Крюс ДжеймсТiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке)

Джеймс КРЮС

ТIМ ТАЛЕР,

або ПРОДАНИЙ СМIХ

Роман

Переклад з нiмецької Лiсняка Юрiя Яковича

Роман вiдомого письменника з ФРН Джеймса Крюса у фантастичнiй манерi розв'язує складнi етичнi питання, розкриває перед юними читачами проблеми людської моралi.

Джеймс Крюс - молодий талановитий захiднонiмецький письменник, автор кiлькох повiстей, вiршiв i радiоп'єс для дiтей.

У книзi "Тiм Талер, або Проданий смiх" Джеймс Крюс у фантастичнiй манерi розв'язує складнi етичнi питання, розкриває перед дiтьми проблеми людської моралi.

ЗМIСТ

Вiд автора.

Книга перша. УТРАЧЕНИЙ СМIХ

Перший аркуш. Бiдний хлопчик

Другий аркуш. Картатий чоловiк

Третiй аркуш. Виграш i втрата

Четвертий аркуш. Проданий смiх

П'ятий аркуш. Допит увечерi

Шостий аркуш. Малий мiльйонер

Сьомий аркуш. Бiдний багатiй

Восьмий аркуш. Остання недiля

Дев'ятий аркуш. Пан Рiкерт

Десятий аркуш. Ляльковий театр

Книга друга. ПРИГОДИ

Одинадцятий аркуш. Страшний барон

Дванадцятий аркуш. Крешимир

Тринадцятий аркуш. Бурi й страхи

Чотирнадцятий аркуш. Неможливий заклад

П'ятнадцятий аркуш. Переполох у Генуї

Шiстнадцятий аркуш. Кiнець однiєї люстри

Сiмнадцятий аркуш. Багатий спадкоємець

Вiсiмнадцятий аркуш. У "Палаццо Кандiдо"

Дев'ятнадцятий аркуш. Джоннi

Двадцятий аркуш. Вiдкриття в Афiнах

Книга третя. МАНIВЦI

Двадцять перший аркуш. Замок у Месопотамiї

Двадцять другий аркуш. Сеньйор ван дер Толен

Двадцять третiй аркуш. Засiдання

Двадцять четвертий аркуш. Забутий день народження

Двадцять п'ятий аркуш. У Червоному павiльйонi

Двадцять шостий аркуш. Маргарин

Книга четверта. ПОВЕРНЕНИЙ СМIХ

Двадцять сьомий аркуш. Рiк у польотi

Двадцять восьмий аркуш. Зустрiч без обiймiв

Двадцять дев'ятий аркуш. Забутi обличчя

Тридцятий аркуш. Справи

Тридцять перший аркуш. Таємнича записка

Тридцять другий аркуш. Чорний хiд

Тридцять третiй аркуш. Повернений смiх ______________________________________________________________________

ВIД АВТОРА

Описану тут iсторiю розповiв менi один чоловiк рокiв п'ятдесяти, що приїхав до Лейпцiга, як i я, наглядати, як друкується одна книжка. (Коли не помиляюся, то була книжка про ляльок та ляльковий театр.) Найцiкавiше в тому чоловiковi було те, що вiн, хоч уже й немолодий, умiв смiятися так приємно та весело, мов десятирiчний хлопчак.

Хто вiн був, я можу тiльки здогадуватись. Невiдомо також, коли дiялась ця iсторiя, та й ще дещо в нiй неясне. (Правда, де з чого видно, що головнi подiї вiдбувалися десь близько 1930 року.)

Треба ще згадати, що писано цю оповiдь у перервах мiж роботою, на зворотному боцi великих вiдбракованих друкарських аркушiв. Ось чому книжка й подiлена на аркушi, хоч по сутi це звичайнiсiнькi роздiли.

Iще хочеться попередити, що вам не багато доведеться смiятися над цiєю книжкою, хоч мовиться в нiй про смiх. Однак зважте й на те, що цей шлях крiзь темряву все ж. веде, хоч i манiвцями, до свiтла.

______________________________________________________________________

К н и г а п е р ш а

У Т Р А Ч Е Н И Й С М I Х

Ну що ж, забились! Але ж хто не знає,

Що смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє!

Адже з того людина й пiзнається,

Що в слушну мить вона смiється.

З прологу до лялькової

вистави "Липкохвiст"

Перший аркуш

БIДНИЙ ХЛОПЧИК

У великих мiстах iз широкими вулицями ще й досi є на околицях завулочки, такi вузенькi, що з вiкна у вiкно навпроти можна поздоровкатись за руку. Коли чужоземнi туристи, грошовитi та чулi, попадають ненароком у такий завулочок, вони вигукують: "Ах, як тут мальовниче!"

А жiнки зiтхають: "Як iдилiчно! Як романтично!"

Але вся та iдилiя й романтика - облуда, бо на околицях живуть люди, що не мають грошей. А хто в такому великому, багатому мiстi не має грошей, той стає понурий, заздрiсний, а часто й сварливий. I виннi в тому не так самi люди, як завулки.

Малий Тiм попав у такий-от вузенький завулочок, як було йому тiльки три роки. Тiмова весела, повненька матуся померла, а татовi довелось пiти працювати на будiвництво, бо тодi саме було безробiття. Отож i мусили батько з сином залишити своє свiтле, гарне помешкання з заскленим балкончиком край мiського парку, i перебратися до вузького завулка, забрукованого кругляками. В тому завулку весь час пахло перцем, кмином та ганусом, бо там стояла єдина на все мiсто фабрика прянощiв. А незабаром у Тiма з'явилася мачуха - худюща, з гострим, нiби мишачим, писком. - i на додачу зведений брат, бiлий як сметана, розпещений та вредний хлопець.

Як на свої три роки, Тiм був хлопчик мiцненький; вiн умiв навдивовижу дзвiнко смiятись i цiлком самостiйно кермував пароплавом, зробленим iз двох стiльцiв, або автомашиною з диванних подушок. Небiжчиця матуся, було, смiялася до слiз, коли Тiм вибирався в подорож по свiту на тих стiльцях чи подушках та вигукував: "Чах-чах-чах, Аме-ерика!" А от мачуха його за таке лупцювала. I вiн нiяк не мiг того зрозумiти.

Та й свого нерiдного брата Ервiна Тiм не розумiв, бо той виявляв йому свою братню любов, шпурляючи на малого полiняками або вимащуючи його сажею, чорнилом чи сливовим повидлом. Однак найнезрозумiлiше було те, що карали тодi не Ервiна, а Тiма ж таки. Одне слово, стiльки було в тiй новiй оселi незрозумiлого й так воно гнiтило хлопчика, що вiн майже вiдучився смiятися. Лиш тодi, коли був удома тато, лунав iнодi в хатi Тiмiв тоненький заливистий смiх iз кумедним "iк!" на кiнцi.

Та, на жаль, тепер тато рiдко бував удома, бо працював на далекiй будовi. (Адже й оженився вiн удруге тiльки задля того, щоб не кидати малого сина самого вдома.) Лиш у недiлю мiг тато побути зi своїм синочком. Зранку вiн брав малого Тiма за руку й казав мачусi: "Ну, ми йдемо гуляти". Насправдi ж вони йшли на iподром, на кiнськi перегони, де тато, потай вiд мачухи вiдклавши собi за тиждень якусь копiйчину, ставив на котрого-небудь коня. Вiн сподiвався колись виграти на перегонах стiльки грошей, щоб перебратися з їхнього вузького завулка кудись у краще, просторiше помешкання. Але сподiвання тi, як i в бiльшостi грачiв, були, звичайно, марнi. Йому не щастило, вiн майже завжди програвав, а коли й вигравав, то лише на цукерки синовi, на кухоль пива собi та на трамвай.

Малого Тiма перегони тiшили не дуже. Мелькає щось там далеко годi й розглядiти. До того ж перед ним завжди стояло дуже багато людей, i хлопчиковi навiть iз таткового плеча мало що було видно.

Та хоч Тiма й не цiкавили конi й жокеї, вiн дуже швидко збагнув усю механiку гри: коли вони з татом верталися додому трамваєм, а Тiм дiставав трубочку льодяникiв, - це означало, що тато виграв. Коли ж тато садовив його собi на плечi й вони вертались додому пiшки, без цукерок, - значить, вони програли.

Та чи програвали вони, чи вигравали, малому було однаковiсiнько. Бо їхати верхи на татковi йому було так само весело, як i в трамваї, а то й ще веселiше. Головне - що вони вдвох, що недiля, що Ервiн iз мачухою десь далеко-далеко, мовби їх i зовсiм нема.

Але, на жаль, решту шiсть днiв тижня вони були... I Тiмовi тодi жилося достоту як тим дiтям у казцi, що мали лиху мачуху. Тiльки Тiмовi було навiть гiрше, бо ж казка - то казка та й годi, вона починається на першiй сторiнцi й закiнчується щонайпiзнiш на дванадцятiй. А терпiти отаку халепу день у день, рiк у рiк - це вам неабищиця. I якби не отi недiлi, Тiм, певно, просто навсупереч усiм зробився б справжнiм зухвалим халамидником. А так вiн усе ж лишався життєрадiсним хлопчиком i не забував свого смiху, дзвiнкого заливистого смiху, що починався десь глибоко в животi й кiнчався кумедним "iк!".

Та, на жаль, дуже рiдко траплялося Тiмовi смiятись. Вiн став мовчазний i гордий, просто неймовiрно гордий. Так вiн боронився вiд мачухи, що гризла йому голову за всяку дрiбничку, хоч, може, часом i не зi злостi, а просто так.

Коли Тiма вiддали до школи, вiн дуже зрадiв. У школi вiн з рана й до обiду почував себе далеко вiд свого завулка - далеко-далеко, хоч насправдi вiд дому до школи не було й пiвкiлометра. В першому класi Тiм знову став часто й весело смiятися, i за той смiх учитель часто вибачав хлопчиковi рiзнi дрiбнi провини. Тiм тепер намагався догоджати навiть мачусi. Коли вона вряди-годи хвалила його - за те, скажiмо, що сам донiс додому цiлих п'ять кiлограмiв картоплi, - вiн ставав щасливий, ласкавий i послужливий. Та згодом вона знову лаяла його нi за що, i вiн знову замикавсь у собi й удавав гордого. Тодi, було, до нього анi приступу.

Така ото незлагода мiж ним i мачухою погано позначалась на його шкiльнiй науцi. Хоч Тiм мав куди бистрiший розум, нiж багато його однокласникiв, проте вiн дiставав гiршi оцiнки, нiж вони, через те, що часто бував неуважний на уроках. Та ще через домашнi завдання.

Бо йому було дуже важко їх робити. Тiльки-но сяде зi своєю дощечкою за стiл у кухнi, як надходить мачуха й проганяє його до дитячої кiмнати. А там хазяйнував його нерiдний брат Ервiн, що не давав малому нi на хвилину спокою. То йому забагнеться гратися з Тiмом, а як той вiдмовиться - Ервiн злоститься; то розкладеться зi своїм "конструктором" на весь стiл, так що Тiмовi нiде й примоститися з зошитами. Одного разу Тiм у праведному гнiвi вкусив Ервiна за руку. Та не було йому з того добра. Мачуха, побачивши кров на синочковiй руцi, зарепетувала на всю хату й назвала Тiма гадюченям. I навiть татко за вечерею не озвався до нього й словом. Вiдтодi Тiм бiльше не заводився з розбещеним мазунчиком, а почав нишком учити уроки в татковiй та мачушинiй спальнi. Але Ервiн, помiтивши те, виказав його: адже дiтям не дозволялось заходити в спальню дорослих, такий був один iз найперших мачушиних законiв.

I мусив Тiм знову якось примудрятися вчити уроки в не дуже приємному товариствi свого зведеного брата. Коли той не пускав його до невеличкого столика, єдиного в їхнiй кiмнатцi, Тiм сiдав на лiжко й клав зошит на тумбочку. Однак i там Ервiн весь час заважав йому. Тiльки в середу, коли Ервiн був у школi по обiдi, Тiмовi щастило вивчити уроки так ретельно, як вимагав учитель. А Тiм дуже хотiв йому догодити - цей малий хлоп'як, що вмiв так гарно смiятися, радий був з усiм свiтом жити в злагодi.

Та, на жаль, Тiмовi домашнi роботи дедалi менше подобались учителевi. "Здiбний хлопець, тiльки ледачий i неуважний", - казав вiн. Звiдки ж мав учитель знати, що хлопцевi доводиться день у день вiдвойовувати собi мiсце, щоб вивчити уроки. А Тiм йому того не розповiдав, бо певен був, що вчитель i сам усе знає. Отак i школа знов довела хлопця до сумного висновку, що життя незрозумiле й що дорослi всi несправедливi. Всi, крiм його тата.

Та й ця єдина в свiтi справедлива людина покинула його. Бо коли Тiм на превелику силу добравсь у школi до п'ятого класу, сталося нещастя: тата вбило на будiвництвi дошкою, що впала звiдкись згори.

Оце вже була найнезбагненнiша подiя в Тiмовому життi. Вiн нiзащо не мiг збагнути, яке право мала та дошка отак iз доброго дива впасти й накоїти такого страшного лиха. Спершу вiн просто не хотiв повiрити, що це правда. Лиш у день похорону, коли розхвильована, заплакана мачуха надавала йому ляпасiв за те, що забув почистити їй черевики, Тiм зрозумiв, який вiн тепер самотнiй. Бо ховали тата якраз у недiлю.

Лиш тодi Тiм заплакав. Вiн плакав i за батьком, i над самим собою, й над усiм свiтом. Навiть мачусi стало соромно, i Тiм уперше зроду почув вiд неї: "Ну, вибач, Тiме, не плач, я ж нехотячи..."

Година на кладовищi була для Тiма наче лихий сон, що його хочеться чимшвидше забути й що вiд нього лишається тiльки гнiтючий плутаний спогад. Тiм ненавидiв усiх людей, що стояли бiля ями, говорили промови, спiвали, бубонiли "отченаш". То один, то другий пiдходив до мачухи, висловлював їй "своє глибоке спiвчуття", вона, хлипаючи, щось лопотiла у вiдповiдь, i Тiма страшенно дратувало те лопотiння. Вiн хотiв журитись за своїм татком сам. I коли люди почали розходитись, хлопець скористався з тiєї нагоди й простiсiнько втiк.

Вiн довго тинявся вулицями, i, коли опинився бiля того будинку край парку, де вони колись жили з татом i мамою, де вiн ще зовсiм маленьким хлопчиком смiявся та кричав: "Чах-чах-чах, Аме-ерика", йому стало так гiрко, що аж свiт в очах потемнiв. Iз його колишньої кiмнатки виглядала у вiкно чужа дiвчинка. На руках вона держала дорогу, пишно вбрану ляльку. Помiтивши, що Тiм на неї дивиться, дiвчинка показала йому язика, i Тiм квапливо пiшов далi.

"Якби я мав багато-багато грошей, - думав вiн, iдучи, - то найняв би велику квартиру, щоб у мене була своя кiмната, а Ервiновi давав би щодня грошi на кiно та на морозиво, а мачуха нехай би купувала на обiд що хоче". Але то була тiльки мрiя, i Тiм це знав.

Вiн iшов, куди очi свiтять; ноги самi несли його до iподрому, куди вони ходили щонедiлi з татом, як той був iще живий.

Другий аркуш

КАРТАТИЙ ЧОЛОВIК

Першi перегони вже наближались до кiнця, коли Тiм прийшов на iподром. Глядачi кричали, свистiли, й дедалi гучнiш лунало назвисько "Вiтер".

Тiм стояв i важко дихав. Не тiльки тому, що стомився: йому раптом уявилося, нiби десь в оцiй галасливiй юрмi стоїть його тато. Хлопець немовби опинився в рiднiй домiвцi. Адже це тут, тiльки тут йому траплялось побути вдвох iз татом. Без мачухи. I без Ервiна. Всi тi недiлi на iподромi з татом раптом нiби втiлились в оцю юрму i оцей галас. Наче й не було нi кладовища, нi слiз. Тiм став навдивовижу спокiйний, майже веселий. А коли по натовпу прокотився радiсний крик i немов з одних уст пролунало; "Вiтер!" - хлопець аж засмiявся. Вiн згадав, як батько одного разу сказав: "Вiтер iще молодий коник, Тiме, може, навiть замолодий для перегонiв, але колись про нього заговорять, ось побачиш!"

I ось про Вiтра справдi заговорили, та батько того вже не чує... Тiм i сам не знав, чого йому стало смiшно. Але вiн про це й не думав. Вiн ще не дорiс до того вiку, коли люди замислюються над собою.

Якийсь чоловiк, що стояв поблизу Тiма, зачувши той дзвiнкий смiх iз кумедним "iк!" на кiнцi, швидко повернув голову й пильно подивився на хлопця, а тодi погладив замислено своє пiдборiддя й не довго думаючи рушив до Тiма. Але не спинивсь перед хлопцем, а проминув його, наступивши йому на ногу, й кинув через плече:

- Вибач, малий, я ненавмисне.

- Та нiчого, - знову засмiявся Тiм. - Однаково в мене черевики запорошенi. - Зиркнувши на свої ноги, вiн раптом побачив на травi перед собою новеньку блискучу монету - п'ять марок. Чоловiк, що наступив йому на ногу, пiшов собi далi, й бiля Тiма не було нiкого. Хлопець швиденько став на монету ногою, озирнувся сторожко довкола, нахилився - нiби зав'язати шнурок, швиденько, крадькома пiдняв грошi, сховав у кишеню й навмисне неквапливо почовгав геть.

Та зненацька його перепинив високий худий чоловiк у картатому костюмi й спитав:

- То що, Тiме, хочеш спробувати щастя?

Хлопець спантеличено звiв очi на незнайомця. Вiн навiть не впiзнав у ньому того самого чоловiка, який щойно наступив йому на ногу. У незнайомця був безгубий, немов бритвою прорiзаний рот, тонкий карлючкуватий нiс, а пiд ним рiдесенькi чорнi вусики. З-пiд низько насунутого великого кашкета дивились на Тiма водяво-блакитнi очi. Кашкет був картатий, як i костюм.

Коли чоловiк раптово звернувся до Тiма, хлопцевi немов клубок у горлi став. Нарештi вiн видушив iз себе:

- У ме... у мене немає грошей на заклад.

- Чого ж нема? А п'ять марок? - вiдказав чоловiк. Потiм додав спокiйнiсiнько: - Я бачив, як ти знайшов грошi. Коли хочеш закластися на них, ось тобi квиток. Я його вже заповнив. Певний виграш.

Тiм, слухаючи його, то бiлiв, то червонiв на лицi. Та помалу обличчя хлопцеве набуло природної барви - свiтло-смаглявої, як у небiжчицi мами, - i вiн вiдказав, iще трохи затинаючись:

- Адже ж... дiтям, мабуть, не дозволяється грати на грошi...

Та незнайомець не вiдступався.

- Воно-то так, - погодився вiн, - але якраз на цьому iподромi не боронять грати й дiтям. Я, звiсно, не кажу, що тут це дозволяють, але принаймнi дивляться крiзь пальцi. Ну то як, Тiме, береш цього квитка?

- Так я ж вас зовсiм не знаю, - тихо вiдповiв Тiм. (Аж тепер вiн помiтив, що незнайомець називає його на iм'я.)

- Зате я тебе знаю дуже добре, - сказав чоловiк. - Я був знайомий iз твоїм татом.

I Тiм наважився. Хоч йому й не вiрилося, що батько мiг знатися з таким вичепуреним паном, але ж цей пан знає, як його, Тiма, звуть, то, певно, якось знав i татка.

Повагавшися ще трохи, хлопець узяв заповнений квиток, вийняв iз кишенi п'ять марок i рушив до каси. В ту мить iз гучномовцiв оголосили, що починаються другi перегони, i картатий пан гукнув Тiмовi навздогiн:

- Швидше, хлопче, а то касу зачинять! Ось побачиш, мiй квиток щасливий!

Хлопець вiддав дiвчинi-касирцi грошi та заповнений квиток i дiстав назад вiдрiзаний купон. А коли обернувся до незнайомця, того вже й знаку не було.

Почалися другi перегони, i той кiнь, що на нього поставив Тiм, виграв, набагато випередивши всiх iнших. Хлопець одержав таку купу грошей, якої ще зроду не бачив. I знову Тiм то бiлiв, то червонiв, та цього разу з радощiв i гордостi. Сяючи, показував вiн усiм свiй виграш.

Та диво дивне - як близько одне вiд одного живуть радiсть i смуток! Враз Тiмовi знову згадався похований сьогоднi тато. Адже татовi нi разу не пощастило стiльки виграти... Хлопцевi набiгли на очi сльози, i вiн мимохiть привселюдно заплакав.

- Гей, малий, ну хто ж це плаче, маючи таке щастя! - пролунав раптом поруч нього чийсь голос - густий рипучий бас.

Тiм обернувсь i крiзь сльози побачив перед собою чоловiка з пом'ятим обличчям i в пом'ятому костюмi. Лiворуч того чоловiка дивився на Тiма згори вниз височенний рудий паруб'яга, а праворуч стояв гарно вбраний панок iз великою лисиною i спiвчутливо розглядав хлопця.

Видно, всi троє були одна компанiя, бо майже в один голос спитали Тiма, чи не хоче той вiдсвяткувати свiй виграш, випивши з ними лимонаду.

Тiм, трохи сторопiлий вiд такої приязностi й вiд багатства, що так несподiвано звалилось на нього саме в цю недiлю, кивнув головою, схлипнув iще раз i сказав:

- Тiльки отам позаду, в садочку.

Бо там вiн часто пив лимонад зi своїм татом.

Троє чоловiкiв сказали: "Добре, малий, ходiмо в садочок!"

У садочку вони посiдали за стiл пiд великим, старезним каштаном. Незнайомець, що йому Тiм завдячував свiй виграш, бiльше не показувався. I Тiм скоро забув про нього, бо троє чоловiкiв за столом, що замовили собi пива, а Тiмовi лимонаду, розважали щасливчика-новобагатька дивовижними штуками. Рудий довгань поставив собi на нiс повний кухоль пива й балансував ним, не розливши й краплини; чоловiк у пом'ятому костюмi й з пом'ятим обличчям видобув iз кишенi колоду карт i щоразу безпомилково витягав iз неї кожну карту, що її навмання називав Тiм. А лисий панок робив фокуси з Тiмовими грiшми. Вiн загорнув їх усi в хусточку, туго скрутив її, тодi розгорнув - i грошей там уже не було.

Лисий захихотiв i сказав Тiмовi:

- Ану, сягни-но в свою лiву кишеню!

Тiм застромив туди руку й здивувався: всi грошi справдi лежали там.

Недiля таки була дивовижна. Ще о другiй годинi Тiм блукав мiстом безмiрно нещасливий, а тепер, о п'ятiй, вiн смiявся так щиро, так весело, як не смiявся вже давно-давно. Вiн аж похлинувся кiлька разiв зо смiху. Троє його нових приятелiв подобались йому надзвичайно. Вiн дуже пишався тим, що знайшов собi трьох дорослих знайомих, та ще людей такого рiдкiсного фаху. Бо пом'ятий чоловiк був друкар i друкував грошi, рудий - майстер-гаманник, а лисий назвався якимсь букмекером. Тiм не знав, що воно й таке.

Коли пiдiйшов офiцiант i Тiм гордо простяг йому грошi за всiх, троє чоловiкiв усмiхаючись, але рiшуче вiдхилили його руку. За всiх заплатив лисий панок, i за Тiмiв лимонад теж. Отже, коли Тiм попрощався зi своїми новими приятелями, виграш його лежав у кишенi ще цiлiсiнький.

А на трамвайнiй зупинцi перед Тiмом раптом знову де не взявся картатий чоловiк. Вiн сказав Тiмовi навпростець:

- Тiме, Тiме, який же ти недотепа? I знов у тебе нема нi шеляга!

- Помиляєтесь, добродiю! - засмiявся Тiм, - Ось де мiй виграш! Вiн вийняв iз кишенi паку грошей, показав незнайомцевi й, повагавшись трохи, додав: - Це все ваше...

- Тi грошi, що ото в тебе в руцi, не вартi й дiрки з бублика, презирливо мовив незнайомець.

- Але ж я їх у касi одержав! - вигукнув Тiм. - Не вiрите?

- У касi, хлопче, ти одержав добрi грошi. Але отi троє в садку, я певен, пiдмiнили їх тобi на фальшивi. Я тих людцiв знаю. Шкода, що я запiзно побачив тебе в їхньому товариствi, Тiме. Перше нiж я встиг утрутитись, вони повшивалися. То шахраї.

- Не може бути, пане! Один iз них майстер-гаманник...

- Авжеж, майстер тягати гаманцi з чужих кишень. Кишеньковий злодiй.

- Злодiй? - спантеличено перепитав Тiм, - А той другий, що грошi друкує?

- Фальшивi грошi вiн друкує!..

- А третiй? Той, як його... букмек?..

- Букмекер - це той, хто влаштовує заклади на перегонах. Але твiй букмекер намовляє людей на незаконнi, недозволенi заклади.

Тiм нiяк не хотiв у те повiрити, i врештi картатий пан вийняв зi свого гаманця банкноту й порiвняв й з однiєю Тiмовою. I справдi, на Тiмових грошах, коли дивитися проти свiтла, не видно було водяних знакiв.

- Тепер ти бачиш, що я правду кажу, Тiме?

Хлопець пригнiчено кивнув головою. Тодi несподiвано шпурнув свої грошi додолу й заходився люто топтати їх йогами. Якийсь поважний дiдусь, що саме проходив повз них, здивовано витрiщив очi на Тiма, на грошi, на картатого пана й раптом кинувся навтьоки, мовби за ним сам чорт гнався. Картатий якусь хвилину мовчав. Потiм вийняв iз кишенi п'ять марок, дав їх сторопiлому хлопцевi й сказав, щоб той другої недiлi, коли хоче, знову прийшов на iподром. А тодi швидко зник Тiмовi з очей.

"А чому ж вiн сам не грає?" - подумав був Тiм, та враз i забув про ту думку. Сховав п'ять марок у кишеню й пiшки подався додому. А фальшивi грошi так i зостались на тротуарi.

На превелике диво, мачуха не набила його, хоч вiн вернувся дуже пiзно, та ще й утiк iз батькового похорону. Вона просто не дала йому вечеряти й тiльки буркнула, щоб лягав спати. А Ервiновi дозволено було ще посидiти з поминальниками, що дивилися на Тiма мовчки i якось чудно.

За тiєю химерною недiлею потягся довгий, сумний тиждень. Мачуха лупцювала Тiма, як звичайно, а вчитель картав його ще частiше, нiж звичайно, бо Тiм був украй неуважний на уроках. Хлопець весь час думав, iти йому в недiлю на iподром чи не йти. П'ять марок, щоб не вiдняв Ервiн, Тiм сховав у шпарцi мiж двома цеглинами в стiнi сусiднього будинку. I щоразу, проходячи повз те мiсце, мимоволi смiявся. Його тiшила думка, що йому, можливо, ще раз пощастить виграти на перегонах.

Третiй аркуш

ВИГРАШ I ВТРАТА

Коли настала довгождана недiля, Тiм уже з самого ранку знав, що по обiдi таки побiжить на iподром. Тiльки-но годинник у свiтлицi вибив третю годину, хлопець викрався надвiр, виколупав iз шпарки свої п'ять марок i як шалений помчав до iподрому.

Бiля брами Тiм налетiв на якогось чоловiка. То був не хто iнший, як картатий незнайомець.

- Гопля! - вигукнув картатий. - Що, дочекатися не можеш?

- Вибачте! - насилу вимовив захеканий Тiм.

- Нiчого, нiчого! Я чекав на тебе. Ось тобi квиток. П'ять марок iще цiлi?

Тiм кивнув головою й видобув монету з кишенi.

- Добре, добре! Йди до каси, плати й одержуй купон. Якщо виграєш, пiдожди мене тут бiля брами. Я хочу про щось iз тобою поговорити.

- Гаразд, пане!

Отож Тiм поставив п'ять марок на того коня, що його вписав у квиток картатий незнайомець, i коли скiнчилися перегони, виграв купу грошей, як i минулої недiлi. Але цього разу вiдiйшов вiд каси швиденько, не показуючи нiкому свого виграшу. Запхав грошi у внутрiшню кишеню курточки, силкуючись якомога удавати байдужого, й вибрався з iподрому крiзь дiрку в парканi. З картатим паном йому не хотiлося зустрiчатись. Цей чоловiк став йому якийсь страшнуватий. А крiм того, вiн же подарував Тiмовi й п'ять марок i квиток!

За iподромом прослалася зелена лука, а по нiй росли поодинокi дуби. Тiм лiг на траву за грубезним дубом i замрiявся про те, що ж вiн зробить iз своїм багатством. Вiн хотiв на тi грошi привернути до себе всiх, усiх - i мачуху, й зведеного брата, й учителя, й своїх однокласникiв. А батьковi Тiм надумав поставити мармуровий надгробок. I хай на ньому буде написано золотими лiтерами: "Вiд твого сина Тiма, що нiколи тебе не забуде".

А як зостануться ще грошi, Тiм купить собi самокат - такий, як у пекаревого сина, на гумових шинах, iз сиреною. Хлопець отак собi снив iз розплющеними очима, аж поки стомився вiд тих мрiй i заснув насправдi. Про картатого пана вiн уже й не згадував. Та коли б Тiм побачив його в ту хвилину, то напевне дуже здивувався б, бо химерний незнайомець саме розмовляв iз тими трьома чоловiками, що минулої недiлi запросили хлопця вiдсвяткувати виграш i обiкрали його. Та, на своє щастя - чи то пак на нещастя, - Тiм того не бачив. Вiн спав.

Розбудив його чийсь рiзкий голос. То був якраз голос картатого пана. Вiн стояв у ногах у Тiма, дивився на хлопця й питав не дуже приязно:

- Ну, виспався?

Тiм кивнув головою, ще трохи очманiлий пiсля сну, пiдвiвся, сiв на травi й про всяк випадок лапнув зверху за кишеню. Вона видалась йому дивно порожньою. Хлопець квапливо застромив туди руку й ураз пробуркався зовсiм: кишеня справдi була порожня. Грошi зникли.

Картатий пан зловтiшне вишкiрив зуби.

- Г... г... грошi у вас? - затинаючись, спитав Тiм.

- Ех ти, сонько! Грошi в одного з тих трьох шахраїв, що ти з ними пив-гуляв тiєї недiлi! Вiн таки пiдстерiг тебе. А моя доля, мабуть, уже така, що я приходжу запiзно. Вгледiвши мене, вiн чкурнув навтьоки. От тому я тебе й помiтив.

- А куди вiн побiг? Треба покликати полiцiю!

- Я не люблю синiх мундирiв, - вiдказав картатий. - Вони менi надто вульгарнi. Та й однаково злодiй уже хтозна-де, його не спiймаєш. Та встань, нарештi, хлопче! I гайда додому. А другої недiлi приходь знову!

- Та нi, мабуть, я бiльше не прийду, - вiдповiв Тiм. - Не може людинi стiльки щастити. Менi це ще тато казав.

- Таж кажуть, нiби щастя й нещастя завжди буває тричi вряд, А ти, напевне, хотiв собi щось купити, правда?

Тiм кивнув головою.

- От i купиш, якщо прийдеш у недiлю сюди та облагодимо з тобою одну комерцiйну справу! - Незнайомець глянув на годинника й раптом заквапився: - Ну, бувай, до недiлi, - й побiг.

А Тiм поплентався додому, i в головi йому мiшалося. А вдома його чекала прочуханка та Ервiнова зловтiха.

I знову потягся довгий-довгий тиждень. Але весь цей тиждень Тiм був на диво бадьорий. Хоч картатий незнайомець i здався йому трошечки страшнуватий, але хлопець уже твердо вирiшив погодитись на ту комерцiйну справу. Адже комерцiйна справа, мiркував собi хлопець, це щось порядне, законне. Не те, що виграти цiлу купу грошей за п'ятимаркову монету, та ще й знайдену. Нi, в комерцiйнiй справi кожен щось вiддає й щось одержує навзамiн.

Може, це й дивно, що хлопчик-п'ятикласник мiркував так серйозно. Але в убогих вузьких завулках, де людям, щоб прожити, доводиться бути ощадливими, вони змалку привчаються серйозно дивитись на грошi та на комерцiйнi справи.

Думка про наступну недiлю цiлий тиждень допомагала Тiмовi терпiти всi прикрощi. Часом вiн мiркував собi: а може, то батько попросив картатого пана наглядати за Тiмом, коли з ним самим щось скоїться? Але за хвилину Тiмовi вже думалося, що батько, певне, обрав би для того якусь приємнiшу, ласкавiшу людину.

Та однаково Тiм ладен був погодитись на ту комерцiйну справу, i думка про неї тiшила його. Вiн раптом нiби знову навчився смiятись так, як колись. I той смiх подобався всiм людям. У Тiма враз стало так багато друзiв, як не було ще нiколи.

Дивна рiч: цей хлопець, що не мiг здобути собi друзiв нiякими зусиллями, нiякою послужливiстю, запобiгливiстю, лестощами, - цей самий хлопець майже кожного схиляв до дружби самим своїм смiхом. Чи, принаймнi, подобався всiм. Йому тепер вибачали навiть такi пустощi, за якi ранiш карали. Раз якось Тiм посеред уроку раптом згадав, як спрожогу налетiв на картатого пана бiля iподромної брами, i вiд того спогаду зненацька засмiявся, як дзвiночок. Пiсля свого кумедного "iк!" вiн зразу ж похопився, що сидить на уроцi, й "лякано затулив рота рукою. Але вчителевi й на думку не спало сваритись на нього. Тiмiв смiх був такий несподiваний та веселий, що за Тiмом мимоволi зареготав увесь клас. I навiть учитель. Вiн тiльки пiдняв угору палець i сказав:

- Я знаю, Тiме, що залпи смiху - це краще, нiж залпи з гармат, але ще краще на уроках не давати нiяких залпiв!

На перервах хлопцi один поперед одного пхалися гратись iз Тiмом; навiть мачуха й Ервiн тепер iнодi заражались Тiмовим смiхом.

Щось незбагненне зробив iз Тiмом картатий незнайомець, але Тiма та нова незбагненнiсть не бентежила, бо вiн її i не вiдчував.

Хоч життя в завулку багато чого навчило Тiма, все ж вiн був iще дитина, простосерда й довiрлива дитина. Тiм не помiчав, що смiх його подобається людям i що вiд того дня, як помер батько, вiн ховав той смiх, мов скнара своє золото. Вiн думав собi по-дитячому, нiби пригоди на iподромi зробили його розумнiшим i тому вiн тепер умiє краще ладнати з усiма людьми. Та, на жаль, такi думки тiльки зашкодили Тiмовi. Коли б вiн був уже тодi знав, який коштовний скарб його смiх, то багато чого лихого не зазнав би в життi. Але ж вiн був iще дитина...

Одного разу, вертаючись додому зi школи, Тiм зустрiв картатого незнайомця на вулицi. Хлопець якраз спостерiгав джмеля, що пробував сiсти на вухо сонному котовi. Було то дуже кумедне видовище, i Тiм знову весело засмiявся. Та коли вiн упiзнав незнайомця з iподрому, всю веселiсть iз нього мов вiтром звiяло. Тiм чемненько вклонився й сказав: "Добридень".

Та незнайомець удав, нiби й не бачить хлопця. Тiльки буркнув, минаючи його: "У мiстi ми незнайомi", - i пiшов далi, навiть голови не повернувши.

"Це, мабуть, так i треба в комерцiйних справах", - подумав Тiм i в ту ж мить знову засмiявся, бо джмiль був сiв котовi на вухо, а кiт тiпнув ним i злякано пiдскочив. Товстун-джмiль, сердито гудучи, полетiв геть, а Тiм, висвистуючи, почимчикував додому.

Четвертий аркуш

ПРОДАНИЙ СМIХ

Настала довго сподiвана недiля. Тiм хотiв утекти на iподром ранiше, нiж звичайно. Але, на його бiду, о пiв на третю мачушин погляд випадково впав на календар, i вона раптом згадала, що сьогоднi роковини її весiлля: цього числа й мiсяця вона одружилася з Тiмовим татом. Мачуха пустила кiлька сльозин (плакати їй було як з гори котитись), i враз стало треба зробити тисячу рiзних справ: вiднести квiти на могилку, купити печива, намолоти кави, запросити сусiдку, випрасувати нову сукню, перевдягтися; Тiмовi наказано було почистити всi черевики, а Ервiновi - пiти купити квiти.

Тiм раднiший був би збiгати по квiти та вiднести їх на кладовище: якби поспiшити, то можна б iще й на перегони встигнути вчасно. Але схвильованiй мачусi (а їй хвилюватись було як мед їсти) перечити не випадало, бо вона розхвильовувалась iще дужче й нарештi падала, ридаючи, в крiсло, а тодi вже хоч-не-хоч доводилось її слухатись. Отож Тiм i не пробував вiдмагатись, а слухняно пiшов до пекаря по тiстечка. ("У заднi дверi! Тричi постукай! Скажи, що дуже треба!")

Тiма нiтрохи не спантеличило сердите пекаришине обличчя. ("Не зважай, що вона бурчатиме! I не вертайся без тiстечок! Не вiдступайся, поки стара вiдьма не дасть, що треба!") Вiн до слова переказав пекарисi мачушине замовлення ("Шiсть марципанiв! Та гарних! Свiженьких! Так i скажи!") Та, на жаль, вiд пекарихи почув таку вiдповiдь, до якої мачуха його не пiдготувала. Бо панi Бебер - так звали пекариху - сказала:

- Поки старого боргу не заплатите, не дам нiчого! Так i скажи вдома! Коли купила немає, то нiчого й купувати марципани! Так i скажи! На двадцять шiсть марок печива! Цiкава я знати, хто його у вас жере стiльки! Директорова жiнка з гiдростанцiї й то стiльки не купує! А в директора люблять ласо їсти, ого-го, хлопче!

Тiм хвилинку стояв нiмий iз подиву. Йому, звiсно, вряди-годи перепадав удома кренделик чи пiвтiстечка. Але на двадцять шiсть марок печива... Це ж цiлi гори! Невже мачуха потай вiд нього й Ервiна напихається солодким печивом, як покличе сусiдку на каву? Тiм знав, що вона часто сидить пащекує з сусiдкою на кухнi, поки вони з Ервiном у школi. Чи, може, то Ервiн стiльки набравсь у пекарихи?

- То мiй брат набрав стiльки? - спитав хлопець.

- I вiн теж, - буркнула панi Бебер. - Та найбiльше брала твоя мати, чи то пак мачуха, собi на снiданочок. А ти, мабуть, i не знав про те нiчого, еге?

- Та знав, знав, - похопився Тiм. -Чого там не знав!

Однак насправдi нiчого вiн не знав. Вiн навiть не обурився й не розсердився, йому тiльки сумно стало, що мачуха ласувала потай вiд нього, та ще й у борги залiзла.

- Ось як, - додала панi Бебер. - Нiчого я тобi не дам. Iди додому й перекажи те, що я сказала. Чуєш?

Але Тiм не зрушив з мiсця. ("Не зважай, що вона бурчатиме! I не вертайсь без тiстечок! Не вiдступайся, поки стара вiдьма не дасть, що треба!") Вiн сказав:

- Адже ж сьогоднi роковини татового з мамою весiлля. Чи то пак iз мачухою. Та й... -Тiмовi раптово пригадався iподром, перегони, загадкова комерцiйна справа з картатим паном, i вiн квапливо додав:

- Та й однаково ввечерi я вам, панi Бебер, принесу грошi. Й за тi марципани, що вiзьму зараз, теж заплачу. Ось побачите!

- Ти принесеш грошi?

Панi Бебер завагалась була, але щось у хлопцевому голосi неначе впевнило її, що вiн таки справдi принесе грошi, хоч, може, й не всi зразу.

Про всяк випадок вона спитала:

- А де ж ти їх вiзьмеш?

Тiм скорчив страшне обличчя, немов у розбiйника в ляльковому театрi, й сказав якомога товстiшим голосом:

- Украду, панi Бебер! У директора гiдростанцiї!

Хлопець так добре вдав розбiйника, що панi Бебер засмiялася, полагiднiшала, i, одне слово, Тiм одержав свої шiсть марципанiв, ще й на додачу сьомий задарма.

Мачуха саме стояла на дверях, коли Тiм вернувся з тiстечками. Ще й досi (чи вже знову) розхвильована, вона заторохтiла без ком i крапок:

- Требабуломенiсамiйпiти! Казалащосьтавiдьмапроборг? Принiстiстечкачинi? Чогомовчиш?

Тiм краще вiдкусив би собi язика, нiж переказав свою розмову з панi Бебер. Крiм того, йому вже час було поспiшати на iподром, а з мачухою як заведешся, то не скоро вiдкараскаєшся. Тому вiн тiльки сказав:

- Ще й задарма один марципан дала. Можна менi йти гуляти, ма? (Вiн так нiколи нi разу й не спромiгся сказати на мачуху "мамо".)

Мачуха навдивовижу охоче вiдпустила його i навiть дала один марципан iз собою:

- Навiщо тобi слухати жiночi балачки, воно тобi зовсiм не цiкаве. Йди собi гуляй, тiльки не дуже допiзна.

I Тiм щодуху подавсь до iподрому. Та хоч як вiн поспiшав, а проте встиг дорогою вм'яти марципан, тiльки тричi ляпнувши начинкою, щоправда, один раз на синi святковi штанцi.

Картатий незнайомець уже стояв бiля брами. Хоч першi перегони давно почались, вiн не виявляв анi найменшої нетерплячки чи досади. Навпаки, сьогоднi вiн був сама приязнь та ласкавiсть. Вiдразу потяг Тiма до садочка при кав'ярнi й замовив йому лимонаду та ще один марципан. Самi марципани та й марципани! Цiлу недiлю. А картатий пан iз якнайсерйознiшим обличчям витинав такi жарти, що Тiм аж качався зо смiху.

"А вiн таки непоганий дядько, - думав хлопець. - Тепер я розумiю, чому тато його вподобав".

До того ж незнайомець тепер дививсь на нього лагiдними, привiтними карими очима. Якби Тiм був спостережливiишй, вiн мусив би помiтити, що досi цей пан мав холоднi водяво-блакитнi очi, наче риб'ячi. Але Тiм iще не був дуже спостережливий. То лиш пiзнiше життя навчило його все помiчати.

Нарештi картатий пан заговорив про свою справу.

- Любий мiй Тiме, - сказав вiн, - я дам тобi стiльки грошей, скiльки ти захочеш. Я тiльки не можу викласти їх тобi готiвкою на стiл. Але я можу надiлити тебе здатнiстю вигравати будь-який заклад. Будь-який, розумiєш?

Тiм кивнув головою трохи розгублено. Однак слухав дуже уважно.

- Звiсно, цю здатнiсть я дам тобi не задарма. Така здатнiсть, сам розумiєш, має велику цiну!

Тiм знову кивнув головою. Тодi збуджено спитав:

- А що ж ви за неї хочете?

Хвилинку незнайомець замислено дивився на Тiма, певне, вагаючись.

- Що... я... за... неї... хо-чу, пи-та-єш? - промовив вiн нарештi, розтягуючи слова, мов гумку-жуйку. Та потiм вони посипались йому з рота так швидко, що годi було й добрати: Яхочущобтивiддавменiзанеїсвiйсмiх!

Вiн, мабуть, i сам помiтив, що говорить занадто швидко й незрозумiле, бо проказав iще раз повiльнiше:

- Я хочу, щоб ти вiддав менi за неї свiй смiх!

- Оце й усе? - спитав Тiм смiючись. Але в ту мить вiн помiтив, як чудно, майже сумно дивляться на нього карi незнайомцевi очi, й Тiмiв смiх урвався навiть без звичайного "iк!" на кiнцi.

- Ну, то як? - спитав картатий. - Згода?

Тiм опустив погляд i побачив перед собою марципани на блюдечку. Йому згадалася панi Бебер, борг, що вiн обiцяв заплатити, тодi спало на думку, скiльки всякої всячини можна купити, маючи багато грошей. I вiн сказав:

- Коли це насправдi, то я згоден.

- От i добре. В такому разi треба пiдписати угоду, - Картатий пан витяг iз кишенi якийсь папiр, розгорнув його й поклав на столi перед Тiмом. - Прочитай уважно!

Тiм почав читати:

"1. Цю угоду укладено мiж паном Т. Трочем з одного боку й паном Тiмом Талером з другого боку " "... 19.. року в мiстi... й пiдписано в двох однакових примiрниках обома сторонами".

- Якими це сторонами? - спитав Тiм.

- Це так в угодах називаються особи, що тi угоди мiж собою укладають.

- А... - I Тiм почав читати далi:

"2. Пан Тiм Талер згiдно з цiєю угодою передає пановi Т. Трочевi свiй смiх у цiлковите й необмежене розпорядження".

Прочитавши вдруге слова "пан Тiм Талер", хлопець здався собi майже дорослим. Вiн ладен був пiдписати угоду задля самих цих трьох слiв. Вiн i гадки не мав, як має змiнити все його життя оцей коротенький другий пункт угоди.

Далi в нiй стояло:

"3. На оплату вищезазначеного смiху пан Т. Троч зобов'язується дбати про те, щоб пан Тiм Талер вигравав будь-який заклад чи то заставу. Цей пункт чинний без жодного обмеження".

Тiмове серце забилося дужче. Вiн читав далi:

"4. Обидвi сторони зобов'язуються тримати цю угоду в цiлковитiй таємницi".

Тiм кивнув головою, не пiдводячи очей.

"5. У тому разi, коли одна зi сторiн повiдомить про цю угоду якусь третю особу чи осiб i таким чином порушить установлене пунктом 4 зобов'язання, друга сторона залишає за собою здатнiсть вiдповiдно: а) смiятися або ж 6) вигравати заклади, тим часом як винна сторона цю здатнiсть а) смiятися або ж б) вигравати заклади втрачає цiлковито".

- Оцього я не втямлю, - промовив Тiм, наморщивши лоба.

Пан Т. Троч - тепер ми нарештi знаємо, як його звуть, - пояснив йому:

- Розумiєш, Тiме, коли ти порушиш обiцянку мовчати й розкажеш кому-небудь про цю угоду, то вже не могтимеш вигравати заклади, але й смiху свого назад не одержиш. Коли ж про неї пробалакаюсь я, то ти одержиш свiй смiх назад, проте виграватимеш заклади й далi.

- Тепер зрозумiв, - вiдказав Тiм. - Це означає: мовчи, то будеш багатий, тiльки не смiятимешся. А пробалакаєшся - будеш бiдний i однаково не смiятимешся.

- Атож. Ну, читай далi.

I Тiм прочитав далi:

"6. У тому випадку, коли пан Тiм Талер програє який-небудь заклад, пан Т. Троч зобов'язується повернути пановi Тiмовi Талеровi його смiх. Однак у такому разi пан Тiм Талер надалi втратить здатнiсть вигравати заклади".

- Це означає... - хотiв був пояснити пан Троч. Але Тiм уже зрозумiв усе сам:

- Знаю, знаю! Коли я програю який-небудь заклад, то дiстану свiй смiх назад, але закладiв бiльше не виграватиму. - I швидко перебiг очима останнiй пункт:

"7. Ця угода набуває чинностi з того моменту, коли обидвi сторони поставлять свої пiдписи пiд обома її примiрниками.

Мiсто... " "... 19.. року"

Панiв Тронiв пiдпис уже стояв лiворуч. Подумавши трохи, Тiм вирiшив, що угода цiлком законна. Вiн вийняв iз кишенi недогризок олiвця й хотiв був пiдписати, та пан Троч зупинив його.

- Це треба пiдписувати чорнилом, - i вiн подав Тiмовi свою авторучку.

На вигляд та ручка була з чистого золота, а на дотик якась химерно теплувата, наче наповнена теплою водою. Та хлопець не помiтив нi золота, нi тiєї теплоти. Вiн уже думав тiльки про своє багатство, а тому не вагаючись пiдписав обидва папери. Чорнило в ручцi виявилося червоне.

Тiльки-но Тiм пiдписав угоду, як пан Троч вельми приємно засмiявся й сказав: "Щиро дякую". Тiм вiдказав: "Будь ласка!" - i теж спробував засмiятись, але не спромiгся навiть усмiхнутися. Губи його мимохiть стислися, й рот зробився тоненькою рискою, наче бритвою прорiзаний.

Пан Троч узяв один примiрник угоди, згорнув його й сховав у внутрiшню кишеню пiджака. А другий простяг Тiмовi зi словами:

- Сховай як слiд! Коли через твоє недбальство ця угода попадеться комусь на очi, це означатиме, що ти не дотримав таємницi. I з того може вийти велика бiда для тебе!

Тiм кивнув головою, також згорнув свiй примiрник i заховав у кашкет, пiд надпороту з одного боку пiдшивку.

Потiм картатий пан поклав перед ним на столi двi монети по п'ять марок i сказав:

- Оце буде пiдвалина твого багатства!

I знову засмiявся Тiмовим смiхом. Але враз чогось дуже заквапився, покликав офiцiантку, заплатив, пiдвiвся, кинув: "Ну, щасти тобi, хлопче", - i пiшов.

Тiмовi довелось поспiшати на iподром, бо от-от мали вже початися останнi перегони. Вiн пiдбiг до каси, взяв квитка й не довго думаючи поставив грошi на кобилу Маврiцiю-другу. Коли угода, що лежить у нього в кашкетi, дiйсна, то ця кобила має виграти перегони.

I Маврiцiя-друга виграла.

Тiм, що цього разу поставив десять марок, одержав кiлька сотень. Озираючись, чи нiхто не дивиться, вiн сховав грошi в лiву внутрiшню кишеню курточки й швиденько подався з iподрому.

П'ятий аркуш

ДОПИТ УВЕЧЕРI

Аж вийшовши за браму, Тiм знов обережно помацав кишеню, де лежали вигранi грошi. Цупкий папiр залопотiв, i в Тiма шалено закалатало серце. Вiн, Тiм Талер, - багата людина! Вiн може поставити надгробок татовi. Вiн може заплатити борг панi Бебер. Вiн може щось купити мачусi й Ервiновi, а собi, коли схоче, придбає самокат. На гумових шинах, iз сиреною!

Щоб досхочу натiшитися своїм щастям, Тiм пiшов додому пiшки. Вiн радо купив би дорогою що-небудь для мачухи, але всi крамницi стояли зачиненi - недiля.

Свiй виграш у кишенi Тiм мiцно стискав рукою.

Дорогою йому стрiлося троє його однокласникiв. Постояли, поговорили, тодi один спитав:

- Що там у тебе в кишенi, Тiме? Жаба?

- Нi, паровоз! - вiдказав Тiм i хотiв був усмiхнутися, та знову губи його стислися в тоненьку рисочку.

Але хлопцi того не помiтили. Вони засмiялися на ту вiдповiдь i один вигукнув:

- Ану, покажи твого паровоза!

- Може, поїдемо на ньому в Гонолулу! - озвався другий.

Але Тiм ще дужче стис грошi в жменi й вiдповiв:

- Менi треба додому. Бувайте!

Та не так легко було вiд хлопцiв вiдкараскатись. Вони почекали, поки Тiм трохи вiдiйде, а тодi тихенько наздогнали його, пiдкралися ззаду, несподiвано висмикнули йому руку з кишенi - i самi сторопiли: в повiтрi замелькали й посипались додолу грошi. Великi банкноти - по двадцять, по п'ятдесят, навiть по сто марок!

Хлопцi здивувались - вони ж бо знали, що Тiм живе в так званому бiдняцькому передмiстi.

- Звiдки в тебе стiльки грошей? - спитав один.

- Украв у директора гiдростанцiї, - вiдповiв Тiм i хотiв засмiятись, хоч i був сердитий на хлопцiв. Але смiху в нього не вийшло, натомiсть вiн так зухвало оскiрився, що хлопцi аж полякались. Вони справдi повiрили в те, що сказав Тiм, i враз кинулись навтiкача. Вiдбiгши вже далеченько, хлопцi загукали: "Тiм Талер украв грошi! Тiм Талер злодiй!"

Тiм чув те. Вiн зажурено позбирав грошi й запхав у кишеню. Тодi пiшов до рiчечки, що текла через їхнє Мiсто, сiв там на лавочку й задививсь на качачу родину, що гуляла попiд берегом.

Каченята чапали по травицi перевальцем, iще зовсiм незграбно, i вчора Тiм був би неодмiнно посмiявся з них. А сьогоднi вони навiть не здались йому кумедними. I вiд того вiн iще дужче засмутився. Вiн дививсь на каченят так, як дивляться на голу стiну, зовсiм байдуже. I хлопець вiдчув, що цiєї недiлi вiн став зовсiм не той.

Лиш як почало смеркати, Тiм почвалав додому. -. Звернувши до свого завулка, вiн побачив, що бiля дверей їхнього дому стоїть мачуха з кiлькома сусiдками. Вони про щось збуджено гомонiли. Та ледве вгледiвши хлопця, сусiдки, сипнули врозтiч, мов кури, й позникали в своїх помешканнях. Однак дверi скрiзь лишились прочиненi, i як Тiм iшов завулком, у кожному вiкнi вiдхилялась завiска.

А мачуха стояла бiля напiввiдчинених дверей iз такою мiною, немов чекала кiнця свiту. З її обличчя, бiлого як крейда, стримiв просто на Тiма гострий червоний нiс. Тiльки-но хлопець пiдiйшов, вона мовчки ляснула його по щоцi, по другiй i потягла в дiм.

- Де грошi? - вереснула вона в сiнях.

- Грошi? - перепитав сторопiлий Тiм.

I знову ляснули два ляпаси: Тiмовi аж у головi загуло й на очах виступили сльози.

- Давай сюди грошi, поганцю, злодюго! Гайда в кухню!

I мачуха поволокла хлопця за собою. А йому й досi невтямки було, що ж сталося. Проте вiн витяг грошi з кишенi й поклав на кухонний стiл.

- Боже, та тут же тисячi! - вжахнулась мачуха й витрiщилась на Тiма, мов на яку потвору.

На щастя, в ту мить дверi до кухнi вiдчинились, i ввiпхалася засапана панi Бебер. За нею ввiйшов i Ервiн, що зразу вп'явся круглими з подиву очима в купку грошей на столi.

- Директора нiхто не обiкрав! - важко хекаючи, оголосила пекариха. - Всi грошi в них цiлiсiнькi.

Аж тепер Тiм зрозумiв, чому це його так зустрiли вдома: вiн же вдень жартома сказав панi Бебер, що обiкраде директора гiдростанцiї. Та й хлопцям на вулицi бовкнув те саме. А вони ж бачили, що в нього цiла купа грошей. Отож, певно, й виказали його. Он воно що!

Вiн хотiв був пояснити все, та мачуха вже знов заторохтiла без ком i крапок:

- Тозначнтьневдиректора? Виходитьдесьiнде! Детивкравгрошi? Кажиправду! Покиполi-цiянеприбiгла! Бовжевсявулицязнає! Кажиправду!

Тiм сказав правду;

- Нiде я їх не вкрав!

Тодi на нього посипався цiлий град ляпасiв i запотиличникiв; урештi панi Бебер спинила мачушину руку й тихо спитала хлопця:

- Тiме, хiба ти не казав менi сьогоднi, що ввечерi заплатиш борг за печиво?

- Боргзапечиво? Дочоготут боргзапе-чиво? - знову заверещала мачуха.

- Будь ласка, панi Талер, дайте менi спокiйно поговорити з хлопцем, - вiдказала їй пекариха.

Мачуха, ридаючи, впала на стiлець i вхопилась за Ервiнову руку. Той скрививсь, але руки не вiдняв. А панi Бебер допитувалась далi:

- Тiме, скажи менi правду! Звiдки ти знав, що ввечерi матимеш стiльки грошей?

Думки хурчали в Тiмовiй головi, як сполоханi горобцi: "Тiльки не бовкнути нiчого про пана Троча! Нi слова про угоду! А то вона зробиться недiйсною!"

Нарештi вiн сказав, затинаючись:

- Я... колись давно... знайшов... п'ятнадцять марок. I надумав пiти з ними на iподром, де закладаються на перегонах, - вiн говорив уже знов упевнено й рiвно. - Я думав - може, що виграю... Поставив на кобилу Маврiцiю-другу - й справдi, бачте, виграв, - вiн показав на купку грошей на столi, тодi знайшов у кишенi купон вiд квитка й поклав його на стiл до грошей.

Панi Бебер хотiла була подивитись на той купон, та мачуха вже вхопила вузеньку паперову смужечку. Вона розглядала її добрих хвилин п'ять, i всi в малесенькiй кухоньцi мовчали. Тiм стояв випроставшись, Ервiн несмiливо позирав на нього збоку, а панi Бебер згорнула руки на грудях i всмiхалась. Аж ось мачуха кинула купон на стiл i пiдвелася.

- Вигранi грошi - то теж нечесний заробiток! - промовила вона й вийшла з кухнi.

Аж тодi й панi Бебер подивилась на папiрець, покивала головою й сказала:

- Пощастило ж тобi, Тiме!

Мачуха крикнула з-за дверей: "Ервiне!" - i її мазунчик покiрливо вийшов, не обiзвавшись до Тiма й словом.

Хлопець, що продав свiй смiх, здавався сам собi якимсь бридким шолудивцем. Насилу стримуючи сльози, спитав вiн у панi Бебер:

- I справдi виграш - це нечеснi грошi?

Пекариха не вiдповiла прямо, тiльки сказала:

- А он Нойбауер, що на рiзницi працює, теж виграв грошi. В лотерею. Й купив за них собi дiм. А хiба Нойбауери поганi люди?

Тодi взяла з грошей на столi три банкноти по десять марок, вийняла з кишенi на фартуху чотири марки решти, поклала на стiл i промовила:

- Борг заплачено, Тiме. Ну, не журися!

I пiшла собi. Тiм почув, як грюкнули за нею дверi.

Вiн лишився в кухнi сам. Образа, розпач i тяжкий смуток сповнювали йому серце. Подумавши трохи, Тiм зiбрав зi столу грошi, запхав їх у кишеню й рушив до дверей. Вiн вирiшив пiти геть iз цього дому. Свiт за очi.

Та в сiнях його спинив мачушин голос:

- Зараз менi лягай спати!

Потiм вона додала вже нерiшучiше:

- Грошi поклади в буфет на кухнi.

Тiм помiтив, що настрiй у неї перемiнився. Вiн послухавсь, вiднiс грошi назад у кухню й лiг у лiжко, голодний, схвильований i знесилений. Лiжко поряд було порожнє, Ервiна мачуха поклала бiля себе.

Швидше, нiж можна було сподiватися, Тiм поринув у важкий сон.

Шостий аркуш

МАЛИЙ МIЛЬЙОНЕР

Пекарисi, панi Бебер, кiлька днiв по тому таки добре торгувалося, її крамничка майже цiлий день була повна цiкавих, що їм пекариха мусила розповiдати про Тiмiв Талерiв виграш. Оповiдання те панi Бебер дуже спритно приправляла рекламою свого печива:

- ...А хлопець менi й каже, що хоче вкрасти грошi в директора гiдростанцiї. Мiж iншим, у директора вдома та-ак люблять нашi кренделi! Еге ж, так ото я й подумала, що зараз мене грець поб'є, як почула, буцiм у хлопця тисячi в кишенi. Я зразу святкову сукню на себе та до директора. Недiля ж була, та й однаково панi директориха торт замовляла з написом: "Вiтаємо з днем народження!" Знаєте, як мiй чоловiк торти робить! Еге ж... коли менi там кажуть, що нiщо в них не вкрадено. Люба моя панi Бебер, каже менi директор, я, каже, знаю, що ви розумна жiнка, й вашi булочки з родзинками, дуже добрi, але тут, певно, сталась якась помилка. В нас, каже, нiчого не вкрадено, каже... - Отак вона торохтiла без угаву.

Тiм став героєм дня. Серед сусiдiв, у школi, а почасти навiть i вдома. Мачуха - в неї раптом де не взявся бiля пальта хутряний комiр - стала поводитись iз ним делiкатнiше, а зведений брат при кожнiй нагодi просто засипав його запитаннями про iподром та перегони. Сусiди називали його напiвжартома, напiвзаздрiсно "малим мiльйонером", а в школi хлопцi аж билися за те, щоб бути ближче до нього.

Хлопця тiшила така загальна увага. Вiн давно пробачив трьом своїм товаришам те, що вони поспiшили виказати його, i мачусi - що вона його набила. Вiн радий був би тепер жартувати з усiма на свiтi. Але вже не мiг... Коли Тiм пробував усмiхнутись, нiчого в нього не виходило, вiн тiльки зухвало вишкiряв зуби.

Скоро вiн облишив навiть спроби засмiятись чи пожартувати. Вiн звик напускати на себе поважнiсть. А це, мабуть, найгiрша рiч, що може статися з дитиною.

Сусiди почали казати на нього: "Чванько!" Хлопцi в школi, вдовольнивши першу цiкавiсть, уже уникали його, i навiть мачуха, що стала тепер трохи не така нервова, називала його мурмилом.

А втiм, вона вже не казала, що виграш - то нечесний заробiток. Вона тепер вважала кiнськi перегони цiлком законною й почесною справою. Вона навiть спитала Тiма, чи не вiзьме вiн iз тих грошей двадцять марок, щоб у недiлю сходити ще раз на iподром та поставити грошi на якого-небудь коня.

Тiм, що досi не одержав зi свого виграшу анi пфенiга й мусив поки що поховати свої мрiї про мармуровий надгробок батьковi та про самокат, затявся й не взяв грошей. Пiсля тiєї iсторiї з боргом за печиво, вiн почав дивитись на мачуху iншими очима. Вiн їй бiльше не вiрив. А це теж погана рiч для дитини.

Того тижня Тiмовi вперше в життi хотiлося, щоб недiля не настала зовсiм. Вiн боявся, що мачуха таки вмовить його пiти на iподром. I боявся недарма. Вже в суботу за вечерею почалося: "Може, тобi ще хлiба, Тiме?.. А знаєш, кажуть, нiби як щастить виграти, то тричi пiдряд... Ну, нiчого, до завтра ще є час. Ти ще подумаєш, чи йти, чи не йти..."

I Тiм, звичайно, пiшов! Не тiльки тому, що Ервiн iз мачухою ще за снiданком почали закидати про перегони, а ще й тому, що хотiв випробувати угоду, оту чудернацьку угоду, сховану в кашкетi пiд пiдшивкою. Вiн уже не був певен, чи то справжня, чесна угода, чи пiдле ошуканство.

На iподром поїхали трамваєм усi троє. У Ервiна вiд хвилювання повиступали на блiдих щоках червонi плями, а мачуха цiлу дорогу лопотiла без ком i крапок про ризик, про iподромнi махiнацiї, про зависокi ставки. Вона дала Тiмовi двадцять марок, сто разiв сказавши: "Гляди ж не загуби!" - i ще додала:

- Та не став на Фортуну, Тiме! Я чула в трамваї, що Фортуна не має нiяких шансiв. У неї якась там коняча хвороба, чи що. Чуєш, не на Фортуну!

Звичайно, Тiм тепер вирiшив поставити якраз на Фортуну. Однаково з угодою в кашкетi програти вiн не може. А крiм того, треба показати мачусi, що вiн краще за неї знається на таких справах.

Та, прийшовши на iподром, мачуха з Ервiном майже забули про Тiма. Надто їх захопило все, що вони бачили довкола: розкiшно вбранi дами та елегантнi пани, породистi конi на дорiжках, невеличкi жокеї в червоних кашкетиках, галас i штовханина бiля кас та бiля бар'єрiв...

- А ти не хочеш дивитись на перегони? - спитала мачуха, коли Тiм здав до каси заповненого квитка й одержав купон.

Хлопець похитав головою.

- А на якого ти коня поставив? - спитав Ервiн.

- На Фортуну! - голоснiше, нiж треба, вiдповiв Тiм.

Мачуха аж скинулась:

- На Фортуну? Алеж ятобiказа-ла, щоцяконяка... я чула втрамва-аї...

Стартовий пострiл урвав її лопотiння. Затупотiли пiдкови, загаласували, загукали глядачi, й мачуха з Ервiном кинулись уперед, щоб хоч через голови, через цилiндри, капелюхи та вуалi побачити перегони. Вони поставали недалеко вiд Тiма, що сiв собi на траву, й Ервiн раз по раз збуджено гукав до нього:

- Фортуна йде на третьому мiсцi! - кричав вiн. Потiм: - Фортуна наздоганяє! - I нарештi радiсно заверещав: - Фортуна попереду!

Та скоро Фортуна знову вiдстала, видимо, знесилившись, i Ервiн закричав:

- Пропали нашi грошi! Сплохувала Фортуна!

Тодi й мачуха повернула до Тiма голову, i погляд її нiби промовляв: "Яжтакiзнала! Непослу-хавсямене!"

Та перед самим фiнiшем Фортуна знову припустила так, що аж не вiрилося. Ервiн зарепетував як несамовитий:

- Так, так, так, Фортуно! Добре! Ну, Фортуночко, ну, ну, ну!

I весь натовп загукав щодуху:

- Фортуна! Фортуна! Фортуна!

Потiм по юрбi перебiг голосний крик, i Тiм зрозумiв: Фортуна перемогла! I пан Троч також перемiг!

Треба сказати, Тiм сiв осторонь iще й того, що сподiвався побачити пана Троча. Але з-пiд тих небагатьох картатих кашкетiв, що вiн угледiв, дивились на нього зовсiм незнайомi обличчя. Троча не було видно нiде. (I все ж вiн, хоч уже й не в картатому вбраннi, був на iподромi й нишком, ховаючись у натовпi, спостерiгав Тiма примруженими очима.)

Ось надбiг задиханий Ервiн.

- Ми виграли! - загорлав вiн. - Давай сюди купон, Тiме!

Але Тiм не вiддав йому купона. Аж дочекавшись, поки люди бiля кас розiйшлися, вiн пiдiйшов туди й одержав свiй виграш - цiлих двi тисячi марок!

- Багатенько ми виграли, - сказав Тiм i простяг грошi мачусi. Тут має бути двi тисячi.

- Атиперелiчив, Тiме? Тамрiвно двiтисячi?

- Та рiвно, рiвно, - вiдказав хлопець.

- Те-те-те! Дайсюдияперелiчу! - Вона майже вирвала грошi з пасинкових рук, почала перелiчувати їх, збилася, почала спочатку i, перелiчивши, сказала: - Справдi, рiвно двi тисячi!

Усi повмовкали. Мачуха не спускала ока з жмутка грошей у руцi, Ервiн стояв роззявивши рота, а Тiм напустив на себе звичайний свiй поважний вигляд.

Нарештi мачуха порушила мовчанку:

- Щожмитепер робитимемо зтакоюгрошвою!

- Не знаю, - знизав плечима Тiм. - Робiть що хочете, то все ваше.

Тодi мачуха раптом заплакала - чи то з радостi, чи з несподiванки, чи вiд зворушення, чи з усього того заразом. Схлипуючи, вона поцiлувала обох хлопцiв, витерла хусточкою очi й сказала:

- Ну, ходiмо, дiти! Треба ж вiдсвяткувати таке щастя!

I знову Тiмовi довелося сiсти пiд тим самим крислатим каштаном у садочку бiля кав'ярнi, пiд яким вiн сидiв iще з татом, потiм iз шахраями, а востаннє - з картатим паном Трочем.

Мачуха жваво цокотiла:

- Яжтакiзнала, щотiмнедарма поставивнафортуну! Охтихитрунчику! i вона вщипнула Тiма за вухо. Потiм замовила лимонаду й тiстечок. Щоправда, не марципанiв.

Ервiн весь час говорив про iграшкову залiзницю та про жовтi черевики на каучуковiй пiдошвi. Лиш Тiм сидiв нiмий як риба - хлопець, що бiльше не вмiв смiятися.

Сьомий аркуш

БIДНИЙ БАГАТIЙ

Вiдтодi Тiм мусив щонедiлi йти з мачухою та Ервiном на iподром. Йому дуже не хотiлось того робити, i вiн iнколи навiть прикидався хворим. Або втiкав рано з дому й повертавсь аж пiзно ввечерi. Тодi мачуха з Ервiном iшли на iподром самi. Але їм нiколи не щастило. В найкращому разi вони вигравали якихось кiлька марок.

Тож Тiмовi й доводилося знову й знову йти з ними на iподром i закладатись на дедалi бiльшi суми. На iподромi вже пальцями на нього показували, i навiть прислiв'я таке пiшло помiж грачами: "Щастить, як Тiмовi!"

Правда, в хлопця вистачило розуму комбiнувати так, що раз вiн вигравав бiльше, а раз менше. Коли Тiм ставив на того коня, що на нього поставило вже багато людей, то виграш був невеликий. А коли на якого-небудь невiдомого, непримiтного коника, що на нього майже нiхто не ставив, - тодi Тiм вигравав дуже багато.

Мачуха спершу була оголосила, що всi вигранi грошi належать Тiмовi й що вона тiльки порядкує ними як опiкунка, але дуже скоро почала казати "наш виграш", "нашi грошi", "наш рахунок". А Тiмовi завжди давала тiльки трохи кишенькових грошей. I все ж навiть iз тих грошей хлопець зумiв наскладати на мармуровий надгробок батьковi. Обмiнявши дрiбнi грошi на паперовi, вiн ховав їх у великому годиннику, що стояв у вiтальнi: Тiм випадково вiдкрив, що футляр годинника має подвiйне дно й верхню дощечку можна пiднiмати.

Несподiване багатство зовсiм закрутило мачусi голову. Дуже скоро весь завулок зненавидiв її. Своїй давнiй приятельцi-сусiдцi мачуха сказала просто в вiчi, що соромиться показуватись iз нею на вулицi ти, мовляв, не по модi вбрана. (До того, щоб купити та подарувати бiднiшiй приятельцi сукню, мачуха, видно, не додумалась.) Печиво панi Бебер вона стала привселюдно гудити й почала купувати куди дорожчi ласощi в центрi мiста. (А що панi Бебер, бувало, давала їй цiлi гори печива наборг, вона, видно, зовсiм забула.)

Ервiн, що йому мати потихеньку тицяла бiльше кишенькових грошей, нiж Тiмовi, став корчити з себе панича. Вiн носив черевики на грубезнiй пiдошвi, довгi штани, строкатi краватки, почав нишком курити й удавав знавця породистих коней.

I лише Тiм потай проклинав усе те багатство. Вiн часто годинами блукав по всьому мiсту, сподiваючись зустрiти де-небудь пана Троча, бо мав надiю, що картатий пан вiддасть йому його смiх, коли вiн зречеться свого багатства. Але Троч не показувався.

А проте картатий пан не спускав хлопця з очей. Iнодi поблизу Тiмової оселi проїздила велика розкiшна машина. Ззаду в цiй машинi сидiв чоловiк у картатому кашкетi. Загледiвши де-небудь Тiма, вiн наказував шоферовi зупинитись i стежив за хлопцем - може, й не з боязким, але зi стурбованим виразом на обличчi. Цей чоловiк подбав i про те, щоб до помешкання в завулку попав примiрник рекламного календаря, де помiж вiршиками, що вихваляли каву, какао та масло, були надрукованi мудрi вислови уславлених людей. I не випадково на першiй сторiнцi стояло:

"Комерцiйну угоду треба розглядати як шлюбний контракт: довго й ретельно зважувати, перше нiж пiдписати її, але потiм дотримуватись угоди твердо й вiрно.

Т. Троч".

На Тiмове щастя, мачуха зразу вирiзала той аркуш, бо на зворотi писалося про астрологiю. (Мачуха народилася пiд сузiр'ям Скорпiона.)

Згодом хлопцевi стала тяжко дошкуляти ворожiсть усього завулка. Постiйну Тiмову поважнiсть люди вважали за пиху, чваньковитiсть i дивились на нього так само, як на мачуху та Ервiна: чваньки-новобагатьки, мовляв.

I тому Тiм зрадiв дужче за всiх (наскiльки вiн взагалi ще мiг радiти), коли мачуха вирiшила вибратись iз завулка й найняла цiлий поверх у розкiшному будинку на гарнiй вулицi.

Старi меблi, що їх мачуха не схотiла забрати з собою, вона роздарувала тим небагатьом людям у завулку, з якими ще розмовляла. Вона хотiла вiддати комусь i великий годинник, де Тiм сховав свої заощадження. На щастя, Тiм почув про те вчасно й попросив мачуху поставити годинник у його кiмнатi в новому помешканнi. Вiн просив так настирливо, що мачуха погодилася - скорiше здивовано, нiж сердито. I таким чином той сейф, що вибивав години, помандрував разом iз Тiмом до його власної кiмнати, де хлопець уперше зроду дiстав змогу спокiйно, на самотi вчити уроки.

У новому помешканнi мачуха зразу найняла собi служницю. Але довго витримати в неї не могла жодна дiвчина. За Марiєю прийшла й пiшла Берта, за Бертою Клара, за Кларою Йоганна, поки врештi найняли одну лiтню жiнку на ймення Грiт. Та лишилась надовго, бо не мовчала хазяйцi, а огризалася щоразу, коли панi нападалась на неї.

Отак вони то гризлись, то знов мирились рiк за роком, аж поки Тiмовi сповнилось чотирнадцять лiт i настав час вiддавати його вчитись якогось фаху.

Мачуха наполягала, щоб Тiм пiшов учитись до контори, що приймає заклади на iподромi. Вона недарма добивалась того: якраз на свiй тринадцятий день народження Тiм поставив дуже багато грошей на одного старого коня, що його iподромне начальство востаннє, нiби з ласки випустило на перегони. На цього коня не ставив нiхто - крiм Тiма! Та через те, що на нього поставив Тiм, кiнь прийшов до фiнiшу перший - на превеликий подив усiх знавцiв. Хлопець одержав цiлих тридцять тисяч марок. Але пiсля того виграшу вiн заявив своїй мачусi, що вони тепер мають уже досить грошей i що вiн бiльше не гратиме на перегонах. I нi сльози, нi штурхани не могли вплинути на нього. Вiдтодi вiн нi разу не пiшов на iподром.

Мачуха з Ервiном iще кiлька разiв самi спробували щастя. Але, програвши загалом три тисячi марок, а вигравши ледве триста, вони теж покинули грати на перегонах.

Отож мачуха й сподiвалася, що Тiм, навчаючись у закладовiй конторi, знову захопиться перегонами. Вона вже навiть ходила домовлятися з найбагатшим у їхньому мiстi власником такої контори. Але Тiм затявся й сказав, що буде моряком i нiяких контор та iподромiв бiльше й знати не хоче.

Одного разу, кiлька днiв по тому, як Тiм закiнчив школу, мачуха знову завела свою стару пiсню про Тiмову майбутню роботу:

- Тижтаки вженедити-на, Тiме! Требаждочогосьбра-тися! Приконторi тизтвоїм хистом мiгбибагатi-єм стати, Тiме! Яжнепросе-бедбаю! Яжпроте-бедумаю!

- А я не хочу в контору! Я хочу стати моряком! - вiдрубав Тiм.

Тодi мачуха почала сердито вичитувати йому, далi розкричалась, а врештi пустила сльозу. Стала, як завжди, скиглити, що вiн хоче її залишити на старiсть без шматка хлiба, щоб вона з торбами ходила, що вiн, певно, надумав стати багатiєм сам, а її та свого брата Ервiна покинути в бiдi й що взагалi вiн завжди був у родинi як чужий. Вiн же навiть смiятись уже не вмiє!

Мачуха й гадки не мала, як боляче вразили Тiма тi останнi слова. Йому аж кров ударила в голову. Вiн ладен був схопитись i кудись забiгти.

Та вiдтодi, як Тiм утратив свiй смiх, вiн так навчився володiти собою, що аж страх, як на його лiта. I цього разу вiн теж зумiв так стриматися, що мачуха помiтила тiльки, як вiн почервонiв.

- Дасте менi в недiлю стiльки грошей, як тодi, коли я закладався востаннє, - сказав вiн. - Я, напевне, виграю дуже багато.

Не встигла мачуха вiдповiсти, як Тiм вибiг iз хати, помчав щодуху до рiчки й сiв там на самотнiй лавочцi, силкуючись опанувати своє хвилювання. Але цього разу не спромiгся. Його душили сльози; вiн щосили стримував плач i тому аж тiпався, хлипаючи. Лише як вiн кинув стримуватися, сльози й хлипання помалу минулися, i чотирнадцятирiчний хлопець почав спокiйно й холодно обмiрковувати своє майбутнє.

Вiн вирiшив у недiлю знову поставити на найгiршого коня й виграти багато грошей. Тi грошi вiн вiддасть мачусi, а потiм просто втече з дому. Може, найметься юнгою на пароплав, а може, щось iнше знайде. За грошi вiн не турбувався: iподроми є всюди. А крiм того, бути багатiєм йому зовсiм не хотiлося. Тiм це вже зрозумiв. Вiн продав свiй смiх за те, що зовсiм йому не потрiбне.

I ось хлопець, що сидiв на лавочцi над рiчкою, постановив собi куди важливiшу рiч: вiн вирiшив повернути свiй смiх! Наздогнати, знайти його. Розшукати пана Троча, хоч би де той був.

Добре було б, якби Тiм мiг комусь розповiсти про ту свою ухвалу хоч кому-небудь, хоч якому п'яному вiзниковi чи напiвбожевiльному диваковi-волоцюзi. Найскладнiшi речi можуть стати найпростiшими, коли порадитися про них iз ким-небудь. Але Тiм не мав права розповiдати про свою бiду. Вiн повинен був замкнутися в собi, як устриця замикається в своїй скойцi. Аркуш паперу, що лежав тепер у подвiйному днi годинника, зробив iз Тiма найсамотнiшого й найсмутнiшого хлопця в цiлому свiтi.

У тiй самотностi й смутку несподiвано пригадався Тiмовi небiжчик батько i грошi, вiдкладенi на мармуровий надгробок. I Тiм вирiшив iще одне: перше нiж утекти з дому, треба таки поставити батьковi той надгробок. Вiн знав, що зробити це буде нелегко. Та дарма. Якось упорається!

Вже спокiйнiший, пiдвiвся хлопець iз лави. В нього тепер були плани, що їх треба здiйснити. I тi плани додали йому сили.

Восьмий аркуш

ОСТАННЯ НЕДIЛЯ

Настала недiля - остання Тiмова недiля в рiдному мiстi. Мачуха хвилювалася вже зранку. Вона зварила дуже мiцної кави, жадiбно пила її за снiданком i майже нiчого не їла. Тiмовi вона дала навiть бiльше грошей, нiж той просив. А сама вбралася в свою найдорожчу сукню шовкову вишивану - i вийняла з шафи лисяче хутро.

- Ой, якбижзнати читожмивиграємо, - торохтiла вона. - Ативжезнаєш наякогоконяпоставиш, Тiме?

- Нi, - вiдказав хлопець щиру правду.

- Невжетищенекадумав?

- Тiм знає сам, що йому робити! - встряв зведений брат. Тiмовi успiхи на iподромi сповнили Ервiна не лише заздрiстю, а й повагою.

Поснiдавши, всi троє поїхали в таксi на iподром. Мачуха зразу попрямувала до кас. Але Тiм сказав, що йому треба ще трохи походити мiж людьми, послухати, що балакають про перегони та коней. Мачуха з Ервiном мусили погодитись i вiдпустили його самого поблукати в натовпi.

На iподромi Тiма вже майже забули, бо ж вiн цiлий рiк не був там. Та знайшлися й люди, що впiзнали хлопця й стали, перешiптуючись, показувати на нього iншим. Найдужче зацiкавився Тiмом один чоловiк iз кучерявим каштановим чубом та дивно колючими водяво-блакитними очима. Вiн ходив кругом хлопця, мов собака кругом свого хазяїна, й стежив за ним невiдчепно, хоч i непомiтно. А коли Тiм пiдiйшов до списка коней i почав його вивчати, чоловiк став поруч нього й сказав нiбито зовсiм байдуже, навiть не дивлячись на хлопця:

- На Вихора, здається, нiхто не ставить... - Потiм спитав: - А ти що, теж хочеш поставити?

- Аякже! - вiдповiв Тiм. - I якраз на Вихора.

Аж тодi незнайомець обернувся до нього:

- Смiливий же ти, хлопче! Адже у Вихора майже нiяких шансiв на виграш.

- Побачимо, - вiдказав Тiм.

Йому раптом стало смiшно. Але смiятися вiн не мiг. Поважно, трохи аж сумно дивився вiн на незнайомця. А той почав кепкувати з Тiмових смiливих намiрiв та з Вихора.

Тiм рушив до каси, i незнайомець пiшов поруч, без угаву жартуючи, дуже дотепно пiдсмiюючись iз малих жокеїв i водночас пильно стежачи за Тiмовим обличчям. Але Тiм i бровою не моргнув на тi жарти.

Не дiйшовши трохи до каси, Тiмiв супутник зупинився. Мимоволi пристав i Тiм.

- Мене звуть Крешимир, - сказав незнайомець. - Я тобi добра зичу, хлопче. Я знаю, ти на цьому iподромi ще нi разу не програв закладу. Не часто таке трапляється... Просто диво бере. Можна щось у тебе спитати?

Тiм поглянув у водяво-блакитнi очi, що нагадували йому когось, вiн тiльки не знав кого. Потiм вiдказав:

- Будь ласка, питайте...

Не спускаючи Тiма з очей, пан Крешимир тихо запитав:

- А чого ти, хлопче, нiколи не смiєшся? Ти не любиш смiятися? Чи... не можеш?

Тiмовi аж кров шибнула в голову. Що це за чоловiк? Хто вiн такий? I що вiн знає? Хлопцевi здалося враз, що в цього Крешимира Трочевi очi. Може, це сам Троч? Може, вiн навмисне так перемiнився, щоб випробувати Тiма?

Хлопець, певне, трошки задовго вагався, бо пан Крешимир раптом сказав:

- Можеш не вiдповiдати, я вже й так бачу. Колись, може, я зумiю тобi допомогти. Пам'ятай же, мене звуть Крешимир. Бувай здоров!

I чоловiк зник у тиснявi. Згубивши його з очей, розтривожений Тiм пiдiйшов до каси й поставив усi грошi на Вихора. Пiсля зустрiчi з цим паном Крешимиром вiн iще твердiше вирiшив не пiзнiш як завтра податись геть iз мiста.

Бiля каси до нього пiдбiгли мачуха та Ервiн. Видно, вони чекали його там. Цього разу Тiм так i не сказав їм, на якого коня поставив. Але вперше за весь час вiн разом iз ними стежив за перегонами.

Вихор був надзвичайно баский молодий жеребчик, що бiг на перегонах тiльки втретє. Люди всi гадали, що його випущено на перегони трохи зарано. Досi вiн займав тiльки середнi мiсця. Одного разу на початку перегонiв Вихор був стрiлою вихопився вперед, але скоро збився з ходи i, як звичайно, добiг до фiнiшу помiж "середнячкiв".

Про все те Тiм дiзнався з розмови двох чоловiкiв, що стояли поруч нього. Хлопця вперше зацiкавили перегони. Вiн боявся, що пiсля розмови з паном Крешимиром його угода з картатим паном Трочем стала недiйсна, i на цих перегонах хотiв пересвiдчитися, слушний його страх чи нi.

Пролунав стартовий пострiл. Вихор iз самого старту бiг четвертим, не наздоганяючи трьох переднiх, але й не вiдстаючи вiд них. Двоє чоловiкiв поруч Тiма вже розмовляли про коня, що бiг попереду. Але потiм розмова знову зiйшла на Вихора. В дедалi гучнiшому галасi Тiм чув лиш уривки: "...добре виїжджений...", "...ощаджує силу...", "...колись iще буде добрий кiнь..."

Вихор, здавалось, цього разу не мав шансiв на перемогу. Вiн тримався на четвертому мiсцi, але вже потроху вiдставав вiд трьох переднiх. Ервiн та мачуха напосiдали на Тiма, щоб сказав їм, на якого коня вiн поставив. Але хлопця пойняла непевнiсть. Очi його тривожно стежили за перегонами. Вихор трохи пiддав ходи, i вiдстань мiж ним та переднiми трьома помалу-помалу скорочувалась. Але й до фiнiшу було вже зовсiм близько.

I зненацька переднiй кiнь спiткнувся. Двоє, що бiгли зразу за ним, схарапудились i сахнулись убiк. А Вихор в ту мить стрiлою вихопивсь уперед i домчав до фiнiшу перший.

Натовп загукав скорiше розчаровано, нiж радiсно. Тiм почув бiля себе:

- Таких дурних перегонiв я ще зроду не бачив!

На великому табло нагорi з'явився напис "Вихор". Тiмовi аж на серцi полегшало. Йому так хотiлося засмiятись! Але натомiсть вiн мовчки вийняв iз кишенi купон, вiддав мачусi й сказав:

- Пiдiть одержiть грошi, будь ласка. Ми виграли!

Панi Талер з Ервiном бiгом кинулись до каси. Тiм не став дожидати їх, а мерщiй поїхав трамваєм додому, вийняв iз годинника свiй скарб, заховав угоду пiд пiдшивку кашкета, а грошi в кишеню пальта, перекинув пальто через руку й уже хотiв був вийти з хати, коли враз почув, що вертаються мачуха з Ервiном. Вiн швиденько сховався за завiскою в комiрчинi. Мачуха покликала: "Тiме!" Але Тiм не озвався.

- Iделишеньтойхлопець? - почув вiн. - Якийвiнчуд-нийстав останнiмчасом!

Голоси помалу затихли в дальших кiмнатах. Тiм iще почув, як Ервiн спитав: "То ми тепер дуже багатi?" - й мачушин рiзкий голос вiдповiв щось наче: "...рокп'ять тисяч!"

"Ну й добре, - спокiйно й холодно подумав Тiм. - Тепер я їм бiльше не потрiбен".

Вiн виступив iз комiрчини, вiдiмкнув тихенько дверi, так само тихо замкнув їх, прокрався попiд самими вiкнами до парку, а тодi чимдуж помчав на кладовище, що було в схiднiй частинi мiста.

Лиш як гладкий вусатий сторож при цвинтарнiй брамi спитав його, який номер батькової могилки, хлопець зрозумiв, що звертатися йому слiд було не сюди. I все ж вiн вирiшив спробувати:

- А можна у вас замовити мармуровий надгробок?

- Мармур у нас не дозволяється. Тiльки пiсковик, - буркнув вусань. - Та й не в мене слiд про це питати. А каменяр у недiлю не працює.

I раптом Тiмовi блиснула зухвала думка:

- А давайте заб'ємося об заклад, що в мого тата буде мармуровий надгробок. Ще й iз золотим написом: "Вiд твого сина Тiма, що нiколи тебе не забуде".

- Програв ти свiй заклад наперед, хлопче!

- А однаково, давайте заб'ємося! На плитку шоколаду. (Тiм побачив ту плитку шоколаду на пiдвiконнi в сторожцi.)

- А ти маєш за що купити плитку шоколаду, як програєш?

Тiм вийняв iз кишенi пальта всi свої грошi й показав сторожевi.

- Ну то як, забились?

- Дурнуватий якийсь заклад, я ще зроду так по-дурному не забивався, - промимрив той. - Ну, та дарма! - Вони потисли один одному руки на знак того, що забились, i рушили величезним, схожим на парк кладовищем до могилки Тiмового батька.

Ще здалеку обидва побачили на могилцi трьох робiтникiв у комбiнезонах. Гладкий сторож пiддав ходи.

- Що ж це таке!.. - вiн засопiв, наче морж, i пустився бiгцем.

На могилку якраз поставили новенький надгробок. Мармуровий! На ньому золотими лiтерами було викарбувано батькове iм'я й дати народження та смертi. А нижче: "Вiд твого сина Тiма, що нiколи тебе не забуде".

Сторожiв крик нiтрохи не збентежив робiтникiв. Вони показали йому папери, якi свiдчили, що надгробок поставлено цiлком законно. Був там навiть окремий дозвiл на мармур. Вони, мовляв, просто не схотiли будити сторожа, як приїхали, бо той саме задрiмав.

- А втiм, - додав один iз робiтникiв, - за надгробок має ще заплатити якийсь Тiм Талер.

- Правда, - озвався Тiм. - Ось вам грошi. - Вiн знову видобув їх iз пальта й вiдрахував тому робiтниковi скiльки треба.

Тiмовi лишилося всього пiвмарки.

Сторож буркнув щось i почвалав до сторожки. Робiтники зiбрали своє начиння, козирнули Тiмовi на прощання й теж пiшли.

А Тiм iз п'ятдесятьма пфенiгами в жменi та зi своєю чудернацькою угодою в кашкетi лишивсь на батьковiй могилцi й почав розповiдати мертвому все те, що радий був би розповiсти комусь живому.

Висловивши все, вiн iще раз подививсь на надгробок, що дуже йому подобався, тодi сказав:

- Я прийду, як могтиму знову смiятися. Скоро вернуся! - i, збентежившись раптом, додав: - Сподiваюся, що скоро...

У сторожцi Тiм забрав у насупленого вусаня виграний шоколад. А останнi свої грошi заплатив за квиток у трамваї. Куди вiн поїде, хлопець i сам ще не знав. Вiн тiльки знав, що хоче розшукати пана Троча й повернути собi свiй проданий смiх. (Тiм же й гадки не мав, що за рогом цвинтарного муру троє робiтникiв iще раз одержали грошi вiд одного добродiя в картатому костюмi, бо вони, люди побожнi, могли взяти на себе такий грiх, як робота в недiлю, тiльки за подвiйну платню.)

Дев'ятий аркуш

ПАН РIКЕРТ

Трамвай був майже порожнiй. Опрiч Тiма, в ньому їхав iще якийсь лiтнiй панок, повненький, iз веселим кирпатим обличчям. Вiн зразу спитав хлопця, куди той їде.

- На вокзал, - вiдповiв Тiм.

- Тодi доведеться тобi пересiсти! Цей трамвай на вокзал не їде. Я добре знаю, бо менi самому треба туди.

Тiм сидiв, держачи кашкета на колiнах. Пiд пальцями в нього зашурхотiв папiр угоди, i йому раптом сяйнула блискуча думка: вигадувати якнайбезглуздiшi, якнайнеймовiрнiшi заклади. Може, вiн програє який-небудь i тодi дiстане назад свiй смiх!

Тому хлопець вiдповiв:

- А давайте заб'ємося об заклад, пане, що цей трамвай поїде на вокзал.

Панок засмiявсь i сказав точнiсiнько те саме, що сторож на кладовищi:

- Програв ти свiй заклад наперед, хлопче! - А потiм додав: - Бо ми їдемо в дев'ятому номерi, а цей номер нiколи ще не ходив до вокзалу.

- Однаково, забиймося! - промовив Тiм так упевнено, що панок аж сторопiв.

- О, ти, здається, певен свого виграшу, хлопче! А на що ти хочеш закластися?

- На квиток до Гамбурга, - швиденько вiдповiв Тiм - i сам зчудувався: чого це раптом йому набiгло таке на думку! (А втiм, нiчого дивного в тому не було: адже вiн давно вже збирався стати моряком.)

- То ти хочеш їхати до Гамбурга?

Тiм кивнув головою.

Ласкаве кирпате обличчя зморщилося в усмiшцi.

- Тодi не треба й закладатися! Бо я сам їду до Гамбурга й маю квиток на цiле купе. Той пан, що збирався їхати зi мною, затримується тут. От ти й будеш менi за товариство.

- I все ж давайте заб'ємося, -поважно сказав Тiм.

- Ну, гаразд. Забилися. Але попереджую: ти програєш! Як тебе звати?

- Тiм Талер.

- Гарне прiзвище. Грiшми пахне [1]. А мене звуть Рiкерт. ------[1] Талер - давня нiмецька монета. ------

Вони потисли один одному руки, воднораз познайомившись i забившись об заклад.

Коли до вагона ввiйшов кондуктор перевiряти квитки, пан Рiкерт спитав його:

- Ми їдемо на вокзал?

Тiльки-но кондуктор розкрив рот вiдповiсти, як трамвай рiзко зупинився: Тiм мало не впав на пана Рiкерта. Кондуктор побiг до переднiх дверей. Там якраз заходив до вагона ревiзор у мундирi з товстим срiбним аксельбантом. Вiн щось гукнув кондукторовi, а той йому; потiм кондуктор повернувся до вагона й вiдповiв на Рiкертове запитання:

- Зараз ми, пане, справдi поїдемо на вокзал, бо на нашiй лiнiї порвався провiд. Але звичайно дев'ятка на вокзал не ходить.

Торкнувши пальцем кашкета, вiн знову пiшов наперед.

- Грiм побий, швиденько ж ти виграєш заклади, Тiме! - засмiявся пан Рiкерт. - Ти, напевне, знав, що той провiд порветься, еге?

Тiм сумно похитав головою. Вiн раднiший був би програти цей заклад. Та все ж йому хоч ясно стало, що пан Троч має такi здiбностi, якi можна назвати принаймнi незвичайними.

На вокзалi пан Рiкерт спитав, де ж Тiмовi речi.

- Все, що треба, при менi, - вiдповiв Тiм якось непевно, трошечки по-дитячому. - А паспорт у кишенi.

У хлопця справдi був паспорт. Як йому минуло чотирнадцять рокiв, вiн добивсь вiд мачухи, щоб вона взяла йому паспорт. Мовляв, на iподромi можуть часом спитати документи. Одного цього натяку вистачило: адже якраз тодi Тiм був вiдмовився вигравати грошi.

А тепер от виявилося, що паспорт йому справдi потрiбен, бо ж вiн їхав до чужого мiста, до Гамбурга.

Пан Рiкерт мав у поїздi цiле купе першого класу. На дверях була пришпилена картка з написом: "Крiстiан Рiкерт, директор пароплавства". Але нижче стояло ще одне прiзвище, i, прочитавши його, Тiм сполотнiв. Бо там було написано: "Барон Томас Троч". Коли вони посiдали, пан Рiкерт запитав?

- Тобi недобре, Тiме? Чого ти раптом так поблiд?

- Та нi, нiчого, зi мною часом таке буває, - вiдказав Тiм, i то, власне, була правда, бо з ким на свiтi такого не буває?

Поїзд довго їхав понад берегом Ельби. Пан Рiкерт, видимо, зацiкавлено розглядав рiчку й береги, а Тiм нiчого того не бачив.

Час вiд часу ласкавi Рiкертовi очi крадькома поглядали на Тiма, тодi знову повертались до краєвиду в вiкнi. Пана Рiкерта чимсь непокоїв цей поважний, аж сумний хлопець, i вiн вирiшив розважити його кумедними iсторiями з моряцького життя. Але скоро вiн помiтив, що Тiм задумався про щось своє i не слухає його.

Аж як пан Рiкерт заговорив про барона Троча, на чиєму мiсцi їхав тепер Тiм, хлопець видимо зацiкавився й навiть сам розговорився.

- Барон, мабуть, дуже багатий? - спитав вiн.

- Без мiри багатий! У нього є пiдприємства по всьому свiтi. Те гамбурзьке пароплавство, де я директором, також належить йому.

- То барон живе в Гамбурзi?

Пан Рiкерт якось непевно розвiв руками, немов хотiв сказати: "Що я знаю?" Тодi пояснив:

- Барон живе скрiзь i нiде. Сьогоднi вiн у Гамбурзi, завтра в Рiо-де-Жанейро, а пiслязавтра, може, в Гонконгу абощо. А головна його резиденцiя, скiльки менi вiдомо, - один замок десь у Месопотамiї.

- Ви, певне, дуже добре знаєте його?

- Його, Тiме, нiхто добре не знає. Вiн перемiняється, як хамелеон. Примiром, вiн багато рокiв мав тонкi стиснутi губи й колючi очi - я ладен заприсягтися, що вони були водяво-блакитнi. I ось я побачив його вчора, - аж вiн має лагiднi карi очi. I темних окулярiв на вулицi вже не носить. Але найдивовижнiше ось що: я нiколи не чув, щоб вiн смiявся, а от учора вiн реготав, як малий хлопчак. I нi разу навiть губiв не стис, як бувало звичайно.

Тiм квапливо вiдвернувся до вiкна, бо сам в ту мить мимоволi стис губи

Пан Рiкерт вiдчув, що його оповiдання чимсь i дуже цiкавить, i водночас бентежить хлопця. Тому вiн змiнив тему:

- А чого ти, власне, їдеш до Гамбурга?

- Хочу найнятись на який-небудь пароплав учнем офiцiанта! - I знову Тiм сам здивувався зi своєї несподiваної ухвали, хоч дивного в нiй нiчого й не було: адже треба з чогось починати, коли хочеш стати моряком.

Пан Рiкерт аж засяяв, гордий вiд того, що може допомогти хлопцевi.

- То ти щасливець, Тiме! - сказав вiн майже урочисто. - Коли тобi треба на вокзал, трамвай наче тiльки задля тебе повертає туди, а коли тобi потрiбна робота, мов з неба падає людина, що може її тобi дати!

- А ви можете влаштувати мене учнем офiцiанта?

- Офiцiант на пароплавi називається стюард, - поправив його директор пароплавства. - А тобi доведеться попервах бути юнгою чи боєм. Я тiльки хотiв би знати одне: чи твої тато й мама згоднi?

Тiм задумався лиш на мить, а тодi вiдповiв:

- У мене немає тата й мами.

Про мачуху вiн не сказав, бо знав, що вона нiколи не дала б йому дозволу найнятись на пароплав. I взагалi вiн не дуже задумувався над тим, що залишає позаду.

Куди дужче непокоїло його iнше: чи ця зустрiч iз паном Рiкертом справдi щасливий випадок, а чи, може, й тут доклав рук картатий пан, як у тiй iсторiї з мармуровим надгробком та з трамваєм?

Разом зi своїм смiхом Тiм утратив iще одне: простосердiсть i довiру до людей. I це було дуже погано.

Пан Рiкерт спитав його ще щось, але хлопець заклiпав очима, не зрозумiвши: так вирували думки у нього в головi.

- Я питаю, чи не треба тобi допомогти взагалi? - ще раз спитав пан Рiкерт. - Чи, може, я тобi не подобаюся?

- Ну що ви, що ви! - швидко вiдповiв Тiм. - Навiть дуже!

Вiн сказав це цiлком щиро. В ньому враз зародилася впевненiсть, що цей чоловiк хоч i служить у картатого пана (чи то пак у багатого барона Троча), але не може бути Трочевим поплiчником. Тiм знову став простосердою дитиною, звичайнiсiньким чотирнадцятирiчним хлопчаком.

А пан Рiкерт спитав уже навпростець:

- Скажи, що з тобою таке? Адже ти сьогоднi ще нi разу не засмiявся, хоч посмiятись таки було з чого. Може, в тебе якась бiда?

Хлопець радий був би кинутись на шию пановi Рiкертовi, як роблять часом люди у виставах. Але в Тiм а то була не гра, не комедiя, а справдi нестерпуче поривання до людини, якiй можна все розповiсти.

I так важко було хлопцевi стримати те поривання, що вiд розпачу й безпорадностi йому з очей покотились, мов горох, сльози.

Пан Рiкерт сiв поруч нього й сказав якомога спокiйнiше, аж холодно:

- Ну, не плач! Розкажи, що з тобою таке.

- Я не можу! - вигукнув Тiм, тодi просто тицьнувся обличчям у плече пановi Рiкертовi, й сльози полилися ще дужче.

Вiн так хлипав, що аж тiпався весь.

Невеличкий повненький директор пароплавства взяв хлопця за руку й тримав, поки Тiм, утомившись плачем, заснув.

Десятий аркуш

ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР

Вантажно-пасажирське судно, що на ньому Тiм мав служити як стюардiв помiчник, називалося "Дельфiн" i ходило на лiнiї Гамбург Генуя.

До вiдплиття пароплава лишалося ще три днi, й пан Рiкерт узяв хлопця на той час до себе додому, до гарненької вiлли, що стояла на розкiшнiй набережнiй над Ельбою. Бiла, мов хмаринка на лiтньому небi, вiлла мала на чiльнiй стiнi, над дверима, пiвкруглий балкон, пiдпертий трьома колонами. Ганок з обох бокiв стерегли два лагiднi леви, витесанi з каменю.

Коли Тiм побачив той свiтлий, веселий будиночок, йому аж серце стислося. Колись, як вiн був iще веселим хлопчаком, той будиночок, певне, здався б йому чарiвним сном, житлом щасливого принца з якоїсь казки. Та хто продав свiй смiх, той хiба може бути щасливий? Поважний i смутний пройшов Тiм мiж двома лагiдними левами до дверей бiлої вiлли.

Пан Рiкерт жив удвох iз своєю матiр'ю, добросердою старенькою жiнкою з сивими кучериками й таким голоском, наче в маленької дiвчинки. Вона смiялася з усього, як дитина.

- Чого ти весь час такий сумний, хлопче? - спитала вона Тiма. Недобре так у твоїх лiтах! Iще встигнеш скуштувати серйозного в життi. Правда ж, Крiшане?

Її син, директор пароплавства, кивнув головою, вiдвiв матiр убiк i пояснив їй, що з хлопцем, видно, сталося щось жахливе, отож нехай вона буде з ним обережнiша.

Старенькiй нелегко було зрозумiти, що має на увазi її син. Вона виросла в багатому, веселому домi, вийшла замiж за багатого й веселого чоловiка й тепер доживала вiку в достатку й веселощах. Вона знала вбогi завулки лише iз зворушливих оповiдань, що, читавши їх, завжди плакала, а гризнi, заздрощiв, лукавства старенька просто не бачила в життi, бо не хотiла бачити такої поганi. Вона цiле своє життя лишалась дитиною, небесно-блакитною квiткою, що не могла вiдцвiсти.

- А знаєш що, Крiшане, - сказала старенька, вислухавши сина. - Я поведу хлопця погуляти, покажу йому мiсто. Ось побачиш, я його розважу, вiн у мене таки засмiється!

- Тiльки обережно з ним, мамо, - попросив пан Рiкерт. I старенька пообiцяла, що буде обережна.

Прогулянки з нею стали для Тiма справжньою мукою, бо вiн дуже полюбив це вiсiмдесятирiчне дитятко й радий був би усмiхнутись до неї, пiдморгнути їй, коли вона брала його за руку своєю маленькою м'якенькою ручкою. Йому хотiлось навiть подражнити її, немов старшу сестричку. Але смiх його був далеко. З тим смiхом ходив десь по свiту один химерний багатий барон. Тiм зрозумiв тепер: вiн продав найкраще з того, що мав.

У вiвторок старенькiй панi Рiкерт набiгла цiкава думка. Вона прочитала в газетi, що один ляльковий театр виставляє казку "Липкохвiст". То була казка про королiвну, що не вмiла смiятися. Панi Рiкерт добре пам'ятала всю ту казку. I вона вирiшила сходити на виставу й повести на неї хлопця, що не вмiв смiятися.

Та думка дуже сподобалась самiй панi Рiкерт, але вона зразу нiкому нiчого не сказала. Цiлий ранок тихенько собi посмiювалась i аж по обiдi запросила до театру свого сина й Тiма. Обидва вони не могли вiдмовити старенькiй i пiшли з нею.

Ляльковий театр був вiд них не дуже далеко - в невеличкому гамбурзькому передмiстi Евельгене, що лежить попiд кручами на березi Ельби й складається, власне, з одного рядка маленьких чепурненьких будиночкiв у садочках. Ото там, у заднiй кiмнатi одного ресторанчика, й мiстився ляльковий театр.

Невеличка зала була повна дiтей. Помiж них сидiло лиш декiлька батькiв та матерiв.

Панi Рiкерт зразу нагледiла троє вiльних мiсць у другому ряду i, смiючись та вимахуючи руками, пропхалася туди, її син iз Тiмом пiшли за нею. Тiльки-но вони повсiдались, як у залi погасили свiтло й невеличка червона завiса перед сценою пiднялася вгору.

Вистава почалася з вiршованої розмови мiж королем i волоцюгою. Вони стрiлися глупої ночi, в чистiм полi, при мiсяцi. Королеве обличчя було блiде й поважне. А волоцюга мав свiжi, червонi навiть при мiсячному свiтлi щоки й усмiхненi уста. Ось яка була їхня розмова, що з неї почалась вистава:

К о р о л ь

Дiйшли менi, добродiю, до слуху

Чутки про королiвну Несмiюху.

Я сам статечний, не люблю смiятись,

Отож би добре з нею нам побратись.

Та хтозна, де живе вона, одначе.

Не скажете? Я щедро вам вiддячу.

В о л о ц ю г а

Чом нi? Я вас охоче проведу,

Бо я i сам оце туди iду.

Та вам на шлюб не раджу сподiватись,

Бо я навчу ту панночку смiятись.

К о р о л ь

Не навчите, земляче, далебi,

Бо хто хоч раз помислить сам собi,

Що все живе на свiтi має вмерти,

Тому гiркої думки не вiдперти,

Що свiт - то лиш блискуча банька з мила:

Гра, поки лусне; а тодi - могила.

По думцi ж тiй годиться не смiятись,

А гiдному й поважному лишатись.

В о л о ц ю г а

Ви, пане, бачу, мудрий чоловiк,

Та трошечки не в той загнули бiк.

Пошився в дурнi, хто лиш смертi жде:

Життя тим часом мимо нього йде.

Бо ж келих роблять не щоби розбити,

А щоби мед-вино iз нього пити.

Вiн знає, що розiб'ється колись,

Та поки цiлий - дзень собi та блись!

К о р о л ь

Як може вiн радiти, що блищить,

Коли вiн знає: час його строщить?

В о л о ц ю г а

Отож вiн так i квапиться радiти,

Бо знає, що не вiк йому ряхтiти!

К о р о л ь

Вам рiч моя, мов по стiнi горох.

Ходiм лишень до королiвни вдвох.

Як ви насмiшите її, то вам

Я королiвство все своє вiддам!

В о л о ц ю г а

Ну що ж, забились! Але ж хто не знає,

Що смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє!

Адже з того людина й пiзнається,

Що в слушну мить вона смiється.

Завiсу опустили, i в залi стало майже темно. Тiльки крiзь нещiльно позавiшуванi вiкна просочувалося трохи свiтла. Дiти, що з них бiльшiсть не зрозумiли коротенького прологу, перешiптувались та чекали нетерпляче, коли ж нарештi почнеться справжня вистава.

Спереду, в другому ряду, нашi троє глядачiв тихо сидiли на своїх мiсцях i думали про зовсiм рiзнi речi, кожне про своє. Старенька панi Рiкерт сердилася, що мусить погодитися саме з волоцюгою. Бо вона не дуже шанувала волоцюг (хоч роздавала жебракам грошi без лiку). Вона б охочiше погодилася з королем, таким поважним i вродливим!

Пан Рiкерт, що сидiв праворуч неї, силкувався в пiвтемрявi розглядiти Тiмове обличчя. Та лиш один тоненький промiнчик падав на хлопцеве чоло, блiде, як у короля з вистави. Пан Рiкерт побоювався, що вигадка його матусi - повести хлопця до лялькового театру - не дуже вдала. Бо напередоднi вiн бачив, як Тiм плакав.

А в Тiмовiй головi билася тiльки одна думка: "Хоч би нiхто зараз не заговорив до мене!" Йому зовсiм здушило горло, аж вiддих перехопило. I весь час крутились у мозку останнi рядки прологу: "...Смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє! Адже з того людина й пiзнається, що в слушну мить вона смiється... смiється... смiється..."

Ось завiса знов пiднялась, i Тiмiв погляд, а тодi й усю його увагу прикувала до себе блiда-блiда, поважна-поважна королiвна, що виглядала з вiконця у високiй замковiй вежi.

В садочок пiд вiконцем вийшов король-батько. Побачивши його, дочка сахнулась назад i потихеньку зачинила вiкно.

Його величнiсть король сiв скраєчку на цямриння фонтана й почав виливати квiтам та водi свiй жаль: зiбрав вiн до замку всiх жартунiв та витiвникiв, улаштовує всiлякi можливi розваги, щоб насмiшити свою дочку, та все марнiсiнько.

Зiтхаючи, король пiдвiвся. Дiти в залi принишкли, як мишенятка.

Його величнiсть почав ходити по садочку туди й сюди, нарiкаючи на свою та на доччину долю. Та зненацька спинився й вигукнув:

- Якби хто її насмiшив, я б йому зразу вiддав її за дружину й пiвкоролiвства дав би в посаг!

В ту мить якраз увiйшли до садочка волоцюга з чужим смутним королем.

Волоцюга зачув розпачливу мову короля-батька й гукнув, не довго думаючи:

- Дотримайте ж слова, ваша величнiсть! Коли я насмiшу королiвну, я вiзьму її собi за дружину. А пiвкоролiвства можете лишити собi, бо оцей ось добродiй, що йде зi мною, пообiцяв менi своє цiле.

Король зчудовано витрiщився на обох чужинцiв, що мимоволi пiдслухали його.

Блiдий чужий король сподобався йому дужче, нiж здоровий червонощокий волоцюга. (В королiв у таких речах свiй власний смак.) Та все ж вiн не став зрiкатися слова й сказав:

- Коли тобi, чужинцю, пощастить насмiшити королiвну, ти будеш принцом i її чоловiком!

Така обiцянка задовольнила волоцюгу. Вiн повернувсь i кудись прожогом побiг, лишивши двох королiв самих.

Завiса знов опустилась, i настала коротенька перерва. Малим глядачам було страшенно цiкаво: чи то ж засмiється королiвна?

А Тiм Талер потай надiявся, що вона не засмiється. Королiвна вже здавалась йому немовби рiдною сестрою; вдвох iз нею вони не смiятимуться наперекiр усьому свiтовi. Але Тiм добре знав, як звичайно кiнчаються казки. Тому вiн пригнiчено чекав тої митi, коли королiвна засмiється.

I, на жаль, довго чекати йому не довелося. Коли завiса пiднялась, королiвна вже знов виглядала з вiконця, а обидва королi сидiли на цямринi фонтана. З-за сцени почувся спiв i смiх, i зненацька до садочка вбiг волоцюга. Вiн вiв на золотому ланцюжку бiлого лебедя. Якийсь гладкий чоловiк тримався правою рукою за лебедячий хвiст, неначе був до нього приклеєний. А лiвою рукою гладун тяг за собою миршавенького худого чоловiчка, а той за собою - стареньку бабусю, а бабуся - хлопчика, а хлопчик - дiвчинку, а дiвчинка - собаку. Всiх їх немовби скувала в один ланцюг якась чарiвна сила. Вони пiдскакували, пританцьовували, нiби на невидимих пружинах. I реготали, аж лящало в садочку.

Королiвна вихилилась далеко з вiконця, щоб краще все побачити. Вона здивовано витрiщила очi, однак навiть не всмiхнулась.

"Не смiйся, сестричко! - подумки благав її Тiм. - Нехай хоч весь свiт регоче, а ми не смiймося!"

Та надарма благав. Сумний чужий король не встерiгся й доторкнувся до собачки на кiнцi тiєї чудернацької низочки. I зразу ж нiби прилип до собачого хвостика. А з переляку вхопився вiльною рукою за правицю старого короля-батька. Тепер уже обидва королi мiцно приклеїлись до дивовижної процесiї. Вони смикалися, тiпались, i видно було, що обидва радi б звiльнитися вiд тих незбагненних чарiв. Але нiяк не могли. Довелось обом змиритися зi своїм химерним становищем, i здавалось навiть, наче воно вже починає тiшити їх.

Ноги їхнi мимохiть подригувалися до танцю, кутики вуст сiпались; i раптом обидва королi незграбно, кумедно застрибали, а тодi пирснули реготом.

В ту саму мить згори, з вiконця, пролунав i королiвнин смiх. Заграла музика. Всi пустились в танок, усi стрибали, смiялись, i дiти в залi теж смiялись i тупотiли ногами з радощiв.

Сердешний Тiм сидiв, наче камiнь, посеред того моря смiху. Старенька панi Рiкерт поруч нього так смiялась, що аж затулила обличчя руками й перехилилась наперед, бо вiд смiху з очей їй котилися сльози.

В ту хвилину Тiм уперше помiтив, як схоже виявляються в людини смiх i плач. I вiн зробив страшну рiч: закрив обличчя долонями, нахиливсь уперед i вдав, нiби смiється.

А насправдi Тiм плакав. Крiзь сльози вiн мурмотiв: "Сестричко-королiвно, ну навiщо ти засмiялася? Навiщо?!"

Коли завiса впала й у залi засвiтилося свiтло, панi Рiкерт дiстала з кишенi мереживну хусточку, витерла собi очi, а тодi простягла хусточку Тiмовi:

- На, Тiме, витрись. Бач, i в тебе зо смiху аж сльози потекли. Я ж знала, що з такої комедiї й ти засмiєшся! - I старенька переможно глянула на свого сина.

- Авжеж, мамо, - чемно вiдказав той. - Це ти справдi непогано придумала. - Але тi слова пан Рiкерт вимовив невесело. Вiн бачив, що хлопець iз доброго серця й з розпачу обдурив стареньку. I Тiм знав, що пан Рiкерт це бачить.

Уперше вiд того нещасливого дня на iподромi в хлопцевiй душi знялася безсила лють на барона Троча. Та лють просто полонила його всього, i вiн iще твердiше вирiшив за будь-яку цiну вiдвоювати свiй смiх.

К н и г а д р у г а

П Р И Г О Д И

Навчи мене смiятись, порятуй мою душу!

Англiйське прислiв'я

Одинадцятий аркуш

СТРАШНИЙ БАРОН

На Тiмову полегкiсть другого дня "Дельфiн" вiдплив до Генуї. Старенька панi Рiкерт на прощання довго махала Тiмовi рукою з ганку бiлої вiлли, й Тiм махав у вiдповiдь, поки бачив її.

Директор пароплавства сам вiдвiв хлопця на судно. На дорогу вiн купив йому костюмчик, черевики, ручний годинник i новiсiньку матроську торбу.

Прощаючись iз Тiмом на пiрсi, вiн сказав:

- Хвоста вгору, хлопче! Як повернешся за три тижнi сюди, то дивитимешся на свiт зовсiм iншими очима. Тодi ти, напевне, вже смiятимешся. Тож хвоста вгору, хлопче! Домовились?

Тiм одну мить повагався, тодi швидко вiдповiв:

- Домовилися! Коли я повернуся до вас, пане Рiкерт, я вже смiятимусь.

Вiн iще раз подякував директоровi за все, затинаючись, бо йому раптом здушило горло, i мерщiй побiг трапом на пароплав.

Капiтан "Дельфiна" був похмурий чоловiк, що любив перехилити чарчину й геть на все дивився крiзь пальцi. Вiн ледве глянув на Тiма, коли той увiйшов до нього, i буркнув:

- Iди до стюарда. Вiн у нас теж новенький. Спатимете вдвох у однiй каютi.

Тiм, що вперше в життi потрапив на пароплав, довго блукав безпорадно по залiзних трапах, по вузьких переходах, по баковi та по ютi, шукаючи стюарда. Команда на пароплавi не була вбрана в матроську форму й вiдрiзнялась вiд пасажирiв тiльки своєю робочою одежею. Тому хлопець не знав, до кого звернутися. Попоблукавши довгенько, вiн урештi зайшов у якiсь вiдчиненi дверi на шкафутi й побачив перед собою щось подiбне до чекальнi чи вiтальнi, а посеред неї вистеленi килимом сходи з гарно вигнутим лакованим поруччям, що вели вниз, у нутро пароплава. Звiдти здiймався смачний дух смаженої риби, i Тiм здогадався, що там, унизу, йому напевне й доведеться працювати.

Хлопець спустився вниз. Там, праворуч, зразу бiля сходiв, був камбуз, звiдти смачно пахло вареним i смаженим. А просто проти сходiв - розчиненi двiйчатi дверi до великої зали-їдальнi. Столи й стiльцi в нiй були попригвинчуванi до пiдлоги.

Якийсь чоловiк у бiлiй куртцi саме накривав столи. Вся його постать, а надто кругла голова з кучерявим каштановим чубом, видалась Тiмовi знайомою, хоч хлопець iще не збагнув, хто ж це такий.

Коли Тiм увiйшов до їдальнi, чоловiк у бiлiй куртцi обернувся й сказав зовсiм не здивовано:

- А ось i ти прийшов!

Але Тiм здивувався. Цього чоловiка вiн знав. Навiть Iм'я його пам'ятав. Це був Крешимир, той самий чоловiк, що недавно на iподромi так налякав Тiма своїм запитанням, але потiм сказав: "Колись, може, я зумiю тобi допомогти". Той самий, що його водяво-блакитнi очi так нагадували Троча, барона, якого шукав Тiм.

Пан Крешимир не дав Тiмовi довго думати. Вiн вiдвiв хлопця до їхньої спiльної каюти, закинув Тiмову матроську торбу на верхню койку, а тодi дав йому картатi штани та бiлу куртку - такi самi, як мав на собi.

Нова одiж прийшлась на Тiма якраз i дуже личила йому.

- Та ти ж наче вродився, щоб стати стюардом! - засмiявся Крешимир. Але, глянувши на поважне Тiмове обличчя, зразу змовк. Замислено подивившись на хлопця, вiн промурмотiв скорiше сам до себе, нiж до нього: - Цiкавий я знати, яка в тебе з ним справа була!

Але потiм, немовби вiдганяючи неприємну думку, випростався, поправив на собi бiлу куртку й мовив владно:

- Ну, до роботи! Йди в камбуз до Енрiко, допоможи йому чистити картоплю. Як менi треба буде, я тебе покличу. Ну, гайда!

I Тiм до самого вечора чистив у камбузi картоплю. Кок Енрiко був кумедний стариган-генуезець. Вiн, як i капiтан, нi про що не дбав. У тiсному корабельному свiтi капiтан - не тiльки володар, а й взiрець для всiх. Коли капiтан суворий i дбайливий, така в нього буває й команда. Коли ж вiн недбайло, як на "Дельфiнi", то й уся команда в нього недбала, аж до кока Енрiко.

Той Енрiко майже без передиху розповiдав хлопцевi всiлякi анекдоти на химернiй сумiшi з нiмецької та iталiйської мов. Бачачи, що Тiм не смiється, вiн думав, що хлопець його не розумiє, проте розповiдав далi й далi, для власної розваги, i навiть не бачив, що Тiм чистить картоплю затовсто.

Коли пароплав аж надвечiр вийшов нарештi з гамбурзького порту, пан Крешимир покликав Тiма в їдальню собi на помiч. Хлопець весь час дуже бентежився, бо водяво-блакитнi стюардовi очi раз по раз допитливо позирали на нього. Вiд того збентеження Тiм переплутав кiлька замовлень: однiй американцi замiсть вiскi принiс лимонного соку, а шотландському лордовi, що замовляв яєчню з шинкою, подав двi порцiї горiхового торта.

Пан Крешимир виправив його помилку, не сказавши лихого слова. Вiн весь час нiби мимохiдь навчав Тiма:

- Страву подавай з лiвого боку! Лiву руку, подаючи, закладай за спину. Виделку клади лiворуч, а нiж праворуч, вiстрям до тарiлки.

Пiсля вечерi пан Крешимир знову послав Тiма до камбуза - помагати коковi мити посуд. Працював хлопець неуважно й недбало, бо в головi у нього роїлося з сотню всiляких "чому": чому барон не поїхав у тому купе, що в ньому пан Рiкерт привiз Тiма до Гамбурга? Чому пан Крешимир раптом опинився стюардом на тому самому пароплавi, де влаштували Тiма? I чому пан Рiкерт улаштував його саме на цей пароплав? Чому? Чому? Чому?

Враз у Тiмових вухах пролунало справжнє кимсь вимовлене "чому". Чийсь рiзкий чоловiчий голос спитав:

- Чому це ви опинилися на цьому суднi?

А Крешимирiв голос вiдповiв:

- А чом би й нi?

- Вийдiмо на палубу! - звелiв перший голос.

По вузенькому залiзному трапi, що вiв на ют, загрюкотiли ноги. Потiм тупiт i голоси затихли. Але в Тiмовiй головi вони ще лунали. Йому здалось, нiби вiн уже колись чув той перший голос, що звертався до Крешимира. I раптом - Тiм якраз витирав рушником велику супницю раптом Тiм збагнув, чий то голос.

То був голос людини, що їй Тiм продав свiй смiх, - голос барона Троча.

Супниця вислизнула з Тiмових рук i розлетiлася долi на дрiбнi скалки. Кок Енрiко вiдскочив убiк, злякано вигукнувши: "Мамма мiа!" ("Матiнко моя!"), а Тiм прожогом кинувся на ют, слiдом за голосами.

Нагорi не видно було нiкого. Два корабельнi лiхтарi тьмяно освiтлювали палубнi надбудови та затягнену брезентом шлюпку. Аж ураз Тiм почув тихi голоси i, озирнувшись лiворуч, звiдки вони долiтали, угледiв невиразно, як пiд шлюпкою щось ворухнулося. Навшпиньки пiдкрався хлопець ближче й побачив пiд шлюпкою двi пари чоловiчих нiг. Розглядiти щось бiльше вiн не змiг, але й так ясно було, що голоси тi долiтали з-за шлюпки. Тiм потихеньку, тамуючи вiддих, пiдiйшов iще ближче. Один раз у нього пiд ногою рипнула палубна мостина, але тi двоє за шлюпкою, видно, нiчого не помiтили.

Нарештi хлопець пiдкрався так близько, що змiг пiдслухувати приглушену розмову.

- ...Смiшно слухати! - просичав баронiв голос. - Невже ви хочете, щоб я вам повiрив, нiби ви вже витратили всi грошi, якi мали з акцiй?

- Незабаром пiсля того, як ви дали менi тi акцiї, їхнiй курс упав зовсiм низько, - спокiйно вiдказав Крешимир.

- Нехай так! - барон засмiявся купленим смiхом. - Курс акцiй упав тому, що я маю деякий вплив на бiржi. Але ж чверть мiльйона вам однаково ще лишилося!

- А тi чверть мiльйона я поклав до одного банку, що невдовзi збанкрутував, бароне.

- Таке ваше щастя, - знову засмiявся барон, i Тiм аж здригнувся вiд того смiху. Його поривало кинутись туди, але вiн зметикував, що розумнiше буде зачекати й послухати, що ж далi.

- Ну що ж, навiть коли вам доводиться знову працювати, це ще не пiдстава працювати саме на цьому суднi й саме з цим хлопцем.

Цього разу засмiявся Крешимир.

- А хто менi заборонить? - вигукнув вiн.

- Тихше! - просичав барон.

Пiвголосом Крешимир мовив далi:

- Я продав вам свої очi, взявши за них вашi риб'ячi баньки. Заплатили ви менi акцiями на мiльйон марок, але з того мiльйона нi одна марка не попала до моєї кишенi. Ви мене перехитрили. Але цього разу я буду хитрiший за вас, бароне. Я двiчi бачив вас на iподромi з цим хлопцем. I спостерiг, що цей хлопець потiм став щоразу вигравати. А ще я спостерiг, що хлоп'я стало сумне та понуре, мов старий, недужий самотнiй пенсiонер.

Тiмове серце закалатало, коли вiн почув тi слова. Але вiн стояв тихо, не ворухнувся.

А Крешимир провадив далi:

- Я дiзнаюся, що ви виманили в цього хлопця! Я за ним стежу вже чотири роки, i менi нелегко було влаштуватися стюардом на цьому пароплавi. Але тепер...

Баронiв голос перебив Крешимира:

- Тепер я вам, коли хочете, дам iще мiльйон! Цього разу готiвкою, з рук у руки!

- Нi, бароне, цього разу сила моя! - Крешимир говорив дуже помiрковано. - Я можу використати те, що знаю, в три способи: або забрати вiд вас свої очi, або взяти мiльйон, або - i це, мабуть, не найгiрше - примусити вас розiрвати вашу угоду з цим хлопцем, хоч я й не знаю, яка та угода.

Тiм притис у темрявi кулак до рота, щоб не виказати себе стогоном. Якусь хвилину було тихо. Потiм знову почувся баронiв голос:

- Мої справи з хлопцем вас не обходять. Та коли вам такi потрiбнi вашi очi, я згоден на певних умовах... Крешимир перебив його, аж задихаючись:

- Авжеж, бароне, менi потрiбнi мої очi! Мої давнi лагiднi, дурнi коров'ячi очi! Вони менi милiшi за всi скарби свiту, хоч ви того, може, нiколи не зрозумiєте!

- Так, я нiколи цього не зрозумiю, - пiдтвердив баронiв голос. I все ж я на певних умовах згоден розiрвати нашу угоду. Гляньте, будь ласка, на себе в оце дзеркальце.

Настала тиша, така, що чутно було, як б'ється серце. Тiм аж упрiв вiд хвилювання, в яке вкинула його та розмова, й вiд зусиль триматися тихо.

Нарештi вiн почув Крешимирiв шепiт:

- Мої очi! В мене! Знов!

- А тепер мої умови, - сказав барон.

Але Тiм тих умов уже не почув. Крешимир повернув собi свої очi, а його Тiмiв давнiй утрачений дитячий смiх був так близько, ось, рукою досягти! Той смiх, що його Тiм прагнув понад усе на свiтi!

Хлопець не мiг бiльше стримуватися. Вiн кинувся вперед i закричав:

- Вiддайте менi мiй...

Але перечепився об бухту линви, вдарився головою об нiс шлюпки й гримнувся на палубу непритомний.

Дванадцятий аркуш

КРЕШИМИР

Тiм розплющив очi. В круглому iлюмiнаторi перед ним танцювала вгору i вниз червоняста зiрка - лихе вогнисте око Марса. Хлопець лежав на верхнiй койцi в їхнiй iз стюардом каютi. Над Атлантичним океаном сiрiв свiтанок.

Унизу в каютi хтось товкся. Тiм повернув голову й побачив Крешимира. Стюард теж якраз повернув голову до нього й погляди їхнi зустрiлись. У тьмяному свiтлi Крешимирового нiчника Тiм побачив, що в стюарда вже iншi очi - карi, лагiднi.

- Ну, синку, як ти себе почуваєш? - приязно спитав Крешимир.

Тiм iще не очутився як слiд. Вiн не пам'ятав, як опинився тут.

А цей Крешимир, що заговорив до нього, був зовсiм не такий, як той, що йому Тiм допомагав у їдальнi, а куди спокiйнiший i приязнiший.

Стюард пiдiйшов до койки.

- Тобi вже краще, синку?

Аж тодi в Тiмовiй головi помалу зринули всi подiї минулого вечора: голоси перед дверима до камбуза, розмова за шлюпкою, його власний крик i падiння.

- А де барон? - спитав вiн.

- Не знаю, Тiме. На суднi його вже нема. Але скажи менi, ти нас учора ввечерi пiдслухав?

Хлопець на койцi кивнув головою.

- Я такий радий, що ви знову маєте свої очi, пане Крешимир!

- А ти, Тiме? Що ти хотiв забрати назад у барона?

- Мiй... - Тiм затнувся. Йому пригадалась угода, й вiн стис губи.

Крешимир враз ляснув себе долонею по лобi й вигукнув:

- I як я досi не здогадався! Адже цей вельмишановний шахрай смiявсь, наче мале хлоп'я. Тож-то я й вiдчув у ньому щось чуже, таке, що не пасує до нього. Тепер вже я знаю! То був його смiх! Чи то пак, - Крешимир глянув Тiмовi просто в вiчi, - твiй смiх!

- Я вам цього не казав! - скрикнув Тiм. - Чи, може... вчора ввечерi й про те кричав?..

- Нi, Тiме, ти не встиг. I, мабуть, це твоє щастя. Я ж знаю тi пункти про мовчанку в барокових угодах. Заспокойся, ти нiчого вчора не сказав.

Однак Тiм не дуже заспокоївся. Йому треба було негайно ж перевiрити, чи дiйсна ще його угода. "Треба забитись iз Крешимиром об, заклад про щось зовсiм неймовiрне", - надумав вiн i хотiв був устати з койки, але тiльки-но звiвся, як у очах йому потемнiло, заболiла голова, кров загупала в скронi, i вiн знову впав на подушку.

Крешимир подав йому склянку води й таблетку, наготовану заздалегiдь.

- Випий оце, Тiме. I полеж сьогоднi. До завтра все минеться. Наш стерничий - а вiн колись був санiтаром - каже, що ти тiльки гулю собi набив.

Тiм слухняно ковтнув таблетку, думаючи, про що б його забитись iз Крешимиром. А надумавши, знову завiв мову про барона, бо заклад той стосувався саме його.

- А яку умову поставив вам барон, пане Крешимире? Цебто вчора ввечерi, як вiддавав вам вашi очi?

- А нiякої! - засмiявся Крешимир. - Коли ти закричав i гепнувся на палубу, надбiгли матроси, i барон сховався в затiнок вiд шлюпки. Я тодi шепнув йому: "Або я одержу свої очi без жодної умови, або ж я все розкажу оцим хлопцям!"

- Ну i що?

Крешимир знову засмiявся:

- Барон аж заїкатись почав iз хвилювання: "Не-нехай бу-буде бе-без жодної умови!"

Тiм швиденько вiдвернувся до стiни, бо йому стало смiшно, а що смiятися вiн не мiг, то обличчя його тiльки жахливо перекривилося.

- Цiкавий я знати, де той барон тепер! - промурмотiв Крешимир.

Оцього саме й чекав Тiм. Уже опанувавши себе, вiн сказав:

- Закладаюся, що за п'ять хвилин ми дiзнаємось, де тепер барон!

- А на що ти хочеш закластися?

- На порцiю горiхового торта!

- Ну, на таке в мене грошей вистачить. Бо, коли не помиляюсь, ти маєш цей заклад виграти, як i всi заклади. Ну, гаразд, забилися! стюард подав Тiмовi руку, i хлопець стис її.

Ту ж мить у сумiжнiй каютi хтось увiмкнув радiо. Диктор оголосив прогноз погоди, а тодi стали передавати останнi новини.

Тiм iз Крешимиром спершу розсердилися, що їх перебито, але потiм почали прислухатись. Голос iз гучномовця сповiстив:

"Вiдомий комерсант барон Троч, що його багатство оцiнюють у кiлька мiльярдiв доларiв, цiєї ночi давав у Рiо-де-Жанейро банкет для дiлових кiл бразильської столицi. Зразу ж на початку банкету вiн вийшов i повернувся лиш за двi години, видимо чимось збентежений. Усiм упало в вiчi, що повернувся вiн у темних окулярах. Напевне, в нього знову загострилася давня хвороба очей, що була нiбито вилiкувана й кiлька рокiв не поновлювалась. Нас повiдомлено телефоном, що банкет триває i що барон, очевидно, знову..."

Радiо вимкнули, i за стiною задзюрчала вода.

Тiмове обличчя поблiдло, як вранiшнє свiтло. Вiн виграв заклад, а отже, угода була ще дiйсна. Але його налякало те дивовижне повiдомлення.

- Як же це можна дiстатися так швидко до Рiо-де-Жанейро? розгублено спитав вiн.

- Маючи такi грошi, можна що завгодно, - вiдповiв Крешимир.

- Але ж так швидко навiть лiтаки не лiтають! - вигукнув хлопець.

На те стюард спершу не сказав нiчого. Потiм буркнув:

- А я гадав, ти знаєш, iз ким зв'язався...

А тодi раптом заквапився до роботи. Але в дверях iще раз обернувся й сказав:

- Спробуй заснути, Тiме! В лiжку не годиться сушити собi голову.

На щастя, хлопець, маючи здорову натуру, справдi заснув. А коли опiвднi вiн прокинувся й Крешимир принiс йому юшки в каструльцi та виграну порцiю торта, Тiмовi стало якось аж легко на серцi. Адже вiн тепер не сам нiс тягар своєї страшної таємницi, вiн подiляв її з iншою людиною. I ця людина, до того ж, перемогла барона! Це навiвало Тiмовi таку надiю й упевненiсть, що вiн на якийсь час просто забув дивовижну звiстку з Рiо-де-Жанейро.

По обiдi до нього на хвилинку зайшов стерничий, височенний паруб'яга з Гамбурга, Джоннi на iм'я. Вiн спитав Тiма, як той почуває себе, помацав йому гулю на диво обережними пальцями, дав iще одну таблетку й сказав:

- Завтра ти вже бiгатимеш, малий! Та бережись надалi, не перечiпайся на мотузках, - i пiшов собi.

Тiм подумав: "Коли б ти тiльки знав, на якiй падлючiй мотузцi я перечепився!" - i знову заснув: стерничий дав йому снодiйну таблетку.

Пiзно вночi, коли Крешимир повернувся до каюти, Тiм прокинувся знову. Стюард, зiпершися лiктями на край Тiмової койки, заговорив до хлопця:

- Ну й паскудство ж вiн iз тобою зробив!

- Про що це ви?

- Та чого ти на мене викаєш?

- Ну... про що це ти?

- А про те саме! Я знаю, ти повинен мовчати. Добре, мовчи! Але я тепер i сам знаю, в чому рiч: вiн смiється твоїм смiхом, а ти виграєш заклад. А що буде, коли ти програєш який-небудь?

- Оцього б я й хотiв, - тихо вiдповiв Тiм. I бiльше не сказав нiчого.

- Добре, помiркуємо, - мовив Крешимир. Тодi роздягся й лiг.

Обидва погасили нiчники, й стюард почав розповiдати Тiмовi про свою батькiвщину, рiдне село в Хорватiї, на узбережжi Адрiатичного моря. Сiм днiв на тиждень малий Крешимир був голодний, сiм днiв на тиждень мрiяв вiн про щастя й багатство. I ось одного дня селом проїхав автомобiль. За кермом сидiв якийсь пан у картатому костюмi. Той пан дав Крешимировi пакуночок спiлих червоних гранатiв. Аж сiм штук там було, i кожен гранат коштував тодi один динар. Крешимир понiс їх до моря, на пляж, за цiлих десять кiлометрiв, i там продав.

- Отак у мене, Тiме, вперше зроду з'явилися власнi грошi, великi грошi, як менi тодi здавалось, - оповiдав вiн. - Цiлих сiм динарiв! I знаєш, що я на них купив? Не хлiба, нi, хоч як менi хотiлося хлiба! Купив шматок торта. Великий такий шмат, iз кремом, iз вишнями зверху, а посерединi - половинка волоського горiха. Я про такi торти чув у селi вiд дiвчат, що їм доводилось бувати на морi.

Усi свої грошi вiддав я за той шмат торта. А тодi сiв на стосi дощок над причалом i зразу з'їв усе, думаючи собi: це ж ангели на небi щодня таке їдять!

А потiм мене занудило, i я все, пробач на словi, виблював. Мiй бiдняцький шлунок не мiг такого стравити. Менi всi кишки повивертало. А як зiйшов я з причалу й рушив додому - бачу, стоїть та машина з паном у картатому.

Крешимир замовк.

I Тiмовi раптом пригадався маленький хлопчик у вбогому вузькому завулку, де пахло перцем, кмином та ганусом.

Стюард почав розповiдати далi: як картатий пан став частенько приїздити в село з гранатами, як вiн одного разу завiв розмову з хлопцевими батьком та матiр'ю, як узяв хлопця на один iз своїх пароплавiв стюардом, як потiм не раз брав його з собою в подорожi, а найчастiше - на iподром, як Крешимир, закладаючись легковажно на перегонах, заборгував йому багато грошей i врештi змушений був продати найкраще з того, що мав, - свої очi.

- А тепер я вернув їх собi! - закiнчив Крешимир. - I ти вернеш собi свiй смiх. Я не я буду, коли не вернеш! Ну, добранiч!

Тiмовi здушило горло. Тоненьким голоском вiн вiдповiв:

- Добранiч, Крешимире! Спасибi тобi!

Тринадцятий аркуш

БУРI Й СТРАХИ

Крешимирове оповiдання схвилювало Тiма. Та й море тої ночi дуже розбурхалося. Тому хлопець спав неспокiйно, кидаючись та перевертаючись iз боку на бiк. Серед того рiденького сну раптом ударив грiм, i за хвилинку крiзь заплющенi повiки сяйнула сонному хлопцевi слiпуча блискавка й у вухах загримiв iще страшнiший грiм.

Тiм, скрикнувши, пiдхопився. В тому громi йому вчувся власний смiх. Вiн розплющив очi, й погляд його впав на iлюмiнатор. Крiзь грубе скло дивились до каюти, просто в обличчя хлопцевi, двоє водяво-блакитних очей.

З переляку Тiм знову заплющився, i його обiлляв пiт. Вiн не мiг навiть ворухнутись - так i сидiв, скорчившись, цiлу вiчнiсть, поки нарештi зважився знову розплющити очi й тихенько покликати Крешимира.

Стюард не обiзвався. Надворi, за тоненькою залiзною стiнкою, пiнилось море, i хвилi розмiрене, важко били в борт. Тiм боявся знову глянути в iлюмiнатор. Вiн покликав Крешимира гучнiше, але вiдповiдi й тепер не почув.

Тодi вiн закричав не своїм голосом, аж сам злякався того крику:

- Крешимире!

Але й на той нелюдський крик вiдповiдi не було.

Тiм знову заплющив очi, щоб не глянути ненароком в iлюмiнатор, i помацки знайшов над головою шнурок вiд вимикача. З хвилювання хлопець так сiпнув за нього, що аж обiрвав, але лампа засвiтилася. I Тiм розплющив очi.

Разом iз темрявою й страхи поховались по кутках. Тiм перехилився через край койки й глянув униз. Крешимира не було.

Тодi з усiх куткiв порожньої каюти знову посунув на нього страх. Хлопець затремтiв усiм тiлом, побачив себе в дзеркалi над умивальником i сам злякався спотвореного обличчя, що дивилось на нього з дзеркала, - свого власного обличчя.

Але той ляк, на диво, нiби розбуркав, пiдштовхнув Тiма. Вiн сплигнув з койки й хапцем одягнувся. Здавалось, наче всi страхи перейшли в дзеркало, до Тiмового вiдображення, а сам вiн звiльнився вiд них i мiг робити, що хоче. Отож вiн набрався вiдваги навiть вийти з каюти в коридор. Пароплав дуже хитало на хвилi, але Тiм зумiв помацки дiстатися до залiзного трапа й видерся ним угору. На шкафутi його зразу облило й до рубця промочило хвилею, але вiн чiплявся за натягненi линви, за пiдпiрки й уперто пробирався далi. Зцiпивши зуби, видерся на човнову палубу й добувся нарештi до теплої, задимленої тютюном, освiтленої тьмяною лампочкою стернової рубки.

Там спокiйнiсiнько стояв стерничий Джоннi, здоровило з Гамбурга. Вiн здивовано глянув на Тiма:

- Чого тобi тут треба в таку негоду?

- Джоннi, де Крешимир? - голосно гукнув Тiм, силкуючись перекричати гримотiння хвиль.

- Крешимир захворiв, Тiме. Але не хвилюйся. Звичайний апендицит. Вiд цього нинi не помирають.

- А де ж вiн? - не вгавав Тiм, - Де вiн тепер?

- Ми зустрiли випадково патрульний катер, i Крешимира забрали, щоб вiдвезти на берег. Хiба ти не чув, як зупиняли машину?

- Нi, - пригнiчено вiдказав Тiм i додав уже спокiйнiше: - Крешимир не хворий. То все барон пiдстроїв. Я бачив його очi в iлюмiнаторi.

- Ти бачив у iлюмiнаторi бароновi очi? - Джоннi засмiявся. - Тобi щось верзеться, хлопче! Роздягайся та лягай он на тапчанчику. Ось тобi ковдра. Тут, у мене, тобi нiщо лихе не присниться.

В теплiй рубцi, поруч цього спокiйного, добродушного велетня Тiмовi й самому вже здалося, нiби то все йому просто примарилось. Але враз вiн знову згадав повiдомлення по радiо про баронове зникнення з банкету в Рiо-де-Жанейро, згадав своє власне перекривлене обличчя в дзеркалi над умивальником i подумав, що вiд барона можна сподiватися чого завгодно. I Тiм вирiшив надалi не боятись його, бо, на своє щастя, бачив барона й переможеного.

Тiм мовчки лiг на м'який тапчанчик, що розгойдувався туди й сюди: адже тут, нагорi, хитавиця давалася взнаки ще дужче, нiж унизу, в каютi.

Думки клубком сплiталися в головi, пiд грудьми млоїло вiд хитавицi, й Тiм так i не змiг заснути. Годину за годиною лежав вiн, дивлячись на Джоннi, що спокiйно стояв бiля стерна, час вiд часу запалюючи нову сигарету. Буря помалу втихала.

Усi тi години Тiм вигадував собi якийсь незвичайний заклад. Такий незвичайний, щоб його не можна було виграти. Барон лякав Тiма - хай же злякається й сам! Та хоч скiльки сушив собi голову хлопець, вiн не мiг придумати нiчого такого, що було б не до снаги диявольському бароновi. Ну, скажiмо, забився б вiн, що лiщиновий горiх буває бiльший за кокосовий. Та хто ж це погодиться на такий безглуздий заклад? А крiм того, хто знає, чи Троч не зумiє розшукати десь таке чудне мiсце, де лiщиновi горiхи справдi ростуть бiльшi за кокосовi? I Тiм вiдкинув цю вигадку, як i безлiч iнших. Бо йому раз у раз спадала на думку його пригода з паном Рiкертом у трамваї.

А що, подумав вiн раптом, коли, скажiмо, важкий залiзний трамвай муситиме знятись iз рейок i полетiти? Трамвай же не горобець, та й Троч, попри всi свої, неймовiрнi й страшнi здiбностi, не чаклун.

Тiм вирiшив, що знайшов у барона ахiллесову п'яту. Вiн звiвсь на лiктi й гукнув:

- Джоннi, а ви знаєте, що в Генуї трамваї лiтають?

- Лежи й спи, - не дуже й здивовано вiдказав стерничий. - Знову тобi щось приверзлося!

- Вибачте, Джоннi, але ж я не сплю, то як менi може щось верзтися? Я цiлком напевне знаю, що в Генуї можна побачити летючi трамваї. Ось забиймося об заклад. На пляшку рому.

- Тринди-ринди, - вiдказав Джоннi. - А крiм того, цiкавий я знати, де ти вiзьмеш грошей на пляшку рому?

- А в мене в торбi є готова пляшка! - збрехав Тiм. - Ну то як, заб'ємося?

Джоннi обернувся до нього й сказав:

- Хоч би ти й на мiльйон закладався, однаково не повiрю. Бо я надто добре знаю й Геную, й трамваї.

- То чого ж ви боїтеся? Виграєте пляшку рому!

- А даси менi слово честi, що ляжеш i заплющиш очi, коли я з тобою заб'юся?

- Слово честi! - вигукнув Тiм.

Тодi стерничий подав йому руку, промовив: - Коли в Генуї... - i затнувся, бо в вiкно неначе вдарило щось тверде. Але нiчого бiльше не сталося, й Джоннi проказав знову: - Коли я побачу в Генуї летючий трамвай, то я програв заклад i ставлю тобi пляшку рому. А як не побачу, то пляшка, що в тебе в торбi, буде моя. Добре? А тепер лягай, будь ласка, i спи. За три години тобi ставати до роботи.

Цього разу Тiм справдi заснув. I ввi снi чув власний смiх, але його перекривав залiзний брязкiт трамвайного вагона, що летiв по небi в Тiма над головою. Коли стерничий на свiтанку збудив хлопця, в того ще бряжчало в вухах, i Тiма те лякало.

Вiн боявся Генуї.

Чотирнадцятий аркуш

НЕМОЖЛИВИЙ ЗАКЛАД

Тiм боявся Генуї, але водночас йому й не терпiлося прибути туди.

I те боязке нетерпiння мучило його довго, бо минуло ще багато днiв, поки пароплав "Дельфiн" одного ясного сонячного ранку, десь перед дванадцятою годиною, пiдплив до Генуезького порту. Тiм знайшов якусь приключку, щоб забiгти в рубку до стерничого. Там вiн став поруч Джоннi й звiв очi на горiшню частину мiста. На хлопцевi були штани в чорно-бiлу клiтинку й фартух iз сирового полотна, що давав йому кок Енрiко, як треба було чистити картоплю.

Генуезькi будинки видно було вже виразно. Навiть автобуси та легковi автомобiлi можна було розглядiти на горiшнiх вулицях мiста. I щохвилини картина та ставала ще виразнiша.

Раптом Джоннi здушено скрикнув, нiби з подиву. Тiм сторопiло глянув на нього: стерничий заплющив очi. Потiм розплющив, знову заплющив i ще раз розплющив. А тодi сказав повiльно, майже урочисто:

- Здурiв я, чи що?

Тiмовi шибнув у голову страшний здогад. Йому аж у горлi пересохло. Але вiн не важився подивитися знову на Геную. Вiн прикипiв очима до Джоннi.

Той перевiв погляд на нього й сказав, хитаючи головою:

- Твоя правда, Тiме: таки є в Генуї летючi трамваї! Ти виграв.

Тiм ковтнув клубок у горлi. Шкода вiдвертати очi вiд неминучого. Вiн повернув голову й глянув на горiшнє мiсто. Там на однiй вулицi, помiж будинками, летiв у повiтрi трамвай, справжнiй трамвай. Його було видно дуже виразно. Та ось пiд трамваєм з'явився брук, твердий брук iз рейками в ньому. Трамвай уже не летiв, а котився по рейках вулицею.

- Так то ж було тiльки марево!- зрадiло вигукнув Тiм. - Я програв!

- Ти неначе радiєш iз того, що програв! - здивовано сказав Джоннi, й Тiм зрозумiв, що сплохував. Та перше нiж устиг вiн поправитися, Джоннi додав: - Однаково ти виграв. Ти ж закладався, що в Генуї можна побачити летючi трамваї, а не що вони там справдi є. А я таки їх побачив, нiкуди не дiнешся.

- Тодi, виходить, я й справдi виграв. От i добре, - промовив Тiм, силкуючись говорити весело. Та голос його був хрипкий i зовсiм не радiсний.

Добре, що Джоннi саме вiдвернувся до стерна.

- А чого це тобi раптом спав на думку такий чудернацький заклад? - спитав вiн через плече. - Тобi часто так щастить у закладах?

- Я ще нiколи нi одного не програв, - байдуже вiдказав Тiм. - Я виграю завжди.

Стерничий скоса зиркнув на нього:

- Не дуже вихваляйся, хлопче. Є такi заклади, що їх неможливо виграти.

- Ану, якi ж це? - зацiкавлено спитав Тiм. - Назвiть менi хоч один.

I знову Джоннi допитливо зиркнув на нього. Щось у цьому хлопцевi бентежило стерничого. Але вiн звик завжди вiдповiдати, коли його питали. Отож вiн насунув свого бiлого кашкета на чоло й почухав потилицю. I знов у вiкно вдарило щось тверде. Джоннi повернув голову, але нiчого не побачив. I враз йому спала на думку вiдповiдь.

- Я придумав один заклад, такий, що ти його нiзащо не виграєш, Тiме!

- Ану, давайте заб'ємося. Я наперед згоден. Як програю, залишите ваш ром собi.

- Хочеш купити кота в мiшку? Ну що ж, про мене. Вiд рому я нiколи не вiдмовлявсь, i якщо ти неодмiнно хочеш програти, то будь ласка. Отже, закладаємося... - Джоннi урвав мову, подивився на хлопця й спитав: - Ти по-справжньому хочеш забитись? Бо ж пляшка рому...

- По-справжньому, аякже! - вiдказав Тiм так упевнено, що Джоннi заспокоївся.

- Отже, закладаюся, що сьогоднi до вечора ти не станеш багатший за найбагатшого чоловiка на свiтi!

- Цебто за Троча? - майже нечутно видихнув iз себе Тiм.

- Атож!

I хлопець простяг йому руку швидше, нiж Джоннi сподiвався. Це ж справдi неможливий заклад! I Тiм його програє! Вiн голосно, дзвiнко сказав:

- Закладаюся, що iще до вечора я буду багатший за барона Троча!

- Ти схибнувся, хлопче! - вiдказав Джоннi й випустив Тiмову руку. - Зате я принаймнi вiдiграю назад свiй ром.

У ту хвилину до рубки зайшов капiтан.

- А що тут робить бой? - похмуро спитав вiн,

- Та це я його покликав, щоб вiн принiс менi кави, капiтане, вiдповiв Джоннi.

- То чого ж вiн витрiшки ловить?

I Тiм мерщiй побiг униз до камбуза. Йому аж спiвати хотiлося. Але хто не вмiє смiятися, той не вмiє й спiвати.

Коли вiн принiс у рубку каву, тiльки двiчi схлюпнувши її дорогою, капiтан iще був там. Джоннi, осмiхаючись, пiдморгнув хлопцевi за спиною в старого. Тiм пiдморгнув йому у вiдповiдь, однак iз поважною мiною. Тодi збiг униз на палубу. Його поривало голосно засмiятись, але уста тiльки скривилися в неприродну гримасу смiху, i регiт не вирвався з них.

Одна лiтня голландка, що зустрiлася хлопцевi на палубi, аж перелякалась того дикого виразу на його обличчi. Згодом вона сказала своїй сусiдцi по каютi:

- Замикайте вночi свою каюту. В цьому хлопчиськовi сам чорт сидить.

Схвильований Тiм забiг аж на нiс пароплава, сховався там за брашпилем, сiвши на купу змотаних линв, i вирiшив не виходити зi схованки, аж поки пароплав стане на якiр у Генуї. Вiн чув колись, що в цьому мiстi є славнозвiсний ляльковий театр. Туди вiн хотiв пiти, щоб насмiятися досхочу серед загального смiху. А ще приємнiше було уявляти собi, як вiн гулятиме вулицями та всмiхатиметься кому-небудь незнайомому, що вподобається йому: то маленькiй дiвчинцi, то старенькiй бабусi. Тiм весь поринув у той уявний сонячний, радiсний свiт. А сонце, що свiтило йому в обличчя з синього неба, робило ту мрiю ще живiшою й правдоподiбнiшою.

Деренчливий голос iз корабельного гучномовця щось оголосив. Замрiяний Тiм не почув нiчого.

За хвилину оголошення пролунало ще раз. Уловивши в ньому своє iм'я, Тiм прислухався пильнiше i встиг почути кiнець:

"...Талера негайно до капiтана в стернову рубку!"

Мрiя луснула, мов мильна банька. I щедре пiвденне сонце враз потемнiло в Тiмових очах.

Понурий, байдужий до всього капiтан доти нi разу не звертав уваги на Тiма. Отже, видно, трапилося щось надзвичайне, коли вiн тепер викликає хлопця.

Тiм пiдвiвся, вийшов iз-за брашпиля, перейшов палубу й утрете за той ранок пiднявся залiзним трапом на човнову палубу, тримаючись за залiзне поруччя раптом спiтнiлими, аж мокрими руками.

У рубцi капiтан глянув на нього якось чудно, зовсiм не так байдуже, як доти. Зате стерничий дивився просто перед себе й навiть не повернув до Тiма голови.

- Тебе звуть... - капiтан затнувся, прокашлявся й почав знову: Вас звуть Тiм Талер?

- Так, пане капiтане!

- Ви народились... - з аркуша паперу, що його тримав у руцi, капiтан вичитав, де й коли народився хлопець, i Тiм щоразу пiдтверджував:

- Так, пане капiтане!

Вiд нетерпiння й цiкавостi йому аж сльози на очах виступили.

Коли той коротенький допит скiнчився, капiтан опустив руку з папiрцем, i в рубцi запала якась дивна тиша. На пiдлозi тремтiли сонячнi зайчики; Тiм стояв, утупивши очi в широку потилицю стерничого, що все дивився просто перед себе.

- Тодi дозвольте менi першому поздоровити вас, - порушив тишу капiтан.

- Iз чим, пане капiтане? - тоненьким, писклявим голосочком спитав Тiм.

- А ось iз оцим! - капiтан кивнув головою на аркуш у своїй руцi. Тодi спитав: - Ви родич бароновi Трочевi?

- Нi, пане капiтане...

- Але ви з ним знайомi?

- Та знайомий...

- Тодi слухайте радiограму:

"барон троч помер крапка повiдомте тiма талера що за заповiтом вiн єдиний спадкоємець крапка брат небiжчика новий барон троч призначений опiкуном до повнолiття спадкоємця крапка пароплавство фенiкс акцiйного товариства троч i компанiя генуя пiдписав директор грандiццi".

Тiм скам'янiло дивився на потилицю стерничого. Отже, найнеймовiрнiший у свiтi заклад виграно. За одну пляшку рому. Вiн, чотирнадцятирiчний хлопчисько, став у ту хвилину найбагатшою людиною в свiтi. Але смiх його помер разом iз бароном i разом з ним буде похований. Найбагатша людина в свiтi була найбiднiша з усiх людей: вона навiки втратила свiй смiх.

Потилиця стерничого ворухнулась. Повiльно-повiльно Джоннi повернув голову, й на Тiма глянули чужi, здивованi очi. Але хлопець бачив їх лише одну мить.

Джоннi ледве встиг пiдхопити зомлiлого Тiма.

П'ятнадцятий аркуш

ПЕРЕПОЛОХ У ГЕНУЇ

Опритомнiвши, Тiм побачив перед собою неголене вилицювате обличчя, з якого дивились на нього двоє приязних блакитних очей.

- Ти мене чуєш? - спитав тихий голос.

- Чую, Джоннi, - шепнув Тiм.

Велика рука трохи пiдвела йому голову, обережно пiднесла до рота склянку з водою. Потiм голос бiля вуха прошепотiв:

- Чому це я бачив у Генуї летючий трамвай? I чому барон помер так вчасно? I чому ти не зрадiв, що виграв, а зомлiв?

У Тiмовiй головi помалу яснiшало, i в нiй аж гули тi "чому", розворушуючи безлiч власних, давнiх Тiмових "чому". Вiд безмежної розгубленостi вiн трохи знову не зомлiв.

У ту хвилину почулися чиїсь кроки й голоси, й до рубки ввiйшов капiтан iз якимсь незнайомим паном.

Тiм, лежачи на канапцi, спершу вгледiв iз того пана тiльки здоровенну снiжно-бiлу мереживну хусточку, що стримiла з нагрудної кишеньки на темному пiджацi. Та ще враз запахло гвоздиками. Тiмовi аж у головi запаморочилось вiд того запаху, коли незнайомий пан пiдiйшов i вiдрекомендувався:

- Дiретторе Грандiццi. Я маю себе за дуже часливи перши привiтати вас iм'я вся товариство, синьйоре! Я дуже шкода, що ви не зовсiм здорови, але розумiю невелички удар... - Вiн розвiв руки й схилив голову набiк: - Ах, таки багати за таки коротки мить, це вераменте, цебто справдi нелегко, але...

Що казав директор Грандiццi далi, Тiм не зрозумiв. Ще слабий, вiн стомився, слухаючи, i розчув лише останнi слова, бо директор низько нахилився над ним:

- Зараз я вiднесу вас до катер, синьйоре!

Але тут утрутився Джоннi:

- Я сам вiднесу, - буркнув вiн. - Не чiпайте хлопця. Пане капiтане, потримайте стерно!

Хоч пароплав уже об'якорився, капiтан, як i всi, був такий сторопiлий, що мовчки, покiрно став до стерна.

При бортi "Дельфiна" гойдавсь на хвилi катер пароплавства, що мав вiдвезти спадкоємця на берег. Джоннi спритно балансував по трапах, несучи на руках Тiма, немов клуночок iз бiлизною. А директор Грандiццi, махаючи напахченою хусточкою, скакав довкола нього, мов пудель довкола свого хазяїна. Аж тепер Тiм побачив, що голова в директора майже зовсiм лиса. Тiльки два чорних пасемця з бокiв були начесанi гострим кутом на його чоло. Через них кругле обличчя здавалося ледь-ледь загрозливим i подiбним до машкари.

В катерi вiд носа до корми тяглись попiд бортами довгi лави. Джоннi вiднiс Тiма на корму й посадив там на подушки, намощенi в кутку лави. Несучи хлопця, вiн потай шепнув йому. "Я ще маю вiддати тобi двi пляшки рому. Тi, що програв. Приходь о восьмiй годинi до пам'ятника Христофоровi Колумбовi. Тiльки сам. А надто як тобi потрiбна буде помiч, приходь неодмiнно. Зрозумiв?"

Тiм не кивнув головою. Вiн тiльки тихо гмукнув: "Угу", бо навчився бути обережним.

- Ну, щасти тобi, хлопче, - товстим голосом прогув Джоннi навмисне для директорових вух. Тодi подав Тiмовi руку й подерся трапом на пароплав.

Коли катер вiдчалив вiд борту, знову запахло гвоздиками: бiля Тiма сiв директор Грандiццi. Двом по-святковому вбраним добродiям, що сидiли на носi катера, вiн подав рукою знак поводитися тихiше. Вони згiдливо закивали головами й зашепотiлися, з неприхованою цiкавiстю в очах дивлячись на Тiма.

- Синьйоре, я вас вiдвезу до ваша готель, - пiвголосом мовив директор. - Там ви будете спочинути одна година, а потiм пароплавство чекає вас на один невелички прийом. Гаразд?

Тiм, який щойно був боєм на не дуже й великому вантажно-пасажирському пароплавi, раптом опинивсь у ролi багатого спадкоємця, коло якого всi на заднiх лапках ходять. Проте, в гонитвi за своїм смiхом уже трохи звикнувши прикидатись, вiн не спантеличився. Турбувало його зовсiм iнше: що тепер йому й гнатись бiльше нi за чим, бо смiх його помер.

Вiн ствердно кивав головою на все, що пропонував йому директор Грандiццi. Тiльки один раз, коли директор заговорив про зустрiч iз журналiстами о восьмiй годинi ввечерi, Тiм похитав головою.

- А, ви не любите преса, синьйоре? Але ж газети дуже кориснi, синьйоре, дуже багато кориснi!

- Я знаю, - вiдповiв Тiм. У катерi, що злегенька погойдувався на хвилi, вiн уже вiдчув себе краще.

- Коли ви знаєте, чо газети багато кориснi, то чому ви не хочете зустрiтися з журналiсти? - не вгавав директор.

- Бо... - Тiм аж лоба наморщив, гарячково придумуючи вiдповiдь. Бо все це ще надто нове для мене. Чи не можна вiдкласти ту зустрiч на завтра?

- Можна, аякже, синьйоре. Але сьогоднi ввечерi...

- Сьогоднi ввечерi я хочу сам сходити оглянути мiсто, - перебив його Тiм. Директорова пiдлесливiсть просто спокушала гримати на нього. Але Грандiццi нiтрохи не вразився.

- Нi, нi, синьйоре, не сам, - вiдказав вiн рiшуче. - Одна детектiве тепер буде вас завжди проводити, бо ви ж таки багати, розумiєте?

- А я хочу сам погуляти по мiсту! - вигукнув Тiм.

Святково вбранi пани на носi катера спантеличено поглянули на хлопця. Один протанцював по хисткому катерi до нього й спитав:

- Можу я чимось прислужитися? З вашої ласки, я Пампiнi, головний перекладач пароплавства. - Видно, вiн просто скористався з нагоди, щоб вiдрекомендуватися багатому спадкоємцевi. Та тiльки-но вiн простяг хлопцевi руку, як катер круто звернув праворуч. Перекладач упав прямо Тiмовi в обiйми, пiдхопився, ревно перепрошуючи хлопця, але катер крутонувся знову, й Пампiнi впав уже в обiйми директоровi Грандiццi.

Директор, весь почервонiвши, мов буряк, нагримав спершу на перекладача, потiм на стерничого. Одного вiн назвав бовдуром, другого йолопом. Потiм йому спало на думку, що стерничий однаково не розумiє по-нiмецькому, i вiн налаяв його ще раз, по-iталiйському, вiд чого та лайка стала принаймнi вп'ятеро довша. Перекладач, знiтившись, вернувсь на своє мiсце. I зразу ж катер пристав до причалу.

Там уже стояв шофер у синiй формi, шанобливо тримаючи кашкета в руцi. Вiн простяг Тiмовi руку, щоб допомогти йому вийти з катера, а директор скорiше про око пiдтримав хлопця пiд лiкоть, i Тiм перший ступив на причал. Iз ним панькались так, наче з дуже старим, немiчним чоловiком.

Нагорi, на пiрсi, генуезький краєвид заступила вiд нього цiла шеренга панiв у темних костюмах. Директор Грандiццi по черзi вiдрекомендував їх Тiмовi. У всiх у них прiзвища кiнчалися на "iццi" або "оццi", й Тiм зразу ж їх усi позабував.

Химерне вийшло видовище: все те врочисте мурмотiння було звернене до чотирнадцятирiчного хлопця в дрiбнокартатих кухарських штанях, випнутих пухирями на колiнах, та в завеликому для нього светрi стерничого Джоннi. По правдi сказати, смiховинна була картина. Але нiхто навiть не всмiхнувся, всi лишалися поважнi-поважнi. I так, певне, було краще для сердешного Тiма.

I далi все вiдбувалося теж поважно й церемонiально: пiд'їхала довга чорна легкова машина на шестеро дверцят, шофер вiдчинив дверцята спершу Тiмовi, тодi директоровi Грандiццi, обидва посiдали на червонi шкiрянi сидiння, машина рушила, i вся шеренга панiв у темних костюмах попiднiмала правi руки й з гiднiстю помахала їм услiд.

Аж як виїхали з порту в мiсто, Тiм згадав про свою матроську торбу, панiв Рiкертiв подарунок, що лишилася на пароплавi. Коли вiн сказав про неї Грандiццi, директор усмiхнувся:

- Звичайно, ми можемо привезти вашi речi з пароплава, синьйоре. Але пан барон уже подбав про елегантна гардероба для вам.

- Барон? - сторопiло перепитав Тiм.

- Нови пан барон, синьйоре.

- А!..

Тiм вiдкинувсь на сидiння й уперше, глянувши крiзь вiкно машини, побачив трошки Генуї: мармуровi сходи з колонами й жовту мiдну табличку на дверях iз написом: "ГОТЕЛЬ "ПАЛЬМАРО". Потiм промайнули вiяла невисокої пальми, далi кругла клумба з кущем лаванди посерединi. А потiм машина дуже плавно зупинилася. Шофер вiдчинив перед хлопцем дверцята, i швейцар у лiвреї, обшитiй золотими шнурами, взяв Тiма за руку та вивiв з машини - знову так обережно, мовби старенького дiдуся.

Тiм опинився перед мармуровими сходами. З верхньої приступки хтось гукнув йому:

- Просимо, просимо!

Тiм звiв очi й побачив високого худого чоловiка в картатому костюмi й великих темних окулярах.

- Нови пан барон, рiдни брат близнюк небiжчик, - шепнув хлопцевi на вухо Грандiццi. Але Тiм чогось не дуже повiрив у того брата-близнюка. А коли новий барон, спускаючись сходами, вигукнув: "Що за чарiвний голодранець!" - i засмiявся, Тiм за мить знав уже бiльше за директора. Вiн упiзнав цього чоловiка по своєму власному смiховi. Нiякого брата-близнюка не iснувало.

Барон був живий. А з ним i Тiмiв смiх.

Шiстнадцятий аркуш

КIНЕЦЬ ОДНIЄЇ ЛЮСТРИ

У готелi, в своїй розкiшнiй кiмнатi, чи то, краще сказати, в своїх покоях iз трьох кiмнат (такi покої називаються ще апартаменти) Тiм уперше за той день пiсля всiх несподiванок i тривог лишився сам. Барон поїхав на якусь нараду, сказавши, що iще заїде по Тiма пiзнiше.

Хлопець, що й досi ще мав на собi штани в клiтинку та бахматий светр, напiвлежав у шезлонгу. Спина його й голова спочивали на купi смугастих шовкових подушок, а ноги звисали вниз. Тiм не спускав ока з великої люстри, зробленої неначе зi скляних слiз.

Уперше за довгий-довгий час у хлопця було майже легко на серцi. Не раптове багатство та шана тiшили його; про те багатство Тiм навiть не мав iще справжнього уявлення. Хлопця тiшило, що його смiх не вмер. I ще, попри все своє замiшання, Тiм збагнув: барон тепер його опiкун, а отже, якось прив'язаний до нього. I в своїй гонитвi за власним смiхом Тiм принаймнi весь час матиме ту дичину перед носом. Тепер треба тiльки знайти в барона вразливе мiсце.

Тiм iще не знав, що здалеку iнодi буває виднiше, нiж зблизька.

У дверi постукали, i, не дожидаючи Тiмового запрошення, ввiйшов барон.

- Лежи, лежи, - сказав вiн хлопцевi. Потiм, переломившись, мов складаний ножик, упав у розкiшне крiсло, викладене вiзерунками iз слонової костi. Закинувши ногу за ногу, вiн весело поглянув на Тiма:

- А оцей останнiй заклад придумано непогано, Тiме Талере! Вiтаю, вiтаю!

Тiм дививсь на барона знизу й мовчав.

Троча, видно, бавило й те. Вiн спитав:

- А ти, власне, хотiв виграти чи програти? Менi дуже цiкаво це знати.

Тiм вiдповiв ухильно:

- Об заклад звичайно забиваються, щоб виграти...

- Ну, то це було просто чудово придумано! - захоплено вигукнув барон. Тодi схопивсь на ноги, схрестив руки на грудях i почав ходити туди й сюди по Тiмових покоях.

Тiм, лежачи на шезлонгу, спитав його:

- А наша угода, власне, ще дiйсна? Я ж уклав її з тим, першим бароном Трочем, а не з його гаданим братом.

Троч повернувся з вiтальнi до спальнi й сказав, не спиняючись:

- Угоду укладено з паном Т. Трочем. Мене звуть Тобiас Троч. Ранiше я називав себе Томас Троч. I так, i так Т., хлопчику мiй.

- А кого ж поховано замiсть вас, коли нiякого брата не iснує? допитувався Тiм.

- Одного вбогого, безрiдного пастуха, мiй юний друже. - Задоволено плямкнувши губами, Троч додав: - На Месопотамському нагiр'ї, поблизу гори Джебел-Сiнджар, розташована моя головна резиденцiя, невеличкий замок. Ото там його зараз i ховають, замiсть мене.

Вiн знову вийшов у вiтальню, й уже з-за дверей Тiм почув:

- Мiй замочок стоїть у єзидському краю. Ти знаєш, хто такi єзиди?

- Нi, - вiдказав Тiм, здивований бароковою балакучiстю.

Голос наблизився знову:

- Єзиди - це плем'я, що поклоняється чортовi, дияволовi. Вони вiрять, нiби бог простив диявола й вiддав пiд його владу всi земнi справи. Тому вони й поклоняються чортовi як володаревi землi.

Барон знову вернувся до спальнi. Тiм сказав досить байдуже:

- А, он як!

- А, он як! - передражнив хлопця барон видимо роздратовано, i веселий вираз уперше зiйшов з його обличчя. - Тебе, видно, чорт зовсiм не цiкавить, еге?

Тiм не зрозумiв, чого це раптом барон так схвилювався, i простодушно спитав:

- А хiба чорт i справдi є на свiтi?

Троч знову впав у оздоблене слоновою кiстю крiсло.

- Ти справдi такий наївний чи тiльки прикидаєшся? Невже ти нiколи не чув про людей, що укладали угоди з чортом i пiдписували тi угоди своєю кров'ю?

Зачувши слово "угода", Тiм зразу нашорошився. Вiн думав, що Троч зараз заговорить про їхню угоду. Але барон теревенив далi про чортiв та демонiв. Розповiдав про Вельзевула, володаря пекла, про демонiв Форкаса, Астарота й Бегемота, про вiдьом, про чорну магiю, про славнозвiсного чаклуна доктора Фауста, що мав за слугу молодшого чорта Мефiстофеля.

Помiтивши, що хлопець нудиться, Троч пiдвiвся й промимрив сам до себе:

- Доведеться дiяти вiдвертiше...

Тiм знову лiг у подушки i втупив очi в люстру. Звiсивши додолу праву руку, вiн несвiдомо крутив у нiй одну з шовкових пантофель, що поклали йому бiля шезлонга. В скляних бурульках люстри, химерно спотворена, безлiч разiв вiдбивалася кощава барокова постать.

Троч спитав навпростець:

- Хочеш, я навчу тебе тiєї замови, що нею доктор Фауст приворожив собi свого чорта?

- Навiщо вона менi... - не повертаючи голови, вiдказав Тiм i побачив, як тiпнулося з досади розмножене в скляних бурульках барокове обличчя. Тодi знову почув його голос.

- То, може, хоч переказати її тобi? - спитав Троч, видимо насилу стримуючи злiсть.

- Як хочете, бароне... - З хлопцевого голосу добре чути було, що все те йому зовсiм не цiкаве. А втiм, цiкавiсть ворухнулась у ньому, коли вiн побачив, як манюсiнькi Трочi в шлiфованих скельцях заклинально пiдносять тонюсiнькi ручки.

Троч дуже повiльно, якимсь дивно глухим голосом почав вимовляти чудернацькi слова:

Багабi лака бахабе

Ламак каї ахабабе

Карелiйос

Ламак ламек Бахлiяс

Кабаагi забалiйос...

По цих словах люстра затремтiла - може, вiд того, що барон вимахував руками, - i з її середини почав спускатись на павутинцi здоровенний сполоханий павук.

Тiм дуже гидував павуками. I взагалi ота таємнича замова вже дратувала його. Тому вiн пiдняв шовкову пантофлю, що її крутив у руцi, й щосили жбурнув на павука.

Барон саме вимовляв дальшi слова:

Барiйолас

Лагоц ата кабiйолас...

I враз пiд стелею щось тонко заскреготiло, а тодi в ногах у Тiма задзвенiла, забряжчала, загримотiла, впавши додолу, вся величезна люстра.

Тiм перелякано пiдiбгав ноги. Барон стояв за спинкою свого крiсла, роззявивши рота, з iще пiднесеними догори руками, а на лобi в нього вже набiгла гуля. Видно, його зачепило люстрою.

В покоях стало тихо-тихо. Але оглушливий брязкiт, певно, почули в готелi, бо за хвилинку хтось мiцно постукав у дверi.

Аж тодi барон опустив руки. Згорбившись, наче вкрай знесилений, пiдiйшов вiн до дверей, прочинив їх трошечки й сказав кiлька слiв по-iталiйському. Тiм нiчого не зрозумiв.

Потiм Троч знову причинив дверi, сперся на них плечима й промовив:

- Марна рiч... На чисте серце нема ради.

Хлопець у шезлонгу, що зрозумiв тi слова не краще, нiж таємниче закляття, пiдвiвся й спитав:

- Що марна рiч?

- Середньовiччя! - вiдповiв барон начебто зовсiм не до ладу, й Тiм однаково нiчого не зрозумiв. Тому вiн не став далi допитуватись, а сказав:

- Вибачте... Я ненавмисне люстру звалив. Я просто хотiв павука вбити.

- Ет, пусте. Запишуть у рахунок за номер, заплатимо i квит, вiдмахнувся барон.

- Як то "заплатимо"? - обурився хлопець: йому нараз пригадалося його незмiрне багатство. I вiн додав: - За люстру заплачу я сам, бароне!

- Нiчого не вийде, - вiдказав Троч, i в кутиках його вуст iзнову заграли веселi зморщечки. - Ти, любий мiй, iще неповнолiтнiй, а тому не можеш витратити жодної марки без дозволу свого опiкуна, барона Тобiаса Троча. - I, осмiхаючись, уклонився: - Але кишеньковi грошi ти, звичайно, одержуватимеш.

Тiм теж уклонився й мовив:

- Вам, я бачу, також спадають на думку вельми розумнi речi, бароне. Але дозвольте менi нарештi перевдягтися. Я хотiв би лишитися сам.

Троч спершу безмовно витрiщився на хлопця, тодi лунко зареготав.

- А в вас, я бачу, таїться бiльше, нiж я сподiвався, Тiме Талере! Низенько кланяюсь! - смiючись, вигукнув вiн. I аж тодi помiтив, як зблiд Тiм вiд того смiху. Веселий регiт, що ним Троч, мов арканом, притягував до себе людей, цього хлопця не брав, бо то був його власний, Тiмiв регiт.

Троч швидко рушив до дверей. Але, перше нiж вийти, тернув рукою по блискучiй стiльницi невеличкого письмового столика, що стояв бiля самих дверей, i, зиркнувши скоса на Тiма, посунув на середину столика шкiряний бювар.

Аж тодi вiн вiдчинив дверi, кинувши через плече:

- Я завжди до ваших послуг, пане Талер. Слугу я покличу. Це мiй вiрний чоловiк iз Месопотамiї.

- Спасибi, - вiдказав Тiм. - Я звик перевдягатися сам.

- Iще краще, - осмiхнувся Троч. - Дешевше буде. - I нарештi вийшов, тихенько зачинивши за собою дверi.

В коридорi барон хвилинку замислено постояв.

- Хлопець хоче повернути собi свiй смiх, - промурмотiв вiн сам до себе. - Вiн зневажає ту силу, що її дає темрява. Чи, може, просто байдужий до неї. Вiн хоче свiтла, а свiтло... - барон повiльно рушив до свого номера. - Свiтло ламається в дзеркалi. Треба спробувати ще так...

Вернувшись до своїх покоїв, Троч знову впав у крiсло. Над ним висiла така сама люстра, як у вiтальнi Тiмового номера. Баронiв погляд упав на склянi бурульки, що злегенька погойдувалися. Йому пригадалось, як Тiм пожбурив у люстру пантофлю; й раптом Троч засмiявся. Вiн реготав так, що крiсло пiд ним аж двигтiло, аж рипiло.

Барон смiявсь, як малий хлопчак. Смiх здiймавсь йому з нутра, як бульбашки в келиху з шампанським. Починаючись iз найнижчої ноти, перебiгав по всiй гамi - вище й вище - i кiнчався кумедним "iк!". Барон переводив дух - i знову цiла гама й кумедне "iк!" на кiнцi.

Однак барон нiколи не мiг весело й бездумно вiддатись хоч би якому почуттю. Йому бракувало хисту бути просто щасливим. Вiн мусив усе пояснювати собi, розбирати на частки, аналiзувати - навiть свої почуття.

Так i того разу - тiльки-но iкнувши востаннє, барон замисливсь: а чого ж вiн смiється? I здивовано вiдзначив, що смiявся з самого себе, зi своєї невдалої спроби справити на Тiма Талера враження фокусами чорної магiї.

Спроба не вдалася, Троч зазнав поразки, i все ж вiн смiявся. Досi з бароном такого не бувало ще зроду.

Вiн пiдвiвся з крiсла, й, ходячи туди й сюди по вiтальнi, заговорив сам iз собою.

- Дивовижна рiч, - бурмотiв вiн. - Я купив собi смiх, щоб здобути владу над серцями. А тепер... - барон уражено зупинився... - тепер я здобув владу над самим собою, над своєю норовливою вдачею. Я бiльше вже не пiдкоряюся своїм норовам, я їх проганяю смiхом!

Троч знову почав ходити по вiтальнi.

- Ранiш я нетямився з лютi, коли не моє бувало зверху. Ладен був на стiну дертися. А тепер, навiть спiймавши облизня, засмiюся - i моє однаково зверху!

Барон iз майже щасливим виразом на обличчi схопився за голову й вигукнув:

- Це ж неймовiрно! Всю свою зверхнiсть менi доводилось весь час пiдтримувати хитрiстю, пiдступами, каверзами, перемогами над iншими людьми. А тепер вона сама спливає на мене, бо я вмiю пускати з рота якiсь кумеднi хихи та хахи. Виходить, смiх вартий бiльш, нiж я гадав! За нього справдi можна вiддавати цiлi царства!

Вдоволений кощiй знову впав у крiсло, i обличчя його на мить стало таке лукаве, як колись, на iподромi.

- Поганяйся тепер за своїм смiхом, Тiме Талер! Ти його не наздоженеш! Бо я за нього руками й зубами держатимусь!

Сiмнадцятий аркуш

БАГАТИЙ СПАДКОЄМЕЦЬ

Форма молодих багатих спадкоємцiв за тих часiв була така: сiрi штани з тонкого сукна, пiджак у чорно-червону пересмужку, снiжно-бiла шовкова сорочка, червона краватка в чорну клiтинку, такi самi шкарпетки й жовтi замшевi черевики.

Тiм стояв у тому вбраннi перед високим, вiд самої пiдлоги, дзеркалом i причiсувався, вперше в життi примочивши задля того чуба. На килимi бiля дзеркала лежала газета зi знiмком вiдомого тенiсиста. Поморочившись, Тiм зачесав чуба майже так, як на знiмку.

Якусь хвилину Тiм роздивлявся сам себе в дзеркалi: спробував навiть скласти уста в якусь подобу усмiшки, але нiчого не вийшло. Тодi вiн сумно вiдвернувся й почав знiчев'я ходити по кiмнатах свого номера. Сiв у крiсло-гойдалку, гойднувся раз-другий i знуджено встав. Пороздивлявся картини на стiнах - усе кораблi на бурхливих хвилях, пiдняв трубку бiлого телефону, та зразу ж i поклав її, а врештi розгорнув пишно оздоблений золотим тисненням шкiряний бювар, що його барон залишив посерединi полiрованого письмового столу. В бюварi був поштовий папiр. На кожному аркушi в лiвому верхньому кутику стояло надруковане сiрими лiтерами:

Тiм Талер,

власник акцiйного товариства "Барон Троч".

А в другому кутику:

Генуя, " "... 19.. р.

В шовковiй кишеньцi збоку лежали конверти. Тiм вийняв один i прочитав унизу зворотну адресу:

Тiм Талер, Генуя, Iталiя, готель "Пальмаро".

Хлопець сiв на стiлець перед письмовим столом, зняв ковпачок з авторучки, що лежала бiля бювара, й вирiшив написати листа.

Пiдсунувши до себе бювар i вийнявши з нього один аркуш, вiн побачив на полiрованiй поверхнi стiльницi дзеркальний вiдбиток напису. I Тiмовi впало в око одне слово:

Ч О Р Т

"Читається неначе "чорт", - подумав Тiм. - Видно, як зайде мова про чорта, то вiн починає ввижатися скрiзь. Чи хоча б його iм'я".

Хлопець поклав папiр перед собою i почав писати:

"Любий пане Рiкерт!

Я дiставсь до Генуї не зовсiм щасливо. Барон помер, а я тепер його спадкоємець. Але я цього зовсiм нехотiв. Скорiш, навпаки, але цього я на жаль неможу вам пояснити. Може, колись потiм. Будь ласка, спробуйте розшукати стюарда, його звати Крешимир i в нього апендицит. Крешимир може вам усе розказати, а я на жаль неможу. Поговорiть iще зi стерничим iз Дельфiна, його звати Джоннi й вiн iз Гамбурга. Вiн знає як усе вийшло.

Тепер я найбагатша людина в свiтi, а так званий новий барон мiй опiкун. Гарного в тому нема нiчого але може буде корисно. Бароновi я i взнаки не дам що я всього цього нехочу.

Ви, ваша матуся, стюард i Джоннi були дуже добрi до мене.

Може ви найдете яку-небудь раду на мою бiду. Але мабудь доведеться й менi самому шукати. Та воно мабудь i добре, бо я хоч матиму якийсь план i якусь мету й забуватиму за тим що я нетакий як люди.

Вiтайте будь ласка вашу матусю i вам щиро дякує ваш сумний Тiм Талер.

S.P. Але менi листiв не пишiть. Може згодом я найду таємну адресу.

Тiм".

Хлопець перечитав листа, згорнув його, засунув у конверта й заклеїв. Та щойно хотiв його заадресувати, як у коридорi почулася чиясь хода.

Тiм швиденько сховав листа в нагрудну кишеню пiджака. Ту ж мить у дверi постукали, i, так само не дожидаючи запрошення, ввiйшов барон.

Побачивши вiдкриту авторучку й розгорнений бювар, вiн спитав:

- Листи пишемо, пане Талер? З такими речами будьте обережнi. А втiм, до ваших послуг є секретар.

Тiм згорнув бювар, накрутив ковпачок на авторучку й аж тодi вiдповiв:

- Як менi потрiбен буде секретар, я його покличу.

- О, голосок прорiзується, - засмiявся Троч. - Ви, я бачу, разом з одежею й манери змiнили. Хвалю, хвалю!

У дверi знов постукали. Барон досадливо гукнув:

- Че коза воле? (Чого вам треба?)

- Ля гардероба пер iль сiньйоре Талер! (Пановi Талеровi речi!) вiдповiло з-за дверей.

- Авантi! (Заходьте!) - буркнув Троч.

Слуга в довгому зеленому фартусi внiс, улесливо зiгнувшись, Тiмову матроську торбу, поклав її на стояк для валiз, а сам став бiля дверей.

Тiм пiдiйшов до нього, подав йому руку й сказав:

- Щиро вам дякую!

Спантеличено, незграбно й видимо незадоволено слуга схопив Тiмову руку й промимрив:

- Нон капiско...

- Не розумiю, каже, - смiючись, переклав барон. - Зате оце ось вiн напевно зрозумiє, - i, витягши з кишенi паку грошей, дав один папiрець слузi.

Той засяяв, загукав: "Грацiє! Мiллє грацiє, сiньйоре бароне!" (Спасибi! Тисячу разiв спасибi, пане бароне!") - i, вклоняючись, позадкував iз номера.

Троч замкнув за ним дверi й сказав:

- Колись, у давнину, як раб заходив до покою свого пана, то перше роззувався, тодi пiдповзав до пана навколiшки i цiлував пакового чобота. Як шкода, що цi благословеннi часи минулися...

Тiм не звернув нiякої уваги на бароновi слова. Його раптом нiби окропом ошпарила думка: адже ж у торбi лежить його кашкет, а в кашкетi пiд пiдшивкою - угода з Трочем! Вiн нiби знiчев'я пiдiйшов до торби, розв'язав її, побачив кашкет iз самого верху i взяв його в руку. Пiд пальцями зашурхотiв папiр, i хлопець полегшено зiтхнув. Слухаючи, що каже далi барон, вiн по змозi непомiтно витяг угоду з кашкета й сховав у кишеню.

- В такому готелi, як цей, - просторiкав Троч, - досить подавати руку трьом: по-перше, старшому швейцаровi, бо його часом треба просити, щоб вiн казав усiм, нiби вас нема вдома; по-друге, директоровi, щоб вiн нiде не розповiдав про нас зайвого; i по-третє, головному кухаревi, щоб вiн смачнiше годував тих, iз ким ми маємо справу.

- Запам'ятаю, - мовив Тiм, а сам подумав: "Як я знову вмiтиму смiятися, менi дуже приємно буде подавати руку слугам та покоївкам".

Задзвонив телефон. Хлопець узяв трубку й сказав у неї:

- Тiм Талер слухає.

- Вашу машину подано, синьйоре! - промовило в телефонi.

- Дуже дякую, - вiдповiв Тiм i поклав трубку. Барон, що весь час стежив за хлопцем, сказав:

- Нiколи не озивайтесь у телефон своїм повним iм'ям, любий мiй! Досить кинути: "Алло!" I то таким тоном, щоб зразу ясно стало: вас потурбували i ви невдоволенi! I не кажiть "дуже дякую", коли вам доповiдають, що машину подано. Досить буркнути: "Гаразд". Багатство зобов'язує до деякої неввiчливостi, пане Талере. Людей треба тримати на вiдстанi.

I знову Тiм промовив: "Запам'ятаю", - а собi знову подумав: "Стривай-но, поверну я собi свiй смiх!"

Потiм обидва спустились до прихожої, що в таких розкiшних готелях називається вестибюль. Загледiвши їх, iз крiсел попiдводились якiсь пани й низько вклонилися. Один пiдiйшов i звернувся до Троча:

- Пане бароне, дозвольте...

Троч, не глянувши на нього, вiдрубав:

- Потiм. Ми поспiшаємо.

I вони з Трочем зiйшли мармуровими сходами до великого автомобiля на шестеро дверцят.

Шофер повiдчиняв перед ними дверцята, й вони сiли на м'якi червонi сидiння.

Тiм не завважив, що ззаду й спереду їдуть машини з охороною. Не зрозумiв вiн i вигукiв газетярiв, що продавали на вулицях газети:

"Iль бароне Троч е морто! Адессо ун рагаццо дi кваттордiчi аннi е iль пiу рiччо уомо дель мондо!"

Барон, стримуючи усмiшку, переклав йому тi слова:

- "Барон Троч помер! Тепер чотирнадцятирiчний хлопчак - найбагатша людина в свiтi!"

Автомобiль зупинився перед свiтлофором. Троч саме навчав хлопця, як йому слiд поводитись на тому банкетi, куди вони їхали. Але Тiмову увагу цiлком поглинула маленька смаглява дiвчинка з чорними очицями-тернинками, що стояла бiля ятки з овочами й, широко роззявивши рота, силкувалась угризнути здоровецьке яблуко. Помiтивши Тiмiв погляд, вона вiдняла яблуко вiд рота й усмiхнулась до хлопця.

Тiм кивнув їй i знову забув, що кожна спроба засмiятись погано кiнчається для нього. Дiвчатко, побачивши, як страшно перекривилося обличчя за склом, перелякалось, заплакало й сховалось за спину продавця овочiв.

Тiм хапливо затулив долонями обличчя й вiдхилився на м'яку спинку. А барон, що спостерiгав ту сценку в дзеркальце, опустив шибку бiля себе й, смiючись, щось гукнув малiй по-iталiйському.

Дiвчинка з iще мокрими вiд слiз щоками знову визирнула з-за спини в продавця, приступила до авто й простягла бароновi крiзь вiкно своє яблуко. Коли барон дав їй за нього блискучу монетку, вона вся засяяла, писнула: "Грацiє, синьйоре", - й знову засмiялася.

Ту хвилину автомобiль рушив з мiсця, й барон подав яблуко Тiмовi. Хлопець простяг був руку, та в останню мить вiдсмикнув її; велике яблуко, лиснюче, мов полаковане, скотилося з Тiмових колiн додолу й покотилось до шофера.

- Вам, пане Талер, треба навчитись замiнювати усмiшку грiшми, сказав Троч. - Здебiльшого чайовi дiють краще, нiж приязнь.

"Навiщо ж ти тодi вимантачив у мене смiх?" - подумав собi Тiм, а вголос промовив:

- Запам'ятаю, бароне!

Вiсiмнадцятий аркуш

У "ПАЛАЦЦО КАНДIДО"

"Палаццо Кандiдо", як свiдчить iталiйська назва, це бiлий палац: знадвору бiлий мармур, усерединi бiлий тиньк.

Коли барон iз Тiмом зiйшли на другий поверх сходами, що теж були з бiлого мармуру, їх знову обаранили директори -iццi та -оццi, що їх Тiм невиразно пам'ятав iще з порту. Вони шанобливо мовчали, бо барон розмовляв iз Тiмом.

- Цей палац - музей, - пiвголосом сказав Троч, - i за користування ним нам доведеться заплатити дуже дорого. У покоях палацу висять картини давнiх iталiйських та голландських майстрiв. Нам треба їх оглянути. Так годиться в нашому становищi. А оскiльки ви, пане Талер, треба гадати, нiчого не тямите в мистецтвi, то я раджу вам розглядати картини мовчки, з поважною мiною. Кожну картину, бiля якої я кахикну, розглядайте трохи довше, i вдавайте, що вона вас дуже зацiкавила.

Тiм поважно, безмовно кивнув головою.

Та коли вони, оточенi роєм директорiв, рушили оглядати картинну галерею, Тiм не став дотримуватися Трочевих порад. Картини, що бiля них Троч кахикав, вiн минав швидко, i навпаки, бiля iнших, де Троч не кахикав, вiн спинявся куди надовше.

У музеї були виставленi переважно портрети, зображення людських облич. На картинах голландських майстрiв обличчя мали ледь прозору шкiру (крiзь неї часом аж свiтилися синi жилки) i суворо стиснутi тонкi губи. Натомiсть на портретах роботи iталiйських малярiв обличчя були смаглявi, гладенькi, з ямочками в кутиках уст, що оживляли тi обличчя усмiхом. Видно, голландськi портрети були славнiшi, бо барон кахикав здебiльшого бiля них; але Тiма дужче надили iншi, з вiдвертiшими мiнами й з усмiшечкою в кутиках уст. Бароновi доводилось часом аж пiдштовхувати хлопця далi, коли той прикипав до такої картини. Але директорам -iццi та -оццi Тiмiв смак видався непоганим. Коли Троч те помiтив, вiн урвав огляд картинної галереї, сказавши:

- А зараз перейдiмо до головної частини нашої зустрiчi, панове!.

Усi зайшли до великої зали, де стояли пiдковою розкiшно понакриванi столи. В чiльному кiнцi було одне мiсце, прикрашене лавровим гiллям. Там мав сидiти Тiм. Та перше нiж повсiдалися за столи, з'явився фотограф - миршавенький жвавий чоловiчок iз занадто довгим чорним чубом, що весь час лiз йому в очi, i фотограф раз по раз владним рухом голови вiдкидав його назад. Вiн попросив усiх присутнiх стати пiвколом по обидва боки Тiма. (До директорiв тим часом прилучилося ще багато iнших людей, однак тим людям спадкоємець уже не повинен був подавати руку.)

Фотограф пригвинтив апарат на штатив, подивився в видошукач i розставив усе товариство, як йому було треба, несамовито вимахуючи руками й весь час вигукуючи:

- Рiдере! Соррiдере! Соррiдере, прего!

Тiм, що стояв перед Грандiццi, спитав директора через плече:

- Що вiн каже?

- Вiн каже, чоб ти... пробачте, чоб ви... Вiн каже, чоб ми смiхалися!

- Спасибi, - подякував хлопець i дуже зблiд. А фотограф звернувся вже просто до Тiма:

- Соррiдере, синьйоре! Усмiхнiться, будь ласка!

Усi втупили очi в хлопця, що стояв, мiцно стуливши губи.

Фотограф знову розпачливо гукнув:

- Усмiхнiться, прошу вас!

Барон, що стояв аж за Грандiццi, не озвався й словом, щоб вирятувати хлопця. Тодi Тiм сказав:

- Моя спадщина - це нелегка ноша, пане фотографе. Я ще не знаю, чи менi з усього цього смiятися, чи плакати. А тому дозвольте менi поки що не всмiхатися.

По пiвколу, що оточувало його, перебiг шепiт. Хто перекладав сусiдам його слова, хто говорив про хлопця захоплено чи зчудовано. Тiльки бароновi було, видно, трошечки смiшно.

Потiм їх таки сфотографовано, хоч i без спадкоємцевої усмiшки, i всi повсiдалися за стiл. По боках у Тiма сидiли барон i Грандiццi. Iз мереживної хусточки в директора й досi лилися пахощi гвоздики, що нагадували дух солодкого перцю.

Перед їжею виголошено кiлька промов, то по-iталiйському, то калiченою нiмецькою мовою. I щоразу, коли лунав смiх та оплески, всi позирали на хлопця в чiльному кiнцi столу.

Одного разу барон шепнув йому:

- Нелегке життя наворожили ви собi своїм необмiркованим закладом, пане Талер!

- Я знав, що на мене чекає, - шепнув Тiм у вiдповiдь. (Насправдi ж йому ще нiколи й нiде не було так тяжко, як на чолi того святкового столу, де всi на нього витрiщались, мов на якого заморського звiра. Але твердий намiр не пасувати перед бароном додав йому духу.)

На одну коротку хвильку хлопцевi пригадався стерничий Джоннi, й Тiм ураз знову став малим хлопчиком, ладним от-от заплакати. На щастя, в ту мить пiдвiвся й почав промовляти Троч, i Тiм опанував себе.

Барон спершу довго вихваляв видатнi здiбностi свого буцiмто померлого брата, далi заговорив про високi завдання людей, що мають вiднинi порядкувати таким великим багатством, i на закiнчення в кiлькох словах побажав молодому спадкоємцевi сили й мудростi, щоб користатись такою незлiченною спадщиною так, як треба. Потiм додав кiлька слiв по-iталiйському. Видно, то був жарт, бо сам барон засмiявсь, як мале хлоп'я. Всiх дам i панiв за столом так зачарував той смiх, що й вони засмiялись i заплескали в долонi.

А Тiм лишився незворушний. Вiн якраз поглянув на годинника, що подарував йому в Гамбурзi пан Рiкерт i що його вiн тепер весь час не знiмав з руки. Було вiсiмнадцять годин тридцять хвилин, пiв на сьому. О восьмiй вiн хотiв зустрiтися з Джоннi. А банкет, як судити з кiлькостi страв та напоїв на столi, мав закiнчитися ще не скоро. Отже, треба якось утекти ранiше. А як те зробити, коли вiн сидить тут на чiльному мiсцi?

I справдi, бенкетували дуже довго. Коли пiсля юшки та закусок подали головну страву - нирки в бiлому винi, - було вже двадцять хвилин на восьму.

Тiм, що весь час думав про Джоннi, навiть не помiтив, якi складнi застiльнi звичаї вищого свiту. Вiн їв так, як їли пасажири у салонi пароплава "Дельфiн", i барон раз у раз чудувався з невимушеного й гарного хлопцевого поводження. Дивлячись, як той делiкатно настромлює виделкою шматочок нирки, вiн промурмотiв сам до себе:

- А я цього хлопця недооцiнив...

За двадцять хвилин до восьмої Тiм нахиливсь до барона й шепнув:

- Менi треба до...

Не давши йому вимовити незручного слова, Троч вiдказав:

- Туалети в коридорi за дверима праворуч.

- Спасибi, - подякував Тiм, пiдвiвся й понад столами пiшов до дверей праворуч. Його проводжало щонайменше сто пар очей, але вiн силкувався йти так, як ходить звичайний чотирнадцятирiчний пiдлiток.

За дверима йому раптом закортiло вигукнути одне дуже непристойне слово. Але там стояв слуга в гаптованiй золотом лiвреї, й Тiм спокiйно, незворушно зайшов до туалету, де вимовив те слово перед дзеркалом аж тричi, повiльно й виразно.

Коли вiн вийшов у коридор, слуга саме вiдвернувся. I Тiм навшпиньки (бо мармурова пiдлога дуже лунка) подибав до сходiв, а тодi чкурнув ними вниз.

Перед палацовими дверима стояв швейцар у мундирi з золотими галунами. Але вiн, видно, не знав хлопця, бо тiльки байдуже подививсь на нього спiдлоба. Тiм набрався зухвальства й спитав його, як знайти пам'ятник Христофоровi Колумбовi. Але швейцар нiчого не зрозумiв. Вiн тiльки безпорадно розвiв руками й показав трамвайну зупинку. Туди й подався хлопець.

Дев'ятнадцятий аркуш

ДЖОННI

Та хвилина, що Тiм простояв на зупинцi, чекаючи трамвая, видалась йому нескiнченною. Тiм кiлька разiв озирався через плече на сходи палацу, але, опрiч швейцара, там не показувався нiхто. Певно, його довга вiдсутнiсть iще нiкого не стривожила.

Хлопець почав нетерпляче розглядати карту мiського транспорту на зупинцi. Посерединi тiєї карти було вправлено довгасту смужечку дзеркала. I раптом - уже втретє за той день - вiддзеркалення розкрило йому барокову натуру. Бо в дзеркалi вiн побачив, що за рогом палацу стоїть та машина, якою вони з Трочем приїхали туди. А за тим автомобiлем стояло ще двi легковi машини: бiля передньої розмовляло двоє чоловiкiв, i один iз них саме показував пальцем на Тiма.

Хлопцевi враз пригадалися слова директора Грандiццi на катерi про детективiв, що мають весь час його охороняти. Певне, ото й є тi таємнi охоронцi. Кепська справа, бо ж барон не повинен дiзнатися, що Тiм зустрiчався з Джоннi.

Аж ось над'їхав трамвай. До переднього вагона було причеплено двi так званi лiтнi платформи, вiдкритi на обидва боки.

Тi вiдкритi платформи прийшлися дуже до речi Тiмовi. Вiдколи хлопець утратив свiй смiх, вiн навчився спокiйно й холоднокровне обмiрковувати будь-яке складне становище. I вiн зразу зметикував, що треба зробити. Вiн сiв на середню платформу, пропхався помiж людьми, що стояли там, i перше нiж трамвай рушив, зiйшов з другого боку. Просто перед колесами в спортивної машини, що мчала вулицею, Тiм вискочив на протилежний тротуар.

Звертаючи у вузенький завулочок, вiн iще раз квапливо озирнувсь i побачив, як один iз детективiв теж намiряється перебiгти вулицю. Тiм зразу змiркував, що йому потрiбна не так швидкiсть, як хитрiсть, щоб утекти вiд своїх наглядачiв. На щастя, вiн саме попав у район старих заплутаних завулкiв, де мало не кожен дiм мав виходи на обидва боки. Хлопець спокiйно зайшов до якоїсь невеличкої харчiвеньки, де пахло смаженою рибою та маслиновою олiєю, вийшов iз неї другими дверима, потрапив у iнший завулок, де просто пiд вiкнами продавали смажених каракатиць, шмигнув у якiсь дверi пiд вивiскою "Тратторiя", перейшов через ту тратторiю, цебто трактир, вискочив у ювелiрську вуличку, де в вiтринах блищали цiлi гори оздоб, трохи пробiг попiд вiкнами, звернув у вузесенький провулочок на другому боцi, опинився на малесенькому риночку серед галасливих, балакучих жiнок, перебiг iще через одну тратторiю, де кисло пахло вином, i раптом тицьнувся просто у вiдчиненi дверi автобуса на зупинцi. Швиденько вскочив у автобус, дверi за ним зачинились, i машина рушила. Кондуктор, усмiхаючись, посваривсь на нього пальцем i простяг руку по грошi за квиток. Тiм, що досi про грошi й не подумав, мимохiть хапнувся за кишеню й вiдчув iз полегкiстю, що там є й папiрцi, й монети. Вiн дав кондукторовi одного папiрця й сказав:

- Христофор Колумб.

- Га? - перепитав кондуктор.

- Христофор Колумб! Пам'ятник! - iще раз проказав хлопець, намагаючись вимовляти слова якнайвиразнiше.

Тепер кондуктор зрозумiв.

- Iль монументе дi Крiстофоро Коломбо! - повчальним тоном поправив вiн Тiма. I хлопець слухняно проказав за ним:

- Iль монументо дi Крiстофоро Коломбо!

- Бене! Бене! - засмiявся кондуктор. - Доббрре, доббрре! - Потiм вiддав Тiмовi вiсiмдесят п'ять лiр решти, вiдiрвав йому квитка й на мигах пояснив, що скаже, де зiйти.

Тiм iз поважним обличчям кивнув головою й подумав: "От пощастило!" Радiти з того вiн не мiг, але принаймнi на серцi йому полегшало.

За десять хвилин - автобус тим часом проїхав понад портом, а тодi звернув у завулок, що круто пiднiмався вгору, - кондуктор плеснув Тiма по плечi й показав на обсаджений пальмами великий бiлий пам'ятник, що стояв перед величезним будинком iз багатьма скляними дверима.

Хлопець вимовив єдине iталiйське слово, що знав: "Грацiє! Дякую!" - вийшов з автобуса й розгублено спинився серед широкого майдану. Вiн уже розглядiв, що велика будiвля - то вокзал. Годинник над головним входом показував п'ять хвилин до восьме".

Серед людей на майданi Тiм не побачив жодного з двох охоронцiв. Але й стерничого Джоннi вiн теж, на жаль, не побачив. Тому хлопець навмисне повiльно рушив до пам'ятника, обiйшов кругом нього - i наткнувся на стерничого, що стояв пiд пальмою. Тїм просто не мiг не помiтити такого велетня. Вiн пiдбiг до Джоннi й радий був би його обняти, якби тiльки той не був такий височенний.

- Я втiк, Джоннi! - зовсiм засапаний, сказав Тiм. - Барон приставив до мене детективiв. Але...

- Барон? - гостро перебив його стерничий. - А я думав, що вiн помер!

- Нi, вiн тiльки перемiнився в свого буцiмто брата-близнюка.

Джоннi стиснув зуби. Потiм узяв хлопця за руку.

- Ходiмо сядьмо тут в одному шиночку. Там вiн нас так швидко не знайде. - I повiв хлопця завулками.

Те, що Джоннi назвав шиночком, заслуговувало, по правдi, на кращу назву. Довге, вузьке примiщення на кiнцi розширювалось у напiвтемну, майже квадратну залу. Пiдлога там була зi струганих дощок. а всi стiни аж до стелi вкритi полицями з темного дерева, де стояла сила пляшок усякої форми й кольору. Вигляд у тiєї зали був майже урочистий: якийсь немовби собор iз пляшок.

Джоннi пiдвiв Тiма до одного вiльного столика в кутку зали. Там їх не видно було вiд дверей. Коли пiдiйшов офiцiант, Джоннi замовив двi склянки червоного вина. Потiм витяг iз обох внутрiшнiх кишень своєї куртки по пляшцi рому, поставив їх пiд Тiмiв стiлець i пояснив:

- Це твiй виграш. Я їх сховав, щоб офiцiант не подумав, нiби ми тут жлуктимо принесене з собою.

А Тiм вийняв iз кишенi свого листа до пана Рiкерта.

- Вiдвези цього листа до Гамбурга, Джоннi. А то я боюся посилати його поштою.

- Давай сюди! - Джоннi сховав листа в кишеню. Потiм сказав: - А ти став справжнiй панич, Тiме. Що, приємно багатому?

- Та трохи морочливе, - вiдповiв Тiм. - Зате можна поводитись, як хочеш. Не треба смiятися, коли не хочеться, - хiба що перед фотографом. А це вже немала перевага.

- А ти що, не любиш, коли смiються? - спантеличено запитав Джоннi.

Тiм помiтив, що ляпнув зайве. Адже вiн нiкому не мав права казати, що продав свiй смiх. Та перше нiж вiн придумав якусь вiдмовку, Джоннi вже загомонiв знову, Видно, коли мовилося про смiх, тодi стерничий почував себе в своїй стихiї, бо й заговорив вiн раптом жвавiше й навiть красномовнiше.

- Воно-то правда, що вiд смiху нещирого, тiльки задля годиться, часом iз душi верне. Я не знаю нiчого гидшого, нiж матроський нiчлiжний дiм, де з ранку до вечора усмiхаються до тебе пiдстаркуватi тiтоньки. Усмiхаються, вмовляючи не пити горiлки; усмiхаються, накладаючи тобi на тарiлку кислої капусти; усмiхаються, нагадуючи, щоб ти помолився; усмiхаються навiть тодi, як тобi вирiзають апендицит. Все усмiхаються, усмiхаються, усмiхаються, i вранцi, й удень, i ввечерi, й уночi... Такого справдi не можна витерпiти. Але...

Надiйшов офiцiант з вином i теж усмiхнувся до них завченою офiцiантською усмiшкою. Тiм понурив очi в стiл: губи його сiпалися. Джоннi зчудовано помiтив, що хлопець ось-ось заплаче. Тому вiн не став говорити далi, коли офiцiант пiшов, а тiльки пiдняв свою склянку й промовив:

- Му, будьмо здоровi, Тiме! За твоє щастя!

- Будьмо, Джоннi!

Тiм тiльки пригубив кисленького вина.

Ставлячи склянку на стiл, Джоннi пробурмотiв сам до себе:

- Якби лиш менi докопатися, в чому рiч!

Тiм добре розчув тi слова. Раптом пожвавiшавши, вiн пошепки сказав стерничому:

- Розшукай Крешимира й поговори з ним. Вiн усе знає й може тобi все розповiсти. А я не можу. Не маю права.

Стерничий хвильку подививсь на нього замислено, тодi сказав:

- Я, здається, вже знаю, кому ти попав у лабети. - Потiм нахиливсь до хлопця й спитав настiйно: - Вiн тебе заморочив якимись фокусами?

- Та нi! - вiдповiв Тiм, - Нiчим вiн мене не заморочив, тiльки проказав одне якесь стародавнє закляття. - I хлопець розповiв стерничому про розмову в готельних покоях, про химерне заклинання та про розбиту люстру.

Iсторiя з люстрою страшенно насмiшила стерничого. Вiн реготав на все горло, ляскав долонею по столi, аж склянки пiдскакували й схлюпувалося вино, та вигукував, захлинаючись:

- Ой, умерти можна! Оце-то так! Та ти знаєш, що влучив того блазня в найдошкульнiше мiсце, Тiме! їй же богу, правда! - Джоннi вiдхиливсь на спинку стiльця. - Таж ти нiчого кращого й придумати не мiг, нiж розтрощити ту люстру. Це ж йому як вiжки пiд хвiст! Та ще в таку хвилину!

Стерничий, весело оскiрившись, пiдняв угору обидвi руки точнiсiнько як Троч, коли той вимовляв закляття - й виголосив удавано поважно:

Володарю щурiв, мишей,

Жаб, мух, гедзiв, блошиць, вошей!

Для Тiма то була велика втiха - чути, як смiються й глузують iз барона. Уперше за довгий-довгий час йому подобався чужий смiх.

Слухаючи глузливе заклинання, Тiм опустив погляд. I раптом побачив на дощанiй пiдлозi здоровезного, гладкого щура. Пронизливо повискуючи, щур безстрашно бiг до ноги Джоннi, наче намiряючись укусити стерничого.

Тiм, що страшенно гидував щурами, скрикнув:

- Джоннi, щур!

Та Джоннi й сам уже побачив потвору. Неймовiрно спокiйно й швидко вiн пiдiбгав ту ногу, до якої бiг щур, а другу блискавично пiдняв i, тупнувши нею щосили, роздушив тварюцi голову. На пiдлозi лишився труп, такий огидний, що Тiма аж занудило, i вiн швиденько вiдвернувся.

Та Джоннi, нездоланний Джоннi, мовив осмiхаючись:

- Хазяїн присилає гiнцiв... Ковтни вина, Тiме, й не дивись туди.

Цього разу Тiм хлиснув добрий ковток, i нудота майже зразу минулася. Зате голова пiшла обертом, наче в нiй повiльно-повiльно закрутилось якесь колесо. Джоннi провадив далi:

- Ну, часу в нас небагато, Тiме. Скоро й самого хазяїна принесе. Ти тiльки одне знай: у що ти не вiриш, того нема на свiтi! Розумiєш мене?

Тiм безтямно похитав головою: колесо в нiй крутилось дедалi швидше.

- Я хотiв сказати ось що: розбивай люстру щоразу, як барон почне в'язнути до тебе зi своїми фокусами. Второпав? - пояснив Джоннi.

Тiм кивнув головою, хоча лише наполовину зрозумiв слова стерничого.

Повiки хлопця обважнiли, бо йому ще в "Палаццо Кандiдо" довелося випити вина, а вiн не був до цього звичний.

- Висмiюй того блазня при кожнiй нагодi, - вiв далi Джоннi. Зовнiшню волю ти можеш купити собi за грошi, їх ти тепер маєш досить. Але внутрiшню волю, хлопче, можна придбати тiльки за один капiтал: за смiх. Є таке старовинне англiйське прислiв'я...

Стерничий наморщив лоба й пробурчав:

- От чудасiя! Щойно я те прислiв'я знав, а тепер вилетiло з голови. Але на язицi крутиться... Це, мабуть, вино мене запаморочило.

- А мене й вино не бере, - неповоротким язиком вимовив Тiм. Та Джоннi мовби й не чув його. Вiн усе згадував те прислiв'я. Нарештi вигукнув:

- Знаю, знаю! Згадав! Тич мi лафте, сейв май соул! Як це воно менi зразу не згадалося! - Вiн сам засмiявся зi своєї забутливостi, ляснув себе по лобi й несподiвано, ще смiючися, сповз iз стiльця додолу й простягся там, непорушний та блiдий, поряд iз роздушеним щуром. Тiм, ураз протверезiвши, пiдхопивсь i злякано озирнувся, кого б покликати на помiч. Вiн побачив офiцiанта, що байдуже дивився в їхнiй бiк. А коло офiцiанта стояв якийсь пан i давав йому грошi. Хоч той пан стояв до Тiма спиною, проте хлопець вiдразу впiзнав його. То був барон.

До Тiма вмить повернулося те напруження, що в ньому вiн чинив i говорив зовсiм не так, як пiдказувала йому його власна вдача. Зовнi спокiйний, Тiм пiдкликав офiцiанта, кивнувши йому рукою, а сам став на колiна бiля Джоннi. Той крiзь свою непритомнiсть iще раз вимовив повiльно, важко, але дуже виразно англiйське прислiв'я:

- Тич мi лафте, сейв май соул.

I в ту саму хвилину Тiм побачив над собою офiцiанта, а за спиною в нього - барона.

- Ви тут, пане Талер! Що за несподiванка! - вигукнув Троч нiбито дуже здивовано. - А ми вас уже цiлу годину шукаємо!

Пустивши бароновi слова повз вуха, Тiм вiдказав:

- Коли зi стерничим сталося щось лихе, я на вас заявлю в полiцiю, бароне! I на офiцiанта теж!

Троч оскiрився:

- Не хвилюйтеся! Вiн буде живий i здоровий. Правда, з роботи в нашiй фiрмi нам доведеться його звiльняти. Але такий дужий чолов'яга легко знайде собi роботу в порту.

Вiдвiдувачi шинку тим часом зацiкавлено стовпились бiля столу й один з-перед одного давали всiлякi поради, видно, маючи Джоннi за п'яного.

Троч, що не любив привертати до себе уваги, взяв Тiма за рукав i потяг геть.

- Ваше фото, пане Талер, сьогоднi надрукували в усiх газетах. Було б дуже неприємно, якби вас тут упiзнали. За стерничого можете не турбуватися, слово честi! Ходiмо!

Хоч Тiмовi й не хотiлося кидати Джоннi непритомного, та все ж вiн дав бароновi вивести себе з шинку. Нехай Троч не знає, що вiн насправдi думає. А крiм того, хлопцевi чомусь здавалося, що в цiй заплутанiй iсторiї з убитим щуром, непритомним стерничим та англiйським прислiв'ям переможець не барон, а Джоннi. Не тiльки зовнi, а й усерединi спокiйнiший, нiж можна було гадати, Тiм вийшов iз зали, обставленої по всiх стiнах пляшками.

Автомобiль на шестеро дверцят, що стояв надворi, майже перегородив собою завулочок. За ним стояли ще двi машини, а в них Тiм розгледiв двох уже знайомих йому добродiїв.

Хлопця раптом потягло на пустощi, й вiн чемно кивнув їм головою.

Вони теж кивнули у вiдповiдь - трошки спантеличено.

У великiй машинi сидiв iззаду директор Грандiццi. Коли Тiм iз бароном сiли поруч нього, вiн вдоволено захихотiв:

- А, маленьки втiкач! Ви нас дуже обкрутили круг палець, сiньйоре! Але мiй друг Астарот...

- Припни язика, Бегемоте! На цей гачок вiн не клює, - раптом голосно, брутально гримнув на директора барон. Але зразу ж обернувся до Тiма й приязно пояснив хлопцевi, що вони з Грандiццi - члени так званого Пекельного клубу й часом жартома величають один одного клубними прiзвиськами.

Тiмовi здавалося, що вiн уже колись чув вiд барона. тi назвиська - Астарот та Бегемот: але вiн не мiг пригадати, де й коли.

Та й не дуже силкувався пригадати, бо весь час подумки твердив те англiйське прислiв'я, що сказав йому Джоннi.

Коли автомобiль їхав повз пам'ятник Христофоровi Колумбовi, Троч звернувся до Тiма:

- Завтра ми вiдлiтаємо до Афiн, пане Талер. Своїм власним лiтаком. О восьмiй годинi ранку нам його подадуть.

Тiм мовчки кивнув головою. Вiн, мабуть, уже вдесяте проказував подумки англiйське прислiв'я. Кiнець кiнцем вiн спитав Грандiццi:

- Що це означає: тичмiлафта сейфмайсол?

- А яка це мова? - перепитав Грандiццi.

- Англiйська, - спокiйно вiдповiв барон. - Це старовинне прислiв'я, безглузде, як i бiльшiсть прислiв'їв. - Вiн промовив те прислiв'я чистою англiйською мовою: - "Тич мi лафте, сейв май соул". - Тодi пiвголосом переклав: - "Навчи мене смiятися, порятуй мою душу".

Тiм протяг якомога байдужiше: "А-а-а..." - i бiльше нiчого.

Але в думцi вiн мiцно затвердив тi слова: "Навчи мене смiятись, порятуй мою душу..." Ще й додав вiд себе: "...стерничий!"

Двадцятий аркуш

ВIДКРИТТЯ В АФIНАХ

У Афiнах, стародавнiй грецькiй столицi, мiстилась найбiльша фiлiя акцiйного товариства барона Троча. Тому, певно, барон був там такий незвичайно жвавий та люб'язний. У Афiнах вiн по змозi не надокучав Тiмовi з банкетами та з директорами, а гуляв iз хлопцем вулицями пiшки. Правда, на пристойнiй вiдстанi за ними їхала машина, що могла на Трочiв знак будь-коли пiд'їхати до тротуару й забрати їх.

Барон не водив Тiма в тi мiсця, задля яких звичайно приїздять до Афiн чужоземцi. Вiн не сходив iз ним на Акрополь, звiдки помiж колонами храмiв виднiє весела, осяйна синь Егейського моря; не пiдводив його до мармурових статуй, вiд кiсточок на ногах до ямочок у кутиках уст, сповнених небесного смiху; не показував йому, як ясно сяє небо над бiлими храмами. Натомiсть вiн повiв Тiма на афiнський ринок.

- Iз тих грошей, що заробляються тут, - сказав Троч, - понад половину переходить через мої руки. Як моєму спадкоємцевi, вам, пане Талер, треба знати, де робиться наше багатство. Хiба ж не втiха для очей - усi оцi барви?..

Насамперед барон повiв Тiма в рибнi ряди. Окатi, з яскраво-червоними зябрами, тисячами лежали рибини в великих вiдкритих льодовнях. Морське багатство, викладене напоказ, аж очi вбирало. Блищало срiблом, мiнилося синьою крицею, жарiло червоними цятками, темнiло матово-чорними смугами. Та барон дививсь на все те очима крамаря.

- Тунцiв нам привозять турки, - пояснив вiн Тiмовi. - Майже задарма купуємо. Трiска - з Iсландiї. З неї ми маємо найкращий зиск. Барабульки, каракатиць та сардини постачають нам iталiйцi й тутешнi грецькi рибалки. На них багато не заробиш. Але ходiмо далi, пане Талер, ходiмо далi!

Троч нiби сп'янiв на тому ринку.

Вони пiдiйшли до тинькованої стiни, де були розвiшенi оббiлованi вiвцi.

- Це вiвцi з Венесуели, - сказав барон. - А отих-о свиней куплено в Югославiї. Дуже вигiдно.

- А в Грецiї, крiм риби, є й ще щось? - спитав Тiм.

- Аякже, - засмiявся Троч. -Дещо є. Родзинки, вино, банани, печиво, маслинова олiя, гранати, вовна, сукна, iнжир, горiхи, баклажани, боксит.

Троч виголосив той перелiк урочисто, немовби родовiд царя Давида з бiблiї. Тим часом вони з Тiмом уже опинились у сирному ряду, де на столах лежали гори бiлого сиру. Весь час Тiм iз Трочем мусили проштовхуватись помiж натовпом галасливих продавцiв та покупцiв.

У рибних рядах вони чалапали по калюжах, де плавали кiльця покришеної цибулi; бiля овець обходили розлиту кров, а там, де продавали овочi, земля була суспiль усiяна лушпинням.

Перед Тiмом пробiгло троє хлопчакiв. Ось вони привселюдно поцупили з дiжки по жменi маринованих маслин.

Нiкого те не вразило, навiть продавцiв, що тiльки гиркнули на хлопцiв злiсно й зразу ж знов пооберталися до своїх клiєнтiв. Малi злодюжки реготали.

Проблукавши добрих двi години по цьому ринковi-кошмарi, цьому величезному череву мiста-ненажери, серед цього закликання, галасу, штовханини, що так тiшила барона, Тiм вийшов звiдти зморений, очманiлий.

На баронiв знак пiд'їхала машина - цього разу менша, всього на четверо дверцят, i з чорними сидiннями.

Троч звелiв шоферовi їхати до вiзантiйського музею. Тiмовi вiн сказав:

- Вам там сподобається, пане Талер. Але я не скажу вам наперед чому.

Тiма те "чому" не дуже й цiкавило. Вiн був страшенно стомлений i голодний. Але нi слова про те не сказав.

Вiн не хотiв виявляти своєї слабкостi перед цим химерним гендлярем, що вiдкупив у нього смiх. Тому вiн набравсь терпiння й дав вiдвезти себе до вiзантiйського музею.

Картини, що до них барон пiдвiв Тiма, були так званi iкони.

Малювали їх, як пояснив йому Троч, здебiльшого ченцi, що сотнi рокiв додержувались у своєму мистецтвi все тих самих суворих правил.

Тiм дуже скоро здогадався, чого це барон привiз його сюди.

Намальованi на iконах обличчя з великими застиглими очима й довгими носами, що дiлили овали тих облич на двi рiвнi половинки, не всмiхалися. Цим вони були подiбнi до блiдих голландських облич у "Палаццо Кандiдо" в Генуї. Тiмовi вони здавалися жахливими. Коли Троч на цiлу хвилину затримав його перед iконою святого Георгiя, де був намальований вершник у криваво-червоному плащi на тлi похмурого оливково-зеленого гiрського краєвиду, Тiм промурмотiв собi пiд нiс прислiв'я Джоннi: "Навчи мене смiятись, порятуй мою душу!"

I диво дивне: згадавши Джоннi, Тiм раптом став дивитись на iкони зовсiм iншими очима. Враз вiн помiтив, що малярi-ченцi, не дозволяючи людям на своїх iконах смiятися, жити, цвiсти, все те дозволяли тваринам i рослинам. Поки Троч просторiкав про священнi правила богомазiв, Тiм познаходив на iконах смiхотливих собачок, грифонiв, що пiдморгували очима глядачевi, веселих пташок та усмiхненi лiлеї. I знов йому пригадався один вислiв - той, що вiн чув у ляльковому театрi в Гамбурзi: "Смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє". Тiльки тут смiялися якраз звiрi, а люди суворо, безжально вдивлялися у свiт, що не знав щастя.

На другому поверсi Троч зупинився поговорити з директором музею: того вже повiдомили про вiдвiдини багатiя-барона. I Тiм вiдчиненими дверима вийшов на невеличкий балкончик.

Звiдти вiн побачив на подвiр'ячку внизу маленьку дiвчинку, що креслила паличкою якiсь лiнiї на втоптанiй землi, а потiм викладала їх рiзнобарвними камiнчиками. Видно, вона щойно була в музеї, в тому залi, де виставлено мозаїки, i тепер теж по-своєму робила мозаїку.

Дiвчинка викладала з камiнчикiв обличчя, схоже на iкону, але на мiсцi рота було пiвколо, вигнуте догори: обличчя смiялося.

Та якраз коли дiвчинка неквапливо вставляла в те обличчя зелене око, надiйшов якийсь хлопець, глянув на майже готову картину, кисло скривився й човгнув по нiй ногою.

Обличчя було знiвечене.

Дiвчинка злякано глянула на руйнiвника, i з очей їй враз покотилися ряснi сльози.

Потiм вона, хлипаючи, покiрливо заходилася збирати свої камiнцi.

А хлопець стояв поруч, сховавши руки в кишенi, з чоловiчою зневагою в поглядi.

Тiм розлютився й хотiв був уже збiгти вниз, заступитись за дiвчинку, та, рвучко обернувшись, побачив перед собою барона, що, видно, теж спостерiгав усю ту сценку.

- Не втручайтеся, пане Талер, - усмiхнувшись, сказав Троч. Звiсно, цей хлопець учинив дуже негарно. Але так воно ведеться в свiтi. Так само по-варварському, як отой хлопець, важкi солдатськi чоботи розтоптують довершенi витвори мистецького генiя; та коли кiнчається вiйна, тi самi варвари, скривившись кисло, пiдписують кредити на вiдбудову зруйнованого. А ми на тому заробляємо. Наша фiрма, наприклад, пiсля вiйни реставрувала в Македонiї понад тридцять церков, i чистий наш прибуток iз того становить понад мiльйон драхм.

Тiм промимрив завчену фразу:

- Я запам'ятаю, бароне. Але зараз, - додав вiн, - менi хотiлось би пообiдати.

- Знаменита думка! - засмiявся Троч. - Я знаю тут один чудовий лiтнiй ресторанчик.

Навiть не глянувши бiльше нi на картини по стiнах, нi на дiтей на подвiр'ячку, барон попрямував до своєї машини, що стояла перед брамою музею. Тiм мовчки тюпав поруч нього.

В лiтньому ресторанi - на Тiмове здивування, вiн виявився зовсiм не такий розкiшний, як любив барон звичайно, - їх, низько кланяючись, зустрiли власник, директор i старший офiцiант. Барон говорив iз ними по-грецькому, проте до Тiма вiн звертався по-нiмецькому, їх провели до стола в куточку, постелили задля них снiжно-бiлу скатерку, поставили квiти й принесли з будинку ще один невеличкий столик для закусок. Усi вiдвiдувачi ресторану уважно, напружено стежили за тими готуваннями.

Деякi перешiптувалися, крадькома позираючи на Тiма.

- Що, моє фото й тут надруковане в газетах? - пошепки спитав хлопець.

- Аякже! - голосно вiдказав барон, - У Грецiї, пане Талер, нiчого так не шанують, як багатство, бо це бiдна країна. Для таких, як ми, Грецiя - рай. Навiть в оцьому абиякому ресторанчику нас нагодують таким обiдом, що хоч би й королю такий подати, то не сором. Тут багатству вiддають царську шану. Ось чому я й люблю так Грецiю.

Троч, мабуть, iще довго просторiкував би, дратуючи Тiма, якби не прийшов офiцiант i не шепнув йому щось на вухо.

- Мене кличуть до телефону. Вже прознали мiй улюблений ресторан, - сказав барон Тiмовi. - Вибачте. - Вiн пiдвiвся й пiшов за офiцiантом до будинку.

Хлопець, лишившись сам, задивився на один стiл навпроти їхнього єдиний стiл, що за ним нiхто не витрiщався на Тiма.

Його зацiкавили там двi родини.

Перша сидiла за столом - огрядненька чорнява мама з мушкою на щоцi й двi донечки: одна рокiв п'яти, друга рокiв двох.

Друга родина - велика сiра кицька й троє кошенят, двоє чорних i одне сiре - вовтузилась пiд олеандровим кущем бiля столу.

Обидвi мами - i мама-грекиня, i мама-кицька - були дуже сердитi. Коли менша донечка-грекиня залiзла на клумбу, вбралась у землю й почала рвати та пхати собi в ротик листя, мама з мушкою схопилась i наклепала її долонею по щоках, по губах, по носi. Мале ревло, аж заходилось, а пухка мамина долоня все ляскала по мокрому вiд слiз личку.

I в мами-кицьки вдача була така самiсiнька. Щоразу, як котре-небудь iз кошенят пiдскакувало до неї чи стрибало їй на хвiст, вона сердито сичала. Найдужче в'їлась вона на одне чорненьке кошенятко. Коли воно жалiбно нявкнуло, кицька щосили вдарила його лапою, хоча й не випустивши пазурiв - так би мовити, долонею. Маля все ж знову пiдскочило до неї - вона вдарила його ще раз, i котяче нявчання злилося з дитячим верещанням.

Тiм вiдвернув погляд - не мiг довше на таке дивитися.

I якраз ту хвилину повернувся барон. Вiн, видно, й цього разу бачив усю ту сценку й розгадав хлопцевi думки, бо, сiдаючи, сказав:

- От бачите, пане Талер, мiж людьми й звiрами зовсiм невелика рiзниця. Майже невiдчутна, можна сказати.

- Це я вже третю думку чую про ту рiзницю, - трохи спантеличено мовив Тiм: - У одному гамбурзькому театрi я чув такi слова: "Смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє", - цебто тiльки людина вмiє смiятися, а звiрi - нi. На картинах у музеї було навпаки, там смiялися тiльки звiрi, але не люди. А ви, бароне, кажете менi, що мiж людьми й звiрами взагалi нема нiякої рiзницi.

- Нiщо в свiтi не буває таке просте, щоб його можна було з'ясувати одною фразою, - вiдповiв Троч. - А що означає для людини смiх, цього, любий мiй пане Талер, нiхто достоту не знає.

Тiм згадав нараз одне зауваження стерничого Джоннi й вимовив тi слова скорiш сам до себе, але досить голосно, так що почув i барон:

- Смiх - це внутрiшня воля.

Тi слова дивно вплинули на барона: вiн тупнув ногою й закричав:

- Це тобi стерничий сказав!

Тiм зчудовано заклiпав очима. I раптом цей чотирнадцятирiчний пiдлiток, iще напiвдитина, збагнув, навiщо барон вiдкупив у нього смiх i чому нинiшнiй барон Троч так вiдрiзняється вiд похмурого картатого пана з iподрому. Вiн став вiльною людиною. А розлютився тому, що Тiм це вiдкрив.

А втiм, барон, як i завжди, зразу ж опанував себе. Вже знову спокiйний i чемний, як завжди, вiн змiнив тему:

- Ви знаєте, пане Талер, наше становище на масляному ринку стало загрозливе. Менi треба не пiзнiше як завтра зустрiтися з iншими керiвниками нашої фiрми й порадитися, що робити. На такi наради ми звичайно збираємося до мого месопотамського замку. Може, й ви поїдете зi мною туди? Те, що вам треба ще побачити в Афiнах, я покажу вам коли-небудь згодом.

- Як хочете, - вiдказав Тiм немовбито байдуже. Насправдi ж вiн нiчого так не хотiв, як побачити те таємниче мiсце, де здебiльшого, мов павук усерединi своїх тенет, сидiв барон.

Але Трочевi не хотiлось залишати Афiни. Коли їм подали їжу, вiн зiтхнув:

- Останнiй цього разу обiд у цiй благословеннiй країнi... Ну, смачного!

К н и г а т р е т я

М А Н I В Ц I

Смiх - то не крам на продаж, як,

скажiмо, маргарин.

Хто його продає, чинить необачно.

Салех-бей.

Двадцять перший аркуш

ЗАМОК У МЕСОПОТАМIЇ

Уже вдруге Тiм летiв у невеликому двомоторному лiтаку, що належав фiрмi барона Троча. Вилетiли вони вдосвiта, i хлопець насилу розрiзняв зi свого вiкна море й небо. Та враз вiн побачив за невеличким темним горбком якогось острiвця вогненне коло. Сонце зiйшло так швидко, немов випiрнуло з моря.

- Ми летимо на схiд, назустрiч сонцю, - пояснив Троч. - У Афiнах воно ще не зiйшло. Слуги в моєму замку моляться на сонце. Вони називають його Еш-Шемс.

- А я гадав, вашi слуги моляться чортовi, - озвався Тiм.

- Авжеж, вони шанують шайтана, як володаря землi, але не як володаря неба.

Хлопець хотiв був промовити: "А..." - та вчасно згадав, що вже раз розсердив барона тим байдужим слiвцем. Тому вiн не сказав нiчого. Мовчки дивився вiн униз, на море, що його олив'яно-сiра барва навдивовижу швидко яснiшала, поки стала зелена, мов скло.

Тiм не боявся, летячи в лiтаку, але й не радiв iз польоту. Навiть не дивувався, бо хто не вмiє смiятись, той не вмiє й дивуватися.

Барон почав пояснювати йому "становище на масляному ринку". Тiмовi про те становище було байдужiсiнько: та все ж вiн зрозумiв, що їхня фiрма пересварилася з кiлькома великими молочарськими компанiями i що якась iнша фiрма продає в Норвегiї, Швецiї, Данiї, Нiмеччинi та Голландiї краще й дешевше масло, нiж їхня. От через те й летiли вони до месопотамського замку. Там барон хотiв "з'ясувати ситуацiю" та "обмiркувати заходи". Двоє Трочевих компаньйонiв також мали прилетiти до замку: один, мiстер Пеннi, -з Лондона, а другий, сеньйор ван дер Толен, - з Лiсабона.

Лiтак уже давно летiв над одноманiтними голими нагiр'ями Малої Азiї, а барон усе патякав про гатунки масла та цiни на нього. У мовi його ряснiли такi вислови, як "фронт збуту", "армiя споживачiв", "наступальна рекламна кампанiя", неначе вiн був генерал, що готується до великої битви.

Задля годиться, аби щось сказати, Тiм мовив, коли барон на хвилинку замовк:

- А в нас удома нiколи не бувало масла, самий маргарин.

- На маргаринi капiталiв не наживеш, - буркнув барон. - Бутерброди з маргарином - гидота.

- Але ж маргарин iде не тiльки на бутерброди! - зауважив Тiм. - У нас його i в печиво клали, й у страву, й смажили на ньому.

Аж тодi барон зацiкавився:

- То в вас, виходить, маргарин правив i за смалець, i за олiю, й за масло, еге?

Тiм кивнув головою:

- По-моєму, в самому нашому завулку за день споживалось не менш як пiвцентнера маргарину.

- Цiкаво, - промимрив Троч. - Дуже цiкаво, пане Талер! Обхiдний маневр iз маргарином i виграш простору на масляному ринку. Майже генiально! Але як це зробити?

Барон поринув у задуму, аж згорбившись на своєму сидiннi. Тiмовi це було до речi, бо вiн саме задивився вниз. Там у зморшках-долинах гiрської країни тяглись iз рiзних кiнцiв каравани вiслюкiв, що прямували до одного мiсця - певне, до селища, де був базарний день. Пiлот вiв лiтак навмисне, задля хлопця, зовсiм низько, так що Тiмовi досить виразно видно було погоничiв тих вiслюкiв. Звiсно, обличчя видавались йому просто свiтлими цятками, з вусами чи без, отож вiн мiг судити про людей тiльки з їхнього одягу, а той одяг був, як на його погляд, такий чудернацький, що люди нагадували йому скорiше дивовижних заморських звiрiв iз звiринця. Звичайно, це була нiсенiтниця; якби тi люди були поголенi, пiдстриженi та вбранi, скажiмо, так, як убиралися люди в Тiмовому рiдному мiстi, то хлопець i не вбачив би в них нiчого незвичайного, крiм хiба трохи темнiшого кольору облич. Та чи можна вимагати вiд чотирнадцятирiчного пiдлiтка, несподiвано завезеного в чужий край, щоб вiн зразу ж склав собi правдиву думку про нiколи не бачений народ? А втiм, на прикладi Салех-бея Тiм мав дуже швидко переконатися, що не слiд надто поквапливо судити про нових знайомих та iншi народи.

Той Салех-бей якраз виїхав верхи на конi з маслинового гайка, коли лiтак приземлився на рiвнiй, як стiл, гiрськiй долинi й Тiм перший вийшов iз нього. Троч привiтав вершника по-арабському, надзвичайно чемно. Вклоняючись, барон шепнув хлопцевi:

- Це великий комерсант i ватаг єзидiв. Вiн учився в вашому рiдному мiстi. Зараз вiн заговорить до вас по-нiмецькому. Поводьтесь iз ним шанобливо, вклоняйтеся низько.

А Салех-бей уже обернувся до хлопця, i той добре-таки знiяковiв. На цьому бородатому дiдовi було таке вбрання, що Тiм лиш помалу розрiзнив його окремi частини: сорочку, куцинку, каптан, iще один каптан - верхнiй, строкатий широкий пояс, обмотаний круг живота, а поверх усього - халат, такий, як носять жiнки. З-пiд халата виглядали шаровари. Все те було вельми барвисте; в барвах переважала iржаво-червона. Темне Салех-беєве обличчя було худорляве, однак не зморшкувате. З-пiд кошлатих чорних брiв дивилися блакитнi очi.

- Ви, юначе, напевне, й є той славнозвiсний спадкоємець, що про нього пишуть усi газети, - промовив вiн на диво чистою нiмецькою мовою. - Вiтаю вас i зичу вам благословення божого.

Старий уклонився, й Тiм вiдповiв поклоном. Хлопець спантеличився ще дужче, бо ж цей чоловiк, що зичив йому благословення божого, був вождь легендарних поклонникiв диявола. До того ж, у цiй химернiй постатi, що нагадувала Тiмовi манекен iз паноптикуму, як видно, таївся вельми освiчений чоловiк. Мiж подобою й дiйснiстю була така велика рiзниця, як мiж восковою квiткою й живою трояндою. Оце й збентежило хлопця. Але вiн давно вже навчився приховувати свої почуття. I Тiм чемно вiдповiв старому:

- Дуже радий познайомитися з вами. Барон багато розповiдав менi про вас. (Це, звичайно, була неправда, але Тiм тепер часто чув такi гречнi брехеньки й наслiдував їх, коли треба.)

До замку вони поїхали у великiй чотириколiснiй каретi, запряженiй парою коней. Салех-бей їхав поряд верхи й розмовляв iз бароном по-арабському,

Коли карета об'їхала маслиновий гайок, перед ними показався замок, що стояв на вершку положистого пагорба.

Замок той був справжня почвара, цегляна химерiя з зубчастими вежами на даху та драконячими пащами на кiнцях ринв.

- Не подумайте, будь ласка, що це я побудував таку гидь, звернувсь до Тiма барон. - Я просто купив цей замок готовий у однiєї витребенькуватої англiйської ледi, бо менi подобається цей куточок землi. А парк насадив уже я сам.

Той парк, що спускався по схилу терасами, був опоряджений на французький лад. Дерева, пiдстриженi в формi конусiв, кубiв та куль, саджались, певно, пiд циркуль та лiнiйку - такi рiвнi були алеї й такi круглi клумби. На кожнiй терасi вони утворювали iнший рисунок. Дорiжки були посипанi червоною рiнню.

- Як вам подобається парк, пане Талер?

Тiм, що йому отака пiдстрижена природа видавалася просто безглуздою, вiдповiв:

- Добре розв'язана задачка з геометрiї, бароне!

Троч засмiявся.

- Ви висловлюєте своє несхвалення в дуже чемнiй формi, пане Талер. Мушу визнати, що ви чудово розвиваєтесь.

- Коли така молода людина не каже навпростець того, що думає, вона розвивається погано, - озвався зi свого коня Салех-бей. Вiн вигукнув те дуже голосно, щоб перекричати торохтiння колiс.

Троч вiдповiв йому по-арабському - досить рiзко, як здалося Тiмовi.

Вершник змовчав. Вiн тiльки подивився на хлопця довгим, замисленим поглядом. А невдовзi попрощався й швидкою риссю поїхав попiд пагорбом у напрямку далеких гiр.

Дивлячись йому вслiд, барон сказав:

- Розумна голова, але страшенний моралiст. Вiн вичитав iз закордонних газет, що я видав могилу пастуха Алi за свою, а сам обернувся на свого нiбито брата. Вiн про все мовчатиме, але вимагає, щоб я спокутував той грiх, побудувавши його єзидам новий храм. Видно, не минеться послухатись.

- Якби я вмiв, то зараз засмiявся б, - поважно вiдповiв Тiм.

Замiсть нього засмiявся Троч. Та цього разу той розгонистий смiх iз кумедним "iк!" на кiнцi зовсiм не пригнiтив Тiма. Хлопець був навiть задоволений, що тепер весь час матиме свiй смiх поблизу. Вiн гадав, що так легше буде його вхопити при слушнiй нагодi. I не знав, що прикро помиляється. Одне слово, Тiм вирiшив поки що не розлучатися з бароном.

Їхня карета спинилася перед сходами, що вели з тераси аж нагору, до замку. Знизу тi сходи здавалися нескiнченнi. Та найхимернiшими там, на сходах, були собаки. Статуї собак, що стояли обабiч кожної сходинки, непорушне, нiмо дивлячись у долину. Там були їх сотнi: пiнчери, такси, сетери, фокстер'єри, афганськi хорти, чау-чау, спанiєлi, бульдоги, шпiци, мопси. Всi вони були череп'янi, полив'янi, барвисто помальованi й двома строкатими вервечками тяглися обабiч сходiв до самого замку.

- Стара ледi дуже любила собак, - пояснив барон. I Тiм вiдповiв:

- Воно й видно.

Троч хотiв був звелiти кучеровi пiдвезти їх до самого замку звивистою дорогою лiворуч вiд сходiв, коли це височенько вгорi з-за одного череп'яного бульдога виступив якийсь чоловiк i помахав їм рукою.

- То сеньйор ван дер Толен, - сказав Троч. - Висядьмо та пiднiмiмось до нього пiшки. Менi кортить розповiсти про нашi маргариновi плани. Ото здивується!

Вони вийшли з карети, i барон майже побiг сходами нагору. Тiм повiльно йшов за ним, розглядаючи полив'яних собак. Розмови про маргарин його не цiкавили. Вiн поки що й гадки не мав, яку важливу роль вiдiграє ще маргарин у його життi.

Двадцять другий аркуш

СЕНЬЙОР ВАН ДЕР ТОЛЕН

Усерединi замок було опоряджено так, що зразу впадало в вiчi: барон, такий охочий ходити по художнiх виставках, справдi має добрий смак. Усе, аж до клямок на дверях, попiльничок та пiдстилочок бiля ванн, було просте, гарне i, видимо, дуже дороге. Тiма помiстили в затишнiй напiвкруглiй кiмнатi в однiй iз веж. Iз вiкна тої кiмнати видно було парк та долину з маслиновим гаєм. I невеличкий аеродром також можна було розглядiти. Як i годиться, аеродром мав бетоновану дорiжку з двома рядами лiхтарiв, кiлька ангарiв для лiтакiв i довгий одноповерховий будинок iз плескатим дахом - для радистiв, метеорологiв та iншої обслуги.

Виглянувши у вiкно, хлопець побачив на аеродромi два лiтаки. А третiй якраз приземлявся. Перед бiлою стiною аеродромного барака нерухомо стояв барвисто вбраний вершник - напевне, Салех-бей.

Враз хлопця хтось пiвголосом покликав:

- Пане Талер!

Тiм вiдiйшов вiд вiкна й розчинив дверi. Перед ним стояв сеньйор ван дер Толен, що з ним Тiм напередоднi на собачих сходах перемовився лиш кiлькома словами, бо барон майже без передиху торохтiв про маргарин.

- Можу я з вами поговорити так, щоб про це не дiзнався барон, пане Талер?

- Коли хочете, я не скажу йому нiчого. Але де вiн тепер?

- Поїхав на аеродром зустрiчати мiстера Пеннi.

Сеньйор ван дер Толен уже зайшов до кiмнати й упав у плетене крiсло-гойдалку. Тiм замкнув дверi й сiв на канапцi: звiдти вiн мiг дивитись i на свого гостя, й у вiкно.

Ван дер Толен, як помiтив Тiм iще напередоднi, був чоловiк не надто балакучий. Це видно було навiть по його ротi - тоненькiй рисочцi з ледь загнутими вгору кiнцями, схожiй на стулену акулячу пащу.

- Я прийшов до вас тому, що вашу спадщину ще не оформлено офiцiйно, - сказав португалець iз голландським прiзвищем. - Менi йдеться про бароновi контрольнi акцiї. Ви знаєтесь хоч трохи на акцiях?

- Нi, - вiдповiв хлопець бiля вiкна. (Вiн саме дивився, як баронова коляска пiд'їздить до аеродрому.)

Сеньйор ван дер Толен повiльно гойдався в своєму крiслi. Його водяво-блакитнi очi неспокiйно дивились на Тiма. Погляд їхнiй був холодний, однак не колючий.

- Акцiї - це, розумiєте...

(Барон у колясцi обернувся й помахав Тiмовi рукою. Тiм теж помахав йому.)

- Акцiї - це паї в капiталi, що...

(Вершник коло бiлої стiни зрушив з мiсця: Салех-бей поїхав назустрiч Трочевi.)

- Нi, краще я поясню вам на прикладi. Ви хоч слухаєте мене?

- Авжеж, - Тiм вiдвернувся вiд вiкна.

- Так-от, уявiть собi, пане Талер, що хтось надумав посадити сад.

Хлопець кивнув головою.

- Але йому не вистачає грошей, щоб закупити саджанцiв на всю площу саду. Тому вiн сам засаджує тiльки частину площi, а решту саджанцiв пропонує купити й посадити iншим людям. А коли яблунi виростуть i почнуть родити, кожен, хто їх посадив, одержує щороку таку частку врожаю, яку частину яблунь вiн посадив.

Тiм почав рахувати вголос:

- Отже, як iз сотнi яблунь я посадив двадцять та зiбрано сто центнерiв яблук, то я одержу двадцять центнерiв. Так?

- Не зовсiм, - сеньйор ван дер Толен ледь помiтно осмiхнувся. Адже треба ще заплатити садiвникам, що доглядали садок, та робiтникам, що збирали яблука. Але приблизно ви, мабуть, зрозумiли, що таке акцiї.

Тiм кивнув головою.

- Мої акцiї - це тi дерева в садку, що їх посадив я. Це моя частка саду й урожаю.

- Цiлком слушно, пане Талер.

Сеньйор ван дер Толен замовк, погойдуючись у крiслi, а Тiм знову виглянув у вiкно. Коляска вже поверталася з аеродрому до замку. Салех-бей, як i вчора, їхав поряд верхи. Бiля барона сидiв високий, огрядний лисий чоловiк.

- Барон повертається, сеньйоре ван дер Толен.

- Тодi я коротко викладу вам своє прохання, пане Талер. Заповiт небiжчика барона складено так, що новий барон...

- Який це новий барон? - перебив його Тiм, але зразу побачив iз виразу сеньйорового обличчя, що той про баронову таємницю нiчого не знає. Тому Тiм похопився: - Вибачте, що я вас перебив.

Хоч ван дер Толен дивився на нього, запитливо звiвши брови, наче сподiвався, що Тiм пояснить своє дивне запитання, хлопець не сказав бiльше нiчого. Тому сеньйор почав спочатку:

- Заповiт складено так хитро, що новий барон, коли схоче, може вiдсудити в вас усе майно. Ну, це справа його й ваша. Мене цiкавлять контрольнi акцiї.

У вiкнi Тiм побачив, що коляска зупинилася бiля пiднiжжя сходiв i Троч, лисий пан та Салех-бей про щось жваво розмовляють.

- А що таке контрольнi акцiї? - спитав вiн.

- У нашому акцiйному товариствi, пане Талер, є кiлька паїв загальною вартiстю близько двадцяти мiльйонiв португальських ескудо. Хто володiє цими акцiями, той має право голосу в правлiннi товариства. Тiльки вiн вирiшує, як будуть вестися справи, i бiльше нiхто.

- I тi контрольнi акцiї успадкував я, сеньйоре ван дер Толен?

- Частину, мiй юний друже. Решта належить Салех-беєвi, мiстеровi Пеннi й менi.

(Мiстер Пеннi, очевидно, був той огрядний лисий пан, що вже помалу пiднiмався сходами до замку разом iз Трочем та Салех-беєм.)

- I ви хочете вiдкупити в мене мої контрольнi акцiї?

- Я не можу цього зробити, бо, поки вам не вийде двадцять один рiк, усiм порядкує барон. Та коли ви дiйдете повнолiття, вступите за всiєю формою у володiння спадщиною, тодi я радо вiдкуплю в вас акцiї. За них я вже сьогоднi даю вам будь-яке пiдприємство нашої фiрми. Це пiдприємство належатиме вам i тодi, коли небiжчикiв баронiв заповiт iз якоїсь причини оголосять недiйсним.

Португалець пiдвiвся з крiсла-гойдалки. Рот його вже знову нагадував стулену акулячу пащу. Вiн не звик говорити так побагато. Тепер мав щось вiдповiсти Тiм.

- Я помiркую про вашу пропозицiю, сеньйоре ван дер Толен, - сказав вiн.

- Помiркуйте, помiркуйте, юначе! Даю вам на це три днi часу.

По цих словах комерсант пiшов.

Коли Тiм виглянув у вiкно, на сходах уже не було нiкого.

В пiвкруглiй кiмнатцi, у вежi замку, що стояв на Месопотамському нагiр'ї, сидiв самотнiй пiдлiток на ймення Тiм Талер, чотирнадцяти рокiв, зрослий у вбогому завулку великого мiста, хлопець без усмiшки, однак за своїм багатством i могутнiстю - майбутнiй король, коли б його тiльки вабило те королювання.

Хоч Тiм iще не уявляв собi як слiд усього безмiру свого багатства, вiн усе ж знав, що пiд бароновим iм'ям цiлий велетенський флот кораблiв плаває по всiх морях. Вiн здогадувався, що по всьому свiтi великi ринки, як отой афiнський, день у день додають до його багатства новi скарби; вiн бачив цiлу армiю директорiв, заступникiв, службовцiв, робiтникiв, сотнi, тисячi, може, десятки тисяч, що виконуватимуть його накази. I те уявлення приємно лоскотало йому душу.

Тiм згадав, яку йому колись доводилося провадити смiховинну боротьбу за мiсце, де вiн мiг учити уроки; подумав, який дрiбний, незначний тепер проти нього директор гiдростанцiї. I, дивлячись згори на розкiшний, хоч i чудний парк, хлопець уявив себе тим самотнiм баварським королем iз казки, що про нього колись розповiдала на уроцi iсторiї їхня пристаркувата вчителька. Тiм почав мрiяти, як би вiн у золотiй каретi, в супроводi Салех-бея верхи на конi, пiд'їхав до крамнички панi Бебер та як би витрiщили на нього очi й роззявили роти всi сусiди.

Хлопець у вежi забув на хвилину утрачений смiх i снив про королювання.

Та дiйснiсть була зовсiм не така. Дiйснiсть звалася "маргарин" i мала ще дуже вiдчутно нагадати йому про втрачений смiх.

Двадцять третiй аркуш

ЗАСIДАННЯ

В замку була обшита дерев'яною панеллю зала для нарад. Там стояв довгий стiл, а навколо нього - масивнi крiсла. Коли ввiйти до зали, погляд зразу падав на картину в широкiй золотiй рамi, що висiла на стiнi навпроти дверей. То був той самий славнозвiсний Рембрандтiв автопортрет, що про нього в усьому свiтi гадали, нiби вiн пропав пiд час якоїсь вiйни.

Пiд тим портретом, на чiльному мiсцi, сидiв за столом барон. Лiворуч нього сидiли Салех-бей i Тiм Талер, а праворуч - мiстер Пеннi та сеньйор ван дер Толен. Розмовляли - цього разу цiлком офiцiйно про "становище на масляному ринку". Задля Тiма говорилося по-нiмецькому, хоч мiстер Пеннi й не дуже добре знав нiмецьку мову.

На початку засiдання (бо такi розмови називаються засiдання, неначе головне в них - сидiння) мiстер Пеннi спокiйно, по-дiловому спитав, чи Тiм Талер i надалi братиме участь у всiх таємних нарадах. Салех-бей висловився за, але решта компаньйонiв була проти. Хлопець мав узяти участь тiльки в цьому одному засiданнi - по-перше, щоб трохи познайомитися зi справами фiрми, а по-друге - тому, що вiн мав доповiсти про споживання маргарину в завулку, де вiн вирiс.

Але спершу, хоч це може здатися дивним, мова зайшла про афганських гострiїв. Iз розмови компаньйонiв Тiм узнав таке: акцiйне товариство барона Троча роздало в Афганiстанi задарма мiльйонiв зо два дешевих ножiв i ножиць, але не з великої щедростi, а щоб на цьому заробити. Бо тi ножi й ножицi коштували товариству не бiльш як по п'ятнадцять пулiв (пуль - найдрiбнiша афганська монета); а щоб погострити ножi й ножицi, треба заплатити двадцять пулiв. А що ножi й ножицi були не дуже добрi, то гострити їх доводилося не менш як двiчi на рiк. Отож товариство понаймало до себе на роботу всiх гострив у Афганiстанi, й один чоловiк на ймення Рамадулла, ранiш вiдомий на всю країну жорстокий розбiйник, був у них за старшину й тримав їх усiх у суворому послуху. Вiн постачав їм точила й забезпечував їх роботою, але вимагав за це таку велику частку їхнього заробiтку, що мав змогу з кожного погостреного ножа десять пулiв, цебто половину плати, здавати товариству. Як подумати, скiльки ще прилипало до пальцiв йому, то неважко собi уявити, скiльки лишалось самим гострiям.

Незабаром потрiбно стало ще й рекламувати тих гострiїв. А в такiй бiднiй країнi, як Афганiстан, цього не можна було зробити нi по радiо, нi через газети, нi плакатами. Бо мало хто з афганцiв умiє читати, а радiо там i взагалi нема.

Тому понаймали вуличних спiвакiв, щоб вони спiвали пiсню про гострiїв.

У тiй пiснi, що про неї довго розмовляли компаньйони, не вихвалялися вмiння та вправнiсть гострiїв, а оспiвувалася їхня бiднiсть, щоб люди їх жалiли та вiддавали їм гострити ножi й ножицi.

Пiсня та була така:

Точило крутить, крутить

Гострiй отой убогий,

Все крутить, крутить, крутить

За мiдний грiш гiркий.

З села в село вiн ходить,

Гострiй отой убогий,

Несiть ножi, дiвчата,

Щоб вiн їх погострив.

Остання строфа мала показати, який щасливий буває гострiй, коли йому приносять гострити ножi та ножицi:

I гострить, гострить, гострить

Гострiй отой веселий.

Спасибi, добрi люди,

Тепер вiн має хлiб.

Про те, що вбогi гострiї мало не весь свiй заробiток вiддають Рамадуллi, а той знов же бiльшу частину тих грошей приносить у замок, пiсня мовчала.

Тiмовi пригадався дiдусь, що приходив iз гладкою глухонiмою дочкою до їхнього завулка гострити ножi, i хлопець спитав себе подумки: чи й той старий мусив дiлитися своїм заробiтком iз якимсь акцiйним товариством? Тiма гнiтила думка про брудне королiвство, що його вiн успадкував, i Салех-бей, видно, здогадався, про що вiн думає, бо сказав:

- Наш юний друг, здається, не схвалює методiв товариства. Вiн, мабуть, думає, що розбiйник Рамадулла зовсiм не перемiнив свого ремесла, а тiльки став грабувати культурнiше, нiж перше. Що ж, панове, моя думка така сама.

- А ми дауно знаємо уашу думку, - коротко й сухо вiдповiв мiстер Пеннi.

А барон жваво додав:

- Коли в замученiй розбiйниками країнi зробити розбiйникiв культурними, це, Салех-бею, вже великий прогрес, Згодом, коли в країнi завдяки нашiй допомозi запанують закон i лад, тодi, звiсно, й нашi комерцiйнi методи стануть законнi.

- Те саме казали ви менi й тодi, як ми говорили про злочинно низьку платню на плантацiях цукрової тростини в однiй пiвденно-американськiй країнi, - вiдповiв Салех-бей. - А тепер у тiй країнi за допомогою наших грошей став президентом злодiй i вбивця, й життя там iще погiршало.

- Але ж той президент шануй релiгiя! - докинув мiстер Пеннi.

- В такому разi я волiю порядного президента-безвiрника, - буркнув Салех-бей.

Аж тодi вперше озвався сеньйор ван дер Толен:

- Панове, ми ж простi комерсанти, яке нам дiло до полiтики? Треба сподiватися, що свiт покращає, щоб ми всi могли торгувати мирно, як добрi друзi. I перейдiмо до головного: до масла.

- Краще сказати - до маргарину, - смiючись, поправив його барон i зразу ж розпочав предовгу доповiдь про все те, що вже розповiдав Тiмовi в лiтаку. Але говорив вiн не як мирний торговець, а як полководець, що намiрився стерти на порох своїх ворогiв - iнших торговцiв маслом.

Тiм слухав усе те лиш краєчком вуха. В нього аж голова обертом iшла. Вiн питав себе: а навiщо взагалi провадити комерцiю, коли це можливо тiльки в такий огидний спосiб? Баронове королiвство вже не надило його. Хлопця пройняв страх перед торгiвлею. Навiть крамничка панi Бебер уже здавалась йому чимось страшним.

На щастя, хлопець вчасно пригадав, що не має ще права зрiкатись торгiвлi, бо йому ще треба виторгувати назад свiй смiх. Отож доведеться ще якийсь час мiж вовками жити й по-вовчому вити.

Аж ось барон попросив Тiма ще раз переказати все те, що вiн розповiдав у лiтаку про споживання маргарину в їхньому завулку.

Коли Тiм закiнчив, у залi засiдань на хвилину запала мовчанка.

Тодi мiстер Пеннi промимрив:

- Ми спраудi легкоуажили маргарином...

- А тим часом наше товариство й розбагатiло якраз на всяких дрiбницях, потрiбних бiдним людям, - додав сеньйор ван дер Толен. - Ми злочинне занедбали маргариновий ринок. Треба його перебудувати якось цiлком по-новому.

Тiм, що вже зовсiм заспокоївся, озвавсь:

- Мене завжди сердило те, що багатим продають їхнє масло гарно запаковане в срiбний папiр, а нам наш маргарин вишкрiбають лопаткою з бочки та ляпають на шматок рудого паперу. Хiба й ми б не могли продавати бiдним людям наш маргарин запакований? Грошей же в нас на це вистачить.

Четверо дорослих отетерiло витрiщилися на нього, тодi, мов по командi, зареготали.

- Та ви ж неосiненна людина, пане Талер! - вигукнув мiстер Пеннi.

- Розв'язок проблеми був у нас перед очима, а ми його не бачили, - реготав барон. Навiть сеньйор ван дер Толен схопився з мiсця й вирячивсь на Тiма, мов на яке заморське диво.

Старий Салех-бей був iще порiвняно спокiйний, i тому Тiм спитав його, що їм видалось таким дивовижним у його пропозицiї.

- Любий мiй юначе, - врочисто промовив старий. - Ви ж оце щойно винайшли марковий маргарин.

Двадцять четвертий аркуш

ЗАБУТИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Лиш на другий та третiй день Тiм помалу збагнув, що такого незвичайного в тому марковому маргаринi. Бо в замку тi два днi тiльки й мови було, що про маргарин. Навiть слуги, здавалося, шепотiлись про нього по-арабському та по-курдському.

Рiч була ось у чому: масло вже вiддавна продавалось гарно запаковане й пiд певною назвою. В Нiмеччинi, наприклад, вироблялося "Нiмецьке сiльське масло" i просто "Нiмецьке масло", в Голландiї "Голландське масло".

Комерсантовi, що хотiв торгувати маслом, треба було ладнати з молочарськими товариствами. А компанiя барона Троча, на жаль, пересварилася з трьома найбiльшими товариствами, i тепер тисячi малих молочарень постачали своє масло iншiй компанiї, що, до того ж, продавала масло дешевше, нiж барон.

З маргарином же справа стояла iнакше. Вiн продавався незапакований i без назви. То був не "марковий вирiб", його завозили до крамниць у бочках, а вже продавцi набирали його з бочки дерев'яною лопаткою й вiдважували покупцям. А через те, що маргарин нiколи не мав своєї марки, та й фабрики, де вiн вироблявся, лишались невiдомi покупцям, у продаж часто потрапляв дешевий, але поганий маргарин iз невеличких фабрик, i великим торговцям важко було "прибрати до рук маргариновий ринок", як висловився сеньйор ван дер Толен.

Але цьому мав настати край. Акцiйне товариство барона Троча вирiшило "викинути на ринок" новий гатунок маргарину, гарно упакований i з назвою. I випуск того маргарину був спланований, як бойова операцiя пiд час вiйни. Треба було таємно поскуповувати всi великi маргариновi фабрики, дослiдити в лабораторiї всi гатунки маргарину, вибрати з-помiж них найкращий i налагодити його виробництво якнайдешевшим коштом на всiх тих фабриках. Iще важливо було забезпечити гарну рекламу, щоб господинi купували замiсть дорогого масла "майже такий самий", але набагато дешевший за нього марковий маргарин. (Безiменний поганий маргарин витiсниться з ринку, так би мовити, сам собою.) Звичайно, всi тi операцiї мали провадитись якомога швидше й у цiлковитiй таємницi, щоб якась iнша фiрма не випередила компанiї барона Троча. За тi днi в замку вiдбувались телефоннi розмови з майже всiма великими мiстами Європи, надходили й вiдсилалися телеграми, а часом прилiтав на лiтаку який-небудь пан, що замикавсь на годину-другу з бароном та його компаньйонами в залi засiдань, а тодi зразу ж вiдлiтав.

Тiм мав багато вiльного часу тi днi. Пiвдня вiн просидiв у своїй кiмнатi над тiєю нещасливою угодою, що її пiдписав, iще бувши малим дурним хлопцем, пiд грубезним крислатим каштаном. Але так i не надумав нiякого способу повернути собi свiй смiх. Та ще всi отi розмови про великi справи геть закрутили йому голову, i вiн не бачив, що до втраченого смiху є дуже короткий шлях.

Але троє людей у Гамбурзi вже вiдкрили той шлях, i дивний випадок з'єднав хлопця з тими людьми. Випадок той скористався з телефону. Невеличкий телефонний апарат у Тiмовiй кiмнатi раптом задзеленчав, а коли хлопець пiдняв трубку й приклав до вуха, в нiй пролунав далекий голос:

- Говорить Гамбург. Це пан барон?

Тiмовi зразу аж дух перехопило. Та за мить вiн закричав:

- Це ви, пане Рiкерт? Я Тiм!

Далекий голос у трубцi став трохи гучнiший i виразнiший:

- Так, так, це я! Господи, Тiме, як же нам пощастило! В мене були Крешимир i Джоннi. Крешимир знає...

На лихо, Тiм не дав пановi Рiкертовi договорити. Згарячу вiн перебив його:

- Вiтайте Джоннi, пане Рiкерт! I Крешимира теж! I вашу матусю! I подумайте, будь ласка...

Через Тiмове плече на телефон лягла чиясь рука... Розмову було перервано. Тiм, зляканий, аж блiдий, рвучко обернувся. За спиною в нього стояв барон. У своєму щасливому хвилюваннi хлопець не почув, як той увiйшов до кiмнати.

- Ви повиннi забути своїх колишнiх знайомих, пане Талер, спокiйно мовив Троч, - Скоро ви станете королем, успадкуєте королiвство рахункiв. А там правлять цифри, а не почуття.

Тiм хотiв був вiдказати: "Я запам'ятаю, бароне", - як вiн казав уже не раз. Та цього разу хлопець не зумiв опанувати себе. Вiн поклав руки й голову на телефонний столик i заплакав. Звiдкись наче здалеку-здалеку пролунав голос: "Залиште мене з хлопцем на самотi, бароне". Тодi почулися кроки, грюкнули дверi, i все стихло. Чутно було тiльки, як хлипав Тiм.

Старий Салех-бей сiв на канапцi в кутку бiля вiкна й дав хлопцевi виплакатися.

За якусь часину вiн промовив:

- Здається менi, юначе, ця спадщина затяжка для ваших плiч.

Тiм хлипнув iще разiв зо два, тодi втерся мереживною хусточкою й вiдповiв:

- Я її зовсiм не хочу, цiєї спадщини, Салех-бею.

- Чого ж ти тодi хочеш, хлопче?

Тiмовi так приємно стало, що до нього звертались на "ти". Йому нестерпно захотiлось розповiсти Салех-беєвi про свою бiду. Але ж тодi його смiх пропаде назавжди... I Тiм мовчав.

- Ну гаразд, - буркнув старий. - У барона багато таємниць. I одна з тих таємниць - ти. Здається, це якась дуже негарна таємниця.

Тiм кивнув головою, але не сказав нiчого. Салех-бей облишив ту тему й розповiв хлопцевi, яким побитом вiн став одним iз головних компаньйонiв у цiй багатющiй фiрмi.

- Їм треба було для своїх азiатських справ якої-небудь дуже шанованої людини. Коли б вони обрали магометанина, уразились би буддiйськi країни; а обравши буддiйця, розгнiвали б магометан. Тому й було обрано проводиря невеличкої секти, що її всi вважали за чудну, але гiдну пошани, - цебто мене. Задля мене барон i замок цей купив. Крiм того, вiн цiкавиться нашою вiрою.

- Але ж вам багато що в цьому товариствi не подобається, - сказав Тiм. - Нащо ж ви погодились увiйти до нього?

- Я погодився тiльки з умовою, що менi дадуть частину контрольних акцiй. I вони мусили пристати на мою умову. Тепер я маю право голосу в правлiннi й можу де в чому їм перешкоджати, хоч i не багато в чому. А крiм того... - Салех-бей захихотiв i повiв далi вже пошепки: - Крiм того, всi тi мiльйони, що я в них наживаю, я обертаю проти них-таки. В Пiвденнiй Америцi я найняв армiю, що повалить того злодiя й убивцю, якому наше товариство допомогло посiсти президентське крiсло. А в Афганiстанi...

У дверi постукали, й Салех-бей зразу змовк.

- Вiдчинити? - потихеньку спитав Тiм.

Старий кивнув головою, i хлопець пiшов до дверей. У кiмнату спрожогу влетiв звичайно такий незворушний та надутий мiстер Пеннi й здушено забелькотiв:

- Що означає зiс демд... м-м... сей прокляти... м-м...

- Говорiть по-англiйському, - сказав йому Салех-бей. - Я перекладу хлопцевi.

I мiстер Пеннi залопотiв по-англiйському. Потiм раптово урвав свою мову, показав на Тiма й промовив до Салех-бея:

- Перекладiть йому, будь ласка!

Старий спокiйно запросив англiйця сiсти, а коли мiстер Пеннi знесилено впав у крiсло-гойдалку, сказав Тiмовi:

- Барон щойно звiльнив з посади директора нашого гамбурзького пароплавства пана Рiкерта. А що мiстер Пеннi має найбiльшу частину пароплавних акцiй, то вiн вiдмовляється погодитись на це. Вiн твердить, що Рiкерта дуже поважають у Гамбурзi, i коли його звiльнити, вийде великий скандал, який погано вiдiб'ється на справах пароплавства. I це нiбито ваша провина, каже мiстер Пеннi, що пана Рiкерта звiльняють.

- Моя провина? - зчудовано перепитав поблiдлий Тiм.

- Аужеж, так, уаша проуина! - мiстер Пеннi знову схопився з крiсла. - Так сказала... м-м... сказало... м-м... так сказау барон.

Тiм, певна рiч, зрозумiв, що Рiкертове звiльнення пов'язане з їхньою телефонною розмовою; але звертати на нього провину - це вже диявольське паскудство: хiба ж мiг Тiм хотiти, щоб пан Рiкерт позбувся своєї посади!

Салех-бей раптом вийшов iз кiмнати, у дверях мовивши до мiстера Пеннi:

- Побалакайте собi з паном Талером по-нiмецькому, це примусить вас говорити повiльно й спокiйно.

Огрядний лондонець гепнувся на канапу в кутку, де щойно сидiв старий, i простогнав:

- Я се не можу розумiти!

Тiм спочатку хотiв був сказати, що барон набрехав. Але йому спала на думку розмова з сеньйором ван дер Толеном, що про неї вiн дуже багато мiркував. I та думка напровадила його на iншу.

- Мiстер Пеннi, -почав вiн. - Ви ж, певне, знаєте, що я, дiйшовши повнолiття, успадкую цiлу купу контрольних акцiй.

- Знаю, - буркнув гладун у кутку.

- Якби я вам пообiцяв письмово, що вiдступлю вам тi акцiї, коли менi вийде двадцять один рiк, ви дали б менi за це зараз вашi акцiї гамбурзького пароплавства?

Мiстер Пеннi притих у своєму кутку й ледь прищулив очi. Чути було тiльки, як вiн сопе. Аж ось англiєць важко видихнув iз себе:

- А уи не джартуєте, мiстере Талер?

- Нi, мiстере Пеннi, кажу цiлком щиро.

- То замкнiть дверi!

Тiм послухався його. А тодi в замкненiй кiмнатi уклав з мiстером Пеннi угоду, що її вiн повинен був тримати в такiй самiй таємницi, як i угоду з Трочем, бо нi в якому разi не можна було допустити до того, щоб барон дiзнався про неї. Була тiльки одна прикрiсть: на передачу акцiй пароплавства до iнших рук iснував обмежувальний термiн, i Тiм мiг одержати їх лише через рiк. Але, може, так воно було й краще для тих планiв, що їх наукладав Тiм за безсонну нiч пiсля того дня.

Як. на чотирнадцятирiчного хлопця, то були грандiознi плани. Бо Тiм надумав не бiльш не менш, як iз Салех-беєвою допомогою так розхитати баронове акцiйне товариство, цю найбагатшу й наймогутнiшу в свiтi фiрму, щоб бароновi лишилось тiльки вiддати Тiмовi його смiх або ж зразу втратити все своє багатство й могутнiсть.

Замiр той був зовсiм божевiльний i навiть iз Салех-беєвою допомогою нездiйсненний. Тiм iще тiльки-тiльки почав принюхуватись до свiту великої комерцiї, а тому ще не вмiв оцiнювати витривалостi такої всесвiтньої фiрми, застрахованої на тисячу ладiв. Недооцiнював вiн i тих людей, що з ними мав справу, та їх одностайнiсть у хвилину небезпеки. Кожен з них коли завгодно кинув би напризволяще, на поталу злидням свою жiнку, дiтей, батька, матiр, якби це могло вiдвернути падiння фiрми. А Троч вiддав би навiть смiх.

Та й сам Тiм був iще замолодий i не досить хитрий для таких планiв. Смiх його можна було вiдвоювати куди простiшим способом усього лиш кiлькома словами. Але при баронi Тiм розучився дивитися на життя просто. Замiсть iти навпростець, вiн блукав манiвцями.

Удосвiта, о четвертiй годинi, так i не заснувши, вiн iще раз перечитав укладену з мiстером Пеннi угоду, i йому впала в вiчi дата: тридцяте вересня. То був Тiмiв день народження.

Тiмовi вийшло повних п'ятнадцять рокiв. День, що його Тiмовi ровесники вiдзначали тортами, какао та веселим смiхом, для Тiма був днем таємних угод i чорних планiв. Гiркi сльози знову обернули захопленого таємними планами змовника на звичайного нещасливого пiдлiтка без усмiшки й принесли йому, коли вiн нарештi заплющив очi, майже легкий сон.

Двадцять п'ятий аркуш

У ЧЕРВОНОМУ ПАВIЛЬЙОНI

День у замку минав суворо за розкладом. Уранцi о восьмiй годинi в Тiмовi дверi стукали, i входив, не чекаючи дозволу, молодий приязний слуга, що з ним Тiм, на жаль, не мiг поговорити, бо не знав арабської мови.

Слуга вiдгортав завiси на вiкнах, приносив глек гарячої води й виливав його в умивальник.

Умившись i вдягнувшись, Тiм смикав за гаптований пас вiд дзвоника. Тодi слуга приносив снiданок на тацi, пересував до вiкна столик, розставляв на ньому посуд, наливав у чашку какао, насипав цукру, клав вершки, присовував стiлець i, поклавши руки на бильце, чекав, поки Тiм сiдатиме, щоб пiдсунути йому стiльця ближче.

Першого дня слуга широко всмiхався Тiмовi. Але вже з другого дня вiн не всмiхнувся нi разу. Обличчя в нього було весь час сумне, немовби вiн знав Тiмове горе.

Тiм приймав усi тi послуги мовчки. Хоч вiн i вiдчував юнакове спiвчуття i хоч слуга йому подобався, все ж Тiм бував щоразу радий, коли церемонiя снiданку закiнчувалась i вiн лишався бiля свого вiкна сам.

Уранцi пiсля тiєї безсонної ночi Тiмовi дуже не хотiлося вставати. До того ж iще не зовсiм i розвиднiлось, бо церемонiал зi слугою вiдбувся як i щоранку, їздячи з бароном, Тiм навчився самовладання, дисциплiни.

Снiдаючи, Тiм дивився у вiкно на замковi сходи. Барвистi полив'янi собаки блищали пiд дощем. Та однаково мали вони жалюгiдний вигляд, сидячи так застигло й безпорадно пiд струменями зливи, в безглуздому суворому послуху.

Тiмовi здавалось, наче й сам вiн стане одним iз тих собак, коли йому не пощастить невдовзi повернути собi свiй смiх.

Задзеленчав телефон. Дзвонив Троч. Вiн попросив Тiма прийти до нього на п'яту годину пити чай. До Червоного павiльйону.

Тiм вiдповiв: "Гаразд, бароне!" - й сiв доїдати снiданок, думаючи, що це Трочевi треба. Досi барон просто приходив до хлопцевої кiмнати, коли хотiв щось сказати йому. Видно, тут справа якась надзвичайна, що вiн хоче зустрiтись iз Тiмом у павiльйонi.

Рiвно о першiй годинi удар гонга покликав Тiма на обiд. Широкими сходами з гарно вигнутим рiзьбленим поруччям хлопець спустивсь на перший поверх, до їдальнi. Хоч за обiдом вiн сидiв поруч барона, той анi словом не згадав про своє запрошення.

Салех-бей, що завжди приходив до замку тiльки по обiдi, цього разу обiдав з ними, i в Тiма склалось таке враження, нiби того ранку вiдбулась якась важлива розмова. Але компаньйони про неї не згадували. Взагалi той обiд був такий мовчазний, як iще нi разу.

Пiсля обiду звичайно всi розходились по своїх кiмнатах. Тiм здебiльшого брався за книжку, бо в його кiмнатi стояла шафа з нiмецькими книжками. Найбiльше вiн любив червоно-брунатнi томики з нижньої полицi, твори Чарлза Дiккенса. Вiн поглинав романи про бiдних нещасливих дiтей, мов марципани панi Бебер. Але щоразу боявся щасливого кiнця роману. Три книжки вiн узагалi не дочитав, помiтивши, що дiя в них прямує до щасливого кiнця.

Дощ лив i лив цiлий день. У таку негоду тiльки й читати сумнi романи. Але Тiмовi чогось не читалося. Вiн сидiв на канапцi бiля вiкна й видивлявся надвiр, на сiру долину, слухав одноманiтне шелестiння дощу й силкувався пригадати свої нiчнi плани. Але в головi у нього було порожньо, як виметено. Вiн не мiг думати. Сидiв i тупо дивився на дощ, на смутних собак понад сходами та на фургон, що в ньому кожного дня по обiдi привозили з Мосула свiжi припаси на кухню.

За кiлька хвилин перед п'ятою годиною прийшов молодий слуга з парасолькою в руках. Вiн, видно, збирався вiдвести хлопця до Червоного павiльйону, несучи парасольку над ним. Але Тiм забрав її в нього з рук i на мигах показав, що пiде сам. Потiм надiв легкого плаща, купленого на ринку в Афiнах, i вийшов з кiмнати.

На сходах стояв Салех-бей. Потискуючи Тiмовi руку, вiн непомiтно - хоч поблизу не видно було нiкого - вклав йому в долоню авторучку й шепнув: "Пiдпишеш нею".

Не встиг Тiм нiчого спитати, як старий уже пiшов. Хлопець поклав ручку до кишенi, спустився сходами вниз i перейшов вестибюль. Старий швейцар вiдчинив перед ним великi дверi.

Тiм хотiв був уже вийти пiд дощ, але ззаду гукнули:

- Одну хвилиночку, пане Талер!

Iз-за колони виступив сеньйор ван дер Толен. Махнувши рукою старому, щоб той вiдiйшов, вiн пiвголосом спитав Тiма:

- Ну, ви вже надумались, пане Талер? Пообiцяйте, що вiддасте менi свої контрольнi акцiї, а я за те подарую вам велике пiдприємство.

Тiм трохи-трохи не сказав: "Я вже пообiцяв їх мiстеровi Пеннi". Але похмурий сльотавий день допомiг хлопцевi хоч в одному: поки млявий, аж сонний Тiм зiбравсь розкрити рота, вiн устиг похопитись та вiдповiсти обережнiше:

- Я не можу укласти з вами такої угоди, сеньйоре ван дер Толен.

- Шкода, - з незворушним обличчям сказав португалець. А вже повернувшись iти, додав: - Ну хоч у маргариновiй справi пристаньте на наше прохання, пане Талер.

Аж тодi вiн пiшов.

Тiм не знав, що йому й думати про обидвi тi зустрiчi. Спершу Салех-беєва таємнича авторучка, тепер сеньйоровi ван дер Толеновi незрозумiлi слова про маргаринову справу. "Ще невистачало, щоб мене й мiстер Пеннi перестрiв", - подумав хлопець.

Так i вийшло. Спускаючись пiд парасолькою замковими сходами, вiн побачив бiля одного мокрого полив'яного хорта мiстера Пеннi - також пiд парасолькою.

- Прошу уас сiлкоуита моучанка про наш неуелички фчорашнi умова, - сказав англiєць.

- Добре, добре, - заспокоїв його Тiм.

Мiстер Пеннi, здавалося, мав на думцi ще щось, але, видно, не мiг наважитись його висловити. Кивнувши хлопцевi головою, вiн рушив сходами вниз.

Тiм розгубився. Певно, його розмова з бароном у павiльйонi матиме для компаньйонiв велику вагу, а то б вони не стали один по одному перепиняти його. Тяжко замислившись, попрямував вiн до павiльйону. Той так званий Червоний павiльйон стояв на середнiй терасi парку. Називався вiн так, мабуть, по вогненно-червоному пiвниковi на шпилi конусовидного даху, бо сам павiльйон був бiлий.

Пiдстриженi дерева й кущi нагадували поважних панiв, що попали ненароком пiд дощ, вимокли, змерзли й чекають, поки їх хтось вирятує. Тiм швиденько пройшов алеєю, що вела до павiльйону. Барон уже стояв у напiввiдчинених скляних дверях i чекав на хлопця.

- Ви спiзнились на три хвилини, - сказав вiн Тiмовi. - Вас хтось затримав?

- Так, - вiдповiв Тiм, однак допитуватися барон не став.

У круглiй кiмнатi павiльйону стояли легенькi меблi, оббитi шовком у жовту та ясно-брунатну пересмужку. Служниця поналивала з росiйського самовара чаю в чашки й хотiла була вийти. Тiм побачив, що парасольки в неї нема, й спинив її:

- Стривайте!

Жiнка обернулась, i хлопець простяг їй свою парасольку.

Служниця неначе аж злякалася. Напiвспантеличено, напiвзапитливо глянула вона на барона. Але той тiльки засмiявся й помахом руки звелiв їй щезнути разом iз парасолькою. Жiнку мов вiтром звiяло.

- А знаєте, отакi вашi невеличкi люб'язностi справляють враження на людей, пане Талер. Тiльки не треба надуживати їх, - сказав барон. Тодi помiг Тiмовi скинути плащ, i вони посiдали.

- Бачте, пане Талер, рiч у тому, що люди подiленi на двi половини: на панiв i на слуг. Наш час хоче стерти той подiл, однак це небезпечно. Треба, щоб були люди, якi думають i наказують, i люди, що не думаючи виконують накази.

Тiм спокiйно надпив iз чашки чаю i аж тодi вiдповiв:

- Як я був iще малий, бароне, мiй тато якось сказав менi: "Не вiр у панiв i слуг, синку! Вiр тiльки, що є люди розумнi й дурнi, i бiйся дуростi, коли вона не добродушна!" Я тодi цi слова навiть у зошит записав, тому й пам'ятаю їх досi.

- Ваш батько сказав по сутi те саме, що й я, пане Талер. Бо розумнi - то й є пани, а дурнi - то слуги.

- А Салех-бей, - не поступався Тiм, - розповiдав менi, що в Афганiстанi й у Пiвденнiй Америцi панують тiльки тi, хто випадково народився паном.

- Народитись випадково не можна, - невдоволено буркнув Троч. - I взагалi ваш Салех-бей, пане Талер, комунiст. Навiть попри свою вiру, Вiн тiльки сам цього не знає. Зате я знаю, що вiн найняв у Пiвденнiй Америцi армiю, щоб скинути нашого президента. Знаю я й те, що в Афганiстанi вiн пiдбурює гострiїв проти нашого уповноваженого Рамадулли.

- Ви це знаєте? - в Тiма на обличчi вiдбився такий жах, що барон зареготав.

- Я знаю бiльше, нiж ви гадаєте, - смiючись, вигукнув вiн. Навiть про вашу умову з мiстером Пеннi. I здогадуюсь, яку пропозицiю зробив вам ван дер Толен.

Тiм аж чаєм похлинувся. Невже Троч умiв читати думки? Але барокове всевидiння пояснювалося куди простiше. Вiн сам розтлумачив хлопцевi:

- В цьому замку всi слуги - мої шпиги. Ви не помiтили, пане Талер, що на вашому письмовому столi лежить нова вимочка?

- Нi...

- А на такi дрiбнички треба звертати увагу! Бо як пiднести стару вимочку до дзеркала, на нiй можна досить виразно прочитати вашу умову з мiстером Пеннi.

Ту хвилину Тiм зрозумiв, що нiколи не спроможеться перехитрити барона в комерцiйних справах. I всi нiчнi плани розтанули, як пара над чашкою чаю. В боротьбi за свiй смiх хлопець програв один тур.

- А ви тепер щось зробите Салех-беєвi та мiстеровi Пеннi, бароне?

Троч iзнову засмiявся:

- Нi, любий мiй! Iз мене досить того, що я про все знаю. Звiсно, я спершу був розсердився, коли довiдався, що вони зробили чи надумали. Але, на щастя, ваш смiх допомагає менi не брати таких речей близько до серця. Вiн розвiює прикрiсть i дає менi полегкiсть. От бачте, пане Талер, для якої корисної мети вживаю я ваш смiх.

- Ви, здається, в усьому шукаєте тiльки користi, бароне.

- За двома винятками, пане Талере: моя зацiкавленiсть мистецтвом цiлком некорислива. А також моя зацiкавленiсть релi... Нi, - перебив Троч сам себе: - Релiгiєю я цiкавлюся теж iз певною метою.

Тiм поквапився звести розмову на iнше, бо напохватi не було пiдходящої люстри. Вiн спитав:

- А як же моя умова з мiстером Пеннi?

- Що ж, пане Талер... Мiстер Пеннi одержить контрольнi акцiї в тому разi, коли ви в двадцять один рiк справдi ще будете спадкоємцем усього мого майна разом iз контрольними акцiями. А друга частина вашої умови чинна безумовно. Рiвно за рiк бiльшiсть акцiй нашого гамбурзького пароплавства стане ваша. Ви, певне, хочете знову настановити пана Рiкерта директором?

- Так, - не вагаючись вiдповiв Тiм.

- Ну що ж, сподiваймося, що за рiк вiн буде ще живий i здоровий...

Цi останнi слова, хоч барон вимовив їх цiлком побiжно, налякали хлопця. Бо Троч, безперечно, здатен на все: вiн може навiть яким-небудь способом укоротити вiку пановi Рiкертовi. Отже, Тiмовi треба вдати, нiби пан Рiкерт не дуже й цiкавить його. Тому хлопець сказав:

- Менi просто нiяково було, що пан Рiкерт позбувся посади через мене. Ось тому я й уклав умову з мiстером Пеннi.

Троч налив собi в чай рому з невеличкої кришталевої карафки й спитав:

- I вам?

Тiм кивнув головою i барон долив рому й йому. А тодi промовив:

- Я хочу зробити вам одну пропозицiю, пане Талер. Протягом одного року не шукайте нiякого зв'язку з паном Рiкертом та iншими вашими гамбурзькими друзями, i я подбаю, щоб за рiк акцiї гамбурзького пароплавства справдi належали вам. Згода?

- Добре, - замислившись на хвилинку, вiдповiв Тiм. - Згода.

А собi подумав: "Цiлий рiк без смiху - це дуже важко, але ж цiле життя без смiху - це нестерпно. Треба якось перетерпiти цей рiк. А за такий довгий час я, може, придумаю, як пошити барона в дурнi. Як комерсанта я його перехитрити не зумiю, але, може, знайду в нього якесь вразливе мiсце просто як у людини".

Немов прочитавши Тiмовi думки, Троч додав:

- Давайте, пане Талер, весь цей рiк подорожувати. Довкола свiту, вдвох, як приватнi особи. Я дарую вам цю подорож на день народження. I щиро вiтаю вас, хоч i з запiзненням. - Вiн дзвiнко засмiявся й подав Тiмовi холодну-холодну руку.

- Щиро дякую, - вiдповiв Тiм i сьорбнув гарячого чаю.

- А ви знаєте, що п'єте ром стерничого Джоннi, пане Талер?

- Цебто як, пробачте?

- Ви ж забули в шинку в Генуї двi пляшки рому, що виграли в стерничого. Вас тодi вiдвезли до готелю, а ром я переслав сюди, щоб вигране справдi дiсталося вам. Я в таких дрiбницях пунктуальний.

Тiм змовчав, тiльки проказав собi подумки прислiв'я Джоннi: "Навчи мене смiятись, порятуй мою душу... стерничий!"

Троч перебив хлопцевi думки:

- Ну, а тепер до дiла, пане Талер. Поговорiмо про маргарин.

- Гаразд, бароне, гаразд, до дiла, то й до дiла.

Двадцять шостий аркуш

МАРГАРИН

Барон пiдвiвся й почав походжати павiльйоном, заклавши руки за спину.

Ходячи, вiн говорив до Тiма:

- Ви ж знаєте, пане Талер, що нашому майбутньому маргариновi треба дати назву. Назва має бути приваблива й легко запам'ятовуватись; найкраще, коли вона буде пов'язана з чимсь вiдомим. Ми дуже довго радились про ту назву, бо це надзвичайно важлива справа. Добра назва виробу - це однаково що готовi грошi.

Тiм кивнув головою, ще не розумiючи, до чого ж тут вiн. Але скоро вiн мав про це дiзнатися.

- Пiсля всiляких можливих пропозицiй, - не зупиняючись, провадив барон, - Салех-бей висловив одну думку, i ми її схвалили вiдразу й одноголосно, як найкращу з усiх. Салех-бей, зауважу до речi, дуже корисна для нас людина попри всi свої химернi iдеї. Але це я так, мiж iншим... Вiн запропонував для маргарину назву "Тiм Талер".

Троч зупинився й поглянув на хлопця крiзь темнi окуляри, що їх тепер майже нiколи не скидав. Але на Тiмовому обличчi не вiдбилось нiчого. Хлопець сприйняв ту пропозицiю зовсiм байдуже, чи, може, й не зрозумiв її. Тому барон почав змальовувати йому наслiдки.

- Ви повиннi зрозумiти, пане Талер, що маркового маргарину не було й нема ще нiде в свiтi. Коли ми несподiвано, навально, в великiй кiлькостi викинемо його в продаж, то нам, можливо, пощастить завоювати весь свiтовий маргариновий ринок. У кiлькох пiвденно-американських країнах ми зможемо купити навiть монополiю на продаж маргарину. А все це означає, пане Талер, що ваше iм'я буде на устах у всiх людей вiд Нью-Йорка до Токiо, вiд Стокгольма до Кейптауна. Навiть найменша крамничка в найглухiшому перському селищi продаватиме маргарин iз вашим прiзвищем. I по всьому свiтi розiйдеться надрукована синьою фарбою на жовтому паперi фотографiя усмiхненого хлопця - ваша фотографiя, пане Талер!

Аж тодi Тiм весь нашорошився й тихо-тихо спитав:

- Як же я всмiхатимуся, коли я не вмiю смiятись?

- Це питання другорядне, пане Талер. До нього ми зараз перейдемо. А спершу я хочу знати ось що: чи згоднi ви на таку назву маргарину?

Тiм вiдповiв не зразу.

Вiн зрозумiв нарештi, чому така марка на маргаринi дуже вигiдна товариству. Адже вiн, Тiм Талер, - славнозвiсний багатий спадкоємець, i портрети його та прiзвище й досi з'являються в газетах по всьому свiтi. Отже, не нова марка маргарину вславить його iм'я, а навпаки, його iм'я, вже широко вiдоме, уславить нову марку маргарину.

- Це треба вирiшити швидко, бароне?

- Сьогоднi, пане Талер! Отут на мiсцi, не виходячи з павiльйону. Хоч маргарин буде випущено на ринок тiльки за рiк, однак усе найважливiше треба ухвалити вже цими днями. В справу треба вкласти силу-силенну грошей. Ставка в цiй грi така висока, що все наше товариство може пiти димом догори в разi невдачi.

Застромивши руку в кишеню, Тiм намацав там Салех-беєву авторучку. В вухах йому ще лунали Трочевi слова, що в разi невдачi з маргарином може пiти димом догори все товариство. Чи не хоче Салех-бей за допомогою цiєї ручки "пустити все товариство димом догори"? Отже, Салех-бей - таємний Тiмiв спiльник?

Нiбито в задумi, хлопець вийняв ручку з кишенi й почав крутити її в руках, щоб мати напохватi, коли буде треба.

Що вiн програє, коли маргарин називатиметься його iм'ям? А виграти вiн може багато, маючи Салех-бея на своєму боцi. I хлопець вирiшив довiритися старому.

- Скажiть вашим компаньйонам, бароне, що я згоден!

Троч зiтхнув iз видимою полегкiстю, однак бiльш нiчим не виказав хвилювання.

- В такому разi, - сказав вiн, - треба пiдписати ще одну угоду. Тодi вiдсунув убiк Тiмову чашку й поклав перед Тiмом два однаковi примiрники угоди.

Барон чекав, що Тiм спершу прочитає її. Але хлопець, боячись, що Троч дасть йому iншу ручку, пiдписав не читаючи Салех-беєвою ручкою.

Потiм барон розписався на кожному примiрнику аж двiчi: один раз вiд iменi своєї фiрми, а другий - як Тiмiв опiкун. На жаль, Тiм не звернув на це уваги.

- Ну, випиймо за маргарин "Тiм Талер", Тiме Талере! - барон дiстав iз маленького буфетика двi кришталевi чарочки й налив у них рому. Вони цокнулися. Хлопець сам не знав, чи п'є вiн за своє щастя, чи за нещастя. А втiм, то ж був ром стерничого Джоннi, й Тiмовi це здалося доброю прикметою.

Барон сiв i почав тлумачити, як вони збираються рекламувати маргарин "Тiм Талер".

- Ми розповiдатимемо людям, як маленький хлопчик iз убогого завулка зворушив серце багатого барона, як той барон вiдписав йому все своє добро i як хлопець тодi подбав, щоб усi люди в бiдних завулках могли мастити хлiб дешевим i добрим маргарином.

- Але ж це все брехня! - обурився Тiм.

- Ви говорите точнiсiнько як Салех-бей, - зiтхнув Троч. - Реклама - це не брехня, а висвiтлення.

- Висвiтлення?!

Барон кивнув головою.

- Адже ж усi факти правдивi, пане Талер: ви справдi виросли у вбогому завулку; барон вiдписав вам усе своє майно; i навiть марковий маргарин - це ваша iдея. Лишається тiльки висвiтлити цi факти як треба, i наша зворушлива казочка готова. Дуже добра реклама, конкуренти просто показяться. Але все це ви полиште на нас, пане Талер. Поговорiмо про ваше фото.

- Про фото усмiхненого хлопця?

- Атож, пане Талер. Я сам аматор мистецтва фотографiї, хоч i досить скромний. I зроблю те фото власними руками. Усе вже пiдготовано.

Троч вiдгорнув завiску, що закривала, як гадав Тiм, невеличку кухоньку. Але натомiсть вiн побачив там фотоапарат на штативi, а бiля нього стiлець. На бильцi висiв старенький хлоп'ячий светр. Та найдужче вразила Тiма велетенська, на всю стiну нiшi, фотографiя. То був знiмок його колишнього завулка. Якраз посерединi - дверi до їхнього будинку. Все збiгалося до найменших дрiбничок. Тiм навiть розгледiв у стiнi сусiднього будинку шпарку мiж цеглинами, де вiн колись сховав був п'ять марок. Йому аж запахло перцем, кмином та ганусом.

- Надягнiть, будь ласка, оцього светра та станьте перед фотографiєю, пане Талер! - Троч тим часом обережно перенiс тринiг iз фотоапаратом на середину павiльйону.

Тiм, немов увi снi, зробив усе, що просив Троч. У головi в нього товпилися картинки минулого: батько... мачуха... блiдий Ервiн... сусiдка з будинку лiворуч, що ходила до мачухи пити чай iз тiстечками... праворуч крамничка панi Бебер... недiлi... перегони... допит увечерi... картатий пан... угода... Тiм так схвилювався, що мусив на хвилинку сiсти на стiлець.

Троч довго морочився бiля апарата. Нарештi влаштував усе; тодi навмисне недбало обсмикнув на Тiмовi светра, трохи розпатлав хлопцевi чуба й поставив його перед фотографiєю завулка, а сам вiдiйшов до апарата.

- Дуже добре, пане Талер! Отак i стiйте. А тепер прокажiть слiдом за мною: "Позичаю свiй смiх тiльки на пiвгодини. Життям присягаюся, що поверну його".

- Позичаю свiй смiх... - Голос Тiмовi урвався. Та барон допомiг йому:

- Кажiть частинами. Так буде легше. Отже: "Позичаю свiй смiх..."

- Позичаю свiй смiх...

- "Тiльки на пiвгодини".

- ...Тiльки на пiвгодини.

- "Життям присягаюся..."

- Життям присягаюся...

- "Що поверну його".

- ...Що поверну його.

Тiльки-но Тiм вимовив останнє слово, як Троч моторно. сховав голову пiд чорну хустку. Наче лялька в ляльковому театрi. Тiмовi нестерпно захотiлося смiятись, i вiн... справдi засмiявся. Смiх той здiймався в ньому звiдкись iз живота, лоскотав у горлi, й Тiм реготав, аж заходився, аж у боки йому кололо, аж сльози на очах повиступали. В павiльйонi аж лящало вiд Тiмового реготу, i стiлець бiля нього дрижав, нiби теж смiявся разом iз хлопцем. Свiт неначе знову став на своє мiсце. Тiм Талер смiявся. Барон, схований пiд чорною хусткою, перечiкував той смiх. Пальцi його, що тримали спусковий тросик, тремтiли.

Насмiявшись, Тiм весело вишкiрився й спитав:

- Оце та маргаринова усмiшка, що ви хотiли, бароне?

Йому було легко, радiсно на серцi, хотiлося щось витiвати; барон i досi нагадував йому ляльку на ниточках. Тiм не вiрив, що це лиш на пiвгодини, вiн був певен, що смiх повернувся назавжди. А отого Троча пiд чорною хусткою, барона, що не мав смiху, йому було майже шкода. Навiть той здушений голос, Що ним Троч наказував Тiмовi, як повернутися та як стати, будив у ньому скорiше спiвчуття, нiж насмiшку. Хлопець слухняно виставив уперед праву ногу, нахилив голову трохи набiк, усмiхнувся, на Трочеве прохання вимовив слово "кишмиш", тодi знову приставив праву ногу до лiвої - i аж засмiявся з полегкостi, коли на фотоапаратi сяйнула лампа-спалахiвка.

- Сподiваюся, знiмок вийшов гарно, бароне! - Тiм потягся солодко, втомившися стояти нерухомо, i оскiрився весело в об'єктив фотоапарата. Але Троч не скидав iз себе чорної хустки. Вiн пояснив з-пiд неї, що на один знiмок покладатися не можна, треба зробити ще принаймнi три.

- I все це задля дрiбочки маргарину? - засмiявся Тiм. Але комизитись не став, дав себе поставити як треба й сфотографувати свою усмiшку ще тричi.

Пiсля четвертого, останнього, знiмка Тiм був уже такий стомлений i замлiлий вiд позування, що йому здавалося, нiби вiн простояв не менш як годину. Вiн i гадки не мав, що з тiєї пiвгодини, на яку вiн позичав смiх, минуло всього двi хвилини. I ще невтямки було йому, чого це барон i далi ховається пiд своєю хусткою. Тому вiн пiдiйшов ближче, вiдкинув ту хустку й смiючися спитав:

- Може, ви там уже потихеньку маргарин робите, бароне?

Та смiх завмер на його устах, коли на нього знизу вгору глянуло зле тонкогубе обличчя в темних окулярах - обличчя картатого пана з iподрому!

Тiм зрозумiв, що то його отуманив власний смiх. Цей чоловiк не вiддасть йому того смiху по-доброму! Цей чоловiк страшний.

Та смiх iще раз пiдманив хлопця, бо аж пiдпирав йому пiд горло, i Тiм глузливо вигукнув:

- Годi вам гратися в чорта, бароне! Дограли ви свою гру! Бiльше ви мене не побачите!

I метнувся до скляних дверей. Розчинив їх i, як був у старому светрi, вибiг пiд рясний дощ на паркову терасу.

Хоч барон i не гнався за ним, Тiм помчав мов шалений вузенькою алейкою помiж високими живоплотами з пiдстриженого тису. Ця алейка вивела його в другу, та - в третю, в четверту, i так без кiнця.

Тiм звертав то праворуч, то лiворуч, упирався враз у густу непроглядну зелену стiну, вертавсь назад, знову опинявсь у глухому кутку, ще раз вертався, витирав руками дощову воду з очей - i врештi зовсiм заблудився в цих чудернацьких алейках, що мали вхiд, та, здавалось, не мали виходу.

Раптом хлопець якось обважнiв, немов руки й ноги йому налилися оловом. Вiн просто фiзично вiдчував, як смiх залишає його. Стояв, мокрий, мiж мокрими зеленими стiнами своєї в'язницi, мов скутий. А дощ ляпотiв по калюжах бiля його нiг. Сама вода, патьоки, краплi, плюскiт - великий нескiнченний плач довкола, а посерединi - зовсiм маленький Тiм зi своїм поважним, сумним обличчям. Та враз смiх його вернувся знову - знайомий дзвiнкий смiх iз кумедним "iк!" на кiнцi. Тiм i сам не знав: чи то засмiявся вiн, чи смiх ховається в тисових живоплотах?

Та все було куди простiше: за Тiмовою спиною стояв Троч.

- Ви попали в так званий лабiринт, пане Талер. Ходiмо, я вас виведу.

Тiм покiрливо дав бароновi руку, в павiльйонi покiрливо дозволив витерти себе й перевдягти, а тодi покiрливо пiшов до замку зi слугою, що нiс над ним парасольку.

Тiльки в своїй кiмнатi вiн помалу опам'ятався. Та цього разу сльози не дали йому полегкостi. Цього разу його пойняла холодна лють. Ухопивши червоний келих на тонкiй нiжцi, що стояв на полицi, вiн роздушив його з такою злiстю, що порiзав до кровi руки. Кинувши скалки просто додолу, вiн смикнув за гаптований пас вiд дзвоника, а коли прийшов слуга - мовчки показав скривавленою рукою на червонi скалки. Слуга прибрав їх, обмив i перев'язав Тiмовi руку, а тодi вперше за всi днi промовив чотири слова:

- Моя не шпиг, пане!

- А я звiдки знаю? Може, не шпиг, а може, й шпиг, - вiдказав Тiм. - Та спасибi вам i за вашу приязнь.

Увiйшов Салех-бей i вислав слугу з кiмнати. Тодi втупив очi в Тiмову руку:

- Ти не пiдписав угоди? Щось трапилось?

- Нiчого страшного, Салех-бею. Угоду я пiдписав.

- А де ручка?

- Отут у кишенi. Вiзьмiть її, будь ласка, самi.

Старий дiстав ручку в нього з кишенi, й Тiм спитав:

- А що це за ручка?

- В нiй таке чорнило, що помалу вицвiтає, аж поки зникне зовсiм. I коли наше товариство за рiк оголосить випуск на ринок маргарину "Тiм Талер", на угодi, що лежатиме в сейфi, твого пiдпису не буде. I ти тодi можеш не дозволити продавати маргарин. Але зроби це аж тодi, як про маргарин стане вiдомо на весь свiт.

- I товариство тодi полетить димом догори?

Старий засмiявся.

- Нi, синку, не полетить, для цього воно все ж надто тривке. Але воно зазнає величезних збиткiв. Поки пiдготують нову марку, конкуренти ж не спатимуть. Згодом наше товариство однаково матиме величезний зиск iз маркового маргарину, але цiлком завоювати ринок уже не зможе нiколи.

Салех-бей сiв на канапi бiля вiкна й задививсь надвiр, у дощ. Не повертаючи голови, вiн промовив:

- Я не знаю, чи пощастить коли нам iз тобою перехитрити барона. Вiн хитрiший за нас обох разом. I все ж я спробую допомогти тобi. Барон, здається, вiдучив тебе смiятись; а менi б хотiлося, щоб ти навчився знову.

Зляканий Тiм хотiв був щось вiдказати, та Салех-бей вiдмахнувся:

- Краще мовчи, синку. Але й не покладай великих надiй на мою помiч. Смiх, Тiме, це не крам на продаж, як, скажiмо, маргарин. Хто ним торгує., той чинить необачно. Смiху не можна виторгувати. Його можна тiльки заслужити.

Задзеленчав телефон. Глянувши на перев'язану Тiмову руку, Салех-бей пiдiйшов до столика, взяв трубку, вiдповiв, послухав, тодi прикрив мiкрофон долонею й сказав:

- Якийсь чоловiк iз Гамбурга хоче говорити з тобою. Каже, дуже важлива справа.

Тiм змiркував умить: вiн же пообiцяв Трочевi цiлий рiк не шукати зв'язку зi своїми гамбурзькими друзями, i коли не дотримає обiцянки, з паном Рiкертом може статися щось лихе. Отже, Тiм повинен поки що зректися свого давнього друга задля його ж добра. Тому хлопець приклав пальця до вуст, i Салех-бей мовив у телефон:

- Пан Талер уже поїхав.

I якось нерiшуче поклав трубку.

Скоро вiн пiшов, а хлопець став бiля вiкна й довго дивився надвiр. За вiкном невпинно, рiвно лив дощ.

Тiм думав про те, що за рiк стане власником гамбурзького пароплавства i подарує його пановi Рiкертовi: за рiк Тiмiв зниклий пiдпис на угодi наробить розруху в маргариновому царствi; за рiк вiн побачить Крешимира й Джоннi, пана Рiкерта i його матусю; за рiк...

Хлопець боявся навiть мрiяти про своє можливе щастя. Але вiн мав надiю на нього. Вiн мав також надiю, що вiдбуде ту цiлорiчну подорож довкола свiту вдвох iз Трочем спокiйно й пристойно.

А надiя пiдносить прапори волi.

К н и г а ч е т в е р т а

П О В Е Р Н Е Н И Й С М I Х

Де людина смiється,

там кiнчається чортова влада

Панi Бебер

Двадцять сьомий аркуш

РIК У ПОЛЬОТI

Рiк подорожi був для Тiма роком у польотi. Той рiк почався в невеличкому двомоторному лiтаку їхньої фiрми, що на ньому хлопець iз бароном вiдлетiли до Стамбула. Летячи над горами, Тiм знову бачив унизу чоловiкiв i жiнок, що гнали гiрськими стежками своїх в'ючакiв. Але тi люди не були вже такi чуднi й чужi Тiмовi, як того першого разу, коли вiн їх побачив. Одiж їхня нагадувала вбрання Салех-бея та декого зi слуг у замку. I хоч Тiм зовсiм не знав тих людей, а проте вони йому подобалися. Вiн любив їх i спiвчував їм, так як i афганським гострiям.

У Стамбулi Тiм iз бароном перебули тиждень. Барон водив Тiма по мечетях та музеях, i подорож уже майже тiшила хлопця. Все, що скоїлося з ним у замку, на якийсь час вiдбило йому охоту ганятися за своїм смiхом. Та водночас хлопець плекав надiю, що за рiк усе стане iнакше. Думка про Салех-бея та гамбурзьких друзiв так заспокоювала його, що вiн по-справжньому вiрив, нiби пiсля тiєї подорожi його смiх сам упаде йому до рук, немов стигле яблуко з яблунi.

Та ця надiя таїла в собi й небезпеку: адже Тiм мiг облишити всякi спроби змiнити свою долю й змиритися з таким сумним становищем.

Однак Тiмова зовнiшня байдужiсть мала й перевагу: вона заспокоювала барона. Троч справдi почав думати, що Тiм змирився зi своєю долею, й уже не так пильно наглядав за хлопцем.

Iз тижня на тиждень, iз мiсяця на мiсяць вiн дужче й дужче впевнювався, що Тiмовi Талеровi дедалi бiльше подобається роль багатого спадкоємця i що хлопець уже не схоче помiняти життя нероби-мiльярдера нi на що, навiть на свiй веселий смiх.

I справдi, пiд час тiєї подорожi Тiм згадував свiй утрачений смiх рiдше, нiж доти. У розкiшних готелях бiля дуже багатих людей просто на заднiх лапках ходять. Коли директор такого готелю помiтить, що його багатий пожилець не любить смiятись, вмить уже вся прислуга вiд старшого швейцара й до покоївки знатиме, що поблизу цього пана смiятися не можна. I дiйсно, бiля нього нiхто нiколи не смiється.

Але ж свiт - навiть для дуже багатих людей - складається не з самих розкiшних готелiв. Навiть мiльярдерам iнодi потрiбне буває свiже повiтря. I завжди, виходячи погуляти, чи то сам, чи то вдвох iз бароном, Тiм помiчав, що весь свiт повний смiху.

Пiсля Стамбула вiн iще раз побачив Афiни. З Афiн поїхали до Рима, з Рима до Рiо-де-Жанейро, далi до Гонолулу, Сан-Францiско, Лос-Анджелеса, Чiкаго, Нью-Йорка. Звiдти - до Парижа, потiм до Амстердама, Копенгагена, Стокгольма, на Капрi, до Неаполя, на Тенерiф, у Каїр, у Кейптаун. Лiтали до Токiо, Гонконга, Сiнгапура, Бомбея. Тiм побачив московський Кремль, ленiнградськi мости, Варшаву й Прагу, Белград i Будапешт. I всюди, де приземлявся їхнiй лiтак, Тiм чув на вулицях всесвiтнiй смiх. Смiялися чистильники черевикiв у Белградi й хлопцi-газетярi в Рiо. Смiялися продавцi орхiдей у Гонолулу й продавщицi тюльпанiв у Амстердамi. Усмiхався стамбульський казаняр i багдадський водонос. На празьких мостах жартували й хихотiли так само, як i на ленiнградських. А в токiйському театрi плескали в долонi й реготали так самiсiньке, як у театрi на Бродвеї в Нью-Йорку. Смiх потрiбен людинi, як квiтцi сонце. Коли б смiх раптом вимер у всьому свiтi, людство обернулось би на велетенський зоопарк або на суспiльство ангелiв - поважне, велично-байдуже й нудне.

I Тiмовi, хоч який вiн був поважний на вигляд, дуже хотiлось знову навчитися смiятись. Хоч зовнi вiн здавався цiлком задоволеним, але радий був би стати жебраком у Нью-Йорку, якби це дало йому змогу прилучити й свiй голос до всесвiтнього реготу.

Але Тiмiв смiх Тiмовi не належав. Поруч нього, часом за кiлька крокiв, iнша людина смiялася його заливистим дитячим смiхом. I Тiм от яке лихо! - за той рiк майже звик до цього. Притерпiвся й дбав зовсiм про iнше. Вiн учився. Учився всього, що повинна вмiти й знати так звана "свiтська людина". Вiн уже вмiв вельми зграбно їсти омари, фазанiв, кав'яр; умiв ковтати устрицi й вiдкорковувати пляшки з шампанським; найпоширенiшi вислови чемностi вiд "дуже радий познайомитись" до "не для мене велика честь" умiв сказати тринадцятьма мовами; знав, кому й скiльки треба давати "на чай" у всiх найрозкiшнiших готелях свiту; вмiв не готуючись виголошувати невеличкi промови й звертатися за всiма правилами до графiв, герцогiв та князiв; знав, до яких шкарпеток яка краватка пасує; знав, що по шостiй годинi вечора не годиться носити жовтi черевики, а тiльки чорнi (афте сiкс но браун, як сказав би англiєць); дiзнався, що, пiднiмаючи чашку з чаєм, не слiд вiдставляти мiзинець; мимохiдь, без словникiв, навчився трохи говорити по-французькому, по-англiйському й по-iталiйському; навчився вдавати зацiкавленого, коли насправдi тобi нудно; навчився грати в тенiс, кермувати яхтою та автомобiлем i навiть лагодити мотор; i взагалi навчився прикидатися так добре, що барон був просто захоплений.

Хоч барон майже в кожному мiстi вiв якiсь таємнi переговори про маргарин, але Тiма на них не водив, дозволяв хлопцевi робити, що йому до вподоби. Лиш кiлька разiв довелось Тiмовi сходити з Трочем на банкети - або дуже визначнi (тодi репортери фотографували їх), або ж потрiбнi для фiрми. На таких банкетах Тiм познайомився з одним англiйським герцогом, що захищав афганських гострiїв, i з одним аргентiнським фабрикантом м'ясних консервiв, що боронив привiлеї англiйського дворянства.

Щодо питання про панiв i слуг - а Тiма в його новому становищi воно дуже цiкавило - в усьому свiтi, видимо, панувала велика плутанина. Найкращу вiдповiдь на нього почув Тiм вiд однiєї перекладачки в Москвi.

Катерина Павлiвна - так звали ту дiвчину - обiдала з бароном i Тiмом у готелi "Москва". Нахилившись над своїм смаженим курчам, барон глузливо зауважив:

- Ви, комунiсти, вiрите у вселюдську рiвнiсть, Катерино Павлiвно. Але ж це безглуздя.

Катерина Павлiвна всмiхнулась i показала на смажене курча:

- Якби оцей пiвник був iще живий, я б нiколи не стала вимагати вiд нього, щоб вiн нiс яйця. Нехай би вiн собi правив курником, бо на це тiльки вiн i здатен!

Вiдповiдь була й розумна, й дотепна. Барон гучно зареготав i вигукнув:

- Отже, ви вiрите в панiв вiд природи, Катерино Павлiвно!

- Трошечки вiрю, бароне. По-моєму, буває в людей вiд природи своєрiдний хист до керування, командування, органiзаторства чи як хочете називайте. Однак я не вiрю, що цим хистом надiленi тiльки королi, князi та багатi спадкоємцi. Такi таланти можуть вирости i в моєму передмiстi, й навпаки, в багатьох пишних палацах вони не виростають. Ось цей юнак, наприклад, - Катерина Павлiвна показала на Тiма, - колись має правити вашим королiвством пароплавiв, родзинок та масла. Але я боюся, що вiн занадто великодушний для такої справи!

- Може, й так, - буркнув Троч i урвав розмову. Але Тiмовi вона ще довго не йшла з думки. Тiм зовсiм не образився на Катерину Павлiвну, бо знав, що вона каже правду: адже вiн був хлопець розумний i не чванько. (А до того ж уже доходив вiку, коли людина починає пiзнавати сама себе.)

За календарем Тiм пiд час своєї подорожi постаршав на рiк. Йому скоро мало сповнитися шiстнадцять. Але подорослiшав вiн рокiв на п'ять чи шiсть. I пiдрiс дуже, та й обличчям виглядав уже на двадцятирiчного.

За той рiк Тiм майже три рази облетiв у лiтаку довкола свiту. Але не тiльки в лiтаку, а й у життi вiн весь час був високо вгорi, нiби на вершинах, де й дихати легше, й видно далi, нiж у долинi.

Сказати, що Тiм почував себе кепсько на тiй захмарнiй височинi, це була б неправда. Адже жилося там легко. (Надто людинi, що не вмiє смiятися.) А крiм того, кмiтливий хлопець мiг там багато чого дiзнатися й навчитись.

Але крамничка панi Бебер, де пахло хлiбом та свiжими млинцями, цей невеликий копiйчаний свiт балакучих сусiдок, ця коробочка з плiтками, вимощена по стiнах присмаглими хлiбинами, була йому незрiвнянно милiша за готель "Пальмаро" чи месопотамський замок.

Треба зазначити, що барон чомусь обминав Тiмове рiдне мiсто десятою дорогою. Кiлька разiв Тiм просив його заїхати туди, але Троч, нi разу не вiдмовивши Тiмовi навпростець, удавав, нiби не почув, або ж вигадував якiсь невiдкладнi наради в iнших мiстах.

Наприкiнцi того року подорожування Тiмовi стало страшенно важко удавати з себе спокiйного та грати перед бароном роль задоволеного багатого спадкоємця. I що ближче надходив його день народження, то неспокiйнiший вiн ставав. Коли Троч тепер смiявся при Тiмовi, хлопця аж трусило. Якось уночi в одному брюссельському готелi йому приснилась та його нескiнчена телефонна розмова з паном Рiкертом у Трочевому замку. Як вiн прокинувся, вона ще лунала йому в головi, й вiн виразно пригадав пановi Рiкертовi слова: "Крешимир знає..."

Що знає Крешимир? Як вiдiбрати в барона Тiмiв смiх? Хлопець чесно дотримувався обiцянки не шукати нiякого зв'язку зi своїми гамбурзькими друзями. Але йому несила було дiждатись кiнця того року, коли термiн обiцянки мине.

За кiлька днiв перед Тiмовими iменинами вони полетiли до Лондона, де Тiм при бароновi одержав iз рук мiстера Пеннi пакет акцiй. То була бiльша частина гамбурзького пароплавства.

Мiстер Пеннi тим часом уже довiдався, що Троч прочитав на вимочцi його таємну умову з Тiмом Талером. Спершу англiйцевi було дуже нiяково, проте скоро вiн заспокоївся. Адже ж однаково барон про все дiзнається, коли надiйде час передавати акцiї.

В лiтаку, що нарештi мчав Тiма до Гамбурга, хлопець спитав барона:

- А ви розмовляли з мiстером Пеннi так само приязно й чемно, як i перше. Хiба ви не сердитесь на нього за те, що вiн поза вашою спиною вiдкупив у мене контрольнi акцiї?

Троч лунко зареготав:

- Любий мiй пане Талер, таж я на мiсцi Пеннi зробив би так самiсiнької Чого ж я маю на нього сердитись? Боротьба за контрольнi акцiї, що їх я тепер маю найбiльше, провадиться потай весь час. Але через те ми ж не видряпуємо один одному очей! Ми як та левина сiм'я: коли трапиться здобич, леви погризуться трошки, дiлячи її, й найстаршому левовi - цебто менi - дiстанеться найбiльша пайка. Та як тiльки здобич подiлено - ми знову одна сiм'я, i нiхто нас не розцурає.

- I Салех-бей такий самий? - тихо спитав хлопець.

- Салех-бей - це, можливо, виняток, пане Талер, - спокiйно вiдповiв Троч. - Вiн вважає себе за неймовiрно хитрого, а насправдi вiн дуже наївний. Часом нас це дратує, але здебiльшого смiшить. I ми, можна сказати, навiть любимо його.

- Але ж армiя в Пiвденнiй Америцi... - мимохiть прохопився Тiм.

- Та так звана армiя, пане Талер, складається наполовину з наших людей. А зброя, що Салех-бей купує для них за свої власнi грошi, походить iз наших складiв. Таким чином, Салех-беєвi грошi повертаються до нашої фiрми. Виходить наче кругообiг води в природi. I тi грошi, що їх Салех-бей витрачає проти нас у Афганiстанi, теж майже всi повертаються в нашу касу.

- А навiщо тодi ви прийняли Салех-бея до вашої фiрми? Тiльки тому, що вiн однаково добре вмiє ладнати з буддiйцями й магометанами?

- Не тiльки тому, пане Талер. Його дуже шанують у всьому свiтi. Однi - за те, що вiн захищає бiдних i пригноблених, другi - за те, що вiн старшина релiгiйної секти й сам побожний чоловiк. А я, наприклад, шаную його за надзвичайно мудрi погляди щодо чорта, - усмiхаючись пояснив Троч.

- Ну, а як там марковий маргарин? - нiбито зовсiм не до речi спитав Тiм. Але барон дуже добре зрозумiв його.

- Салех-беєва спроба поламати наш маргариновi плани - така сама наївна вигадка.

Тiмове серце забилося швидше. Невже Троч знає, що Тiм пiдписав угоду Салех-беєвим невидимим чорнилом? Спитати про те хлопець не важився. Та барон однаково вiдповiв на його думку:

- В тiй ручцi, пане Талере, що нею ви пiдписалися, було, певна рiч, звичайнiсiньке чорнило. Один iз слуг у Салех-беєвому домi - моя людина. Вiн вчасно замiнив чорнило. Та коли б ваш пiдпис навiть зник з угоди, однаково лишився 6 пiдпис вашого опiкуна. Бо я ж пiдписав кожного примiрника двiчi: раз за товариство, а другий - як ваш опiкун.

Тiм не сказав нiчого. Вiн дививсь у вiконечко вниз, на землю. Там удалинi вже видно було високi будинки - певне, гамбурзькi.

Йому так хотiлось опинитися там, у мiстi, десь на вулицi звичайним, нiкому не вiдомим хлопцем. Велика комерцiя була понад його силу.

Тiм знав, що зможе повернути собi смiх, тiльки спустившись iз захмарної височини додолу. Вiн думав про Джоннi, Крешимира, пана Рiкерта. Пiслязавтра вiн матиме право зустрiтися з ними...

Коли вони ще в Гамбурзi. I коли вони ще живi.

Двадцять восьмий аркуш

ЗУСТРIЧ БЕЗ ОБIЙМIВ

Коли вони з Трочем де-небудь виходили зi свого лiтака, барон звичайно пропускав хлопця вперед, бо на аеродромi їх здебiльшого чекали репортери. Але тут, на гамбурзькому аеродромi Фюльсбютель, барон вийшов iз лiтака перший. I нiхто на них не чекав: нi газетярi, нi фотографи. Навiть директор якого-небудь їхнього пiдприємства не зустрiв їх. Однак фiрма привiтала їх величезним плакатом на стiнi митницi:

-------------------------------------

| ПАЛЬМАРО |

| Перший у свiтi марковий маргарин |

| Дешевий, як маргарин, i смачний, |

| як масло |

| Для смаження, в печиво, в страву |

| й на бутерброди |

-------------------------------------

Тiм подивився спершу на плакат, потiм на барона.

- Вас дивує назва маргарину, пане Талер? Розумiєте, за цей час ми з'ясували, що назва "Тiм Талер" не скрiзь буде зручна. Багатьма мовами ваше iм'я важко написати. Крiм того, в Африцi краще сприйняли 6 плакати з усмiхненим обличчям чорного хлопця, а не бiлого. Та й зворушлива казочка про бiдного хлопчика не завжди доречна, бо ж наш маргарин купуватимуть не самi бiдняки.

Тим часом вони пройшли митницю, де на Тiмовi й Трочевi валiзи без довгої мороки поставили крейдою хрестики. Надворi барон пiдкликав таксi. Тiм здивувався: їх не чекала машина їхньої фiрми. А коли автомобiль рушив, хлопець побачив у дзеркальце одного з генуезьких детективiв, що марно оглядався довкола, шукаючи таксi й для себе.

У машинi Троч повiв далi:

- Ми назвали наш маргарин "Пальмаро", бо ця назва легко вимовляється майже всiма мовами свiту. Та й пальму знають усi. На пiвночi про неї мрiють, на пiвднi вона росте в кожного бiля порога.

- То, виходить, Салех-беєва ручка в кожному разi була марна, бароне?

Троч кивнув головою. Потiм нахилився до шофера й звелiв:

- Через центр не їдьте.

Шофер теж мовчки кивнув головою. Барон знову вiдхилився назад i спитав:

- А що ви хочете зробити з акцiями гамбурзького пароплавства, пане Талер?

- Я подарую пароплавство пановi Рiкертовi, бароне. - I Тiм, силкуючись говорити спокiйно та холодно, пояснив: - Тодi мене бiльше не гризтиме сумлiння, що через мене вiн утратив посаду.

Шофер, видно, черкнув колесом узбiччя тротуару, бо машину труснуло.

- Правуйте уважнiше, стонадцять чортiв! - вигукнув обурено Троч.

- Вибачте, - буркнув шофер. I Тiмовi раптом здалося, що вiн уже десь чув той голос. Вiн скоса поглянув у дзеркальце на шоферове обличчя, але його майже зовсiм закривали великi вуса, темнi окуляри та насунутий низько на лоба кашкет.

Поруч хлопця раптом пролунав заливистий смiх i урвався на кумедному "iк!"

- Ви й досi не маєте правдивого уявлення про наше товариство, сказав барон. - Ви не можете просто так нi сiло нi впало подарувати наше гамбурзьке пароплавство пановi Рiкертовi, пане Талер.

- А чому?

- Бо ви з вашими акцiями тiльки так званий пайовик без голосу. Правда, бiльша частина чистого прибутку вiд пароплавства йде до вашої кишенi: але всi справи й надалi вирiшуватиме керiвна рада товариства, власники контрольних акцiй, цебто я, мiстер Пеннi, сеньйор ван дер Толен i Салех-бей.

- Отже, як пан Рiкерт повернеться на директорську посаду, ви могтимете будь-коли звiльнити його знову?

- Авжеж.

Водiй зменшив швидкiсть, закашлявся: вiн, видно, був застуджений.

Тiм замислено-замислено вiдвернувся до вiкна. Машина їхала тихою, гарною вулицею понад Альстером. Але Тiм нiчого не бачив.

- Слухайте, бароне...

- Що, пане Талер?

- Вам дуже потрiбнi тi акцiї пароплавства?

Троч допитливо глянув на Тiма. Та хлопець i бровою не моргнув. Спереду вже долинало гудiння моторiв на пожвавленiшiй вулицi.

Нарештi барон вiдповiв начебто недбало - а недбалiстю, як Тiм добре знав, Троч приховував своє хвилювання:

- Це пароплавство - невеличка коштовна перлина, що її ще бракує в коронi мого морського королiвства. Сама собою вона не дуже й цiнна, але, як то кажуть, було б гарне заокруглення.

Коли барон отак пересипав свою мову непотрiбними прикрасами, це свiдчило, що вiн дуже зацiкавлений справою. Тiмовi це було вiдомо, й тому вiн не сказав нiчого, а став чекати дальшого запитання. I дочекався:

- А що ви хочете за акцiї, пане Талер?

Вiдповiдь у Тiма була готова давно. Проте вiн удав, нiби ще обмiрковує її. Аж за хвилину вiдказав:

- Дайте менi за них невелике, але солiдне пароплавство в Гамбурзi, що не належить вашому товариству.

- Невже ви хочете конкурувати зi мною, пане Талер? Ви ж самi собi шкодитимете.

- Нi, я маю на увазi таке пароплавство, що до нього нашiй фiрмi нема нiякого дiла. Прибережне абощо.

Барон нахилився до шофера:

- Яке, по-вашому, пароплавство каботажної плавби в Гамбурзi найприбутковiше?

Шофер замислився на хвильку, потiм вiдповiв:

- ПГГ, "Пасажирська лiнiя Гамбург - Гельголанд". Шiсть пароплавiв ходять весь рiк. Власники - сiм'я Денкерiв.

- А де можна знайти пана Денкера?

Шофер поглянув на годинника.

- Зараз пан Денкер у своїй конторi. В порту, на шостому причалi.

- Везiть нас до шостого причалу й почекайте нас там. Заплатити вам зараз?

- Не треба, - буркнув шофер, i Тiмовi голос його знову здався якимсь знайомим.

Недалеко вiд порту таксi затрималося перед свiтлофором. Перед Тiмовими очима на сизо-блакитному вересневому небi чiтким рисунком iз прямовисних лiнiй чорнiли щогли та крани. Хоч шибки в машинi були всi попiднiманi, однак Тiмовi виразно вчувалися портовi запахи солi, смоли, трухлого дерева.

Тi зродженi уявою запахи розбудили цiлий натовп спогадiв, У цьому порту вiн напав на баронiв слiд, у цьому порту почалася його гонитва за своїм смiхом, гонитва непрохiдними хащами, марне полювання.

I ось Тiм повернувся до вихiдної точки. Те, чого не спромiгся вполювати сам, вiн сподiвався тепер добути з допомогою своїх друзiв.

Один кран пiдняв високо в повiтря великий ящик iз намальованою на ньому пальмою. Хлопець тiльки ковзнув по тiй пальмi поглядом: вiн пас очима людей на тротуарах, сподiваючись побачити серед них Джоннi, Крешимира або пана Рiкерта. Адже в його пам'ятi їхнi образи зливалися з цiєю картиною - щоглами, кранами, з оцим лiсом, над яким цвiли вимпели. Але нiкого зi своїх друзiв Тiм не побачив. Вiн не знав навiть, чи знайде їх взагалi. На серцi в нього було важко. I коли таксi рушило, самий лиш рух дав хлопцевi якусь полегкiсть.

Барон теж мовчки розглядав порт, поки машина стояла перед свiтлофором. Але вiн нi про що не мрiяв, а пильно дивився на великий ящик iз намальованою пальмою. Вiн знав, що то вивантажують маргарин "Пальмаро".

Далi думки обох пасажирiв таксi перескочили на пароплавство, що його вони збиралися купити, на "Пасажирську лiнiю Гамбург Гельголанд". Трочеву думку можна було передати двома словами: вигiдна справа.

Тiмовi думки й почуття були складнiшi. Пригнiченiсть пом'якшувала йому надiя, а надiю тiснив таємний страх. Самому йому те пароплавство було не потрiбне: його цiкавило в усьому свiтi лиш одне: його смiх, його воля. Але вiн повинен був якось вистояти в тому паперовому бою за багатство, що його називають комерцiйною справою. Коли сам вiн з усього свого багатства не зможе взяти нiчого в нове життя, то нехай хоч його друзi матимуть якусь користь. Це пароплавство буде знаком Тiмової вдячностi - коли вiн справдi одержить те, за що хоче дякувати їм.

Таксi зупинилось бiля шостого причалу. Троч iз Тiмом вийшли з нього й пiшли до контори ПГГ, де старий пан Денкер, власник пароплавства, на превелике їхнє здивування, трохи не кинувся їх обнiмати.

- Слово честi, дивний збiг, панове, - сказав вiн. - Я оце саме сушу собi голову, як продати моє пароплавство, а тут як iз неба падаєте ви й хочете купити його. Диво дивне, справдi!

Пан Денкер, напевне, так не дивувався б, якби вiн упiзнав шофера таксi, що чекав бiля причалу на Тiма й барона. Та, на щастя, пан Денкер того шофера не бачив. А хоч би й побачив, то навряд чи впiзнав би його - так само, як i Тiм.

А той шофер, сидячи в машинi, обережними пальцями обмацував свої вуса й час вiд часу поглядав у дзеркальце назад. Там, метрiв за сто вiд його машини, зупинилося ще одне таксi, але пасажир так i лишився сидiти в машинi.

Десь за годину барон iз Тiмом вийшли з пайової Денкерової контори, випивши там по три чарочки й уклавши так звану попередню угоду. Остаточна угода мала бути укладена другого дня.

Шофер у таксi вдавав, нiби спить. Троч, що був у доброму гуморi, сам вiдчинив собi дверцята. Тiм сiв у машину з другого боку. Аж тодi шофер буцiмто прокинувся. Вiн дуже добре вдав несподiвано розбудженого. Коли барон сказав йому їхати до готелю "Зима й лiто", вiн навiть заникався цiлком природно, вiдповiдаючи.

- Ви, мабуть, знали, що це пароплавство продається? - спитав його Троч, як машина виїхала з порту.

- Нi, не знав, - вiдказав шофер. - Але диво не велике. Пан Денкер уже не молоденький, пiдупав на силi, а дочки його, певне, вимагають своєї частки грiшми. Не хочуть морочитися з пароплавством, це для них надто брудне дiло. А вас, дозвольте спитати, зацiкавило ПГГ?

Барон, iще в чудовому гуморi, вiдповiв:

- Воно вже моє.

- Грiм побий, швиденько ж ви впорались! Це як у казцi "Липкохвiст", коли знаєте: тiльки доторкнись, i вже прилип.

Швидкий шоферiв погляд у дзеркальцi ковзнув по Тiмовому обличчi. По тих шоферових словах воно зразу ж пересмикнулось, а тодi застигло, мов кам'яне. Як часто хлопець ховав за тiєю кам'яною мiною страшенну схвильованiсть!

Хвилювання те було зрозумiле: шофер нарештi розкрив себе перед Тiмом. Розкрив натяком, зовсiм невинним для барокових вух, - натяком на казку "Липкохвiст", що в нiй королiвна навчилася смiятись. Того знаку Тiм потай дожидав весь час - знаку, що його друзi пильнують.

"Липкохвiст"! Перший сигнал до початку ловiв.

Тепер Тiм точно знав, хто такий цей шофер. Щось пiдкотилося хлопцевi з живота до горла - не смiх, а те, що не дає вимовити слова. Те, що звичайно називають клубком у горлi.

Таксi тим часом звернуло до Альстеру й зупинилося перед готелем. Водiй вийшов i вiдчинив дверцята. Вiн уперше показавсь на весь свiй неабиякий зрiст. Тепер у Тiма вже не лишилося нiякого сумнiву, хто це такий.

Коли барон розплатився й рушив до готельних дверей, Тiм насилу втримався, щоб не кинутись тому здоровиловi на шию. Захриплий вiд хвилювання, шепнув вiн: "Джоннi!"

Шофер скинув темнi окуляри, глянув хлопцевi в вiчi й голосно сказав:

- До побачення, паничу! - I подав Тiмовi руку. Потiм знову начепив окуляри, сiв у свою машину й поїхав.

А Тiм вiдчув у своїй жменi невеличкий папiрець, манюсiньку записочку. Та хоч який той папiрець був нiкчемний, а з ним: хлопець ураз вiдчув себе багатшим, нiж з усiма акцiями товариства барона Троча - навiть iз контрольними.

Майже щасливий, рушив вiн за Трочем до готелю. Там, у вестибюлi, вже йшов їм назустрiч директор, широко розгорнувши руки.

"Пане бароне, яка честь!" - нiби промовляли тi руки. Та перше нiж директор устиг виповiсти свою радiсть i словами, барон приклав пальця до вуст.

- Будь ласка, без галасу. Ми приїхали iнкогнiто. Мiстер Браун iз сином, лондонськi комерсанти.

Директоровi руки зразу опали. Вiн чемно й стримано вклонився.

- Ез ю лайк iт, мiсте Браун! Йо бегiдж iз олредi гiе! - цебто: "Як вам завгодно, мiстере Браун! Вашi речi вже прибули".

Уся та сценка видалась Тiмовi надзвичайно кумедною.

Вiн ладен був навiть директора обняти - так ураз вiдмiнила для нього свiт ота невеличка записочка.

Але Тiм нiкого не обняв i не засмiявся. Та й як би вiн мiг засмiятись? Вiн тiльки промовив спокiйно й чемно, як уже звик за довгi невеселi роки:

- Сенк'ю верi мач! ("Дуже дякую!")

Двадцять дев'ятий аркуш

ЗАБУТI ОБЛИЧЧЯ

Подорожуючи довкола свiту, Тiм помалу звик, що їх весь час охороняють детективи. Тi детективи робили своє дiло скромно й непомiтно. Кiлька разiв хлопцевi впадали в очi двоє знайомих добродiїв iз Генуї, але не потривожили вони його бiльше нi разу, бо ж вiн пiд час подорожi удавав слухняного Трочевого супутника. Але тепер, коли в Тiма в кишенi лежала коштовна записка, йому за кожною складкою портьєри ввижався детектив. Вiн не мiг наважитися вийняти з кишенi ту записочку й прочитати. Та й маскування Джоннi свiдчило, що за Тiмовими друзями стежать так само, як i за ним.

Нарештi, коли барон лiг на часинку спочити, хлопець зайшов до ванної кiмнати при своєму номерi, засунув дверi на засув, сiв на край обличкованої блакитними кахлями ванни й вийняв записочку з кишенi.

Папiрець був не бiльший, нiж складенi докупи чотири поштовi марки. Один бiк його списано дрiбнесенькими лiтерами. Такого дрiбного письма хлопець не мiг прочитати простим оком. Треба було десь узяти збiльшувальне скло.

Але де його взяти? Ховаючи записочку в кишеню, Тiм мiркував: коли вiн попросить кого-небудь iз слуг у готелi добути лупу, детективи про те дiзнаються. Коли вiн сам купить її в крамницi, детектив потiм може спитати в продавця, що хлопець купив. То як же непомiтно дiстати лупу?

Раптом Тiм почув, що до номера хтось постукав, тодi вiдчинив дверi й увiйшов. Подумавши, що то барон, хлопець задля обережностi спустив воду, потiм якомога тихiше вiдсунув засув i повернувся до вiтальнi.

Посеред неї стояв круглий стiл, а навколо столу - четверо крiсел. У крiслi якраз навпроти дверей, що ними ввiйшов Тiм, сидiла, нахилившись уперед, лiтня, густо нафарбована жiнка в крикливо-барвистому, зовсiм дiвочому вбраннi. Коси її, схожi на солому, були накрученi кучериками. А поряд неї сидiв блiдий довготелесий парубiйко, що мав замiсть нормальної краватки яскравого, надмiру великого "метелика". Тiмовi зненацька запахло перцем, кмином та ганусом.

На мачуху й Ервiна тi гостi були схожi зовсiм мало. Але то були вони.

Тiм безмовно застиг у дверях. Цих облич вiн не сподiвався побачити. Упiзнав вiн їх усього за одну мить, але давнi, знайомi риси розгледiв у тих обличчях не зразу. I вперше в життi вiн побачив, якi вони дурнi, тi обличчя.

У вухах йому залунали батьковi слова! "Бiйся дуростi, коли вона не добродушна..." I вiн уперше збагнув те, про що малим тiльки здогадувався невиразно. Вiн зрозумiв, що тiльки завдяки татковi вiн не розучився смiятись iще зовсiм малим.

Тiмовi набiгли на очi сльози - не вiд зворушення, а вiд пильного погляду. Мачушине обличчя розпливлось, i натомiсть випливло iнше обличчя тiєї, що дала йому смiх, обличчя його рiдної матусi. Чорнi кучерi, блискучi чорнi очi, свiтло-смаглява барва шкiри, ямочки в кутиках уст.

I ще одне збагнув Тiм у ту хвилину: вiн так уподобав картини в генуезькому палацi через те, що несвiдомо впiзнав у них знайоме. З кожного iталiйського портрета дивилось на нього матусине обличчя. Кожен той портрет показував Тiмовi його минуле i - треба сподiватися - його майбутнє.

Мачуха, вгледiвши Тiма, схопилась, подибала до нього й почепилася йому на шию. Тiм, збентежений спогадами про матiр, зопалу трохи не обняв мачуху. Але вiн був уже не той бiдний малий хлопчик, що колись. Вiн навчився опановувати збентеження й не боятись незрозумiлого. Тому вiн мовчки, лагiдно, однак рiшуче вiдiпхнув мачуху вiд себе. I вона скорилася. Схлипнула, подрiботiла назад до столу, де лежала її сумочка, видобула хусточку й почала вимочувати нею штучнi вiї.

Аж тодi пiдвiвся й Ервiн. Недбало пiдiйшовши до зведеного брата, подав йому м'яку безсилу руку й промовив:

- Здоров, Тiме!

- Здоров, Ервiне!

Сказати бiльше вони не встигли, бо дверi розчинились - вбiг задиханий барон.

- Що це за люди?

Звичайно, Троч здогадався зразу, що це за люди, i Тiм це бачив. Однак вiн гречно вiдрекомендував бароновi своїх непроханих гостей:

- Дозвольте, бароне, познайомити вас iз моєю мачухою, панi Талер. А це мiй зведений брат Ервiн.

Тодi пiдкреслено поважно, завченим красивим рухом показав мачусi на свого опiкуна:

- Барон Троч.

Мачуха пiднесла праву руку майже пiд носа Трочевi, видно, сподiваючись, що вiн поцiлує їй ту руку, й прощебетала:

- Дуже приємно, пане бароне!

Однак Троч не звернув на руку нiякої уваги.

- Облишмо комедiю, панi Талер. Вам же, здається, взагалi не щастить iз театром.

Мачуха була вже роззявила рота, щоб ображено огризнутися, та похопилась i змiнила тактику. Вона обернулась до Тiма, подивилась на нього з солодким виразом на своєму кислому виду, ступила крок назад i сказала:

- А з тебе став справжнiй джентльмен, синочку! Я дуже пишаюся тобою. Ми ж про тебе все читали в газетах, правда, Ервiне?

Її син iз видимою досадою гмукнув собi пiд носа: "Угу". Вiн, видно, ставився до матерi так само, як i давнiше. Мазаний, розпещений i водночас прикутий до неї, - бо сам вiн не вмiв добувати собi в життi те, чого хотiв, - Ервiн при людях соромився своєї матерi. Вiн визискував її тваринну любов, але не терпiв її самої.

Тепер Тiм був радий, що мачуха не любила i його так, як свого мазунчика. Бо така любов зламала б його силу, i вiн не змiг би витримати того пекла, що в ньому жив стiльки рокiв.

Тiмовi та зустрiч була дуже доречна й корисна. Iз свого вбогого завулка вiн пiднявся звивистими шляхами на високу гору, в захмарну височiнь, i тепер бачив початок свого шляху далеко-далеко внизу. I ще вiн побачив, що мачуха з Ервiном лишаються там, де й були, i не пiднялись нi на крок вище. Хоч вони стояли в нього перед очима, в його номерi в готелi "Зима й лiто", та були вiд нього такi далекi, що вiн насилу чув їхнi голоси.

Мачуха якраз говорила:

- Ми тепер лишимось назавжди з тобою, будемо дбати про тебе. Ти ж законний спадкоємець усiєї фiрми, а завтра тобi вийде шiстнадцять рокiв, i ти будеш...

- Iще нi в якому разi не повнолiтнiй! - перебив її барон.

Панi Талер рвучко повернула голову до Троча. В очах її спалахнув неприродний вогонь, що ото називають "гарячковим блиском". Тiм добре пам'ятав той вогонь. Але тепер вiн нагадував хлопцевi вологий блиск великих коров'ячих очей, що їх ми колись у дитинствi так боялись i що тепер здаються нам трiшечки дурнi й зовсiм-зовсiм не страшнi. "Нема гiршої бiди, як дурiсть", - подумав Тiм.

А Троч, насилу стримуючи усмiшку, тлумачив Тiмовiй мачусi, чому в шiстнадцять рокiв Тiм iще не буде повнолiтнiй.

- У вашiй країнi, панi Талер, хлопцi досягають повнолiття тiльки в двадцять один рiк, а отже, тiльки тодi спадщина переходить у їхнє цiлковите володiння. Ви, напевне, довiдалися, що я сам - громадянин країни, де чоловiк стає повнолiтнiм у шiстнадцять рокiв. Але вашого пасинка Тiма це зовсiм не стосується. Вiн пiдлягає законам вашої країни. I одержить спадщину тiльки в двадцять один рiк.

Мачуха не перебила барона анi словом. Тiльки повiки її ледь тремтiли та рука нервово м'яла хусточку. Аж ось вона обернулась до пасинка й спитала, насилу опанувавши своє хвилювання:

- А хiба ти не перейшов у баронове громадянство?

Тiм дививсь на неї зовсiм байдуже i навiть не розчув того запитання, бо задумався про своє. Вiн тiльки помiтив, що вона щось сказала, i, аби не здатись нечемою, показав їй на стiлець:

- Сядьмо, чого ж говорити стоячи.

Всi мовчки посiдали за стiл.

Тiм заклав ногу за ногу й сказав:

- Я нiколи не замислювався про те, хто ж тепер, власне, мiй опiкун. Коли барон... - вiн помовчав хвильку, - помер, було оголошено, що мiй опiкун - новий барон. Аж тепер менi спадає на думку, що на це потрiбна була згода моєї мачухи. Ви давали ту згоду чи...

Панi Талер знiтилася й промимрила:

- Ти знаєш, Тiме, ми в таку скруту попали, як ти вiд нас пiшов... Нам дуже не щастило, i я...

- ...I панi Талер офiцiйно передала менi своє опiкунство, докiнчив за неї Троч, звертаючись до Тiма. - За значну суму грошей, що її вона витратила на купiвлю естрадного театру. А тепер той театр, видимо, збанкрутував.

- Але ж я не винна, просто часи тяжкi настали, - панi Талер схлипнула, а тодi заторохтiла без передиху, як колись:

- Язнающонемаюнiякихправ, алежвiнмоядитина, амитеперопинилисьiзсиномнавулицi, iя...

Цього разу її перебив Тiм:

- Якщо ви продали своє опiкунство, то боюся, що нiчого не можна вдiяти.

- Продала! Продала! Небудьтакийжорстокийтiме! Менежскрутазаставила!

- А скiльки грошей треба вам тепер?

- Хтожговоритьпрогро-шi? Мижтеперлишимосьiзто-бою, Тiме!

- Нi, - вiдповiв хлопець. - Ви зi мною не лишитесь. Я сподiваюся, що ми оце бачимось востаннє. Але якщо я можу допомогти вам грiшми, то радо це зроблю. Скiльки вам потрiбно?

- Тiльки за моєю згодою, - докинув барон. Але Тiм нiби й не почув його.

- Ой, Тiме! - мачуха знову роблено захлипала. - Ти ж тепер такий незмiрно багатий, то ж не годиться твоїм родичам жити в злиднях!

Барон трохи не зареготав, але схаменувся й затулив долонею рот: йому вчасно спало на думку, що цим людям - матерi й синовi - знайомий його смiх. Отож треба подбати, щоб вони нiколи не зустрiчалися з ним. А тому доведеться труснути капшуком. I вiн звернувся до жiнки:

- У мене, панi Талер, є на Ямайцi один пляжний заклад, досить прибутковий. Переважно для американських туристiв. Рiчний обiг шiстдесят тисяч доларiв. Ви ж знаєте, що Ямайка - це острiв вiчної весни. Ваше бунгало стоїть у пальмовому гаю над морем.

"Ти диви, барон наче з путiвника читає! - зчудовано подумав Тiм. - Виходить, вiн i так умiє!" - Проте хлопець добре помiтив, як Троч урвав свiй смiх, i зрозумiв, чому барон хоче здихатись цих людей. Тож Тiм не здивувався навiть, коли Троч пообiцяв їм квиток першого класу на пароплав.

Уже знову (чи ще й досi) хлипаючи, мачуха промовила:

- Ви такий добрий, пане бароне!

Ервiновi аж очi загорiлись на думку про Ямайку. Вiн заклiпав ними точнiсiнько, як мати.

- Зайдiть, будь ласка, до мого номера, там ми зразу владнаємо всю справу, - запропонував барон, пiдвiвся i з глузливою чемнiстю вiдчинив жiнцi дверi.

Панi Талер подрiботiла за ним, та вчасно згадала про пасинка, обернулась до нього й сказала:

- Ти ж нас не забудеш, Тiме?

- По-моєму, я вас уже забув, - вiдказав Тiм пiвголосом. Тодi подав їй руку й сказав поважно: - Щасти вам на Ямайцi!

- Спасибi, спасибi, дитино моя! - вона кисло всмiхнулась i побiгла до дверей.

Ервiн також подав Тiмовi руку й хотiв був iти за матiр'ю. Але Тiм притримав його й шепнув:

- Добудь менi лупу й поклади пiд червоною лавкою над Альстером, навпроти готелю. Ось, на! - вiн вийняв iз кишенi жмут грошей i тицьнув у руку зведеному братовi.

Ервiн подививсь на грошi й спитав:

- А це що за папiрець?

- Ой, це менi ще потрiбне! - трохи не закричав Тiм. Та, на щастя, все ж не закричав, а тiльки шепнув.

Записку вiн сховав назад у кишеню, й Ервiн пiшов, шепнувши на вiдповiдь:

- Я нi мур-мур!

Тiм кивнув головою й зачинив дверi за зведеним братом i за своїм далеким минулим.

Тридцятий аркуш

СПРАВИ

Просто диво, як швидко багатi, впливовi люди можуть вiдбувати всiлякi формальностi, що на них простiй, як то кажуть, людинi часом буває мало цiлих мiсяцiв. Видно, з захмарних висот легко приборкувати й бюрократизм.

Одна-єдина контора товариства барона Троча, фiлiя так званого юридичного вiддiлу, оформила для Тiма й барона такi справи:

Пляжний заклад на Ямайцi було переписано на панi Талер та її сина Ервiна як рiвноправних власникiв. (Отже, Тiмовi довелося побачити їх iще раз, але тiльки на хвилинку, i Ервiн шепнув йому, що лупа лежить пiд лавкою.) Пароплавство "Пасажирська лiнiя Гамбург - . Гельголанд", чи скорочено ПГГ, з того самого дня перейшло у власнiсть Тiма Талера. (Дотеперiшнiй власник, старий пан Денкер, пiдписавши угоду, щиро стис Тiмовi руку, промовив: "Тьху, тьху, тьху", - i тричi сплюнув йому через лiве плече.) А пакет акцiй гамбурзького пароплавства, який Тiм Талер недавно отримав у Лондонi з рук мiстера Пеннi, перейшов до барона - також iз того самого дня. (Рiчний термiн вiдпадав, бо Троч був власником контрольних акцiй.)

I нарештi малося оформити контракт про спадщину: Троч аж доти зволiкав iз тим контрактом, а Тiм йому про нього нi разу не нагадував.

Чому барон раптом вирiшив оформити той контракт, Тiм не знав, та його те мало й цiкавило. Свiт великих справ став йому такий самий байдужий, як i велике багатство. Вiн знав єдину важливу справу боротьбу за свiй смiх. I здогадувався, що манюсiнька записочка в кишенi у нього (на нiч вiн сховав її пiд подушку) - то ключик вiд замка, що ним замкнено його смiх. Тому хлопцевi не терпiлося забрати з-пiд лави лупу. I вiн став раз у раз прикладати руку до лоба, вдаючи, що його зовсiм зморили всi нескiнченнi формальностi укладання трьох угод. Вони таки справдi були стомливi.

- Коли у вас болить голова, вiдкладiмо контракт про спадщину на завтра, - сказав, помiтивши те, барон. - Добре, пане Талер?

Тiм погодився не зразу, вiн уже був надто хитрий для того. Навпаки, вiн вiдказав, що краще було б покiнчити заразом i з цiєю справою, але, на жаль, у нього страшенно болить голова, а контракти годиться пiдписувати на свiжу голову: тому й справдi, мабуть, краще вiдкласти те на завтра.

Тiєю хитрiстю вiн добився, чого хотiв. Читання й пiдписання контракту вiдклали на другий день, а Тiмовi, заставивши його проковтнути двi таблетки, ще й порадили погуляти над Альстером бiля готелю. На свiжому повiтрi все як рукою знiме, сказав один iз адвокатiв.

Знаючи, що десь поблизу пильнує його детектив, Тiм не зразу й не вiдкрито забрав iз-пiд червоної лави лупу. Вiн спершу купив собi газету й сiв iз нею на лавi. Де лежить лупа, вiн уже нагледiв.

Читаючи газету, вiн нiби ненароком упустив iз неї внутрiшнiй аркуш. Той аркуш упав пiд лаву, а хлопець нахиливсь i разом iз газетою пiдняв лупу. I, так само закрившись газетою, вiн укинув ту лупу в нагрудну кишеньку пiджака (тепер Тiм здебiльшого носив костюм iз тонкого сiрого сукна або в дрiбнесеньку клiтинку).

За чверть години хлопець згорнув газету, поклав її на лавцi - хай iще хтось почитає - й повернувся до готелю. Коли вiн брав унизу ключ вiд свого номера, швейцар дав йому згорненого папiрця. То була коротенька записочка вiд барона.

"Якщо вам полегшало, зайдiть, будь ласка, до мого номера.

Троч".

Тiм пiднявся нагору до барона. Та спершу вiн зайшов до свого номера, поклав лупу в скриньцi з аптечкою, що висiла на стiнi над ванною, а записку Джоннi сховав у напiвпорожню скляну трубочку з таблетками вiд головного болю. Аж тодi вiн пiшов до барона.

Троч мав звичку пiд час важливих розмов тримати в руцi папiрця з нотатками. I цього разу Тiм побачив у нього в руцi такий папiрець. На ньому стояло стовпчиком троє слiв. Усiх їх хлопець не розiбрав, але верхнє, безперечно, було прiзвище "Рiкерт".

- Завтра, пане Талер, - почав барон, - кiнчається термiн нашої невеличкої умови щодо пана Рiкерта. Коли ви до завтра не зустрiнетесь iз вашими гамбурзькими друзями, я знову прийму його на посаду директора пароплавства. А за своїм вiком вiн зможе зразу ж пiти на почесну пенсiю. I пенсiя буде досить щедра. Завтра нам, на жаль, треба летiти до Каїра, бо одна єгипетська фiрма заявила претензiю на назву "Пальмаро". Отже, коли ви хочете зустрiтися з вашими гамбурзькими приятелями, то повиннi зробити це сьогоднi. Однак тодi нашої умови не буде дотримано, I пановi Рiкертовi доведеться лишитись вантажником у порту.

- Вантажником?

- Так, пане Талер, вантажником. А йому скрутненько доводиться на цiй роботi: лiта не тi... Тому я сподiваюся, що ви визволите його з цього невеселого становища, вiдмовившись вiд зустрiчi з ним, паном Крешимиром та паном Джоннi. Чи як?..

Троч дивився на хлопця з майже боязкою увагою. I Тiм знав чому: напевно, один iз його друзiв мав у руках ключик до його смiху, i барон, видно, про це здогадувався. (Того ж вiн тепер навiть не всмiхнувся.)

- Нехай пан Рiкерт буде знову директором пароплавства! - твердо сказав хлопець.

- Отже, ви дотримаєте нашої умови, пане Талер?

Хлопець кивнув головою. Але вiн дурив барона, бо й гадки не мав вiдмовитись вiд зустрiчi з друзями. Навпаки, треба було побачити їх сьогоднi ж, бо завтра буде запiзно. Та однаково пан Рiкерт мав стати директором пароплавства, тiльки не барокового, а Тiмового власного, що сьогоднi вранцi було переписане на Тiма, - пароплавства ПГГ.

Троч видимо полегшено зиркнув у свої нотатки й сказав:

- Другий пункт, пане Талер, стосується... - вiн завагався, проте все ж вимовив тяжке слово: - Пункт другий стосується вашого смiху.

I знову допитливо зиркнув на Тiма. Але хлопець уже давно навчився ховати свої почуття за маскою холоднокровностi. Навiть голос не зрадив його, коли вiн спитав:

- А що з моїм смiхом, бароне?

- Рiк тому, пане Талер, я випробував у Червоному павiльйонi мого замку, чи вас iще цiкавить ваш смiх. Я вам позичив його на пiвгодини I з тiєї невеличкої спроби дiзнався, що ви тодi ще дуже сумували за своїм смiхом. А оце тепер я непомiтно для вас знову влаштував вам невеличке випробування, i цього разу наслiдки його втiшили мене. Ви добровiльно вiдмовилися вiд зустрiчi з єдиними трьома людьми, що знають про нашу угоду й могли б у разi потреби щось вам порадити.

Барон задоволене вiдхиливсь на спинку крiсла.

- Видно, за останнiй рiк ви навчилися цiнувати владу, багатство та розкiшне життя бiльше, нiж якийсь там нiкчемний смiх.

Тiм лиш головою кивнув. Цього разу вiн був тiльки наполовину нещирий: йому справдi подобалося бути завжди гарно вбраному, мати зручне помешкання, ванну, досхочу кишенькових грошей. Але не так дуже все те йому подобалося, щоб вiн погодився задля нього довiку лишатись людиною без смiху.

- I ось тепер я пропоную вам, - Троч нахилився вперед, - одну додаткову угоду.

- Яку, бароне?

- А ось яку, пане Талер: я зобов'язуюсь виклопотати для вас пiдданство країни, де ви вже вiд сьогоднiшнього дня вважатиметесь за повнолiтнього й зможете негайно вступити у володiння спадщиною.

- А чого ж ви за те жадаєте вiд мене, бароне?

- Двох речей, пане Талер: по-перше, нiколи не вимагати свого смiху назад, а по-друге - вiдступити менi половину всiєї спадщини з контрольними акцiями включно.

- Пропозицiя варта уваги, - мовив Тiм повiльно, аби виграти час. Звичайно, вiн i не думав про те, щоб офiцiйно, за пiдписом i печаткою, зректися свого смiху. Але Трочевi цього не слiд знати. Якраз тепер треба було замилити бароновi очi, щоб легше одурити детективiв та вислизнути на побачення з друзями. Записочка й лупа мали вказати хлопцевi дорогу до них.

Хлопцевi набiгла добра думка: треба поторгуватися з бароном. Тодi Троч iще певнiше повiрить, нiби Тiм остаточно зрiкся свого смiху i визнав, що могутнiсть та багатство важливiшi за якесь там хихотiння.

I Тiм почав торгуватись.

Вiн, мовляв, знає, що барон до Тiмового двадцять першого року може зробити багато дечого, щоб не дати Тiмовi посiсти спадщину. Сеньйор ван дер Толен уже перестерiг його. I тому вiн охоче пiдпише цю додаткову угоду, але хоче за те три чвертi всiєї спадщини й три чвертi контрольних акцiй.

Хлопець добре завважив усмiшку, що майнула при тих словах на Трочевому обличчi. Барон, очевидно, був уже зовсiм певен, що Тiм зречеться свого смiху. А хлопець того лиш i хотiв.

Торгувались вони добрих пiвгодини, й Тiм трохи знизив свої вимоги: три чвертi спадщини й половину контрольних акцiй.

- Приставайте на цю умову, бароне, i завтра в Каїрi ми пiдпишемо додаткову угоду.

- Ну, це дiло треба переспати. Хай нiч-мати дасть пораду, пане Талер. Завтра в Каїрi я скажу вам свою остаточну ухвалу. А тепер... барон усмiхнувся. - Тепер мiй останнiй пункт. - Вiн пiдвiвся, подав Тiмовi руку й промовив: - Щиро вiтаю вас iз шiстнадцятирiччям. Коли маєте яке-небудь бажання, пане Талер...

Бажання? Тiм замислився. Коли цей день подарує йому найкращий дарунок, його смiх, вiн, мабуть, не буде вже багатiєм, бо ж своє пароплавство вiн збирається вiддати друзям.

То що ж попросити собi в Троча?

Нарештi йому сяйнула добра думка:

- Купiть менi ляльковий театр, бароне!

- Ляльковий театр?

- Еге ж, бароне, ляльковий театр, щоб у ньому дiтей смiшити.

Ось коли Тiм зрадив себе! Та барон зрозумiв його по-своєму.

- А, розумiю! - вигукнув вiн. - Ви хочете купити й собi невеличкий смiх, i театр вам потрiбен, щоб було де вибрати! Непогана думка! Менi така ще нiколи й не набiгала!

Тiма немов хто по головi вдарив. Виходить, барон щиро вiрить, нiби вiн, Тiм Талер, пiсля всiх страхiть, що зазнав сам, iще здатен украсти смiх у малої дитини!

"Цей чоловiк, - подумав хлопець, - напевно, сам чорт!"

Цього разу Троч не мiг би не побачити хлопцевого збентеження, Та, на щастя, вiн саме вiдвернувся. Вiн уже телефонував комусь про ляльковий театр. Усього за пiвгодини їм пощастило: хазяїн одного театрика, що вже кiлька рокiв насилу зводив кiнцi з кiнцями, погодився за пристойну суму продати його. Той театрик мiстився поблизу головного вокзалу.

- Їдьмо туди зразу, пане Талер, - запропонував барон, - Я вiзьму з собою нотарiуса й чек. Iмениннi подарунки треба оплачувати зразу.

В невеличкiй бруднiй кiмнатцi, що, мабуть, правила в театрику за контору, було пiдписано ще одну угоду. Тiм Талер став власником лялькового театру. Все це здавалося ще казковiше, нiж вистава в такому театрi.

До готелю барон iз хлопцем поверталися пiшки. Дорогою Тiм уперше за весь час спитав:

- А чому ви так уподобали мiй смiх, бароне, що ладнi вiддати за нього пiвкоролiвства?

- Менi дуже дивно, що ви досi нi разу про це не спитали, пане Талер, - вiдказав Троч. - Вiдповiсти на ваше запитання не так просто. В кiлькох словах я можу сказати ось що: коли ви ще були маленьким хлопчиком iз убогого завулка, пане Талер, ви зумiли пронести свiй смiх крiзь стiльки всiляких незбагненних прикрощiв, що вiн загартувавсь i став мiцний, як дiамант. Вашого смiху не можна розбити, пане Талер!

- Але ж мене можна, бароне, - вiдповiв Тiм дуже поважно.

- Отож-бо, - сказав Троч. Та перше нiж юнак зрозумiв огидний змiст того "отож-бо", вони ввiйшли до готелю.

Директор привiтав їх:

- Добривечiр, мiстере Браун.

Барон неуважно кивнув йому головою.

Нагорi, перед дверима до Тiмового номера, Троч спитав.

- А навiщо вам, власне, контрольнi акцiї, пане Талер? Ви ж однаково за вашою умовою з мiстером Пеннi муситимете вiддати їх йому.

Тiм подумав розпачливо: "Знову вiн про умови! Цiлий день народження - самi справи та папери!" Хлопцевi не терпiлося швидше взяти в руки невеличкий папiрець у склянiй трубочцi, i йому нелегко було придумати, що вiдповiсти. Але вiн усе ж здобувсь на вiдповiдь:

- А може, менi якраз i треба, щоб у мiстера Пеннi було бiльше контрольних акцiй, нiж у вас, бароне!

- Гм... - замислено гмукнув барон. - У мене сьогоднi ще кiлька важливих нарад. А що робитимете ви?

Тiм схопився за лоба.

- У мене знову голова розболiлася, бароне. Я пiду ляжу.

- Iдiть, - засмiявся Троч, - Сон - найкращi лiки, - I пiшов.

А Тiм нетерпляче вiдiмкнув дверi, зайшов до вiтальнi, замкнув дверi за собою й кинувся до ванної кiмнати.

Тридцять перший аркуш

ТАЄМНИЧА ЗАПИСКА

У ваннiй кiмнатi Тiм увiмкнув лампочку над умивальником та дзеркалом. Потiм добув iз аптечки лупу й трубочку з таблетками вiд головного болю, де лежала записка.

Серце його так калатало, наче хотiло з грудей вискочити.

Перш нiж прочитати записку, панич у елегантному сiрому костюмi з тонкого сукна ще раз пересвiдчився, чи засунутi на засув дверi. Тодi став бiля умивальника, глянув крiзь лупу на записочку i з панича зразу став - попри всi костюми та сукна - просто безмiрно схвильованим пiдлiтком.

Лупа в руцi в нього тремтiла; i все ж Тiм спромiгся розiбрати дрiбнесеньке письмо. Дивуючись дедалi дужче, вiн читав:

"Туди, де липкохвiст, прийди. Те, що знайшла королiвна, знайди. Шлях простiший, нiж ги гадаєш. Його тобi покаже той чоловiк, що вiдраджував вiд вихора. Вiзьми таксi, де знайомий шофер. Вiн стереже дiм радникiв. Приходь у годину трамваїв (темну!). Бiйся щура, одури його. Шлях простий. Тiльки веде на нього чорний хiд. Вiр нам i приходь!"

Тiм опустив руку з запискою й сiв на край ванни. Вiн iще тремтiв вiд хвилювання, але в головi йому вже прояснiло. Вiн розумiв: записочку зашифровано на той випадок, якби вона попала в руки Трочевi. Тепер треба розшифрувати її.

Вiн знову став пiд лампочкою бiля умивальника й повiльно перечитав записку:

"Туди, де липкохвiст, прийди".

Ну, це зрозумiти неважко. Треба пiти до лялькового театру, де вiн колись бачив виставу. До шиночка в Евельгене.

"Те, що знайшла королiвна, знайди".

Цi слова були ще зрозумiлiшi - найважливiшi, найприємнiшi слова в усiй записочцi. Вони означали: поверни собi свiй смiх, А що це можливе, свiдчило дальше речення:

"Шлях простiший, нiж ти гадаєш".

Але що означає ось оце?

"Його тобi покаже чоловiк, що вiдраджував вiд вихора".

Тiмовi довелось покопатися в своїй пам'ятi. Та все ж вiн пригадав: Вихор - то назвисько коня! Останнього коня, що виграв йому заклад на iподромi! А один чоловiк, що його Тiм тодi ще не знав, вiдраджував Тiма ставити на Вихора. Той чоловiк був Крешимир!

Отже, Крешимир знає, як Тiм може повернути собi свiй смiх! Хлопець, правда, вже давно про це здогадувався. I однаково ця звiстка приголомшила його. Йому довелося знову сiсти на краєчок ванни.

Свiтла було досить i там, i Тiм прочитав далi:

"Вiзьми таксi, де знайомий шофер. Вiн стереже дiм радникiв".

Шофер - то Джоннi, Тiм збагнув зразу. Але "дiм радникiв"?

Над цiєю досить немудрою загадкою Тiм мiркував довгенько, поки здогадався, що то просто мiська рада, чи ратуша. Вона ж стоїть зовсiм близько вiд готелю. Значить, там Джоннi чекатиме на Тiма з машиною й вiдвезе його до Евельгене.

Тiльки коли?

"Приходь у годину трамваїв (темну!)"

Його друзi знали про двi пригоди з трамваями: по-перше, той трамвай, що повернув на вокзал, коли Тiм забивсь об заклад iз паном Рiкертом, i, по-друге, летючий трамвай у Генуї, що його Тiм бачив разом iз Джоннi. Певне, в записцi мались на увазi обидвi пригоди, бо там було написано "трамваїв", а не "трамвая". "Година трамваїв"... Що ж це за година? Летючий трамвай вони бачили опiвднi, цебто о дванадцятiй годинi. А як Тiм уперше побачив пана Рiкерта в трамваї, теж була дванадцята година.

Отже, о дванадцятiй годинi, опiвднi. А тепер... - Тiм глянув на годинника, - уже п'ята година. Виходить, треба прийти завтра? Чи, може, треба було сьогоднi опiвднi?..

Але ж тут написано ще слово "темну!" В дужках i зi знаком оклику. Що це за темна година опiвднi?

I знову Тiм розгадав ту досить просту загадку не зразу. Та врештi вiн збагнув: iдеться про темну дванадцяту годину, цебто про пiвнiч! А до пiвночi ще довгих сiм годин.

Решту записки знов було дуже легко зрозумiти:

"Бiйся щура, одури його. Шлях простий. Тiльки веде на нього чорний хiд. Вiр нам i приходь!"

Отже, Тiм повинен стерегтися Троча й вийти з готелю потай - може, навiть перевдягтись. Бо саме слово "чорний хiд" нагадувало про пригоди з детективних романiв, карколомнi втечi, перевдягання, гримування.

Коли хлопець дочитав таємничу записочку, йому стало так легко, наче в нього виросли крила. Закортiло смiятись, i навдивовижу уста його не спаслись, як звичайно. Навпаки, йому здалося, нiби вiн усмiхається.

Зрадiвши й злякавшись воднораз, Тiм пiдхопився й глянув на себе в дзеркало. I справдi, в кутиках уст його назначились ямочки, як на iталiйських портретах у "Палаццо Кандiдо" в Генуї. То був iще не смiх, по сутi, навiть не усмiшка; але ямочки в кутиках уст видно було виразно. А вони ж не з'являлися там вiд того самого дня, коли Тiм пiдписав угоду пiд каштаном у садку.

Виходить, щось змiнилось уже сьогоднi. Надiя, мов пензель маляра, виворожила йому на обличчi тiнь усмiшки.

Тiм сховав записочку в кишеню, вимкнув свiтло, вийшов iз ванної кiмнати й, заклавши ногу за ногу, сiв на крiсло у вiтальнi - подумати.

Барон тим часом сидiв недалеко вiд Тiма, в павiльйонi над Альстером. Вiн розмовляв iз представником тiєї єгипетської фiрми, що заявила претензiю на марку "Пальмаро". Фiрма вимагала, щоб Троч назвав свiй маргарин якось iнакше.

На бароновi чогось не знати було того спокою й зверхностi, що стали його другою натурою вiдтодi, як вiн заволодiв Тiмовим смiхом. Звичайно, треба було, щоб марковий маргарин пiд уже розрекламованою назвою якомога швидше завоював легiони покупцiв, вiд цього залежало дуже багато. Але ж бароновi якраз не слiд було показувати, як це його турбує. Треба вдавати спокiйного, упевненого, треба всмiхатися! Адже задля того вiн i купив собi смiх!

При слушнiй нагодi Троч засмiявся, весело, дзвiнко, не забувши й кумедного "iк!" на кiнцi, як належить. Але йому здалося, наче чогось тому смiховi бракує. Та й спiврозмовника той смiх не звеселив, а скорiше якось збентежив.

Барон пiдвiвся, вибачився й вийшов до вмивальнi. Там вiн став перед дзеркалом i, усмiхнувшись Тiмовою усмiшкою, почав пильно розглядати своє обличчя.

На перший погляд, усе лишалося, як i було. Та як придивитись пильнiше, - барон iще раз усмiхнувся в дзеркало, - то в кутиках уст бракувало гарненьких ямочок. I усмiшка вiд того здавалася вимушена, штучна, нiби чужа, позичена.

Троча охопило почуття, вже кiлька рокiв невiдоме йому: ляк! I вперше за цi роки вiн вiдчув щось схоже на докори сумлiння. Не тому, що вiн зробив щось погане - Троч не вмiв розрiзняти доброго й поганого. Просто вiн зрозумiв, що впоров дурницю.

Цей коштовний смiх вуличного хлопчака, iскристий, загартований, як дiамант, цей дзвiночок iз кумедним "iк!" на кiнцi треба було привласнити iнакшим, простiшим способом: не за допомогою крутiйської угоди, по окремих пунктах; не за фокусницьку здатнiсть вигравати заклади (все ота клята скнарiсть!), а...

До умивальнi раптом зайшов Трочiв спiврозмовник i побачив блiде, аж перекривлене баронове обличчя. Вiн, певно, подумав, що то Троч так схвилювався через марку "Пальмаро", i Троч теж подумав, що єгипетський представник так подумав. Становище було збiса незручне. Барон навiть не зважився вдатися знову до усмiшки, бо раптом його взяв сумнiв, чи вiн зумiє усмiхнутися. Тому вiн сказав, дуже незграбно вдаючи хворого:

- Обговорiмо все завтра в Каїрi. Менi чогось недобре. Мабуть, салат з омарами завадив...

Вiн вийшов з умивальнi, випровадив свого гостя, тодi помчав щодуху, схожий на довгоногого коника, до готелю. Люди, що гуляли на пишному Дiвочому бульварi - скромно напудренi дами та статечнi пани, - обурено зводили брови, оглядаючись на нього:

- Хто ж так бiгає по бульвару! Яка некультурнiсть!

Троч нiчого того не чув i не бачив. Вiн вiдчував, що смiх вислизає вiд нього, й здогадувався як. А тому хотiв урятувати, що можна, утримати руками й зубами. Того вiн i мчав так стрiмголов по Дiвочому бульвару, не зважаючи нi на людей, нi на машини, мчав наослiп уперед, як навiжений. Перебiгаючи вулицю, вiн спiткнувся, впав, зачув, як скреготнули гальма, закричали люди; по нозi йому потекло щось гаряче, й вiн вигукнув, уже непритомнiючи:

- Тiм Талер!

Той нещасливий випадок був i несподiваний, i неминучий. Страх призводить до невпевненостi, невпевненiсть - до розгубленостi, а розгубленiсть - до нещасливих випадкiв. Отож барон цiлком неминуче попав пiд машину, почавши боятися за свiй смiх.

Однак Троч був мiцнiший, нiж здавалося на перший погляд. Та й шофер у останню мить устиг загальмувати. Пiд колеса барон не попав, а знепритомнiв тiльки вiд того, що, падаючи, вдарився головою об брук.

Скоро пiдбiгли два захеканi детективи: вони пiдняли його й поклали в машину швидкої допомоги, що примчала за п'ять чи шiсть хвилин. Детективи поїхали з бароном i в лiкарню, де вiн досить швидко опритомнiв.

Перших його слiв не зрозумiв нiхто в палатi. Бо вiн сказав:

- Найкраще смiється той, хто смiється останнiй.

Потiм надiйшов лiкар, i Троч утомленим голосом сказав охоронцям, що вони йому бiльше не потрiбнi.

- У монастирськiй лiкарнi найкраща охорона - благочестя, - жартома сказав вiн i тихенько засмiявся. Той смiх, здавалось, оживив його.

Охоронцi вийшли, i лiкар ретельно оглянув Троча. Виявилося, що барон вiдбувся кiлькома синцями та невеличким струсом мозку. Йому приписали легку дiєту й постiльний режим на кiлька днiв. А крiм того, порадили по змозi не приймати вiдвiдувачiв.

А проте Троч iще того ж самого вечора прийняв одного досить дивного вiдвiдувача. То був невеличкий миршавенький чоловiчок у нiкельованих окулярах, iз пом'ятим обличчям i в пом'ятому костюмi. Медсестра аж здивувалася, що цей пацiєнт - такий начебто значний пан - водиться з такими людьми.

Троч про дещо спитав того чоловiка й дещо йому доручив.

- Ви бачили хлопця пiсля тiєї iсторiї на iподромi?

- Нi, пане бароне!

- Тихiше! Мене звуть мiстер Браун.

- Слухаюсь, пане... мiстере Браун. Я ще хотiв вам сказати, що знаю хлопця з фотографiй у газетах.

- Ну, й те добре. Та все ж постарайтесь побачити його й навiч, коли зумiєте. Тiльки непомiтно, бо вiн може вас упiзнати. Нiкельованi окуляри дуже мало змiнили вас.

- Слухаюсь, пане... Браун.

- Та пам'ятайте: обережнiсть i ще раз обережнiсть. Щоб вiн нi в якому разi не помiтив, що крiм наших постiйних детективiв за ним стежить iще хтось. Зрозумiли?

- Авжеж.

- Iще одне запитання...

- Слухаю вас, пане Браун.

- Та це вже приватне запитання. Ви знаєте казку "Липкохвiст"?

- Iще б пак! Менi ж довелося дивитись на ту виставу, коли я два роки тому стежив за хлопцем тут у Гамбурзi, пане ба... раун. Вiн же тодi ходив iз тими Рiкертами до театру. I вистава називалася "Липкохвiст".

- Ага! Тодi менi ясно... - барон на мить заплющив очi й пригадав, як вони їхали в таксi з вокзалу. Тiм сидiв поруч нього, а шофер сказав: "Грiм побий, швиденько ж ви впорались! Це як у казцi "Липкохвiст", коли знаєте..." Потiм барон побачив перед собою Тiмове обличчя. Спершу воно здригнулося, тодi наче скам'янiло. Немовби перед хвилюванням опустили завiсу. Троч той вираз хлопцевого обличчя давно знав. I тепер вiн зрозумiв, чому шофер згадав казку "Липкохвiст". А коли чоловiчок у нiкельованих окулярах переповiв йому змiст тiєї казки, вiн зрозумiв iще бiльше.

До найдивовижнiших Трочевих талантiв належала пам'ять на числа, що зраджувала його дуже рiдко. I цього разу та пам'ять послужливо пiдказала йому номер таксi. Троч записав його на вiдiрваному клаптику газети й вiддав той клаптик чоловiчковi.

- Коли хлопець сяде в таксi з таким номером, негайно сповiстiть мене! Спитайте в медсестри номер мого телефону й запишiть. Ясно?

- Ясно, мiстере Браун!

- Моєму шоферовi перекажiть, хай чекає з машиною напоготовi бiля лiкарнi. Машину хай найме де-небудь, тiльки аби не наша. А ви подзвонiть менi негайно, коли хлопець сяде в те таксi. Не-гайно! Тодi буде дорога кожна хвилина.

- Слухаюсь.

- Ну, тодi йдiть.

Чоловiчок рушив був до дверей, але Троч затримав його ще раз.

- Тi люди, здається, перевдяглися. Може, хлопець теж перевдягнеться. Це я вам про всяк випадок нагадую.

- Гаразд, бароне... Браун.

Чоловiчок пiшов. Троч пiдвiвся, пошкандибав до дверей, тихенько замкнув їх, одягнувся - тiльки черевикiв не взув, - тодi знову вiдiмкнув дверi й лiг одягнений на лiжко. Ту ж хвилину задзвонив телефон.

- Як ви себе почуваєте, бароне? - спитав у трубцi Тiмiв голос.

Троч простогнав:

- Кепсько, пане Талер! Переломи, тяжкий струс мозку. Ледве здужаю поворухнутися. - Затамувавши вiддих, вслухався вiн у трубку. Але почув тiльки спокiйний юнакiв голос:

- Тодi я не втомлюватиму вас, бароне. Видужуйте. Та будьте обережнi!

- Щодо цього не бiйтеся, пане Талер!

Троч тихо поклав трубку на апарат. Тодi опустив голову на подушку й задививсь у вiкно. Там крутились у повiтрi двi ластiвки.

"Смiх, - подумав Троч, - теж птиця, але така, що нi в якi сильця не йде. Птиця, що її не можна спiймати".

Потiм додав уголос:

- I мене теж нiхто не спiймає!

Тридцять другий аркуш

ЧОРНИЙ ХIД

Тiмiв номер дивився вiкнами в двiр, тому хлопець не почув Трочевого крику, коли з бароном сталося нещастя. В загальному сум'яттi нiхто не здогадався сповiстити його про це зразу. А пiсля недовгої телефонної розмови з Трочем Тiмовi чогось подумалося, що й цей нещасливий випадок наче вичитаний iз пригодницької книжки - як i все, що дiялось того дня. Коли вiн згадував про буцiмто тяжко покалiченого барона, йому ставало соромно за ту думку, i все ж вона майже заглушила спiвчуття.

I те, що зробив Тiм далi, було нiби вичитане з пригодницької книжки. Бо вiн учинив так, як радила таємнича записка ("Чорний хiд"!) i як здогадувався Троч ("Може, хлопець теж перевдягнеться"). Отут хлопцевi придалося те, що барон останнiй рiк щедрiше давав йому кишеньковi грошi.

Тiм викликав дзвiнком покоївку й пообiцяв дати їй триста марок, коли вона чимшвидше потай принесе йому ношену матроську одежу: синi парусиновi штани, темно-синiй светр i кашкет. Дiвчину страшенно захопило таємниче доручення: вона, певне, читала копiйчанi романи. Вона сказала, що має кавалера з "Матроської спiлки" й зустрiнеться з ним сьогоднi о восьмiй годинi. В нього вона може випросити й одежу.

- Гаразд, - сказав Тiм. - Тодi вгорнете її в свiже простирадло й занесете менi до дев'ятої години.

- Ну що ви, мiстере Браун! - вiдказала дiвчина (адже Троч i Тiм оселились у готелi як батько i син Брауни). - О дев'ятiй годинi простирадел у нас не мiняють. Хiба купальне!

- Ну то загорнiть у купальне простирадло, менi однаково, аби ви принесли одежу.

- А що менi сказати тому пановi внизу, мiстере Браун?

- Якому пановi? - перепитав Тiм.

- А тому, що дав менi сто марок, щоб я нишком стежила, що ви робитимете!

- А, пановi детективовi! Скажiть йому, нiби я попросив у вас таблеток вiд головного болю, а ви менi сказали, що вони є в аптечцi у ваннiй кiмнатi.

- Гаразд, мiстере Браун!

- I ще одне: о дев'ятiй годинi, мабуть, уже ж не ваша змiна буде? То чи зможете ви на той час надягти свою робочу сукню?

- Авжеж, мiстере Браун! Iнакше мене б сюди й не пустили. В мене вдома є робоча сукня, я її надягну пiд пальто. А поверх чепчика запнуся хусткою. Це щоб тут не марудитись, перевдягаючись.

- Чудово, - сказав Тiм, i в кутиках уст у нього з'явилися виразнi ямочки. - Отже, я можу бути спокiйний, одежу ви принесете?

- Принесу, мiстере Браун. А... грошi ж ви менi вiддасте?

- Та вiзьмiть хоч зараз! - юнак вийняв iз гаманця три папiрцi по сто марок i простяг покоївцi.

- Який же ви легковажний! - засмiялася дiвчина. - Хiба за таке платять наперед? Ну та дарма, я вас не одурю. А поки що спасибi! I до побачення!

- До дев'ятої, - вiдказав Тiм. Тодi замкнувся й лiг на диван. Заснути вiн, звичайно, не засне, але хоч спочине.

Зразу по дев'ятiй годинi прийшла, як умовлялися, покоївка. В чорнiй сукнi з штучного шовку й у бiлому чепчику. Купальне простирадло вона несла згорнене перед собою.

- Той чоловiчок спитав мене, чого я до вас iду, - прошепотiла вона. - Та я йому сказала, що ви вдень замовили на дев'яту годину свiже простирадло для купання.

- Спасибi, - голосно промовив Тiм, а пошепки додав: - Вiтайте вашого кавалера з "Матроської спiлки"!

Тодi й дiвчина вiдповiла голосно:

- Дякую, мiстере Браун! Щиро дякую! - I вийшла з номера, ще раз моргнувши Тiмовi в дверях. Юнак теж моргнув їй.

Покоївчин кавалер був, видно, трохи вищий за Тiма; але ж штани можна пiдтягти вище на шлейках, а светри носять i просторi.

У дзеркалi Тiм сам себе не пiзнав, надто як насунув на лоба кашкет. Тiльки пещений колiр обличчя зраджував його. Однак i на те знайшлася рада: вiн натер собi щоки пемзою, що знайшлась на умивальнику, й намазав їх землею з квiткового горщика. Потiм умився й зробив те саме ще, й ще, й ще раз. Вийшло так, як треба: Тiмове обличчя стало таке червоне, наче вiн тiльки-но видужав вiд кору. Хлопець iз голови до п'ят просто тхнув "Матроською спiлкою".

Тепер треба було подумати, що взяти з собою, бо ж до цього номера вiн, мабуть, уже не вернеться. Тiм знав, що життя багатого спадкоємця минеться для нього, коли вiн поверне собi свiй смiх, але зовсiм не журився тим. То що ж узяти з собою?

Тiм вирiшив забрати тiльки деякi папери: свiй паспорт, угоду про смiх, угоду про купiвлю пароплавства ПГГ, третю угоду про ляльковий театр i манюсiньку таємничу записочку. Тi п'ять паперiв Тiм, рiвненько позгортавши, сховав у велику задню кишеню матроських штанiв, тодi дбайливо застебнув її.

Хлопець був готовий до найважливiшої справи в своєму життi. (Тим часом надходила вже одинадцята година.) Про всяк випадок вiн iще викурив пiдряд три сигарети, щоб тхнути тютюном i мати хрипкий голос. (Взагалi вiн не курив, але для гостей мав на столi скриньку з червоного дерева, повну сигарет.)

Тепер лишилось якось вислизнути з готелю, щоб не помiтили детективи. (Поки Тiм курив, стало вже п'ятнадцять хвилин на дванадцяту.) Вилiзти у вiкно? Помiтять. Отже, тiльки коридором. А для того треба якось вiдвести очi детективовi у вестибюлi. Тiм уже надумав як: вiн написав бароновi коротенького листа, де побажав йому швидше видужувати, й викликав дзвiнком хлопця-коридорного. (Було вже пiв на дванадцяту.)

Хлопець, що прибiг на дзвiнок, був приблизно одного вiку з Тiмом, але видавався набагато молодшим.

Вiн мав руду чуприну й зухвале кирпате обличчя, що сподобалося Тiмовi.

- Ви можете зiграти для мене невеличку комедiю, коли я дам вам двiстi марок?

То були всi Тiмовi грошi.

Хлопець вишкiрив зуби:

- А в чому рiч?

- У мене бiля дверей стоїть детектив...

- Знаю, - все осмiхаючись, мовив хлопець,

- То вiдведiть йому очi. Вiзьмiть оцього листа й покладiть за вилогу рукава, щоб трохи було видно. А коли той чоловiк спитає вас, що то за лист, - а вiн напевно спитає, я знаю, - удайте, нiби збентежились, бо вам звелiли нiкому його не показувати. Втiкайте вiд нього, вiн побiжить за вами, буде давати вам грошi, щоб ви показали йому листа.

- О, будьте певнi, мiстере Браун!

- Авжеж. Я знаю. То ви сперечайтеся з ним якомога довше, щоб я встиг вийти з номера й утекти з готелю чорним ходом. А листа, звiсно, можна йому показати.

Кирпатий нiс пiд рудою чуприною весело наморщився.

- Виходить, чотири-п'ять хвилин. Це можна. Правда, за такий час я встигну виторгувати в нього бiльше, тож iз вас я вiзьму тiльки сто марок.

Тiм хотiв був заперечити, але хлопець вiдмахнувся:

- Нi, нi, не треба! Ста марок вистачить. Ви ж перебралися так, що, певне, йдете не мiж багатi люди. Там вам грошi придадуться.

- Може, й ваша правда, - погодився Тiм. - Ну, спасибi вам. Нате лист i сто марок. А як заведете детектива за рiг, удайте, нiби закашлялись.

- Зроблю як треба, мiстере!

Хлопець сховав грошi в кишеню, а листа за вилогу рукава. Потiм усупереч усiм готельним правилам - подав Тiмовi руку й приязно сказав:

- Ну, хай щастить, Брауне!

- Та щастя б менi не завадило, - вiдповiв Тiм i стис хлопцевi руку.

Коли коридорний вийшов, Тiм приклав вухо до дверей. Серце його знову билось, аж iз грудей вискакувало.

Ось почувся гавкучий кашель. (До дванадцятої години лишалось п'ятнадцять хвилин.) Тiм обережно прочинив дверi. У вестибюлi не було нiкого.

Тiм тихенько причинив за собою дверi й, не замикаючи їх (шкода часу!), метнувся до чорного ходу.

Нiхто його не зупинив. Тiльки зустрiлась одна покоївка, вiн буркнув їй "добривечiр", але вона його, видно, не впiзнала.

На вулицi пiд яскравими лiхтарями блищала мокра брукiвка. На Гамбург уже сипалася мряка. На тротуарi навпроти стояв якийсь чоловiк пiд парасолькою, але не дивився в Тiмiв бiк. У свiтлi вiд лiхтаря блищала нiкельована оправа його окулярiв.

Тiльки не бiгти! Треба човгати неквапливо, посвистуючи, мовби справдi матрос. Тiм озирнувся довкола, нiби не знаючи, куди податись, тодi засвистiв i рушив у бiк ратушi. Нiчиїх крокiв за собою вiн не чув, а оглянутись боявся. Зовнi безтурботний, а насправдi згоряючи з хвилювання, нога за ногою дiйшов вiн до рогу, звернув у завулок - i побiг щодуху. Лиш вибiгши на майдан перед ратушею - на вежi якраз задзвонили дзигарi - вiн спинився. На майданi стояв рядочок таксi, але тiльки в одному мотор був заведений. Пiдiйшовши до тiєї машини, перебраний на матроса Тiм упiзнав за кермом Джоннi - також перебраного й загримованого.

Дзигарi дзвонили, настала пiвнiч, "темна година трамваїв".

Тiм вiдчинив дверцята машини й сiв поруч шофера.

- Вибачте, мою машину замовлено. Вiзьмiть, будь ласка, iншу, - не глянувши на свого пасажира, промовив Джоннi. Вiн водив поглядом по майданi, нiби когось шукаючи.

- "Туди, де "Липкохвiст", прийди. Те, що знайшла королiвна, знайди", - пiвголосом вiдказав Тiм.

Аж тодi Джоннi рвучко повернув голову:

- Тiме, ти? На кого ти схожий!

- У моєї покоївки кавалер iз "Матроської спiлки", Джоннi!

- За тобою є "хвiст"?

- По-моєму, нема.

Повз кiлька освiтлених вiтрин таксi проїхало вулицею вгору, до Редiнзького ринку, а там круто звернуло праворуч i помчало в напрямi порту.

- А за тобою стежили, Джоннi?

- Здається. В мене вже з годину таке вiдчуття. Правда, якоїсь певної людини чи машини я не помiтив, просто вiдчуття таке. Ми поїдемо глухими вулицями.

Поруч стерничого Тiм уже не так хвилювався. Ця опiвнiчна подорож у таксi доти уявлялась йому куди страшнiшою й цiкавiшою. Хоч вони весь час їхали темними, таємничими глухими вулицями, то були найспокiйнiшi хвилини за весь переповнений пригодами день.

Джоннi їхав швидко, але впевнено. Час вiд часу вiн кидав погляд на дзеркальце. Спершу нiхто за ними начебто не гнався. Однак незабаром за ними вчепилась якась машина, що їхала з вимкненими фарами.

Тiм почав був допитуватися про Крешимира, але Джоннi урвав його:

- Почекай, скоро сам його побачиш. Не питай, прошу тебе.

- А можна щось спитати не про Крешимира?

- Ну, що?

Таксi вже їхало по Альтонi.

- Звiдки ти дiзнався, що ми з бароном прилiтаємо?

Стерничий засмiявся.

- А ти пам'ятаєш одного пана на iм'я Салех-бей?

- Iще б пак!

- Отож вiн знайшов нас та повiдомив. Коли прилетiв ваш лiтак, ми понаймали всi таксi в аеропорту. Вам лишалось сiсти тiльки в оцю машину. Це мого родича машина.

- А звiдки ж ви довiдались, що ми поїдемо в таксi? Ми ж звичайно їздимо своєю.

- Салех-беєвi було вiдомо, що ви маєте прибути iнкогнiто. Навiть фiрма не повинна була знати про ваше прибуття. I мачуху твою нацькувати на барона придумав також Салех-бей. Помогло це тобi хоч трохи?

- Нi, Джоннi, не помогло. Коли й Крешимир не поможе, тодi...

- Тодi плюнь менi в вiчi. Але годi вже про це. Потерпи!

Вони вже були недалеко вiд Евельгене. Раптом Джоннi засмiявся.

- Чого ти?

- Та я згадав, як ти мiнявся з бароном. Акцiї мiняв на пароплавство. Я, звiсно, зразу ж зметикував i назвав таке пароплавство, про яке добре знав, що воно продається. Ти справдi його вимiняв?

- А ось у мене в кишенi купча!

- Молодець, Тiме! ПГГ - добряча фiрма. Як тобi потрiбен буде стерничий...

Вони виїхали на набережну. Зиркнувши в дзеркальце, Джоннi знову побачив машину з вимкненими фарами, що їхала за ними.

Вiн нiчого не сказав Тiмовi, тiльки пiддав швидкостi, все позираючи скоса на дзеркальце.

Тiм щось сказав, але Джоннi того не чув. Вiн бачив, що й машина позаду теж пiддала ходу й помалу наздоганяє їх.

Враз, мов свиня пiд рiзницьким ножем, вереснули гальма. Правою рукою Джоннi притримав Тiма, щоб той не вдарився лобом об вiтрове скло. Таксi спинилось, i темна машина пролетiла повз них.

- Вилазь! - ревнув Джоннi. А спереду вже завищали ще однi гальма.

Стерничий потяг Тiма за собою. Через вулицю, вниз по вузеньких, крутих сходах, у кущi праворуч; далi, перелiзши через цегляну огорожу, в якусь пивничку, другими дверима з пивнички, ще через одну огорожу, тодi другими, ще крутiшими сходами знову вниз.

- Що сталося, Джоннi? Хiба за нами хто женеться?

- Мовчи, бо захекаєшся! Ми їх перехитрили, вiдiрвались вiд них, тож не даймо себе догнати! Там унизу жде Крешимир!

Тiм спiткнувся, Джоннi пiдхопив його й просто на руках знiс униз. Тiмiв погляд ковзнув по ледь освiтленiй табличцi: "Чортовi сходи".

Поставивши хлопця на ноги, Джоннi свиснув, i десь близенько почувся свист-вiдповiдь.

- Роби зразу, що тобi Крешимир скаже! - шепнув Джоннi Тiмовi.

З пiтьми виринули двi постатi: Крешимир i пан Рiкерт. Тiмовi знову пiдкотивсь до горла клубок - цього разу з добре яблуко завбiльшки.

- Дай руку, Тiме, i забиймося об заклад, що ти одержиш свiй смiх назад. Швидше! - почув Тiм знайомий Крешимирiв голос.

Тiм поборов своє остовпiння й подав Крешимировi руку.

- Закладаюся...

- Стiй! - гукнуло щось угорi на сходах. - Стiй! - Однак нiкого там не було видно.

Крешимир промовив спокiйно й твердо:

- Закладаюся, що ти не одержиш назад свого смiху, Тiме. На один пфенiг.

- Стiй! - знову крикнуло нагорi.

- Не слухай! - шепнув Тiмовi Джоннi.

- А я закладаюся, що одержу свiй смiх назад, Крешимире. На один пфенiг.

Джоннi перебив їм руки, як заведено. I запала моторошна тиша.

Тiм забивсь об заклад, як йому сказано, але ще не розумiв, що ж сталось, i стояв безмовний, розгублений.

На нього дивилося троє знайомих облич, ледь освiтлених променями далекого лiхтаря. Власне його обличчя було в затiнку, i тiльки смужечка лоба бiлiла в пiтьмi.

Панiв Рiкертiв погляд нiби прикипiв до того блiдого чола. Таким вiн уже раз бачив Тiма, отак само ледь освiтленого. Всього за кiлька крокiв звiдси, на ляльковiй виставi. "Адже з того людина й пiзнається, що в слушну мить вона смiється". Чи це справдi слушна мить?" - питав себе пан Рiкерт.

Джоннi й Крешимир теж не зводили очей iз того блiдого чола єдиного, що видно було з Тiма в темрявi.

А хлопець стояв, понуривши очi. I все ж вiн вiдчував на собi тi допитливi погляди. Йому було чогось тяжко, аж млосно, хоч iз живота вже пiднiмалося щось легеньке, тихеньке, крилате - мов жайворонкова пiсня, що проситься на волю. Але Тiм був iще надто смутний та безпорадний. I смiх-дзвiночок iз кумедним "iк!" на кiнцi вирвався з нього зовсiм мимохiть. Нiби не Тiм заволодiв знову своїм давнiм смiхом, а смiх заволодiв Тiмом. Ця мить, така жадана, така довгождана, ця радiсть виявилась понад силу Тiмовi. Вiн розгубився перед своїм щастям.

Колись давно, в ляльковому театрi, йому впало в очi, що смiх i плач бувають зовнi дуже схожi. А тепер вiн дiзнався, що смiх i плач часом дуже подiбнi не тiльки зовнi - їх iнодi й розрiзнити важко. Тiм смiявся й плакав воднораз. Вiн здригався, нiби хлипаючи, i з очей йому текли сльози, а руки безвладно обвисли.

Вiн забув геть про все довкола, бо неначе вдруге народжувався на свiт.

Потiм сталася дивовижна рiч: крiзь сльози Тiм побачив три свiтлi плями облич, що наближались до нього, i раптом нiби проваливсь кудись у минуле. Йому здалося, наче вiн, малий хлопчик, стоїть бiля вiконечка каси на iподромi. Вiн виграв грошi, цiлу купу грошей, i тепер плаче зi щастя, що виграв, i з журби, що вже не може подiлити те щастя з татком. Тодi у вухах йому пролунав рипучий густий голос: "Гей, малий, ну хто ж це плаче, маючи таке щастя!"

Тiм пiдвiв очi.

Тепер iз якогось куточка його пам'ятi мав би виступити чоловiчок iз пом'ятим обличчям i в пом'ятому костюмi. Але натомiсть Тiм побачив iншу постать, велику, справжню, живу: стерничого Джоннi. I разом зi стерничим до Тiма раптом повернулася дiйснiсть - нiч бiля шинку в Евельгене, лiхтар над сходами, що вели кудись угору, в темряву, i обличчя всiх трьох Тiмових друзiв, що дивились на нього, не знаючи, плакати їм чи смiятися.

Смiх, що повернувся до Тiма Талера, налетiв на нього, мов шквал. Та по тому шквалi вже настав штиль, Тiм уже цiлком володiв своїм смiхом. Витерши рукою сльози, вiн спитав:

- Пане Рiкерт, ви ще пам'ятаєте, що я пообiцяв вам, вiд'їжджаючи з Гамбурга?

- Нi, Тiме.

- Я тодi сказав: "Коли я повернусь, я вже смiятимусь". I ось я смiюсь. Я вмiю смiятись, пане Рiкерт! Умiю, Крешимире! Джоннi, я вмiю смiятись! Тiльки... - Тiм аж похлинувся смiхом. - Тiльки я не збагну, як воно так вийшло.

Тiмовi друзi, що вже злякались були, чи не збожеволiв Тiм вiд щастя, зрадiли, почувши, що вiн говорить цiлком розумно.

- Ти давно вже мiг вернути собi смiх, сказав Крешимир.

- Як же це?

- Про що ми з тобою щойно забилися?

- Що я одержу назад свiй смiх.

- Так. Ну, а що мало статися, коли б ти виграв цей заклад?

- Я б одержав свiй смiх назад. Так воно й вийшло!

- Але ти б його однаково одержав, хоч би й програв заклад, Тiме!

Аж тодi хлопець уторопав, у чому рiч. Смiючись, ляснув вiн себе по лобi:

- Авжеж! Програвши заклад, я також вернув би собi смiх! Та й дурний же я був! Я б мiг закластися з ким завгодно, що одержу свiй смiх назад. I так чи так, одержав би!

- Ну, не так воно просто, хлопче, - озвався Джоннi. - З ким завгодно закластися ти б не змiг, бо ж тодi ти б мусив перше сказати, що не маєш смiху, а цього ти не мав права робити. Ти мiг забитися тiльки з тим, хто здогадався про вашу з Трочем угоду, цебто з Крешимиром.

- Але зi мною, - докiнчив Крешимир, - твiй заклад був безпрограшний.

Тепер, позбувшися своєї бiди, Тiм ураз побачив, яка проста була вся справа. Виходило, що вiн, розгублений i зневiрений, цiлi роки тицькався з одного чорного ходу в iнший, замiсть iти навпростець. Вiн вигадував хитромудрi плани, рахував на мiльйони. А смiх собi повернув за багато дешевшу цiну, дешевше, нiж коштує мала пачечка маргарину, за один пфенiг.

Ось який дешевий смiх, коли платити за нього грiшми, але справжню його цiну не вбереш i в мiльйони. Смiх, сказав Салех-бей, це не крам на продаж. Його треба заслужити.

Тридцять третiй аркуш

ПОВЕРНЕНИЙ СМIХ

Мряка тим часом перейшла в дрiбний дощ, але нiхто з чотирьох того не помiтив. Не чули вони й чиїхось непевних крокiв на сходах. Лиш як усi четверо разом замовкли, то почули, що хтось до них спускається, i обернулись.

На вузеньких кам'яних сходах, похитуючись, виринула з темряви худа, згорблена постать. У промiннi лiхтаря з'явилися довгi ноги в чорних штанях, тодi бiлi руки з довгими пальцями, бiла манишка, над нею довгобразе обличчя. Нарештi постать, уже освiтлена з нiг до голови, спинилась пiд табличкою "Чортовi сходи" й замислено сперлась на мур iз обтесаного каменю.

То був барон.

Тiмовi знову залоскотав у горлi смiх. "Чорний хiд!" - глузливо пролунало в нього в головi. Таж це чорт iз лялькового театру, рухлива лялька на ниточках, така кумедна та недотепна, що аж жаль було її. I Тiм Талер, хлопець, що знову навчився смiятись, стримав себе: не засмiявся.

Барон сiв на кам'яний схiдець i повернув своє бiле як крейда обличчя з мiцно стуленими губами до Тiма та його товаришiв.

Тiм пiднявсь до нього.

- Вернiться в лiкарню, бароне.

Троч пiдвiв на хлопця очi й ще мiцнiше стис губи.

- Бароне, вам не можна тут сидiти.

Тодi Троч нарештi розтулив рот i хрипким голосом спитав:

- А на що ви забивались, пане Талер?

- На один пфенiг, бароне.

- На один пфенiг? - Троч аж пiдхопивсь, але зразу ж обперся знову об стiну. Майже жiночим голосом вiн вереснув:

- Дурнi! Ви б могли забитись на мою спадщину!

Згори надбiг, перестрибуючи через три схiдцi зразу, знайомий Тiмовi шофер.

- Пане бароне, вам же не можна так!

- Дайте менi двi хвилини поговорити з цим юнаком, а тодi вiдвезете назад у лiкарню.

- Як хочете, але в такому разi я нi за що не вiдповiдаю, пане бароне!

Шофер пiднявсь на кiлька схiдцiв вище й став там.

А внизу при пiднiжжi сходiв стояли Джоннi, Крешимир та пан Рiкерт - мовчазна Тiмова охорона.

- Можна на хвилину спертись на вас, пане Талер?

- Будь ласка, бароне! Я тепер при силi! - Тiм тихенько засмiявся.

Троч зiперся на юнакове плече.

- Ваша спадщина, пане Талер...

- Я зрiкаюся її, бароне!

Троч отетерiв, але тiльки на одну мить.

- Розумно робите, - сказав вiн. - Це спрощує все дiло. А маючи пароплавство, ви зможете жити бiльш-менш у достатку.

- Пароплавство, бароне, я подарую своїм друзям.

Троч з подиву так вирячив очi, що те видно було навiть крiзь темнi окуляри.

- Але ж тодi наша угода не дала вам нiякої користi, пане Талере. Ви тепер такий самий бiдний, як були спочатку! Не маєте нiчого, крiм прогорiлого лялькового театру!

Тiм засмiявся вже голоснiше.

- Ваша правда, бароне. Я мушу все починати спочатку. Але те, що я маю тепер, за останнi роки стало для мене цiннiше, нiж будь-якi акцiї в свiтi.

- Що ж це таке?

Замiсть вiдповiдi Тiм просто засмiявся на весь голос. Барон вiдчув, як пiд його рукою трясеться вiд смiху хлопцеве плече. I почув у тому смiховi зовсiм новi нотки, густiшi, мужнiшi, нiби акомпанемент до давнього смiху-дзвiночка. Троч вiдвернувся й махнув рукою своєму шоферовi. Той квапливо збiг униз, пiдхопив барона пiд руку й повiв нагору.

Тiм гукнув:

- Видужуйте, бароне! Щоб були знову цiлий-здоровий! I спасибi вам за всю науку!

Троч не оглянувся. Шофер почув, як вiн буркнув:

- Еге, цiлий! Як же я буду цiлий без цього!

Тiм дивився вслiд бароновi, аж поки того поглинула темрява.

Тiмовi друзi теж пiднялися до нього й проводжали Троча поглядами. Джоннi прогув:

- Такий багатющий, а щастя чортма!

За хвилинку й вони побрались нагору. Попереду, на набережнiй, загурчав, заводячись, мотор, рушила з мiсця машина, i гудiння мотора стихло вдалинi.

Скоро вони вийшли на набережну. Навпроти стояло темною тiнню таксi родича Джоннi.

- Їдьте до мого гаража, Джоннi, - сказав пан Рiкерт, - Ми пройдемося пiшки.

- А хiба ви й досi живете в тiй бiлiй вiллi, пане Рiкерт? Барон же казав менi, що ви тепер працюєте вантажником.

- Так воно й є, Тiме. Завтра я тобi все розкажу. Ти ж не вiдмовишся погостювати в мене?

- Ну, що ви, пане Рiкерт! Я ж iще повинен вашiй матусi показати, що вже вмiю смiятися. Чи, може... - Тiм вiдвернув обличчя. - Може, вона вже...

- Нi, нi, Тiме! Жива й здорова! Ходiмо!

Над дверима до вiлли свiтилася лампочка. Бiлi дверi з круглим балконом над ними та з двома свiтлими кам'яними левами обабiч них нагадували острiв у океанi темряви, привiтний, гостинний берег пiсля довгих блукань у бурхливому морi.

Тiмовi здушило горло, коли вiн пiдiйшов до лагiдних левiв. А коли вiдчинилися дверi й вийшла, спираючись на палицю, старенька панi Рiкерт, повненька, круглявенька, з бiлими як снiг кучериками, хлопець насилу стримався, щоб не розревтись та не кинутись їй на шию. Спинившись перед нею, вiн пробелькотiв, смiючись i плачучи воднораз: "Ну, що ви тепер скажете, панi Рiкерт?" Але нiхто тих слiв не зрозумiв, та й не намагався зрозумiти, бо командування вже перебрала до своїх рук старенька господиня. Вона спитала:

- Все гаразд, Крiшане?

А коли син її кивнув головою, полегшено перевела дух i сказала:

- Так це ж треба вiдсвяткувати, дiтки! Але хлопець хай лягає спати. Бо вiн зовсiм не при собi.

Як звелiла панi Рiкерт, так i сталося: Тiмовi довелось хоч-не-хоч лягти в лiжко, i виявилося, що так воно й краще, бо вiн майже зразу заснув, як каменюка.

Другого дня старенька влаштувала так, щоб бути вдома самiй, коли прокинеться Тiм. Зробити це було неважко, бо хлопець прокинувся аж пополуднi.

Вони вдвох поснiдали - хоч було таки пiзненько для снiданку, але панi Рiкерт так любила снiдати, що рада була зробити це й удруге. А тодi Тiмовi Талеровi довелось розповiсти про все до крихти, що вiн зазнав вiдтодi, як виїхав iз Гамбурга. Та вiн i сам радий був про все розповiсти.

Розмахуючи газетою, вiн вигукував: "Сенсацiоне! Сенсацiоне! Iль бароне Троч е морто! Ун рагаццо дi кваттордiнi аннi адессо iль пiу рiччо уомо дель мондо! Сенсацiоне!"

"Який вiн став гарний! - подумала панi Рiкерт, слухаючи хлопця. I як умiє балакати по-чужоземному!"

Тiм розповiдав старенькiй про свої пригоди, наче про якусь комедiю, виставу в театрi. Тепер, коли до нього повернувся смiх, багато такого, що доти було жахливе, здавалося просто смiшне. Вiн розповiдав про свої чудернацькi заклади з Джоннi, про розбиту люстру в готелi "Пальмаро", про картини в генуезькому та афiнському музеях, про iнтриги в замку, про Салех-бея, про маргарин, про подорож довкола свiту, про повернення до Гамбурга, про мачуху та Ервiна, про темну годину трамваїв.

Тодi настала черга господинi розповiдати, i вона почала видимо задоволене:

- Знаєш, Тiме, як ти не повернувся з Генуї та як до нас прийшов спершу пан Крешимир, а потiм отой здоровило Джоннi, я зразу здогадалася: тут щось не так. Менi не хотiли сказати, в чому рiч. Бо в мене, щоб ти знав, вада серця. Але я вже бiльш як вiсiмдесят рокiв iз нею живу, з тiєю вадою, i ми вже звикли одна до одної. Отож я трошечки понишпорила й знайшла того листа, що ти писав iз Генуї. Ну, i дiзналася вже трошки бiльше.

Старенька, що тепер бачила в Тiмовi панича й намагалась говорити "по-правильному", знову збилася на свою гамбурзьку говiрку.

- Стала я тодi, як прийде до Крiшана пан Крешимир або Джоннi та про щось там забалакають, нищечком їх пiдслухувати. Приходили-то вони не дуже часто, бо ж працювали в порту вантажниками. Iншої роботи хоч плач не могли знайти, мов зурочив який чортяка. А воно, бач, i справдi без нього не обiйшлось, еге? Ну, хай там як, а я все знала, про що вони там шепотiлися. Знала я й те, що сина мого з посади прогнали, хоч вiн усе вiд мене приховував.

- А вiн справдi став вантажником? - перебив її Тiм.

- Авжеж, синку, був i вантажником. Ти, може, не знаєш, як воно в нас у Гамбургу ведеться. Усi такi чеснi, так своєї слави пильнують! Як кого звiльнили з доброї посади, та як пiдуть чутки всякi, хоч i брехнi, то вже нiхто його до себе в контору не вiзьме. Розумiєш?

Тiм кивнув головою.

- Ну, менi то пусте, в мене ж iще й свiй маєток є. В паперах здебiльшого.

- В акцiях? - спитав Тiм.

- Еге ж, в акцiях, синку. Ти ж тепер i сам трошки на цьому знаєшся, еге? Отож, кажу, синовi моєму й не треба було зовсiм iти в тi вантажники, ми ж таки не бiдняки. Але такий ото вiн удався, що не може сидiти без дiла. А надто без порту вiн - як риба без води. Ну, ото й пiшов у вантажники. Але з дому, було, вийде вбраний як лялечка, й такий самий вернеться з роботи, а перевдягався там, у порту. Думав, я й не доберу, що в нього вже не та робота, бо я ж здебiльшого вдома сиджу. Але ж є нащось телефон, еге?

Тiм мимохiть засмiявся зi старенької, а панi Рiкерт засмiялася теж.

- Я ж дурна стара гуска... нi, нi, мовчи, я сама краще знаю, хто я... але ж не така я вже й дурна! Спершу я погомонiла з паном Салех-беєм, як вiн сюди до нас зателефонував. А тодi панове змовники й самi про все признались, розказали менi. Я, звiсно, вдала, нiби й не знаю нiчого. Весь час очi отак-о витрiщаю й вищу: "Та не може бу-у-ути!" Ну, хай там як, а розказали вони менi все. Так ото я й записочку тобi писала. Крiзь лупу. То я ще як у школу ходила, то ми з дiвчатами, було, цiлими днями вправляємось писати крiзь лупу. В мене найкраще з усiх виходило. Я якось цiлий роман на аркуш поштового паперу переписала, їй-бо, правда!

- Та не може бу-у-ути! - передражнив її Тiм.

- Е, ти все смiєшся з мене, шибенику!

Задзвонив дзвiнок бiля дверей, i панi Рiкерт попросила Тiма пiти подивитись, хто там такий.

То виявився рудий хлопець-коридорний iз готелю. Весь упрiлий, вiн стояв мiж сiмома валiзами.

- Я принiс вашi речi, пане Талер! - весело оскiрившись, сказав вiн.

- Учора ви ще називали мене мiстером Брауном. Звiдки ви раптом дiзналися, хто я такий? Хлопець знов осмiхнувся:

- А ви хiба газет не читаєте?

- А, он що! - Тiм трохи спантеличено сягнув рукою в кишеню.

Та рудий вiдмахнувся:

- Нiчого я з вас не вiзьму, пане Талер! Я можу з газети цiлу купу грошей вицiдити, коли розкажу, як я вчора ввечерi пошив у дурнi детектива. Можна?

- Та розказуй, що з тобою вдiєш!

- Щиро дякую! Занести вам валiзи?

- Спасибi, я сам. Тiльки не розповiдай там у газетi небилиць.

- А навiщо? I так буде цiкаво.

Хлопець подав Тiмовi руку:

- Ну, щасти тобi, Тiме!

- Спасибi. Хай щастить тобi в газетi!

Два хлопцi, стоячи мiж лагiдними кам'яними левами, смiючись потисли один одному руку. Потiм рудий сiв у готельну машину, що привезла його, й поїхав, а Тiм позаносив валiзи до вiлли.

Того ж таки дня Тiм пiшов iз Джоннi, Крешимиром та паном Рiкертом до одного нотарiуса, доброго знайомого старенької панi Рiкерт.

Там пароплавство "Пасажирська лiнiя Гамбург - Гельголанд", чи скорочено ПГГ, було переписане рiвними паями на Джоннi, Крешимира та пана Рiкерта. Щоправда, пароплавство не зразу перейшло в їхню власнiсть, потрiбна була ще цiла купа всiляких формальностей (адже Тiм не був уже спадкоємцем-мiльярдером), але щонайпiзнiш за два тижнi, сказав нотарiус, усе буде владнано.

Тiмовi друзi спершу нiзащо не хотiли прийняти той дарунок, та коли Тiм сказав, що вiддасть пароплавство кому попало, вони поступилися. I навiть радо. Пан Рiкерт мав iще досить сили, щоб керувати конторою старого пана Денкера на шостому причалi, а Джоннi й Крешимир раднiшi були працювати стерничим та стюардом на своїх власних пароплавах, нiж на чужих.

Коли всi четверо вийшли вiд нотарiуса (його бюро мiстилось поблизу головного вокзалу), Джоннi спитав:

- А що ж ти тепер робитимеш, Тiме?

Хлопець показав праворуч:

- Он у тому старому будинковi є ляльковий театр. Вiн мiй. Я зроблю з нього мандрiвний.

- То тобi потрiбен автобус! - сказав Крешимир.

- I переносна сцена, - докинув Джоннi.

- I все це купимо тобi ми, синку! - закiнчив пан Рiкерт. - I мовчи, не вiдмовляйся, бо тодi ми не вiзьмемо вiд тебе пароплавства.

- Згода! - засмiявся Тiм. Тодi додав уже серйозно: - Яке щастя, що є на свiтi ви!

- I Салех-бей, - сказав пан Рiкерт.

- Атож, - потвердив Тiм. - I Салех-бей. Треба послати йому телеграму.

I вони подались на пошту.

Старий у Месопотамiї всмiхнувся, прочитавши:

"чорт бери маргарин крапка смiх одержують задарма крапка я його одержав крапка щиро дякую за помiч ваш тiм талер".

Того дня й скiнчилась наша iсторiя, хоча в газетах вона тiльки почалася (так, як зрозумiли її журналiсти; а вони здебiльшого її не зрозумiли).

Пан Рiкерт знову став директором пароплавства, Джоннi стерничим, а Крешимир стюардом.

Про барона Троча тепер можна почути дуже рiдко. Кажуть, вiн майже весь час живе самотнiй i сумний у своєму месопотамському замку, уникаючи людей. Проте фiрма його процвiтає.

А Тiмiв слiд загубився. Вiдомо тiльки, що вiн удвох iз старенькою панi Рiкерт вигадав лялькову виставу, що називається "Проданий смiх". А потiм щез iз Гамбурга, й жоден газетяр так i не дiзнавсь, куди вiн подався.

Лиш двiчi ще доходили звiстки про нього. На кладовищi в одному великому нiмецькому мiстi до одного мармурового надгробка було покладено вiнок iз написом на стрiчцi: "Я прийшов, як навчився смiятись. Тiм".

А остання звiстка про Тiма надiйшла з однiєї хлiбної крамнички. Кiлька рокiв тому туди зайшов якийсь чемний юнак. Господиня, не впiзнавши його, спитала, чого вiн бажає; тодi юнак скорчив похмуре обличчя й пробурмотiв:

- Пограбувати директора гiдростанцiї, панi Бебер.

- Тiм Талер! - вереснула з несподiванки пекариха.

Та юнак приклав палець до вуст i сказав:

- Ц-с-с... Не зрадьте мене, панi Бебер! Я тепер звусь Енрiко Грандiццi, власник найвеселiшого в свiтi театру - лялькового театру "Ящик маргарину".

- Кумедiя! - вигукнула панi Бебер. - А я ж учора там була. Хтось незнайомий прислав менi квитка. Тобто... - вона скоса зиркнула на Тiма. - Тобто, може, й знайомий.

- Може, - вiдказав юнак iз ямочками в кутиках уст.

- Там показували виставу про проданий смiх, - провадила панi Бебер. - Гарна п'єса. На всiлякi думки наводить.

- А на якi думки вона вас навела, панi Бебер? - поцiкавився юнак.

- Та, правду сказати, спершу менi аж моторошно було. А пiд кiнець смiялась, аж за боки хапалася. Отодi й подумала: де людина смiється, там кiнчається чортова влада.

- Гарно сказано, панi Бебер, - вiдповiв юнак. - Отак i треба поводитися з чортом, щоб вiн поламав собi роги.