IЛЮЗIЇ АБО ПРИГОДИ МЕСIЇ МИМОВОЛI
Рiчард Девiс Бах

Перекладено за виданням: Richard Bach. Illusions. The Adventures of a Reluctant Messiah. — Delacorte Press / Eleanor Friede. New York, 1977.

© 1977 Richard Bach amp; Leslie Parish Bach. By arrangement with Delacorte Press / Eleanor Friede Books, a division of the Bantam Doubleday Dell.

З англiйської переклав Валерiй ГРУЗИН

OCR: Volodymyr Mykhayletskyy

Дональда Шiмоду я зустрiв десь серед лiта. За чотири роки повiтряних мандрiв менi ще не випадало здибати iншого пiлота, який би промишляв тим, що i я, — перелiтав би за вiтром вiд мiстечка до мiстечка i продавав прогулянковi польоти на старенькому бiпланi — по три долари за десять хвилин у повiтрi.

Та одного дня, перебуваючи трохи на пiвнiч вiд Феррiса, що в штатi Iллiнойс, позирнув я вниз iз кабiни свого «Флiта» i побачив старенький «Тревел-ейр-4000». Бiлий iз золотистим лiтачок гарненько примостився собi на жовтаво-смарагдовiй сiножатi.

Я живу вiльним життям та, попри його принади, часом почуваєш себе самотнiм. Я поглянув на бiплан, якусь мить подумав i розважив — не буде нiякої шкоди, якщо я пiдсяду до нього. Скинувши оберти майже до холостих, я виконав повну глiсаду i ввiйшов у крен на посадку. Вiтер заспiвав у зовнiшнiх дротах, а старий двигун вiдгукнувся добрим, лагiдним «пок-пок-пок» — звуком, який народжується лише тодi, коли пропелер обертається вже за iнерцiєю. Аби краще роздивитися мiсце посадки, я виписав коло. Зовсiм близько пiдi мною зеленолистими джунглями шурхотiла кукурудза, зблиснула дротяна огорожа, а далi, ген-ген, скiльки сягало око, розпросторилась щойно викошена сiножать. Зiткнення з повiтряним потоком i вихiд з нього, довершене невелике коло над землею, шурхiт колiс об траву, i ось вiн — заспокiйливо дрiботливий стукiт шасi вiд зiткнення з твердим грунтом, усе повiльнiше, повiльнiше, i врештi — завжди раптовий поштовх. Сiв! Пiдрулюю до лiтака i зупиняюсь, зменшую оберти, вимикаю двигун. Чути затишне «клак-клак» — це пропелер ще поволi обертається перед тим, як завмерти в цiлковитому спокої липня.

Прихилившись спиною до лiвого колеса, пiлот «Тревел-ейра» сидiв на покосi й дивився на мене.

Десь iз пiвхвилини я й собi дивився на нього, дивуючись з його незворушностi. Навряд чи я сам отак спокiйно сидiв би й спостерiгав, як iнший лiтак приземлюється в полi i зупиняється за десяток крокiв од мене. Я привiтно кивнув: не знаю чому, але той чоловiк менi подобався.

— У вас самотнiй вигляд, — сказав я, сидячи в кабiнi.

— Як i у вас.

— Не хочу вам заважати. Коли ще один пiлот тут зайвий, полечу далi.

— Нi, я чекав на вас.

Цi слова викликали в мене посмiшку, i я не приховав її.

— Даруйте, що запiзнився.

— Усе гаразд.

Я зняв шолом та захиснi окуляри, вилiз iз кабiни i зiйшов на землю — прекрасне вiдчуття пiсля кiлькох годин у лiтаку.

— Сподiваюсь, не матимете нiчого проти сандвiча з шинкою та сиром? — запитав вiн. — З шинкою, сиром i, можливо, з мурашкою.

Нiякого рукостискання, жодних представлень.

На зрiст вiн був невисокий. З довгим, до плечей волоссям, чорнiшим за гуму на колесi, до якого вiн притулився. Очi — темнi, як у яструба. Добре, коли такi очi у друзiв, та коли вони належать незнайомцям, то стає не по собi. Вiн скидався на майстра карате, що зосередився перед розважливо-несамовитим показовим виступом.

Я взяв у нього сандвiч i воду в ковпачку з термоса.

— Хто ви, зрештою? — запитав я. — Вже кiлька рокiв торгую повiтряними прогулянками, та ще нiколи не зустрiчав iншого гастролера.

— На свiтi не так багато iншого дiла, до якого я здатен, — вiдгукнувся вiн. — Трохи тямлю в автомеханiцi, трохи в електрозварюваннi, трохи ганяю на гусеничних тягачах, та досить менi затриматись на одному мiсцi — i вже виникають проблеми. Тож зiбрав оце аероплан i вдався до повiтряних гастролей.

— Тягачi якої марки? — В менi з дитячих рокiв до них сидить невситима любов.

— «Де-вiсiм», «Де-дев’ять». Тривало це недовго. В Огайо.

— «Де-дев’ять» Завбiльшки з будинок! Чи й справдi цей дизель з подвiйним редуктором на першiй передачi може зрушити гору?

— Iснують кращi способи рухати гори, — сказав вiн з усмiшкою, що тривала не бiльш як десяту частку секунди.

Спостерiгаючи за спiврозмовником, я сперся на нижнє крило його лiтака. I тут менi в око впав дивний свiтловий ефект — дивитися на цього чоловiка зблизька було важко. Здавалося, навкруг його голови промениться свiтло, застилаючи природне тло невиразним срiблястим серпанком.

— Щось не так? — запитав вiн.

— А якi ж це проблеми у вас виникали?

— Е, нiчого особливого. Просто в цей час менi кортiло змiнювати обстановку, як оце й вам.

Iз сандвiчем у руках я пiшов навколо його лiтака. То був апарат зразка 1928 чи 1929 року, але зовсiм новенький, без жодної подряпини. Навiть iз заводських ангарiв аероплани не виходять такi новiсiнькi, як оця машина, що стояла тут на сiножатi. Щонайменше двадцять шарiв лискучого олiйного аеролаку. На дерев’яних деталях сяє, мов дзеркало, свiжа фарба. Пiд бортиком пiлотської кабiни — золотий листок у староанглiйському стилi i в ньому iм’я «Дон», а трохи нижче — реєстрацiйний напис: «Д. В. Шiмода».Все оснащення лiтака мало такий вигляд, нiби його щойно розпакували, справжнiй авiацiйний iнструмент 1928 року. Рукiв’я важеля керування та кермо — з вiдполiрованого дуба. Лiворуч — пiдсос, регулятор сумiшi, випереджувач запалювання, якого тепер не побачиш навiть на щонайретельнiше вiдновлених старовинних моделях. Нiде анi задирочки, анi латочки на перкалi, анi патьоку моторного масла з обтiчника, анi порошинки на пiдлозi кабiни — так нiби цей лiтак нiколи не пiднiмався в повiтря, нiби вiн через пiвстолiття матерiалiзувався на цьому мiсцi внаслiдок якогось химерного зсуву часу. Я вiдчув, як по спинi в мене повзе незбагненний холод.

— I давно ви катаєте пасажирiв? — гукнув я до Шiмоди з того боку лiтака.

— Близько мiсяця. Атож, п’ять тижнiв.

Вiн брехав. Менi байдуже, хто ви такий, але за п’ять тижнiв польотiв i посадок на землю ви, хоч би як там було, неодмiнно матимете смiття на пiдлозi кабiни й патьоки масла на фюзеляжi. Та цей лiтак… на вiтровому склi — анi плямки масної, на пропелерi — нi слiду забитих комах, i навiть фарбу на переднiх носках крил i хвоста не облiпило сiнною потертю, якої до бiса в цей час у повiтрi. Для лiтака, який щодня шугає серед iллiнойського лiта, просто неймовiрно. Я розглядав «Тревел-ейр» ще хвилин з п’ять, потiм одiйшов вiд нього i вже пiд крилом свого лiтака сiв на валок сiна обличчям до Шiмоди. Страху я не вiдчував, i цей чоловiк менi все ще подобався, але щось було не так.

— Чому ви кажете менi неправду?

— Я сказав вам правду, Рiчарде, — вiдповiв вiн. Моє iм’я було також виписане на борту лiтака.

— Але ж не можна понад шiсть мiсяцiв катати пасажирiв i не назбирати на пiдлозi бодай трохи пороху чи не забризкати фюзеляж мастилом? Не здобути жодної латки на перкалi? Зрештою, хай йому грець, не набрати сiнної потертi!

Вiн спокiйно посмiхнувся.

— Є речi, яких ви не знаєте.

На якусь мить вiн прибрав чудернацького вигляду iнопланетянина, i я повiрив у те, що вiн сказав, одначе так i не знайшов пояснення слiпучої чистоти лiтака, що стояв посеред лiтньої сiножатi.

— Можливо. Та одного дня я про них дiзнаюсь, i тодi, Дональде, ви можете забрати собi мiй лiтак, бо для польотiв вiн буде менi непотрiбний. Звiвши свої чорнi брови, Шiмода запитально поглянув на мене.

— Он як? Ану розкажiть.

Я зрадiв, що комусь цiкаво вислухати мою теорiю.

— Гадаю, люди так довго не могли злетiти лише тому, що просто не вiрили в цю можливiсть. Отож, звiсно, й не могли опанувати навiть найпершого маленького закону аеродинамiки. А я вiрю, що десь iснує й iнший закон, за яким можна лiтати без аеропланiв, можна проходити крiзь стiни чи переноситись на iншi планети. Ми навчимося, як досягати цього й без машин. Якщо захочемо.

Вiн ледь помiтно всмiхнувся й поважно кивнув головою.

— I ви гадаєте, що зможете осягнути те, чого хочете, отак промишляючи повiтряними прогулянками за три долари над полями й сiножатями?

— Коли я й маю чогось вартi знання, то здобув їх самотужки, роблячи те, що хотiв робити. Та якби знайшлася в свiтi добра душа, котра навчила б мене ще бiльшого з того, що я прагну пiзнати, анiж може навчити мiй лiтак i небеса, то я хоч зараз подався б до того чоловiка. Або до тiєї жiнки. Та, на жаль, немає такої душi.

Темнi очi дивилися на мене спокiйно, неклiпно.

— Хiба ви не вiрите, що вас скеровують, якщо тiльки ви насправдi хочете цього навчитися?

— Скеровують? Так. Та хiба не кожного з нас скеровують? Я завжди мав таке вiдчуття, нiби за мною хтось наглядає, або щось подiбне.

— I ви гадаєте, хтось скерує вас до вчителя, який зможе допомогти вам?

— Якщо тим учителем не стану я сам, то так.

— Можливо, саме так воно i буває, — сказав вiн.

Здiймаючи за собою руду куряву, до нас мчав новенький модерний пiкап. Вiн зупинився бiля нашої стоянки, дверцята розчахнулись, i з кабiни вийшов лiтнiй чоловiк з дiвчинкою рокiв десяти. Курява немов зависла в тихому, нерухомому повiтрi.

— Катаєте за грошi? — запитав чоловiк.

Це поле було знахiдкою Дональда Шiмоди, отож я промовчав.

— Так, сер, — весело вiдповiв вiн. — Хочете злiтати? Зараз?

— Та ви ж вироблятимете там усiлякi штуки, будете крутитись i перевертатись угорi? — Його очi заблищали, вiн чiпко придивлявся до нас — чи розкусимо ми його за отiєю простуватою селянською балаканиною.

— Будемо, як забажаєте, i не будемо, як не забажаєте.

— I, гадаю, заправите хтозна-скiльки?

— Три долари готiвкою, сер, за дев’ять-десять хвилин у повiтрi. Це виходить тридцять три i одна третина цента за хвилину. Бiльшiсть пасажирiв запевняє, що втiха того варта.

Дивне це вiдчуття — бути стороннiм спостерiгачем, сидiти без дiла й слухати, як цей чоловiк робить свою справу. Менi подобалось, як вiн говорив — тихо i стримано. Я настiльки звик до свого власного способу реклами польотiв(«Нагорi гарантується рiзниця температури в мiнус десять градусiвЛюди, полиньмо туди, де ширяють тiльки пташки та ангели! I все це лише за три долари, лише за дюжину двадцятип’ятицентовикiв з вашого гамана чи кишенi…»),що вже й забув, як це можна робити iнакше.

Отак лiтаючи й принаджуючи пасажирiв, завжди почуваєш напруження. Я звик до нього, та його не позбудешся: адже якщо я не катаю пасажирiв, я не їм. Тепер, коли мiй обiд не залежав вiд наслiдкiв цих переговорiв, я мiг розслабитись i спокiйно спостерiгати.

Те саме робила й дiвчинка. Ця мала бiлявка з карими очима й поважним виразом обличчя була тут тiльки тому, що тут був її дiдусь. Лiтати вона не бажала.

Куди частiше трапляється якраз навпаки: охочi до польотiв дiти i обережнi — дорослi. Коли для тебе це єдиний засiб iснування, чуття на подiбнi ситуацiї надзвичайно загострюється, i я ладен був закластися, що дiвчинка не полетить з нами, навiть якщо ми умовлятимемо її до кiнця лiта.

— Котрий iз вас, панове?.. — запитав чоловiк. Шiмода налив собi кухлик води.

— З вами полетить Рiчард. У мене ще обiдня перерва. Якщо, звiсно, ви не бажаєте зачекати.

— Нi, сер, я готовий рушати. Чи не могли б ми полiтати над моєю фермою?

— Авжеж, — запевнив я. — Лише покажiть, куди летiти, сер.

Я викинув з передньої кабiни «Флiта» свою похiдну постiль, сумку з iнструментом та куховарське причандалля i допомiг залiзти туди пасажировi, пристебнув його до крiсла i затягнув свiй ремiнь.

— Доне, крутонiть менi пропелер.

— Еге ж.

Вiн пiдiйшов iз своїм кухликом i став бiля пропелера.

— Як вам треба?

— Форсаж i гальма. Обертайте повiльно. Iскра вискочить прямо з ваших рук.

Коли хтось крутить пропелер «Флiта», вiн завжди робить це надто швидко, i через усiлякi там складнi причини двигун не запускається. Та цей чоловiк крутонув його так вправно, неначе робив це все своє життя. Запалювальна пружина клацнула, свiчки спрацювали в цилiндрах i старенький мотор загуркотiв — усе напрочуд просто i легко. А Шiмода повернувся до свого лiтака й завiв розмову з дiвчинкою.

У розгонi потужних кiнських сил, у хурделицi сiна «Флiт» знявся в повiтря i помалу видряпався на висоту у двi сотнi футiв (тепер, навiть якщо двигун i заглухне, ми спокiйно сядемо в кукурудзу). П’ятсот футiв (о, тепер у нас вистачить висоти, щоб повернути назад i сiсти на ту ж таки сiножать… ще трохи, а там i пасовисько). Вiсiмсот футiв. Можна вирiвнюватись i летiти туди, куди показує пальцем цей чоловiк — на пiвденний захiд, супроти вiтру.

Ще три хвилини лету, i ми виписуємо коло над повiткою для машин. Корiвник кольору розжареного вугiлля, будинок кольору слонової кiстки серед моря м’яти. Город iз солодкою столовою кукурудзою, салатою, помiдорами.

Коли ми робили розворот i фермерський будинок опинився немовби в рамцi помiж крилами й розчалками «Флiта», мiй пасажир нахилив голову вниз, нiби хотiв здолати зустрiчний потiк повiтря.

На ґанку з’явилася жiнка у бiлому фартусi поверх блакитного плаття, замахала руками. Чоловiк помахав їй у вiдповiдь. Згодом вони захоплено говоритимуть промiж себе, як добре бачили одне одного крiзь небеса.

Нарештi старий озирнувся i кивком голови дав зрозумiти, що з нього досить: мовляв, дякую, можна повертати назад.

Я зробив широке коло над Феррiсом — хай знають про нашi польоти — i по спiралi пiшов на зниження до сiножатi, щоб показати мiсцевому люду, де саме вiдбувається дiйство. А коли я, заклавши крутий вiраж над кукурудзяним полем, уже заходив на посадку, назустрiч менi шугонув угору «Тревел-ейр» i одразу ж узяв курс на ферму, над якою ми щойно пролетiли.

Якось я лiтав з групою — таким собi повiтряним цирком, що мав у своєму складi п’ять однотипних лiтакiв. I тепер мене на мить охоплює пам’ятне вiдтодi вiдчуття спiльного дiла: один лiтак з пасажирами вiдривається вiд землi, а iнший приземляється.

Грунту ми торкнулися м’яко, з глухим поштовхом, тодi пiдрулили до вiддаленого краю поля, ближче до путiвця.

Двигун замовк, чоловiк розстебнув ремiнь безпеки, i я допомiг йому вилiзти з кабiни. Вiн витягнув з кишенi комбiнезона гаман i, похитуючи головою, вiдлiчив доларовi банкноти.

— Оце таки прогулянка, синку!

— Атож. Ми торгуємо чесно.

— От хто торгує, то це твiй друг. — Он як?

— Ще б пак. Цей твiй друг продасть попiл самому дияволу. Ладен закластися, що продасть.

— Чому ви так думаєте?

— Через дiвчисько, звiсно. Щоб моя онука Сейра полетiла в аеропланi?! — Говорячи, вiн спостерiгав, як «Тревел-ейр» далекою срiблястою цяткою в повiтрi кружляв понад фермою. А говорив таким тоном, яким розважливий господар вiдзначив би, що на сухiй галузцi на його подвiр’ї раптом з’явився цвiт i водночас достигли яблука. — Сейра вiд самого народження до смертi боїться висоти. Аж криком кричить. Просто нажахана. Та вона радше голими руками полiзе в осине гнiздо, анiж на дерево. I на горище драбиною не пiднiметься, хай навiть повiнь заливатиме подвiр’я. Ця дiвчинка чудово дає собi раду i з машинами, i з тваринами. Але висота — то для неї мов кара господня! I ось маєте — вона в небi.

Потiм вiн пригадав давнi часи, коли до них навiдувались гастролери з Гейлс-берга i Монмауса, як лiтали вони на бiпланах, достоту таких, як нашi, i виробляли на них усiлякi карколомнi штуки в повiтрi.

А я спостерiгав, як далекий «Тревел-ейр» збiльшується в розмiрах, як знижується над полем по спiралi, як закладає вiраж такої крутизни, на яку я б нiколи не наважився, маючи на борту дiвчинку, що боїться висоти, як лине над кукурудзяним ланом, над дротяною огорожею i торкається сiножатi, приземлюючись на три точки, — менi аж дух забило, коли я це побачив. Певно Дональд Шiмода не один рiк вiдлiтав, перш нiж навчився саджати свiй «Тревел-ейр» у такий спосiб.

Лiтак пiдрулив до нашої стоянки. Пропелер м’яко клацнув i завмер. Я пiдiйшов до нього впритул i пильно оглянув. Анi слiду жодної комахи. Найменшої мушки не знайшлося, щоб загинути вiд лопатi завдовжки вiсiм футiв.

Я кинувся допомагати — розстебнув ремiнь, вiдчинив дверцята передньої кабiни i показав дiвчинцi, куди ставити ногу, щоб не продавити перкаль на крилi.

— Ну як, сподобалось? — запитав я. Вона не звернула на мене нiякої уваги.

— Дiдусю, я не боюся! Я не злякалася, правда? Наш будинок — начеляльковий, iмама менi помахала, а Дон сказав, що боялась я тому, що колись впала й померла, а тепер я бiльше не повинна боятися! Я теж стану пiлотом, дiдусю. У мене буде аероплан, i я сама доглядатиму мотор, i скрiзь лiтатиму, i кататиму людей! Я зможу? Правда ж?

Шiмода всмiхнувся до старого фермера i знизав плечима.

— Це вiн сказав тобi, що ти станеш пiлотом, еге, Сейро?

— Нi, я сама. Ти ж знаєш, я вмiю дати собi раду з моторами!

— Гаразд, обговоримо це з матiр’ю. Нам уже час вертатися додому.

Обоє подякували нам, i одне побiгло, а друге почвалало до пiкапа, i обоє були вже зовсiм iншi пiсля того, що сталося з ними в полi i у небi.

Тим часом до сiножатi пiд’їхало два автомобiлi, потiм ще, i так весь полудень прибували охочi поглянути згори на Феррiс. Ми зробили дванадцять чи тринадцять польотiв у такому темпi, що пасажири ледь встигали вилазити з лiтакiв, як до них уже забиралися iншi. Пiсля цього я побiг на бензозаправну станцiю по автомобiльний бензин для свого «Флiта». I знову з’явилися пасажири, тож пополуднi ми лiтали без упину, i так тривало аж до заходу сонця.

Десь на дорожньому покажчику я бачив напис:«Населення— 200». Здається, до настання темряви ми перекатали їх усiх, а на додачу ще й скiлькись там немiсцевого люду.

У тiй метушнi я забув розпитати Дона про Сейру i про те, що вiн їй казав. Чи вiн вигадав їй якусь побрехеньку, а чи й справдi вiрив у те, що колись вона впала й померла? Щоразу, як у нього змiнювались пасажири, я пильно придивлявся до його лiтака. I щоразу бачив те саме: польоти не залишали на ньому жодного слiду, жодної подряпини, нi патьокiв масла не з’являлося, нi масних плям, нi решток забитих комах. Може, Дон якимсь незбагненним чином уникав їх у польотi? А от менi доводилося витирати тi рештки з вiтрового скла майже щогодини.

Коли ми припинили польоти, на обрiї ще жеврiла вузенька смужечка свiтла. Та на той час, як я напхав до своєї похiдної плитки сухого кукурудзяного листя, намостив зверху вугiльних брикетiв i запалив вогонь, нас огорнула суцiльна темрява. Полум’я вихоплювало з неї лише окремi деталi лiтакiв та освiтлювало золотавi клаптi покосу.

Я зазирнув до своєї скриньки з припасами.

— Можу запропонувати суп, тушонку, спагетi, — мовив до Дона. — Є грушi, є персики. Хочете персикiв?

— Менi все одно, — м’яко мовив вiн. — Хоч є щось, хоч нiчого.

— Друже, хiба ви не зголоднiли? У нас був такий напружений день!

— Ви не запропонували менi нiчого такого, аби я вiдчув себе голодним. От хiба що гарячої тушонки…

Я вiдкрив бляшанку тушонки своїм ножем — такими озброєнi швейцарськi офiцери-десантники, — а тодi бляшанку спагетi, i поставив обидвi на плитку.

Мої кишенi вiддималися вiд грошей. То була для мене найприємнiша пора дня. Дiставши банкноти, я порахував їх, не завдаючи собi клопоту розправляти зiбганi купюри. Набралося сто сорок сiм доларiв, i я почав обчислювати в головi, що для мене завжди чимала морока.

— Це… це… зараз, стривай… чотири i два в умi… сорок дев’ять польотiв за день! Перебрати далеко за сотню доларiв, Доне, i це ж тiльки я зi своїм «Флiтом»! А у вас має бути за двi сотнi… ви ж здебiльшого брали по двоє пасажирiв?

— Здебiльшого так, — пiдтвердив вiн, а тодi промовив: — Що ж до того вчителя, якого ви хотiли…

— Я не хочу нiякого вчителя, — сказав я. — Я рахуюгрошi!На них я можу прожити тиждень, хай би навiть мене сiм днiв поспiль мочило дощем! Дон поглянув на мене i всмiхнувся.

— Коли закiнчите купатися в своїх грошах, — мовив вiн, — то чи не передасте менi тушонку?

Гурти, юрби, маси людей. Людськi потоки вирували навколо одного-однiсiнького чоловiка, що був епiцентром цiєї веремiї. Потiм та маса перетворилася на океан, який ось-ось мав поглинути бiдолаху. Та вiн не потонув, а пiшов собi понад тим океаном i, посвистуючи, зник. Океан води став океаном трави. Бiлий iз золотим «Тревел-ейр-4000» заходив на посадку. Вiн сiв на траву, i пiлот, вилiзши з кабiни, розгорнув матер’яний плакат з написом: «Лiтайте — за три долари — лiтайте!»

Коли я прокинувся, була третя година ранку. Пам’ять цупко утримувала сон, i не знати чому це давало вiдчуття щастя. Я розплющив очi й побачив у тьмяному мiсячному свiтлi, що великий «Тревел-ейр» стоїть поруч з моїм «Флiтом», а Шiмода сидiв на розгорнутiй долi постелi, так само, як i тодi, коли я вперше його здибав, — прихилившись спиною до лiвого колеса свого лiтака. Не те щоб я так уже виразно бачив його, а просто знав: вiн там.

— Привiт, Рiчарде, — спокiйно мовив вiн у темряву. — Ну як, це прояснює вам, що дiється?

— Що саме прояснює? — хрипко запитав я. Я ще не прокинувся вiд сну, отож i не подумав здивуватися, що вiн не спить.

— Ваш сон. Отой чоловiк, i натовп, i аероплан, — терпляче вiдповiв вiн. — Ви цiкавилися мною? Отже, тепер ви знаєте. Еге ж? Навiть у газетах писали: «Дональд Шiмода, якого нарекли механiком-месiєю, реальним втiленням божества в Америцi, зникає з-перед очей двадцяти п’яти тисяч свiдкiв!»

Це я пам’ятав. Великий шрифт, перша сторiнка газети у вiтринi якогось кiоску в Огайо. Там i прочитав.

— Дональд Шiмода?

— До ваших послуг, — вiдгукнувся вiн. — Тепер ви знаєте, i надалi вам не треба сушити голову над тим, хто я такий. Ну, гаразд, будемо спати. Перед тим, як заснути, я довго думав про все те…

— А вам дозволено… хто б мiг подумати… месiя!.. Коли вже випало таке дiло, треба рятувати свiт, чи не так? I гадки не мав, що ви можете отак кидатися ключами й тiкати. — Я сидiв на обтiчнику «Флiта» й розглядав свого дивовижного товариша. — Доне, ану киньте менi ключа на дев’ять шiстнадцятих.

Вiн пошукав у моїй сумцi i кинув менi ключа. Як було цього ранку й з iншими iнструментами, так i «дев’ять шiстнадцятих» уповiльнив свiй полiт i завис на вiдстанi фута вiд мого носа, плаваючи i обертаючись у повiтрi, наче вiн анiчогiсiнько не важив. А проте, тiльки-но я його торкнувся, як вiн знову набув ваги в моїй лiвiй руцi. То був звичайнiсiнький собi хромо-ванадiєвий накидний гайковий авiацiйний ключ. А втiм, не такий уже й звичайний. Вiдтодi, як у мене в руках зламався дешевенький ключ сiм восьмих, я придбав собi найкращий iнструмент, про який тiльки може мрiяти людина, — так званий «Мертвий затиск», iз заскочкою, що, як вiдомо кожному механiковi, аж нiяк не є звичайним ключем. Вiн цiлком мiг бути вiдлитим iз золота — така його цiна, але яка ж то втiха тримати його в руцi й усвiдомлювати, що вiн нiколи не зламається, хоч би там що.

— А чому не можна втекти? Звiсно, що можна. Все можна облишити, якщо ти цього бажаєш i якщо впевнений у цьому. — Забавляючись, вiн пiдкидав i ловив викрутку «Фiллiпс». — От i я облишив своє месiанство, i коли говорю про це, нiби виправдовуючись, то, може, й справдi є в чому. Але це краще, анiж робити далi те дiло й ненавидiти його. Справжнiй месiя не може ненавидiти нiчого. Вiн вiльний iти будь-якою дорогою, якою тiльки забажає. Та, власне, як i кожна людина. Всi ми — сини божi, або дiти Сущого, або зримi образи Розуму, або… як хочеш нас назви.

Я зосереджено затягував болти на кришцi цилiндрiв мотора Кiннера. Старенька «Б-5» — прекрасна гвинтомоторна група, але цим болтам аж свербить розкручуватись пiсля кожної сотнi полiтних годин, тож не вадить бодай на крок випереджати цi їхнi пiдступи. От i тепер перший же болт, на який я накинув ключа, добровiльно затягнувся на чверть оберта, i я тiшився своєю завбачливiстю: тим, що вирiшив зранку, поки ще не було пасажирiв, перевiрити всi болти.

— Може воно й так, Доне, та менi здається, що месiанство має рiзнитися вiд iншого дiла. Уявiть собi Христа, що взявся забивати цвяхи заради заробiтку. Чи це тiльки так дивно звучить?

Вiн замислився, намагаючись збагнути, до чого я веду.

— Не бачу сенсу у ваших мiркуваннях. От що справдi дивно, то це чому вiн не накивав п’ятами одразу ж, як вони почали називати його Спасителем. Замiсть негайно податися геть, вiн спробував переконувати їх логiкою: «Гаразд, нехай я — син божий, але ж i всi ми — божi дiти. Я — Спаситель, але ж i ви такi самi спасителi! Те, що роблю я, здатнi робити й ви!» Кожна людина при здоровому глуздi це зрозумiє.

На обтiчнику було гаряче, та робота зовсiм не обтяжувала мене. Що бiльше я хочу доконати якусь роботу, то менше вона мене обтяжує. Мене тiшила свiдомiсть того, що тепер цилiндри не повiдриваються вiд двигуна.

— Скажiть, що вам потрiбен ще якийсь ключ, — мовив вiн.

— Нi, не потрiбен. Що ж до вас, Шiмодо, то я досить розвинена духовно людина, щоб вважати оцi вашi трюки звичайнiсiнькими фокусами, якi показують на вечiрках люди з помiрно розвиненою душею. Або гiпнотизери-початкiвцi.

— Гiпнотизери? Друже, ви добираєтеся до сутi! Але ось що я вам скажу: краще бути гiпнотизером, анiж месiєю. Яке то нудне дiло! Чому я не знав ранiше, яким нудним воно буде?

— Ви знали, — розважливо мовив я. Вiн тiльки розсмiявся.

— Хiба ви нiколи не замислювалися, Доне, що пiсля всього вам буде не зовсiм просто втекти? Що життя нормальної людської iстоти — не для вас? З цього вiн не смiявся.

— Звiсно, ви маєте рацiю, — сказав вiн, запустивши розчепiренi пальцi у свою чорну чуприну. — Досить затриматися десь бiльш як день чи два, i люди одразу ж здогадуються, що в тобi криється щось дивовижне. Починають хапати за руки, аби ти вилiкував їх вiд раку, i не минає й тижня, як тебе знов оточує цiлий натовп. Отож лiтак допомагає менi пересуватись, i це мене дуже влаштовує, бо нiхто нiколи не знає, звiдки я прибув чи куди подамся.

— У вас попереду важчi часи, нiж ви собi уявляєте, Доне.

— Он як?

— А так. Увесь плин сучасного життя спрямований вiд матерiального до духовного… це повiльний, дуже повiльний… але справдi величний рух. Особисто я не вiрю, що свiт дасть вам змогу залишатися на самотi.

— Але ж їм потрiбен не я, а чудеса! Чудес я можу навчити будь-кого iншого, i хай собi буде месiєю. Я не застерiгатиму про те, яке нудне це дiло. Крiм того,нематакої проблеми,вiд якої неможнавтекти.

Я з’їхав з обтiчника на покiс i заходився закручувати болти знизу на третьому i четвертому цилiндрах. Не те, щоб усi вони порозкручувались, але декотрi з них зовсiм не вадило пiдтягти.

— Це ви цитуєте песика Снупi?[Популярний персонаж мультфiльмiв i комiксiв. ]

— Красно дякую, але я цитую правду, де б її не здибав.

— Доне, ви не можете втекти вiд усього! А що, як i я почну вам поклонятись отут-таки? Що, як менi набридне морочитися з оцим двигуном, i я почну благати, щоб ви дали йому лад замiсть мене? Слухайте, вiднинi я вiддаватиму вам усе, що зможу заробити вiд рана до темна, аби тiльки ви навчили мене ширяти в повiтрi! А не захочете, то я знатиму, що, звертаючись до вас, слiд починати з молитви: Святий ти наш, що зiйшов сюди, аби полегшити менi мiй тягар…

Вiн лише посмiхнувся. Менi й досi здається, що вiн так i не збагнув, що йому не судилося втекти. Одначе, як про це мiг знати я, коли не знав вiн?

— Чи уявили ви собi цiлком усю картину? Як ото у фiльмi про Iндiю? Вирує людське море, мiльярди рук тягнуться до вас, квiти i фiмiам, золотi постаменти iз тканими срiблом килимами, на якi ви ступаєте, щоб проректи своє слово?

— Нi, аж нiяк. Ще перед тим, як просити собi призначення, я вже знав, що менi такого не знести. Отож i обрав Сполученi Штати i ось що маю: тi ж таки юрби людей.

Згадувати про це йому було боляче, i я вiдчув провину за те, що завiв таку розмову.

Вiн сидiв на покосi й говорив, нiби дивлячись крiзь мене:

— Ось що я хотiв би сказати в iм’я Господа нашого: коли ти так сильно жадаєш свободи i радостi, то хiба не можеш збагнути, що вони не десь там поза тобою? Скажи: я маю їх. I ти матимеш їх! Чини так, нiби вони твої, — i вони твої! Рiчарде, скажiть менi — що в цьому аж такого недосяжного? Та вони й слухати не хочуть! Чудеса їм подавай. Подiбно до того, як вони йдуть на автомобiльнi перегони, аби побачити катастрофи, так i до мене сунуть по чудеса. Спочатку це розчаровує, а згодом викликає нудьгу. Не уявляю собi, як витримують це iншi месiї.

— Коли так дивитися, то дiло й справдi втрачає свою привабливiсть, — зауважив я, затягуючи останнiй болт. — Куди нам сьогоднi лежить дорога?

Дон пiдiйшов до моєї кабiни i замiсть того, щоб очистити вiтрове скло вiд решток комашнi, провiв над ним рукою… i раптом цi розбитi вщент iстоти ожили й полетiли собi геть. Чiльне скло його лiтака не потребувало чищення, i я, звiсно, вже дотямив, що й двигун його мiг обiйтися без догляду.

— Не знаю, — сказав вiн. — Не знаю, куди нам лежить дорога.

— Як це розумiти? Вам же вiдоме минуле й майбутнє всього сущого. Ви достеменно знаєте, куди ми маємо вирушити. Вiн зiтхнув.

— Воно-то так. Але я намагаюсь про це не думати.

Перед тим, морочачись iз цилiндрами, я мiркував собi: гей-гей, усе, що менi треба, то це не розлучатися з цим чоловiком — i я не знатиму нiяких проблем, зi мною не скоїться нiчого лихого, i все буде просто чудово. Одначе тон, яким вiн мовив: «Але я намагаюсь про це не думати», — змусив мене пригадати, що сталося з iншими месiями, посланими в цей свiт. Здоровий глузд волав до мене: здiймайсь у повiтря, одразу ж повертай на пiвдень i лети геть вiд цiєї людини, лети якнайдалi, так далеко, як тiльки подужаєш. Проте, як я вже згадував, у моїй роботi часом почуваєш себе надто самотнiм, аби нехтувати зустрiчним, з яким можна погомонiти i який до того ж здатен вiдрiзнити елерон вiд вертикального стабiлiзатора.

Атож, краще було б менi повернути на пiвдень, але, злетiвши, ми взяли курс на пiвнiчний схiд — назустрiч майбутньому, про яке вiн намагався не думати.

— Де ви всього цього навчилися, Доне? Ви так багато знаєте! Чи, може, менi це тiльки здається? Нi. Знаєте ви багато. I все завдяки досвiду? Чи вас якось готували на роль Учителя?

— Тобi дають книгу, i ти читаєш.

Я повiсив на розчалку щойно випрану шовкову хустину i витрiщився на нього:

— Книгу?!

— «Пiдручник Спасителя». Це — своєрiдна бiблiя для Вчителiв. Десь у мене був примiрник, якщо вас цiкавить.

— Так, звiсно! Ви маєте на увазi звичайну книгу, що пiдказує вам?..

Якусь хвилю вiн порпався в багажнику — у «Тревел-ейра» вiн одразу ж за пiдголiвником — i видобув звiдти невеличку книжку в оправi, що мала вигляд замшевої.

Посiбник Месiї Нагадування для розвиненої душi

— Що ви мали на увазi, коли сказали:«Пiдручник Спасителя»?Це ж «Посiбник Месiї».

— Що так, що так — хiба не однаково?

Вiн почав збирати порозкиданi довкола лiтака речi, наче настав час збиратися в полiт.

Я гортав сторiнки книжки. То була збiрка афоризмiв i стислих приписiв.

— Ви прочитали оте — про втрату перспективи, Доне?

— Нi.

— Там говориться, що людина має сконати жахливою смертю.

— Це зовсiм не обов’язково. Залежить вiд обставин. I вiд того, чи вiдчуває людина бажання залагоджувати справи.

— А ви конатимете жахливою смертю?

— Не знаю. В цьому не так багато сенсу, особливо тепер, коли я покинув те дiло. Невеличке спокiйне вознесiння — цього має бути досить. Вирiшу за кiлька тижнiв: коли завершу те, заради чого прийшов.

Я сприйняв це за жарт — адже Дон не раз уже так жартував. Не знав я тодi, що вiн говорив про тi кiлька тижнiв цiлком серйозно.

Я знову заглибився в книжку: менi здавалося, що саме такого знання потребує Вчитель.

— Рiчарде, вам наче мову одiбрало, — сказав Шiмода, так нiби йому кортiло поговорити зi мною.

— Еге ж, — озвався я не полишаючи читати. Якщо ця книга призначена тiльки для Вчителiв, я не мав намiру вiдриватися вiд неї.

Я завважив у тiй книжцi ще одну дивину.

— Доне, на сторiнках немає номерiв.

— Немає, — пiдтвердив вiн. — Просто розгортаєш її — i там саме те, що тобi потрiбно.

— Чарiвна книга!

— Нi. З будь-якою книгою можна так. Навiть iз старою газетою, якщо читати досить уважно. Хiба не траплялося, що замислившись над якоюсь проблемою, ви розгортали першу-лiпшу книгу, яка тiльки була напохватi, i раптом прозрiвали од того, що вона вам говорила?

— Нi.

— Ну то спробуйте колись.

Я спробував. Заплющив очi i намагався уявити собi, що ж зi мною станеться, якщо я й надалi подорожуватиму з цим дивовижним чоловiком. Його товариство тiшило мене, але я не мiг позбутися вiдчуття, нiби щось аж нiяк не втiшне має скоїтися з ним найближчим часом, i менi дуже не хотiлося бути цьому свiдком. З такою думкою я розгорнув книжку, все ще не розплющуючи очей, потiм розплющив їх i прочитав:

Обрати iнше минуле? Буквально чи образно? Як це зрозумiти?..

— Схоже на те, Доне, що мiй розум розладнався. Не знаю, чи здатен я навчитися такого.

— Практика. Трохи теорiї i багато практики, — сказав вiн. — На це потрiбно десь пiвтора тижня.

— Пiвтора тижня?

— Еге ж. Повiрте у те, що знаєте всi вiдповiдi, i ви знатимете усi вiдповiдi. Повiрте у те, що ви Вчитель, i ви — станете ним.

— Я нiколи не казав, що хочу бути Вчителем.

— Ваша правда, — мовив вiн. — Не казав.

Посiбник я залишив у себе, i Дон так i не попросив його повернути.

Для процвiтання на Середньому Заходi фермеровi потрiбна добра земля. Так само й мандрiвним пiлотам, їм треба триматися ближче до своїх клiєнтiв, а для цього пiдшуковувати гарнi майданчики неподалiк вiд населених пунктiв. Щойно викошенi луки, сiножатi, лани пшеницi або вiвса, i щоб жодних тобi корiв, якi так i тягнуться покуштувати на зуб тканину з крила чи хвоста лiтака; бажано, щоб поблизу тих майданчикiв пролягали автомобiльнi дороги, а в огорожах були проходи для людей, до того ж мiсце має бути таке, щоб лiтаку нiде не доводилося пролiтати низько над будiвлями, i досить рiвне, щоб лiтак не розсипався на друзки, котячись по землi iз швидкiстю п’ятдесят миль на годину, i досить довге, щоб на ньому можна було безпечно злiтати й приземлятися в цi спекотнi днi у розпалi лiта; i, звiсно, потрiбен ще дозвiл власника землi на отi польоти.

Саме про це я й думав того суботнього ранку, коли ми летiли на пiвнiч, Месiя i я. Попiд нами, на вiдстанi в тисячу футiв, пропливала зелена й золота земля. «Тревел-ейр» Дональда Шiмоди гуркотiв поблизу мого правого крила, пускаючи на волю снопи сонячних зайчикiв, що зiскакували з його дзеркальної поверхнi. Гарний лiтак, подумав я, але трохи завеликий як для справжньої важкої працi мандрiвних пiлотiв. Так, вiн може взяти на борт одразу двох пасажирiв, але ж i важить вiн удвiчi бiльше за «Флiт», отож потребує значно бiльшого майданчика, аби вiдiрватися вiд землi й повернутися на неї. Колись i в мене був «Тревел-ейр», та зрештою я помiняв його на «Флiт», який може вдовольнитися й крихiтними майданчиками, що їх куди легше знаходити поблизу мiстечок i селищ. З «Флiтом» я мiг працювати на галявинi в п’ятсот футiв, тодi як «Тревел-ейр» вимагав простору в тисячу — тисячу триста футiв. Приставши до цього чоловiка, подумав я, ти зв’яжеш себе розмiрами майданчикiв, потрiбних його лiтаковi.

I справдi, тiєї ж митi, як менi сяйнула ця думка, я помiтив невеличкий охайний випас для худоби поблизу мiстечка, над яким ми саме пролiтали. Звичайна фермерська дiлянка завдовжки в тисячу триста двадцять футiв, подiлена навпiл. Другу її половину, певно, продали мiсцевiй громадi пiд бейсбольний майданчик.

Знаючи, що лiтак Шiмоди приземлитися там не зможе, я поклав свою легку машину на лiве крило, трохи догори носом, i, утримуючи двигун на малих обертах, з грацiйнiстю сталевого сейфа пiрнув у напрямi бейсбольного майданчика. «Флiт» торкнувся трави одразу ж за огорожею, що вiдокремлювала лiву частину дiлянки. Я трохи пiдрулив до повної зупинки, залишивши поруч iз собою чимало вiльного мiсця. Все, чого я прагнув, — це влаштувати невеличку виставу, продемонструвати можливостi «Флiта», коли його ведуть належним чином.

Я дав газ, розвертаючись для зльоту. Та тiльки-но пiдготувався до розбiгу, як побачив, що й «Тревел-ейр» заходить на посадку. Хвiст униз, праве крило догори — вiн скидався на величного й елегантного кондора, який зiбрався сiсти на шорстку траву.

Вiн був уже низько й летiв повiльно, тож волосся на моїй потилицi пiднялося дибом: ще трохи — i я стану свiдком катастрофи. Аби приземлитися за огорожею, «Тревел-ейр» має утримувати швидкiсть щонайменше шiстдесят миль на годину, Трохи повiльнiше — i лiтак, утративши швидкiсть до п’ятдесяти миль, каменем упаде на землю. Та натомiсть я побачив, як бiлий iз золотим бiплан завис у повiтрi. Звiсно, не буквально завис — вiн летiв зi швидкiстю, не бiльшою за тридцять миль, а щоб ви знали, лiтак, який «застрягає» на п’ятдесяти, практично зупиняється в повiтрi. А потiм я почув шерех, i «Тревел-ейр» сiв на три точки. Йому вистачило половини чи, може, трьох чвертей площi, на якiй приземлився «Флiт».

Я мовчки сидiв у кабiнi й спостерiгав, як Дон пiдрулює до мене i вимикає двигун. А я тiльки витрiщав очi й не мiг здобутися на жодне слово.

— Гарний майданчик ви знайшли! I до мiстечка близько, еге? — звернувся до мене Дон, так наче нiчого й не сталося.

Нашi першi клiєнти — два хлопцi на мотоциклi «хонда» — видимо зацiкавились тим, що вiдбувається на їхнiх очах.

— Що значить близько до мiстечка? — прокричав я, перекриваючи гуркiт од двигуна, який усе ще лунав у моїх вухах.

— Ну, рукою подати.

— Та нi, я не те.Як розумiти це приземлення?Як ти змiг посадити «Тревел-ейр»?

Дон пiдморгнув менi:

— Чари!

— Нi, Доне… справдi! Я ж бачив, як ти приземлився!

Вiн добре бачив, який я вражений — i то не просто вiд страху.

— Рiчарде, ти хочеш знати, чому ширяють у повiтрi гайковi ключi, як зцiлювати вiд усiх хвороб, перетворювати воду на вино, ходити по хвилях i саджати «Тревел-ейр» на стофутовому майданчику? Ти хочеш знати, в чому секрет усiх цих чудес?

У мене було таке вiдчуття, наче вiн нацiлив на мене лазер.

— Я хочу знати, як ти тут приземлився…

— Слухай-но! — гукнув вiн через безодню, що роздiляла нас. — Що таке цей свiт? I все в ньому?Iлюзiї, Рiчарде! Кожна його часточка —iлюзорнаЦе ти розумiєш?

Тепер вiн не пiдморгував i не всмiхався, так наче раптом розгнiвався на мене через те, що я не вiдав цього ранiше, ще хтозна-вiдколи.

Мотоцикл зупинився бiля хвоста його лiтака — хлопцям не терпiлося полiтати.

— Гаразд, — тiльки й спромiгся вимовити я. — Iлюзiї то й iлюзiї.

Хлопцi полетiли з ним, а менi належало знайти власника дiлянки, перше нiж вiн знайде нас, i попросити в нього дозволу скористатися з його випасу для польотiв.

Єдино можливий спосiб описати зльоти й посадки, що їх того дня робив лiтак Шiмоди, — це припустити, нiби вiн був лише пiдробкою пiд «Тревел-ейр». Скажiмо, нiби то був «Е-2» чи вертолiт, що його убрали в шати «Тревел-ейра». Для мене набагато легше було сприйняти те, що гайковий ключ дев’ять шiстнадцятих плаває в повiтрi, наче невагомий, анiж зберiгати спокiй, спостерiгаючи, як злiтає важкий бiплан з двома пасажирами на борту iз швидкiстю тридцять миль на годину. Одна рiч — вiрити в вознесiння, коли ти його бачиш, i зовсiм iнша — вiрити в чудеса.

Я затято розмiрковував над Доновими словами. Iлюзiї. Хтось говорив про це ранiше… у моєму дитинствi, коли я навчався фокусiв. Це говорилифокусники! Вони обережно переконували нас: «Погляньте, те, що ви зараз побачите, зовсiм не чудо, i не чаклування. Насправдi це — iлюзiя чуда». Потiм вони виймали канделябр iз волоського горiха i обертали слона на тенiсну ракетку.

У спалаху проникливостi я витяг з кишенi«Посiбник Месiї»i розгорнув його. На сторiнцi було лише два речення.

Не можу пояснити чому, але цi слова полегшили моє замiшання. Я прочитав їх ще до того, як збагнув, що мої очi заплющенi.

Мiстечко називалося Трой, i той випас обiцяв бути для нас не менш гостинним, нiж була сiножать у Феррiсi. Але у Феррiсi я вiдчував певний спокiй, а тут повiтря немовби загусло вiд напруги, що менi аж нiяк не подобалось.

Полiт — ця чи не єдина в життi наших пасажирiв пригода — був для мене повсякденним дiлом, що його тепер затьмарював отой незбагненний неспокiй. Моєю пригодою був цей дивовижний чоловiк, неймовiрний спосiб, у який вiн примушував лiтати свiй бiплан, i чудернацькi слова, що ними вiн послуговувався для пояснень.

Жителi Троя були приголомшенi чудесними польотами «Тревел-ейра» не бiльше, нiж був би я, коли б почув, як ополуднi задзвонив котрийсь iз мiських дзвонiв, що мовчав останнi шiстдесят рокiв. Вони просто не вiдали, що на їхнiх очах дiється неможливе.

— Дякуємо за полiт, — казали вони.

— Оце i все, чим ви заробляєте собi на життя?.. Хiба ви нiде не працюєте?..

— А чому ви обрали таке маленьке мiстечко, як Трой?..

— Слухай, Джеррi, твоя ферма не бiльша за коробку вiд черевикiв!..

Пополуднi в нас було чимало клопоту. Багато людей приходило полiтати, i ми мали заробити багато грошей. I все ж таки внутрiшнiй голос пiдказував менi: виплутуйся з цiєї халепи i тiкай звiдси. Я не раз нехтував такi попередження ранiше i потiм завжди шкодував.

Близько третьої години я заглушив двигун: треба було заправляти бак, i я двiчi сходив з двома п’ятигалоновими канiстрами по автомобiльний бензин до колонки Скеллi. Зненацька мене наче вдарило: я ж iще жодного разу не бачив, щоб «Тревел-ейр» заправлявся пальним. Шiмода не заливав бензином бак свого лiтака вiдтодi, як ми зустрiлися в Феррiсi, i я на власнi очi бачив, як вiн лiтав на цiй машинi сiм годин i вже розпочав восьму без краплини бензину чи масла. I хоч я знав, що вiн добра людина й не завдасть менi лиха, я знову злякався. Якщо ви поставите собi за мету суворо ощадити пальне, до мiнiмуму збавлятимете оберти, а сумiш для крейсерської швидкостi буде гранично збiдненою, то й тодi ви зможете утримати «Тревел-ейр» у повiтрi лише п’ять годин. Але не вiсiм. I яких — безперервних зльотiв i посадок.

Тим часом як я наповнював бензином бак у центральному вiдсiку i заливав ще кварту масла в двигун, Шiмода й далi без угаву лiтав та лiтав. На полi вишикувалася черга охочих, i вiн видимо не хотiв їх розчаровувати.

Я вибрав хвилину, коли вiн допомагав черговому пасажировi та його дружинi залiзти до передньої кабiни. Чимдуж намагаючись, щоб мiй голос звучав спокiйно i незворушно, я запитав:

— Доне, як у тебе з пальним? Бензин потрiбен? — Я стояв бiля крила з порожньою п’ятигалоновою канiстрою в руцi.

Вiн поглянув менi просто в очi й спохмурнiв, видимо спантеличений, так наче я запитав, чи потрiбне йому повiтря, щоб дихати.

— Нi, — вiдказав вiн, i я вiдчув себе недолугим учнем iз задньої парти. — Нi, Рiчарде, нiякий бензин менi не потрiбний.

Це мене роздратувало, бо я ж таки трохи розумiюся на авiацiйних моторах i пальному.

— Ну гаразд, — ущипливо мовив я, — а може, трохи урану? Вiн засмiявся й одразу ж полагiднiв.

— Нi, дякую. Я заправився ним торiк.

Вiн знову залiз до пiлотської кабiни i вирушив зi своїми пасажирами в новий надприродно уповiльнений злiт.

Найдужче менi хотiлось, щоб люди одразу ж повернулися до себе додому, а ми швиденько забралися звiдти геть. Пасажири там чи не пасажири — а менi треба тiкати. Все, чого я прагнув, то це злетiти i знайти велике вiльне поле якомога далi вiд людей, щоб просто сидiти там, мислити i записувати в бортовому журналi, що зi мною сталось, а потiм спробувати вiдшукати В цьому бодай якийсь сенс.

Поки Шiмода приземлявся, я вийшов з «Флiта» трохи розiм’яти ноги. Тодi пiдступив до його кабiни й потрапив у струмiнь повiтря вiд пропелера потужного мотора.

— З мене досить, Доне. Налiтався донесхочу. Тепер поживу сам собi. Приземлюся десь далеко вiд мiста i трохи перепочину. А з тобою лiталося непогано, весело. Може, ще колись побачимось. О’кей?

Вiн i оком не змигнув.

— Зроблю ще один полiт, i рушимо разом. Бачиш, на мене чекає хлопчина.

— Гаразд.

Молодик покiрно сидiв у пошарпанiй iнвалiднiй колясцi, яку прикотили до поля вiд самого мiстечка. Вiн справляв враження розламаної на шматки iстоти, що її впресувала в сидiння якась невiдома сила надтяжiння. Проте вiн бажав полiтати. Товклися там i iншi люди. Душ сорок чи п’ятдесят. Хто сидiв у машинах, а хто стояв поруч i з вiдвертою цiкавiстю чекав побачити, як Дон витягатиме хлопця з коляски й пакуватиме до лiтака.

Та Дон цим не переймався.

— Хочеш злетiти?

Калiка всмiхнувся спотвореною усмiшкою i закивав на всi боки.

— То й злетимо, а чого ж, — мовив Дон спокiйним тоном тренера, що звертається до гравця, який засидiвся на лавi запасних i якому саме настала черга виходити на поле. Якщо, озираючись назад, i шукати в тiй хвилинi чогось дивовижного, то це була напруга, з якою вiн це сказав: наче й недбало, але водночас владно, так, щоб той молодик зараз же пiдвiвся й самотужки забравсь до лiтака, i то без будь-яких виправдувань. А все, що сталося по тому, справляло таке враження, нiби хлопець тiльки грав роль калiки й тепер закiнчував свою останню сцену. Достоту як у театральнiй виставi. Принаймнi такий вигляд усе те мало збоку. Оте надтяжiння враз зникло, так мовби його нiколи й не iснувало. Хлопець вискочив з коляски, як корок з пляшки шампанського, i, зачудований сам iз себе, побiг до лiтака.

Я стояв поруч, i до мене долинув його голос.

— Що ви зробили? — шепотiв вiн. — Що визi мною зробили?

— Ти збираєшся летiти чи нi? — запитав Дон. — Плата — три долари. Грошi, будь ласка, наперед.

— Я лечу! — вигукнув молодик.

Шiмода не допомагав йому залазити до передньої кабiни, як вiн звично робив це з iншими пасажирами.

Люди повиходили з автомобiлiв. Навколо розлiгся приглушений гомiн багатьох голосiв. А потiм запала тиша. Вiдтодi, як одинадцять рокiв тому вантажiвка шубовснула з моста у воду, цей молодик не ступив самостiйно жодного кроку. I тепер вiн нагадував дитину, яка зробила собi крила з простирадла.

Зрештою вiн видряпався до кабiни i ковзнув у крiсло, недоладно вимахуючи руками, неначе вони були призначенi для того, аби ними бавитись.

Перед тим, як хтось iз натовпу спромiгся вимовити бодай слово, Дон натиснув на акселератор i «Тревел-ейр» покотився просто в небо, плавно обминаючи дерева й майже прямовисно беручись угору.

Чи може хвилина бути щасливою i водночас моторошною? Так! Хвилини йшли одна за одною. Тут був i безмежний подив з чудесного зцiлення калiки, що, судячи з вигляду, цiлком на це заслуговував, i водночас тривожне передчуття чогось лихого, що мало статися, як тiльки тi двоє спустяться на землю. Натовп наче зав’язали у тугий вузол чекання, а це не вiщувало нiчого доброго. Хвилини спливали, i всi очi свердлили маленький бiплан, який безтурботно ширяв собi у сонячних променях, i глухе насильство нуртувало, накопичувалось i рвалося назовнi.

Виписавши в повiтрi кiлька вiсiмок, «Тревел-ейр» почав знижуватись по компактнiй спiралi й пролетiв над огорожею, мов забарна й гуркiтлива летюча тарiлка. Якби Дон керувався здоровим глуздом, то випустив би свого пасажира десь далi вiд натовпу, хутко злетiв би собi й зник у небi. Тим часом людей прибувало. Якась жiнка бiгла до мiсця, де мав сiсти лiтак, штовхаючи перед себе ще одну iнвалiдну коляску.

Дон керував навпростець до натовпу. Розвернувши лiтак пропелером вiд людей, вiн заглушив мотор. Суцiльною масою всi посунули до кабiни. На мить менi здалося, що вони вже шматують перкаль, аби швидше дiстатися Дона та його пасажира.

Чи повiвся я, як боягуз? Не знаю. Я пiдiйшов до свого «Флiта», пiдкачав бензину, ввiмкнув запалювання й крутонув пропелер, щоб запустити двигун. Потiм залiз до кабiни, розвернув лiтак проти вiтру й злетiв. В останню мить я побачив, що Дональд Шiмода сидить на краю кабiни, а розбурханий натовп оточує його.

Я повернув на схiд, потiм на пiвденний схiд. Час минав, i нарештi я здибав велике поле з деревами для затiнку та джерелом питної води, де й приземлився на ночiвлю. Те поле було далеко вiд будь-якого людського житла.

I сьогоднi не можу собi пояснити, що тодi накотило на мене. Певно, було це оте знайоме кожному з нас фатальне вiдчуття, i воно погнало мене геть, якнайдалi навiть вiд такої дивовижної та цiкавої людини, як Дональд Шiмода. Якби менi випало побрататися з лихою долею, то й у самого Месiї забракло б могутностi, щоб примусити мене залишитися десь поблизу.

У полi було тихо. Мовчазний величезний луг, вiдкритий небу… i дзюркiт маленького струмочка — щоб його почути, треба було добряче напружити слух. Я знову був на самотi. Людина звикає до самотностi, але поруште цей звичай бодай на один день — i вам доведеться призвичаюватись до цього знов iз самого початку.

— О’кей, до часу то була непогана розвага, — мовив я вголос, щоб почув увесь луг. З тим Дональдом було весело i, можливо, я мiг би багато чого в нього навчитися. Але хоч як там є, а з мене досить отих гуртiв людей, навiть якщо вони щасливi… А коли вони настраханi, то спроможнi на одне з двох — або розпинати або поклонятися. Даруйте ласкаво, але нi те, нi те менi не пiдходить!

I тут я спiймав себе на словi: так мiг сказати саме Дональд Шiмода. I чого це вiн там залишився? Навiть мене опосiло передчуття, що наказувало тiкати звiдти мерщiй, а я ж нiякий не Месiя.

Iлюзiї? Що вiн мав на увазi? Це важило бiльше за все, що вiн говорив i робив. Он з яким запалом сказав вiн тодi: «Усеце — iлюзiї!» —так нiби збирався втовкмачити цю думку в мою голову силомiць. Атож, це була таки справжня проблема; i я потребував її дарiв, але й досi не вiдав, що воно означає.

Я розпалив багаття i пiдiгрiв на ньому залишки вчорашнього обiду, якi умовно можна було назвати гуляшем: там було всього потроху — i шматочки м’яса, i соєвi боби, i суха локшина, i навiть двi сосиски, якi не вадило перекип’ятити. Поруч з ящиком для харчiв лежала сумка з iнструментами. Без будь-якої видимої причини я дiстав з неї ключа дев’ять шiстнадцятих i почав розглядати, потiм дбайливо витер його i помiшав ним свiй «гуляш».

Нагадаю, був я на самотi, i нiхто не мiг спостерiгати за мною, отож задля розваги я спробував пожбурнути ключа в повiтря так, як робив Дон. Коли я пiдкидав ключа просто вгору i при цьому примружував очi, вiн зупинявся у верхнiй точцi перед тим, як почати падати, i в цю мить на якусь частку секунди в мене виникало таке вiдчуття, нiби ключ плаває в повiтрi. Та тiльки-но вiн падав на траву чи на моє колiно, ефект швидко розвiювався. Цей же таки ключ… I як Шiмода це робив?

Коли все це iлюзiя, мiстере Шiмода, тодi що таке реальнiсть? I коли саме життя — iлюзiя, навiщо взагалi ми живемо? Нарештi я вiдступив — пiдкинув ключа ще кiлька разiв i покинув. А покинувши, досить несподiвано зрадiв: мене огорнула якась щаслива хвиля приємного настрою — добре, що я зараз там, де я є, добре, що знаю те, що знаю, хоча й не можу знайти вiдповiдь на всi запитання, ба й пояснення кiльком iлюзiям.

Залишаючись на самотi, я iнодi наспiвую.«Гей, я i оце моє чудо… —виводив я, поплескуючи крило «Флiта» у нападi правдивої любовi до своєї машини (не забувайте, нiхто не мiг мене почути). — Разом ми ширяємо в небi… лiтаємо понад ланами, аж поки один з нас не схибить… — Мелодiю i слова я створював навмання. —Та схиблю не я, а ти, моє чудо… коли вийдуть з ладу СВIЧКИ… i тодi я просто припну тебе на мотузку й потягну тебе в небо, i ми знов полiтаємо… Ми знов полiтаємо…»

Коли вiдчуваю снагу i щастя, я можу складати такi вiршi без кiнця, бо римою нехтую. Проблеми Месiї мене бiльш не обходили; я не мiг з’ясувати собi, хто вiн такий i чого прагне, отож перестав i пробувати, i, гадаю, саме це зробило мене щасливим.

Десь близько десятої багаття догорiло. Як i моя пiсня.

«Хоч де б ти був, Дональде Шiмодо, — сказав я подумки, розстеляючи ковдру пiд крилом «Флiта», — бажаю тобi щасливих польотiв i нiяких збiговиськ. Якщо це те, чого ти прагнеш. Нi, забираю свої слова назад. Зичу тобi, дорогий самотнiй Месiє, знайти те, чого ти хочеш, хоч би що воно було».

Коли я стягував з себе сорочку, Дональдiв посiбник випав з кишенi, i я прочитав там, де вiн розгорнувся:

Я не дотямив, яким чином це може стосуватись мене, тож вирiшив не давати надалi цiй книжцi пiдмiняти мої власнi думки. Я покрутився пiд ковдрою i вiдключився, як ото вимикається електрична лампочка. Зiгрiтий i безжурний, лежав я пiд небом з тисячами зiрок, якi, може, й були iлюзiями, проте iлюзiями прекрасними. I це поза всяким сумнiвом.

Коли я прокинувся, саме сходило сонце. Породжуючи золотi тiнi, займалося свiтло. Та не свiтло пробудило мене — щось напрочуд м’яко торкалося моєї голови. Я подумав, що то соломинка зачепилась у чупринi, потiм менi здалося, нiби це жук, i я рвучко хряснув по ньому i… забив руку. Накидний гайковий ключ дев’ять шiстнадцятих являє собою доволi важкий шматок металу, i не варто бити по ньому з усього розмаху. Прокинувся я, зрозумiло, вмить. Ключ звалився з елеронного шарнiра, на мить зник у травi, потiм знову велично проплив у повiтрi, а тодi вже пiрнув униз, на землю, де й залишився. Спостерiгав я все те, уже цiлком прокинувшись. А коли я надумав його пiдняти, це був той-таки ключ дев’ять шiстнадцятих. Iнструмент, який я знав i любив, такий самий важкий i так само, як завжди, готовий повiдкручувати голови всiм тим паскудним болтам i гайкам.

— Хай йому чорт!

Я нiколи не згадував пекла або чортiв — так повелося ще з дитинства. Але цього разу я неабияк розгубився, тож iнших слiв у мене просто не знайшлось. Що сталося з моїм ключем? Дональд Шiмода був далеко звiдси, щонайменше за п’ятдесят миль за обрiєм. Я пiдняв ключа, пильно оглянув його, зважив на руцi, вiдчуваючи себе доiсторичною мавпою, яка не може зрозумiти, як перед її очима обертається колесо. За цим мала бути прихована вельми проста причина.

Роздратований своєю безпораднiстю, я зрештою здався, поклав ключ до сумки з iнструментами й розпалив вогонь, щоб спекти свiй саморобний хлiб. Менi нiкуди було поспiшати. Як захочу, то залишусь тут i на цiлий день.

Хлiб пiднявся на моїй похiднiй сковорiдцi, i його можна було знiмати, коли це iз заходу долинув добре знайомий менi звук.

Аж нiяк не могло бути, щоб вiн належав лiтаковi Шiмоди, — хто ж би то вистежив мене саме на оцьому полi, одному з тисяч таких самих ланiв на Середньому Заходi. Але я знав, що то вiн, i почав насвистувати, наглядаючи водночас i за хлiбом, i за небом, та ще й намагаючись доти, доки вiн приземлиться, придумати якiсь спокiйнi, розважливi слова.

Звiсно, то був таки «Тревел-ейр». Вiн низько пройшов над «Флiтом», потiм зробив надто крутий показний розворот, легко ковзнув униз i приземлився зi швидкiстю шiстдесят миль на годину — з такою швидкiстю i має сiдати «Тревел-ейр». Дон пiдрулив ближче й заглушив мотор. Я мовчав. Помахав рукою, але не озвавсь анi словом. Лише насвистувати перестав.

Вiн вилiз iз кабiни й пiдiйшов до мене:

— Привiт, Рiчарде.

— Запiзнюєшся, — зауважив я. — Хлiб майже пiдгорiв.

— Вибачай.

Я подав йому кухлик джерельної води й бляшану тарiлку з половиною хлiбини та шматком маргарину.

— Як воно було? — запитав я.

— Все гаразд, — вiдповiв вiн з блискавичною напiвпосмiшкою. — Я втiк, прихопивши з собою своє життя.

— Я сумнiвався, що тобi в цьому поталанить.

Якийсь час вiн мовчки їв.

— Знаєш, — мовив вiн, добре роздивившись свою страву, — це просто-таки жахливе їство.

— Нiхто не примушує тебе їсти мiй хлiб, — сердито вiдказав я. — Чого це всiм не до вподоби мiй хлiб?Нiкому не смакує мiй хлiб!Поясни, Небесний Учителю, чому це так?

— Гаразд, — усмiхнувся вiн, — скажу тобi, як сказав би Бог, ось що: ти вiриш, що твiй хлiб добрий, i тому вiн смакує тобi. А покуштуй його без глибокої вiри в те, в що увiрував, i сприйматимеш його як… ну, щось нiби вогонь… пiсля потопу… в млинi. Тобi так не здається? А траву, ти, певно, додав для смаку?

— Вибачай. Випадково випала з рукава. А тобi не здається, що сам хлiб, а не трава чи там трохи обвуглена скоринка… тобто хлiб, як такий… чи не думаєш ти, що вiн…

— Жахливий, — мовив Дон, повертаючи менi все, крiм вiдкушеного ним шматка. — Я радше голодуватиму. У тебе залишились персики?

— В ящику.

Як же вiн розшукав мене на цьому полi? Розмах крил у двадцять вiсiм футiв — не такий уже й легкий орiєнтир посеред прерiй та фермерських ланiв, що розляглися на десятки тисяч миль. Особливо, коли тобi в очi свiтить сонце. Та я заприсягся собi не розпитувати. Тiльки якщо сам захоче розповiсти.

— Як ти знайшов мене? — запитав я. — Адже я мiг приземлитися де завгодно.

Вiн вiдкрив бляшанку ножем i ним же почав наколювати персики та вкидати їх до рота — а це зовсiм не легкий трюк.

— Подiбнi притягують подiбних, — пробурмотiв вiн, i скибочка персика втекла з його ножа.

— Он як?

— Космiчний закон.

— Ого.

Я доїв свiй хлiб, потiм вичистив сковорiдку пiском iз струмка. Хлiб у мене виходив таки добрячий.

— Може, ти поясниш? Як воно вийшло, що я став подiбний до твого високородного єства? Чи, може, пiд словом «подiбнi» ти мав на увазi нашi лiтаки, якi таки мають певну подiбнiсть?

— Ми, чудотворцi, повиннi триматися гурту, — сказав вiн. Ця заява була водночас i лагiдною, i моторошною через тон, з яким вiн її прорiк.

— Як це… Доне? Щодо твого останнього зауваження? Чи не розтлумачив би ти, що саме мав на думцi, говорячи «ми, чудотворцi»?

— З погляду ключа дев’ять шiстнадцятих, що лежить у твоїй сумцi для iнструментiв, я б сказав, що сьогоднi вранцi ти здiйснив давнє чудо левiтацiї накидного гайкового ключа. Виправ мене, якщо помиляюсь.

— Нiчого я не здiйснював! Я прокинувся… той ключ сам мене розбудив! Вiн таке виробляв!

— Ах, сам, — Дон засмiявся.

— Так, вiн витiвав це сам!

— Твоє розумiння своєї чудотворної роботи, Рiчарде, таке ж досконале, як i твоя майстернiсть у випiканнi хлiба.

Я не вiдповiв на цей закид, лиш розслабився на своєму матрацi як тiльки мiг i спокiй зберiгав теж як тiльки мiг. Якби вiн мав що сказати, то була якраз добра нагода.

— Дехто з нас опановує такi речi пiдсвiдомо. Наш тверезий мозок нездатний це сприймати, отож ми робимо чудеса ввi снi. — Вiн дивився на небо, на першi легкi хмаринки того дня. — Май терпiння, Рiчарде. Всi ми на шляху до пiзнання чогось бiльшого. Вiдтепер це приходитиме до тебе трохи швидше, i ти станеш мудрим старим маестро духу ще ранiше, нiж сам це усвiдомиш.

— Як розумiти це «ранiше»? Я не хочу знати про це! Не хочу знати нiчого взагалi!

— Ти не хочеш нiчого знати.

— Та нi, я хочу знати i чому iснує цей свiт, i який вiн, i навiщо я в ньому живу, i куди я прямую, i що буде потiм… Я хочу знати, як лiтати без лiтака, коли в мене виникає таке бажання.

— Вибачай.

— За що?

— В такий спосiб дiла не буде. Як тiльки ти пiзнаєш, що таке цей свiт i як вiн дiє, ти автоматично почнеш творити чудеса, тобто речi, що їх називають чудесами. Але, звiсно, нiщо не є чудом. Навчися того, що знають фокусники, i це вже не буде фокус. — Вiн перевiв погляд з неба на мене. — Ти, як i кожен iнший, усе знаєш, тiльки не усвiдомлюєш того, що ти вже все знаєш.

— Я ось не пригадаю, — озвався я, — нiяк не пригадаю, щоб ти питав, чи хочу я навчитися того, що приводило до тебе гурти людей i що стало лихом у твоєму життi. Здається, це випало з моєї пам’ятi.

Вимовивши цi слова, я вже знав, що зараз вiн пояснить менi, нiби згодом я це пригадаю, так само як знав i те, що вiн має рацiю.

Дон простягся на травi, пiдклавши пiд голову замiсть подушки мою торбину з рештками борошна.

— Слухай, не переймайся натовпом. Вiн не чiпатиме тебе, аж поки ти сам цього не захочеш. Пам’ятай, що ти — чудодiй, що гоп — i ти невидимець i проходиш крiзь дверi.

— Натовп у Трою схопив тебе, чи не так?

— А хiба я казав, що не хотiв, аби вони таке вчинили? Я це дозволив. Менi це подобалось. У кожному з нас сидить поганий актор, а нi — то ми нiколи не зробимось учителями.

— А хiба ти не зрiкся цього? Хiба я не читав?..

— Так, як воно пiшло, я перевтiлювався в Одного-Єдиного-Постiйного Месiю, i це дiло покинув назавжди. Але ж я не можу позбутися того, на що витратив життя, наблизившись до розумiння цих iстин.

Покусуючи бадилинку, я заплющив очi.

— Слухай, Дональде, що ти намагаєшся сказати? Що заважає тобi розкритись i прямо сказати менi, що дiється?

Запала тиша, а тодi вiн промовив:

— Може, це ти повинен менi сказати. Атож, сказати менi те, що намагаюся сказати я, а в разi помилки я тебе виправлю.

Хвилину чи двi я мiркував над цим i вирiшив здивувати його.

— Гаразд, я скажу тобi… — Я витримав паузу, аби пересвiдчитись, чи надовго вистачить йому терпцю, якщо те, що я скажу, не буде занадто легковажним.

Сонце вже пiдбилося досить високо й почало припiкати. На далекому фермерському полi працював дизельний трактор, обробляючи кукурудзу навiть у недiлю.

— Таки скажу. По-перше, коли я побачив, як ти сiдаєш на поле бiля Феррiса, то була чиста випадковiсть. Правильно? Вiн мовчав, як i трави навколо нас.

— По-друге, ти i я маємо своєрiдну таємну угоду, про яку я, очевидно, забув, а ти нi.

Легкий вiтрець доносив до нас далекий гуркiт трактора.

Якась частина мого єства дослухалася до сказаного, не сумнiваючись, що то нiякi не вигадки. Я виклав факти.

— Скажу тобi бiльше: вперше ми зустрiлися три чи чотири тисячi рокiв тому, рiк туди або рiк сюди. Нам до душi тi самi пригоди, можливо, ненавидимо ми той самий тип руйнiвникiв, навчаємося з такою самою охотою i так само швидко, один поперед одного. У тебе, правда, краща пам’ять. Коли ти сказав: «Подiбнi притягують подiбних», — ти мав на думцi нашу теперiшню зустрiч. — Я пiдняв нову бадилинку. — Ну, як воно виходить?

— Спочатку я думав, що це буде довга путь, — озвався вiн. — Так воно й випадало, та, гадаю, тепер з’явився маленький крихiтний шанс, що цього разу тобi поталанить. Говори далi.

— З iншого боку, менi не треба говорити далi, бо ти знаєш усе, що вiдомо людям. Та якщо я мовчатиму, ти не дiзнаєшся про те, що я думаю i що знаю, а без цього я не зможу опанувати й пiзнати те, що хочу пiзнати. — Я вiдкинув бадилинку. — Щось у цьому є, Доне? Чому ти витрачаєш час на таких людей, як я?

Такi розвиненi, як ти, видобувають чудодiйнi сили у виглядi побiчного продукту. Я тобi не потрiбний, як не потрiбне тобi нiщо в цьому свiтi.

Я обернувся й пильно поглянув на Дона. Очi в нього були заплющенi.

— Навiть бензин для «Тревел-ейра»? — запитав вiн.

— Так, — погодився я. — Отож для тебе в свiтi залишилася сама нудьга… нiяких пригод. Адже знаєш — нiщо не може стати тобi на завадi на цiй землi. Єдина твоя проблема полягає в тому, що ти не маєш проблем!

Як на мене, то був неперевершений взiрець ораторського мистецтва.

— Тут ти схибив, — був його присуд. — От скажи менi, чого це я покинув своє дiло… ти знаєш, чому я облишив бути Месiєю?

— Ти казав про натовп. Кожен хоче, щоб ти творив для нього чудеса.

— Еге ж, тiльки не перше, а друге. Страх перед натовпом — твiй хрест, не мiй. Не натовп узагалi замордував мене, а певний тип натовпу, якому геть байдуже, що саме я прийшов йому сказати. Ти можеш перейти вiд Нью-Йорка до Лондона по океану яко по сухом, можеш з нiчого робити золотi монети — i все одно ти не зможеш домогтися, щоб вони бодай чимось зацiкавилися. Хоча б це розумiєш?

Вiн говорив, а я дивився на нього i думав: менi ще нiколи не випадало зустрiти людину, в якiй теплилося життя, самотнiшу на вигляд. Дон не потребував їжi, чи притулку, чи грошей, чи слави. Його просто-таки вбивала потреба висловити те, що вiн знав, та нiхто не завдавав собi клопоту його вислухати.

Щоб не заплакати, я хоч-не-хоч мусив дивитися на нього суворо.

— Гаразд, ти цього хотiв, — мовив я. — Якщо твоє щастя залежить вiд когось iншого, тодi справдi маєш проблеми.

Вiн рвучко пiдвiв голову, i в його очах зблиснули iскри, наче я вдарив його гайковим ключем. У мене одразу ж сяйнула думка, що менi було нi до чого викликати його гнiв. Ударена блискавкою людина аж шкварчить.

Його обличчям промайнула миттєва посмiшка.

— Знаєш, Рiчарде, — мовив вiн, розтягуючи слова, — ти… маєш… рацiю!

Те, що вiн почув, знову ввiгнало його в транс. Незважаючи на це, я ще довго розводився про те, як ми зустрiлись, i що в цьому було повчального, i як усi отi думки пролiтали в моїй головi ранковими кометами i денними метеоритами. Проте Дон байдужно лежав на травi. Без жодного поруху. Без жодного слова. Опiвднi я закiнчив виклад своєї версiї про всесвiт i про те, що його населяє.

— …i менi здається, нiби я ще й не починав, Доне, адже я маю так багато сказати тобi… I звiдки я все це знаю? I як воно так сталося? Вiн не вiдповiв.

— Якщо ти очiкуєш вiд мене вiдповiдi на моє власне запитання, зiзнаюся — я її не вiдаю. Чому зараз я можу розповiсти про все, чого я ранiше нiколи навiть не намагався осягти? Що зi мною подiялося?

Вiн мовчав.

— Доне! Тепер i тобi слiд щось сказати. Прошу.

Вiн не озвавсь анi словом. I хоч я розгорнув перед ним панораму життя i повiдав про свою мiсiю в ньому, i хоч прозвучало це так, нiби все, що потрiбно йому в свiтi, сконденсувалось в одному-єдиному випадковому словi про його щастя, — вiн швидко заснув.

Середа, шоста година ранку. Я ще не прокинувся, аж раптом:грим! — зненацька розлягається неймовiрний гуркiт, якась надпотужна вибухова симфонiя; i ось уже звучить тисячоголосий хор, виспiвуючи латинськi слова; а скрипки, барабани й труби немовби трощать на друзки величезне скло. Задрижала земля, i «Флiт» захитався на своїх колесах. Я вискочив з-пiд крила, наче кiт, якого вдарило струмом у чотириста вольт, i вже не шерсть на ньому, а самi знаки оклику.

У небi займався холодний вогнистий свiтанок, хмари оживали в буяннi диких барв, але все те вiдступало перед динамiтним крещендо:

— Припинiть! Припинiть! Вимкнiть цю музику, вимкнiть її!

Шiмода кричав так голосно й люто, що його було виразно чути навiть крiзь отой гуркiт. I одразу ж завмерли всi звуки, i тiльки луна вiдкочувалась аж ген, ген, ген. А потiм виникла лагiдна побожна мелодiя, тиха, як бриз, як замрiяний Бетховен.

На Дональда це не справило нiякого враження.

— Слухай, я сказав вимкнути її!

Музика урвалася.

— Х-ху! — мовив вiн.

Я тiльки глипнув на нього.

— На все свiй час i своє мiсце, правда ж? — зауважив вiн.

— Атож, час i мiсце…

— Трохи небесної музики — це зовсiм непогано, якщо звучить вона в затишку твого власного мозку й з якоїсь особливої нагоди. Але щоб отак — першим дiлом уранцi, та ще й на всю потужнiсть! Хiба так можна? Що ти робиш?

— Що роблю я? Доне, та я собi мiцно спав… що ти хочеш цим сказати?

Вiн труснув головою, безпорадно здвигнув плечима, пирхнув i повернувся до свого спального мiшка пiд крилом.

Посiбник, як ото впав, так i лежав розгорнутий у травi. Я обережно пiдняв його i прочитав:

День ми завершили в Хеммондi, штат Вiсконсiн. Покатали поодиноких понедiлкових пасажирiв i пiшли собi до мiста пообiдати. Дорогою назад я почав розмову.

— Доне, з тобою можна погодитись, що це життя може бути цiкавим, чи нудним, чи будь-яким iншим, а власне, таким, яким ми вирiшили його зробити. Та навiть у свої найкращi часи я нiяк не мiг дотямити: навiщо ми тут? Поясни менi це.

Ми саме поминали крамницю металевих виробiв (зачинену) i кiнотеатр (вiдчинений: «Батч Кессiдi i Санданс Кiд»[Голлiвудський фiльм, випущений на екрани в 1969 роцi; цей вестерн про пригоди двох симпатичних злочинцiв зажив великої популярностi]). Дон зупинився, потiм повернув назад на тротуар.

— У тебе є грошi?

— Вистачає. А що?

— Ходiм подивимося фiльм, — запропонував вiн. — Заплатиш?

— Та не знаю, Доне. Ти пiди, а я повернуся до наших лiтакiв. Не люблю залишати їх надовго напризволяще. А чого це тебе раптом зацiкавило кiно?

— З лiтаками нiчого не станеться. Ходiмо у кiно.

— Сеанс уже почався.

— То зайдемо пiсля початку.

Вiн уже купував квитки. Я й собi подавсь за ним у темряву. Ми влаштувались у заднiх рядах. Крiм нас, у залi було ще з пiвсотнi глядачiв.

За кiлька хвилин я забув про все на свiтi, захоплений виром подiй у фiльмi, який здавався менi кiнокласикою. Принаймнi я дивився його уже втретє. Час у кiнотеатрi мовби рухався по спiралi i розтягувався, як це завжди буває, коли дивишся гарний фiльм. Спершу я звертав увагу на технiчнi деталi: як поставлено кожну сцену й як вона пов’язана з наступною, чому ця сцена йде саме тепер, а не згодом. Я намагався оцiнювати фiльм з цього погляду, але невдовзi захопився сюжетом i вже не думав нi про що iнше.

Наприкiнцi фiльму, в тому епiзодi, де Батча i Санданса оточило майже все болiвiйське вiйсько, Шiмода торкнувся мого плеча. Не вiдриваючи очей вiд екрана, я нахилився до нього, хоча й волiв би, щоб вiн дав менi додивитися фiльм, i сказав те, що хотiв сказати, потiм.

— Рiчарде…

— Що?

— Чому ти тут?

— Це гарний фiльм, Доне.Цс-с! — На екранi заюшенi кров’ю Батч i Санданс розмовляли про те, чому їм треба їхати до Австралiї.

— Чим вiн гарний? — запитав вiн.

— Бо цiкавий. Цс-с! Я скажу тобi потiм.

— Вiдключися. Прочнись. Усе це iлюзiї. Я розсердився.

— Дональде, лишилося всього кiлька хвилин, а тодi й поговоримо про все що хочеш. А поки що не заважай менi дивитися. Гаразд? Вiн знову прошепотiв, наполегливо й драматично:

— Рiчарде, чому титут?

— Слухай, ти ж сам хотiв, щоб я пiшов з тобою! — Я повернувся до екрана, намагаючись додивитися фiнал.

— Нiхто не тягнув тебе сюди силомiць. Ти мiг сказати: дякую, не хочу.

— Менi подобається цей фiльм…

Глядач, що сидiв попереду, обернувся й виразно поглянув на мене. Та я не вгавав:

— Атож, фiльм менi подобається, Доне. Хiба в цьому є щось погане?

— Анiчогiсiнько, — сказав вiн i вже до кiнця не озвався жодним словом.

Ми вийшли з кiнотеатру, поминули майданчик, де було виставлено на продаж держанi трактори, а потiм заглибились у темряву, простуючи до наших лiтакiв. Збиралося на дощ. Я думав про Донову дивну поведiнку в кiнотеатрi.

— Доне, ти робиш усе помiрковано?

— Iнодi.

— До чого ж кiно? Чому це раптом тобi забаглося побачити цей фiльм?

— Запитання поставив ти.

— Так. Ти маєш вiдповiдь?

— Оце й моя вiдповiдь. Ми пiшли в кiно тому, що ти поставив запитання. Фiльм був вiдповiддю на твоє запитання.

Вiн збиткувався надi мною, я це вiдчував.

— Яке було моє запитання? Запала довга болiсна мовчанка.

— Твоє запитання, Рiчарде, було таке: навiть у свої найкращi часи ти нiяк не змiг дотямити, чому ми тут. Я пригадав.

— I фiльм був твоєю вiдповiддю?

— Так.

— Ну й ну.

— Ти не розумiєш, — мовив вiн.

— Нi.

— Це був гарний фiльм, — сказав вiн, — але найкращий фiльм у свiтi — це все ж таки iлюзiя. Картинки навiть не рухаються, то тiльки ввижається, нiби вони рухаються. Враження руху створює гра свiтла на пласкому екранi серед темряви, хiба нi?

— Та звiсно. — Я починав розумiти його.

— Iншi люди, будь-якi люди, що будь-де йдуть у кiно на будь-який фiльм — чому вони там, коли це тiльки iлюзiї?

— Ну, це ж розвага, — вiдказав я.

— Забава. Правильно. Це перше.

— Може бути й щось пiзнавальне.

— Добре. Завжди є щось таке. Пiзнавальне. Це друге.

— Фантазiя, втеча вiд дiйсностi.

— Та сама забава. Перше.

— Технiчнi мiркування. Подивитись, як зроблено фiльм.

— Пiзнання. Друге.

— Втеча вiд нудьги…

— Втеча вiд дiйсностi. Це ти вже називав.

— Спiлкування. Побути разом з друзями, — сказав я.

— Причина для того, щоб пiти в кiно, але не для того, щоб дивитись фiльм. Усе одно це забава. Перше.

Хоча б якi причини я називав, усе зводилось до його двох пальцiв — люди дивляться кiно або задля забави, або задля пiзнання, або з обох причин водночас.

— I кiно теж подiбне до життя, Доне, хiба не правда?

— Правда.

— Тодi чому дехто обирає погане життя, фiльми жахiв?

— Вони не тiльки йдуть на фiльми жахiв задля розваги, вони, входячи до кiнотеатру, знають, що це буде фiльм жахiв, — зазначив вiн.

— Але чому?

— Тобi подобаються фiльми жахiв?

— Нi.

— Ти їх коли-небудь бачив?

— Нi.

— Але ж дехто витрачає чимало грошей i часу, аби побачити жахи чи мелодраматичнi сцени, нуднi й нецiкавi для iнших? — Вiдповiдь на це запитання вiн залишив менi.

— Так.

— Тебе нiхто не примушує дивитись їхнi фiльми, їх нiхто не примушує дивитися твої. Це зветься «свободою».

— Але чому дехто хоче бути нажаханим? Або знудженим?

— Тому, що вони думають, нiби заслуговують на це, щоб нажахати когось iншого, або полюбляють збудження вiд жахiв, або вважають, що нудьга є неодмiнною властивiстю кiно. Чи ти повiриш, що багато людей з поважних для них мiркувань тiшаться своєю вiрою в те, що у своїх власних фiльмах вони безпораднi? Нi, не повiриш.

— Нi, не повiрю, — погодився я.

— Доки ти цього не зрозумiєш, доти й дивуватимешся, чому на свiтi так багато нещасних людей. Вони нещаснi тому, що зробили для себе такий вибiр — бути нещасними, i так воно й має бути, Рiчарде!

— Гм.

— Ми — iстоти, якi розважаються iграми i шукають забав, ми — отрута всесвiту. Ми не можемо померти, ми не можемо вiдчути болю бiльшого за той, що його викликають iлюзiї на екранi. Але ми можемо повiрити в те, що нам болить, i уявити собi це в таких болiсних деталях, у яких тiльки забажаємо. Ми можемо повiрити, що ми — жертви, яких убили й вбивають, яких кидає вiд щасливої до лихої долi.

— У багатьох життях? — запитав я.

— Скiльки фiльмiв ти бачив?

— О-о…

— Фiльми про життя на цiй планетi, про життя на iнших планетах; усе, що має час i простiр, — все це кiно i все це iлюзiя, — провадив Дон. — Але на якийсь час ми можемо чимало пiзнати i досхочу натiшитися нашими iлюзiями, хiба не так?

— Доне, як далеко сягає ця тема кiно?

— Це залежить вiд тебе. Сьогоднi ввечерi ти побачив фiльм почасти тому, що його хотiв побачити я. Багато людей обирають те чи те життя, бо дiстають втiху, роблячи щось разом. Актори сьогоднiшнього фiльму грали разом i в iнших фiльмах. Ранiше чи пiзнiше — це залежить вiд того, який з їхнiх фiльмiв ти бачив перший, але ти можеш дивитись їх одночасно на рiзних екранах. Ми купуємо квитки на цi фiльми, платимо за вхiд, погоджуючись повiрити в реальнiсть мiсця i реальнiсть часу. Нi те, нi те не є правдивим, але той, хто не захоче сплатити цю цiну, не може з’явитися на цiй планетi чи в будь-якiй просторово-часовiй системi взагалi.

— А чи iснують люди, якi зовсiм не мають нiяких життiв у просторi i часi?

— А хiба iснують люди, якi нiколи не ходять у кiно?

— Розумiю. Вони приходять до пiзнання iншими шляхами?

— Маєш рацiю, — погодився вiн, видимо задоволений мною. — Просторово-часова система — доволi примiтивна школа. Та багато людей не хоче розлучатися з iлюзiєю, навiть якщо вона їх знуджує. Вони не хочуть, щоб передчасно вмикали свiтло.

— Хто пише сценарiї цих фiльмiв, Доне?

— Якщо розпитувати самих себе, а не iнших, дивуєшся, як багато ми знаємо. Хто пише сценарiї цих фiльмiв, Рiчарде?

— Ми самi, — сказав я.

— Хто в них грає?

— Ми самi.

— Хто оператор, кiномеханiк, директор кiнотеатру, продавець квиткiв, розповсюджувач фiльмiв, хто стежить за тим, щоб усе це вiдбувалося? Хто має право в будь-яку мить увiйти в цей фiльм, змiнити в ньому сюжет? Хто може переглядати той самий фiльм знов i знов?

— Дай подумати, — сказав я. — Кожен, хто захоче?

— З тебе досить такої свободи? — запитав вiн.

— Ось чому цi фiльми такi популярнi? Адже ми iнстинктивно вiдчуваємо, що вони є паралелями нашого власного життєвого термiну?

— Може, так, а може, й нi. Хоч це й не становить великої рiзницi. А що таке проекцiйний апарат?

— Мозок, — вiдповiв я. — Нi. Уява. Наша уява, хоч би що ти казав.

— Що таке фiльм? — поцiкавився вiн.

— Ось ти й спiймав мене.

— Усе, що ми згоднi впустити до власної уяви?

— Може, й так, Доне.

— Ти можеш тримати бобiну з фiльмом у руках, — сказав вiн, — i все там буде й завершеним, i достатнiм — початок, середина, кiнець, — усе воно є там цiєї ж таки митi, тiєї ж таки мiльйонної частки секунди. Фiльм iснує поза часом, який вiн зафiксував, i якщо ти знаєш, що таке кiно, то загалом тобi вiдомо й те, що має в ньому статися, ще перед входом до кiнотеатру: там мають вiдбутися битви й народитися радiсть, з’явитися переможцi й переможенi, i любовi, i катастрофи — все там. Але щоб той фiльм тебе захопив, цiлком заволодiв тобою, щоб ти дiстав од нього найбiльшу втiху, ти повинен заправити плiвку в апарат i хвилину по хвилинi пропустити його крiзь об’єктив… Будь-яка iлюзiя потребує простору i часу для свого здiйснення. Отож ти платиш свiй десятицентовик, одержуєш квиток, влаштовуєшся в крiслi й забуваєш, що дiється поза стiнами кiнотеатру, i для тебе починається кiно.

— I нiкого насправдi не вбивають? I кров зроблено з томатної пасти?

— Нi, кров справжня, — вiдказав Дон. — Але задля бiльшого впливу на наше реальне життя, це може бути i томатна паста…

— I реальнiсть?

— Реальнiсть є свята iндиферентнiсть, Рiчарде. Матерi байдуже, яку роль грає її дитя в своїх iграх; один день воно позитивний герой, наступного дня — негативний. Суще навiть не знає про нашi iлюзiї та iгри. Воно знає тiльки себе, а нас сприймає у своїй подобi, досконалiй i довершенiй.

— Я не певен того, що хочу бути досконалим i довершеним. Розкажи про нудьгу…

— Поглянь на небо, — запропонував вiн, i це була така швидка й раптова змiна теми, що я поглянув на небо. У його височинi пропливали розiрванi пiр’їстi хмари, i перший дотик мiсячного сяйва срiблив їхнi окрайки.

— Гарне небо, — зауважив я.

— Досконале небо?

— Атож, Доне, небо завжди досконале.

— Ти кажеш, що небо завжди досконале, хоч воно й щосекунди змiнюється?

— Отакий я розумник! Правда!

— I море — завжди досконале море, а воно ж також весь час змiнюється, — правив Дон. — Якщо досконалiсть є застiй, тодi небо — це просто болото! А суще навряд чи може бути болотним пухирем.

— Суще не може бути болотним пухирем, — неуважно докинув я. — Воно досконале й повсякчас мiнливе. Атож. Беру.

— Ти взяв це вже давно, якщо наполягаєш на iснуваннi в часi. Не спиняючись, я обернувся до нього.

— Чи не нудно тобi, Доне, залишатися тiльки в одному цьому вимiрi?

— О, хiба я залишаюся тiльки в одному цьому вимiрi? — сказав вiн. — А ти?

— Чому все, що я кажу, хибне?

— А чи все, що ти кажеш, хибне?

— Гадаю, я роблю не те, що мав би робити.

— Може, ти хотiв би орудувати нерухомим майном? — запитав вiн.

— Нерухомим майном чи страхуванням.

— За нерухомiстю майбутнє. Якщо ти його прагнеш.

— Гаразд, перепрошую, — мовив я. — Я не хочу майбутнього. Анi минулого. Я невдовзi стану добрим старим Учителем Свiту Iлюзiй. Може, вже й наступного тижня, га?

— Та нi, Рiчарде, сподiваюсь, це не забере ажстiлькичасуЯ обережно поглянув на нього, та вiн не посмiхався.

Днi минали один за одним. Ми лiтали, як i ранiше, але я бiльше не переймався назвами мiст чи кiлькiстю грошей, що їх збирав з пасажирiв. Я почав вимiрювати лiто такими речами, яких навчився, розмовами, якi ми вели пiсля польотiв, i чудесами, що вряди-годи траплялися на нашому шляху, аж поки нарештi збагнув, що це нiякi не чудеса.

Пообiднi години випали спокiйнi. Лише зрiдка з’являлися поодинокi пасажири. У перервах мiж польотами я пробував випаровувати хмари.

Свого часу менi привелося працювати пiлотом-iнструктором, i я знав, що учнi завжди роблять легкi речi важкими. Може, я щось i тямив, одначе в цьому дiлi знову виявився учнем i вперто штурмував свою цiль — купчастi хмари. Та тепер я потребував бiльше теорiї, анiж практики. Тим часом Шiмода розлiгся пiд крилом «Флiта», вдаючи, нiби спить. Я легенько поплескав його по плечi, i вiн розплющив очi.

— Нiчого в мене не виходить, — поскаржився я.

— Вийде, — одрубав вiн i знов заплющив очi.

— Я стараюсь як можу, Доне! Здається, ось уже щось вийде, як хмари вiдбивають удар i набрякають ще дужче, нiж перед тим.

Вiн зiтхнув i сiв.

— Вибери менi хмару. Тiльки не дуже важку, будь ласка. Я обрав найбiльшу серед нижчих хмар, десь за три тисячi футiв од землi, що немовби набрякала бiлим димом iз самого пекла.

— Ота, що над силосною баштою, онде вона, — показав я, — та, що швидко темнiє.

Дон мовчки позирнув на мене.

— I чого це ти мене так не любиш?

— Та нi ж бо, я люблю тебе, Доне. Через те й прошу чимало. — Я посмiхнувся. — Тобi потрiбен масштаб. Та коли хочеш, пiдберу для тебе щось менше… Вiн знову зiтхнув i звiв очi до неба.

— Спробую. Ну, то котра?

Я поглянув на небо й остовпiв: величезна хмара, справжнiсiнька потвора, що несла в своєму черевi мiльйони тонн води, зникла без слiду, а на її мiсцi висявала неоковирна небесно-блакитна дiра.

— Ох ти ж! — тихо мовив я.

— Робота варта зусиль… — зауважив вiн. — А втiм, хоч як би менi кортiло прийняти вiд тебе купу похвал, мушу з усiєю вiдвертiстю зiзнатися: це легко. Вiн показав на невеликий клубок хмари над нашими головами.

— Онде. Тепер твоя черга. Готовий? Ну!

Я поглянув на те клубчасте створiння, i воно поглянуло на мене у вiдповiдь. Я подумав, що воно пiшло собi далi, подумав про порожнє мiсце там, де було це створiння, нацiлив на нього гарячi променi своєї уяви, попросив його з’явитися десь в iншому мiсцi i повiльно-повiльно, за одну хвилину, за п’ять, за сiм, хмара зрушила з мiсця. Iншi хмари побiльшали, а моя пiшла геть.

— Не дуже ти швидкий, — мовив Дон.

— Це ж моя перша вдала спроба! Я тiльки починаю! Всупереч неможливому… неймовiрному… i все, на що ти спромiгся, це зауважити, що я не дуже швидкий. Це було блискуче! I ти це знаєш.

— Дивовижно. Ти так прихилився до неї, i все ж заради тебе вона зникла.

— Прихилився! Я бомбардував цю хмару всiм, чим тiльки мiг! Кульовими блискавками, лазерними променями, пилососом завбiльшки з будинок!..

— Це прихильнiсть у негативному розумiннi, Рiчарде. Якщо ти справдi хочеш усунути хмару iз свого життя, то з цього не треба робити великого дiла. Ти лише розслаблюєшся i стираєш її iз своєї уяви. Ото й тiльки.

Ми приземлилися на величезне пасовисько поруч iз триакровим ставком для водопою та купання коней, далеко вiд будь-яких мiст, десь на межi мiж Iллiнойсом та Iндiаною. Зробимо собi вихiдний день, подумав я, i нiяких пасажирiв.

— Послухай-но, — мовив Дон. — А втiм, нi, не слухай. Стiй тихо i спостерiгай. Те, що ти побачиш, — нiяке не чудо. Почитай посiбник з атомної фiзики… Дитина цiлком може ходити по водi.

З цими словами вiн, мовби й не бачачи ставка, обернувся й пройшов на кiлька крокiв вiд берега по поверхнi води. Збоку це мало такий вигляд, нiби то був не ставок, а гаряче марево над кам’яним озером. Дон мiцно стояв на водi, i пiд його високими пiлотськими черевиками не виникло нi хвильки, нi брижика.

— Отак, — сказав вiн. — Iди й ти сюди.

Я бачив усе те на власнi очi. Це було вочевидь можливо, бо Дон справдi стояв на воднiй гладiнi, отож я й собi ступив туди, щоб приєднатися до нього. Вiдчуття було таке, нiби йдеш по чистому блакитному лiнолеумi, i я засмiявся.

— Доне, що ти зi мною робиш?

— Просто показую тобi те, чого рано чи пiзно навчається кожен, — сказав вiн, — а ти якраз опинився напохватi.

— Але ж я…

— Поглянь. Вода може бути твердою. — Вiн тупнув ногою, i почувся такий звук, наче шкiряна пiдошва вдарила об камiнь. — А може й не бути… — Вiн знову тупнув, i вода хлюпнула на його черевики. — Вловив це вiдчуття? Ану, спробуй i ти.

Як швидко ми звикаємо до чудес! Минуло менше хвилини, а я вже думав, що ходити по водi можливо, що це природно, нормально… I що тут, мовляв, такого?

— Але, якщо вода тверда, як ми можемо її пити?

— Точнiсiнько так само, Рiчарде, як ми по нiй ходимо. Вода — не тверда й не рiдка. Ти i я самi вирiшуємо, якою вона має бути для нас. Як хочеш, щоб вона була рiдкою, думай, що вона рiдка, чини так, нiби вона рiдка, пий її. А хочеш, щоб вона була повiтрям, дiй так, наче вона i справдi повiтря, — дихай нею. Спробуй.

Може, тут щось пов’язане з присутнiстю розвиненої душi, подумав я. Може, такому дано дiятись лише в певному радiусi — футiв п’ятдесят навколо…

Я став на колiна й умочив руку в ставок. Рiдина. Потiм лiг, занурив обличчя в її блакить i, щиро вiрячи, вдихнув. Дихалось теплим рiдким киснем, нiякої ядухи чи спазмiв. Я сiв i запитально поглянув на Дона, очiкуючи, що ж вiн прочитає там, у моїй свiдомостi.

— Говори, — сказав вiн.

— Чому я маю говорити?

— Бо те, що ти маєш сказати, точнiше передається словами. Говори.

— Якщо ми можемо ходити по водi, дихати нею i пити її, тодi чому ми не можемо робити те ж саме iз землею?

— Ага. Добре. Зараз побачиш…

Вiн повернувся до берега легко, без видимих зусиль, наче ступав по намальованому озеру. Та тiльки-но його нога торкнулася грунту (а на березi був пiсок i трава), почав угрузати i, ступивши кiлька коротких крокiв, занурився в пiсок аж до плечей. Так наче ставок ураз перетворився на острiв, а суходiл на море. Якусь мить Дон плив по пасовиську, що хлюпало навколо нього темними суглинковими хвилями, потiм зринув на поверхню, пiдвiвся i пiшов по нiй. I раптом це здалося чудом — побачити людину, якайде по землi!

Стоячи на ставку, я аплодував його виступу. Дон вклонився, а тодi поплескав у долонi й менi.

Я пiдiйшов до краю ставка певний, що земля — рiдка, i носаком свого черевика доторкнувся до неї. По травi колами розiйшлися брижi. А яка тут глибина грунту? Я мало не запитав про це вголос. Грунт буде завглибшки такий, який вiн має бути на мiй розсуд. Два фути, подумав я, хай буде завглибшки два фути, i я пiду по ньому вбрiд.

Я впевнено ступив на берег… занурився у нього з головою i вмить пiшов на дно, в жахливе чорне пiдземелля. Я одчайдушно виборсувався на поверхню, тамував вiддих, щосили гамселив руками, щоб дiстатися твердої води й ухопитися за край ставка.

Дон сидiв на травi i реготав.

— Ти здiбний учень. Ти про це знаєш?

— Нiякий я не учень! Допоможи менi вибратися звiдси!

— Сам вибирайся.

Я припинив боротьбу. Треба побачити землю твердою, i я одразу ж зможу видряпатись. I я побачив її твердою… i видряпався на поверхню, затвердiлу, вкриту кiркою з чорної грязюки.

— Чоловiче, ну й добряче ж ти забрьохався!

— А-а-а! — Я витрушував грязюку з чуприни, виколупував з вух. Нарештi поклав свiй гаманець на траву, пiдiйшов до рiдкої води i почистився традицiйним вологим способом.

— Здається, iснує кращий спосiб почиститись.

— Атож, можна зробити це значно швидше.

— Помовч. Сядь лишень отам, усмiхнись i дай менi самому розмiркувати.

— Гаразд.

Кiнець кiнцем, я пiшов до «Флiта» такий самий забрьоханий, перевдягся й повiсив сушитися мокрi речi.

— Рiчарде, тiльки не забудь, що ти сьогоднi вчинив. У наш освiчений час легко сприйняти це за сон чи якiсь давнi чудеса. Нiщо добре не є чудом, нiщо приємне не є сном.

— Ти кажеш, що весь свiт — це сон i часом вельми приємний. Захiд сонця. Хмари. Небо.

— Нi. Образ — це мрiя. Краса — реальнiсть. Ти здатен добачити мiж ними рiзницю?

Майже зрозумiвши його, я кивнув. А згодом крадькома зазирнув до Посiбника.

Лагiдного теплого полудня у промiжку мiж зливами ми простували вологими тротуарами, повертаючись iз мiста.

— Ти можеш проходити крiзь стiни, правда ж, Доне?

— Нi.

— Коли ти на щось вiдповiдаєш «нi», я знаю, що це «так». Це означає, що тобi не подобається, як поставлено запитання.

— Як ти вважаєш, ми загалом спостережливi? — запитав Дон.

— Проблема полягає в«пройти»чи в «стiнах»?

— Так, а ще гiрше, що твоє запитання припускає, нiби я iсную в одному обмеженому часi-просторi й рухаюся до iншого часу-простору. Сьогоднi я не маю настрою сприймати такi припущення.

Я спохмурнiв. Вiн знав, про що я запитую. То чом би не вiдповiсти прямо, замiсть примушувати мене самого вiдкривати його секрети?

— Це невеличкий засiб допомогти тобi бути точним у мисленнi, — м’яко мовив вiн.

— Гаразд. Ти можеш справити враження, нiби здатен проходити крiзь стiни, коли тобi цього захочеться. Так звучить краще?

— Краще. Та якщо ти хочеш бути точним…

— Мовчи. Я знаю, як висловити те, що маю на думцi. Ось моє запитання. Як воно виходить, що ти можеш створити iлюзiю обмеженого вiдчуття особистостi, вираженого в цiй вiрi у просторово-часовий континуум, що у виглядi твого «тiла» проходить крiзь iлюзiю матерiального обмеження, яке має вигляд стiни?

— Добре сказано, — оцiнив вiн. — Коли ти ставиш запитання належним чином, воно вже i є вiдповiддю. Хiба не так?

— Нi, запитання не може вiдповiсти само на себе. Як ти проходиш крiзь стiни?

— Рiчарде! Ти майже тримав у руках правильну вiдповiдь, а тодi розбив її на друзки! Я не можу проходити крiзь стiни… Кажучи так, ти припускаєш те, чого я аж нiяк не сприймаю, а якщо i сприйму, то вiдповiдь буде: нi, я не можу.

— Але ж, Доне, висловити все достоту як належить надзвичайно важко. Хiба ти не знаєш, що я маю на думцi?

— Виходить, як важко, то ти й не пробуєш цього зробити? Ходити теж було попервах надзвичайно важко, але ти напрактикувався, i тепер це тобi за iграшку. Я зiтхнув.

— Гаразд. Забудь про те запитання.

— Забуду. Але я теж маю запитання: а ти можеш? — Вiн поглянув на мене так, наче нiщо в цiлому свiтi його не турбувало.

— Отже, ти кажеш, що тiло — це iлюзiя i стiна — теж iлюзiя, але особистiсть — це реальнiсть, i вона не вкладається в рамки iлюзiй.

— Я такого не казав. Це сказав ти.

— Але ж це правда.

— Ну звiсно, — погодився вiн.

— Як ти це робиш?

— Рiчарде, ти нiчого не робиш. Ти бачиш, що воно вже зроблено, i край.

— Ха, як тебе послухати, то це зовсiм легко.

— Так само, як i ходити. Потiм дивуєшся, чому так важко було цього навчитись.

— Доне, проходити крiзь стiни — для мене не важко, а неможливо.

— Ти гадаєш, якщо повторювати оце «неможливо» знов i знов тисячу разiв, то важкi речi стануть для тебе легкими?

— Даруй. Це, звiсно, можливо, i я це здiйсню, коли менi випаде слушна нагода.

— Погляньте на нього, вiн ходить по водi, i йому бракує духу проходити крiзь стiни!

— То було легко, а це…

— Обстоюй свої обмеженi можливостi, i вони залишаться при тобi, — нагадав Дон. — А чи не ти тиждень тому плавав у землi?

— Плавав.

— А хiба стiна — не та сама вертикальна земля? Чи для тебе так уже важить, в якiй площинi лежить iлюзiя? Горизонтальнi iлюзiї можна здобувати, а вертикальнi — не можна?

— Здається, ти дiстаєш мене, Доне. Вiн поглянув на мене й посмiхнувся:

— Час, коли я дiстаю тебе, це той час, коли тебе треба залишити на самотi.

Останнiм будинком на околицi мiста була велика споруда з червоної цегли, в якiй мiстився зерновий склад. У мене виникло таке враження, нiби Дон вирiшив повернутися до наших лiтакiв якоюсь iншою, коротшою дорогою. I та коротша дорога лежала крiзь цегляну стiну складу. Дон рвучко повернув праворуч, просто до стiни, i раптом зник. Тепер менi здається, що якби я одразу ж повернув за ним, то теж змiг би там пройти. Та я зупинився на тротуарi й лише дивився на те мiсце, де вiн щойно стояв. Потiм простяг руку й доторкнувся до стiни: вона була всуцiль цегляна.

— Дарма, Дональде, — мовив я. — Настане день…

I почвалав сам-один до лiтакiв довгою дорогою поза складом.

— Дональде, — сказав я, дiставшись до нашого льотного поля, — я дiйшов висновку, що ти просто не живеш у цьому свiтi.

Вiн здивовано зиркнув на мене з крила, де навчався заливати бензин до баку.

— Звiсно, що нi. Ти можеш назвати менi бодай когось, хто живе в цьому свiтi?

— Як це розумiти? Чи можу я назвати когось, хто живе в цьому свiтi?Та я!Я живу в цьому свiтi!

— Чудово, — мовив вiн, так наче я самотужки спромiгся розкрити якусь приховану таємницю. — Нагадай менi, щоб я сьогоднi заплатив за твiй обiд… Мене вражає, як ти дедалi посуваєшся у своєму навчаннi.

Вiн знову пiдкинув менi загадку. В його словах не ховалось нi сарказму, нi iронiї — вiн говорив те, що думав.

— Що ти хочеш цим сказати? Звiсно, я живу в цьому свiтi. Я i ще близько чотирьох мiльярдiв iнших людей. А отти…

— О боже, Рiчарде! То ти серйозно! Все, за обiд не плачу! Нi за бiфштекс, нi за пиво, взагалi нi за що! Я подумав був, що ти добувся до головних iстин… — Дон урвав мову й подивився на мене з гнiвом i жалем. — Ти таки впевнений у цьому. Ти живеш у тому самому свiтi, що й… якийсь бiржовий маклер, еге ж? I гадаю, й твоє життя геть змiнила нова полiтика громадської безпеки, з її обов’язковим переглядом банкiвських цiнних паперiв, з iнформацiєю про вклади акцiонерiв, якi втратили п’ятдесят i бiльше вiдсоткiв на акцiях? Ти живеш у тому самому свiтi, що й шахiст, який грає в турнiрах? Цього тижня повним ходом iде вiдкритий чемпiонат Нью-Йорка за участю Петросяна, Фiшера й Брауна, якi змагаються в Манхеттенi за пiвмiльйонний грошовий приз. Тодi дозволь тебе запитати: що ти робиш тут, серед поля в Мейтлендi, штат Огайо? На своєму «Флiтi» випуску тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятого року ти приземлився на цiй фермерськiй дiлянцi, маючи важливi життєвi здобутки: дозвiл власника ферми, людей, охочих здiйснити десятихвилинну повiтряну прогулянку, технiчне обслуговування авiацiйних двигунiв фiрмою «Кiннер», смертельний страх перед грозою з градом… То скiльки людей, на твою думку, живе в цьому свiтi? Ти сказав: чотиримiльярди?I оце ти стоїш передi мною i твердиш, нiби чотири мiльярди людей не живуть у чотирьох мiльярдах окремих свiтiв, i сподiваєшся, що я тобi повiрю? — Вiн аж засапався — так швидко говорив.

— А я вже майже вiдчував смак отого бiфштекса з тертим сиром… — озвався я.

— Вибачай. Я б залюбки заплатив за нього. Та, на жаль, усе вже минулося, все позаду й мiцно забуте.

I хоч я тодi востаннє звинуватив Дона в тому, що вiн не живе в цьому свiтi, я ще довго не мiг збагнути слiв, на яких розгорнувся Посiбник:

— Усiм нам вiльно робити те, що ми хочемо, — сказав Дон того вечора. — Хiба це не просто, вiдверто i ясно? Хiба це не чудовий спосiб управляти всесвiтом?

— Майже так. Але ти забув одну вельми важливу обставину, — зауважив я.

— Он як?

— Усiм нам вiльно робити те, що ми хочемо, поки ми не завдаємо шкоди нiкому iншому, — докiрливо сказав я. — Я знаю, ти мав це на думцi, але ти мусиш говорити про це вголос.

Раптом у темрявi почувся звук незграбної ходи, i я швидко позирнув на Дона.

— Ти чув?

— Схоже на те, що там хтось… — Вiн пiдвiвся й зник у темрявi. Потiм несподiвано засмiявся i назвав якесь iм’я, але я його не розчув. — Усе гаразд, — почув я його голос. — Нi, ми будемо радi тебе бачити… Нема чого тобi тут тинятися… ходiмо, тебе щиро запрошують…

Невiдомий говорив з помiтним акцентом, не зовсiм росiйським i не чеським, а скорiше трансiльванським.

— Дякую. Менi б не хотiлося нав’язуватись…

Чоловiк, якого Дон привiв до нашого вогнища, мав вигляд, сказати б, несподiваний для отакого випадкового нiчного гостя на Середньому Заходi. Малий на зрiст, сухорлявий, чимось схожий на вовка, вiн викликав невиразний страх, хоча, опинившись у свiтлi багаття в своєму вечiрньому костюмi та чорному плащi, пiдбитому червоним шовком, i сам почувався видимо нiяково.

— Я оце проходив мимо… — сказав вiн. — Цим полем пряма дорога до мого дому…

— Хiба? — Шiмода йому явно не повiрив, певне, знав, що вiн бреше, а проте чимдуж стримувався, щоб не засмiятись уголос. Чому — я не знав, але сподiвався, що найближчим часом це з’ясується.

— Влаштовуйтесь зручнiше, — запропонував я гостевi. — Чи можемо ми чимось вам прислужитися?

Щиро кажучи, великого бажання прислужитись йому я не мав, але вiн був такий збентежений, що мимоволi збуджував почуття жалю.

Чоловiк поглянув на мене з такою розпачливою усмiшкою, що в мене аж мороз поза шкiрою пiшов.

— Так, ви можете прислужитися. Менi це доконче потрiбно, а то б я й не насмiлився просити. Чи можу я попити вашої кровi? Хоч трiшечки? Це, бачте, моя їжа. Я живлюся людською кров’ю…

Чи то винен був його акцент, чи вiн погано володiв англiйською мовою, чи я просто не так зрозумiв його, але я пiдхопився так рвучко, як давно вже не пiдхоплювався, — аж сiно у вогонь полетiло.

Нiчний гiсть вiдступив назад. Узагалi-то я мирна людина, але кремезна будова надає менi часом загрозливого вигляду. Чоловiк злякано крутнув головою.

— Вибачайте серПерепрошую! Будь ласка, забудьте, що я там казав про кров! Але, розумiєте…

— Та про що ви говорите? — я ще дужче розлютився з переляку. — Про що це в бiса ви говорите, мiстере? Я не знаю, хто ви такий, чи ви з отих вампi… Шiмода не дав менi доказати це слово.

— Рiчарде, наш гiсть щось казав, а ти його перебиваєш. Будь ласка, говорiть далi, сер, мiй друг трохи запальний.

— Дональде! — обурився я. — Цей тип…

— Замовкни!

Це так вразило мене, що я замовк i з жахом та цiкавiстю дивився на гостя, що виринув на свiтло нашого багаття зi свого рiдного мороку.

— Прошу мене зрозумiти. Це ж не мiй вибiр — народитися вампiром. Така моя нещаслива доля. У мене зовсiм мало друзiв. Щоночi я змушений добувати невеличку порцiю свiжої кровi, щоб не корчитися вiд жахливого болю, бо без неї просто не можу далi жити! Будь ласка, врятуйте мене вiд цiєї муки, я сконаю, якщо ви не дасте менi поссати трохи вашої кровi… зовсiм невеличку порцiю, бiльше пiвлiтра менi не треба…

Облизуючи губи, вiн ступив крок до мене, гадаючи, що Шiмода має надi мною якусь владу й зробить так, щоб я скорився.

— Ще один ваш крок — i кров таки проллється. Мiстере, досить вам доторкнутися до мене, i ви мертвяк.

Убивати його я, звiсно, не став би, а от зв’язав би залюбки, i тодi ми продовжили б розмову.

Та вiн, мабуть, повiрив менi, бо зупинився i зiтхнув. Потiм обернувся до Шiмоди.

— Ти досяг свого?

— Гадаю, що так. Дякую.

Вампiр позирнув на мене i всмiхнувся, цiлком невимушено, вочевидь страшенно задоволений собою — достоту актор на сценi пiд час виходу на поклони.

— Я не питиму вашої кровi, Рiчарде, — приязно мовив вiн чистiсiнькою англiйською мовою без найменшого акценту. Просто на моїх очах вiн розтавав у темрявi, так наче повiльно гасив своє внутрiшнє свiтло… За п’ять секунд вiн зник без слiду.

Шiмода знову сiв до вогнища.

— Мене завжди тiшить, коли ти не маєш на думцi того, що говориш! Мене ще трусило вiд адреналiну, що утворився в кровi, коли я ладен був зiтнутися з тим монстром.

— Доне, я не певен, що створений для такого. Може, ти пояснив би менi, що дiється. Ну ось, примiром… що це було?

— Дот — вампiр iз Трансiльванiї, — сказав вiн, наслiдуючи й перебiльшуючи акцент того прибульця. — Або точнiше, Дот бувуявною подобоювампiра iз Трансiльванiї. Якщо тобi колись захочеться щось комусь довести, а той не досить уважно тебе слухатиме, пiдхльосни його отакою невеличкою уявною подобою, аби показати, що ти маєш на думцi. По-твоєму, я перебрав мiру? З отим плащем, вовчими iклами й жахливим акцентом? Ти дуже злякався?

— Плащ був класний, Доне. Та надто вже стереотипний i явно заморський… Анiтрохи я не злякався. Дон зiтхнув.

— От i добре. Але ти принаймнi дечого досяг, а це теж неабищо.

— Чого я досяг?

— Рiчарде, в своєму гнiвi на цього мого вампiра ти чинив, що хотiв чинити, навiть знаючи, що це може завдати болю комусь iншому. Вiн жепопередивтебе, що страждатиме вiд болю, якщо…

— Вiн хотiв ссати мою кров!

— Те саме ми чинимо з iншими, коли кажемо їм, що вони завдадуть нам болю, якщо не житимуть так, як ми.

Я надовго притих, обмiрковуючи цю розмову. Я завжди вiрив, що нам вiльно дiяти на власний розсуд, тiльки якщо ми не завдаємо болю iншим, але ця засада не виправдала себе. Чогось їй бракувало.

— Те, над чим ти сушиш голову, — зауважив Дон, — загальновживаний вислiв, який часто виявляється хибним. Цей вислiв:завдавати болю комусь iншому.Ми самi обираємо, чи бути нам тими, кому завдають болю, чи нi, i нiщо iнше не має значення. Вирiшуємо ми, i бiльш нiхто. Мiй вампiр сказав тобi, що буде страшенно мучитись, якщо ти не дозволиш йому попити твоєї кровi. Це — його рiшення, твiй вибiр — дати йому кровi, не зважити на нього, зв’язати його, забити падубовий кiлок йому в серце. Якщо вiн не захоче падубового кiлка, йому вiльно чинити опiр у той спосiб, у який вiн забажає. Отак воно й ведеться: тут вибiр, там вибiр…

— Коли виходити з цього погляду…

— Слухай, — зупинив вiн мене. — Ось що важливо. Ми всi. Вiльнi. Робити. Будь-що. Усе, що хочемо. Робити.

— А ти не почуваєш себе самотнiм, Доне? — Поставити це запитання менi спало на думку в кафе у Райєрсонi, штат Огайо.

— Мене дивує, що ти…

— Стривай, — зупинив я його. — Я не доказав запитання. Ти нiколи не почуваєш себе бодай трохи самотнiм?

— Те, що ти вважаєш…

— Зажди. Ось усi цi люди — ми їх бачимо лише кiлька хвилин. Лише вряди-годи промайне в натовпi обличчя, якась гарненька, яскрава, мов зiрка, жiнка, що викликає бажання зупинитись i привiтатися, постояти з нею хвилинку, погомонiти, нiкуди не поспiшаючи. Та вона або летить зi мною як пасажирка на десять хвилин, або не летить i зникає, а наступного дня я вiдлiтаю до Шелбiвiлла i вже нiколи не зустрiну її. Це нагадує менi про мою самотнiсть. Мабуть, менi важко знайти сталих i надiйних друзiв, бо сам я несталий.

Дон мовчав.

— А може, це й не так?

— Менi вже можна говорити?

— А чого ж, говори.

Бiфштекс з булочкою в цьому кафе обгортали до половини тонким проолiєним папером, i, коли ти його розгортав, дрiбне й нiкому не потрiбне кунжутове насiння з булочки обсипалося навколо, але самi бiфштекси були смачнi. Якийсь час Дон мовчки їв, те саме робив i я, намагаючись угадати, яка ж буде його вiдповiдь.

— Гаразд, Рiчарде, ми — магнiти, так? Нi, не магнiти. Ми — залiзо, замотане в мiдний дрiт, i в ту мить, коли нам хочеться виявити свiй магнетизм, нам це до снаги. Пропускаючи нашу внутрiшню напругу крiзь обмотку, ми можемо притягувати все, що нам заманеться. Магнiтовi байдуже, за яким принципом вiн працює. Вiн — рiч у собi i за своєю природою певнi предмети притягує, а на iншi нiяк не впливає.

Я їв картоплянi пластiвцi й похмуро дивився на нього.

— Ти не згадав ще одну обставину. Як саме я це роблю?

— Ти нiчого не робиш. Пригадуєш космiчний закон? Подiбнi притягують подiбних. Просто залишайся тим, хто ти є, спокiйним, ясним, яскравим. Ми автоматично випромiнюємо сигнал, хто ми є, i щохвилини запитуємо себе: чи справдi ми робимо те, що хочемо, i робимо це тiльки тодi, коли самi собi вiдповiдаємо: «Так». Усе це автоматично вiдвертає вiд нас тих, хто не має чого навчитися вiд знайомства з нами, i привертає тих, хто має i вiд кого ми теж можемо дечого навчитися.

— Але ж це вимагає стiйкої вiри, а тим часом ти почуваєш себе таким самотнiм…

Дон якось дивно поглянув на мене поверх свого бiфштекса.

— Шахрування з вiрою? Дає нульову вiру. Що працює, то це уява.

Вiн очистив стiл, вiдсунувши вбiк сiль, смажену картоплю, кетчуп, виделки та ножi. Менi залишалося тiльки гадати, що зараз подiється i що має матерiалiзуватися перед моїми очима.

— Якщо ти маєш уяву бодай з кунжутову насiнинку, — сказав Дон, перемiщуючи взяте для прикладу кунжутове зернятко на середину вивiльненого простору, — для тебе все можливе.

Я поглянув на те зернятко, потiм на Дона.

— Хотiлося б, щоб ви, месiї, колись зiбралися разом i знайшли спiльну мову. Менi здавалося, коли проти мене повстає увесь свiт, найголовнiше — це вiра.

— Нi. Я хотiв виправити це ще тодi, коли був Месiєю, але все те скидалося на довге й важке сходження на крутосхил. Двi тисячi рокiв, п’ять тисяч рокiв тому люди навiть не мали слова для означення уяви, тож вiра була найкращим, з чим вони могли вийти до вельмиповажних громад послiдовникiв. А ще в них не було кунжутового насiння.

Я знав напевне, що в них було кунжутове насiння, але пустив цю неправду повз вуха.

— Виходить, я маю уявити собi той магнетизм? Уявити собi якусь гарненьку, розумну й загадкову жiнку, що раптом з’являється серед натовпу на сiножатi в Таррагонi, штат Iллiнойс? Я можу зробити це, але тiльки й того, вона ж iснуватиме лише в моїй уявi.

Вiн розпачливо звiв очi до неба, що його на разi замiняла бляшана стеля та холоднi неоновi свiтильники кафе «Ем i Една».

— Лише в твоїй уявi? Ну звiсно, що в уявi! Весь цей свiт iснує лише в твоїй уявi, ти хiба забув? Де твоє мислення, там i твiй досвiд. Як людина думає, така вона i є. Те, чого я боюся, приходить до мене. Думай i багатiй: творче бачення в уявi — для розваги й прибутку. Як знайти друзiв, залишаючись тим, ким ти є. Твоя уява анi на йоту не змiнює Сущого i взагалi аж нiяк не впливає на реальнiсть. Але ми говоримо про свiти братiв Уорнерiв i часи МГМ[Iдеться про вiдомi голлiвудськi кiностудiї «Уорнер бразерз» i «Метро-Голдвiн-Майєр»], чия кожна часточка є iлюзiєю i уявою. Всi тi сповненi символiв сни ми, мрiйники, прокидаючись, воскрешаємо в уявi для себе.

Дон поклав в одну лiнiю виделку та нiж, немов будував мiст мiж собою i мною.

— Ти хочеш знати, про що говорять твої сни? Для цього тобi досить подивитися на все, що оточує тебе в повсякденному життi, i запитати себе, що воно означає. У твоєму життi це — лiтаки, хоч куди б ти подався й хоч би що намагався змiнити.

— Ну що ж, Доне, твоя правда. — Я волiв би, щоб вiн зупинився, не навалював на мене все разом; одна миля на хвилину — надто велика швидкiсть для нових iдей.

— Якщо тобi сняться лiтаки, що це означає для тебе?

— Ну, скажiмо, свободу. Лiтаки ввi снi — це втеча, полiт i визволення.

— Чи виразне твоє бажання? Сон наяву — це те саме прагнення визволитись вiд усього, що прив’язує тебе до старого, — вiд повсякденних справ, влади, нудьги, земного тяжiння. Чого ти не усвiдомив — це того, що ти вже вiльний, що ти завжди був вiльний. Тобi б хоч наполовину стiльки уяви, скiльки тут кунжутового насiння, — i ти вже повноправний володар твого чарiвницького життя. Тiльки уява!.. Що ти скажеш?

Офiцiантка, що витирала посуд, раз у раз кидала на Дона допитливi погляди й дослухалася до розмови, видимо сушачи голову над тим, хто вiн такий.

— Отже, ти, Доне, нiколи не почуваєш себе самотнiм? — запитав я.

— Аж поки менi не захочеться звiдати це почуття. Я маю друзiв в iнших вимiрах, з якими час вiд часу спiлкуюся. Так само, як i ти.

— Нi. Я маю на думцi цей вимiр, цей уявний свiт. Покажи менi, що маєш на думцi ти, яви менi невеличке чудо магнетизму… Я хочу навчитися цього.

— Це ти покажи менi, — мовив вiн. — Як хочеш привнести щось у своє життя, уяви собi, що воно вже там.

— Що саме? Щось на зразок отiєї моєї гарненької жiнки?

— Будь-що. Але не жiнку. Щось невелике, для початку.

— Спробувати зараз?

— Так.

— Гаразд. Голубу пiр’їну.

Дон розгублено поглянув на мене.

— Що, Рiчарде? Голубу пiр’їну?

— Ти ж сказав: будь-що, не жiнку, щось невеличке. Вiн знизав плечима.

— Чудово. Голуба пiр’їна. Уяви собi цю пiр’їну. Виразно уяви собi кожну її лiнiю, кожний краєчок, i кiнчик, i клинчастий розрив, де вона роз’єднується, i пушок при основi. Тiльки на мить. А потiм пусти її.

Я на мить заплющив очi i побачив уявну пiр’їну: п’ять дюймiв завдовжки, переливчасту, з полиском вiд голубого до срiблястого по краях. Яскраву чисту пiр’їну, що плавала собi в темрявi.

— Якщо хочеш, оточи її золотим сяйвом. Це животворне свiтло, воно допоможе зробити образ реальним, але й сприятиме магнетизмовi.

Я облямував свою пiр’їну золотим сяйвом.

— Готово.

— Оце й усе. Тепер можеш розплющити очi. Я розплющив очi.

— Де моя пiр’їна?

— Якщо в твоїй уявi вона була ясна й виразна, то в цю мить вона входить у твоє життя подiбно до вантажного «Мака».

— Моя пiр’їна? Подiбно до вантажного «Мака»?

— Образно кажучи, Рiчарде.

Усi пополудневi години я чекав появи своєї пiр’їни, але марно. Настав вечiр. Ми вечеряли гарячим сандвiчем з iндичиною, коли я нарештi побачив її. Картинку i дрiбнi лiтери на картоннiй упаковцi з молоком.«Вироблено для молочарень Скотта фермою «Голуба пiр’їна», Брайєн, Огайо».

— Доне, моя пiр’їна!

— Я думав, ти хочеш справжню пiр’їну.

— Ну, для початкiвця й це непогано, хiба нi?

— Чи бачив ти саму пiр’їну, без усього iншого? Чи тримав її в руцi?

— Атож, саму пiр’їну, без нiчого.

— Це прояснює справу. Якщо хочеш мати те, що притягуєш до себе, треба вмiстити й себе в ту картинку. Пробач, що я не сказав тобi цього.

Примарне, дивовижне вiдчуття. Таки вийшло! Я свiдомо змагнетизував свою першу рiч!

— Сьогоднi пiр’їна, — мовив я, — а завтра цiлий свiт!

— Будь обережний, Рiчарде, — настiйно порадив Дон, — щоб потiм не шкодувати…

Я лежав на спинi пiд своїм «Флiтом», витираючи масло з нижньої частини фюзеляжу. Двигун чомусь викидав тепер менше масла, нiж ранiше. Шiмода полiтав з пасажиром, потiм пiдiйшов i сiв на траву коло мене.

— Рiчарде, як ти сподiваєшся вразити свiт, коли кожен працює, щоб заробити собi на життя, а ти день крiзь день безвiдповiдально ганяєш на своєму скаженому бiпланi, катаючи за грошi пасажирiв? — Вiн знову випробовував мене. — Це запитання, яке тобi ставитимуть ще не раз.

— Ну що ж, Доне. По-перше: я iсную не задля того, щоб вразити свiт. Я iсную задля того, щоб жити в такий спосiб, який зробить мене щасливим.

— Гаразд. А по-друге?

— По-друге, кожному вiльно робити все, що йому до вподоби, аби заробляти собi на прожиток. По-третє. Вiдповiдальний — це той, хто здатен нести вiдповiдальнiсть, здатний вiдповiдати за обраний ним спосiб життя. Iснує лиш одна особа, перед якою ми повиннi вiдповiдати. I це, звiсно…

— …ми самi, — докiнчив Дон, немовби звертаючись до натовпу слухачiв, що сидiли навколо.

— Ми навiть не повиннi вiдповiдати перед самими собою, якщо не вiдчуваємо такої потреби… i, зрештою, в безвiдповiдальностi теж немає нiчого поганого. Але бiльшiсть iз нас визнає за цiкавiше розумiти, чому ми дiємо так, а не так, чому робимо саме такий вибiр — чи то волiємо спостерiгати за птахами, чи наступити на мураху, чи робити заради грошей те, чого б нам не хотiлося робити. — Я трохи покривився. — Це надто довга вiдповiдь?

Дон кивнув головою.

— Трохи задовга.

— Гаразд… Як же можна вразити свiт?… — Я викотився з-пiд лiтака й прилiг перепочити в затiнку крил. — А що, як я дозволю свiтовi жити на його розсуд, а собi дозволю жити на власний розсуд?

Дон знову кивнув i нагородив мене радiсною i гордою усмiшкою.

— Оце ти сказав як правдивий Месiя! Просто, недвозначно, стисло й водночас начебто не вiдповiвши на запитання, аж поки хтось не завдасть собi клопоту добре помiркувати над цим.

— Ану випробуй мене ще. — Як приємно було усвiдомлювати, що мiй мозок працює точно i справно.

— Учителю, — сказав Дон, — я хочу, щоб мене любили. Я людина добра, з тих, що ставляться до iнших так, як хотiв би, щоб вони ставились до мене. А проте я досi не маю жодного друга й почуваю себе самотнiм. Як ти вiдповiси на таке?

— Здаюся, — сказав я. — Не маю i найменшого уявлення, як на це вiдповiсти.

— Що?

— Дещиця гумору, Доне, щоб пожвавити вечiр. Невинна змiна ритму, ото й тiльки.

— Пожвавлювати вечiр теж треба обережно. Проблеми — це не жарти й забавки для людей, якi прийшли до тебе, якщо вони не високорозвиненi iстоти, бо тi знають, що вони самi собi месiї. Ти маєш вiдповiдi, отож давай їх. Тiльки почни казати їм оте своє «здаюся» — i ти побачиш, як швидко гурт може припнути до стовпа i спалити людину.

Я гордовито випростався.

— Шукачу, ти прийшов до мене по вiдповiдь, i я даю тобi вiдповiдь: тут Золоте Правило не дiє. А що, якби ти зустрiв мазохiста, котрий чинить iншим те, чого б вiн бажав собi? Чи шанувальника Крокодилячого Бога, що палко жадає честi бути вкинутим живцем до ями з крокодилами? Навiть самаритянин, з якого все й почалося… як зродилась у нього думка, що знайдена ним край дороги людина потребувала, аби вiн змастив олiєю її рани? I коли той чоловiк за своїм мирним дiлом i сам зцiлився духовно i дiстав вiд нього втiху — що тодi?

Як на мене, все це звучало переконливо.

— Навiть якби Правило змiнити таким чином:Роби iншим те, чого вони самi собi хочуть, —то нам не дано знати, як хтось, крiм нас самих, хоче, щоб йому зробили. А що насправдi означає Правило i як чесно ми його застосовуємо — на це є така формула:Роби iншим те, що тобi самому до вподоби їм робити.Пiдходь з цим правилом до мазохiста — i тобi не треба буде бити його батогом, бо саме цього вiн хоче вiд iнших. I не доведеться кидати крокодило-поклонника в яму до крокодилiв. — Я поглянув на Дона. — Надто велемовно?

— Як завжди, Рiчарде. Ти втратиш дев’яносто вiдсоткiв своєї аудиторiї, поки не навчишся говорити коротко!

— А що поганого, як я i втрачу дев’яносто вiдсоткiв своєї аудиторiї? — пальнув я у вiдповiдь. — Що поганого, як я втрачу i всю мою аудиторiю? Я знаю те, що я знаю, i кажу те, що кажу! I якщо це не так — отодi вже справи дуже кепськi. А повiтряна прогулянка коштує три долари готiвкою!

— Знаєш що? — Шiмода пiдвiвся, зчищаючи з джинсiв сiно.

— Що? — нетерпляче запитав я.

— Ти щойно успiшно завершив курс навчання. I як воно тепер — почувати себе Учителем?

— Я з бiса розчарований.

Дон поглянув на мене з посмiшкою, що не пiддається визначенню.

— Звикай до цього, — мовив вiн.

Крамницi металевих виробiв завжди мiстяться в довгих будiвлях, i полицi там неначе йдуть у вiчнiсть.

Я вишукував потрiбний менi товар у темнiй глибинi полиць такої-от крамницi Гейворда. А потрiбнi менi були гайки на три восьмих дюйма, болти та пружнi шайби для хвостового костиля «Флiта». Тим часом Шiмода терпляче тинявся по крамницi, бо, певна рiч, нiяких металевих виробiв не потребував. Уся економiка збанкрутувала б, подумав я, коли б усi були такi, як вiн, i виготовляли все потрiбне з уявних форм i самого повiтря, а механiзми ремонтували без запасних частин, не докладаючи рук.

Нарештi я знайшов пiвдюжини потрiбних менi болтiв i перенiс їх до каси, де господар розважався негучною музикою. «Зеленi рукави» — мелодiя, що щасливо супроводила мене змалечку, тепер звучала на лютнi, музика якої долинала з прихованої стереосистеми — дивини для мiстечка, що мало чотири сотнi населення.

Як виявилося, це була дивина й для самого Гейворда, бо нiякої радiоапаратури в крамницi не було. Вiдхилившись на дерев’яному стiльцi бiля каси, господар сидiв i слухав, як Месiя грає на дешевiй шестиструннiй гiтарi, яку вiн узяв просто з полицi. Звук був приємний. Я тихенько заплатив свої сiмдесят три центи й залишився стояти бiля каси, наново зачарований знайомою мелодiєю. Можливо, через металiчний звук цього дешевого iнструмента, а може, через щось iнше, але та музика нагадувала про далеку туманну Англiю якогось iншого столiття.

— Дональде, це прекрасно! Я й не знав, що ти вмiєш грати на гiтарi.

— Не знав? То ти уявляєш собi, що хтось мiг пiдiйти до Iсуса Христа, дати йому в руки гiтару, а вiн сказав би: «Я не вмiю грати на цiй штуцi»? Чи сказав би вiн так?

Шiмода поклав гiтару на мiсце i вийшов на осоння.

— Або хтось заговорив би росiйською чи перською мовою. Невже ти гадаєш, що будь-який учитель, гiдний своєї аури, не зрозумiв би, про що йдеться? Чи не змiг би сiсти за кермо тягача «Д-10», чи пiдняти в небо лiтак?

— То ти справдi знаєш i вмiєш усе?

— Так само, як i ти, Я знаю тiльки те, що я знаю все.

— I я теж можу грати на гiтарi? Отак, як i ти?

— Нi, ти б грав у своєму власному стилi, який рiзнився б вiд мого.

— Як би я це робив? — Я, звiсно, не мав намiру бiгти назад до крамницi й купувати гiтару. Просто менi було цiкаво.

— Досить зректися всiх своїх обмежень та упереджень, нiби ти не вмiєш грати. Доторкайся до iнструмента так, нiби це частина твого життя в якомусь перемiнному життєвому термiнi. Знай: добре грати на гiтарi — це для тебе звичайна рiч, дай своєму пiдсвiдомому «я» опанувати твоїми пальцями i грай.

Колись я читав про навчання пiд гiпнозом: студентам навiювали, нiби вони майстри мистецтв, i вони грали, малювали i писали незгiрше за справжнiх митцiв.

— Це важко, Доне, позбутись упередження, нiби я не можу грати на гiтарi.

— Тодi й грати буде важко. Тобi будуть потрiбнi довгi роки практики, перше нiж ти наважишся дати собi дозвiл i твiй свiдомий мозок нарештi скаже тобi, що ти досить страждав, аби здобути право на добру гру.

— Чому ж тодi не треба було так багато часу, щоб навчитися лiтати? Це теж мало б бути важко, та я опанував усi навички доволi швидко.

— Ти хотiв лiтати?

— Над усе в свiтi! Нiщо iнше не мало значення! Я дивився вниз на хмари, на дим, що мирно здiймався вранцi з димарiв, i я все це бачив навiч… Ага, тепер я зрозумiв тебе. Ти хочеш сказати: «А от про гiтару ти нiколи так не думав, правда ж?»

— Ти нiколи не думав так про гiтару, правда ж?

— I оце проникливе чуття, яке володiє мною в цю мить, Доне, пiдказує менi, як навчився лiтати ти. Одного дня ти просто сiв у «Тревел-ейр» i полетiв. А перед тим нiколи й ногою не ступав до лiтака.

— Еге ж, iнтуїцiя в тебе добре розвинена.

— Ти не складав iспитiв на пiлотськi права? Нi, стривай. Ти навiть не маєш прав, так? Звичайних пiлотських прав.

Вiн якось дивно, з ледь помiтною усмiшкою поглянув на мене, так нiби я мав нахабство зажадати, щоб вiн показав менi права, а вiн знав, що може їх показати.

— Ти маєш на увазi такий собi клаптик паперу, Рiчарде? Ото i є права?

— Так, клаптик паперу.

Вiн не полiз до кишенi i не витяг гамана. Вiн лише випростав пальцi правої руки, i на долонi були пiлотськi права, наче вiн весь час носив їх у руцi, очiкуючи, коли я про них запитаю. Вони не були вицвiлi чи потертi, i я подумав, що десять секунд тому їх узагалi не iснувало.

Та я взяв їх i роздивився. То було офiцiйне пiлотське посвiдчення з печаткою департаменту транспорту, видане на iм’я Дональда Шiмоди, з його адресою в штатi Iндiана, i там значилося чорним по бiлому: «…Зареєстрований цивiльний пiлот з дозволом для польотiв на категорiях лiтакiв з одним i кiлькома моторами, слiпих польотiв та польотiв на планерах».

— А дозволу на управлiння гiдролiтаками чи вертольотами в тебе немає?

— Як виникне потреба, то буде, — запевнив мене Дон таким загадковим тоном, що я аж пирснув, не давши йому закiнчити фразу.

Чоловiк, що пiдмiтав тротуар перед парадним входом до компанiї «Iнтернешнл гарверстер» поглянув на нас i також посмiхнувся.

— А як щодо мене? — спитав я. — Менi потрiбна квалiфiкацiя пiлота транспортних рейсових лiнiй.

— Тодi ти маєш склепати свої власнi права, — вiдказав Дон.

У радiопередачi Джеффа Сайкса я побачив такого Дональда Шiмоду, якого доти не знав. Передача почалась о дев’ятiй вечора й тривала аж до пiвночi. Вели її з кiмнати, не бiльшої за годинникову майстерню. Попiд стiнами там були рiзнi циферблати, ручки, полицi з магнiтофонною плiвкою iз записами короткої комерцiйної реклами.

Сайкс почав iз запитання, чи немає чогось незаконного в польотах по країнi у старезному лiтаку й катаннi пасажирiв.

Вiдповiдь мала бути така: нi, в цьому нiчого незаконного немає, лiтаки перевiренi так само ретельно, як i реактивнi транспортнi засоби, до того ж вони безпечнiшi за бiльшiсть сучасних повiтряних кораблiв, зроблених з металевих пластин, i все, що вимагається для польотiв на них, — це лiцензiя i дозвiл фермера-землевласника. Та Шiмода нiчого цього не сказав.

— Нiхто не може заборонити нам робити те, що ми хочемо робити, Джеффе, — вiдповiв вiн.

Так, то була щира правда, але їй бракувало тактовностi, такої потрiбної в радiорозмовi з аудиторiєю, яку цiкавить: що ж це воно дiється, тi бiсовi лiтаки так i шугають довкiл. За хвилину на столi Сайкса замигтiв телефон прямого зв’язку.

— Дзвоник по лiнiї один, — сказав Сайкс. — Прошу вас, панi…

— Я в ефiрi?

— Так, панi, ви в прямому ефiрi, i сьогоднi наш гiсть — мiстер Дональд Шiмода, пiлот прогулянкового лiтака. Прошу, говорiть, ви в ефiрi.

— Добре. То ось що я хотiла б сказати цьому чоловiковi. Не кожен робить те, що вiн хоче робити, є люди, якi працюють задля прожитку й мають трохи бiльше почуття вiдповiдальностi, анiж отi карнавальнi лiтуни.

— Люди, якi працюють задля прожитку, здебiльшого роблять саме те, що їм найбiльше хочеться робити, — сказав Шiмода. — Достоту так, як i люди, що живуть з гри…

— У святому письмi говориться: «…в потi чола твого їстимеш хлiб твiй».

— Ми вiльнi робити й це, якщо захочемо.

— Роби своєНабридло слухати людей, подiбних до вас, якi знай повторюють: роби своє, роби своє! Це вони нинi руйнують свiт. Погляньте на те, що сталося з природою, з рiчками й океанами!

Шiмода мав з пiвсотнi рiзних варiантiв вiдповiдi, але жодним з них не скористався.

— Ну й нехай собi свiт руйнується, — заявив вiн. — Iснують мiльярди iнших свiтiв, якi ми можемо створити i з яких можемо вибирати. Поки людям потрiбнi планети, будуть їм планети, на яких вони житимуть.

Навряд чи Дон сподiвався заспокоїти цим спiврозмовницю, i я поглянув на нього з подивом. Вiн говорив, виходячи iз своєї точки зору перспективи численного ланцюга життiв i знання, що вкладається тiльки в пам’ятi Учителя. А спiврозмовниця, природно, вважала, що їхнi дебати стосуються реальностi саме цього свiту, де народження — це початок, а смерть — кiнець. Дон знав про це… але чому ж вiн на це не зважав?

— I все гаразд, еге ж? — вигукнула спiврозмовниця. — I нема на землi нiякого зла, нiякого грiха, що повсякчас чатує на нас? Це вас не обходить?

— Тут немає нiчого такого, чим можна було б занепокоїтись, панi. Ми бачимо лиш одну-єдину цяточку з усього того цiлого, що є життям, та й то вона, ця цяточка, уявна. Все зрiвноважується, i нiхто не страждає, i нiхто не помирає без власної згоди. Нiхто не робить того, чого не хотiв би робити. Немає добра i немає зла поза тим, що робить нас щасливими i що робить нас нещасними.

Жодне його слово не заспокоювало жiнку бiля телефону. I раптом вона урвала розмову й просто запитала:

— Звiдки ви все це знаєте? Звiдки ви знаєте, що це — правда?

— Я не знаю, що це правда, — вiдповiв Шiмода. — Я в це вiрю, бо така вiра дає менi втiху.

Я приплющив очi. Вiн мiг би сказати, що випробовував це i все воно справдилося: зцiлення, чудеса, життєвий досвiд, який робив його мислення правдивим i дiйовим. Та Дон нiчого цього не сказав. Чому?..

Була причина. Я широко розплющив очi — бiльша частина кiмнати потопала в сутiнi, i я бачив тiльки невиразний, наче розмитий силует Шiмоди, що нахилився до мiкрофона. Говорив вiн одверто, безжально, навiть не пробуючи допомогти бiдолашним слухачам зрозумiти те, що вiн каже, й не залишаючи їм вибору.

— Кожен, хто має якусь вагу, кожен, хто спiзнав щастя, кожен, кому дано хоч якийсь хист у цьому свiтi, завжди був, є i буде святою себелюбною душею, що живе заради своїх найкращих власних iнтересiв. I немає тут нiяких виняткiв.

Вечiр швидко минав, i одразу ж зателефонував ще один слухач, цього разу чоловiк.

— СебелюбноюПане, а ви знаєте хто такий антихрист? Шiмода на мить посмiхнувся й розпружився на своєму стiльцi. Здавалося, вiн особисто знав цього слухача.

— Може, ви менi повiдаєте, — мовив Дональд.

— Христос сказав: ми маємо жити заради нашого ближнього. Антихрист каже: будь себелюбний, живи для себе, а iншi хай iдуть хоч до пекла.

— Чи до раю, чи ще куди-iнде, куди їм забажається.

— Ви небезпечний, ви це знаєте, пане? Що буде, як кожен, хто вас слухає, робитиме тiльки те, що йому заманеться? Що, по-вашому, тодi станеться?

— По-моєму, тодi це буде чи не найщасливiша планета в цьому куточку галактики, — вiдказав Шiмода.

— Пане, навряд чи я хотiв би, щоб мої дiти почули оцi вашi розумування.

— А що вашi дiти волiли б почути?

— Якщо всi ми вiльнi робити те, що нам заманеться, тодi й я вiльний прийти на оте льотне поле з рушницею i розтрощити вашу дурну довбешку.

— Авжеж, ви вiльнi зробити це.

Лунко клацнула кинута на важiль трубка. Тепер десь у мiстi був щонайменше один розлючений чоловiк. Iншi, в тiм числi й розлюченi жiнки, i далi проривалися на зв’язок: на пультi свiтились i мигтiли всi лампочки.

Зовсiм не доконче все мало обернутися отак. Шiмода цiлком мiг висловити те саме, але в iнший спосiб, не заїдаючись iз слухачами.

У менi нуртувало те саме передчуття, яке виникло отодi i в Трою, коли натовп розпався i оточив Дона. Було цiлком зрозумiло, що нам час забиратися геть iз тих мiсць.

Тут, у радiостудiї, Посiбник був безпорадний.

Джефф Сайкс повiдомив усiх i кожного, хто ми такi, i що нашi лiтаки стоять на полi Джона Томаса на дiлянцi 41, i що вночi ми спимо пiд крилами своїх машин.

Я вiдчував, як накочуються хвилi гнiву мiсцевих жителiв, охоплених страхом за моральнiсть своїх дiтей та тривогою за майбутнє американського способу життя, i це аж нiяк не викликало в мене захвату. До закiнчення передачi залишалося пiвгодини, а справи йшли тiльки на гiрше.

— Знаєте, пане, я думаю, що ви просто дурисвiт, — заявив наступний абонент.

— Звiсно, я дурисвiт! У цьому життi всi ми — дурисвiти, всi ми вдаємо iз себе щось таке, чим насправдi не є. Ми — не тiла, що тиняються по свiту, ми — не атоми й молекули, ми — езнищеннi безсмертнi iдеї Сущого, незалежно вiд того, що ми там собi мислимо…

Вiн мав би перший сказати менi, що я вiльний покинути його в разi незгоди, та вiн би тiльки посмiявся з моїх побоювань, що розлючений натовп iз смолоскипами в руках уже чатує бiля наших лiтакiв, щоб пiддати нас суду Лiнча.

Опiвднi, перед тим, як з’явилися першi пасажири, Дон зупинився бiля крила мого лiтака.

— Ти пригадуєш, що ти сказав, коли збагнув мою проблему: що нiхто не слухатиме мене, хоч би скiльки чудес я звершив?

— Нi.

— А взагалi, тi часи пам’ятаєш, Рiчарде?

— Ну звiсно, що пам’ятаю. Ти мав тодi такий самотнiй вигляд. Раптом, нi з сього, нi з того. А от що я тодi казав, не пригадую.

— Ти сказав, що коли я залежу вiд того, чи уважно слухають мене люди, то й моє щастя залежить вiд когось iншого. Ось те, чого я прийшов сюди навчитися:не має значення, чи я спiлкуюся, чи нi.Я обрав увесь цей життєвий термiн, щоб подiлитися з ким-небудь таємницею методу, за яким збудовано цей. свiт, але я мiг обрати його й задля того, щоб нiчого не сказати. Сущому не потрiбно, щоб я повiдав людям, як воно дiє.

— Це очевидно, Доне. Таке я мiг тобi сказати.

— Красно дякую. Я знайшов думку, дiйти якої менi коштувало цiлого життя, це, сказати б, пiдсумок усього, а вiн кидає: «Це очевидно, Доне».

Вiн засмiявся, але водночас i посмутнiв, i в ту мить я не мiг пояснити чому.

За день перед тим Посiбник давав самi застереження.

Якусь хвилю це був звичайний собi невеличкий гурт людей, що чекали своєї черги полiтати. Лiтак Шiмоди пiдрулив до них i плавно зупинився. Пасажирiв обвiяло вихорем вiд пропелера. Я спостерiгав цю повсякденну сцену з верхнього крила «Флiта», де заливав бензин у бак. А наступної митi розлiгся схожий на вибух звук, неначе лопнула шина. Натовп теж наче вибухнув i кинувся навтьоки. Та шини «Тревел-ейра» залишилися цiлiсiнькi. Як i ранiше, торохкотiв на холостих обертах мотор. Але в перкалi пiд пiлотською кабiною зяяла дiра, з фут завширшки. Шiмоду притиснуло до протилежної стiнки, голова його впала на груди, тiло було нерухоме, так нiби вiн нагло помер.

Менi вистачило кiлькох тисячних часток секунди, щоб збагнути: Дональда Шiмоду пiдстрелили, — i ще мить пiшла на те, щоб вiдкинути канiстру, зiскочити з крила й побiгти до нього. Це скидалося на епiзод з кiнофiльму чи любительської вистави: чоловiк з рушницею чимдуж бiг разом з усiма так близько вiд мене, що я мiг би зарубати його шаблею, коли б мав її. Тепер я пригадую, що в ту мить навiть не звернув на нього уваги. Я не був нi розлючений, нi приголомшений, нi нажаханий. Єдине, що тодi важило, — якнайшвидше добiгти до кабiни «Тревел-ейра» i поговорити з моїм другом.

Вiн мав такий вигляд, наче в нього влучила бомба: лiва частина тiла являла собою шмаття шкiри й одягу, м’яса й кровi, суцiльне вологе червонясте мiсиво.

Голова його прихилилась до ручки бензопiдсосу, бiля нижнього правого кутка приладової панелi, i менi подумалося: якби вiн застебнув ременi безпеки, його б не кинуло так далеко вперед.

— Доне! Все гаразд? — То була мова дурня.

Вiн розплющив очi i усмiхнувся. Його обличчя було забризкане кров’ю.

— Рiчарде, як усе воно виглядає?

Коли я почув його голос, менi враз полегшало. Коли вiн мiг говорити, коли вiн мiг думати, то все мало бути добре.

— Розумiєш, якби я не знав тебе краще, друже, я б сказав, що ти маєш деякi проблеми.

Дон не поворухнувся, лише голова його трохи сiпнулась, i раптом я злякався знов — i не так кривавого мiсива, як оцiєї нерухомостi.

— Не думав, що ти маєш ворогiв.

— Я й не маю їх. Це був… друг. Краще не мати… Деякi ненависники привносять всiлякi прикрощi… в своє життя… вбиваючи мене.

Крiсла й боковi панелi кабiни рясно заюшила кров. Тiльки вiдмити «Тревел-ейр» буде неабияка морока, хоча сам лiтак не зазнав великих пошкоджень.

— Це мало статися, Доне?

— Нi… — вiдказав вiн ледь чутно, майже видихнув. — Та я думаю… менi до вподоби драми.

— Ну ж бо, берися до дiла! Зцiлюйся! З таким натовпом нам вистачить роботи до вечора!

Але поки я отак жартома пiдбадьорював його, мiй друг Дональд Шiмода, попри всi свої знання та усвiдомлення реальностi, посунувся ще на один останнiй дюйм до ручки бензопiдсосу i пустився духу.

У вухах менi загуркотiло, свiт похитнувся, i я ковзнув униз по роздертому фюзеляжу в червону й вологу вiд кровi траву. У мене було таке вiдчуття, нiбито вага Посiбника в моїй кишенi перехилила мене набiк, а коли я торкнувся землi, вiн випав, i вiтер почав повiльно гортати його сторiнки.

Я механiчно пiдняв книжку. Отак воно й закiнчується, подумалося менi, i, виходить, усе сказане Учителем, — лише краснi слова, що неспроможнi врятувати його вiд першого ж нападу якогось скаженого собаки серед фермерського поля?

Тричi я мусив перечитати тi рядки, перш нiж повiрив, що саме їх бачу на сторiнцi.

Пiд осiнь я помандрував на пiвдень разом з теплим повiтрям. Добрих полiв там траплялося не багато, але гурти пасажирiв дедалi зростали. Люди завжди любили лiтати в бiпланах, i в цi осiннi днi дедалi частiше зупинялися погомонiти й пiдсмажити зефiр на моєму похiдному вогнищi.

Часом тi, хто не був дуже хворий, але мав клопiт iз здоров’ям, казали, що пiсля розмов зi мною почували себе краще, i наступного дня люди поглядали на мене з подивом i цiкавiстю. I не раз я дочасно покидав такi мiсця.

Нiяких чудес не траплялося, хоч тепер мiй «Флiт» лiтав краще, нiж будь-коли, i витрачав менше пального. Вiн бiльше не розбризкував масло, не трощив комах пропелером i вiтровим склом. Певна рiч, їх поменшало у холодному осiнньому повiтрi, а може, тi малi створiння так порозумнiшали, що свiдомо ухилялися вiд зiткнень.

I все-таки, один з потокiв часу зупинився для мене того лiтнього дня, коли застрелили Шiмоду. То був фiнал, якого я не мiг анi збагнути, анi до кiнця в нього повiрити. Враження того дня нуртували в менi, i я переживав його знов i знов, тисячу разiв, сподiваючись, що фiнал якось змiниться. Але марно. Чого я мав навчитися того жахливого дня?

Одного вечора, вже наприкiнцi жовтня, я раптом чогось злякався, покинув чергу пасажирiв у Мiссiсiпi й приземлився на маленькому майданчику, якраз такому, щоб посадити «Флiт».

I знову, перед тим як заснути, я повернувся думкою до тих останнiх хвилин: чому Дон помер? Для цього не було нiякої причини. Якщо вiн сказав менi правду…

Я не мав нiкого, з ким мiг би поговорити так, як ми говорили з Доном, не мав у кого повчитися, на кого пiти в словесний наступ, пустивши в дiло свiй новонабутий гострий розум. Говорити iз самим собою? Але ж я не був i наполовину такий дотепний, як Шiмода, котрий, навчаючи мене, раз у раз вибивав грунт з-пiд моїх нiг майстерними прийомами духовного карате.

Розмiрковуючи про всi цi речi, я заснув, а заснувши, побачив сон.

Вiн стояв на луговiй травi навколiшках, спиною до мене, залатуючи прострелену з рушницi дiрку в борту «Тревел-ейра». Бiля його нiг стояла бляшанка олiйного лаку, а в руках вiн тримав сувiй авiацiйного перкалю марки «Гренд-А».

Я знав, що це сон, i водночас знав, що це правда.

— Доне!

Вiн неквапом пiдвiвся i обернувся до мене, усмiхаючись моєму смутковi i моїй радостi.

— Привiт, друже! — мовив вiн.

Я ледь бачив його крiзь сльози. Не було смертi, не було нiякої смертi, i цей чоловiк залишався моїм другом.

— Дональде… ти живий! Що ти тут робиш? — я пiдбiг, обiйняв його i вiдчув пiд руками живу плоть. Я дотикався до шкiри його льотної куртки, чимдуж стискав його м’язистi плечi.

— Е, — мовив вiн. — Хочу якось залатати цю дiрку.

Я був страшенно радий його бачити, i все уявлялося можливим.

— Лаком i перкалем? — запитав я. — Ти намагаєшся полагодити лiтак лаком i перкалем? А чом не так, як колись:раз —i все справне, все до ладу… — Я провiв рукою над дiркою iз закривавленими краями, а коли забрав руку, дiрка зникла без слiду — був лише чистий, пофарбований, лискучий як дзеркало, борт лiтака, обтягнутий вiд носу до хвоста цiлiсiньким, без жодного шва, перкалем.

— То он як ти це робиш! — сказав Шiмода, i його темнi очi заблищали гордiстю за колишнього нетямкого учня, який нарештi став таким добрим духовним механiком.

Мене самого це анiтрохи не здивувало: увi снi тiльки так i слiд було виконувати марудну роботу.

Бiля крила палало вранiшнє вогнище, над яким була сяк-так примощена сковорiдка.

— Ти готуєш їжу, Доне! Я нiколи ще не бачив, щоб ти куховарив. Що там у тебе смажиться?

— Хлiб, — буденним тоном мовив вiн. — Останнє, що я хотiв зробити у своєму життi, то це показати тобi, як треба його пекти.

Вiн одкраяв кишеньковим ножиком два шматки й один подав менi. Смак того хлiба я вiдчуваю i досi, навiть тепер, коли пишу цi рядки — смак тирси й засохлого конторського клею, розiгрiтого на смальцi.

— Що скажеш? — спитав вiн.

— Доне…

— Помста привида. — Дон посмiхнувся до мене. — Я додав туди трохи тиньку, — вiн поклав свiй шматок назад на сковорiдку, — аби нагадати тобi: якщо ти колись знову надумаєш заохотити кого-небудь до навчання, роби це за допомогою свого знання, а не спеченого тобою хлiба. Гаразд?

— Нi! Любиш мене, то люби i мiй хлiб! Хлiб — основа життя, Доне!

— Дуже добре. Але запевняю тебе: твоя перша вечеря з будь-ким буде й останньою, якщо ти годуватимеш його цiєю основою. Ми розсмiялися. Я мовчки дивився на нього.

— Доне, з тобою справдi все гаразд?

— А ти думав, що я мертвий? Пiдiйди ближче, Рiчарде.

— I це не сон? Я не забуду, що бачу тебе зараз?

— Нi, це сон. Тут iнший час-простiр, а кожний iнший час-простiр — це сон для доброго розсудливого землянина, що ним ти ще якийсь час побудеш. Але ти запам’ятаєш цей сон, i вiн змiнить твоє мислення i твоє життя.

— Чи побачу я тебе знову? Чи повернешся ти назад?

— Навряд. Я хочу видобутися поза час i простiр… Та, власне, уже й видобувся. Але мiж нами iснує зв’язок, мiж тобою i мною та iншими членами нашої родини. Тебе зупинили деякi проблеми, закарбуй це в своїй пам’ятi i спи собi. Якщо захочеш, ми ще зустрiнемося тут, бiля лiтака, i поговоримо про них.

— Доне…

— Що?

— Чому рушниця? Чому так сталося? Я не вбачаю нiякої сили i слави в тому, що тобi розтрощили серце пострiлом з рушницi. Вiн сiв на траву пiд крилом.

— Я ж не уславлений Месiя, Рiчарде, отож i не повинен був щось комусь доводити. А що тобi потрiбна практика, аби тебе не вражали i незасмучували такi прояви, —суворо додав вiн, — то ти можеш скористатися з деяких кривавих видовищ. Та й для мене це забава. Умерти — це нiби пiрнути спекотного дня в глибоке озеро. Спершу вiдчуваєш шок вiд рiзкої змiни температур, миттєвий бiль, а потiм починаєш пливти i вже сприймаєш це як реальнiсть. Та пiсля багатьох пiрнань приїдається навiть шок.

Вiн довго мовчав, тодi пiдвiвся.

— Лише поодинокi люди щиро цiкавляться тим. що ти маєш сказати, i це природно. Рiвень Учителя не оцiнюється величиною натовпу, який вiн збирає.

— Доне, я спробую, обiцяю тобi. Але тiльки-но вiдчую, що це дiло не дає менi задоволення, одразу ж пiду без вороття.

Нiхто не доторкався до «Тревел-ейра», але його пропелер крутнувся, двигун випустив клубок холодного блакитного диму, i лугом розлiгся густий звук.

— Обiцянку прийнято, але… — Вiн поглянув на мене i всмiхнувся, нiби чогось не розумiв.

— Прийнято, але що? Говори. Скажи менi. В чому рiч?

— Ти не любиш натовпу, — вiдповiв Дон.

— Коли вiн напосiдає — нi. Я люблю розмову, обмiн думками, але оте обожнювання, крiзь яке ти пройшов, i залежнiсть… Сподiваюся, ти не проситимеш мене… Я вже пiшов геть…

— Може, я просто дурень, Рiчарде, i не бачу чогось очевидного, що ти бачиш добре, але якщо я не бачу його, то скажи менi, будь ласка, що поганого, коли ти записуєш це на паперi? Чи iснує правило, за яким Месiя не може записувати те, що, на його думку, є iстиною, речi, якi давали б йому втiху, працювали на нього? А потiм, якщо людям не сподобаються його слова, вони замiсть того, щоб убити його, зможуть спалити його слова й розкидати попiл дрючками. А якщо сподобаються, вони зможуть читати тi слова й iншим разом, в iншi часи, чи писати їх на дверцятах холодильника, чи бавитись тими думками, якi матимуть для них сенс. Хiба є щось погане в письмi? Та, може, я просто дурень.

— Ти маєш на думцi книжку?

— А чом би i нi?

— А ти знаєш, яка топраця?..Я пообiцяв собi, що бiльш нiколи не напишу жодного слова!

— А, вибачай, — сказав Дон. — Тодi iнша рiч. Я цього не знав. — Вiн ступив на нижнє крило лiтака, потiм сiв у кабiну. — Гаразд. До зустрiчi. Бувай здоровий i все таке iнше. Не давай натовповi добратися до тебе. То не хочеш писати книжку, ти певен?

— Нiзащо, — вiдповiв я. — Нiзащо, жодного слова.

Вiн знизав плечима, натягнув пiлотськi рукавицi, тодi натис на педаль газу, мотор загуркотiв, мене обдало вихорем повiтря, i я прокинувся пiд крилом свого «Флiта», а той гуркiт зi сну все ще вiдлунював менi у вухах.

Я був сам-один, поле нiмувало, i перший осiннiй снiжок тихо падав у свiтанковому повiтрi на зелений обшир довкола.

А потiм, ще не зовсiм прокинувшись, я дiстав свiй зошит для записiв i знiчев’я, задля розваги почав писати про одного Месiю у свiтi iнших людей, про мого друга:

Шановнi українськi друзi!

Яка то була приємнiсть — дiзнатися, що «Iлюзiї» друкуватимуться в Українi, що ви матимете можливiсть зустрiтися з моїм другом — «месiєю мимоволi».

Праця письменника полягає в тому, щоб його iдеї чiтко звучали в словах i не перейматися долею книги, усвiдомлюючи, що коло захоплених цими iдеями читачiв завжди утворюється випадково.

Однак цього разу, коли мiй твiр з’являється у вашiй республiцi вперше, мене це справдi хвилює — як ви поставитесь до мого дивного героя? Чи радянськi люди так само, як i американцi, замислюються над питаннями — звiдки ми прийшли i куди прямуємо? Чи так само ви зачарованi й наляканi блискавками i громами, якi зачаровують i лякають нас? Там, на iншому боцi земної кулi, я затамовую подих i чекаю на ваш присуд, точно з таким же вiдчуттям, яке володiло мною пiд час лiтературного дебюту в моїй країнi.

23 сiчня 1989 року

Рiчард БАХ

Iстсаунд, Вайомiнґ, США

За традицiєю, у замiтках такого штибу пропонується ключ до розумiння твору. Я цього не робитиму, позаяк певен, що чимало читачiв розшифрує потаємний iєроглiф «Iлюзiй» набагато краще за мене. Та оскiльки менi пощастило «спiлкуватися» з цим твором тривалий час, гадаю, що читача можуть зацiкавити деякi факти i подробицi його створення, а також спостереження перекладача.

…Починаючи з 1965 року, Рiчард Бах (в американськiй пресi стiйко побутує теза, що вiн — прямий нащадок Йоганна-Себастьяна Баха), пiлот за професiєю i письменник, який ще не здобув визнання, щолiта вирушав у подорож над смарагдовими луками на власноруч вiдремонтованому старенькому бiпланi «Флiт». Возив iз собою ящик з продуктами, ночував пiд крилом лiтака, катав фермерiв.

«Навiть там, на Середньому Заходi, коли я, траплялося, лежав на спинi i вчився розганяти хмари, ця iсторiя постiйно крутилася у мене в головi… а що було б, коли раптом тут з’явився дехто, хто мiг би розповiсти, як влаштовано мiй свiт i як ним управляти, — писав Рiчард Бах. — А якби я раптом зустрiв того, хто так далеко пiшов шляхом… що якби новий Сiддхартха чи Iсус з’явився в нашому часi, маючи владу над iлюзiями цього свiту, тому що вiн знає реальнiсть, яка стоїть позаду них? А що, коли б я мiг зустрiтися з ним, якби вiн лiтав на бiпланi i приземлився на цьому ж лугу, що i я? Що б вiн сказав, який би вiн був?»

Ця iдея нуртувала в душi письменника-пiлота майже десять рокiв (пригадаймо, що й iдея «Чайки на ймення Джонатан Лiвiнгстон», вiдколи вперше блискавкою сяйнула на туманному березi одного з каналiв у Калiфорнiї — бiлокрилий птах тодi нiби вимовив загадковi слова: «Чайка Джонатан Лiвiнгстон», — реалiзовувалась у книгу довгих вiсiм рокiв). Його Месiя то на довгий час зникав, то повертався i починав дiяти в несподiваних напрямах. «Можливо, вiн не був схожий на Месiю, що з’являвся на забруднених машинним мастилом та плямами вiд трави сторiнках мого бортового журналу, можливо, вiн не сказав би нiчого iз сказаного в цiй книзi… але… вiн став дуже реальною особою».

Бах зiзнається, що не любить писати книги: «Якщо я тiльки можу повернутися до будь-якої iдеї спиною, залишити її там, у темрявi, за порогом, то я не вiзьму в руки перо. Але час вiд часу передня стiна раптово з гуркотом розвалюється, обсипаючи все довкiл водоспадом скляних бризок та цегляною кришкою, i хтось, переступивши оце все смiття, хапає мене за горлянку i нiжно промовляє: «Я не вiдпущу тебе, доки ти не втiлиш мене словами i не запишеш їх на папiр». Ось так я i познайомився з «Iлюзiями».

Праця над повiстю просувалася повiльно, велася фрагментарно. Замiтки i цiлi уривки записувалися на зворотi льотних карт, у ресторанах на серветках. А потiм автор зник для всiх своїх друзiв i родичiв — вiн здмухнув пил з друкарської машинки, щоб на самотi писати i без кiнця переписувати «Iлюзiї». «Я не такий вже великий письменник, — зiзнавався Рiчард Бах, — але я фантастичний переписувач».

Як сам автор оцiнює своє дiтище? Ще пiсля «Чайки» вiн застерiгав критикiв i пресу, аби вони не сприймали притчу аж так «урочисто пiднесено». Трохи фантазiї i гумору в цiй справi зовсiм не зашкодить, а трагедiї i драматизм вiн вважає зовсiм недоречними, «Iлюзiї» ж для нього «надзвичайно свiтла книга». Автор пiдкреслював, що його Месiя говорив: «Ми притягуємо в наше життя те, про що думаємо, i якщо все це так, то iснує якась причина того, що цей момент прийшов у моє життя… i у ваше теж. Мабуть, не має нiчого випадкового в тому, що ви зараз тримаєте в руках цю книгу; мабуть, у цих пригодах є щось таке, заради чого ви її зустрiли. Я гадаю, що це так».

Чи не правда знайомий мотив? Пригадуєте, як у Блока: «Все, що людина хоче, неодмiнно здiйсниться, а якщо не здiйсниться, то й бажання не було. А якщо здiйсниться не те, розчарування тiльки уявне — здiйснилося саме те!»

Працюючи над перекладом i заглиблюючись у пiдтекст, я повсякчас ловив себе на думцi, що в цiй книзi, крiм Месiї, Учителя, друга, який може дати могутнiй поштовх для самовдосконалення, присутнiй iнший, можливо, й сильнiший герой — той, що сидить у кожному з нас; той потенцiал внутрiшньої снаги, який розкривається в лихi години випробувань; те, про що Микола Рерiх говорив так: «Iснує межа слiв, але не iснує межi почуттiв та вмiстилища серця». Такi книги примножують сили людини, i пiсля її прочитання рефреном звучить звернення до простих людей: «А я вам кажу, ви — боги».

Валерiй ГРУЗИН