Принеси те — не знаю що…

…У той день, коли Іван Гук знайшов на старій козацькій могилі осиротіле лисеня, Віра Гармашівна тремтячим голосом призналася в своєму коханні. Голова дивився в її розпашіле, схвильоване личко, і пекуча жарина біля серця розжеврювалася все сильніше і сильніше. Що сказати їй, що відповісти на чисте, незатьмарене почуття? Прийняти її безцінний подарунок, не зважаючи на те, що стануть говорити односельчани, батьки, вчителі? Людський поговір — дурниці, але прірва часу, що розділила їх, чи не надто далеко розвела стежки? Сьогодні вона захопилася його думками, ідеями, енергією планів та замірів, а завтра? Він — уже сформований плід, що жадає лягти в грунт і зростити нову парость, а вона — ще лише женеться, мов пагін, угору, до подиху весняного вітру, до травневих дощів і громовиць.

— Дівчинко, — сумно сказав він, пестячи принишкле лисеня, — ти сама не відаєш, що твориш. Я щасливий тим, що твоє серце так високо оцінило мене. Повір, моя душа святкувала б, вводячи до світлиці таку дружину. Тільки чому ти не народилася на десяток років раніше?

— Іване Васильовичу, — ледве вимовила Віра, переплітаючи русу косу і потупивши очі в землю, — навіщо ви говорите про час? Що таке день, рік або навіть вічність? Хто скаже, де й коли мають зустрітися друзі на стежці життя? Моя присутність приємна вам?

— Як мовчання Землі.

— То мені найкраща відповідь. Не шукайте заперечень. Я прошу — дозвольте приходити до вас, допомагати. Я хочу слухати ваші думи про землю, про зорі, про світ зела і квітів, хліба й садів. Я буду вірним супутником. Ви ж самі сказали, що земля осиротіла, вона чекає нових дітей, котрі щиро полюблять її. А коли ви відчуєте, що моя присутність… що я не буду обтяжлива для вас кожноденно, тоді згадайте, що проста й щира дівчина Віра насмілилася сказати вам про свою любов. Не забудьте моїх слів, рідний, втомлений чоловіче…

…Минуло літо, осінь. Віра поступила на заочне відділення Сільськогосподарської академії, залишившись працювати в колгоспі. При агротехнічній лабораторії Іван Гук організував курси, і дівчата й хлопці, котрі залишилися після закінчення десятилітки в селі, любили слухати цікаві лекції голови колгоспу, який не обмежував своїх бесід лише агрономічною тематикою, а намагався показати молодим співробітникам космічне значення грунту, гумусу, сільського господарства, малював билинний образ віковічного Микули Селяниновича, як вселенського генія, що має засіяти земним зелом далекі планети, мертві світи.

От і сьогодні, в буряний листопадний вечір, після суто спеціальних занять по визначенню кислотності грунтів, молоді слухачі повернули розмову у філософське річище, жадаючи знати думку голови про космічне майбуття Землі: чи пощастить оберегти екологічну цілість біосфери, чи зусилля по захисту природи будуть успішні? І якщо розум переможе, то куди попрямують наші онуки?

Іван звернув їхню увагу на марність формального підходу до проблем «захисту» та «збереження» екологічної рівноваги. Ще й досі побутує думка прагматична, обивательська, примітивна: нам поки що вистачає «харчу», «палива», то треба подбати й про своїх нащадків, щоб і їм було що «їсти» і було чим «палити». Це не тільки принципово неправильна думка, а й шкідлива. Треба подивитися на динаміку всієї біосфери, як на існування власного тіла. Адже ми не відділяємо, скажімо, інтересів нейронів мозку від інтересів соматичних клітин шкіри, або печінки, або серцевої тканини? Для цілості кожна частка організму рівноцінна й важлива. Окрім того, ми забуваємо, що треба визначити наш статус у Всесвіті: хто ми, що, звідки й куди? Це не марне запитання, не схоластика. Це питання питань. Адже ми досі не відаємо, яке співвідношення живого пласта Геї-Землі і мертвого Космосу. Що означає поява живого поміж грандіозними мінеральними океанами безмірності? Чи життя «чуже» в цих океанах, чи воно викохується в лоні так званого мертвого середовища, як суджений плід буття взагалі? Чи життя самодостатнє на планеті, а чи потребує експансії у всесвіт, потребує зростання, як кожне дерево, а отже — вимагає розповсюдження увсібіч. І тоді ми — люди — визначаємося в цьому завданні, як основні учасники такої інтродукції, такого розселення. Лише знаючи все це і багато інших подробиць власного статусу, ми збагнемо сутність життя і своє людське покликання, а отже — таємницю своєї появи у нескінченному космосі…

Вислухали Івана Гука з неослабною цікавістю, тамуючи подих. В паузах чутно було, як за вікнами лабораторії шаленів осінній вітер, і така буряна погода якось особливо співзвучала неквапній розповіді про таємниці життя, надаючи кожному слову глибокого, нетлінного значення.

Ззаду піднялася худенька рука, почувся тоненький голосок Віриної подруги Каті. Поправивши на носі великі окуляри, вона пропищала:

— Ми з Вірусею недавно прочитали цікаві праці Ціолковського: «Причина космосу», «Наукова етика», «Доля Всесвіту»… Скрізь він висловлює думку про те, що життя кишить у Всесвіті. Він так і висловлюється: «кишить»… А багато сучасних учених… ось хоча б Шкловський (він недавно виступав у телепередачі)… такі учені твердять, що життя — виняткове, що це випадкове сплетіння, якийсь виграш у лотереї, що якби життя «кишіло», то ми б давно були свідками появи мислячих істот на Землі. Як ви, Іване Васильовичу, дивитеся на таку проблему? Як її розв’язати на цьому рівні наших знань?

Голова з любов’ю глянув на схвильоване личко Каті, на сяючі поруч з нею чорні жарини Віриних очей. Як вони блискавично ростуть, крилаті пташенята, як вони сміливо зводяться понад обмеженнями земного гнізда. Є, буде вдосталь послідовників Юркові не лише для космічного польоту, а й для космічного мислення. Може, тут, на Землі, в затишку простої лабораторії колгоспу, вирує пошук не менш важливий, ніж там, де ти тепер літаєш, братику.

— Справді, любі друзі, — озвався Іван, — багато найпротилежніших думок висловлюється на полі наукового пошуку. Тут нема чогось дивного: ми ж заглиблюємося, як у тій казці, у правічні ліси галактичних світів. Нас очікують такі таємничі хащі, що треба збирати всі ресурси мислення та інтуїції. Прямолінійні рішення вже не допоможуть. Проте спроби «обезлюднити» космос, спроби, які набирають силу останнім часом, мені здаються своєрідним поверненням до прадавньої попівської казочки про виняткове творення Землі й людини. Той же релігійний жупел, але переказаний на науковий лад. Якщо життя виникло і вже мільярди літ існує, розвивається, еволюціонує, досягло мислячого рівня, то для цього в космосі є достатня причина, основа. Таке загальне міркування, на яке опирався Ціолковський. Проте правомірні й інші думки, і треба шукати відповідь на запитання, чому ми не бачимо високорозвинутих братів по розуму? Чому галактичне поле здається пустельним, мертвим? Знову ж таки — це озивається наш химерний антропоцентризм. Спробуємо розглянути проблему життя у всесвіті, проблему «вищих» еволюцій порівняно з відомими фактами буденної реальності. Хай це буде, як символічна притча. Наприклад, візьмемо засіяне озиме поле. Воно здається покинутим, захололим, пустим. Чорна рілля, замерзлі грудки, вітри й сніги. Якби незнаючий розум глянув на таке поле, що б він вирішив? — Це — мертва площина. А насправді знаючий господар скаже: а) в поля є сіяч, котрий восени вкинув у землю теплі зерна пашниці; б) «порожні» проміжки ниви, де не видно будь-якого господаря, не свідчать про «покинутість», про нежиттєвість, а лише про те, що взимку там нічого робити; в) поле жде весни, тобто певного ритму проростання й визрівання; г) коли час проб’є — все рішуче зміниться, бо засяє сонце, побіжать весняні ручаї, пробудиться паруюча земля, з’являться в полі творящі істоти — господарі; д) заколоситься поле, дозріють хліба, настане день радісних свят. Ось яка перспектива для холодного, «мертвого» озимого поля, мої юні друзі. Хай цей символ підкаже вам, як можна мислити про життя в космосі. Можливо, наша епоха — є своєрідна озима епоха всесвіту, період визрівання розуму, творчих потенцій у парниках планет. А надійде вселенська весна — вийдуть на ниву радісні господарі, садівники, женці… І ми — люди — теж будемо в тому щасливому вінку творчості, учасниками свята космічного врожаю. Основне — зробити все залежне від нас, щоб не занедбати зерен життя, доручених нам природою, доглянути їх, виплекати. Не для пожирання, не для насичення, а для радості всього сущого. Ви — діти землі — стоїте біля колиски таких можливостей.

…Пізнього вечора голова проводжав Гармашівну додому. Він тримав її за руку, мов дитину, і відчував, як протікає струм молодечого серця крізь долоню, бентежить життя, збурює кров. Мовчав, скоса поглядаючи на тонкий профіль дівчини, що неясно малювався в сірих сутінках. Рвучкий вітер пролітав над ними, звихрював квітчасту хустку дівчини, грався її довгою косою. Іванові хотілося зупинитися, щось сказати Вірі ніжне й потаємне, хотілося вилити з грудей пекучу рідину самотності, нагромаджену за довгі роки, але колюча сувора воля виставляла навстріч шпичаки перестороги, тісним зашморгом триножила баского коня почуттів.

— Іване Васильовичу, — почувся тихий голос Віри.

— Я слухаю…

— Я все думаю про наші бесіди, про мрії, про міркування з приводу проблем космосу, життя… і всього іншого. Та чи не приходить до вас, бодай інколи, думка про те, що все наше мислення — якесь надто урочисте, святкове, ніби на трибуні…

— Ти так відчула? — здивувався Іван, сторожко прислухаючись до її інтонацій. — І давно це з тобою?

— Не знаю. Просто я відзначаю, що такі думки пропливають у моїй свідомості. Не відаю — правильні вони чи ні. Просто — вони виникають. Можна, я скажу ще?..

— Говори, говори, Вірусю.

— Я оце недавно вночі милувалася зоряним небом. Дух захоплює від такої величі, спокою. І раптом відчула несподіване. Мені здалося, що космос з міріадами своїх зірок та галактик якийсь байдужий, надто спокійний, надто картинний. І все наше ліричне замилування зорями та місяченьком — то наша людяність, наша чуттєвість, приписана холодному зодіаку, котрому до нас — ані найменшого діла. Вас не дивує таке несучасне мислення?

— Кажи, дівчинко, кажи. Це дуже важливо. Я потім скажу своє. Кажи все відверто, Вірусю.

— І здалося мені, що та мерехтлива безодня, ота зоряна дивина якось обкрадає нас. Чуєте — обкрадає!

В мене чітко спалахнула така думка, коли я прочитала вірш Лесі Українки… знаєте його чи ні? «Бранка вітає тебе, царице». Цитую не дослівно. Поетеса відчула, що вона — земна, любляча жінка, все життя формувала відчужену володарку, музу, богиню, виснажувала силу для творення урочистого образу, якому байдужа доля бранки, тієї робочої сили, котра стала гноєм, реактивом, підгрунтям, а сама звідала тільки втому та відчай безнадійного чекання. Цей Лесин образ має прямісіньку дотичну до того, що я хотіла сказати. Все, що надто урочисте, має в своїй основі напружену працю, неймовірні зусилля, мовчазне терпіння, і все це — для феєричного проблиску, для «салюту», котрий маревом спалахне понад нашими головами! Навіть учителі орієнтують нас на такі «святкові» почуття, запевняючи, що в ім’я таких виплесків триває наша тяжка еволюція. Мабуть, я кажу не зовсім ясно?

— Ні, я розумію.

— Тоді ще кілька слів. Коли я слухала вашу розмову про землю, коли ви називали її попелюшкою-золушкою, краси котрої не бачать сліпі й глухі діти, що зневажливо одвертаються від рідної матері, я подумала так: а може, Попелюшці більше подобається своя щоденна подоба! Може, то казкарі навмисне підготували для юних душ диверсію…

— Яку диверсію, Вірусю? Про що ти?

— Заждіть. Я хочу, щоб ви тонко відчули те, що зріє в мені. Диверсія ця втому, що слухачі казок повинні прагнути до стану винятковості. Ось ти попелюшка, бабляєшся в золі, в бридоті, в гнояці. Але вір: з’явиться принц або добра фея — і тобі примірять чарівну кришталеву туфельку, і вже назавжди пропаде в минулому твоя попелюшчина біда. А як же інші? Ян тисячі інших попелюшок? Де взяти для них принців і фей? А коли ввійдуть вони в палац, то хто має творити для них бали, бенкети, дорогоцінні вбрання? Інші попелюшки?

— Цікавий поворот думки. Я починаю розуміти тебе, Вірусю.

— Тоді я докажу те, з чого почала. Такі «казкові» мрії є і в науці, і в соціальних прогнозах, і в творчості. Окремі щасливчики мислення, творення, діяння або пошуку. А всі інші? Чи не узаконюємо ми вічного бар’єра між живою людиною та її мрією? Звідки ця блискуча історична мрія про святкове завершення пошуків? Мрія, котра не здійснюється. А може, вона марна і чужа людині? Може, ми давно маємо реальне щастя, але ігноруємо його? Як гарно казав Сковорода: «Все, що нам потрібне, — легке». А ми нещасні від того, що прагнемо охопити всесвіт, зоряну безмежність, а вона при підході до неї відсувається далі й далі, ніби марево в пустелі. Чи не ставить наука перед собою примарні завдання, прагнучи оволодіти химерою? Може, ми пішли не туди, жадаючи одягти хітони принців та принцес, а щастя наше десь тут, під ногами, у щоденній радості простого буття. Іване Васильовичу, чи не розгублюємо ми, люди, у безмежному зоряному полі те, що так тяжко визбируємо на земних нивах? Я знаю, що наді мною сміятимуться… У вас такі славетні брати, Юрій Васильович літає тепер в космосі. Отже, для нього є велика необхідність, потреба. Я — лише проста дівчина, мислення моє ще не розвинуте. Проте маю я право висловити те, що в мене на душі?

Підходили до кладовища. В сутінках зачорніли похилені хрести. Іван подумав про те, що сама реальність ілюструє дивну слушність нетрадиційних думок дівчини. Але звідки, як у ній виникли такі міркування, котрі притаманні тільки старшим мислителям? Справді, ось тут лежать цілі пласти наших попередників, що готували для нас шляхи, тіла, будівлі, мову, ідеї, їжу, традиції, мрії. Ми підхоплюємо їхню естафету, радіємо урочистостями або гніваємося від невдач, але що отримали вони від своїх зусиль і старань? Чи відшкодована достойно та каторжна історична праця нашими осягненнями й творчими відкриттями? Чи примириться наше сумління тим, що ми інколи звідаємо щастя й любов, парості котрих зійшли над трупами попередників, які знали тільки злигодні?

Голова зупинився, взяв руки дівчини в свої широкі долоні, підніс до вуст, зігріваючи тонкі пальці теплим подихом. Вона завмерла, заплющила очі. Почувся шепіт:

— Ось така мить… може, вона вартніша ва тисячі зірок, до яких ми рвемося. Там — лише холод простору, а тут — щастя достовірності. Цілі сузір’я тепер в моєму серці…

— Вірусю, я щасливий тим, що почув. Я давно мучуся такими питаннями. Їх навіть тяжко сформулювати однозначно, щоб люди правильно зрозуміли, бо інакше звинуватять в обскурантизмі, в несучасності. Я признаюся тобі, лише тобі, що інколи мене відвідують божевільні думки. Я теж інколи думав про те, що космос — не лише вічна дорога для романтичних сердець і умів, а й химерний зоряний дракон, примарний див, котрий нас обманює, заворожує, стереже, як стоокий Аргус еллінських міфів. Може, наш правдивий космос не там, де ми його бачимо? Я навіть братові Юркові боявся відверто сказати те, що мені ввижалося, бо він звинуватить мене в апології матінки-Землі, у її надмірному возвеличенні. А я сприймав нашу планету, як унікальне, дивовижне зерно вітальності, тобто життєвості, кинуте в ниву чужого всесвіту. Тільки унікальність ця не така, про яку говорять прихильники погляду винятковості життя. Просто ми разом з біосферою належимо іншій площині буття, і та площина не тут, де ми бачимо зорі та галактики, а в інших вимірах. Її геометрично не визначиш. Як би тобі це популярніше сказати? Хіба так. Земля має багато своєрідних енергетичних «криниць», котрі сягають в глибінь іншомірності. З тих криниць б’є струмінь життєвості, і не треба шукати тайни походження життя тут, у палахкотінні сонць та зірок. Земля ніби люк, що прикриває потужне джерело, з якого всі ми п’ємо, від найменшої комашини — до людини. А там, за тим люком, — незміряна глибина, безмежніша, ніж видимий Всесвіт. Ти пригадуєш народні казки? Деякі герої проникають крізь криниці у підземні царства, куди треба летіти багато днів і ночей. Зустрічають там людей, царів, дивних тварин і птахів, бачать чудові ліси і хмари, інші зорі та сонця. Я дивувався, звідки наш народ взяв такі символи й образи? Чи не є то відгомін прадавньої мудрості, забутого знання, котре перейшло в казку? А оце недавно снився мені сон — дуже химерний… Хочеш послухати, Вірусю?

— Все життя слухатиму … ваші сни, — ледве чутно озвалася дівчина. — Все життя…

Іван засміявся, по-дитячому взяв її за руку і рушив далі. Кивнув у бік цвинтаря і почав розповідь:

— Снилося мені, що я стою отут на цвинтарі. Якась прозора криниця. Знаю, що треба стрибнути туди, щоб осягти якусь велику правду. Треба затримати подих, не задихнутися, доки опустишся до потрібного рівня. Скидаю вбрання і ногами вниз пірнаю у воду. Глибше, глибше… Тяжко в грудях, відчуваю, що втрачаю свідомість. На останній грані — прорив у підземний (чи підводний?) світ. Палахкотить велетенська піч, біля неї пораються жінки й чоловіки, всі вони титанічні, могутні, доброзичливі, прекрасні. Такі, як і ми, тільки якісь викінчені, безжурні, радісні. Мене підхопив, як дитину, на руки якийсь пращур. Він так і сказав: «Я твій пращур Горицвіт». Я відчув у ньому таку потужну, невимірну силу, що здивувався: адже й сам не слабак, та супроти нього — як горобеня! Довкола готувався бенкет, накривалися вишитими скатертями широкі столи, всуціль заставлялися чарівними плодами землі й садів, пишними хлібами й пирогами. Я запитав: «З приводу чого свято?». Пращур відповів, що свято в них щоднини, бо кожна мить творення й праці має бути радістю. І відзначив я, що кожен їхній рух був гармонійний і радісний, сповнений викінченості й сили. Суцільна ріка оптимізму. Потім — прокинувся. Досі не можу забути того видіння. Таке враження, ніби я знову потрапив додому, ніби колись я втратив цю домівку. Коли? Чому? Тоді згадалася мені символічна трактовка казки про Телесика… Моя сестриця Марія, працюючи над глибинними коренями слів, докопується до потаємного значення казок. Вона вважає, що прадавні волхви створили казку про Телесика, як заповіт про необхідність повернення до материнського краю. Спочатку, Івасик-Телесик щасливо плаває по хвилях річки життя, періодично вертаючись на материн голос. Потім зміюка (чи відьма) підроблює у коваля материн голос і обманом захоплює Телесика в полон. Зверни увагу — у коваля: тобто Телесик захоплюється цяцьками технології, висловлюючись сучасною мовою. Це захоплення приводить до того, що сам він ледве не стає жертвою відьомського апетиту (засилля технології). Деякий час герой рятується на дереві, хоч змія та її супутники невпинно гризуть стовбур. (Флора, природа утримує рівновагу, протистоїть техніці.). Нарешті надія на лебедів (у древній міфології лебідь — символ мудрості, духовності). Рятує Телесика покалічений лебідь (тобто той, хто звідав нещастя землі, знає співчуття), він вертає його до батька-матері. Розумієш, Вірусю, які мудрі були наші пращури? Нам треба збагнути їхній заповіт і вернутися до себе, відкинути принади мачухи — відьми. Бачиш, які думи розбудили в мені твої чарівні міркування!

— Яке диво! У кожному слові прабатьків — криниця сил!

— Отож-бо! Ми ще не знаємо тайни Землі. Ми бачимо її очевидним, первісним поглядом. Ми топчемося по ній, забуваючи, що під нами живоносні пласти тисяч і тисяч поколінь. Хто досліджував динаміку гумусу? Хто знає про вітальну силу тих атомів, що входили в тіла прадідів? Як вони діють далі? Чи є в них свідомість, чутливість? Чи не складають життєві нагромадження минулих поколінь якусь потужну психоенергетичну батарею, котра діє на нас, в нашій творчості, в наших задумах? Може, ми своїм життям прилучаємося до наджиття Геї-Землі, де все зберігається, ніщо не пропадає? Бач, які думки навіяла твоя розповідь, Вірусю. Чи задоволена ти, як я зрозумів тебе?

— Знову повторю лише одне, — зітхнула дівчина, — хочу йти отак вічно. І щоб моя рука у вашій руці. І щоб все разом — пошук, знахідки… і втрати…

— Хай буде так, світла дівчино, — помовчавши хвилину, відповів Іван: — Попросимо матір-землю, щоб спільна стежка наша освятилася її волею. Хай буде так, як воліє твоє серце, Вірусю.

Холодним осіннім ранком прийшла з Москви телеграма, в якій компетентні органи повідомляли, що літак індійської авіакомпанії, який летів по маршруту Делі-Морсбі, потерпів катастрофу над Сулавеським морем, і частина пасажирів загинула. Про долю Григорія Васильовича Гука нічого не відомо. Тривають розшуки на довколишніх островах. Індонезійська та філіппінська адміністрації роблять все можливе, щоб врятувати радянського громадянина, якщо він залишився живий. Про результати буде повідомлено окремо.

Мати злягла від такої вісті, старий Гук теж занедужав. Христина з Савою, дізнавшись про нещастя, прийшли провідати батьків і якось втішити.

Ярина лежала в ліжку горілиць, дивилася незмигно в стелю і ворушила зів’ялими вустами, ніби шепотіла нечутну молитву. Василь Іванович ходив з кутка в куток, мов неприкаяний. Сава присів поряд з матір’ю, взяв її руку в свою долоню і розважливо говорив:

— Матінко, не сушіть свого серця. Кажу вам щиро — живий Гриць. То такий розбишака, що й з пекла вибереться. Це ж якби всі пасажири загинули — тоді не було б надії. А то ж більша половина врятована. Гриць прекрасно плаває. Там довкола острови, люди. Їй-право, живий він! От і Христинка казала, що бачила добрий сон про нього.

Стара Ярина змахнула сльозу з повік, глянула на доньку, що сумно сиділа на ослінчику біля узголів’я.

— Що тобі снилося, доню?

— Снилося, що Гриць потрапив у полон. Тільки він не такий, як тепер, а ніби в давні часи — козацькі чи навіть князівські. За непослух кинули Гриця в клітку до тигрів, а він знав якесь слово: шепнув, і Тигри його не роздерли. Здивувалися вороги, проте не зачепили Гриця, тільки й надалі тримали в клітці, кидаючи і йому шмат м’яса, як і хижакам. Він оддавав свій харч тиграм, а сам співав пісню, і та пісня давала йому сили пережити полон. Одного разу вороги влаштували звірині лови, а ловцями мають бути тигри (замість собак). А головним поміж тиграми ніби наш Гриць. Їх випустили у ліс, а ліс густючий та буйний, як у казках. Біжать тигри з братиком у вузькій ділянці, обвішаній червоними прапорцями, як це буває на вовчих ловах. В тій місцині живуть слони, саме на них і влаштовано лови. Я дивлюся на те згори і чую, як Гриць підмовляє тигрів до втечі. Вони дивуються: куди ж тікати, коли довкола все обвішано прапорцями? Братик сміється і показує, як легко подолати ту умовну загороду. Стрибає туди й сюди. Тоді й тигри зважилися, метнулися вбік, і там, за прапорцями, вони стають людьми, молодими хлопцями й дівчатами. Мисливці десь позаду кричать, проте я знаю, що братик з новими товаришами вже для них недосяжний.

Мати ласкаво усміхнулася крізь сльози, ласкаво глянула на доньку:

— Вигадала сон? Еге? Щоб потішити мене?

— Чистісінька правда. Мої сни віщі. Гриць вирятується з біди. Десь він поміж чужими людьми, але зуміє їх приворожити. Ліс — то чужина, та він пройде його. Вір, матусенько…

Ярина повеселіла, але все похитувала головою.

— І чого помчався на край світу? Хіба не можна було зачекати дівчину тут? Що за любов така, що ради неї треба з неба падати?

— Не кажи так, Ярино, — зітхнув Василь Іванович, — у кожного свої моря, їх треба перепливати. Я теж переплив не одну річку, доки зустрів тебе. Хіба забула?

— Не забула, Василечку, — прошепотіла мати, і від тих його слів розійшлися скорботні зморшки на її чолі. — Дай боже, щоб ваші слова були віщі та сказані в добрий час. Дай боже…

Розраявши матір, батько з Савою заходилися обговорювати поточні справи заповідника. В його околицях знову з’явилися браконьєри, і старий єгер радив хлопцеві посилити обходи, особливо тоді, коли впадуть сніги і тварини купчитимуться біля кормушок.

Підвечір прибули Марія, Іван і Борис. Втішилися, побачивши матір трохи повеселілою. Розповідали про свої успіхи, про дивовижне відкриття Юрія. Та стара Ярина слухала все теє краєм вуха, а знай зверталася до Бориса:

— Синочку, так що твій чорнявий, отой кучерявий, що з тобою машинерію ладує, що він пише?

— Я вже казав, матусю. Він затримується, все чекає, що Гриць ось-ось прибуде. Не турбуйся, мій друг запевняє, що Гриць живий, що ми незабаром почуємо вість від нього.

— Ой, матінко пресвята! Дай-то боже!

На сімейній раді було вирішено поки що не повідомляти нічого Юрієві, щоб не травмувати його в польоті.

…А за три тижні, в грудні, коли над лісами заповідника знялася завірюха, Борис прислав телеграму з Києва, в якій повідомив щасливу новину: Гриця врятували індонезійські льотчики, він вже в Папуа, його зустрів доктор Боголо. Мати й батько воскресли, мов народилися на світ. Знову засяяли синіми вогниками очі старої Ярини, а Василь Іванович навіть зробив разом з Савою кілька обходів заповідника, рихтуючи годівельні пункти для тварин.

Незабаром надійшов лист і від Гриця з столиці Папуа Порт-Морсбі. Син писав:

«Мої дорогі, мої любі матусю й татку, сестрички Христино й Марійко, братики Іванко, Борисе і Юрку! Вітаю вас з далекого краю! Знаю, що завдав горя вам всім своєю лихою пригодою. Проте все завершилося щасливо, і я зрозумів, що найтяжчі випробування, найбільше лихо стає нам в пригоді. Ми ще не відаємо, коли й куди прикладається той чи інший досвід. Ми розділяємо все, що з нами відбувається, на «добре» й «погано», не підозрюючи, що так зване хороше — завтра може вирости чортополохом, а так зване погане — дати чудовий плід. Все це народ знав здавна, а от же бач — досі ми ще в полоні сліпої повсякденності.

Багато писати не буду. Доктор Боголо — прекрасний друг. Він чекав мене так довго, маючи абсолютне переконання, що я живий. Мене вразила така певність, що дорівнюється знанню. В нашому консульстві все владнано, маю необхідне вбрання й валюту. Боголо днями виїжджає до Києва, розповість Борисові подробиці, а я вирушаю з молодим папуасом, другом ученого, до його рідного племені, де збиратиму необхідні матеріали. Десь там працює й Русалія, сподіваюся з нею зустрітися. Маю надію до весни завершити справи і повернутися додому. Надійтеся і ви!

У вас там, мабуть, уже завірюхи й морози, а тут парко, духота, сонце — в зеніті. Екзотика екзотикою, а все довкола здається мені декоративним, штучним. Маряться в снах і наяву наші дуби, берези, вишні і плакучі верби. Які все-таки ми однолюбні істоти. А може, це й гарно?

Матусю, зберігай спокій: я серед надійних друзів, тут зі мною нічого злого не трапиться, і прости мені за все, що ти пережила з моєї вини. До зустрічі — в щасливий день прийдешньої весни!

Обнімаю вас гаряче, цілую всіх, всіх, всіх… Не забудьте і Саву! Ваш Гриць».

Юрій випустив кулькову ручку, і вона тихенько попливла десь вбік, тягнучи за собою нитку прив’язі. Глянув на Марусишина і Чурова, які заклопотано поралися біля «фітотрона», і ще раз перечитав слова Ціолковського, занотовані в записнику:

«Доля суспільства залежить від долі Всесвіту. Тому всяка розумна істота повинна проникнутися історією Всесвіту. Необхідна така вища точка зору. Вузька точка зору може повести до забобонів».

Як це правильно й глибоко! Просто й сильно сказано. Пливучи на кораблі, треба знати не лише закономірності двигунів та будову судна, а й в першу чергу — життя океану, його норов, глибину, обсяг. Знати, які в ньому континенти та острови, чи притаманне їм життя, чи зможе там привитися те життя, яке цікавить нас? Куди пливе наш корабель? Чи були в нього будівники та керманичі, а чи він просто стихійний уламок якоїсь вітальності і нам нема чого сподіватися на зустрічі з якимись там братами!

Останні відкриття екіпажу станції «Мир» збурили космогоністів, філософів, теоретиків усіх мастей, проте до спільного знаменника ще дуже далеко. Кожен шукає якогось тривіального пояснення для феномена падіння нашої системи в Чорну Діру, не бажаючи приймати до розгляду загрозливого факту у всій його тривожності.

Кажуть про неточність розрахунків, запевняють, що Чорна Діра — теоретична фікція, а насправді ми маємо справу з дуже щільною зіркою, отже, про якесь там «падіння» говорити нема чого: просто ми в наступні тисячоліття пройдемо дуже близько до «князя Пітьми», відбудуться гравітаційні потрясіння, вулканічні виверження, горотворення, але людство вже буде на достатньому рівні, щоб протистояти стихійним лихам. Чуються навіть найхимерніші ідеалістичні пояснення, в яких міститься твердження про превалювання в останніх космогонічних моделях так званого антропного принципу: чим глибше ми проникаємо у Всесвіт, тим більше ми «олюднюємо» його, накладаємо на світобудову людські закономірності та барви. Кінець двадцятого віку живе у передчутті апокаліпсичного фіналу, отже, мовляв, і космогонічні спостереження формують такий же погляд на будову універсуму й видимої метагалактики, тобто загроза йде не з фізичного космосу, а прихована в нашій власній порочності.

Ясна річ, що таке трактування несерйозне. Якщо машина котиться з гори в прірву, а пасажири будуть сперечатися, як розуміти таке падіння — об’єктивно чи суб’єктивно, то зарадити катастрофі ніхто не зможе. Факт є фактом, і його треба прийняти у всій масштабності. Дитячі казочки та фантазування не для науки, коли йдеться про долю життя й розуму.

Навіть донечка Волошка в черговому сеансі зв’язку виклала таткові власну гіпотезу: Чорна Діра, Сонце і планети складають разом велетенський корабель, в якому темна зірка — рушій, двигун, а Світило з Землею та планетами — «пасажирська кабіна». Чорна Діра створює потужний вакуумний вихор, котрий тягне за собою нашу систему до якоїсь наперед визначеної ділянки зоряного простору, можливо, навіть до іншої галактики. Колись пращури-титани запустили весь цей «корабель» у політ, рятуючись від катастрофи, приспавши покоління, щоб вони зуміли пережити тисячоліття такої довгої мандрівки. А тепер ми поступово пробуджуємося до своєї колишньої могутності, і зростання науки й техніки — це є знаки пробудження, згадування того, що ми знали раніше.

Юрій здивувався такій буйній фантазії доньки. Вона пояснила, що її припущення обговорене на засіданні шкільного клубу фантастів «Юпітер» і в цілому схвалене. Було вирішено — повідомити про це Юрія та його товаришів, щоб допомогти знайти правильне рішення проблеми, що постала перед наукою. Батько дуже серйозно вислухав доньку, задумливо киваючи головою, і просив передати всім учасникам «Юпітера» глибоку вдячність космонавтів за цінну гіпотезу.

Завершивши сеанс зв’язку, космонавти весело сміялися, зі смаком обговорюючи супермасшта6не фантазування дітей, проте прийшли до висновку, що передати естафету пошуку є кому, бо нові покоління шукачів уже не будуть обмежуватися давніми стереотипами думки, а вільно ширятимуть у небі ідей, формуючи синтетичні висновки у найскладніших ситуаціях.

Роздуми Юрія перервали слова Петра Чурова, котрий, підпливши до вченого, заклопотано сказав:

— Результати невтішні, Юрку. Доведеться і земним ботанікам, і астробіологам добренько поміркувати — чому рослини відчувають себе незатишно в космічному польоті? В чому справа? Навіть штучне тяжіння в нашому фітотроні не вельми допомагає.

— Потрібні вирішальні, багатомірні експерименти не лише на орбітальних станціях, — помовчавши, відповів Юрій, — а й на Місяці, Марсі, на астероїдах. Закрадається підозріння, що земна флора — надто специфічна форма життя, найтісніше зв’язана з материнською планетою, з її масою, гравітацією, всією інформаційною сукупністю зеленого покрову, гумусу, води, гроз, вітрів, тваринного світу і безлічі інших факторів. Коротше, рослини — діти єдиної Землі, живої Землі, її пагони, віточки, і, як всякі пагони, — поза материнським деревом животіють. Розумієш, Петрику? В космосі ми бачимо своєрідну «ностальгію» флори, котра нидіє без рідної пуповини. Навіть Ціолковський гадав, що достатньо буде побудувати літаючу оранжерею та звільнити рослину від «кайданів» тяжіння, як одразу ми отримаємо казкові фрукти й овочі, а флора розів’ється небачено у вільних умовах. Реальність внесла корективи. Можливо, для інших планет, для орбітальних комплексів доведеться формувати інші типи рослин, беручи за основу лише генетичні блоки. Коротше, нам доведеться бути деміургами, а не просто інтродукторами, розповсюджувачами. Гм… це мене, друзі, не засмучує, а радує! Подумайте лише, яка прегарна робота чекає нас і дітей наших?

«Дорогий Саливоне Оверковичу! Якби ви знали, яким боком до мене обернеться химерне відрядження, то, їй-право, краще б з’їли півпуда хрону, аніж добували для мене дозвіл на цю поїздку. Їхав я по сміх, а попав у міх! Та про це при зустрічі. Проте не гадайте, що я нию й скиглю! Це я просто так, для об’єктивності. Реальність показала мені, наскільки тісно переплетене смішне й трагічне. І суть радості виростає не лише із зерен веселощів, а й із сім’я трагедії та страждання. Це — те ж саме, що й з ростом квітки: вона може розкрити свої пелюстки на чорноземі, на піску, на камені, в тундрі, в горах, в теплиці. Різниця буде у барвах, формі, величині, запаху, але суть квітки збережеться. І думається мені (але про це при зустрічі), що головний урок життя такий: історія світу — це шлях до радості, дорогий мій Саливоне Оверковичу! Понад руїнами і забобонами, понад плачем і моторошними мучительствами, понад інквізицією і тиранією — ми формуємо світ радості. Лише обивателі, духовні буржуа вишукують недоладності під ногами та тицяють їх під ніс, обливаючи сльозами недоладну долю свою, не підозрюючи про величну долю людини — бути сіячем радості у цьому ще не затишному світі, у безмірі тих світів, котрі нам належить освоїти. Споживати радість, пожираючи «блага» і прагнучи «комфорту», — то мрія мертвих душ, а покликання живих — прокладати річища радості й щасливого сміху крізь хребти минулих страждань і трагічних блукань.

Помічник доктора Боголо — цікавий молодий папуас доправив мене на північний берег країни, де я зустрівся з представниками кількох племен, маючи намір познайомитися з їхнім гумором і сатирою. Мій гід (звати його Туара) пристойно знав російську мову, він править за тлумача. Я з подивом відзначив, що такої штуки, як сатира, ці племена не відають. Більше того, їм навіть в голову не тюкне думка про те, щоб когось осміювати, шпетити на всю губу, виставляти привселюдно їхні вади для кпину та критики. Вони вельми високо цінують духовний авторитет особи, зважають на її амбіцію, гордість і не дозволяють собі втручатися імперативно, деспотично у внутрішнє життя людини, навіть якщо вона повстає супроти волі більшості. Як же вони впливають на таких індивідів, котрі з тих чи інших причин «наїжачуються» супроти громади? Дуже просто. Створюється така духовна атмосфера, що порушникові спокою стає дуже незатишно жити і він рано чи пізно відчує сам, в чому його провина, де він збочив з потрібної стежки. Отож сатира їм ні до чого! А з гумором інакше. Гумору у них море! Тут і парадоксальні смішні ігри дітей, дивлячись на які, можна луснути з реготу. Тут і вигадливі розповіді їхніх химерників, котрі виспівують щось подібне до наших небувальщин… пам’ятаєте знамениту нашу «де ж на світі тая правдонька була, що куриця та й бика привела…». Слухаючи ось таких химерників, плем’я на своєрідних святах радості аж кишки надриває від сміху, і такі гумористичні «конгреси» дають безмежний заряд радості й бадьорості. Чудово!

Нам би не завадило, Саливоне Оверковичу, собі дещо перейняти від оцих екзотичних звичаїв. Щоб справді наш часопис «Хрін» був глашатаєм веселощів — в основному. Безумовно, ядуча сатира нам ще необхідна, та чи не пора її зробити благороднішою, такою, що оберігає достоїнство того, на кого націлена. Бо якщо втоптати критикованого в багнюку, силою натерти йому пекучим хроном під носом, то хіба він коли-небудь стане доброзичливцем щодо своїх критиків? Затаїть злобу й образу, будьте певні. А нам же жити з цими людьми і будувати світ радості. Куди ж їх подіти? Отож пора переосмислювати всі ці наші «канони» гумору й сатири відповідно до нової моралі — більш людяної. Ось які думки навіяло мені знайомство в тутешніми «скоморохами» та гумористами…

Днями обіцяли доправити мене на острів вогнехідців. Пам’ятаю ваше прохання і все доскіпливо вивчу. Якщо дозволять — зроблю фотографії, може, й сам пройду крізь вогняну купіль. Десь тут кордон таємниці, за якою відкриваються двері у нову сутність буття. Чи не злякаємося ми тих дверей? Природа не любить боягузів, її метод — смілива й радісна гра…

До зустрічі. Мабуть, звідси вже писати не буду. Якщо є змога — гукніть моїм батькам, що зі мною все гаразд. Я писав, але зайва вісточка не завадить.

Вдячний за все, що Ви для мене зробили. Щиро — Гриць».

«…На аеродромі в Порт-Морсбі мене зустрів доктор Боголо. Радісний, натхненний. Щасливий тим, що контакти наших народів стали історичною реальністю, отримавши в минулому зачаття від подвигу Маклая. Розповів, що повідомив старійшин плем’я фору про мій наступний приїзд, про наміри знайти панацею супроти хвороби куру. Виявляється, ця проблема непроста: недуга вважається священною і на її лікування накладено табу з давніх давен. Жертви хвороби «сміху» буцімто належать богам веселощів: це — їхня їжа. Доктору Боголо довелося самому побувати там, куди я прямую, і грунтовно розмовляти з вождем та хранителем традицій. На щастя, багато з них вже мають європейську освіту і вважають, що пора обережно усувати деспотичність архаїчних заборон, зокрема, для зцілення такої зловісної та екзотичної хвороби.

Мені тривожно. Чи зумію впоратися з таким складним завданням? Рекомендація видатного вченого доктора Боголо багато важить, на мене дивитимуться крізь призму його авторитету. Треба зібрати всі сили, всю інтуїцію, не допускати жодної тіні зверхності, місіонерства, винятковості. Треба пам’ятати, що матиму справу з прадавнім таємничим народом. Ми пишаємося досягненнями науки й техніки, але ці люди мають свої вартості, тайни і скарби духу, придатні для дальшої еволюції. Думається, що розповсюджена в світі думка про «дикість», «відсталість» аборигенів Океанії, Полінезії, Мікронезії — то давня антидуховна диверсія расистів, ким би вони не були — ученими, філософами, соціологами чи антропологами. Після знайомства з такими представниками папуаського народу, як Боголо, я навіть гадаю, що тимчасово «відтиснуті» за грань «сучасної цивілізації» племена — то резерв, своєрідне депо еволюційного психогенофонду, який треба берегти. Всім відомо, що британці зробили з Тасманією. Людство втратило абсолютно все, що зберігали жителі цього острова. Зарозумілість у ставленні до «відсталих» представників роду людського приводить до того, що ми навіки втрачаємо унікальні психоелементи давнини, релікти прапсихосфери. Треба їх розколапсувати і зробити каталізаторами нових віянь та пошуків. Пошли мені, доле, достатньо сил, щоб я бодай трохи прислужилася тому народові, котрий так шанобливо освятив життєву дію мого преславного земляка Маклая!

У нашому консульстві познайомилася з представником міністерства охорони здоров’я Папуа. Маленька жвава жіночка літ тридцяти, вчилася в Лондоні, Парижі, завершувала освіту в Москві; з нею — двадцятишестилітній атлетичний хлопець, трохи подібний до Боголо, теж навчався в університеті імені Патріса Лумумби. Обоє — психіатри, психоаналітики, добре знають російську мову. Я розпитувала їх, що відомо дотепер про причини недуги куру, які методи застосовуються сучасною й народною медициною для зцілення. Інформація вельми убога: практично нічого не робиться. Кілька французьких та австралійських лікарів-ентузіастів пробували вилікувати хворих сильнодіючими психотропними препаратами, але безуспішно. Справа в тім, що недуга нападає на окремих людей в дні свят і веселощів, і поява індивідів, котрі починають буквально корчитися від сміху, руйнуючи урочистий настрій святкуючих, вважається недобрим знаком. Їх ізолюють від племені та роду в джунглях, де вони й конають від реготу. Лікарі практично не могли здійснити своєї рятівної дії: по-перше, через обструкцію родичів, по-друге, тому, що хворі втрачали будь-яку комунікабельність і не допускали до себе психіатрів.

Після бесіди я майже всю ніч не спала, перебираючи в свідомості можливі варіанти психічної патології. Цікавий вже той факт, що майже сто відсотків захворювань припадає на дні свят і урочистостей. Отже, можна припустити, що «каталізатором» хвороби є загальний настрій веселощів. Адже ми знаємо, що сміх — заразний. Можна викликати регіт навіть штучно гигикаючи. Можна довести людей буквально до знесилення, якщо збудити в них «бацилу» сміху. Але в нас так чи інакше люди відключаються, вичерпавши певний резерв сміхотливості. А тут, в племені фору, відбувається своєрідна «ланцюгова реакція сміху», ядерний вибух реготу, що повністю паралізує організм, приводить до коми.

Зажди, зажди, Русаліє! А що ж відбувається далі? Недужих одділяють від здорових, залишають на самоті, позбавляють психопідтримки рідних та друзів, обривають канали комунікації на всіх рівнях. А в них же домінує родова психологія. Людини поза родом, поза плем’ям — нема. Вона — нуль.

Холодок повзе поза спиною. Невже я намацала причину? Тоді й зцілення — справа гранично проста. Але тихо, треба про все ще й ще раз подумати, всебічно перевіряючи на місці. Не поспішати з висновками. Якби мені тепер поговорити з дідусем Василем. Або з Заквітчаним. Вони б підказали мені правильне рішення. Проте геть сумніви! Вірю, що все буде гаразд, не може бути, щоб сміх — дивовижний дарунок радості — став довговічним ворогом життя…

Доктор Боголо вибачався, що не може сам супроводжувати мене до місця призначення: він готується їхати до Києва, де завершується формування евристичної, футурологічної ЕОМ «Резев». Зі мною поїде молодий лікар-психіатр, котрого я зустріла в нашому консульстві. Звати його Роала. Вертоліт доставить нас до певного населеного пункту, а далі доведеться добиратися пішки аж до володінь плем’я фору. Я ще не знаю, в чому річ, але старійшини категорично заперечують проти польотів літаків та вертольотів над їхніми землями. Не пояснюється, яка причина такого рішення. Можливо, оберігається унікальна психосфера усамітнених родів? Введення нових, могутніх інформаційних подразнень та чинників може докорінно міняти весь стрій мислення та чуття, навіть формувати нову космогонію і деформувати прадавню. Так це чи ні?

Скільки таємниць очікують мандрівників у терра інкогніто ноосфери та психосфери! Ми ще тільки робимо перші кроки в ту казкову країну. Страхаємося, ахкаємо, ухкаємо, ніби несміливий купальщик, котрий торкав ногою холодну воду восени, роздумуючи — стрибати в ріку чи ні? Досвід показує, що основні проблеми дальшої еволюції людини, а тим більше її метаморфозу, лежать в царині психосфери. Психодинаміка життя стукає в серце, вже не обійдешся механічними моделями буття. Ми прямуємо у прийдешнє, тягнучи за собою довжелезні шлейфи, цілі хвости психічних нагромаджень. І які ж вони нерівноцінні!

Заквітчаний підтвердив мої інтуїтивні відчуття, що людина розривається між полюсами двох основних психопланет ноосфери — Звіра і Квітки. Я назвала їх планетами Фрейда і Лотоса. Вся гуща віків, весь рев рептилій, гарчання хижаків, підступність паразитів, весь жах доісторичних монстрів концентрується на «планеті Фрейда», в лабіринтах підсвідомості. Сукупно це творить страхітливий вузол історичної безвиході. На іншому полюсі нагромаджується могутній заряд квітковості: ніжність, краса, любов, жертовність в ім’я життя, героїчні подвиги, пошуки правди, творчість і натхненна праця, — і все це тче універсум небувалої «Планети Лотоса», тканину нового життя. Наш вік підвів людство до каменя на перехресті, де пломенять слова: «направо підеш… прямо підеш… наліво підеш…». Радісно, що наша країна чесно й щиро обирає шлях не «праворуч», не «ліворуч», а — прямо, де спопеляється весь баласт «планети Фрейда», всі «перли» буржуазного лабіринту, в центрі якого всім одне завершення — паща звіролюдини, Мінотавра.

Але ж іще тягнуться за нами пасма «планети Фрейда», і як же тяжко їх обривати! Треба розкочегарювати такий потужний пломінь самоочищення, щоб все звіряче спопелилося дощенту, до останнього атома буржуазності, бо інакше — як нам ступити на райдужний міст «Планети Лотоса»? Ричання звіра в душі навіть на високих щаблях розумності може кинути людину в безодню інволюції.

А втім — що означає «спопелити»? Повністю знищити? Хіба це можливо? Повне знищення будь-чого — нонсенс, протиприродність. Заквітчаний якось говорив мені, що в хаотичних вихорах стихій твориться водночас і консонанс (співзвуччя) і дисонанс (безладність), котрі пізніше й стають антагоністами у герці Квітки й Звіра. Але сила консонансу (краси) така, що вона втягує в свій ареал трансформації навіть потворність і змушує поклонятися собі. Ось чому звір — спочатку такий потворний у прадавні епохи рептилій — поступово сублімується, гармонізується, і на рівні вищих теплокровних набуває естетичних форм прекрасного, а на рівні вищих приматів — людини — вже стоїть на порозі синтезу — великого об’єднання вічних антагоністів — Квітки й Звіра. Це те, що пращури називали Епохою Прирученого Дракона, котру передбачили в своїх видіннях утопісти та мрійники…

Ми вже в дорозі. Смішно писати слово «дорога». Тут навіть стежки не видно. Гори, джунглі, хмари кровососів, парко, крики незнайомих тварин і спів екзотичних птахів. Роала одразу трансформувався з європейського денді в аборигена, котрого на певній відстані не відрізниш від провідників: всі вони тепер у своєму традиційному вбранні, а точніше — майже без жодного вбрання. Як вони вписуються у предковічну стихійність тутешньої природи, у її дику красу. Проте я себе відчуваю тут незатишно. Цікаво, екзотично, але не моє!

Я в міцних туристських черевиках, шортах, в легкій куртці. На голові тропічний шлем, подарований батеньком. І все-таки парко, душно. Йдемо в темпі, наскільки дозволяє рельєф: бувають більш-менш рівні площини понад бурхливими гірськими річечками, вільні від хащів, а інколи заходимо в такі архігустючі зарості, що доводиться буквально прорубувати вузький прохід у сплетіннях ліан та бамбуку. Як вони орієнтуються у цьому буйстві зеленого хаосу? Інколи мені шибає до голови думка: чи не перебільшував Заквітчаний рівень чутливості та розумності флори? Чи бував він у тропіках, там, де рослинний світ творить буйні лабіринти, нещадні до всього живого, якщо воно не пристосується до цієї реальності?

Провідники не звертають на мене жодної уваги. Я не відчула бодай найменшої некоректності, загостреної зацікавленості. Якась дивовижна тонкість душі, шанування особи, котра майже повністю відрізняється від їхнього узвичаєного психотипу. Нам треба повчитися цьому благородству природної етики! А втім, чому природної? Може, це спадок прадавньої духовної культури?!

Йдемо вже тиждень. Хащі, скелі, ріки. Я дуже втомилася. Роала помітив це, попросив провідників збавити темп.

Ночами запалюємо вогнище, його підтримують до ранку, щоб відлякувати хижаків. Нині ночівка була на високій скелі біля водоспаду. Ритмічний шум потопу заспокоював, дихати легко. В небі урочисто палахкотіли яскраві сузір’я. Один з провідників — сивий папуас — дивлячись у зоряне дивоколо, почав щось виспівувати протяжним речитативом. Я попросила Роалу перекладати. Те, що почула, вразило.

Провідник співав про далеке минуле свого народу. В тій пісні було закладено космогонічний міф, розповідалося, як прабатьки фору припливли з невидимої зоряної домівки на металевих пірогах. Давня батьківщина загинула в світовій пожежі, і лише окремим щасливцям володар долі допоміг врятуватися. На земних островах вони побачили прекрасних жінок, прабабок сучасних фору. І брали їх до себе, у затишні піроги. Прабабки народили хлопчиків із очима, в яких іскрилася зоряна стежка. А коли діти виросли і їм сповнилася пора зрілості, прабатьки зібрали їх докупи у будинку страждань. Хлопчикам дарувалася нова душа, інше серце, зоряна свідомість. Давня душа забиралася, і тому вона кричала, покидаючи тіло. За рік діти поверталися до матерів, але ті не впізнавали їх: обличчя, мова, звичаї — все було інше. Прабабки зі страхом передавали вість від роду до роду, що прабатьки ввійшли в тіла дітей, що їх тепер ніхто ніколи не побачить. І направду, сталося так. Нащадки вже не бачили зоряних пірог, а юнаки, котрі побували в будинку страждань, стали вождями та мудрецями родів. Вони твердили, що настане пора великого повернення до зоряної домівки, і тоді спопеляться земні тіла, а прекрасні тіла прабатьків знову постануть у силі й величі.

Навіть у спрощеному перекладі Роала космогонічний переказ вразив мене. Дивуюся тим, що легенди про прибуття людських пращурів з неба відомі всім без винятку народам планети. Це — знаменний факт. Безумовно, треба знайти тотожну й коректну розгадку символічних переказів. На перший погляд все можна пояснити так, що якась могутня космічна раса потерпіла катастрофу, залишки мислячих істот знайшли притулок на Землі. Тут вони постали перед дилемою: виродитися, щезнути з книги буття або передати свої геноми, свою психоінформацію жителям цієї планети, щоб хоч таким чином зберегти надію на відродження материнської цивілізації в далекому прийдешньому. Безумовно, то був ризикований крок. Можливо, навіть неетичний з точки зору космічного права. По-перше, узурпувалося право земних приматів на суверенний, унікальний розвиток; по-друге, власні комплекси вводилися в ноосферу, сповнену безліччю несумісностей. Згармонізувати два потоки еволюції — хто міг дати гарантію в благополучному завершенні майже безнадійного задуму?

Що в цих міркуваннях має раціональне зерно, а що — лише фантастичні домисли? Хто дасть однозначну відповідь? Можливо, такої відповіді нема навіть у безмежжі, і її варто шукати там, куди вказав ще мудрий Сократ: «Пізнай самого себе…».

Я ледь-ледь не залишилася навіки у джунглях Папуа. Ще й досі моторошно, як згадаю. Роала мені повідомив, що за добу ми прибуваємо до визначеного місця, і я втратила пильність. На одному з привалів відійшла з галявини у хащі на кілька кроків, а там захопилася гігантським барвистим метеликом. Він поволі перелітав з листка на листок, з квітки на квітку. Я, мов зачарована, йшла за ним, щоб поближче розглянути. Нарешті він пурхнув угору і пропав за густим віттям. Сонце сховалося за хмари, і в хащах попливли сутінки. Я метнулася назад, та незабаром переконалася, що втратила орієнтацію. Почала гукати — відповіді не було. Стало незатишно й страшно. Який ідіотизм — дозволяти собі отаку недисциплінованість в чужому краю, де ти зовсім не вмієш орієнтуватися. Прагнеш допомогти людям, а сама чиниш, ніби безпомічне дитя!

Відчай розростався в грудях, думка гарячково шукала виходу. Та що я могла зробити? Від крику захрипла, бігти кудись — марна справа, бо відчуття координації повністю втрачено. І тоді я, притулившись до стовбура багатовікового евкаліпта, відтворила в душі цілковитий спокій і зосередженість. Послала думку в рідний край, майже наяву побачила прадіда Василя. Він сидів на ослінчику біля печі в своїй землянці, тримаючи в руках кобзу, дивився на полум’я, що танцювало на соснових, смолистих полінах. Відзначила я й заморожені вікна, покриті крижаними квітами, здивувалася, а потім згадала, що у нас тепер зима. Прадід наспівував пісню: знову про вічну мить, але слова були інші.

Відчуття видіння було таке реальне, що я ледве не кинулася обнімати прадіда. Він повернув обличчя в мій бік і тривожно, задумливо глянув прямо в очі. А потім видиво розтануло.

Я замислилася: може, в цій пісні мені якийсь натяк? Може, десь у власному житті треба намацати визначальну мить, котра має врятувати мене? Де ж вона, в чому?

Пригадався мій нічний гість, мій принц з бровами, «мов ліси захмарні», і цілий потік болю та тривоги пронизав мене. Невже я не побачу його? Покликала юнака в таємничу дорогу, а сама розгубилася в чужинецьких лісах.

Десь у верховітті крикнула птиця. Я здригнулася від несподіванки, але ланцюжок асоціацій потягнув мене до далекого волинського села, і я почула хрипкий, трохи іронічний голос Кари: «Ргусалія! Дід Ргадько!». Ніби свіжий вітер дихнув з рідного краю, спалахнули в сутінках язички полум’я. Чи то вогнисті пелюстки квітки-цариці? З хащів зеленого дива замерехтіли смарагдові очі Заквітчаного, тугий струмінь ледь видимих світлячків, розгортаючись спіраллю, почав ткати обриси людського тіла. Я впізнала Радісну Істоту, мого вічного співбесідника й друга, щасливо скрикнула.

— Мій друже, це ти? Чи я марю?

— Ти розбудила мене від зимової дрімоти своєю тривогою. Я медитував у кроні правічного дуба, — приязно озвався він. — Ходімо, я виведу тебе до друзів. — Він дав знак іти за ним. Я поспішила за хмаринкою світлячків, допитуючись на ходу:

— Як ти міг опинитися тут?

— Ти забула, Русалко, що квітка — єдина. Хто злився з нею — той скрізь і всюди. Її тіло — то моє тіло. І навпаки.

— А я боялася, що чужі джунглі ковтнуть мене, що я не пройду квіткової стежки до кінця.

— Хто ступив на шлях квітки — того цариця краси не залишить в біді, де б він не був. Іди, неси радість і втіху блукаючим. І не забудь — тебе чекають у Гімалаях. Там — твій завершальний герць. Поєдинок краси. Не страхайся, я з тобою…

Він розтанув так же раптово, як і з’явився. А я побачила себе на краю галявини, де палахкотіло багаття. Роала і провідники, узрівши мене, щиро зраділи, почали танцювати біля вогню, і ця їхня дитяча радість так схвилювала мене, що я щасливо заплакала. Живе, живе в душах людських сутність єдиної квітки, котра незримим вогнем сплавляє докупи рідні серця, в яких би краях вони не народилися.

Радість! Повний успіх! Інтуїція не підвела мене. Вперше хворі на куру не вмерли, а всі одужали, хоч і виснажені та знесилені. Але все по порядку.

Два місяці я вивчала звичаї плем’я, знайомилася з людьми, розпитувала про екзотичну недугу. Старий вождь, величний і мудрий Гоала, дуже приязно зустрів мене, поселив у окремій хатинці, звелів старійшинам втаємничити у всі перекази, що стосувалися хвороби куру. До речі, патріарх вчився в юні роки у коледжі (десь в Європі), але, повернувшись додому, свято оберігав ізоляцію співвітчизників. На моє запитання, чому це зроблено, вождь відповів, що так зване «нове» завжди можна вивчити, а так зване «старе», якщо його знехтувати, навіки пропадає. І хто скаже, чи завтра не пожалкують люди, котрі бездумно винищили іскри прадавньої мудрості?!

Наближалося традиційне свято, у дні якого спостерігалися приступи «сміхової хвороби». Я вже майже остаточно переконалася, що основна причина смерті від куру — свавільна ізоляція недужих від родини, від плем’я, від урочистої й веселої юрби. Я припустила, що окремі люди надто емоційно сприймають стихію радості й сміху, всотуючи надмір енергії веселощів, відчуваючи щось подібне до наркотичної ейфорії. Відділені від родини, залишені напризволяще в джунглях, вони одноосібно неспроможні асимілювати той наркотичний заряд сміху, що стає руйнівним для психіки. Я зрозуміла, що треба залишати хворих у середовищі рідних людей, у гущі святкування й веселощів. Більше того, треба їх оточувати кільцем посиленої радості та урочистості, вводячи в індуктивний потік спорідненої енергії. Таким чином надмір наркотичного сміху буде перейнято рідними людьми і психосудома розрядиться.

Я обережно виклала свою точку зору вождеві. Він кілька днів роздумував, радився з старійшинами. Мій план було схвалено. Всім родам перед святами повідомлено про веління «прабатьків»: недужих на куру не виганяти до джунглів, а оточувати гуртами танцюючих людей, включаючись у найбуйніші судоми сміху хворих.

Безсила описати феєричні урочистості свят. Слова бліді для змалювання екзотичного видовища. Та й не для цього я сюди прибула. Головне: я спостерігала зародження й протікання всього процесу куру. У роду вождя, де я знаходилася, захворіло два п’ятнадцятилітні юнаки. Вони почали корчитися від сміху десь на другій годині після початку урочистостей, коли місцеві химерники почали веселити людей. Раптове замішання, розгубленість. Ще діяла стара програма табу. Але потім почувся наказ вождя, і довкола юнаків, що знемагали в судомах сміху, закружляла танцююча спіраль воїнів та веселунів. Весь рід сміявся й співав, ніби взявши бідолашних хлопців, у дружні, щирі обійми. Я з подивом спостерігала, як поволі судоми зм’якшувалися, корчі відпускали тіла, а сміх недужих вливався у потік природних веселощів всього плем’я. Я співала й танцювала разом з усіма. І ці щирі люди, ці діти природи обнімали мене й цілували, як найріднішу істоту. Якої ще треба нагороди?

Мій прадіде Василю, мій друже Заквітчаний і ти, далекий принце зоряної ночі, порадійте разом зі мною, бо хіба є більша радість від тої, котра звільняє душу від муки й страждань?

Прощаюся з новими друзями, готуюся до мандрів на батьківщину. Та моя радість затьмарена. Повідомлено, що вождь Гоала покидає цей світ, прощається з родом. Передали його прохання — відвідати хатину вождя. Мені було дивно й тривожно — прощатися з людиною, котра ще жива. Проте так велить давня традиція. Смерть для синів фору — особливе мистецтво, де кожен крок має бути осмислений і вивірений. Я несміливо вступила в прохолодне приміщення хатини і побачила вогненні очі вождя. Він лежав на барвистій циновці і усміхався. Я почула кілька слів подяки за велике благо, послане через мене його дітям. Запитала вождя, чому він вмирає так радісно.

— Нове народження радує мене, — тихо відповів Гоала.

— Європейці вважають смерть повним знищенням. Лише діла — добрі чи злі — залишаються знаками успіхів чи невдач. Деякі східні й західні вчення вважають, що тонка суть людини переходить згодом в нове тіло. — Я просила тлумача якнайпростіше передати мою думку і завершила запитанням: — Ви, певно, прихильник останнього світогляду?

Вождь ласкаво всміхнувся мені і ледь чутно відповів:

— Лише ущербна наука, доню, бачить в природному метаморфозі остаточне знищення. Містика теж вигадує барвисті фантоми, щоб втішити вмираючого. Прагнення життєвого потоку вічне. Видимі зміни — лише перепади напруги і течії ріки життя. Ми бачимо світ лише до обріїв зору, все, що далі, вважається небуттям. Смерть — табу для багатьох народів. Коло за тим обрієм наповнено бездонням вигадок. Я знаю, що там — клекоче та ж сама життєва ріка, бо куди ж їй подітися — тій краплі, що зветься чуттям і думкою? Вся біда, доню, в страху перед обрієм смерті. Наші прабатьки лишили дивний заповіт: полюбіте всеможливість смерті, прагніть до її обрію з радістю, тоді вона зачне з тої любові нове, прекрасне буття. Все інше — виростає з такого прагнення…

Я дивилася в його урочисте обличчя і бачила за ним таємничі хвилі вічного моря життя. Бо лише вічна течія може породити такий нездоланний оптимізм. І згадалися мені воїни революції, героїчні солдати Вітчизняної війни, козаки й дружинники прадавніх визвольних походів. Хіба вони мертві? Той, хто не відділяє себе й свій розум та чуття від єдиного дерева народу, той пливе життєносною хвилею у полум’яному потоці космічної естафети.

Прощай сивий друже! Я навіки збережу твій мудрий заповіт вічного, надвмирущого оптимізму!».

…Вдарили барабани. Чи застугоніла земля? Приглушена, насичена певністю й урочистістю, мелодія сповнила простір. Кожна клітина тіла палахкотить і радіє, відгукуючись на переможний ритм вогню. Гриць щасливо повторює в думці магнетичні слова старого наставника Догало: «Ти — дитя вогню. Всюди, куди не глянеш, пісня творящого полум’я. У небі — священне багаття зірок, у сонці — жар єдиного володаря життя, під землею — грізний пломінь перестороги і розплати, в тілі — ніжний вогонь любові. Відкинь страх і сумніви: синам єдиного полум’я стежка відкрита крізь найпекучіші сфери. Вогонь не карається вогнем, не спопеляється. Стань багряною пелюсткою променистості і співай пісню вічного згорання!».

Що це з ним діється — сон чи направду?

Райдужні скелі довкола, зарості екзотичних дерев, кільце величних, суворих старійшин — хранителів тайни вогню. І він, дитя далекої України, тримаючись за руку ветхого папуаса, наближається до сліпучо-білого кола, що дихає пекельним жаром. А за ним — ціла вервечка чорношкірих юних хлопців, претендентів на посвячення в культ вогню.

Столітній Догало насторожено прийняв гостя з чужих країв, котрий мав з собою символічний знак довіри, вручений доктором Боголо. Півгодини він дивився на нього, ніби пропікаючи струменями очей. Гриць відчував себе незатишно перед тим духовним прожектором, та потім щиро відкрив навстіж свою душу, згадуючи все найкраще, що зберігалося в пам’яті, в мріях і намірах. І суворе обличчя Догало поволі опромінювалося виразом подиву й радості, здавалося, навіть глибокі зморшки на чолі розправляються, повертаючи патріархові молодечу натхненність. Він згодився — вперше в своєму довгому житті — зробити виняток для чужинецького юнака, посвятивши його в таємницю вогнеходіння. Сорок днів тривала підготовка: очищення тіла, що полягало в повному утриманні від їжі, в щоденному ритуальному обмиванні, очищення розуму, який змушений перебудовувати своє ставлення до ланцюжка страхів, заборон, умовних засторог, котрі поділяли буття на холодне — гаряче, приємне — гидке, годяще — негодяще, прийнятне — заборонене і так до безконечності; нарешті, очищення чуття, при якому вимагалася концентрація лише на прекрасному — вогонь, сонце, квіти, райдуга, небо, зірки, камінь, пісок, хмари.

Хлопець вже неодноразово тренувався вдома з утриманням від їжі, тому запропонований Догало піст не був обтяжливий. Перші дні молоде тіло вимагало насичення, та через тиждень прийшли легкість, спокій, крилата радість. Він повністю віддався осмисленню того, що мало відбутися, — дружньому контакту із стихією, що в звичайних умовах руйнує, нищить, калічить. Що відбувається з тілом вогнехідця, коли він ступає в полум’яне коло? Яка трансформація допомагає перетворити пекельну жару в температуру, прийнятну для живого тіла? Миттєвий бар’єр захисту чи якась енергетична інверсія, відведення пломінного потоку в іншомірність? Гриць кілька днів ламав голову над цими проблемами, а потім збагнув, що інтелектуальні викрутаси ні до чого: тут має діяти психоенергетика іншого рівня, і введення її до дії — справа глибоких, ще не пробуджених генетичних потенцій, ключ до яких інтуїтивно чи випадково знайшли колись пращури цих мудрих і спокійних людей.

…Райдужні хвилі підхоплюють Гриця і несуть на своїх веселих гребенях у радісне коло танцю. Здається, що тіло знає, пам’ятає справіку химерний ритм і поєднується з ним природно, легко, щасливо. Аналітичний розум відтиснуто десь на край сприйняття, і він навіть жартує над своїм господарем: з тобою просто граються, Грицю, все це — колективний гіпноз, прекрасне циркове видовище. Яке ж це полум’я — прохолодна шовкова трава, всіяна золотими квіточками кульбаби, це — батьківське подвір’я, встелене пружним килимом споришу. Грайливо видзвонюють цимбали, рокочуть струни бандури, гордовито вибиває свої перестуки бубон, а хлопці та дівчата вигуцують каблуками на подвір’ї хвацький гопак.

У центрі сліпучого кола виникає зеленкувата постать Заквітчаного, усміхається Грицеві. І хлопець не дивується, сприймає видіння, як звичайнісіньку річ. Радісний підморгує йому, і в ритми вогненної хвилі, що несе кільце вогнехідців по шаленій спіралі, вплітаються його тихі, але проникаючі в тяму слова: «Вітаю тебе, брате! Гарно пройшов стежку пошуку. Навіть зумів об’єднати образи чужинської Меланезії та коханого краю в творчому синтезі. Тепер для тебе відкриті всі брами, бо в серці власному віднайшов заповітного ключа. Радуйся, друже! І не забувай, що там, де за тобою сумують рідні ліси та ріки, чекає полум’яна птаха. Пора запалити радісне коло на батьківській землі…».

Русалія у захмарній гірській долині. Мовчазні провідники зникли, її зустрічає високий чоловік, огорнутий білим плащем. Голова простоволоса, довга чорна борода хвилями спадає на груди, очі здаються бездонними прірвами, з яких зяє простір тривожної мудрості. Скільки йому літ? Чи, може, для нього відсутнє поняття часу? Дівчина відзначає дивний блакитний колір шкіри на обличчі й руках, ніжне енергетичне сяйво довкола голови, подібне до «вогнів Ельма» під час грози.

— Нам передали твоє бажання, — почулися слова чорнобородого, — збагнути суть вчення драконоборців. Ми згодилися прийняти тебе, прихильника флори.

— Мене вразила ідея ворожості до квітки. Невже це серйозна філософська течія?

— Слова «серйозність», «філософія» — не для нас, — спокійно відповів чоловік. — Хіба серйозні вітер або сонце? Чи філософствують гори або хмари? Так зрозумій суть нашої групи шукачів. Мене звуть Дао, в древній етимології це означає путь. Ходімо до нашого притулку, тебе чекають.

Над глибокою прірвою пливли ніжно-фіолетові тумани. Блакитно-перлисте небо над зубцями гір пломеніло відблисками невидимого сонця. Дихати було легко, у скронях поколювало, здавалося, що вся суєтність і клекіт світу лишилися десь у потойбіччі, у маренні. Самоцвітні скелі мерехтіли матовими іскрами. Дао пройшов широкою терасою, провівши гостю до входу у лабіринт коридорів, потім, взявши її за руку, кілька хвилин обережно ступав у повній темряві. З шерхотом відсунувся чорний камінь, за ним відкрилася освітлена печера. Русалія побачила кільце сидячих людей — чоловіків і жінок. Молодші мали тільки напоясники, старші, як і Дао, загорнуті в білі гіматії. З склепіння притулку лилося м’яке сяйво, подібне до сонячного, здавалося, що саме каміння промінилося.

Присутні уважно оглядали постать дівчини: вона мала на собі індійське сарі, тримаючись впевнено й спокійно. Одразу ж відзначила вогняний погляд широкоплечого юнака з чорною гривою волосся, що сягало нижче плечей, і пушком бороди та вусів. Подумала, що це, напевне, легендарний Космоандр, про якого їй розповідав тато. Глянувши на Дао, зрозуміла, що інтуїція підказала їй правильно. Юна дівчинка мовчки постелила біля входу білий килимок, жестом запросила сідати. Русалія опустилася на діл, завмерши в позі лотоса, як і всі інші.

— Воїни Шіви, — сказав Дао, — ви вже знаєте про гостю з далекої північної країни. Вона — прихильник флори, квітки, і хоче знати протилежну концепцію. Ми чекаємо твоїх запитань, смілива дівчино. Говори.

Русалія на мить зосередилася, і великий спокій зійшов на неї. Щезають відстані, тане простір і час. Друзі зійшлися на перехресті Чумацького шляху, діляться досвідом путі, визначають вартості добутого. Щирість — ось її метод. Радість прокладе мости понад всі упередження й протиріччя.

— Ви називаєте себе «воїнами Шіви». Ми знаємо, що в образі Шіви синтезуються сили цілковитої руйнації і нового творення. Чи так я мислю?

— Так, — кивнув Дао. — В основному — правильно.

— Чи є ваша течія релігією?

— Ти волієш свої сумніви розв’язати в межах відомих слів і понять, — сказав Дао. — Сфера логосу безмежна, як безмежний всесвіт. Ми обмацуємо лише шкаралупу слів. Що таке «релігія»? Як і йога — це слово означає «зв’язок». Люди містифікували це поняття, вважаючи, що вони «зв’язуються» з Вищим, з Парабраманом. Ми — поза всякими релігіями, оскільки всі вони узурповані силами мороку. Шіва для нас — не бог, не вчитель, не ідол. Це — сам дух Життя, котрий, сміючись, формує і руйнує світи, знаючи про свою надвмиручість.

— Прекрасно, — захоплено мовила Русалія, заворожена щирістю Дао. — Ви в коротких символічних знаках ілюструєте діалектичну сутність природи, вічно живої матерії, як її розуміємо ми. Де ж тоді протиріччя? Звідки ідея ворожості до флори? Адже вона — основа біосфери?

— Земної біосфери — так. Але не життя взагалі.

— Хіба земна біосфера не частка єдиного життя всесвіту?

— Запитання на запитання: віддзеркалення людини є людиною?

— Безумовно, ні. Це лише мертва тінь у дзеркалі. Образ.

— Те саме з динамікою земної біосфери. Вона є тінню правдивого вогненного життя, віддзеркаленням у хаосі. Флора — лише імітація, підробка краси мегакосмічної квітки вищої реальності.

— Знову якась трансценденція, — задумливо мовила дівчина. — Ви заперечуєте містифікації релігій, але будуєте свої витончені міражі.

— Наше знання грунтується на досвіді, — заперечив Дао. — Вже століття тому наші архати прийшли до висновку, що пізнання йде манівцями, доки відсутній точний гнозис — хто в біосфері лідирує, де її центр і основа. Воїни Шіви одразу відкинули традиційну думку про лідерство девів-богів, бо вони ніколи й нікому не маніфестували себе в природі, хіба що в казках та міфах. Але й гордовита думка про лідерство людини падала при найпростішому аналізі: для того, щоб людина була, діяла, — потрібна динаміка практично всієї сфери життя і взагалі — буття. Гігантський ієрархічний ланцюг: мегасвіт — метагалактика — Галактика — Сонце — Земля, а далі — флора; все це потрібне, щоб людина була тим, чим вона є. То хіба може вона бути лідером в такому невимірному кільці? Ми збагнули: людство — активний агент біосфери для певних цілей. Яких же? Хто скаже про це? Сформувалася думка, що флора в сукупності є грандіозним розумом. Окремі люди входили з ним в контакт, знали мову дерев і квітів.

— Чудово! — зраділа Русалія. — Ви прекрасно виклали мої погляди на взаємини людини й квітки. Флора сформувала мислячу істоту з примату тваринного світу, щоб оквітчати його, одухотворити, зробити садівником в далеких світах…

— Не поспішай, — суворо відповів Дао, застережливо піднявши долоню, ніби зупиняючи потік її захоплених слів. — Та концепція, яку ти сповідуєш, лежить на поверхні. То — дитячий гнозис очевидності. Наші архати дослідили, що весь рослинний світ сукупно утворює тіло Смарагдового Дракона, Зеленого Змія, прекрасного монстра хижості, котрий паразитує на світлі Сонця, енергетиці планети, праху покійних, психодинаміці мислячих істот. Свою форму дракон хаосу сформував по образу вищої квітки, котра існує в світах нерушимості, підробив її красу, щоб полоняти жителів з далеких світів радості й повноти. Ми повірили обману, ввійшли до нової світлиці, а вона виявилася в’язницею.

— Наш Космос — в’язниця?

— Це відчуває кожний чутливий дух. Дитині цей світ спочатку може здаватися цікавим лабіринтом для гри, але, ввійшовши сюди, дитя вже безсиле вийти, повернутися додому. І вся потуга істот з краю повноти йде на відгодовування Зеленого Змія, на формування біосфери паразитичної, кривавої, сповненої ненависті й безвихідної муки. Одягнувшись у тілесність, діти вічної квітки забули, хто вони, звідки, відчуваючи проте, що потрапили в пастку. Все те, що я кажу, лише система символів, за яким — суворий гнозис реальності. Ти маєш сама продумати все до кінця.

— Те, що ви кажете, має своєрідну логіку, — тамуючи тривогу, сказала Русалія. — Але згодьтеся, що в цьому світі краса квітки — основа найкращих порухів душі людської. Квіти безмовні й терплячі, ніжні й вседаючі. Адже вони формували дух і естетику народів, вся творчість світу пронизана ними.

— То й що? — іронічно запитав Дао. — Те, що ти мовила, і є основною зброєю Дракона. Щоб панувати над дітьми повноти, він повинен мати абсолютну зброю краси. Проте результати, плоди свідчать про його обман. Як у казках, де золото, подароване демонами, згодом стає черепками або сухим листям. Зелений Змій, безумовно, призначив людині масштабний шлях — мандрівника всесвіту, котрий розсіватиме зерна флори у безмірність. О, сила, закладена в зерні Дракона, страхітлива. Він сповнений безмірної експансії, він жадає пронизати собою Галактику, Мегасвіт, підібрати ключі до найглибших таємниць субстанційної основи, розпанахати її, як паросток розпанахує камінь. Яка ще сила є в Бутті, страхітливіша від сили Змія? Проаналізуй динаміку мислячого життя, породженого квіткою, розглянь плани й перспективи розумних істот, як вони вимальовуються навіть тепер, на перших кроках космічного народження. Оточувати зірки, сонця штучними ковпаками, котрі забирали б всю енергію світил, утилізувати речовину планет, розсіювати так звані цивілізації по всій безмірності. Ось кредо Людини. Але по суті йдеться про виснаження енергії буття, за яким настає згасання пломеню Всесвіту. Людина мріє про смолоскип Прометея, а стане руйнатором буттєвості, віддавши свій творчий принцип хитрому Змієві.

— Але ж ви, воїни Шіви, теж волієте зруйнувати космос Смарагдового Змія…

— Ми руйнуємо ідею обману, а не космос, — пояснив Дао. — Те, чого прагне Дракон, є виснаження вогненної основи буття. А ми хочемо повернути полум’яний потік життя у рідну сферу, не напоювати ним примарного світу. Руйнувати містифікацію, якою б вишуканою вона не була. Дві з половиною тисячі літ тому перший пробуджений Гаутама рішуче порвав з традиційним схилянням перед мерехтінням ілюзорних килимів «живої природи». Він покликав до повноти пробудження, до повноти знання, до виходу у цілість буття. Але хто збагнув його? Навпаки — його ім’ям сформовано нові пастки, нові обмани. Головне для Змія — посіяти сумнів і розірвати цільність прагнення й розуміння. Для цього існує система снів: від так званого природного сну до розумових марень. Навіть сама «смерть» є грандіозна вигадка Дракона. Вічнодіючий розум швидко збагнув би істину, тому сон і смерть було запрограмовано, як періодичне перепрограмування або те, що арійські космогонії називали перевтіленням. Саме — перевтілення, рутинна зміна форми, при якій не встигаєш передати естафету досвіду. Ми збагнули цю диверсію ворога і прагнемо осягнути цільність свідомості, щоб подолати сон, смерть і повернутися в рідний дім.

Русалія довго мовчала, обнімаючи щирим поглядом обличчя присутніх, ніби жадала проникнути за покрови незворушності, спокою, певності. Зустрілася очі до очей в Космоандром. І їй здалося, що в його душі вихлюпнувся вогник взаєморозуміння й допитливості. Вона запитала, дивлячись у очі юнака:

— Чи всі воїни Шіви мислять так же монолітно, як учитель Дао?

— Ти гадаєш, у нас може панувати диктатура авторитету? — тихо засміявся учитель. — Монолітність — повна, абсолютна добровільність, позбавлена сумніву. Ось ти дивишся на Космоандра, нового воїна Шіви, котрий ішов цілком іншим шляхом, але щире прагнення до правди привело його сюди. Запитай, чи згоден він зі мною?

— Космоандре, — мовила Русалія, довірливо прагнучи назустріч юнакові, — ти плекався в інших умовах, сприймаючи земну сферу буття, її красу, її квітковість як вияв універсальної краси всієї зоряної домівки. Невже тепер ти відкидаєш все це, як підробку мари, як ілюзію містифікатора?

— Вся історія розвою краси й мрії, — тихо озвався Космоандр, — всі подвиги, утопії, прагнення до справедливості, боротьба за владу, пошуки Едему, всі йоги, релігії та теології — все це, безумовно, фантасмагорія Смарагдового Змія. Це спектакль для раба-людини — виконавця місії грядущого розселення квітки у далекі світи. Це грандіозний космічний наркотик. Як би інакше раб здійснив потрібне? А хіба таким же чином бджоли не здійснюють запилення? Їм дається солодкий трунок, а квітці — продовження роду.

— Але ж це чесний обмін? — здивовано заперечила Русалія.

— Безумовно, — усміхнувся Космоандр. — Змій повинен дотримуватися правил гри. Але для бджоли — це тяжка безнастанна праця в ім’я запилення. Всі її старання «в ім’я роду» — марні. Бджола впродовж мільйонноліть — одна й та ж. А Змій — земна квітка — вічнозмінний. Він володіє можливістю всеохопного метаморфозу (згадай еволюцію від синьо-зелених до вищих рослин), він, здійснивши інтродукцію в далекі світи, розгорне свої зелені крила над Мегасвітом, породжуючи на різних планетах міріади мутацій і видозмін. У нього є смисл «жити», бо це — безмірність існування і пластичності. Це — його боротьба, його стратегія. А ціна — мільйони згублених життів, гекатомби жертв.

— Але ж людина теж має безмежну потенцію розвою? — мовила дівчина. — Допомагаючи квітці, вона зростає сама.

— Ви так гадаєте? — підхопив естафету розмови білобородий патріарх, і Русалія відчула, що це учитель Космоандра, творець Гнізда Радості. — Фізично людина деградує, цикл пластичності для неї вичерпався. Вона хворіє, нидіє, розпадається, самоз’їдається. Техногенез доконав її. Тому їй і було дано казки про потойбічні світи, про рай і тому подібні вигадки. Все це тактика квітки, її легенда, котра навіть опирається на образну структуру Зеленого Змія, — сад, квіти, плоди, елегія… Але принципово сучасна людина позбавлена перспектив метаморфозу. Вона — в апендиксу еволюції.

— Мені тяжко дискутувати з вами, шановні мудреці, — відверто визнала Русалія. — Надто далеко ви пішли по шляху повного заперечення. Проте моє серце, хай і недосвідчене, прагне в чомусь застерегти вас. Хай ви знайшли можливість добувати енергію для тіла поза фотосинтезом Смарагдового Змія, хай ви зможете продовжити життя осіб та груп обраних до мільйонноліть, але що далі? Навіщо таке життя, ніби екзотична оаза у вируючому океані земного життя з його болями, радостями і надіями? Чи ви створите альтернативну космоісторію для тих, хто піде за вами? Чи освятить ваші зусилля Мати-Природа або Вища Реальність, як ви її називаєте? Міст до нової реальності має бути для всього сущого, навіть для Зеленого Змія, бо в ньому на Землі втілюється все найпрекрасніше, що ми знаємо. Ви волієте вернутися до «рідного дому», вимріюючи його в потаємності. А для мене дім там, де ми єсть. Не «втеча додому», а розширення домівки до всеохопності. Дім — це ми самі. В будь-якому тілі. В будь-якій сфері. Ми — творці радості. Ми — діти вічної гри. Мати — поряд. Вона дивиться в наші серця. Вона радіє кожному зусиллю піднятися до краси.

— Бійтеся обманювати себе, — задумливо озвався Дао. — Земна радість і любов — лише ейфорія, підробка. Нам приємно, доки сонце гріє, але помірно, доки плоди смачні, але не надмірно, доки краса милує, але не нудить. А досить дощу, чи негоди, чи холоду, сліз або муки — все пропадає. Радість тут — лише примарний гість, лише сон.

— Не згодна, — рішуче заперечила Русалія, відчуваючи, що зустріч наближається до неминучого завершення. — І муки, і стогін, і кров замучених — це не сон. Кожна мить такої муки, індивідуальної, унікальної муки та пошуку, потрясає всесвіт. Хто позбавлений співстраждання в сфері відносній, часовій, плинній, той недостойний вічності. Що йому робити там? Та й кому потрібні такі «пробуджені». Тут іспит нашого духу, дорогі воїни Шіви. Навіть у сні, я гадаю, ми проходимо випробовування… може, перш за все — у сні. Бо автоматизм добра й любові — то вже вияв суттєвості людини. Машинально діяти добро і любити злобний не стане. А світ квітки — це безоглядна жертва краси й життя. Може, варто задуматися над тим, щоб подарувати квітці нашу мужність і розум, як вона дарує нам свій життєвий плин і долю? Ви вважаєте флору стихійним Змієм? Приручіть його любов’ю й мудрістю. Приручений, одухотворений Змій стане нашим вселенським другом. Хіба не про це мріяли ріші прадавності?

Дао звівся на рівні ноги, і разом з ним встали всі воїни Шіви, оточивши дружнім кільцем дівчину. Він взяв руки Русалії в свої долоні і щиро промовив:

— Ви — мудра Тара Заходу, наша прекрасна гостя. Ми подумаємо над вашими словами. Подумайте й ви. Може, це сам Махадева — Дух Життя — послав вас сюди. Хай радість осяє ваш путь, не забувайте друзів з Гімалаїв. Намасте!

— Намасте! — дружно схилилися в поклоні перед Русалією воїни Шіви.

Вже виходячи в печери, дівчина відчула вогняний погляд Космоандра, що полоснув по її душі. І здалося Русалії, що в тому погляді вирував неспокій, болісний запит і полум’яне сподівання грядущої зустрічі.

Моя розповідь про героїв книги завершується. Події ввійшли в таку стадію, коли їх уже годі впхати в стрункий сюжет. Сьогодні я повернувся з Києва після першого експерименту з альтернативною ЕОМ. Все, що відбулося, ще досі мені здається сном.

Конференц-зал заповнили радянські й закордонні вчені, члени редколегії часопису «Вирій», письменники, журналісти, інженери, представники трудящих. Всі були якісь насторожені й стримані: може, тому що довкола проекту «Резонанс Еволюції» спліталося безліч легенд і домислів. Тихо перемовлялися, гадаючи, як саме має проводитися випробування, в якому вияві відбудеться контакт людей і ЕОМ. Та жоден з прогнозів не виправдався, все було несподівано й просто.

Перед закритою завісою з’явилися постаті Бориса Гука і доктора Боголо (він тиждень тому прибув з Папуа). Присутні привітали їх стриманим гомоном. Гук звернувся до залу з коротким вступом:

— Друзі, панове! Всі ви знайомі з передумовами альтернативної математики, що лягла в основу конструювання нашої ЕОМ, названої «Резев», тобто «Резонанс Еволюції». Можливо, хтось обвинуватить нас в претензійності? Справді, дехто подумав, що ми осідлали еволюційного скакуна і спроможні поганяти його в напрямку, вигідному для нас. Все це не так! Людина не здатна поки що по своїй волі міняти закони, константи і ритми космосу. Проте концентрація знань про мікро— і макрореальність дозволяє інтенсифікувати стихійний потік часу-простору, прискорюючи зростання древа буття.

Що ми сподіваємося отримати під «Резонансу Еволюції»? Що ми побачимо у вікні, відкритому назустріч нащадкам, котрі житимуть в кінці ХХІ віку, тобто через сто років? Західні футурологи, провівши аналізи всіх тенденцій суспільного розвитку сучасності, отримали песимістичні висновки, дуже близькі до видінь апокаліпсису. В чому тут справа? Невже людство безсиле звільнитися від обіймів змія приреченості, викоханого лукавими й підступними апологетами ненависті в минулих віках? Ми певні, що прийдешнє Землі буде прекрасне і творче, і основою нашої певності стають не благі побажання, а монолітна воля творящих сил світу до еволюційного метаморфозу. Деякі наші колеги з Америки, Японії, Англії та ФРН і Франції, ознайомившись з алгоритмом «Резонансу Еволюції», висловили скептичні зауваження з приводу того, що левова частка інформації, закладеної в альтернативну ЕОМ, має в основі оптимістичні прогнози, позитивне спрямування, гуманістичні тенденції. Нам закидали однобічність і тенденційність, в той час як «Римський клуб» та інші футурологічно-аналітичні групи не обминали жодних негативних дій, спрямувань і передбачень. Що ж на це відповісти?

Хто куди прямує. — той там і опиниться. Це древній закон. Вилікувати ті чи інші вади суспільства може лише монолітна воля більшості його членів. Ми зобов’язані осягнути таку еволюційну монолітність, інакше — навіщо природа подарувала нам розум? Західні футурологи бачать в прийдешньому занепад, деградацію, ядерні конфлікти, загибель цивілізації. Хворобу сучасного антагонізму вони абсолютизують, таким чином заперечуючи спроможність мислячої істоти Землі самооновлюватися і приймати гідні мудрості рішення. Але чому? Адже життя демонструє парадоксальні метаморфози, і те, що сьогодні здається гидким каченям, завтра стає білим лебедем. Тому прогнозисти грядущого соціуму повинні бути завжди оптимально впевнені в життєстійкості еволюційної стріли. Якщо воїн іде на битву з хистким, невпевненим серцем — хіба він може здобути перемогу? Перемога має утвердитися в душі перед боєм. Саме тому алгоритм «Резонансу Еволюції» не допускає навіть одного відсотка можливості катастрофи земної цивілізації в прийдешньому. Я певен, що нас у цьому підтримає абсолютна більшість мислячих істот Землі. А тепер, дорогі друзі, колеги, панове, ми вводимо до дії «Резонанс Еволюції». Навіть творці евристичного пристрою ще не відають, як саме відгукнеться ХХІ вік, змодельований нашими сучасниками, чи зуміли ми віднайти еволюційну тотожність? Присутні в цій залі будуть першими свідками прориву в прийдешнє.

Гук дав знак. Завіса розійшлася. Перед присутніми виник примарний фіолетовий куб. І більше нічого. Хвиля подиву, а може, розчарування попливла в залі. Борис Гук разом з доктором Боголо зійшли з підвищення, сіли в перших рядах. Куб запломенів бузковими барвами, в його центрі виникла сліпуча цятка, почала розгортатися багатомірною спіраллю, динамічно пульсуючи в якомусь магічному, пісенному, захоплюючому ритмі. Я відчув, що це не просто світловий ефект, здавалося, що сам простір і час втягуються в ту дивну променисту пульсацію, виводячи присутніх на інший рівень відчуття й світосприймання…