"Корпорація ідіотів" - читать интересную книгу автора (Денисенко Лариса)

ii)

Як розповiсти про себе, щоб спiврозмовник не занудьгував вiдразу пiсля того, як почув твоє iм'я та прiзвище? Чим можна зачепити людину? Порiвняннями. Якщо ти будеш вести розповiдь про себе, постiйно порiвнюючи себе з тим, хто тебе слухає, то вiн дослухає майже до кiнця. Люди цiкавляться своїми славетними постатями. Звiсно, тут треба поводитися дуже обережно, бо не встигнеш отямитися вiд своїх слiв, як отримаєш ляпаса. Люди переважно серйозно ставляться до себе. I до своїх вад. I до своїх переваг. До всього свого свiтлого образу. Але як тiльки ти намацаєш риси та вчинки, якими людина пишається, чи, ще краще, хоче побачити в собi (або щоб побачив хтось iнший), людина буде здатна слухати тебе годинами. Звiсно, якщо це не жiнка, котра хоче вiд тебе всього-на-всього одного: сексу, а не твого, навiть лестивого для неї, патякання.

Менi завжди було чим пишатися. Так, авжеж - а ви що, думали, що я абищо якесь? Нещастя? Нi. Я, до речi, гарний бiлявець iз виразними карими очима, щоправда, в бiологiї це називається - бiологiчний виродок, тому що в нормальних людей - темне волосся й карi (горiховi) очi або свiтле волосся та блакитнi (сiрi) очi, а якщо щось не збiгається, то є вiдхиленням вiд норми, свого роду збоченням. О'кей, думаю я, нехай я буду збоченцем, але - гарним. Додайте, що колись я був дуже успiшним бiзнесменом (не варто згадувати, який у мене був бiзнес, це все в минулому, минуле, може, й цiкавить слухачiв, але набагато бiльше чомусь цiкавить податковi органи). Я завжди вiдрiзнявся мiцним здоров'ям, був зручним i досить престижним чоловiком (у мене була дружина, ага), був чудовим батьком (у мене є дочка, угу), а ще ходили чутки, що я - чудовий коханець. З останньою тезою, якби я навiть хотiв - не буду сперечатися, бо на вiдмiну вiд усього iншого, тут ти мусиш бiльше довiряти стороннiм людям, анiж собi. Бо хоч як приноровлюйся, але iз собою - не спробуєш. Сподiваюся, що ви вiрно витлумачите мої слова.

Але знаєте що? Пишався я не тим усiм. Банально було б таким пишатися, я переконаний, що серед мiльярдiв представникiв людства (чи скiльки нас там?) знайдеться дуже багато людей, подiбних до мене. Я пишався тiльки одним. Тим, що в дитинствi я був солiстом Українського республiканського хору телебачення i радiо. Отакої. З'їли? От чи багато, скажiть менi, серед ваших знайомих людей, якi б дерли свої дитячi горлянки, випискуючи соло в такому видатному хорi? Не думаю, що натовп. Один, може, й нашкребеться. I цiлком можливо, що цей самий один я i є. Звiсно, я не мiг втримувати в собi цi гордощi: щоразу, коли я випивав чи просто хтiв причарувати людей, особливо жiнок, я вiдразу казав, що був солiстом цього хору. Моя дружина, до речi, дуже цим перейнялася, вона думала, що в хорi наволоч не тримали. Теж менi, жiноча логiка, а якщо у наволочi непоганий голос?

Утiм, як завжди на пиятиках, знаходилися люди, котрим украй було необхiдно, щоб я заспiвав. "Стасе, сонце, заспiвай нам про "сигнальщиков-горнистов". "Стасе, давай затягнемо: "На медведя я, друзья, на медведя я, друзья". Потiм обов'язково наближалась якась упевнена в собiсирена й пристрасно шепотiла: "Стасе, слухай, ну заспiвай менi хоча б "Товарищ па-а-мять" i притискалася до мене грудьми чи стегнами чи торкалася пальчиками мого преса. Вони не розумiли простої, як на мене, речi. Професiонал не мусить так недбало ставитися до свого таланту. Вiн не повинен лiворуч та праворуч розкидатися своїми здiбностями. Якщо менi не довелося стати професiйним спiваком, то немає сенсу розважати цей п'янючий натовп. Я був над усiм цим.

Люди по-рiзному реагували на пiдставу для моїх гордощiв, деякi мої приятелi, як тiльки мене бачили, починали наспiвувати: "Спой мне песню, перепелка-перепелочка, раз иголка, два иголка будет елочка, раз дощечка, два дощечка, будет лесенка, раз словечко, два - словечко, будет пе-сен-ка!" А ще один мiй приятель зiзнався, що тiльки-но бачив мене, в його головi одразу починали лунати пiснi нашого пiонерсько-комсомольського минулого, i це настiльки складно було зупинити й не заспiвати вголос, що вiн почав втрачати уважнiсть до моїх розповiдей, тому що думав тiльки про одне: аби це не вирвалося на простiр. Вiн боявся мене образити, i за це я люблю свого друга. Можу собi уявити, як це складно - водночас намагатися зрозумiти, в чому проблема, яку ми порушували пiд час бесiди, не верзти дурниць у вiдповiдь, якщо в головi твоїй тим часом надривається Йосип Кобзон: "Эту песню запевает молодежь, молодежь, молодежь, эту песню не задушишь, не убьешь, не убьешь, не убьешь". От зараз спробував зробити таке, i менi схотiлося одного, - голосно заволати: А-А-А-А-А-А-А-А.

У принципi я сам усвiдомив, як ця моя гордiсть могла дiстати людей, тiльки пiсля того, як стрiв Олега Галька. Галько теж мав привiд для гордощiв, у дитинствi вiн займався художнiм читанням. Тому коли вiн розмовляв, у мене було таке вiдчуття, що хтось поруч увiмкнув приймач. Iсторiю про злякану бабусю та грецькi горiхи в його ротi я чув узагалi неймовiрну кiлькiсть разiв. А ще в нього була настiльки рiвна спина, що її можна було успiшно використовувати як лiнiйку. От якби вам конче потрiбно було вимiряти щось iз приблизною довжиною до 170 сантиметрiв, а пiд рукою нема нiчого придатного, крiм Олега Галька, ви могли спокiйно зробити всi потрiбнi замiри за допомогою цiєї свiтлої постатi. Я вже не кажу про те, що Галько завжди нас правив, шпиняв за невiрнi наголоси та корчив пику щоразу, як хтось помилявся у вживаннi слiв.

Як у Галька з художнiм читанням, так i в мене з хором пов'язано багато спогадiв. Принаймнi про один iз них, з вашого дозволу чи без, я розповiм. Бо кортить. Може, й ви мене трохи краще зрозумiєте, якщо вислухаєте мою…

iсторiю про красуню Софiю Ротару, або про те, що треба добряче подумати, перш нiж пхати щось в руки дiтлахам

У дитинствi менi дуже подобалася Софiя Ротару. Можливо, тому, що вона була схожа на нашу сусiдку тiтку Ганну, зовнiшностi якої заздрила мати, i з якою матiр зраджував батько. Вона була красуня, вона спiвала, в неї було оригiнальне, як на мене, iм'я. У неї не було жодного шансу менi не сподобатися. Варто сказати, що Софiя, незважаючи на аспект у виглядi сусiдки Ганни, була кумиром усiєї нашої родини ще з часiв "Червоної Рути", яку, як вiдомо, годi вже й шукати вечорами.

Тому, коли я дiзнався, що менi доведеться спiвати в хорi, пiдспiвуючи самiй Ротару на концертi, а потiм iще й танцювати, щастя моє було безмежним. Зрозумiло, що протягом усього концерту нашому дитячому натовпу не дозволили б товкти сцену, своїми бiлими шкарпетками викриваючи її запилюжену сутнiсть. Нi, нам обрали тiльки одну пiсню. "Дадим шар земной - детям!" Це була серйозна, дещо навiть патетична пiсня. Я спочатку пiдспiвував панi Софiї разом iз хором, а вже потiм з iншими трьома дiтьми, однiєю з яких була рiдкiсна мала сволота Лариска, я мав зображувати в танцi: "но-о-о-сок, п'ята-а-а-а-а-чка, хутко, веселiше, но-о-сок, п'я-а-та-а-а-а-чка, хутко, веселiше" тих самих порядних дiтей, котрим дорослi прямо в руки скинуть вiд грiха подалi Земну кулю.

I от, коли чарiвна Соня проспiвала: "И детские руки возьмут шар земной, посадят деревья, деревья бессмертья…", тодi кулька потрапила в мої шкiдливi ручки. Земна куля в руках справила на мене таке само глибоке враження, як "золоте" ситечко на Еллочку-Людожерку, вона мене причарувала, наче рута. Спочатку на кулi сидiли посланцi миру - бiлi голуби, але вiдразу, як тiльки кулю передали дiтям, голуби стрiмко пурхнули у височiнь, а в моїх руках залишилася тiльки вона. Блакитна, чудова, найкраща у Всесвiтi куля, прикрашена яблуневими гiлками, вона була незбагненно прекрасна. Миттєво я усвiдомив, що цю кулю я не вiддам нiкому. Дiрку вам вiд бублика, а не кулю, дорослi. Дадуть вони кулю на мить. Атракцiон небаченої щедростi. Треба було виважено ставитися до того, кому i що ви даєте. Не поверну. Що хочте, те й робiть. Дулю з маком. Скiнчився ваш дорослий час, доросле панування.

Як у туманi, я чув оплески, пiсня скiнчилася, Соня посмiхалася та притискувала до грудей оберемки квiтiв, а ми, танцюристи, виконували народнi уклони. З кулею було важко схилятися додолу, але я якось примудрявся. Хор сяяв. На нас насувалася бордова запилюжена завiса, яка виглядала так, наче пробита бандитськими кулями - через те, що об неї часто гасили бички. I тут я помiтив, що за кулю тримаюся не лише я. Ага. Звiсно. Це була вона. Стерво, яке маскувалося за двома невинними хвилястими дiвочими хвостиками. Лариска-криска.

"Ну, дiтки, давайте сюди кульку", - сказав якийсь лагiдний дорослий голос. Не змовляючись, ми з Ларискою почали вiдповзати з надiєю вiднайти для себе затишну схованку. Ми й не думали вiддавати кулю, а коли залишилися на самотi у вiдноснiй безпецi, то почали висмикувати її одне в одного. "Ану, вiддай кулю!" - верещала Лариска. Я вiдмовився, i ми почали чубитися, що, звiсно, честi менi не робить, але зважте на те, що вона була нехай маленьким, але тим iще стервом. Вона вдарила мене по колiну, мене скрутило, я звалив її на пiдлогу, святкова спiдниця розлiзлася по швах. "Усе життя зшивати будеш, гад", - сказала Лариска. Я в неї плюнув. Хвости в неї зметнулися вгору, i сама вона в бiлих панчохах нагадувала юну фехтувальницю або гидкого зайчика-побiгайчика, котрим менi довелося двiчi бути на святкових ранках у дитячому садку.

Вона опиралася, дряпала менi обличчя, типовi жiночi прийоми. Менi вже значно бiльше рокiв, нiж тодi, Ларисцi - також, але мене б зовсiм не здивувало те, що й зараз за вiдповiдних умов вона б залюбки й вправно подряпала менi обличчя. Контроль ми втратили, ми вовтузилися, зойкали, верещали, i, що цiлком зрозумiло, нарештi нас знайшли дорослi. "Ага", - сказали дорослi, це мало б перекладатися: "Ховалися-ховалися, а от тепер - упiймалися". "Ого", - обурювалися вони, що мало б перекладатися: "Ти бач, що вони тут влаштували, справжню бiйку! I це хлопчик - б'є дiвчинку, а дiвчинка поводить себе як скажений собака, ай-ай-ай". "Ану!", - це вони в такий спосiб вимагали миттєвого припинення нашої бiйки.

"Ти ж хлопчик, як тобi не соромно бити дiвчинку!" - почув я божественний голос Софiї Ротару, засоромився, зашарiвся та втратив пильнiсть, чим скористалася ця навiжена дзи а, яка вiдтяпала в мене кулю. "Так не дiстанься ж ти нiкому", - довiльно процитував я тодi невiдомого менi росiйського лiтературного класика i, як бик на тореро, рвонув у бiк Лариски. I вона, ви не повiрите, - вона злякалася. Напевне, я був переконливий у ролi бика. Незважаючи на те, що Лариска була стервом, вона була шляхетним стервом i завжди покладалася сама на себе. Вона не стала рюмсати й просити дорослих про захист, нi. Вона викинула вперед руки, в яких блакитнiла куля. Як щит. "Хрусь", i моя голова з трiском пробиває гiпсокартон десь на рiвнi Африки. Якби я не був такий злий, то неодмiнно скористався б тим, що раптово потрапив у нутрощi Земної кулi, й пошукав п'яти негрiв, яких, за словами нашого вчителя географiї, постiйно експлуатують винятково багатi бiлi покидьки. Бiлим покидькам поталанило, через заслiплення власною люттю я не став Мартiном Лютером Кiнгом.

Сумний адмiнiстратор подивився на те, що колись було земною кулею, на її шматки, бруднi блакитнi клаптики Землi, понiвеченi тканиннi яблуневi пелюстки, i сказав таке: "Кулю в руки дiтям дали, кулю дiти проїбали". Вiн був поет i фiлософ. Хтось гигикнув, Софiя грiзно зсунула брови. "Що ви таке кажете при дiтях?" "При яких дiтях? При оце-о? Ще хлопчик - зрозумiло, але як може так себе поводити дiвчинка?" I тут Лариску прорвало, в нас колись прорвало кран у ваннiй, то ми робили ремонти сусiдам знизу, бо притопило їх добряче, але тодi, дивлячись на Лариску, я розумiв, як їм пощастило, що це просто прорвало кран, а не Лариску. Вона все-таки була дiвчинкою.

"Та чого ти?" Все ж таки панi Софiя Ротару була доброю жiнкою. "Чого ти, красуне? Все ж добре, га? Зараз ти заспокоїшся, розповiси менi про себе, добре? Ну, чого ти? Не переймайся. Так соромно?" "Нi-i-i-i-i", - ще голоснiше зайшлася Лариска. "Чому?" - щиро здивувалася панi Софiя, блискiтки на її нафарбованих

очах так таємничо мерехтiли. "Куля, куля", - невпинно повторювала Лариска. "Та нiчого, дитино, кулю полагодять, нiчого страшного не трапилося". Лариска була невтiшна. "Я не вiдвоювала кулю, а-а-а-а, через нього. Та ще й ви вiдтепер будете думати, що якщо дiтям щось даси, то вони його проїбуть". Дорослi мовчали. Хтось кудись потупотiв, тому що, на вiдмiну вiд iнших, не був шокований, а намагався стримати смiх.

Мовчання дорослих змусило Лариску пригледiтися до них уважнiше, щоб збагнути, чого це вони принишкли, тому вона зиркала очиськами й потроху припиняла рюмсання. А я дивився на неї зовсiм iншими очима. Вона стояла, мала, двохвоста, у бiлих брудних панчохах i з такими сiрими, наче мокре камiння в Криму, очима, що в неї неможливо було не закохатися, i я закохався.

Дитинство повнiстю нас обробляє, от як Данило-майстер камiння. "Що, не виходить, Данило-майстре, кам'яна квiтка?" Коли я вперше побачив свою майбутню дружину, яка бiгла до мого приятеля в квiтчастому сарафанi, босонiж, iз двома смiшними хвостиками, стягнутими стрiчками, оздобленими дерев'яними кульками, я усвiдомив, що ось до мене наближається жiнка, з якою я ладен прожити своє доросле життя. Сам не знаю, чому я тодi так подумав? Що затьмарило мiй мозок? Одне я пам'ятаю, наче все це вiдбулося вчора: ось вона з нами вiтається, а в моїй головi посмiхається менi двохвоста смiшна сiроока Лариска всiм своїм ротом без двох молочних зубiв, показує язика, дражниться, приховує за спиною блакитну кулю, прикрашену яблуневим квiтом…

Утiм, усе вищевикладене є розповiддю про мiй перший привiд для гордощiв, а в мене є ще й другий. Зараз ми якраз упритул до нього пiдходимо. Одного разу мене занесло до мiста-героя Москви - на день народження мого приятеля, надзвичайно крутого хлопця, його iм'я немає нiякого сенсу згадувати на цих сторiнках, тому що герой це прохiдний. Щось на кшталт: "Їсти подано". Почув би вiн це - нiколи б не зрозумiв, що це я про нього, ага. Туди я припхався без дружини, i не тому, що її забули запросити, такi люди, як мiй приятель, мають кiлька спецiально навчених помiчникiв, якi турбуються про те, що нагадують їм про урочистостi, а також складають вичерпнi списки запрошених. Рiч у тому, що моя дружина ненавидiла подорожувати зi мною, надавала перевагу товариству своїх подруг та модних журналiв - утiм, я сприймав це дуже спокiйно, бували часи, що я радiв можливостi подорожувати наодинцi з собою. До чого вiн це веде? - спитаєте ви. Будьте терплячими, i вам воздасться. Отже, на цьому днi народження, який святкували саме так, як умiють святкувати на Русi люди, котрi ретельно рахують не тiльки свої грошi, ще й чужа грошва не дає їм спокою, на кораблi, я здибав другий привiд пишатися собою.

Справа полягала в тому, що на пароплав були запрошенi найсучаснiшi (мабуть, вiд слова "сука", бо бiльшiсть iз них були бабами та, перепрошую, - рiдкiсними стервами) естраднi митцi. Це така росiйська мода: три обов'язковi компоненти будь-якого пристойного дня народження: цигани, ведмедi й естраднi спiваки. Питва там було також досхочу. А вони вмiли пити, цi естраднi баби, ще б пак! Якiсне питво, ще й на дурняк, змушує наш шлунок вмiщувати в себе все бiльше й бiльше лiтрiв. Менi здається, що я вже розповiдав, який я нiвроку, хоча про таке зайвий раз шкода мовчати. Поталанило менi народитися гарним, розумним (а куди подiнешся? Вiд правди очей не сховаєш!), а вже потiм, завдяки моєму вельмишановному тестевi, стати й багатим. Хто перед таким встоїть? Хто, я питаю, встоїть перед таким шаленим красенем, ще й надершися дармового вiскi?

А як я мiг встояти перед нею? От подивився б я на вас, якби до вас на височенних шпильках пiдцокотiла мрiя всiх чоловiкiв iз схiдним розрiзом очей та ногами неймовiрної довжини, з такою саме посмiшкою, як у її численних клiпах, майже гола, i почала клеїтися, то ви що, вiддали б їй свого пiджака, щоб вона не застудилася, i зателефонували її мамi з повiдомленням, що ви вже викликали таксi її шикарнiй дочцi? Якщо серед вас є людина, котра повела б себе саме так, то я вклоняюся. Це ж треба таке. От у вас витримка, як у французьких коньяках. Хто б iнший розповiв - не повiрив би, сталева ви людина. Менi здавалося, що вiд неї мають випромiнюватися пахощi фруктових щербетiв, баклави, рахат-лукуму, жасмину… Правда полягала в тому, що вiд неї тнуло сумiшшю iрландського вiскi та стiйкого парфуму Паломи Пiкассо. Це був старий, давно знаний запах, отже, вона не цуралася традицiй, чи не свiдчить це про певну консервативнiсть при всiй цiй показовiй екстравагантностi?

Я, у принципi, ненавиджу, коли вiд когось тхне вiскi, але хiба в данiй ситуацiї це могло мене зупинити? Я ж вiддався коханню, тьху, якось несучасно я висловився. Ми трахнулися, ще й двiчi. Але й це якось негарно, зовсiм не вiдображає урочистостi моменту. Зараз, спробую ще раз. Ми почали кохатися в моїй каютi. До речi, вона була заздрiсною персоною, я роблю такий висновок тому, що у вiдповiдь на моє повiдомлення щодо мого спiву в хорi республiканського телебачення та радiо (кiнець кiнцiв це не п'янючий вереск на галявинi, а мiсце, де вчать професiйного спiву), вона зробила таку пику, наче з'їла лимон. Нездара, мабуть, нiякої музичної освiти вона не має. Тiльки-но я помiтив, що вона не здатна роздiлити зi мною мою радiсть, котра сповнювала мене, як сперма при спермотоксикозi, стосовно мого хорового минулого, я вiдразу збагнув, що разом по життю нам не йти. Ось трохи ще повалятися разом - можна, але жити - це вже нi.

Але мене все одно приперло. Чому? Тому що не кожного дня, не кожної ночi твої руки мнуть такi вiдомi на весь колишнiй СРСР стегна, не кожного дня, не кожної ночi такi довгi ноги соваються по твоїй спинi. Вона пестить твої ноги своїми губами. Чувак, розумiєш? Губами, ногами, ротом, усе це дотепер я мiг бачити тiльки по телебаченню, до того ж там вона все це використовувала в iнший, нiж зараз демонструвала менi, спосiб! Цi тугi стеблини, що ростуть з-пiд квiтки-спiдницi, коли вона кружляє сценою, далекi, чарiвнi, а от зараз я можу взяти й наставити на них синцiв. Я мацнув її по сiдницях, вона щось замуркотiла. О, чувак, то все це правда! Який же я красень, о-ла-ла! Я - обраний. Бо не до обраної людини в постiль мiг застрибнути лише тарган, та й то - коли послизнувся i скотився з стiни.

Усе це вiдбувалося вночi. I мене переповнювали гордощi. "Не кожного разу таке трапляється, не з кожним! Я з такою бабою. Блiн. На менi такi ноги. Ох, блiн. Це - звiздець, який же все це - звiздець". Мої думки, що наче на хвилях наближали до мене мою гордiсть i не поспiшали вiдкотитися назад, не залишали мене у спокої. Мовчазна гордiсть - це не мiй стиль життя. Менi конче потрiбно було подiлитися такими радощами з близькими людьми. I я розпочав телефонування. От заплющте очi й подумайте: звалилося на вас щастя, кому б ви телефонували? Давайте, думайте! Ну? Отож-бо. "Малувато буде! Малувато!"

Я почав метушитися, тому що кандидатури близьких миготiли, як картинки в гральних автоматах, щойно були вишеньки, а зараз уже яблучка, як гральнi карти в руках пройдисвiта, нiщо не чiпляло. Я їм не вiрив. Не вiрив у їхню щирiсть. Агов, друзi, ви ж у мене є? Нарештi я зробив свiй вибiр. Вiрних друзiв у мене було двоє. Сергiй та Сергiй. "Раз - Сергiй, два - Сєргєй, один - сер, другий - гей". Це була наша пiсенька.

Коли я почув п'яний голос першого, дотумкав одразу: тут нам не зрадiють, хоч би що ми зробили. Бо ми зрадили їхню величнiсть, попхались ото в Москву на пиятику замiсть того, щоб пiти на футбол. Мене послали в дупу видатного композитора Шаїнського. Вибачте, метре. Iнший мiй приятель чомусь подумав, що я зараз буду розповiдати йому про хор. Можливо, я сам винен у цьому припущеннi. Почав говорити про гордощi, а мої гордощi асоцiювалися в них винятково з хором, про це я сам потурбувався. "Ти що, хочеш заспiвати менi якесь недосяжне "ля" клятої сьомої, чи якi в вас там є, октави? Слухай, Стасе, вже на п'яту ранку, я розумiю, що деякi сп'янiлi хористи тiльки починають свої веселощi: бздiти сопрано й таке iнше.

Але є, чувак, поряднi люди, котрим завтра вставати вранцi, щоб нормально провести переговори. Пiшов ти. Сам знаєш куди". Звiсно, я знав. Вибачте, метре.

Це була чорна зрада. И-и-их. Що робити? Я зiтхнув i мовчки дивився на свiй мобiльний телефон. Аж потiм мене попустило, тому що я згадав одну статтю в жiночому журналi, якi так припадали до душi моїй жiнцi. В цiй статтi якийсь розумник патякав про те, що в справжнiй родинi чоловiк i дружина повиннi бути друзями, котрi мають дiлитися одне з одним усiм: радощами, гордощами, щастям. "Адже хто буде бiльше радiти за вас, нiж ваша власна половинка? Хто буде щирiшим i по-справжньому здатним роздiлити з вами вашу радiсть?" Усе це запитував у читача автор статтi, якого було записано як професiйного психолога, директора якогось центру з проблем народжуваностi, родини, родинних стосункiв. Як це казав батько моєї дружини? "Довiрся професiоналам, синку, навiть якщо вони щось не те зроблять, у тебе будуть усi пiдстави обiбрати їх у судi й знищити їхню репутацiю".

"О!" - промовив я до неба, вiдчутно збадьорившися, наче на мене звалилося яблуко на iм'я Еврика. I посмiхнувся зорям, що рясно вкрили небо. Я набрав номер моєї коханої дружини. На вiдмiну вiд моїх так званих друзiв, вона мене слухала уважно й жодного разу не перебивала. Я розчулився, це ж треба, яка в мене чутлива дружина, вона мене розумiє, вона поруч зi мною, вона - мiй друг, сестра, мати! В той момент я був закоханий у цей свiт, що подарував менi два приводи для гордощiв, а на довершення ще й таку мудру дружину, яка все розумiє.

Але солодка млiсть, що опанувала мене, не була вiчною. Тому що тiльки-но я завершив свою блискучу розповiдь, прикрашену деталями, фантазуванням, порiвняннями та деякими гiперболами, дружина висловила все, що вона про мене думає. Я навiть не буду наводити тут усi її слова, бо рiзноманiтнiстю вони не вiдзначалися, а суть, пропускаючи епiтети та дiєслова, можна було звести до одного слова: "Довбак". Насамкiнець вона додала: "Довбак, хто тебе тягнув за язика? Насрав, то прибери мовчки, а не вiдкривай дверi клозету, щоб на весь Всесвiт бздiло. Знаєш що? Щоб тобi вiд триперу все життя лiкуватися".

Коли я приїхав додому, збагнув, що вдома мене нiхто не чекає, навiть менше того. Як я до цього допетрав? Це було просто, вона змiнила всi замки. Ми навiть намагалися помиритися, не тому, що вона хтiла мене пробачити, нi, вона й бачити мене не могла, я дiяв на неї, як варене м'ясо та сира риба на жiнок на другому мiсяцi вагiтностi.

Хоч як це дивно, але нас викликався мирити тесть, вiн сказав, що робить це задля нашої дитини, але я чудово знав, що вiн поки що не пiдшукав вiдповiдного хлопця на моє мiсце. "Родинний бiзнес" був для нього рiдним сином, iнтереси цього сина були вищими за образу його доцi.

Я тримався, хоча мене тiпало. Не кожного разу ж таке, правда? Спочатку я постiйно вибачався: квiти, подарунки, ласкавi слова - аж потiм зрозумiв, що вона не вiрить жодному моєму вибаченню, їй не потрiбнi всi цi квiти, якщо дарую їх я. Вона в менi зневiрилася, а чи вiрила вона в мене, менi коли-небудь? Я почав звикати до того, що вираз мого обличчя завжди був винуватим. Їй цього було замало, так я тодi думав. Але згодом усвiдомив, що їй цього було не замало, їй усе це просто було непотрiбно, мене як чоловiка вже не було в її життi, i вона не розумiла, що робить поруч iз нею цей активний поганючий привид.

Тесть робив заклопотаний вигляд, старався бачити мене якомога менше, але явної агресiї не виказував, хоча я чудово бачив, як вiн хотiв мене стерти коли не з цiєї землi, то з долi власної доньки - так точно. Я почувався винним, тому мiй мозок був увiмкнутий не на власний захист, а на вибачення, чим тесть, як вправний бiзнесмен, i скористався, я не знаю, як усе це трапилося, але одного разу я прокинувся на старому диванi у квартирi своїх батькiв з чiтким розумiнням того факту, що в мене немає дружини, немає дитини, немає роботи i дуже мало грошей на рахунку. Незвично мало для забезпечення того рiвня життя, до якого я звик. Де моя двохвоста дiвчинка з сiрими очима, в яких ховається дощ?

Я не можу сказати, що батьки були дуже радi моєму поверненню. Знаєте, коли ваша дитина повертається гола й боса, без квiтiв, iспанського вина та iталiйських солодощiв, без кубинської люльки в подарунок батьковi, котру ти привiз iз Гавани, без шовкового палантину, розписаного вручну безправними жiнками Марокко в подарунок для мами, без жодних перспектив, але з виразом провини на все колись щасливе, умащене дорогим кремом пiсля голiння обличчя, батьки, якi теж звикли до вiдповiдного рiвня життя, почуваються розгубленими, зневiреними та обведеними круг пальця.

Вам бридко? Вам це здається жахливим? У вас нормальнi батьки, якi радо стрiнуть вас, iз якої б халепи i в якому б станi ви не повернулися додому? Мама стане метушитися, заварить вам чай i буде довго дивитися на вас, пiдпираючи щоку. Бо це найщасливiше у свiтi явище: дитина, яка п'є чай на мамчинiй маленький кухнi. I серце мами заходиться, коли дитинка обпiкається гарячим чаєм, а її губи, точно так, як було в дитинствi, хочуть подмухати на цей злий чай, що обпiк дитинку. I поцiлувати в макiвку. Дитинку, якiй виповнилося понад 30 рокiв. Мамчине щастя. Батько буде палити цигарку на балконi, час вiд часу кидаючи на вас погляд, наче запрошуючи на чоловiчу розмову, впродовж якої вiн потисне вам руку i скаже, що ви зможете завжди розраховувати на нього, бо з вас не могла вирости паскудна тварюка, а це значить, що ви не здатнi, просто не здатнi вчинити нiякого паскудства. I ви будете чубаритися лобами, точно так, як тодi в дитинствi, а потiм вiн вас обiйме, i на якийсь час мiцнiше, нiж завжди, притисне до своїх грудей.

Я сам зробив їх такими, своїх батькiв, сам, власноруч. Зараз можна кусати власнi лiктi. На кого менi нарiкати? Я привчив їх до матерiального, я звiв нашi стосунки до отримання подарункiв, я на питання: "То що там у вас?" - вiдмахувався, кажучи: "Та все о'кей, мамо". Якби вона запитала щось iнше, я все одно механiчно б вiдповiв: та все о'кей, мамо. Я її не чув. I щоразу я казав це "все о'кей" настiльки формально, що i її питання, котре вона не припиняла ставити через свою вихованiсть, втратило свiй сенс. Нашi слова зовсiм утратили сенс, вам не страшно?

Птахи нiколи не спiлкуються мiж собою так, як це роблять люди. Птахи спiвають, птахи розповiдають, птахи попереджають, кличуть, сповiщають про бiди, радощi, небезпеку, їжу тощо. Птахи прислуховуються одне до одного, до них прислуховуються й люди. А що роблять люди зi своїм умiнням говорити? Пустi слова. Формальнiсть. Ви бачили птаха, що спiває формальностi? Люди спрощують слова, наповнюють їх iншим смислом, крадуть, перекручують, недбало ставляться, кидаються ними, жонглюють, використовують, усе роблять для того, щоб заплутати собi подiбних, аж потiм дивуються, чому їх нiхто не розумiє? Люди говорять кожен на своїй мовi, i байдуже, розумiє тебе iнший чи нi, бо йому теж байдуже, чи почув ти, що вiн намагався тобi донести.

Батькам не до вподоби була моя поведiнка, тому що мати з власного досвiду знала, як боляче, коли тобi зраджують, а батько, як усi чоловiки, що зраджують своїм жiнкам, зовсiм не шаленiв вiд того, що так само роблять iншi чоловiки, тим бiльше його власний син. Вони чекали. Знаєте, як утомлений господар чекає, коли нарештi гостi розiйдуться по домiвках. У своїх мрiях вiн бачить чистий посуд i себе, коли поринає у вiдпочинок на рiдному лiжечку. А гостi все не йдуть, i "на коня" їм уже не наливають, бо цього прозорого натяку вони не зрозумiли вже тричi. Мовчки чекає, бо знає: коли-небудь вони пiдуть, коли-небудь посуд буде вимито, коли-небудь господарi вкладуться в свої лiжечка, i все буде добре.

До того ж, так чи iнакше, але вони пам'ятали, що я - їхня дитина, що про мене треба пiклуватися, принаймнi годувати й питати "як ти?" Я не заслуговував, на їхнiй погляд, на розумiння, але я мiг розраховувати на батькiвське спiвчуття. Як казала сусiдка Ганна тiй самiй Ларисцi, котра вiдкрила мамчинi очi на теплi стосунки Ганнусi й мамчиного чоловiка: "Я не розумiю, ти хто - дiвчинка чи вовк?" Вони розумiли, що вони батьки, а не вовки.

А я перебував у снах. Скажiть, що означає, коли людинi сняться чужi сни? Хтось натиснув на гальма, схованi в моєму органiзмi, i ноги з них не прибирав. Спочатку я вирiшив, що треба скористатися нагодою i трохи вiдпочити, але це "трохи" затягувалося, менi нiхто не телефонував, я нiкому не телефонував, я жив серед близьких менi людей, але тiльки дратував їх. Порушник спокою, як це жахливо, ви були коли-небудь порушником спокою? Коли це не говориться вам у вiчi, то це вiдчувається щоразу, коли ви доповзаєте до кухнi, щоб залiзти до холодильника, чи вмикаєте телевiзор, чи шелестите сторiнками книги. Ви це вiдчуваєте з мовчазних спин матерi та батька, з того, як мати здригається, коли ви берете улюблену кицьку на руки.

Потiм я почав телефонувати сам. Менi потрiбна була робота, грошви на рахунках залишалося несказанно мало. Бiльшiсть партнерiв тестя говорили менi, що я дуже вправний керiвник, що вдало керувати бiзнесом закладено в моїй кровi. Дивно, але одночасно з кiнцем мого шлюбу з моєї кровi наче хтось висмоктав цей бiзнесовий хист. Усi тi, хто називав мене "синку", плескав по спинi, посмiхався та пригощав дорогими сигарами або з повагою звертався до мене "Станiславе Владиславовичу", вклоняючись майже до персiянських килимiв на пiдлозi мого офiсу, раптом не могли пригадати, хто я. Куди ж їм було згадати про хист до бiзнесу в моїй кровi? Де там.

"Стасику", - Iгор Григорович завжди був занадто прямий, такий прямий, що його нiколи не брали на переговори пiсля кiлькох казусiв. "Насере в найбiльш невiдповiдний момент", - так зауважував мiй iнтелiгентний тесть. "Стасику, ти що, не розумiєш, що для тебе в цьому бiзнесi мiсця вже не iснує?

Ти, до речi, не дуже шкодуй i вбивайся, вiдверто кажучи, ти й тодi займав чуже". "Тобто на роботу я можу не розраховувати, взагалi нi на яку?"

"На якусь - можеш. Але на таку, на якiй ти звик просиджувати свої "кавалiйськi" штанята? Боже ж мiй, Стасе, хiба можна бути таким наївним бовдуром? Менi здається, що твоє знайомство з цiєю чудовою родиною сприяло лише тому, що в тебе повнiстю атрофувався мозок. Знаєш, що? Коли за твоєю спиною є тiльки солодка пика та вправний член, а бiльше нiчого, i ти раптом одружуєшся на доньцi людини, котра володiє величезними ресурсами, то треба велосипедити лапкою, як цуцик, якого чухають, скавчати та метляти хвостом, а не трахкати на днях народженнях розбещених шльондр". "Член i пика не за спиною, Iгоре Григоровичу.

Коли член i пика у вас за спиною, треба хвилюватися за цноту своєї дупи, шкода, що ви в своєму вiцi цього не знаєте". "Шкода, любий, що ти в своєму вiцi знаєш тiльки це".

Всi iншi не подарували менi так багато слiв, навiть секретарки, тi, що кожного разу намагалися влiзти до мене в штанцi, зараз, наче скаженi, жбурляли слухавки.

А де були мої друзi? Агов, друзяки, то ви де? На мiй галас прийшов Сергiй. Авжеж, бо вiн був "сером". Вiн прийшов iз пляшкою португальського вина. "Ти, мабуть, страждаєш вiд неякiсного питва?" - запитав вiн, метнувши очима по батькiвський не такiй уже старiй, але нiяк не ультрамоднiй оселi. "Кепсько тобi, га?" - це було його друге запитання. Я пiдвiвся, принiс склянки. Вiн незадоволено повiв носом: аякже, яка гидота, то був простий скляний посуд.

"Ти знаєш, що вона вийшла замiж?" "Щось дуже багато запитань", - сказав я. Я не знав, що вона вийшла замiж, але не можу сказати, щоб я був шокований чи здивований. Вийшла - то й вийшла. Буде iнший батько у моєї дитинки. Хоча чому iнший? Я що, був їй батьком? Нарештi дитина отримає батька. Ось що подумав я, а ще я подумав, що починаю ненавидiти людство. Людство з його спорожнiлими думками, людство з його фальшивими словами, людство, котре мене перекроїло так, як йому було зручно. "А я пiддався, вона ж була така рада", - проспiвав я. "Тiльки не треба про хор", - попередив Сергiй. "О'кей", - згодився я. I подумав: "Коли ж ти пiдеш?" I вiдповiв сам собi: "Вiн не пiде, поки ми не вип'ємо цю кляту пляшку вина, бо залишити менi такий дарунок життя - на це вiн не здатний". I налив нам по повнiй.

"I за кого вона вийшла?" - спитав я, бо далi мовчати було незручно. "За Костика". "О", - тiльки й мiг вичавити я. "О!" Костя був другом дитинства моєї дружини, його батьки товаришували з її батьками, i для всiх було набагато простiше, приємнiше й кориснiше, якби вони побралися, їхнi нiжнi дiтки. Але тут з'явився я. Такий собi Коваленко. Стас Коваленко. I всi їхнi плани полетiли шкереберть, можу собi уявити, як гарчав її татусь, коли дiзнався, що вона вагiтна, закохана й не збирається "щось вирiшувати з плодом".

Костя - небезпечна потвора. Хлопцi, стережiться друзiв дитинства ваших коханих, тому що цi чоловiки були першими, хто бачив дитячi круглi сiднички ваших жiнок, а таке нiколи не забувається. Чи то вона йому перша показала, чи то вони так гралися в лiкарiв, але факт залишається фактом, вiн бачить її дитячий задок, вiн першим лiзе в її трусики, хай усе це невинно, дитячi забавки, але i вона, i вiн поєднанi таємницями. А це надзвичайно зближує людей. Таємницi. Спiльнi таємницi.

На наше весiлля вiн, незважаючи на те, що був парубком небiдним, подарував нам альбом для фотокарток. Вам дарували альбоми? Такий - навряд чи. Якщо вам подарують такий альбом, то прошу вас зупинитися й подумати: що це за людина у вашому життi? Тугенький альбом жовтого кольору з красенем-павуком посерединi у своєму змереженому павутиннi. Павучок - ситий i вдоволений, такий висновок можна зробити тому, що камiнець, який грає роль його павучачого живота, зроблений iз напiвкоштовного камiнця червоного кольору. Напився крiвоньки, потворонько.

Карлсон назвав би цю картинку на обкладинцi весiльного подарунка - альбому для фотокарток - "Моя улюблена муха". А коли б хтось питався, чому саме так називається ця картина, де ж улюблена муха i хiба це не павук, Карлсон би пояснював: "Авжеж, це - павук, а муха всерединi, бо вiн її з'їв". Я тицьнув пальцем у павука пiсля обов'язкового рукостискання i спитав: "О, друже, то цей симпатичний павучок - я?" Це було жартiвливе запитання, дружина пирснула, смiшно їй, ти ба. Костя дивився менi в очi, хижо примружившись, i вичавлював iз себе: "Нi, але чому ти так подумав?" "Так, нiчого. Щось навiяло", - збрехав я. Усi ми втрьох, вона в бiлому, нiжна, наче весняний нарцис, я в костюмi кольору беж та краватцi, що коштувала, як уживаний форд, i вiн, за дивним збiгом обставин теж у бiлому -

чудово розумiли, що оце зараз вiдбувається мiж нами. "Не подобається", - сказав Костя, зробивши удаючи жаль. "Та що ти", - сказала дружина, яка зайнялася застiбуванням удзика на його сорочцi. "Та що ти", - вiдлунив я, цiлуючи її неслухнянi схолоднiлi пальцi, яким усе нiяк не вдавалося впоратися з удзиком. Тепер уже вона йому назастiбується, i вiн їй нарозстiбується. Суки.

"Суки", - якось замрiяно сказав я. "Е-е-е-еп?" - вiдгукнувся Сергiй. Виявляється, весь цей час, час мого перебування на весiллi, вiн сидiв поруч i доганявся принесеним вином. "У мене є одна мрiя", - сказав я. "О, друже, то ти став скромнягою", - посмiхнувся Сергiй. "Усього лише одна мрiя?" "Ага. Точно. Скромнягою", - менi було гидко на нього дивитися: чому вiн не вшивається, вино ж геть висмоктав?

"У мене вдома немає нiякого питва", - я вирiшив прояснити перспективи. "Давай вип'ємо кави?" Я помiтив, що вiн влiз у мої капцi. "Ненавиджу, коли хтось лiзе в мої мешти. Козел", - подумав я. "Буде тобi кава". I пiшов її варити. "У вас що, нiхто не прибирає на кухнi?" - раптом почув я, вiн стояв за моєю спиною.

Отже, за моєю спиною була солодка пика, вправний член та колишнiй друг Сергiй, що нажлуктився португальським вином. "Ти шукаєш роботу?" - вiдповiв я запитанням, вiн захихотiв. Дуже смiшно, ага. Це я шукав роботу, але про це не варто було навiть згадувати в його товариствi.

"То яка вона, твоя мрiя?" Я мовчки на нього дивився. "Мрiя, ти ж казав про мрiю?" Вiн думає, що я його не чую. "Втрата родини та роботи не тягне за собою втрату слуху, не верещи".

"Та я не верещу наче", - вiн знову посмiхався. Кожна його посмiшка вiдгукувалася в менi отруйною слиною. "Мрiя дуже проста, чувак. Вiднайти того психолога, котрий радить на шпальтах модних журналiв, як поводитися подружжю, а потiм трахнути його лижною палицею. Разiв п'ять. А знайти його дуже просто через редакцiю.

Тобi, до речi, не спадало на думку, що якщо поведiнка твоя не бездоганна, то тебе так просто знайти? Знайти й трахнути лижною палицею разiв п'ять, спадало тобi таке не думку?" Я не помiтив, як пiдвищив голос. Вiн хутко забрався геть. Я бiльше його не бачив, i знаєте що? Я зовсiм за ним не сумую. Ба-ай.

Утiм, вiн, мiй колишнiй друг, послугував менi штовхачкою. Того ж дня я встав iз лiжка, вдягнувся, пiшов до банку й подивився на залишок на своєму рахунку. Дещо там було. Я зняв грошi й пiшов до агенцiї нерухомостi, де працювала моя колишня однокурсниця Леся. Вона не знала про мої родиннi позови та робочi злиднi, тому люб'язно зголосилася менi допомогти. "Чого так термiново?" "Коханку треба оселити", - вiдповiв я. "Шикарно?" - Леся виглядала дуже по-дiловому i, як я встиг помiтити, вiдразу брала вола за роги. "Нi, абияк. Знаєш, вона абияка коханка". Леся здивовано пiдняла брови. "Тю, теж менi проблема. То знайди собi iншу!" От пiшли жiнки, власне кажучи, я давно з ними не спiлкувався, остання молода жiнка, з якою я спiлкувався (якщо таке взагалi можна вважати спiлкування), була схiдна дiва, i спогади про неї на даний момент свiтлими не назвеш, але я не мiг припустити, що в жiнок зникло почуття солiдарностi.

Леся знає, що я одружений, навiть бачила мою дружину, i що - їй зовсiм її не шкода, вона не обурюється тим, що я оселяю коханок? "Слухай, - питаю її. - А ти зовсiм не спiвчуваєш моїй дружинi? Ну, так, по-жiночому: оце я вештаюся по коханках, орендую їм квартири, а ти така спокiйна, навiть не збираєшся виховувати мене? Або навiть прочитати менi мораль, щоб менi стало соромно?" "А що, твоя дружина платить менi комiсiйнi?" - питає своєю чергою Леся, її музичнi пальцi пурхають по клавiатурi, наче вона виконує скерцо, натомiсть вона набирає договiр житлового найму. Сучаснi скерцо - договори. "Та й узагалi, - вiдривається вiд монiтора. - Я ж iз тобою вчилася, а не з нею". "Це абсолютна правда", - кажу я.

Квартирка така собi, трохи менша за вольєр для двох алабаїв, розташований перед замiським будинком мого коханого тестя. "Знаєш, любий, я знайшла тобi найлiпше, що можна було вiднайти на ринку за такi кошти". Леся сувора й агресивна в червоному костюмi, її спiдниця дуже рухлива i схожа на мулету в руках матадора, зараз вона похитується на Лесi, а через мить - повисне на тому стiльцi. Але це вже я сповнився марних сподiвань, Леся виконала свою роботу, отримала свої комiсiйнi, а тепер я випав зi сфери її iнтересiв i заважаю їй жити.

"Дякую", - ввiчливо кажу я, менi здається, що моя ввiчливiсть вельми доречна, кiнець кiнцем вона перша людина за цей млявий перiод часу, яка придiлила менi увагу - так, за грошi - але не вiдмахнулася вiд мене, як вiд серпневої мухи. "Повечеряємо разом?" "Кращеланчтiлькиресторанобираюянацьомутижнiдорогийчао". Ого. Вона стрекоче, як кулемет, однiєю рукою набирає номер на мобiлцi, iншою намагається вiдчепити вiд зв'язки мого ключа, нарештi простягає його менi. Я ледь уторопав, що вона менi говорить. "Так, Зураб Авангардович, чемо окро, дорогенький, як вашi справи? О, так, так, Каринцi хатка дуже сподобалася". О, то вона вмiє теленькати, наче пташка. Ах, чому, чому я не Зураб Авангардович, хоча хто знає, коли й де i йому, бiдоласi, скрутять яйця. Леся рвучко пiдводиться, щоб якомога скорiше вшитися звiдси, її спiдниця - мулета, сповнена обiцянок, наче дає менi ляпас. Шкода, що я не бик. Шкода.

"Так, мамо, це я i тiльки я, i нiхто крiм мене, забрав кота. Вiн у мене". Мама питає, де це - у мене. Дивно, коли я повiдомив, що з'їхав з хати, почув тiльки подих полегшення, нiякої зацiкавленостi, стурбованостi, жодного запитання, а от адреса перебування її кота маму дуже хвилювала. Вона почала з кота, з котячої долi: де вiн, що з ним, чи не стрибнув з балкону й таке iнше. Я повiдомив, за якою адресою мешкає кiт. "Синку, я не розумiю, навiщо ти його забрав, твiй спосiб життя буде його дратувати, вiн звик жити з нами, зi мною, з татом". Чули, ага? Не вiн буде менi заважати, а я, бачте, буду його дратувати. "Я буду поводитися бездоганно", - кажу я мамi. Мене починає втомлювати ця розмова. Мама мовчить, бо не знає, що їй на це сказати, вона не знає, що в моєму розумiннi означає бездоганна поведiнка. Нарештi вона знову зiтхає й каже: "Ну, тодi добре. До зв'язку". Цiкаво, як вона буде зi мною зв'язуватися, якщо навiть не поцiкавилася номером мого телефону.

"Мамо". "Що?" - питає вона, занепокоєна тим, що я продовжую нашу бесiду. "А тобi хiба не потрiбний номер мого телефону?" "А, ледь не забула", - каже мати. Я кривлюся. Диктую номер. "Записала?" "Так, синку. Записала. Па-па, батько дзвонить, пiшла вiдчиняти". О другiй дня? О, як батько, виявляється, рано повертається з роботи.

Я дивлюся на кота. Вiн вилизує свої яйка, з чого я роблю висновок, що мiй кiт - онанiст i чепурун. Умостився на блакитному килимку. Добре. А як його звати? Я наче схаменувся, але ж я не знаю, як його звуть. Чорти. Набираю маму. "Алло?" Мама навiть не приховує свого роздратування: коли вона казала "до зв'язку", то сподiвалася, що коли я й запрагну спiлкування, це станеться хоча б через мiсяць-другий.

"Синку, що в тебе, я поспiшаю". "В магазин? Вiн скоро зачиниться назавжди?" - питаю я. Вона мене iгнорує, я її дiстав. "Я тiльки хотiв дiзнатися, як звуть кота".

Мама каже, що дивується тому, який я байдужий до оточуючих, вона не розумiє, як це можливо, стiльки жити з котом в однiй квартирi й зовсiм не знати, як його звуть. Начебто зазвичай спiлкування з котом виглядає приблизно так: "А скажiть менi, Василю Барсиковичу, що вам покласти сьогоднi на снiданок у миску?" Мати не хоче чути моїх жартiв. Я їй набрид. Кота звати Мартiнi. "О", - кажу я. "Можеш звати його Мартiн", - поблажливо каже мати. Ага.

Я ось що помiтив: коли ти сидиш удома, сам чи разом iз котом, то питання погоди зовсiм втрачає для тебе свою актуальнiсть. У тебе формується власна погода. А от у кота - нi, котяча поведiнка залежить вiд примх погоди: то вiн розкидає лапи, то скручується й ховається в ковдру, як равлик. Ранiше, в моєму нещодавньому життi, я постiйно патякав про погоду. Про вiтер, про похолодання, про судини, про теплi мешти, про светр, про потеплiння, про "скорiше б прийшла весна", про те, що сьогоднi ожеледь, про те, що завтра обiцяють дощ зi снiгом, тому не можна вдягати свiтлої дублянки, про те, "що в мами вночi ломило ногу, завтра щось змiниться", про те, що навеснi обiцяють повiнь, тому треба потурбуватися про те, щоб застрахувати замiський будинок саме вiд цього стихiйного лиха, про глобальне потеплiння, про те "що алабаї ховають носи попiд лапи, тому буде похолодання", про взаємозв'язок: спекотне лiто - додатковi кондицiонери, про парасольки: "Як забудеш, обов'язково вперiщить дощ", i таке iнше.

I стiльки, ви знаєте, звiльняється часу на "подумати"! Хтось рахував, скiльки годин пiд час нашого життя ми говоримо про погоду? I чуємо про погоду? Якби хтось пiдрахував це, я думаю, що результати виявились би вражаючими. У будь-яких компанiях, коли бракувало тем для розмов, а таке траплялося доволi часто, ми розпочинали теревенi про погоду (мабуть, це майже єдина тема, обговорюючи яку, мало хто вдається до брехнi, а отже - всi можуть трохи розслабитися), аякже, в нiй розбиралися абсолютно всi, кожен мав свою думку. "Веселку можуть фотографувати лише щасливi люди, тiльки тодi вона вийде на плiвцi", - так казала одна з гламурних подруг моєї дружини, як її звали? Здається, Жанна. Я тодi подумав, що в мене нiколи не виходила райдуга, нiколи, всi кадри були без неї, а хiба я нещасливий? Але я всмiхався, щоб нiхто й подумати не мiг, що я - людина, на плiвцi якої нiколи не буває райдуги, я обiймав дружину та доньку, i всiм своїм виглядом випромiнював щастя i впевненiсть у майбутньому. I знаєте, менi зазвичай вiрили. Коли ти сам живеш фальшивим життям, фальшиве життя iнших здається тобi таким само справжнiм, як власне.

"Весна, весна, а не пiти б вам всiм на…", - завзято репетує за вiкном весняне хлопчисько. Хлопчисько - мiй шпачок, вiн сповiстив мене про весну, а що це для мене значить? Та небагато, якщо не брати до уваги того, що завтра мiй день народження. "Хто народився в березнi, вставай, наливай, хто народився в березнi, вставай, наливай, пий до дна, пий до дна, ми наллємо ще вина, до-о-вгiє лiта, довгiє лiта". Так, i хто перший кидатиметься поздоровляти безробiтного та розлученого чоловiка? О, яка черга, що з вами, людоньки, як це приємно, ну, що ви, я так розчулився, панове.

Святкувати я вирiшив наступним чином. Хто мене поздоровить (а раптом?), того я залюбки запрошу в свою гостинну оселю. Задля цього завтра я вийду з дому, куплю питва, замовлю їжу в супермаркетi, там роблять непоганi салати й тiстечка, а також холоднi та гарячi закуски. Потiм я накрию чудовий круглий стiл, який, якщо буцнути його з двох бокiв, наче й не розвалюється, поставлю вiдкоркованi пляшки з вином, чарки i буду чекати.

Чекав я дотемна. Це було нестерпно. Я вже трохи набрався, тому вирiшив пройтися. Вештався районом, причепився до якоїсь жiночки, що прогулювала маленького собачку. "До мене!" - крикнула вона собачцi, побачивши мою свiтлу постать. "Це ви менi?" - спитав я, наближаючись до неї з традицiйними дурощами: "А вiн мене не вкусить? А чому воно без намордника?" "Зараз я буду вам служити!" - радiсно пообiцяв я жiночцi, зiгнувши руки, наче заячi лапки та висунувши язика. В її очах промайнула панiка. Час вiд часу я виснув у неї на руцi, собачка тихесенько дзявкотiв. Жiночка голосно обурювалася та хльоскала повiдком по моїх руках. Нарештi я почув цiкаву новину, що намордники вигадали для таких довбакiв, як я, а не для цуцикiв, i пiшов собi додому, отримавши свою дозу святкового спiлкування. Як ви гадаєте, все це додало менi любовi до людства?

Я понишпорив рукою в поштовiй скринi, i, о диво дивне, я намацав там листа! Навiть не листа: коли витяг, то побачив, що це - справжня величезна листiвка. Я не мiг повiрити в те, що колись буду радiти страхiтливому клаптику картону з огидними трояндами кольору лiкарської ковбаси польського виробництва, радiсний такий штучний колiр. Штучнi харчовi барвники. Тьху. Про польську ковбасу можна поговорити з моїм котом, всi котячи матюки, якi вiн знає, будете знати й ви. Листiвку я обережно тримав у руцi й сяяв. Отакої.

Я прочитав її ще в лiфтi й додому повернувся сповнений конкретних планiв на вечiр. Листiвка була вiд голови мiсцевої державної адмiнiстрацiї. Вам таке пишуть? Зичать щастя, здоров'я та успiхiв у роботi й особистому життi голови ваших районних державних адмiнiстрацiй? I як, скажiть, тiльки чесно, ви не фiгiєте з того? А я офiгiв. Менi таке написали вперше, я ж не знав, що коханка шановного пана голови мешкала в нашому будинку, тому пильнувала за урочистими датами всiх потенцiйних виборцiв. Вона розсудила так: якщо йому буде добре, то i їй не зле, а що може потiшити пересiчного громадянина, як не повага, висловлена до нього з боку можновладця? Далекого, невiдомого, але такого турботливого, який пiклується про нього, маленького українця, про якого забули власнi батьки, наче Господь, i радiє разом з ним, i сумує. Як можна не вiддати свiй голос за таку святу людину? Врештi-решт, чи не є це щастям, коли твiй голос узагалi комусь конче необхiдний?

Телефон адмiнiстрацiї я отримав у "Довiдковачекайтедовiдкова". Отримати я отримав, але додзвонитися туди було нелегкою справою, хоча й iз цим я впорався. "Алло, адмiнiстрацiя? Вечiр добрий, це приймальна Олександра Олександровича? Ага, чудово. А менi якраз i потрiбен Сан Санич, уявляєте собi? (Судячи з залiзної витримки секретарки, вона й не таке могла собi уявити.) Хто говорить, питаєте? О, ви мене, люба, на жаль, не знаєте, але я його знайомий, у мене сьогоднi день народження i… о, дякую. Почекаю, так". "Вiн питає, який знайомий? Ну, невже сьогоднi понароджувалося чортзна-скiльки людви? А звати мене Станiслав Владиславович, а вас? Неважливо? Цiкаве яке iм'я, фiнське?" "О, то вiн мене не знає, ви кажете. Угу. I що, вiн часто надсилає незнайомим чоловiкам жахливi листiвки з жахливими трояндами? Голубець хрiнiв, та йдiть ви самi, панночко". Так, судячи з усього, в гостi вiн не прийде. "Весна, весна, а не пiти б усiм вам на?.." Вранцi здається, що в твоєму шлунку проходить несанкцiонований з'їзд тещ. Бр-р-р, кажете? Отож.