"Голодомор 1932–1933 років в Україні як злочин геноциду. Правова оцінка" - читать интересную книгу автора (Володимир Василенко)

Питання відповідальності за вчинення Голодомору та подолання його наслідків

Кваліфікація Голодомору 1932–1933 рр. як геноциду пов’язана з питанням відповідальності за вчинення цього страхітливого злочину. З точки зору права така відповідальність лягає на СРСР як «партійну державу», а також на всіх осіб, які брали участь в організації і здійсненні злочину, незалежно від їхніх посад, соціального статусу та етнічної належності.

«Партійна держава» припинила своє існування після дезінтеграції СРСР. Її правонаступниками стали всі колишні союзні республіки, а Російська Федерація, всупереч міжнародному праву, проголосила себе державою-продовжувачкою СРСР. Україна неодноразово заявляла, що не пов’язує визнання Голодомору геноцидом з міжнародно-правовою відповідальністю Російської Федерації і не висуватиме до неї жодних претензій. Однак це не виключає права фізичних осіб — нащадків жертв Голодомору висувати претензії до РФ як до держави, яка вважає себе продовжувачкою СРСР. Звичайно, у практичному плані реалізація цього права є проблематичною.

Моторошні обставини злочину унеможливлюють встановлення як точної кількості спричинених голодом смертей невинних людей, так і вичерпного поіменного списку жертв. Сьогодні надзвичайно складно знайти людей, які могли б свідчити в конкретних справах. Нарешті, слід зважати і на наявність юрисдикційних труднощів, пов’язаних з тим, що складником тоталітарної «партійної держави» — СРСР була і УСРР, а відтак виконавцями злочину на республіканському рівні були посадові особи УСРР, які в багатьох випадках діяли самостійно й відповідно до республіканських нормативних актів.

Набагато легше встановити відповідальність головних організаторів і виконавців злочину як на союзному, так і на республіканському рівнях. Однак покарання їх є неможливим, оскільки вони, зокрема Сталін, Каганович, Молотов, померли своєю смертю, а значно більша частина його організаторів і виконавців, зокрема Косіор, Чубар, Постишев, Балицький, Реденс, Хатаєвич, а також керівники всіх обкомів КП(б)У були знищені в ході сталінських репресій. Парадоксальний історичний факт: злочинці зазнали кари, але не були покарані за участь у здійсненні Голодомору.

Слід особливо підкреслити, що багатоетнічний склад ідеологів, організаторів, співучасників, виконавців і пособників злочину, як специфічна матеріальна ознака українського Голодомору, не є і не може бути підставою для звинувачень відповідних націй — грузинської, російської, єврейської, польської, латиської чи будь якої іншої — у причетності до його здійснення.

У політичному плані відповідальним за Голодомор-геноцид в Україні і винищення селян голодом в інших регіонах СРСР є сталінський комуністичний режим. Саме тому геноцидний характер Голодомору в Україні, а часто взагалі сам факт голоду в колишньому СРСР намагаються заперечити представники або симпатики КПУ, яка є ідейною спадкоємицею ВКП(б) — КПРС.

На позиції активної протидії міжнародному визнанню Голодомору в Україні як злочину геноциду стоять офіційні чинники Російської Федерації. І це не дивно, адже головного організатора злочину — Сталіна — правляча російська верхівка вважає «сильним політиком» і «успішним менеджером». Але дивним і незрозумілим є те, що визнання Голодомору геноцидом офіційні речники російського МЗС розглядають як образу пам’яті жертв голоду в інших регіонах колишнього СРСР. Кваліфікація українського Голодомору як злочину геноциду не є і не може бути запереченням злочинного характеру дій сталінського режиму проти селян Росії, Білорусі, Казахстану, Башкирії та ін. Україна не виступає ні проти вшанування пам’яті жертв сталінського режиму в колишньому СРСР (у тому числі і виморених голодом людей), ні проти засудження злочинів сталінізму. Тому насправді наругою над пам’яттю жертв злочинів комуністичного режиму є не позиція України, а глоріфікація керманича цього режиму в Росії.

Істерична реакція російського політичного істеблішменту на історичну правду про український Голодомор пояснюється тим, що виявлення справжньої природи цього злочину, його причин і наслідків підриває позиції антиукраїнських сил як в Україні, так і поза її межами і кличе до дій, спрямованих на зміцнення національної державності, розбудову демократичних інститутів України, продовження її руху шляхом інтеграції до європейських і євроатлантичних структур.

У значній своїй більшості російський владний і політичний істеблішмент і надалі розглядає Україну як частину Росії, що має з нею спільну долю і спільну історію. Звідси спроби керівництва Росії нав’язати Україні і світовій спільноті своє бачення української історії. Заперечення права України на свою власну історію є прихованою формою заперечення її права на незалежне існування.

Нині є очевидним, що саме втрата Україною незалежної державності і панування в ній влади, ворожої українській нації і підпорядкуваної кремлівському керівництву, стали передумовою і глибинним підгрунттям Голодомору. Його політичні причини і згубні наслідки промовисто попереджають про смертельну небезпеку для української нації неоімперських планів відновлення «великої єдиної Росії», відповідно до яких Україна має знов стати її складовою частиною. У новітніх стратегіях розбудови російської неоімперії відверто висувається гасло: «Росії потрібна не проросійська Україна, а російська Україна». Гіпотетично існують принаймні три можливості реалізації таких стратегій:

1) шляхом геноциду української національної групи як такої,

2) шляхом лінгвоциду, тобто знищення мови української нації як її засадничої і визначальної ознаки, що є рівнозначним остаточному і повному знищенню нації як такої,

3) за допомогою кумулятивного застосування цих інструментів націєвбивства.

Варто пам’ятати в цьому зв’язку, що, за винятком дуже коротких періодів, вся історія царської і радянської імперій є історією постійної війни на знищення української мови. Під час Голодомору було припинено українізацію і започатковано наступ проти українського відродження і української мови.

Такий наступ не припинився і після відновлення незалежності України, а лише набув нових, масштабніших, найнебезпечніших і підступніших форм. На це вказує потужна мовно-культурна експансія, яка нині здійснюється Російською Федерацією щодо України і яка, по суті, є якщо не прихованою формою, то прелюдією лінгвоциду. В разі відновлення російської неоімперії із включенням до неї України навряд чи відбудеться масове фізичне знищення українців, оскільки в умовах демографічної кризи в Росі, що посилюється, там відчувається і ще довгі роки відчуватиметься гостра потреба у людських ресурсах. Однак немає жодного сумніву, що сценарій застосування лінгвоциду до української мови з метою знищення української нації стане реальністю. Невід’ємним складником такого сценарію буде переслідування і винищення української еліти.

Трагедія Голодомору є пересторогою, яка спонукає сказати рішуче і тверде «ні» кремлівським неоімперським планам. Тому відновлення і поширення історичної правди про український Голодомор викликає несприйняття і протидію офіційної Росії.

Внаслідок геноциду проти української нації, українське суспільство, за висновком Дж. Мейса, стало і все ще у значній мірі залишається травмованим постгеноцидним суспільством. Отже, сьогодні актуальним є політичне засудження злочинів керованого Сталіним комуністичного тоталітарного режиму, яке має супроводжуватись офіційною правовою оцінкою Голодомору і системним вивченням його руйнівних наслідків, виробленням та реалізацією комплексних заходів, необхідних для відродження української нації, оздоровлення суспільства та демократичного розвитку незалежної України.

Такого роду заходи не повинні мати кон’юнктурний характер і вживатися лише в річниці круглих дат. Вони мають здійснюватися на постійній, системній основі на загальнодержавному і регіональному рівнях. Перші кроки в цьому напрямі робить Український інститут національної пам’яті. Але їх явно недостатньо.

Для вирішення масштабного і складного комплексу питань, пов’язаних із подоланням наслідків трагедії, необхідно, насамперед, щоб Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу за фактом геноцидного винищення мільйонів людей на підставі Закону України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», статті 442 Кримінального кодексу України та статей 94, 97 та 112 (ч. 3) Кримінально-процесуального кодексу України. В разі встановлення відповідності фактів, що стосуються Голодомору, складу злочину геноциду як його визначено у ст. 442 Кримінального Кодексу України, Генеральна Прокуратура України має підготувати офіційний обвинувальний висновок і передати його на розгляд і затвердження Верховному Суду України.

В той же час Верховна Рада України повинна створити на підставі статті 89 (ч. 4) Конституції України тимчасову слідчу комісію для проведення парламентського розслідування всіх обставин Голодомору 1932–1933 років в Україні як найтяжчого міжнародного злочину і трагічної події, що має важливе значення для українського суспільства.

Здійснення таких кроків не потребує жодних резолюцій міжнародних організацій. Достатньо наявного законодавства України і політичної волі для його реалізації.

У цьому зв’язку необхідно зазначити, що ст. 6 Конвенції 1948 р. про попередження злочину геноциду і покарання за нього передбачає: кримінальне переслідування за скоєння цього злочину має здійснювати компетентний суд держави, на території якої він був скоєний, або такий міжнародний кримінальний трибунал, юрисдикцію якого визнають сторони Конвенції. Відповідно до загальновизнаних положень міжнародного права, підтверджених у Римському статуті Міжнародного кримінального суду 1998 р., справи про міжнародні злочини передаються на розгляд міжнародних судових інстанцій лише в тому випадку, коли держава, на території якої такі злочини були скоєні, не спроможна або не бажає здійснити розслідування, встановити винних та притягти їх до відповідальності.

Повномасштабне розслідування всіх обставин Голодомору та його офіційна кваліфікація в Україні створить потужне і переконливе правове і фактологічне підґрунтя для широкого міжнародного визнання і засудження геноцидного характеру цього жахливого злочину.