"Гаррі Поттер і в'язень Азкабану" - читать интересную книгу автора (Ролінґ Джоан К.)

— РОЗДІЛ ТРЕТІЙ — "Лицарський автобус"

Гаррі проминув кілька вулиць і аж тоді знесилено впав на низенький мур на алеї Магнолій, щоб віддихатись. Він сидів нерухомо, ще й досі не отямившись від гніву, і прислухався, як шалено гупає його серце.

Та коли він пробув хвилин з десять сам-один на темній вулиці, його зненацька охопила паніка. Скрутніше становище годі було й уявити: він зовсім не мав куди податися і залишився абсолютно самотній у непривітному маґлівському світі. А найгірше те, що він знову застосував серйозні чари і тепер його безперечно виженуть з Гоґвортсу. Він так відверто порушив указ про обмеження неповнолітнього чаклунства, що дивувався, чому ще й досі тут не з'явилися представники Міністерства магії.

Гаррі здригнувся і подивився в обидва кінці алеї Магнолій. Що з ним буде? Його заарештують чи просто оголосять поза законом у чаклунському світі?.. Гаррі подумав про Рона з Герміоною, і йому стислося серце. Він знав, що і Рон, і Герміона зараз би йому допомогли, не зважаючи, порушив він закон чи ні, але ж вони були за кордоном, а без Гедвіґи він навіть не міг з ними зв'язатися.

А ще він зовсім не мав маґлівських грошей. У гаманці на дні валізи ще була жменька чаклунського золота, але решта батьківської спадщини зберігалася в сейфі лондонського чаклунського банку "Ґрінґотс". Залишалося хіба тягнути цю валізу аж до самого Лондона. Проте...

Він глянув на чарівну паличку, яку й досі стискав У руці. Якщо його вже й так вигнали зі школи (серце калатало, мов навіжене), то ще трохи чарів, либонь, уже не зашкодять. Було б непогано зробити валізу легенькою, мов пір'їна, прив'язати її до мітли, тоді накинути успадкованого від батька плаща — невидимку й полетіти до Лондона. Там він зможе забрати з сейфа решту своїх грошей і... розпочати життя вигнанця. Це була жахлива перспектива, але ж не міг він нескінченно сидіти на цьому мурі, — тоді доведеться пояснювати маґлівській поліції, як він тут опинився вночі з мітлою й валізою, повною чаклунських книжок.

Гаррі відкрив валізу й почав у ній нишпорити, шукаючи плаща — невидимку. Та не встиг він його знайти, як раптом випростався і ще раз роззирнувся довкола.

Він відчув якесь дивне поколювання в потилиці, ніби хтось за ним стежив, проте вулиця видавалася порожньою, і в жодному з великих прямокутних будинків не світилося.

Він знову схилився над валізою, але майже відразу піднявся, стискаючи в руках чарівну паличку. Гаррі радше відчував, аніж бачив, що у вузенькому проміжку між гаражем і парканом за його спиною хтось або щось стоїть. Він пильніше придивився до того місця. Якби це щось заворушилося, він тоді збагнув би, що то: якийсь бездомний кіт чи... щось інше.

— Лумос, — пробурмотів Гаррі, і на кінчику чарівної палички засяяло світло. Він підняв її над головою, і стіни найближчого будинку заясніли. Зблиснули двері гаража, і Гаррі дуже виразно побачив там контури чогось величезного, із здоровенними блискучими очима.

Гаррі позадкував, наштовхнувся на валізу і, перечепившись через неї, скотився в рів. Паличка випала йому з рук. Щось оглушливо гримнуло. Від раптового сліпучого світла Гаррі затулив очі руками ...

Зойкнувши, знову вибрався на бруківку, і зробив це дуже вчасно. Наступної миті там, де він щойно лежав, зі скреготом зупинилися велетенські колеса й фари. Гаррі підняв голову й побачив яскраво-пурпуровий триповерховий автобус, що мовби виринув просто з повітря. На лобовому склі було виписано золотими літерами "Лицарський автобус".

"Мабуть, я очамрів від падіння", — подумав було Гаррі. Але тут з автобуса вискочив кондуктор у пурпуровій уніформі й почав голосно кричати кудись у ніч:

— Запрошуємо в "Лицарський автобус" — рятувальний транспорт для чаклунів і чарівниць, які потрапили в халепу. Піднесіть руку з чарівною паличкою, сідайте в автобус і ми відвеземо вас, куди забажаєте. Мене звати Стен Шанпайк, цього вечора я буду вашим кондук...

Кондуктор раптом замовк, бо саме помітив Гаррі, який і досі сидів на землі. Гаррі знову схопив свою паличку і звівся на ноги. Зблизька розгледів, що Стен Шанпайк був ненабагато старший за нього — він мав якихось вісімнадцять — дев'ятнадцять років, великі відстовбурчені вуха і чимало прищів.

— А шо ти там робив? — запитав Стен, уже неофіційним тоном.

— Я впав, — пояснив Гаррі.

— А чо' це ти впав? — хихикнув Стен.

— Та ж не навмисне, — роздратовано відповів Гаррі. Його джинси продерлися на коліні, а з руки крапала кров. І тут він згадав, чому саме впав, і рвучко озирнувся, щоб глянути на прохід між гаражем і парканом. Фари "Лицарського автобуса" заливали прохід світлом, але там нікого не було.

— Шо ти там побачив? — поцікавився Стен.

— Там було щось велике й чорне, — Гаррі невпевнено показав на прохід. — Ніби пес... тільки величезний...

Він озирнувся на Стена, який від здивування аж роззявив рота. Ніяковіючи, побачив, що Стенів погляд зупинився на його шрамі.

— А шо то в тебе на лобі? — зненацька запитав Стен.

— Нічого, — швидко відповів Гаррі, ховаючи шрам під волоссям. Він не хотів полегшувати роботу Міністерству магії, — вони ж бо його, мабуть, уже розшукують.

— А як тебе звати? — не вгавав Стен.

— Невіл Лонґботом, — сказав Гаррі перше, що спало йому на гадку. — То... то цей автобус, — швидко додав він, сподіваючись відвернути Стенову увагу, — ти казав, він їде куди завгодно?

— Канєшненько! — гордо відповів Стен. — Хоч до чорта на ріжечки, аби тільки по землі. Під водою він геть не годящий. Слухай, — знову підозріло запитав Стен, — але ж ти нам махав, ге? Підняв руку з паличкою, правда?

— Так, — відразу погодився Гаррі. — Слухай, а скільки коштує квиток до Лондона?

— Одинадцять серпиків, — сказав Стен, — але за тринадцять можеш дістати гарячого шоколадику, а за п'ятнадцять — гарячу грілочку і щітоньку для зубів якого захочеш кольору.

Гаррі знову понишпорив у валізі, дістав гаманець і подав Стенові кілька срібних монет. Після цього вони дружно затягли в автобус його валізу й Гедвіжину клітку.

В автобусі не було сидінь; натомість біля заслонених вікон стояло з півдесятка мідних ліжок. На скобах біля кожного ліжка потріскували свічки, осяваючи оббиті дерев'яними панелями стіни.

У глибині автобуса крихітний чарівник у нічному ковпаці пробурмотів крізь сон:

— Не зараз, дякую, я ковтаю слимаків, — і повернувся на другий бік.

— Можеш сідати тут, — прошепотів Стен, запихаючи Гарріну валізу під ліжко за кріслом водія. — Це наш водій — Ерні Пренґ. Ерн, це Невіл Лонґботом.

Ерні Пренґ, підстаркуватий чарівник у масивних окулярах, кивнув Гаррі, який ще раз нервово пригладив своє волосся і сів на ліжко.

— Ерні, рушай! — сказав Стен, умостившись у кріслі поруч з водієм.

Знову щось голосно гримнуло, і "Лицарський автотобус" рвонув з такою швидкістю, що Гаррі повалився на ліжко. Ледве підвівшись, визирнув у темне вікно. Вони їхали вже іншою вулицею. Стен задоволено стежив за приголомшеним обличчям Гаррі.

— Ми якраз були отутечки, коли ти нам ото помахав, — пояснив він. — Ерні, де ми? В Уельсі, чи шо?

— Угу, — відізвався Ерні.

— А що, маґли не чують, як їде автобус? — запитав Гаррі.

— Маґли? — зневажливо мовив Стен. — А хіба вони взагалі щось чують? Чи бачать? Вони якісь пришелепкуваті — ніколи нічого не помічають.

— Стен, пора вже будити мадам Марш, — сказав Ерні. — За хвильку будемо в Аберґавені.

Стен поплентався нагору вузькими дерев'яними сходинками. Гаррі й далі позирав у вікно зі щораз більшим неспокоєм. Видавалося, що Ерні не зовсім вправно володів кермом. "Лицарський автобус" постійно виїжджав на тротуар, але нічого там не зачіпав: ліхтарі, поштові скриньки і сміттєві бачки розпорскувалися навсібіч, тільки-но він наближався, але потім знову поверталися на свої місця.

Стен зійшов разом з блякло-зеленою відьмою, закутаною в дорожню мантію.

— Осьо сюди, мадам Марш, — весело мовив Стен, а Ерн так різко загальмував, що ліжка за інерцією шугнули на півметра вперед. Мадам Марш затулила рота хустинкою й подріботіла східцями з автобуса. Стен жбурнув навздогін їй валізу і зачинив дверцята. Знову щось гучно гримнуло, і вони помчали далі вузенькою сільською вуличкою. Дерева розбігалися з-під коліс.

Гаррі не заснув би, навіть якби цей автобус так гучно не гримів і не стрибав одразу на сотні миль. У голові роїлися невеселі думки: що на нього чекає, і чи спромоглися Дурслі відтягти від стелі тітоньку Мардж.

Стен розгорнув примірник "Щоденного віщуна" і почав читати, висолопивши язика. Велика фотографія чоловіка з запалим обличчям і довгим скуйовдженим волоссям наче підморгнула Гаррі з першої сторінки.

— О, цей чоловік! — вигукнув Гаррі, забувши на мить про свої клопоти. — Його показували в маґлівських новинах!

Стенлі глянув на першу сторінку й реготнув.

— Сіріус Блек, — кивнув він. — Канєшненько, шо він був у маґлівських новинах. Ти шо, Невіле, з дуба впав?

Зверхньо глянувши на спантеличеного Гаррі, Стен подав йому першу сторінку.

— Читай частіше газеточки, Невіле.

Гаррі підніс газету до свічки й прочитав: 

Гаррі глянув у затінені очі Сіріуса Блека — єдині живі цятки на виснаженому обличчі. Він ніколи не зустрічався з упирями, проте бачив їхні зображення на уроках захисту від темних мистецтв. Блек з його мертвотно-восковою шкірою мав саме такий вигляд.

— Ну, як тобі цей мальований красень? — поцікавився Стен.

— Він і справді одним прокляттям умертвив тринадцятеро людей?— здивувався Гаррі, повертаючи Стенові газету.

— Канєшненько, — відповів Стен. — Серед білого дня і на оченьках у свідків. Ото ж бо й воно. Правда, Ерні?

— Угу, — понуро підтакнув Ерні.

Стен розвернув крісло, щоб краще бачити Гаррі.

— Блек — один з прихильників Відомо-Кого, — промовив він.

— Що, Волдеморта? — вирвалося в Гаррі.

Поблідли навіть Стенові прищі; Ерні крутнув кермом, і фермерський будинок з жахом відскочив від автобуса.

Ти що, бляха-муха, з дуба впав? — закричав Стен. — Ти чо' вимовляєш його ім'я?

— Вибач! — поспіхом сказав Гаррі. — Вибач, я... я забув...

— Забув! — ошелешено мовив Стен. — Боже, мені аж серце вискакує...

— То... то Блек був прихильником Відомо-Кого? — нагадав примирливим тоном Гаррі.

— Угу, — сказав Стен, і далі потираючи груди. — Але коли манюній Гаррі Поттер переміг Відомо-Кого... — Гаррі знову нервово пригладив волосся. — ...тоді всім його прибічникам прикрутили хвости, правда, Ерні? Вони тоді скумекали, що їхній казочці кінець, і принишкли. Тільки не Сіріус Блек! Ходили чутки, шо він хотів стати наступником Відомо-Кого. Але не так сталося, як гадалося. Маґли оточили Блека серед вулички, а він вихопив чарівну паличку і підірвав піввулички разом з дванадцятьма маґлами і одним нашим. Жахливо, ге? І знаєш, шо він зробив після того? — запитав Стен тривожним шепотом.

— Що? — перепитав Гаррі.

— Зареготав, як навіжений! Ото стояв собі й реготав. А коли прибуло підкріплення з Міністерства магії, він спокійно пішов з ними. Ішов і реготав як псих. Бо він псих, правда, Ерні? Ге ж, псих?

— Якщо й не був до Азкабану то тепер — точно псих, — спроквола вимовив Ерні. — Я вже краще підірвав би сам себе, ніж загриміти в Азкабан. Але катюзі — по заслузі. Так йому й треба!..

— Нелегко було те все зам'яти, правда, Ерні? — додав Стен. — Піввулиці як корівка язиком злизала. І купа мертвих маґлів. До речі, як вони тоді викрутилися, як усе пояснили?

— Вибух газу, — прохрипів Ерні.

— І от маєш — тепер Блек утік, — сказав Стен, розглядаючи газетну фотографію з виснаженим обличчям. — Ніхто ще не виривався з Азкабану, правда, Ерні? І як йому ото вдалося? Страшно, скажи? Хоч я йому не заздрю з тими азкабанськими вартовими, правда, Ерні?

Ерні раптом здригнувся.

— Говори про щось інше, Стен... Маєш осьо гарного хлопця. Від тих азкабанських вартових мені аж млосно.

Стен неохоче відклав газету, а Гаррі з жахливими передчуттями притулився до вікна. Він уявив, що молотиме Стен своїм пасажирам, коли довідається, кого він підвозив:

"А ви чули?! Отой Гаррі Поттер роздув свою тітку! Ми його ото підвозили на нашому автобусі, правда, Ерні? Хотів змитися…"

Бо ж він, Гаррі, такий самий порушник чаклунських законів, як і Сіріус Блек. Може, за надування тітоньки Мардж йому теж світить Азкабан? Він нічого не знав про ту чаклунську в'язницю, хоч усі говорили про неї з жахом. Геґрід, гоґвортський лісник, торік відсидів там два місяці. Гаррі ще й досі пам'ятав спотворене жахом обличчя Геґріда, коли той дізнався, куди його забирають. І це Геґрід — сміливець над сміливцями...

"Лицарський автобус" пронизував пітьму, розганяючи кущі, сміттєві бачки, телефонні будки й дерева. Гаррі тривожно завмер на своєму ліжку. Стен раптом пригадав, що йому заплачено ще й за гарячий шоколад. Проте саме тієї миті автобус різко звернув на Абердин — і весь шоколад зі щедрої руки Стена вилився на Гарріну подушку.

З верхніх поверхів вервечкою потяглися чаклуни й чарівниці. В халатах і пантофлях, вони поспішали до виходу, радіючи, що поїздка закінчилася.

Поступово в автобусі залишився один — єдиний пасажир.

— Ну, шо, Невіле, — плеснув у долоні Стен, — де тебе в Лондоні висадити?

— На алеї Діаґон, — відповів Гаррі.

— Як так, то й так, — сказав Стен, — ну, що ж — тримайся...

БАБАХ!

І ось вони вже мчать вулицею Черінґ-Крос-Роуд. Гаррі сидів і дивився, як з-під коліс "Лицарського автобуса" відстрибували навсібіч лавочки й будинки. Почало світати. Доведеться йому десь перечекати кілька годин, доки відчинять "Ґрінґотс". А тоді — знову в дорогу. Але куди?..

Ерні натис на гальма — і "Лицарський автобус" різко зупинився перед маленьким задрипаним шинком "Дірявий Казан", у глибині якого таївся чарівний вхід на алею Діаґон.

— Дякую, Ерні, — сказав Гаррі.

Він зіскочив і допоміг Стенові поставити на тротуар валізу й Гедвіжину клітку.

— Бувай, Стен! — попрощався Гаррі.

Але Стен мовби й не чув. Він і далі стояв у дверях, витріщившись на затемнений вхід у шинок.

— То ось ти де, Гаррі, — пролунав голос.

Гаррі не встиг обернутись, як на його плече лягла чиясь рука.

— Боже мій! — пролунав Стенів крик. — Ерні, ходи сюди! Сюди!!!

Гаррі озирнувся на власника руки на своєму плечі і в нього все похололо: він нарвався прямо на Корнеліуса Фаджа, міністра магії.

Стен зіскочив на тротуар.

— Як ви назвали цього Невіла, пане міністре? — схвильовано запитав він.

Фадж, огрядний низенький чоловік у довгій смугастій мантії, мав непривітний і втомлений вигляд.

— Невіла? — похмуро перепитав він. — Це Гаррі Поттер!

— Я так і знав! — радісно вигукнув Стен. — Ерні! Ерні! Вгадай, хто такий Невіл! Це Гаррі! Гаррі Поттер!!! Я бачу його шрам!

— Що ж... — дещо роздратовано буркнув Фадж. — Я вельми радий, що "Лицарський автобус" довіз Гаррі сюди, але нам пора йти...

Фадж міцніше стис Гарріне плече, і Гаррі відчув, що його ведуть до "Дірявого Казана". З дверей за шинквасом вийшла сутула постать з ліхтарем у руці. То був Том, зморшкуватий і беззубий шинкар.

— Ви знайшли його, пане міністре! — вигукнув Том. — Чогось бажаєте? Пива? Бренді?

— Краще чаю, — промовив Фадж, все ще не відпускаючи Гаррі.

За їхніми спинами почувся гучний скрегіт і відсапування — то Стен з Ерні тягли валізу й Гедвіжину клітку, збуджено роззираючись навсібіч.

— А чо', ти, Невіле, не сказав, хто ти такий насправді, га? — усміхаючись, запитав Стен, з-за плеча якого зацікавлено визирало совине обличчя Ерні.

— І ще, Томе: підготуй, будь ласка, окрему кімнату, — наголосив Фадж.

— Бувайте, — сумно попрощався Гаррі зі Стеном та Ерні.

— Бувай, Невіле! — гукнув Стен.

Фадж повів Гаррі вузьким коридором услід за Томовим ліхтарем. Вони увійшли в невеличку залу. Том клацнув пальцями — і в каміні запалав вогонь. Він розкланявся і вийшов.

— Сідай, Гаррі, — показав Фадж на стілець біля каміна.

Гаррі сів. Незважаючи на тепло від каміна, на руках У нього виступили сироти.

Фадж скинув свою смугасту мантію, підтяг темно-зелені штани і сів навпроти.

— Гаррі, я — Корнеліус Фадж. Міністр магії. Гаррі, звісно, це знав. Він уже бачив Фаджа, але тоді він був у батьковому плащі-невидимці, тож розповідати про це Фаджові не випадало.

Том у фартусі поверх піжами приніс тацю з булочками та чаєм. Поставивши її на стіл між Фаджем і Гаррі, він вийшов з кімнати і зачинив за собою двері.

— Ну, Гаррі, — озвався Фадж, наливаючи чай, — скажу тобі, що ти змусив нас добряче похвилюватися. Отак утекти з будинку тітки й дядька! Я вже думав.. . але, на щастя, ти в безпеці, і це найголовніше.

Фадж намастив собі булочку маслом і підсунув тарілку Гаррі.

— Їж, Гаррі. Бачу, ти ледь живий. О, до речі... Гадаю, тобі приємно буде почути, що з міс Марджорі Дурслі ми все владнали. Кілька годин тому на Прівіт-драйв прибули два спеціалісти з відділу скасування випадкових чарів. Міс Дурслі зробили проколювання і трохи видозмінили їй пам'ять. Вона цілком забула про той випадок. Отож усе гаразд.

Фадж, попиваючи чайочок, усміхався до Гаррі, немов дядько, що розглядає свого улюбленого племінника.

Від подиву Гаррі не знав, що й казати.

— Тебе, мабуть, цікавить, як відреагували тітка з дядьком? — запитав Фадж. — Що тут приховувати: це їх страшенно розсердило. Проте наступного літа вони знову готові тебе прийняти. А на різдвяні й великодні канікули залишишся в Гоґвортсі.

Гаррі прокашлявся.

— Я на Різдво й на Великдень завжди залишаюся в Гоґвортсі, — пояснив він. — А на Прівіт-драйв я не хотів би повертатися взагалі.

— Ну-ну, я певен, що твій настрій зміниться, коли ти заспокоїшся, — стурбовано сказав Фадж. — Зрештою, це твоя родина, і я переконаний, що ви любите одне одного... е-е... десь у глибині душі.

Гаррі навіть не сперечався. Він і далі напружено чекав, як вирішиться його доля.

— А тепер подумаймо, — сказав Фадж, намащуючи маслом ще одну булочку, — де ти проведеш останні два тижні канікул. Я пропоную тобі зайняти одну з кімнаток "Дірявого Казана"...

— Вибачте, — не втримався Гаррі, — а як з моїм... покаранням?

Фадж здивовано примружився.

— З яким покаранням?

— Я ж порушив закон! — сказав Гаррі. — Указ про обмеження неповнолітнього чаклунства!

— Ну, моє серденько, ми ж не будемо тебе карати за такі дрібнички! — вигукнув Фадж, нетерпляче розмахуючи булочкою. — Це ж сталося випадково! Ми не відправляємо людей в Азкабан лише за надування власних тіток!

Усе це анітрохи не скидалося на звичні дії Міністерства магії.

— Торік я отримав офіційне попередження тільки за те, що ельф — домовик знищив пудинг у дядьковому домі! — спохмурнів Гаррі. — Міністерство пообіцяло вигнати мене з Гоґвортсу, якщо там знову будуть застосовані чари!

Гаррі здалося, що міністр Фадж раптом аж мовби знітився.

— Обставини змінюються, Гаррі... мусимо взяти до уваги... тепер такі настрої... Та й ти ж, мабуть, не хочеш, щоб тебе вигнали?

— Авжеж, ні, — погодився Гаррі.

— Ну, тоді нема про що й балакати, — безтурботно засміявся Фадж. — Ось, бери булочку, а я піду довідаюся, чи має Том для тебе вільну кімнату.

Гаррі здивовано дивився услід Фаджу: відбувалося щось неймовірне. Якщо покарання не буде, то чого Фадж чекав на нього біля "Дірявого Казана"? І взагалі — з якого це дива сам міністр магії опікується неповнолітнім чаклуном?

Фадж повернувся разом з власником готельчика.

— Вільна одинадцята кімната, Гаррі, — сказав Фадж. — Гадаю, там тобі буде дуже зручно. Додам лише одне, і я певен, що ти це зрозумієш: ти не повинен блукати маґлівським Лондоном, гаразд? Тримайся алеї Діаґон. І щодня, тільки-но почне сутеніти, вертайся сюди. Сподіваюся, ти все розумієш. Я попросив Тома, щоб він за тобою пильнував.

— Гаразд, — поволі вимовив Гаррі, — але чому?..

— Не хочемо, щоб ти знову загубився! — щиро засміявся Фадж. — Ні, ні... краще, щоб ми знали, де ти... тобто...

Фадж гучно прокашлявся і взяв смугасту мантію.

— Ну, то я пішов. У мене, знаєш, повно роботи...

— А Блека ще не знайшли? — поцікавився Гаррі.

З Фаджевих пальців вислизнули срібні застібки мантії.

— Про що ти? А-а, ти вже чув... ну, ні... ще ні, але це все питання часу. Вартові Азкабану ще ніколи не зазнавали невдачі... і я ще ніколи не бачив їх такими розлюченими. — Фадж раптом здригнувся: — Ну, до побачення! — Він подав руку.

Потискаючи її, Гаррі зненацька щось згадав.

— Е-е... пане міністре? Чи можу я щось попросити?

— Звичайно, — усміхнувся Фадж.

— Знаєте, гоґвортські третьокласники мають право відвідувати Гоґсмід, але мої тітка й дядько, на жаль, не підписали бланк дозволу. Ви могли б це зробити?

— Ox, — розгубився Фадж, — ні. Ні. Вибач, Гаррі, але оскільки я не твій батько і не опікун...

— Але ж ви міністр магії! І ваш дозвіл...

— Ні, Гаррі, вибач, але правила є правила, — категорично заперечив Фадж. — Навідаєшся в Гоґсмід уже наступного року. На мою думку, буде краще, щоб ти цього зараз не робив... так... Ну, я пішов. Гарного відпочинку, Гаррі.

Усміхнувшись, він ще раз потис йому руку і вийшов.

До Гаррі наблизився усміхнений Том.

— Прошу йти за мною, містере Поттер, — сказав він, — я вже заніс ваші речі нагору..

Вони піднялися дерев'яними сходами, і Том відімкнув двері з мідним номерком "одинадцять".

У кімнаті було зручне на вигляд ліжко, ретельно відполіровані дубові меблі, камін (у ньому привітно потріскував вогонь), а зверху на шафі...

— Гедвіґа! — вигукнув Гаррі.

Біла полярна сова клацнула дзьобом і пурхнула йому на руку.

— Маєте вельми розумну сову, — засміявся Том. — Прилетіла через якихось п'ять хвилин після вас. Містере Поттер, коли буде щось потрібно, відразу кажіть.

Він знову вклонився і вийшов.

Гаррі довго сидів на ліжку й неуважно погладжував Гедвіґу. Небо за вікном швидко мінялося з оксамитово-синього на сталево-сіре, а тоді сповільна зарожевіло і взялося золотавими смугами. Гаррі не міг повірити, що покинув Прівіт-драйв усього кілька годин тому, що його не вигнали і що попереду в нього два абсолютно бездурслячі тижні.

— Ох, Гедвіґо, це була дуже дивна ніч, — позіхнув він. Навіть не знімаючи окулярів, Гаррі впав на подушки й заснув.