"Портрет Дорiана Грея" - читать интересную книгу автора (Оскар Уальд)

- Але чому?

- Просто сам не знаю... Якщо хтось мені дуже подобається, я ніколи й нікому не називаю його імені. Бо це немовби значить поступитись часткою дорогої тобі людини. Я справді закохався у таємничість. Здається, лише завдяки їй сучасне життя і може бути чудесне чи заманливе для нас. Звичайнісінька річ стає чарівною, якщо ми криємося з нею. Виїжджаючи з Лондона, я ніколи не кажу своїм, куди їду. Бо якби я сказав - пропала б уся насолода. Напевно, це чудна звичка, але все-таки вона вносить чимало романтичного в життя. Ти, мабуть, тої гадки, що все це страшенні дурниці?

- Анітрохи, - відповів лорд Генрі, - анітрохи, любий Безіле. Ти, здається, забуваєш, що я одружений; а єдине, чим шлюб зачаровує, - це приховування правди, без чого не обходяться ані чоловік, ані жінка. Я ніколи не знаю, де моя дружина, і вона ніколи не знає, що я роблю. Випадково здибавшись, - а це буває, коли ми потрапляємо разом десь на обід чи гостюємо у герцога, - ми з найсерйознішими мінами торочимо одне одному найбезглуздіші історії. Моїй жінці це вдається куди краще, ніж мені, - вона ніколи при цьому не бентежиться так, як я. І заскочивши десь мене, - вона зовсім не зчинює сварки. Часом мені навіть хочеться вивести її з рівноваги, а вона тільки сміється, та й годі.

- І як ти можеш таке казати про своє подружнє життя?! - зауважив Безіл Голворд, підходячи до дверей у садок. - Я впевнений, що насправді ти дуже порядний сім'янин і просто соромишся власних чеснот. Дивна з тебе людина, Гаррі! Ти ніколи не кажеш нічого морального і ніколи не робиш нічого неморального. Твій цинізм - це тільки поза.

- Як на мене, поза, та ще й найдратливіша - це коли поводишся природньо! - скрикнув, сміючись, лорд Генрі.

Обидва молодики вийшли в садок і сіли на бамбукову лаву в тіні високого лаврового куща. Сонячні пасма слалися крізь гладке листя, в траві легенько погойдувались білі стокротки.

Якусь хвилину обоє сиділи мовчки. Тоді лорд Генрі витягнув годинника.

- На жаль, мені вже час іти, Безіле, - тихо промовив він. - Але мені б хотілося, щоб ти перед цим відповів на те моє запитання.

- На яке саме? - запитав художник, не підводячи погляду.

- Ти добре знаєш, на яке.

- Не знаю, Гаррі.

- Гаразд, я тобі нагадаю. Я хочу, щоб ти все ж таки пояснив мені, чому ти відмовляєшся виставити портрет Доріана Ґрея. Я хочу знати справжні підстави.

- Я сказав тобі їх.

- Ні, ти лише сказав, що вклав у портрет занадто багато самого себе. Але ж це несерйозно!

- Ти розумієш, Гаррі, - Безіл Голворд подивився товаришеві просто в обличчя, - кожен портрет, намальований з натхненням, - це, власне, портрет художника, а не того, хто йому позував. Натурник - то суто зовнішнє. Маляр на полотні розкриває не його, а скорше самого себе. Ось через це я й не виставлю цього портрета - я боюся, чи не виказав у ньому таїни власної душі.

Лорд Генрі засміявся.

- Ну й що ж то за таїна?

- Добре, я розповім тобі... - збентежено озвавсь Голворд.

- А я, Безіле, охоче вислухаю, - з поривом у голосі мовив його товариш, підвівши погляд на художника.

- Тут, власне, дуже мало що можна сказати, Гаррі, і я сумніваюсь, чи ти взагалі зрозумієш мене. Та й навряд чи повіриш цьому...

Лорд Генрі посміхнувся, а тоді нахилився й зірвав у траві рожеву стокротку.

- Я цілком певен, що зрозумію, - відповів він, приглядаючись до золотистого кружална квітки, обмереженого білими пір'їнами пелюсток. - А щодо віри, то я можу повірити у будь-що цілком неймовірне.

Вітерець здмухнув кілька квіток з дерев, і важкі зоряні ґрона бузкового цвіту колихнулись у млосному повітрі. Під муром засюрчав коник; довгою блакитною ниткою на прозорих брунатних крильцях пролетіла бабка... Лорд Генрі немовби відчув биття Безілевого серця, і йому кортіло знати, що він почує далі.

- Ось уся ця історія, - перегодом почав художник. - Два місяці тому мені довелося бути на вечорі у леді Брендон. Адже ми, бідні митці, мусимо вряди-часи показуватись у товаристві, нагадуючи публіці, що ми не дикуни. Ти ж сам колись був сказав, що у фраку й білій краватці навіть біржовик може зажити репутації цивілізованої істоти. Отож пробувши у вітальні хвилин десять і набалакавшись із гладкими препишними вдовицями й нудними академіками, я раптом зауважив, що хтось на мене дивиться. Повернувшись убік, я вперше побачив Доріана Ґрея. Коли наші очі зустрілись, я відчув, що блідну. На мить мене пойняв інстинктивний страх. Я збагнув - переді мною така чарівна врода, що може поглинути всю мою душу, все моє єство, ба навіть усе моє мистецтво, коли я тільки піддамся її чарам. Я не потребував жодних сторонніх впливів у своєму житті. Ти добре знаєш, Гаррі, яка незалежна вдача в мене. Я завжди був сам собі пан, принаймні аж доки зустрівся з Доріаном Ґреєм... Але не знаю, як і пояснити це... Немов чийсь голос казав мені, що життя моє може круто змінитися. Я невиразно передчував, ніби Доля готує для мене витончені радощі і такі ж витончені страждання. Опанований страхом, я повернувся з наміром вийти з вітальні. Не те, щоб сумління мене підганяло, ні, це, певніше, було боягузтво. Звісно, спроба накивати п'ятами не додає мені честі...

- Сумління і боягузтво - власне, одне й те саме, Безіле. Сумління - це лише фасад боягузтва, та й годі.