесу або для ефекту навiть трохи пiзнiше, промовляючи: «Шановний суд, шановнi сторони процесу, прошу розглянути клопотання про приєднання до матерiалiв справи доказ захисту № 2 - Почесну грамоту МВС, якою було нагороджено пiдсудного!»

«Який Конрад Карлович? Який суд?» «Суд спочатку районний». Пояснив Мiлiк. «Конрад Карлович Полонський - вiдомий житомирський адвокат, фактичний голова житомирського роду Полонських». Люб'язно увiв мене в курс «Державний лад та право Полонських» отець Макарiй. «Треба було кiлька грамот взяти! Але це вже я трохи пiзнiше». Отець Макарiй торкнувся хреста, я ж взяв до рук Зiггi. В кожного своє заспокiйливе.

«Давайте обiдати!» Мiлiк-миротворець почав займатися харчами. I тут я помiтив це. Не розумiю, як я ранiше цього не помiчав.

Стiл вiдцентровувала одна з моїх мисок, наповнена картоплею. Нiчого незвичайного, з першого погляду. Хоча я миски з неочищеною картоплею на стiл не виставляю, але то неважливо. Справа була в iншому. На всiх картоплинах було зображено хрест. «Це що таке?» «Картопля!» «Я розумiю. Отець… е… Ви її що, охрещували?» Обличчя отця Макарiя сповнилося патоковим добром. Мабуть, вiн остаточно усвiдомив, що я - психопат. I шкiрою вiдчув: зi мною треба поводитись обережно. Як з голубами - раптом хтось з них заплiднив Дiву Марiю? Казна що верзу…

«В якому розумiннi?» Тим не менш запитав вiн. «У православному, батюшко, виключно в православному». Вiдповiв я. Отець Макарiй повiльно клiпав очима. Може, вiн не православний? «Чи святили? Може, у вас програма така в патрiархатi: кожну овочину, яка може виявитися пiдступним буддистом, у зародку перетворити на палкого християнина?»

«Яку овочину? Якi буддисти? Про що ви говорите?» Отець Макарiй вимогливо дивився на Емiля, який, в свою чергу, весело дивився на мене. «Емiлю, про що йдеться?» «Про картоплю», - вiдповiли ми з малим. Отець Макарiй наблизив до миски своє обличчя. I перехрестився. «Господи милий, що то?» «Це я у вас питаю, що то?» «Емiлю, що вiдбувається з картоплею? Якщо це жарт, то мушу тебе переконати: вiн не вдався, i я обов'язково матиму розмову сьогоднi ввечерi з твоїм батьком. Це Павло тебе навчив, дитино?» «Я не його вчитель, щоб ви знали. Я - коханець вашої колишньої дружини». Я був у запалi. «А, ось ви про що». Вiдгукнувся Емiль, який встиг прилаштувати пательню та глечик на плиту. «Я спочатку не зрозумiв. Це мама позначила ту картопельку, яку краще запекти! Вона так завжди робить. Давайте вже їсти!»

I ми почали їсти. «Послухайте, - я все не мiг заспокоїтися. - Але як ви, ну тобто як сталося, що ви…» Важко менi було, ой важко. «Прийшов до Бога?» «Так!» «Ну а що тут такого дивного, на ваш погляд?» «Менi складно збагнути, як вiйськовий може перетворитися на отця. Ну, не в сенсi отця, як отця, а в сенсi Отця… В православному сенсi!» «Знаєте, менi здається, що нас багато чого поєднує i окрiм Бога. Для мене, вiйськового, святинею тодi був статут, для мене зараз - це Бiблiя. Правила, порядок, пошана до вищих чинiв».

Я мовчав i думав: чи нормально буде, якщо я запропоную випити. «Ви вiруюча людина?» Раптом почулося. «Нi, я агностик». Я таки пiдвiвся та полiз до дерев'яної пiдставки для вина. Агностиковi можна. «Агностик» - просто назва для якогось гидкого пiдшкiрного паразита, - це ж треба було так назвати людину з тверезим поглядом на життя. «Зараз пiст?» Поцiкавився я. «Нi». «I нiчого такого iншого?» «Не знаю, що ви маєте на увазi пiд iншим. Сьогоднi, зокрема, державне свято Чеської республiки». «Треба вiдсвяткувати. Ви таке святкуєте, отче?» «Запрошений до амбасади». Вiдказав сором'язливець. «Я обов'язково мушу випити! Нас iз Сарою, зрештою, поєднав справжньо-фальшивий моряк, якого ми частували пивом у Празi! А ви, до речi, як з нею познайомилися?» Раптом настрiй в мене покращився, я згадав про рожеве винце Rulandskе modrе rosе врожаю 2006 року моравскої винокурнi Bzenec!

«Вони познайомилися на курсах iвриту. Я не знав, що тобi це цiкаво, а то б ранiше тобi переповiв! Треба було мене попросити - я б все, як у романi, виклав! Послiдовно. Мене всi за це хвалять - я вмiю розповiдати послiдовно». Це було першим, що я почув, коли прибiг з пляшкою. «Ви єврей?» Запитав я в отця. «Нi, але вiн дуже хотiв ним бути. Хоча от мiй батько вважає, що всi, хто вiрує в Бога, не проти бути євреями». «Емiлю! Шануйся!» «А що тут такого? Ти ж сам говорив тодi про те, що в української армiї немає перспективи, а от в iзраїльської є, i чому б вам не податися в Хайфу? Вiн обрав Сару, тому що думав, що вона його вивезе туди!» В принципi, я не знав, як реагувати.

«Я не тому її обрав». Невiдомо чому сказав я. Нiхто не цiкавився моєю думкою. «А вiн - тому, тому! Хотiв чкурнути з Батькiвщини!» Я на мiсцi отця Макарiя сказав би хоча б щось, бо Емiль не любить мовчазних пауз, безмовних пустощiв. Вiн все миттєво заповнює словами. Там, де мали б бути вашi слова, - притуляє свої. Ваших три - його десять. Треба пильнувати, отче Макарiю! «Але вiн помилявся, бо Сара - не стовiдсоткова єврейка! У Сари мати - гойка! Це її iм'я ввело його в оману».

«Як це?» Перепитав я. «Так! Вiн думав, що дiвчина з таким iм'ям як Сара - не може бути нiким iншим, нiж єврейкою.

А Сара отримала своє iм'я завдяки компромiсу». Тут в мiй мозок увiйшов пронизливий здогад! «То Сару назвали на честь стареньких Саранських?» «Нi, хоча на цю тему часто жартували. Не думай, що ти перший такий дотепник. Її так назвали, тому що мати хотiла назвати її Сашею, а батько - Радмилою, вони довго чубилися, а потiм вирiшили назвати її або Расою або Сарою, щоб поєднати два iменi. Перемогла Сара. Бо iм'я Раса всiм видалося надзвичайно агресивним. Хоча, на мiй погляд, Раса - це вiнтажно! Раса Полонська - клас! А Валєрка про це не знав!»

«Давайте краще вип'ємо за чехiв!» Запропонував я, бо Валерiя менi стало шкода. Я уявив собi, що могли б розповiсти батьки Iнни про причини нашого одруження. Хоча, з iншого боку, якби в мене була можливiсть пiдслухати їхнi розмiрковування щодо даного предмету, я б це зробив. Цiкаво, наче побувати на власному похоронi. Але я забув, що Мiлiк не п'є, тому не стане вiдволiкатися на мою пропозицiю, бо для нього це зовсiм не краще. Що стосується отця, то випити йому хотiлося, та вiн не знав як про це сказати, щоб не зашкодити власнiй репутацiї. «У нас вся родина була проти шлюбу! Навiть Сара! Але потiм вона зробила це навмисне, щоб на неї не тиснули. Продемонструвала дорослiсть. Це як курити, трахатися пiд парканом, плюватися, пити портвєшку. Всього цього вона не робила, натомiсть погодилася вийти замiж за Валєрку. Ну, а ще вона була пухкою, їй здавалося, що чоловiкiв вона не цiкавить, крiм тих, якi поширюють пiгулки для схуднення». «Валерiю, себто отцю, отче… еее…» «Можете звертатися до мене як до Валерiя, що це змiнить»? «Дякую. А будучи вiйськовиком, ви чим займалися?» «А вiн був «особистом» в Комiтетi державної безпеки. Нами займався, євреями, гигиги. Ось ким вiн був. Реiнкарнацiя iнквiзитора». Мiлiку було весело.

«А ви дiйсно не вiрите в Бога?» Нiчого iншого отець вигадати не мiг, крiм запитати в мене саме про це. Вiн ще б у ката поцiкавився: «А ви справдi за смертну кару?» «Колись я читав на нiч «Отче наш» перед сном. А потiм подумав, що це те саме, що й примовки в пiонерському таборi: треба їх читати, всi цього вiд тебе чекають, от ти i примовляєш. «Всiм, всiм доброго дня, з кожним ми вiтаємося, всiм, всiм доброго дня - з вiтром сперечаємося». «Вперше чую таке порiвняння. Але ж читати молитву можна щиро, чи не так?» «Загалом - так. Але розумiєте, я от не люблю адвокатiв та страхових агентiв, якi представляють iнтереси людей. А насправдi просто викачують з них грошi. Тим паче, не долюблюю людей Церкви, якi представляють iнтереси Бога фактично з циx самих причин, що й адвокати зi страховиками, тiльки масштаби у них бiльшi». «Знаєте, я би не став звинувачувати усiх скопом…» «А знахарки? Ви їм шили вiдьомство та звинувачували саме скопом. I бiлих, i чорних! А ще - вчених та бунтiвникiв!» Сучаснi дiти дуже багато читають. Я бачив цi думки на обличчi отця Макарiя.

«Потiм, менi не подобається, що до Бога я можу звертатися на ти, а от до вас - тiльки на ви. Чого б це? Зрештою, мої стосунки з Богом, це мої стосунки з Богом, яке ви маєте до них вiдношення? Свiчку тримаєте? Це ви вмiєте, навiть культ з цього зробили. Менi не потрiбнi посередники». «Церква єднає людей, вона пiдсилює Боже добро, Боже слово, чому ви не можете цього усвiдомити?» «Менi не треба нiчого пiдсилювати, я добре чую. А ще вам цiкаво буде дiзнатися про те (тут в мене наче вселився Таллiй), що пошукова система Google на слово «партiя» видає 1 350 000 сайтiв, а на слово «церква» - 965 000, але якщо додати данi слова «релiгiя» (690 000), то виходить сумна картина. Фактично партiя та церква дорiвнюють одна однiй. I мене вiд цього нудить. Сайти, гостьовi iнтернет-сторiнки: «замовляй у нас молитву», «напиши записочку єпископу». Ви вважаєте, це нормальним»? «Освiта, прагнення опанувати рiзноманiтнi науки - завжди були милi Господу».

Так, зрозумiло, я - пас з ним розмовляти. Це я так думаю, проте мене все одно несе: «Знаєте ж, мабуть, як вашi молодi попи церкви називають? Точками! Точнiсiнько, як бариги. Чия точка багатша, чия бiднiша, чию краще розташовано, чия бiльша. А ви пiсля цього хочете, щоб я йшов до церкви? З чистим серцем? Приносив туди свої сумнiви, грiхи, думки?» «Може, й знайдеться один такий лиходiй на все наше братство, але то - виняток!» «Невже? Одного разу, коли я перевiряв новий туристичний маршрут, побував на прийомi у мера, ну i звiсно, там були вашi - церковнi чини. Без вас жодне прийняття не обходиться. I от один, старший, каже iншому, нижчому за рангом. «Отже так. Якщо в тебе найближчим часом щось у черговий раз замироточить, можеш готуватися на роботу в народне господарство!» Ви з усього готовi робити бiзнес. Навiть з дива. Як Девiд Коперфiльд. Але вiн - на вiдмiну вiд вас - Бога до своїх справ не приплiтає«.

«Я бачу, що ви, Павле, агресивно налаштованi. Тому я не думаю, що в нас вийде дiалог. Знаєте, коли я був молодшим, я не пропускав жодної дискусiї, але цi часи минули». «А знаєш, Валєрко, вашi дiйсно як бандюгани поводяться». Озвався Мiлiк. Наче «пас» я йому не давав, «фас» не кричав, але вiн вступає. «Емiлю, ти звичайно можеш поводитись, як тобi заманеться. Й у тому числi звати мене «валєркою», але принаймнi з гостями свого дому ти мусиш поводитися гiдно». Як зворушливо.

До речi, про «гостя» i про «дiм». «Отче, а скажiть менi, будь-ласка, я тут примiтив матрац. Вiн - ваш?» «Так».

Поважно вiдповiв отець Макарiй, лагiдно подивившись на матрац. «Тобто я так розумiю, ви хочете ночувати в моїй квартирi?» «Цiлком справедливо». «Щодо справедливостi та її цiлковитостi в мене є певнi сумнiви. У мене з приводу цих явищ власне бачення. Проте я хочу запитати iнше: а чого це раптом?» «Що?» «Павло цiкавиться, чого ти до нього вдерся!» «А, ви про це. Маєте право. У нас оголошено дводенний збiр. В Лаврi. Як правило, я зупиняюся в Емiлiї та Геннадiя, оскiльки вони мешкають неподалiк святинi, але в них, як вам вiдомо, ремонт». «Ага. В них - ремонт, то ви до мене?» «Безперечно. Проте не хвилюйтеся - завтра я вже поїду до свого приходу. Точки». Додав вiн та випустив посмiшку блукати бородою. Гляди, не подряпайся!

«Чи от, наприклад, вашi конфесiйнi чвари - до чого вони доводять людей. Дружина мого товариша готувалась народжувати. Вона вже була в пологовому будинку. Почалися перейми. Їй було страшенно боляче, ледь терпiла. Ходить, згинається, шепоче, щоб все скорiше скiнчилося, щоб швидше народилася дитинка. Аж ось мiж майбутнiх матусь з'явився пiп. I почав пропонувати освятити їх, щоб пологи були легкими. I що, ви гадаєте, запитали майже всi жiнки? «А з якої ви конфесiї? З нормальної чи з ненормальної?» Бо всi знають, що ви безперервно визначаєте, де справжня церква,

а де нi, когось звинувачуєте та позбавляєте статусу. То про що з вами розмовляти?» Отець Макарiй зiтхнув. Цiкаво, в них iснує чорний список? Ну, куди вносять людей, яким за жодних умов не вiдпускаються грiхи? Ти приходиш - душа прагне спокути. Отець впiзнає тебе за фотороботом. Ти стараєшся, зiзнаєшся в усьому, вiриш у вiдпущення грiхiв. Тим часом вiн крутить дулi пiд рясою i лагiдно тобi посмiхається: я все тобi прощу, i Бог простить. А сам… псує твою карму.

«Я можу закурити? Вас це не дуже обтяжить?» «Мене? Аж нiяк. Це вас потiм може обтяжити рак. Але мене ваш рак не обтяжить, буду вiдвертим. Та, звiсно, я помолюся за вас». Задерикуватий отець, ти бач. I зовсiм не чадолюбний. Цап бородатий. «Наврочите - я на вас скаргу подам. Через ваш сайт. Прозвiтую, що ви - чорний магун». «Чаклун!» Виправив мене Мiлiк. «Емiлю, а тобi не час пройтися iз Террi?» «Здихатися мене хочеш? Про Сарку поговорити? Добре. У вас п'ятнадцять хвилин». Я додав ще вина. «Вас пригостити?» Вiн узяв до рук пляшку. «Незважаючи на те, що це вино виробляли католики, а пляшку євреї, вино не зазiхає на православнi канони. Скiльки я з ним спiлкуюся - жодної крамоли не почув». Отець подивився на мене так, наче намагався зрозумiти, якi на смак сказанi мною слова.

Вiн мовчав.

«Ви дiйсно хочете поговорити про Сару?» «Так. Вона ж не чужа менi людина. Як у вас все?» «Вона зараз в Мексицi. Робота. Я скучив, у мене таке враження, що її немає довго-довго. Хоча минуло кiлька днiв. Але в мене тут постiйнi гостi, новi враження, i я…» «Розумiю. Вибачте за вторгнення, але ви мене дiйсно виручили. Не люблю готелiв. Навiть церковних. Геннадiй мене запевнив в тому, що вам я не заважитиму». «Добре що не сказав, що я буду нестримно радий вас бачити. Хоча попередити про це - мiг. Про те, що ви можете завiтати. Або хоча б про те, що ви маєте сан». «У вас неприємностi iз церквою?» «Нi. Зi священим синодом також - жодних неприємностей. Але розумiєте, усвiдомлення того, що чоловiк твоєї жiнки на початку стосункiв був вiйськовим, потiм вони розлучилися, а потiм ти побачив його в рясi - породжує певнi запитання, хочеться перечитати який-небудь сльозоточивий роман англiканок».

«Ви читаєте романи англiканок»? «Не щодня. Тiльки коли загострюються почуття, в мене крадуть вiру в людство або на День Святого Патрика. Щоправда, на День Святого Патрика я читаю книжки виключно в зелених обкладинках». «Зрозумiло. Щодо Сари, мого вибору та нашого розлучення. Це все сталося абсолютно не через Сару. Емiль був правий, ми одне одного не кохали. Хоча намагалися жити правильно. В цьому була основна помилка - не можна жити правильно тiльки заради того, щоб все було правильно. Розумiєте? Ми були юнi та впертi, хоча не можу збагнути, навiщо ми працювали над тим, чого не було. Мабуть, недофантазували у дитинствi». «Ви дiйсно хотiли емiгрувати?» «Так, я не з патрiотiв». Я замислився. Я був з патрiотiв. А з яких був Христос?

«А потiм, коли вас не пiдтримали, ви вирiшили, що досить з вас шлюбу?» «Якщо все спрощувати (або ускладнювати) - так воно i було. Менi важко було жити iз Сарою. Вона не вмiє спiвчувати, але вмiє вiдчувати життя як свято. Проживати життя як свято. А менi необхiдно, щоб спiвчували, щоб тихо йшли поруч, заспокоювали, а не затягували у вир подiй та смiху. Я не люблю свят, не вмiю i не хочу нiчого святкувати. Тiльки через Церкву, зараз, прийшов до усвiдомлення святкування певних подiй, але щодо свiтських урочистостей - думка моя залишилася незмiнною. Свято - це виняток. Крихiтнi яскравi вкраплення на спокiйно-сiрому тлi килима. Я не хочу жити постiйними яскравими вкрапленнями, якi щоразу збiльшуються. Менi необхiдне звичайне життя: сiре, синє, бiле - без вкраплень, ну, хiба що iз кiлькома». Я заздрив людям, якi розумiли, що за життя їм потрiбне.

«Часто, коли я повертався вночi з чергування, я бачив, як вона вже спала, затиснута з одного боку Мюллером, з iншого - Нойгером. Вiд них у неї подекуди з'являлися синцi: шкiра дуже тонка, а вони затвердi. Я усвiдомлював, що менi немає мiсця поруч з нею. Куди менi до них?» Мене пересмикнуло. Нi, я розумiю, що то минулося, але слухати таке однаково незручно. Те саме, що прати чужi засперменi простирадла. «Часом хтось iз них лежав бiля лiжка. I я тодi ставив його на мiсце». «Нойгера?» «Або Мюллера. Частiше - Мюллера». Все-таки вiйськовi люди - особлива порода. Знайти пiд лiжком дружини вночi якогось Нойгера або Мюллера, ще й мати сили ставити його на мiсце. О Господи, обрана професiя. А як щодо обраного народу? Точнiше, однiєї з його донечок.

Подейкують, що китайськi старцi кладуть до себе в лiжко молоденьких китаянок, аби залишатися при розумi. А що робить єврейська дiвчина? Спить при живому чоловiковi з Нойгером та Мюллером, щоб помудрiшати? Нарештi отець Макарiй повернувся до мене та побачив вираз мого обличчя. «О. Я бачу, що ви не те…» Почав виплутуватися вiн. «Як ви могли подумати, що… Це - словники! Мюллер та Нойгер. Словники. Тобто упорядники словникiв». Вiн плутався у власних свiдченнях. «Що?» «Ну, я маю на увазi, що так називають словники. За iм'ям упорядникiв. Англо-росiйський - Мюллером, а iспано-росiйський - Нойгером. Сара серйозно ставилася до вивчення iноземних мов, розумiєте? А ви вже встигли казна що подумати». Я розумiв, i я встиг.

Про перший раз Сари я не став в нього запитувати. А також про їхнiй спiльний перший раз, хай навiть цi рази збiгаються. Вистачило Нойгера з Мюллером. Хотiлося випити, але напиватися в присутностi священика було незручно. Менi не вистачало вiдваги, через це я на себе сердився. Мiлiк вовтузився в своїй кiмнатi, Террi знищував їжу. З прогулянки вони повернулися, треба було про щось говорити, а я не знав про що. «Гестапо щось немає«. «В нього нарада». «Ви менi ковдру якусь знайдете?» «Звiсно». Раптом залунав мобiльник. Отець Макарiй заворушив рукою пiд рясою, - це мало вигляд на межi пристойностi. З-пiд ряси волав Демiс Русос. «From Souvenirs to Souvenirs». Чого ж не псалом? З iншого боку - Демiс Русос - православний, це вже точно. Не Таркан же в нього з-пiд ряси волає!

I з цiєю людиною я проведу сьогоднiшню нiч. «Павло Дудник представляє. Блокбастер «Люди в рясах». Спiльний проект Стiвена Кiнга та Джоан Роулiнг». «Великий мандрiвник та першовiдкривач ново-європейського континенту, а наразi й режисер, Павло Дудник розповiв нам в iнтерв'ю про те, як вiн переспав зi священиком, котрий в радянськi часи був чоловiком його дружини. Саме ця зворушливо-огидна iсторiя i стала основою циклу романiв англiйської письменницi

Джоан Роулiнг про альтер-его Гаррi Поттера. Стiвен Кiнг погодився стати автором дiалогiв». Якщо бути чесним iз собою - я недалеко вiдiйшов вiд Мiлiка. Треба припиняти вигадувати дурнi iсторiї, iнакше не встигнеш оговтатися, як понавiшуєш фальшивих дипломiв на стiнах.

Отець Макарiй тим часом говорив про «об'єкти»: хтось здав об'єкти, а хтось не прийняв. Якби я почув цю розмову деiнде, подумав би, що говорять мiж собою прораби (щоправда, вiруючi прораби, бо поведiнку тих, хто не приймав таємничi об'єкти, отець Макарiй називав не богоугодною). «Менi треба грати!» Ось вiн, мiй порятунок. Iнодi вiн приходить у виглядi Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. «Прошу, Мiлько!» Мiлiк недовiрливо подивився на мене. Але всiвся бiля склепу не вiдразу. Спочатку ця чарiвна ельфiйська дитина пiдскочила до пляшки з моравським, наповнила келих та простягнула менi разом з фаршированим лисичками яйцем. Я ледь не заплакав, чесно. «Ось ти яка - остання склянка води, що приходить з рук вдячної дитини до рук її заслаблих родичiв!» «Треба закушувати. Так важче спитись».

Хтось дзвонив у дверi. Я було пiдхопився, але отець мене випередив. «Вечеряйте», - сказав вiн поблажливо i пiшов вiдчиняти. А я продовжував вечеряти вином. «Гестапо», - вирiшив я. Але то був не Гестапо, бо на гостя сварився Террi. Крiм Террi нiкого не було чутно, тому я пiдвiвся, щоб подивитись, що там, власне, вiдбувається. На отця Макарiя мовчки дивився мiй сусiд знизу, - як його звати, я не знав. Але для чого вiн прийшов - здогадувався. Сусiд дивився на отця зачаровано, з виглядом розгубленої дитини.

Ще б пак! Не часто тобi вiдкриває дверi святий отець. Особливо, коли ти прийшов з твердим намiром посваритися!

Я прагнув допомагати розгубленим дiтям, за що одного разу був вiдлупцьований гарячкуватою матусею, яка дала менi копняка чудовим турецьким черевиком i пошила в педофiли. Я не знав, як звали мого сусiда знизу, але часто бачив його на балконi, там вiн курив. I знав, що вiн був прихильником тишi. Всi джерела галасу - лiтаки, дiтей, прибиральникiв, машини, собак, м'ячi - вiн звав однаково, «суканах». Звучить, як гарне арабське iм'я. I погрожував усiм «суканахам» вiдiрвати яйця. Те саме вiн сказав на мою адресу, тобто на адресу Мiлiка, фактично пiсля першого ж виконання останнiм Сарабанди для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. А сьогоднi з поштової скринi я витяг невеличкого листа, де було зазначено, хто я i що вiн зi мною зробить, якщо я не припиню грати.

А зараз сусiд дивився на отця Макарiя i не розумiв, що з усiм цим робити. Коли людина в рясi виявляється «суканахом», повiрити в це набагато важче, нiж можна собi уявити. Нарештi вiн промовив: «Зхрррггг». Обличчя отця Макарiя свiтилося добром. Але навiть вiн, такий уважний та щедрий на свiтлi почуття, не мiг зрозумiти, що вiд нього хочуть. «Суканах!» - сказав сусiда Террi, перехрестився та пiшов геть. Хочу додати, що через тиждень ми з Сарою годину вiдмивали напис: «Обаратєнь в рясi - хрестасос», який з'явився на наших дверях.

Але це станеться через тиждень, а сьогоднi вночi менi зателефонувала мати i сказала, що батько помер.