"Євреї на Україні" - читать интересную книгу автора (Матвій Шестопал)

РОЗДІЛ VІ

Наприкінці минулого сторіччя, в 1895 р., на книжковому ринку Відня з’явилася брошура під назвою “Єврейська держава”. У цій брошурі говорилося про майбутнє євреїв, про необхідність створення єврейської держави як єдиної умови їхнього національного порятунку.

Автор брошури Теодор Герцль — син місцевого купця, австрійський журналіст, один із редакторів ліберальної віденської газети “Нойє фрайє прессе”. (На сторінках цієї газети дуже часто виступали галицькі та буковинські діячі в обороні прав українського народу). Справжнє прізвище Герцля — Веніамін Зев. Він зрікся свого єврейського імені і походження, асимілювався, тобто тимчасово “розчинився”, у середовищі австро-угорської буржуазії і прийняв ім’я Герцля. Він, кажуть, не знав історії народу, політичним вождем якого збирався стати, йому нібито була далека і єврейська мова, якою він не міг ні читати, ні писати, ні говорити. Це, проте, не перешкодило йому очолити рух, який оформився на Першому конгресі сіоністів у Базелі (Швейцарія) в 1897 р.

Уже зазначалося, що задовго до Герцля основоположні ідеї сіонізму були сформульовані діячами українського єврейства — одеситом Л.Пінцкером у його брошурі “Самоемансипація” та у висловлюваннях київського лікаря М.Е.Мандельштама про потребу для єврейського народу “власного грунту”, власного кутка. Але Герцль зробив це грунтовніше, а головне — від слів перейшов до діла, давши теорії силу організації. З моменту виникнення руху сіоністам вдалося посісти панівне становище серед єврейства, і тепер вони, з огляду на особливе становище євреїв у сучасному світі, становлять серйозний фактор міжнародної політики, ігнорувати який не тільки неможливо, а й небезпечно. Газета “Правда” писала: “Можно со всей определенностью утверждать, что сионизм в настоящее время выступает как одна из самых активных и действенных антисоветских и антикоммунистических сил, состоящих на службе империализма”.³⁸⁷

Довгий час сіонізм лишався в тіні, даючи змогу від імені єврейства діяти бундівцям, соціал-демократам, марксистам-ленінцям на сіоністській заквасці. Щоб ті не забиралися надто “вліво”, було створено ряд псевдонаукових теорій і філософських доктрин, у підгрунті яких лежать реакційні ідеї єврейського шовінізму й іудаїзму. Ці теоретичні догми мали відігравати роль обмежувальних знаків для не в міру гарячих голів і водночас виконувати функцію маяків, на які можна було б орієнтуватися в бурхливому морі політичних подій. Так виникли концепції про богообраність і месіанізм євреїв, про їхню особливу долю і покликання в світі, про одвічну єдність, безкласовість, природний інтернаціоналізм євреїв.

Арон Ліберман (він же Артур Фрімен), якого вважають родоначальником соціалістичної літератури і революційного руху серед євреїв Росії, говорив: “Народ пророков является исконным носителем великого идеала социальной справедливости и грядущего братства и равенства людей”.³⁸⁸ Даючи нарис розвитку соціалізму до Маркса і Лассаля, він намагався довести, що основи соціалістичного вчення наявні уже в Біблії.

В основі цих концепцій захована ідея єврейського панування над світом, ідея гегемонізму, для здійснення якої так багато попрацювали радянські євреї ще з перших днів Жовтневої революції.

Опинившись на чолі такої великої країни, як Росія, вони, треба віддати їм належне, не заспокоїлися “на досягнутому”, а продовжували розвивати свій наступ далі. Лозунги “Дайош Варшаву”, “Дайош Європу”, “Да здравствует Мировая Революция”, про які сучасне покоління знає з історичної літератури, — лише відгомін тієї епохи. Ідея Світової Комунії приваблювала тоді багатьох, хоч кожний вкладав у неї свій зміст. Для одних це було жадане царство свободи, для інших — свобода царствувати… Комунія в цьому другому її значенні особливо приваблювала спритних синів Ізраїлю, і вони, осідлавши революційну ситуацію, з усіх сил греблися до влади.

Важливим знаряддям їхнього проникнення в інші країни були міжнародні робітничі організації, які перебували під повним контролем євреїв. Досить сказати, що Генеральним Секретарем Соціалістичного робітничого Інтернаціоналу (виник внаслідок еволюції партій 2-го Інтернаціоналу) був австрійський єврей Фрідріх Адлер, а Головою Комуністичного Інтернаціоналу — штрейкбрехер Жовтня, запеклий троцькіст і лютий ворог незалежності України єврей Зінов’єв (Радомисльський). Відмінність у політичній програмі цих організацій не значила, що різними були життєві цілі їхніх керівників. В інтересах досягнення поставленої мети євреї, як ніхто, вміють міняти свої переконання і партії, “національність” і громадянство.

Недавно померлий московський публіцист, фейлетоніст “Правды”, Давид Заславський народився і зріс на Україні, закінчив юридичний факультет Київського університету, але громадську діяльність почав у Петрограді як бундівець і меншовик. У 1917 р. на сторінках меншовицьких органів, цих “подлых”, за словами Леніна, газет, велася проти більшовиків “грязная кампания клеветы грязных господ Заславских”.389 У 1918 р. під час гетьманства Скоропадського Заславський переїхав на Україну і працював у газеті “Киевская мысль”. Більшовицька “Правда” з цього приводу писала: “В Киеве вся черная дрянь из Москвы и Петрограда — спекулянты, литераторы-“социалисты”, удравшие из России и очень храбрые там. В “Киевской мысли” “знатоком” Советской России выступает Д.Заславский, который, конечно, не жалеет красок…”390 Після повалення УНР Заславський у 1919 р. втік до Москви. Тут він швиденько перефарбувався, “визнав” свої помилки і зі сторінок “Правды” став вихваляти більшовиків і лаяти українців.

Польський єврей Лео Йогіхес (він же Ян Тишко, чоловік Рози Люксембург) був у різний час членом ЦК соціал-демократії Королівства Польського і Литви, членом ЦК Російської СДРП, членом ЦК КП Німеччини і навіть секретарем ЦК КПН. В.Володарський, родом з Волині, спочатку брав участь в організаціях Бунду, в українській робітничій партії “Спілка”, був меншовиком і з перемогою революції став більшовиком.

Голова Московського ревтрибуналу Я.О.Берман спеціально їздив до Австро-Угорщини “делать революцию”³⁹¹ і редагував там орган російської групи РКП(б) газету “Будапештская правда”. Інший комівояжер революції, М.М.Бородін (Грузенберг), опинився аж у Китаї, де він обіймав пост “високого радника” ЦВК Гоміндану. Спочатку бундівець, потім російський соціал-демократ, потім діяч Американської соціалістичної партії, повернення у 1918 р. до Москви, вступ до партії більшовиків і, нарешті, - місія в Китай, де він “горячо взялся за укрепление китайской национально-революционной партии”, - як патетично атестує енциклопедія діяльність цього нічим не примітного єврея із білоруського містечка Яновичі Вітебської губернії.

Діячами типу Бородіна — Грузенберга повнилися вщерть канцелярії Комінтерну та інших міжнародних організацій. Третій Інтернаціонал створювався не для потреб сіонізму, а для благородної справи визволення трудящих. І не вина цієї революційної організації, що її перетворили на своєрідний філіал сіоністського центру. Секції Інтернаціоналу, особливо в своєму верхівковому складі, були переважно єврейськими.

Для прикладу можна послатися на Компартію США. Генеральним секретарем партії з 1930 по 1944 р. був Ерл Браудер (Діксон), який виявився потім опортуністом. Керівні пости в партії довгий час займали Герберт Аптекер, Олександр Біттельман, Майкл Голд, Джон Гейтс (Ізраїль Регенштрайф), Джозеф Норт, Говард Фаст і ін.

Як делегати “братніх партій” єврейські комерсанти од революції систематично обиралися у Москві на пленуми і конгреси Інтернаціоналу, звідки їм, немов із спостережного пункту, було добре видно становище в різних країнах, розстановку політичних сил, загальну життєву кон’юнктуру, яку вони потім використовували у своїх егоїстичних, гегемоністських цілях.

На ІІ конгресі Комінтерну (1920), який прийняв надзвичайно важливі рішення з національно-колоніального питання, не було чути голосу колоніальних і залежних народів. Зате діячі різних єврейських організацій всіляко обстоювали права “национальных меньшинств (тобто євреїв) на территориях со смешанным населением (на Украине, в Польше, Белоруссии)”, зокрема їхнє право “на одинаковое влияние на ход государственных дел”.392 Розпустивши язик на всю губу, ці діячі звинувачували один одного у сіонізмі, спритно маскованому революційними фразами. Представник партії Комуністичний Бунд Фрумкіна говорила, натякаючи на Поалей Ціон: “Сионисты ведут свою работу во всех странах среди отсталых еврейских рабочих масс, способствуя возникновению в определенных кругах сионистских течений, старающихся за последнее время спрятаться под маской коммунистической фразеологии”.³⁹³

Їй відповів представник партії Поалей Ціон (робітничий сіонізм) Кон-Ебер: “Партия тов. Фрумкиной, Коммунистический Бунд, хочет просто использовать случай, чтобы разогреть свой суп на огне мелочной борьбы партий, которую они хотели бы разжечь на Конгрессе. Тов. Фрумкина, представительница партии, которая еще вчера поддерживала контрреволюционные правительства России, вожди которой. Дан и Либер, считались виднейшими фигурами меньшевистской контрреволюции, утверждает, что мы, представители Поалей Цион, прикрываем нашу деятельность коммунистической завесой”.³⁹⁴

В цілому ж, як зазначалось, дебати на конгресі “уклонились в сторону” і “приняли такой оборот, с которым не может согласиться ни один человек, знакомый с нуждами коммунистической национальной политики”.³⁹⁵

Керівною силою Інтернаціоналу, офіційно визнаною всіма зарубіжними партіями, була делегація РКП, до якої, крім Леніна, входили схильні до сіонізму діячі — Зінов’єв, Бухарін, Троцький, Радек, П’ятницький. Головою Виконкому Комінтерну, як уже сказано, був Зінов’єв, який з допомогою своїх підручних по апарату Виконкому (Вуйовича, Гуральського та ін.), а також однодумців із зарубіжних партій розчищав шлях Троцькому до поста Генсека ЦК ВКП(б), водночас насаджував свою диктатуру в Комінтерні. Підтвердженням особливих “заслуг” Зінов’єва мало служити, зокрема, перейменування колишнього Єлисаветграда у м. Зінов’євськ, тепер Кіровоград.

Уся документація у Виконкомі та листування з секціями велися головним чином німецькою мовою. А всі радянські євреї, як відомо, — “німці”. Це стало тією зручною лазівкою, якою в апарат організації попролазило безліч євреїв. Обростанню апарату єврейським шовіністичним елементом значною мірою сприяли секретар Інтернаціоналу Й.А.П’ятницький, член Президії ВККІ С.І.Гусєв (Драбкін) і особливо С.І.Гопнер, ця малописьменна людина, яка майже до початку другої світової війни відала тут такою важливою ділянкою роботи, як агітація й пропаганда.

Сіоністській тактиці пробиратися до влади будь-яким чином було підпорядковане все, аж до будинків відпочинку, де зарубіжні діячі, приїхавши у справах до Москви, підкріпляли своє здоров’я. Тут їх чарували чорноокі мадонни єврейського походження, нав’язуючись цим видатним людям у “подруги життя”. Так, зокрема, став єврейським зятем лідер італійських комуністів Антоніо Грамші, одружений під час свого єдиного приїзду до Москви на якійсь Юлії Шухт. Подібним чином у Москві роздобув собі дружину Вилко Червенков, колишній перший секретар ЦК КП Болгарії. Сіоністи добре знають вагу цієї тактики і з успіхом користуються нею. Адже такі одруження — це політичний акт, нагода для збільшення своєї могутності за допомогою нових союзів.

Сказане про Комінтерн так само стосується усіх інших міжнародних організацій, центри яких перебували в Москві: Профінтерну, Спортінтерну, Селянського Інтернаціоналу, КІМу, МОДРу та ін. У післявоєнні роки їхнє місце зайняли Комінформ. Всесвітня Рада Миру з постійним представництвом від СРСР Іллі Еренбурга та Олександра Корнійчука, Всесвітня федерація профспілок, міжнародні організації молоді, жінок, ветеранів війни, журналістів тощо.

Що й казати вже про Соціалістичний, або ІV, Інтернаціонал, у якому троцькістів — як піску на дні моря. Верхівка цієї організації відіграє роль відкритої сіоністської агентури в міжнародному соціал-демократичному і всьому робітничому і комуністичному русі. В числі керівників ІV Інтернаціоналу можна для прикладу назвати троцькіста Жермена (він же Мандель), що є одним із лідерів паризького “Міжнародного секретаріату” Інтернаціоналу.

Різних міжнародних організацій (громадських, економічних, наукових, культурних) налічується в сучасному світі близько двох тисяч. Кожна з них має свої органи преси, свій широко розгалужений організаційний апарат. Центри цих організацій є в усіх частинах світу. Звідусюди тягнеться від них і до них різноманітна інформація. Кажуть, успішна гра на біржі неможлива без знання стану на ринках. Знання “політичного ринку”, ринку новин, робить людину обізнаною, сміливою і рішучою в діях, а відтак дає їй перевагу в життєвій боротьбі, забезпечує успіх.

Зовсім не випадково в Чехословаччині, Угорщині, Польщі та інших країнах демократії євреї прагнули захопити (це їм значною мірою вдалося) органи преси та інші засоби масової інформації. Як писала “Правда”, “сионисты стремились к захвату руководящих постов во всех средствах массовой информации ЧССР”.³⁹⁶

Довгий час редактором головної партійної газети Чехословаччини “Руде право” був Р.Сланський, керівником Спілки чехословацьких письменників Е.Гольдштюккер, головою Спілки польських письменників А.Слонімський та ін. З огляду на деяке ослаблення позицій сіонізму в соціалістичних країнах, Наум Гольдман, президент Всесвітнього єврейського конгресу, недавно закликав сіоністів “внедряться в структуру коммунистических государств”.397

У повісті С.Тельнюка “Грає синє море” є дуже харктерна сценка, в якій розповідається, як корчмар, вперше побачивши шляхетних відвідувачів, одразу ж встановив, хто вони, як їх наймення, куди і мало не з якою метою прямують. На запитання одного з високих гостей, звідки йому це стало відомо, Лейба відповідає:

“Ну хіба це так важливо? Ви ж заходили до корчом? Заходили! Розмовляли? Отак потроху ми все і взнаємо. Ви ночуватимете, а Лейба пошле свого служника до Гершка, а Гершко хай пошле свого чоловіка до Мойше, — треба, щоб знали: їде найясніший граф Олександр, їде, мабуть, до Києва, якщо взяти до уваги його попередній маршрут. Їде верхи з трьома вірними людьми. Їде таємно… От і все.

— А для чого це вам?

— Треба знати все, що робиться на світі… Може, зараз оце ви їдете, а на той рік почнеться десь війна, — от Лейба й думатиме, що воно та з чого…”³⁹⁸

Корчмар нашого автора жив у XVІІ ст., і йому властиві, кажучи словами Енгельса, “убогі хитрощі і викрути” свого часу. Вони були придатні в умовах Польщі та України, але не годилися в обстановці більш розвинутого суспільства. “Дрібні махінації польського єврея, — писав Енгельс, — представника європейської торгівлі на найнижчому ступені її розвитку, ті самі махінації, які так добре служать йому на його батьківщині і широко практикуються там, ставлять його в скрутне становище, як тільки він попадає в Гамбург або Берлін”.³⁹⁹

У наші дні до послуг міжнародного сіонізму всі досягнення науково-технічної революції і насамперед широко розгалужена мережа сіоністських Організацій. З їхньою допомогою вчиняються такі диверсії проти миру і свободи народів, про які мало хто навіть здогадується.

У сучасному світі є численні міжнародні й регіональні сіоністські гніздовиська. Найбільші з них — “Всесвітня сіоністська організація” з центрами в Нью-Йорку та Єрусалимі, яка має відділення в 60 країнах світу, і “Всесвітній єврейський конгрес”, який веде ідеологічну роботу серед єврейських мас капіталістичних країн і намагається перенести її в країни соціалізму. Лише в США налічується понад 280 єврейських організацій, переважно сіоністських. У Голландії їх — 20. Є вони в Австрії, Англії, Франції і т. д.

Сіоністський рух тісно пов’язаний з правлячими колами держави Ізраїль і має величезний пропагандистський апарат. У його віданні, за даними офіційного лондонського бюлетеня “Єврейська преса в світі”, є понад 850 газет і журналів, які видаються для євреїв на ідиш, івриті та інших мовах.400

Сіоністи контролюють 80 % американських і міжнародних інформаційних агентств, послугами яких користуються газети й журнали майже всіх країн світу. Президентами трьох з чотирьох найбільших у США телевізійних компаній є представники сіонізму. У штаті впливової столичної газети “Вашінгтон пост” сіоністам належать три чверті місць редакторів і провідних оглядачів. Аналогічне становище і в інших органах масової інформації. “Как правило, — пише американський автор А.Лілієнталь, — почти все без исключения газеты, радио и телевидение США пропагандируют произраильскую, сионистскую точку зрения”.⁴⁰¹

Те саме відбувається і в інших країнах Заходу, де сіоністські кола значною мірою контролюють також видавничу справу. Дві найбільші і найвпливовіші газети капіталістичного світу — “Нью-Йорк таймс” і лондонська “Таймс” — змагаються в насадженні єврейського шовінізму. Спритно спрямовуючи інформацію, сіоністи зуміли, за словани Лілієнталя, налагодити глобальну “промивку мізків”. Усе, що суперечить ідеям і завданням сіонізму, дискредитується, небажані виступи прогресивної преси намагаються скомпрометувати, а окремі видання, в яких розповідається правда про злочини міжнародного сіонізму, про становище на Близькому Сході, просто знищують.

Про величезний вплив на світову громадську думку міжнародного сіонізму свідчить той факт, що за його спиною стоїть могутня фінансова підтримка великої єврейської монополістичної буржуазії — найбільш процвітаючої частини міжнародного капіталу. Серед американських мільйонерів єврейського походження у першу чергу слід назвати родини Ліменів, Уорбергів, Шіффів, Кун-Лебів, Блауштейнів, Гугенхеймів, Кауфманів та ін. Правофланговими монополістичного капіталу Англії є Клори, Вольфсони, Спенсери, Зіфи, у Франції — Ротшільди, Лазари, в Голландії — Філіпси тощо.

У червні 1969 р. в Єрусалимі на “конференцію мільйонерів” з’їхалися бізнесмени-євреї всього капіталістичного світу: 240 капіталістів з різних країн і 400 їхніх ізраїльських колег. Тут були представлені барони Ротшільди, нью-йоркські мільйонери Лімени, банкіри Уорберги, Гугенхейми, Зелігмани, Ісаак Вольфсон — власник великих універсальних магазинів у Європі; Гомес, торговець і промисловець; почесний голова англійської сіоністської організації, мільйонер і глава фірми лорд Ізраель Зіф; магнат взуттєвої промисловості Чарльз Клор; Дрейфуси і Спенсери; монополістична родина братів Лазарів, яка діє на трьох континентах; Куни, Леби, Блюменталі, Шіффи, Мортімери, Кани, Голдмени, Сакси, Мордох, Пейнел, Генрі Моргентау (кол. міністр фінансів США), генерал-шпигун Джеймс Клей, сенатори США Джекоб Джавітс і Абрахем Рібікофф, банкіри з родини Семюеля Монтегю, Оппенгеймери з Південної Америки і багато інших.⁴⁰²

Щоб мати уяву про те, що значать ці імена, яку силу вони мають у реальному житті, досить кілька слів сказати про деякі з цих фінансових і промислових кланів.

Свого часу п’ять братів Ротшільдів осіли в Лондоні, Парижі, Неаполі, Відні і Франкфурті і заснували там свої банкірські фірми. Сьогодні це одна з наймогутніших фінансових імперій капіталістичного світу, яка має глобальні інтереси і бере участь у багатьох фінансових операціях світового масштабу.

Через лондонських Ротшільдів ця династія тісно пов’язана з нафтовим трестом “Ройял датч шелл”, з компанією морського страхування “Ллойд”. У Південній Африці вона контролює золоті рудники і два величезних трести кольорових металів. Велика була її роль у компанії Суецького каналу. Вона підтримує зв’язки з групою Моргана у США, з концернами “Віккерс” та “Імперіал кемікл індастріз” в Англії, “Метальгезельшафт” у Західній Німеччині і т. д. На золотому ринку банк Ротшільда виступає від імені Англійського банку. Уся торгівля золотом на лондонській біржі проходить через руки цієї фірми. Один зарубіжний автор писав: “Что может быть более убедительной иллюстрацией фантастической концепции всемирного еврейского правительства, чем семья Ротшильдов, объединяющая в своем составе граждан пяти государств и оказывающая решающее влияние на экономическую жизнь многих стран далеко за пределами Европы?”403

Родина Ліменів входить до перших двох десятків 60 родин, які правлять Америкою. Банк “Брати Лімени” фінансує авіаційну компанію “Дженерал дайнемікс”, яка стала одним із головних постачальників зброї для армії США. Вона випускає міжконтинентальні ракети “Атлас”, їй було передане замовлення на створення атомного підводного човна “Наутилус”, що буквально озолотило компанію. Банк братів Ліменів займає перше місце в США щодо розміщення цінних паперів промислових фірм. Партнери або співробітники Ліменів є директорами 120 промислових компаній. Лімени перебувають у досить близьких стосунках з газетою “Нью-Йорк таймс”.

У всіх трьох світових центрах (Париж, Лондон, Нью-Йорк) у числі провідних згадуються банки, що належать групі Лазарів. Якби всі фірми, що входять у групу Лазарів, об’єднати в одну, то в ній було б 49 компаньйонів: 21 у Нью-Йорку, 6-у Парижі, 20-у Лондоні. Оцінюючи фінансову могутність Лазарів, газета “Таймс” 19 серпня 1968 р. писала:

Банкірський дім “Брати Лазарі” пов’язаний родинними союзами з Ліменами, а також з групою “Голдмен, Сакс енд компані”. Цей могутній фінансовий трикутник контролює активи, які дорівнюють 11,3 млрд. американських доларів.405

Вирішальне слово у виробництві кольорових металів США, Чилі, Мексики, Австралії, Болівії належить монополії, якою володіють брати Гугенхейми. Вони контролюють більше половини всієї виплавки свинцю і виробництва міді у США та близько 1/3 всієї продукції срібла капіталістичного світу.

Численна “мідна кліка” Гугенхеймів заснувала у США меморіальний фонд імені Джона Саймона Гугенхейма для заохочення письменників, учених, дослідників та інших спеціалістів.

Серед тих, хто систематично фінансує державу Ізраїль, колишній міністр фінансів Франції і почесний президент “Банк де Франс” Вільфрід Баумгартнер, англійський мільйонер Сков, великий комерсант з ФРН Шпіц, шведський банкір Маркує Валленберг, віце-президент італійського концерну “Фіат” Джованні Аньєллі, промисловець з Аргентини Мірельман.

Окремо треба сказати про бразильського капіталіста, власника торгових і промислових компаній і туристських фірм Орасіо Клабіна. Земельні угіддя, що належать родині Клабінів, за площею перевищують територію Ізраїлю. У колах єврейської общини твердять, що йому належить місто Сідаде-Нова, яке нерідко називають бразильським Тель-Авівом. Клабін не тільки бізнесмен, а й політик. Поширюються чутки про його намір створити на родючих землях Бразилії “другу єврейську батьківщину” — своєрідний варіант на випадок можливих ускладнень на Близькому Сході. Вже тепер на його землях у штатах Парана, Мінас-Жерайс і Рід-Гранді-ду-Сул є єврейські поселення типу ізраїльських кібуців.⁴⁰⁷

Одним із центрів міжнародного сіонізму стала Голландія. Зумовлено це тим, що важливі позиції в економіці цієї країни перебувають у руках великої єврейської буржуазії. Так, родина Філіпсів володіє одним із найбільших радіоелектронних концернів світу (концерн “Філіпс”), який є важливим постачальником НАТО і бере активну участь у реалізації спільного англо-голландського і західнонімецького проекту виробництва збагаченого урану методом газової центрифуги. З родиною Філіпсів тісно пов’язаний нафтопромисловець ван Леєр, засновник електронно-оптичної промисловості в Ізраїлі. Єврейська буржуазія стоїть біля керма правління великими банками, такими, як приватний банк “Пірсон, Хелдрінг енд Пірсон” та інші, відіграє значну роль також в управлінні одного з найбільших у світі хімічних концернів “Юнілевер”. Активними пропагандистами сіоністських ідей є чимало відомих політичних і державних діячів. Серед них — колишні прем’єр-міністри Нідерландів Касл і Дрейс, лідери правлячих партій Тіланус, Бісхойвел, керівник провідної опозиційної партії Фонделінгден Ойл та багато інших.408

Використовуючи свій колосальний вплив і зв’язки в діловому світі, сіоністський “Інтернаціонал мільйонерів” задає тон у політичному й “ідеологічному житті багатьох країн Європи та Америки. Неабияким є той факт, що самі євреї-бізнесмени виступають у ролі міністрів і прем’єр-міністрів, послів, губернаторів, сенаторів, дипломатів, військових і т. д.

У США, наприклад, тільки серед близького оточення президента можна назвати чимало діячів єврейського походження, представників великого капіталу. Це насамперед керівник групи досліджень національних цілей при Білому домі Леонард Гармент, спеціальний помічник з питань внутрішнього планування Уїльям Сефайр, член економічної ради при президенті Герберт Стейн, помічник по зв’язку з конгресом Юджін Коуен, радник у питаннях національної безпеки Генрі Кіссінджер та ін.

Обплутавши урядовий апарат, сіоністи не можуть не впливати на проведення у бажаному для них напрямі зовнішньополітичного курсу Вашингтона. У 1970 р. вони зуміли зібрати під “заявою від імені радянських євреїв” підписи губернаторів 30 штатів. “Занепокоєння” становищем євреїв в СРСР висловив державний департамент. Представники США в ООН одержали спеціальні інструкції, які зобов’язують американських дипломатів “добиватися обговорення питання про становище радянських євреїв на форумах ООН”.⁴⁰⁹

Ще Г.Трумен, будучи президентом, визнавав у своїх мемуарах: “Настойчивость некоторых крайних сионистских лидеров, побуждаемых политическими мотивами и доходящих до политических угроз, раздражала и беспокоила меня”.410

Факти показують, що сіоністський капітал США уже на початку нинішнього століття справив на американський уряд такий вплив, який можна назвати вирішальним. Доказом цього може бути відома історія з розривом американсько-російського торгового договору. Вказаний договір був укладений 1832 р. У ньому є пункт, згідно з яким усі американці можуть вільно приїздити в Росію. Тим часом американцям єврейського походження в’їзд був заборонений. Цей анахронізм особливо гостро відчувався на початку XX ст. У 1905 р. під тиском американських євреїв президент США Теодор Рузвельт передав Миколі ІІ лист, у якому просив привести свою політику у відповідність з умовами договору. Царський уряд шість років зволікав розгляд справи. Нарешті на вимогу єврейської громадськості США у грудні 1911 р. договір був денонсований президентом Рузвельтом.

Не дивно, що сьогодні Ізраїль, як заявив американський сенатор У.Фулбрайт, вважає, що він може розпоряджатися Сполученими Штатами “на власний розсуд”.⁴¹¹

У ході виборчих та інших політичних кампаній євреї своїми внесками багато в чому визначають наслідки цих кампаній. “Взносы, которые делают евреи во время предвыборных кампаний, — писала “Нью-Йорк таймс”, - имеют жизненно важное значение для кандидата в конгресс, в органы власти штатов и в местные органы власти, даже для кандидатов в президенты”.412 Природно, що ці внески доводиться потім “відробляти”.

США — єдина країна, де євреї не вважають себе на вигнанні. Один із теоретиків сіонізму Хаїм Яхіл, що проживає у США, виступаючи на симпозіумі у Єврейському університеті, заявив: “Історія показала, що, незважаючи на всі незгоди і злигодні, американські євреї досягли такого становища, багатства, могутності і свободи, якого не знали євреї, розкидані в інших частинах світу. І це дає змогу зробити висновок, що для Америки термін “галут” (вигнання) неприйнятний”.413

У першу чергу сіоністський капітал дбає про своєчасні фінансові ін’єкції в економіку Ізраїлю. За 1949–1966 роки загальна сума всіх іноземних позик, кредитів, пожертвувань, дарунків для Ізраїлю становила, за різними оцінками, 7–9 млрд. доларів, тобто п’ять з лишком річних державних бюджетів цієї країни. Все це яскраво свідчить про те, що

Один тільки бруклінський мільйонер-сіоніст Бернард Дойч утримує на свої кошти сіоністську партію “Херут” і рух “За великий Ізраїль”, а також фінансує антирадянські провокації і терористичні акції “Ліги захисту євреїв”, очолюваної М.Кахане.

Фінансова підтримка політики і практики міжнародного сіонізму не вичерпується лише представниками монополістичної єврейської буржуазії. До співучасті у здійсненні планів “великого Ізраїлю” втягують поспіль все єврейське населення капіталістичних країн. Кожний єврей, хоч би якого він був звання чи майнового стану, обов’язково повинен регулярно платити належну з нього суму “добровільних” пожертвувань, так званий “шекель”. Коли пожертвування не надходять або їх відмовляються платити зовсім, таку людину оголошують “ренегатом”. Коли не допомагає і цей захід, непослуха піддають остракізму і цькують доти, поки не доможуться свого. “Тех, кто не платит “шекель” (пожертвований), — писала “Правда”, - сионисты публично объявляют в буржуазных странах отступниками от еврейства”.⁴¹⁵ В окремих випадках людину навіть знищують фізично.

Збирання данини у формі “шекеля” газета “Правда” обмежує чомусь капіталістичними країнами. Насправді ж сіоністи вимагають пожертвувань і від радянських євреїв. Ці пожертвування старанно збираються і регулярно надходять за призначенням. Українцям не зайве знати, що 40 % усіх коштів, зібраних у 1970 р. по Союзу, припадає лише на єврейську общину міста Києва. Але сіоністи збирають данину й іншого роду. Їм до зарізу потрібна інформація про життя євреїв діаспори, аби насадити серед них ідеологію зради тієї країни, з якою пов’язане їхнє життя і діяльність, використати їх як базу для шпигунської й диверсійної діяльності в інтересах ізраїльського “центру” і міжнародної реакції взагалі. Яків де Хаас, секретар Т.Герцля, у 1928 р. хвалився великими можливостями сіоністської агентури:

“Хіба в англійців не виникало потреби мати надійного інформатора в Одесі, хіба їм не потрібен був у Харбіні найдовіреніший агент? А коли президент Вільсон поставив вимогу в найкоротший строк подати йому узагальнюючу інформацію в тисячу слів, яка докладно викладала б, які сили стоять за Керенським, що піднявся до влади в Росії… Всі ці послуги забезпечив нью-йоркський центр, не претендуючи ні на що, але отримуючи багато — повагу і прихильність діячів, чиї підписи скріплювали великі справи. Тисячі сіоністів працювали й служили вірно на своїх глибоко ешелонованих позиціях”.⁴¹⁶

Як бачимо, вплив сіоністського капіталу далеко більший, ніж розміри особистих багатств євреїв-бізнесменів та відданих їм ставлеників і довірених осіб. Цього впливу дуже довго не помічали або не хотіли помічати в Радянському Союзі. Тільки після того, як сіоністський капітал вийшов з “підпілля” і показав свої хижі зуби, коли 5 червня 1967 р. ізраїльська армія знищила сотні радянських літаків і танків, якими були озброєні єгиптяни (за словами Садата, 80 % озброєння єгипетської армії), і перевернула наші далекосяжні плани на Близькому Сході, в СРСР перестали розповідати казочки про “інтернаціоналізм” євреїв і почали глибше цікавитися питанням сіонізму. Здається, й у нас зрозуміли, то сіонізм — сила серйозна і вимагає до себе серйозного ставлення.

Чого прагнуть сіоністи? Яких плодів чекають вони від своєї діяльності?

Офіційно вважається, що головною метою міжнародного сіонізму є нібито створення єврейської держави, в якій могли б докупи зібратися “розсіяні осколки бездомного народу”. Така держава за рішенням ООН була створена 1948 р. на землі Палестини і відома під назвою Ізраїль. Концепція сіонізму передбачає, що “навколо Сіону”, “вітчизни батьків”, повинні зібратися всі євреї. Якби це було так, сіоністів можна було б тільки вітати. Насправді ж вони зовсім не ставлять завдання переселення в Ізраїль усіх євреїв. Один з ідеологів сіонізму, згадуваний уже одеський публіцист Л.Пінскер, вважав, що імміграція євреїв у “національний єврейський центр” має бути обмежена: “Кількість євреїв у кожній країні повинна зменшуватися лише в межах, що диктуються економічними умовами корінного населення”. Мудра думка: де надто густо євреїв, там неодмінно виникають неминучі тертя з місцевим населенням. Пінскер додавав, що “про загальне переселення народу не можна, звісно, й думати”.⁴¹⁷

Єврейська держава, за задумами ідеологів світового сіонізму, потрібна як моральний фактор, як “центр”, через який можна було б впливати на “периферію”, здійснювати ідейний і політичний контроль над громадянами різних країн. З метою такого впливу створена, зокрема, концепція “світової єврейської нації”.

Радянська наука завжди відкидала теорію про те, нібито євреї, що живуть у різних країнах і за різних режимів, становлять єдину націю, незважаючи на те, що не мають економічної спільності, спільної території, культури, спільної, мови і спільних звичаїв, крім єдиної релігії. Ленін вважав ідею “єврейської нації” цілком хибною і реакційною за своєю суттю, бо вона створює в єврейських трудящих прямо і посередньо настрій, ворожий асиміляції, настрій “гетто”.⁴¹⁸

Обстоюючи свою точку зору, ідеологи сіонізму вважають євреїв світу нацією (не треба змішувати з проблемою ізраїльської нації) на підставі таких ознак, як “духовна єдність” усіх євреїв, “спільність релігії і культури”, “специфічне історичне минуле”, давність виникнення євреїв як нації і як релігійної общини, своєрідний спосіб мислення, ідея Ізраїлю як історичної батьківщини єврейського народу, що ріднить євреїв різних країн, тощо. При цьому доктрина сіоністів виходить з того, що євреї — “екстериторіальна нація”.

Концепцію “єврейської нації”, під виглядом критики, намагається обгрунтувати, і не без успіху, радянський автор з Ужгорода Адольф Ейдельман у брошурі “Сучасність та іудаїзм”.

Подібність євреїв різних країн і континентів, міркує автор, пояснюється минулою соціально-економічною і релігійною спільністю, умовами замкнутого існування, відсутністю притоку селян і перетворенням євреїв переважно в міських жителів, зайнятих ремеслами й торгівлею. Існування євреїв як особливої етнічної групи пов’язане не тільки з економічними причинами, хоч вони, як писав Енгельс, і “є в кінцевому підсумку вирішальними. Але й політичні і т. п. умови, навіть традиції, що живуть в головах людей, відіграють певну роль, хоч і не вирішальну”.⁴¹⁹

Ці моменти, продовжує Ейдельман, сприяють формуванню етнічної самосвідомості, тобто усвідомлення приналежності до певної етнічної групи, яка (свідомість) відображає спільність території, відособленість мови, дійсне чи уявне походження, культурний уклад, специфічні релігійні уявлення. У цьому місці Ейдельман посилається на радянського дослідника Агеєва, який писав, що “народність може більш або менш тривалий час не мати спільної мови, єдиної території, але вона не може зберегтися без етнічної самосвідомості, яка і втілює її етнічну спільність”.

Треба мати на увазі, додає Ейдельман, що національна і релігійна відособленість євреїв посилювалася переслідуваннями. А дискримінація, за словами І.Кона, створювала в середовищі етнічної групи “гостре відчуття своєї винятковості, своєї відмінності від решти людей”.⁴²⁰

Ось вам і нація майже за всіма тими класичними ознаками, яких вимагає принаймні сучасна радянська наука. На користь думки про єврейську націю говорить і те, що самі євреї ніколи не втрачали віри в можливість свого національного відродження. Ще в 60-70-х роках минулого сторіччя, у пору цілковитого захоплення асиміляторськими ілюзіями, відомий видавець “Еврейской Библиотеки” А.Ландау, хоч і несміливо, писав, що він “вовсе не видит причины, почему равноправием и образованием необходимо обуславливать смерть еврейской народности”.⁴²¹

Палким поборником національної ідеї і борцем проти асиміляторства був письменник П.Смоленскін, родом з Одеси. У заснованому ним у Відні журналі “Гашахар” Смоленскін ще в 1868 р. заявляв:

“Они (асимільовані елементи) все твердят нам: будем как все народы! Я тоже повторяю за ними: будем, подобно другим народам, добиваться просвещения, оставим, как и они, вредные предрассудки и будем верными гражданами в странах нашего рассеяния; но уподобимся же другим народам и в том отношении, чтобы мы, как и они, не стыдились нашего происхождения, и будем, как и они, дорожить нашим языком и нашим национальным достоинством. И нечего нам также стыдиться нашей веры, что наступит конец нашему изгнанию, что настанет когда-нибудь день — и еврейский народ снова получит свое государство, как не стыдятся этого и другие народы, живущие надеждой, что они избавятся от чужеземного ига”.422

Смоленскін розвивав думку, що євреї — така ж нація, як і всі інші, з тією лише різницею, що єврейський народ, не зв’язаний певною територією, є духовною нацією.

“И если даже нами будет утеряна надежда зажить своей государственной жизнью, мы, тем не менее, останемся единым народом, народом духа!” “Все те, которые твердят: “евреи перестали быть нацией со времени потери собственного государства”, - изменники народа”.⁴²³

Євреї, що переходили в іншу віру, ставали католиками або православними, одружувалися на представниках інших націй і, здавалося, назавжди втрачали зв’язок з рідним народом, ніколи, проте, не забували свого походження (і в цьому немає доконечної потреби). Або їм про це “нагадували”, або ж вони самі пам’ятали, пишаючись своїми талановитими представниками.

Хаїм Вейцман, продовжувач Герцля, в бесіді з англійським лордом Бальфуром торкнувся скарги вдови композитора Вагнера на те, що “в Німеччині євреї захопили сцену, пресу, торгівлю і вищі навчальні заклади”. Згадуючи цю бесіду, Вейцман писав:

До речі, Вагнер, якого Гітлер проголосив втіленням чистоти арійського духу, виявився напівєвреєм.

Треба бути дуже наївним, щоб думати, ніби освічені євреї не пам’ятають справжнього походження німців Генріха Гейне й Альберта Ейнштейна, американця Норберта Вінера, датчанина Нільса Бора, росіянина Левітана та багатьох інших великих людей, які принесли славу не стільки тим країнам, де вони жили і працювали, скільки, безперечно, єврейству.

Адже ми пам’ятаємо українське походження Гоголя, Чайковського, Ціолковського, Маяковського або напівукраїнське — Чернишевського, Некрасова, Достоєвського, Чехова, Фадеева, Шолохова та ін. До речі, вони самі цього не забували. А Ціолковський усе життя пишався, що він нащадок знаменитого роду Наливайків. “Правда” якось з гордістю писала, що Міклухо-Маклай подарував папуасам Нової Гвінеї сокиру: “Именно Маклай первым вручил им железный топор — до него у папуасов были только каменные”.⁴²⁵ Якщо предметом гордості може бути звичайна сокира, то чому не може живити почуття етнічної єдності усвідомлення того, що не хто інший, а саме євреї дали світові кібернетику або теорію відносності!

Теорія “єврейської нації” доповнюється концепцією про “подвійне громадянство”, “дуалістичний патріотизм” євреїв. Суть цих понять зводиться до того, що кожний єврей, хоч би де він не жив, насамперед є громадянином Ізраїлю, а вже потім — громадянином “країни вигнання”. Ізраїль — центр єврейства, “країни вигнання” — так звана єврейська “периферія”, моральне керівництво якою має здійснювати сіоністський центр.

Наведемо статистику єврейського населення в сучасному світі.

За даними на 1959 р., у різних країнах світу проживало 12,8 млн. чоловік єврейської національності. З них у США — 5,8 млн., в СРСР — 2,3 млн., Ізраїлі — 1,8 млн., Великобританії — 450 тис., Аргентині — 380 тис., Франції — 300 тис., Канаді — 260 тис., Марокко — 255 тис., Алжирі — 140 тис., Бразилії — 130 тис., Румунії — 100 тисяч.426

У 1970 р. кількість євреїв становила вже 14 мільйонів. Безпосередньо в Ізраїлі їх було 2,5 млн. чол. Отже, “периферію” становили 11,5 млн. євреїв. З них 6 млн. у США, а 5 млн. у Європі.427 Зокрема в СРСР налічується 2,151 тис. З них у Російській федерації проживає 808 тис., на Україні — 777 тис., у Білорусії — 148 тис., Узбецькій РСР — 103 тис… Молдавській — 98 тис., Грузинській — 55 тис., Литовській — 24 тис., Латвійській — 37 тис., в Естонській республіці — 5 тисяч.428

Ми далекі від думки зараховувати усіх євреїв так званої “периферії” до активу сіонізму. Але немає сумніву, що саме з їхньою допомогою сіоністи розраховують захопити ключові позиції в економіці, політиці і культурі провідних країн і таким чином здійснити давні плани світового панування “Богом обраного народу”. Різні теоретизування про особливу долю євреїв, їхню богообраність і месіанізм для того й покликані, щоб нав’язати євреїв у духовні пастирі і правителі всього людства.

На Брюссельській конференції сіоністів відомий уже нам Мандельштам говорив: “Еврейский гений является доминирующим при создании общечеловеческой культуры. Все этические нормы, ставшие общим достоянием человечества, даны миру евреями. Еврейский народ еще не сказал миру последнего слова, и при нормальном развитии ему еще предстоит создать новые мировые ценности”.⁴²⁹

Сіоністи розуміють, що в сучасних умовах уже неможливо здобути, а тим більше утримувати владу над світом з допомогою зброї, навіть ядерної. Тому, на відміну від усіх інших претендентів на світове панування, всесвітній сіоністський центр дбає про “моральне” завоювання права на керівне становище між народами. Хоч про це поки що більше дбають, ніж говорять, але часом і прохоплюються словом. Німецький психолог і філософ М.Лацарус, один із захисників моральних приписів Талмуда, ще на початку цього століття твердив: “Народ Израиля должен относиться к другим народам, как священник относится к светским людям, он должен быть учителем…”.⁴³⁰

А щоб бути вчителем інших, треба самому стояти вище своїх учнів. Звідси теорія “вищої раси”, або, в термінології сіоністів, — “раса євреїв-борців”, балачки про “особливу обдарованість” євреїв, “ранню зрілість” їхнього розвитку, “незвичайність” долі, історії і т. п.

Розмови про винятковий “інтелектуалізм” і “талановитість” євреїв мають релігійну основу і розраховані на честолюбство. Іудаїзм віками прищеплював віру в богообраність і зверхність євреїв над не євреями. У молитві до Єгови є такі слова: “Ти, Господи, обрав нас над усіма язиками і підніс нас над усіх, не забувай же нас і тепер”. У Біблії на адресу Ізраїля сказано: “Вороги твої раболіпствують тобі, і ти топчеш виї їх”.431 Ці слова також витлумачують як заповіт предків панувати над іншими народами.

Звичайно, сучасний цивілізований єврей не вірить у подібні байки, він навіть іронічно посміхається над ними, хоч глибоко в душі, на самому дні своєї свідомості, не без гордості відзначає про себе: а все-таки ми не те, що інші. Завдяки своїм здібностям, ми всюди посідаємо верхні щаблі соціальної драбини, своїм розумом освітлюємо дорогу для менш здібних. І якось само собою в пам’яті зринають імена Ісуса Христа, Карла Маркса…

Що й казати, цих двох постатей досить, щоб навіки прославити єврейське ім’я. Не випадково Біблію (теж витвір єврейського генія)432 образно називають вічною книгою. Християнство, уособленням якого є Ісус Христос, безумовно відіграло прогресивну роль в історії цивілізації. Про значення наукового комунізму, творцями якого є К.Маркс і Ф.Енгельс, не доводиться й говорити. Євреї можуть пишатися, і це їхнє законне право. Але й наше право застерегти їх від небезпечного самообману.

Між появою міфічного Христа і реального Маркса лежить пустеля творчого безпліддя євреїв довжиною у дві тисячі років. За цей час ні в галузі духовної, ні тим більше матеріальної культури ними не створено будь-чого, вартого уваги. Обмежившись однією гендлярською діяльністю, замкнувшись у вузькому колі старовірства і схоластичної вченості, позбавлені можливості стати в безпосередній зв’язок з живою європейською наукою і життям, євреї не дали жодного знаменитого імені в будь-якій з галузей світової культури чи загальнолюдських знань. Ті ж справжні таланти, які з’явилися в останні сто-двісті років (в тому числі й геній Маркса), зросли на національному грунті культури країн проживання й ніколи не віддаляли себе від рідного грунту.433 Ці таланти тільки й могли тому з’явитися, що вони виступали від імені і в ім’я націй, інтереси яких покликали до життя цих людей, давали їм не тільки хліб-сіль, а й смисл їхній творчій праці.

Але це не найголовніше з того, що треба нагадати деяким надміру самозакоханим євреям. Загальновідомо, що народи сучасного світу, всі разом і кожен зокрема, від світанкової зорі свого існування і до сьогодні, посівши певний терен на землі, є ніби “матеріально відповідальними” за нього перед історією. Як законні його володарі, вони працюють на ньому, добувають засоби до існування, розвивають і вдосконалюють продуктивні сили, а коли треба, то вмирають, захищаючи рідний край. Одне слово, рухають у міру своїх сил людське суспільство вперед.

А в якій ролі єврей виступає на тому самому терені? Ми вже бачили, що головним чином у ролі визискувача і дармоїда, де більшою, де меншою мірою. Забравшись у щілини чужого йому суспільства, він чекає на той момент, коли трудівник ловитиме гави, щоб вискочити з засідки і вхопити собі кращий кусень. Мов та п’явка, тільки запримітить незахищене місце, зразу ж ввіп’ється в тіло і буде смоктати доти, поки не висмокче з жертви усю кров. Адже не таємниця, що євреї всього світу, від Лондона до Кейптауна, від Каліфорнії до України, зайняті головним чином не у сфері виробництва матеріальних благ, а у сфері розподілу і споживання. Протягом віків єврей почував себе гостем, чужаком, тимчасовою людиною в країні проживання. За неї він не клав “живота свого”. А коли йому було невигідно, бо він вичерпував свою прибуткову жилу, або його проганяли як шахрая, він тікав в іншу землю, туди, де бачив змогу знову взятися за старе.

У віденському журналі “Гаемет” (“Правда”), заснованому 1877 р. А.Ліберманом і присвяченому пропаганді ідей соціалізму, справедливо зазначалося: “Еврейское имя позорится среди народов, но мы должны сознаться, что в этом море лжи и клеветы, изливаемом на нас нашими недругами, есть также известная доля правды”.⁴³⁴ Один докладає сил і вміння, аби збагатити і прославити рідну землю, а другий гострить розум, щоб його пограбувати. Як бачимо, є речі, од яких деяким євреям мусило б бути соромно перед лицем власної совісті, соромно і лячно, бо життя нікому не дарує соціального паразитизму і рано чи пізно, а зажадає розплати. І не допоможуть їм ні “святість” Христа, ні мудрість Маркса, ні їхня власна спритність. Зі своїми безглуздими претензіями на якесь особливе місце серед людей вони можуть тільки втратити, а не придбати.

Не можна ігнорувати досвіду минулого (коли мати на оці фашистську Німеччину, то й не такого вже далекого минулого), сповненого трагічних конфліктів єврейства з місцевим населенням. Внаслідок цих конфліктів євреї щоразу змушені були відроджуватись, мов птиця Фенікс із попелу. У наш час загального прагнення до національної свободи будь-яке чужорідне “керівництво” взагалі не в пошані.

В особливий антагонізм на цьому грунті зайшли євреї з українцями, яких вони обкрадають упродовж віків і в масштабах, невідомих жодному народові світу. Сам по собі знаменним є факт, що Україна була і поки що лишається головним у Європі розсадником єврейства. Формальна ж логіка говорить за те, що хвороботворчі мікроби почувають себе найкраще в слабкому організмі. Саме такою слабкою, нежиттєздатною нацією, придатною лише на поживу іншим, уявляють українців деякі євреї.

Певною мірою погляди євреїв на Україну висловила ще Роза Люксембург. Слідом за іншими ворогами нашого народу, які заперечували право українців на самостійне існування. Роза так само не здобулася на глибше розуміння українських проблем. У 1918 р. спеціально про Україну вона писала, що ідея української незалежності є “не чем иным, как простой блажью, дурачеством пары дюжин мелкобуржуазных интеллигентов, без каких бы то ни было корней в хозяйственном, политическом и духовном отношениях страны, без какой бы то ни было исторической традиции, так как Украина никогда не составляла нации или государства; без какой бы то ни было национальной культуры, кроме реакционно-романтических стихотворений”.⁴³⁵

Аби не відволікатись від теми, не будемо зупинятися на цій злобній інвективі. Звернемо увагу на одну особливість національного характеру євреїв і українців, яким він здається стороннім людям. І тих, і других називають хитрими. Євреїв за те, що вони справді хитрі. В українців же цим словом підкреслюють їхню життєву кмітливість і господарську практичність. Ця відмітна риса ввійшла в прислів’я: “хитрий, мов жид”, “хитрий хахол”. Усяка “хитрість передбачає насамперед наявність розуму. В даному разі він різного гатунку. Один хитрує для себе і за рахунок іншого, другий вигадує так, щоб було добре всім.

З давніх-давен українець бився над тим, як би зробити так, аби земля родила щедріше, аби жилося на ній людям сито і затишно. Для цього він вдосконалював знаряддя праці і техніку обробітку грунту, виводив нові сорти рослин і породи худоби. Він сукав довгу, як вічність, нитку і чинив шкури, шив з них взуття й одяг, добував руду і будував палаци, плавив метал і кував списи та шаблі, яких не випускав з рук протягом усього життя.

Предок свійської корови дикий “бос таурус” (тур) відомий був багатьом мешканцям причорноморських степів. Але не вони, а стародавні руси-українці, приручивши його, методом народної селекції вивели потім безліч порід худоби: сіру українську, лебединську, чорно-рябу, червону степову, буру карпатську, молоко яких так люблять єврейські діти. З праці українця виросли миргородські, кролевецькі, тернівські свині, вівця асканійська тонкорунна, гуска велика біла, качка українська сіра, кури полтавські зозулясті, глинясті, чорні. На ніжному їхньому м’ясі зросли численні покоління євреїв, які потім кпили з “дурного гречкосія”. А пшениці: білоцерківська, миронівська, одеська… Збагачуючи природу, людина вдосконалювала саму себе. Втому щоденної праці вона змивала чарівною піснею, мрійною казкою, веселим, дотепним словом, які теж стали здобутком людства.

Поки українець займався всіма цими корисними речами, єврей туманив його сивухою, грабував лихварством, підривав його сили тисячею інших способів, а сам при запнутих вікнах крадькома, як той злодій, поїдав награбоване.

Коли над Україною згущалися хмари і ворог з чотирьох боків підступав до її серця, українець вважав за свій святий обов’язок, захищаючи рідний край, перемогти або лягти трупом. А єврей якщо не сприяв ворогові, то, набивши краденим свою кибитку, втікав в інші, спокійніші землі. При цьому він ще й ремствував на свою долю, хоч кров’ю спливав українець. Дуже вигідний привілей своєрідної “екстериторіальності” і “подвійного” (тобто ніякого!) патріотизму.

Нафтові родовища Галичини однаково кликали до себе і українців, і євреїв. Дрогобицький аптекар Гнат Лукасевич лишив по собі винайдений ним спосіб добування чистого гасу, а львівський покрівельник Братківський пристосував для цього бляшану лампу, їхній скромний винахід світив усій Європі. А ділки-євреї, яких вабило єдине світило — бариш, не спромоглися навіть налагодити правильної експлуатації земних надр. Чужою була для них та земля. Її ні захищати, ні впорядковувати вони не хотіли. Вони могли тільки її обкрадати.

Приїхавши в Одесу, молодий Драгоманов був дуже вражений її контрастами. “Страшенно багате місто, що торгує на п’ятдесят мільйонів, — не має тротуарів… Справа в тім, що тут усім заправляють багаті греки й жиди, а навіщо багатим мостові і особливо тротуари: вони пішки не ходять! Набагато вигідніше, в усякому разі, брати податок з міста в свою кишеню!”⁴³⁶ — писав він рідним.

Тоді як Джеме Ротшільд, другий багатій Франції (після короля Луї Філіппа), сушив собі голову над тим, як, за словами Енгельса, “стати силою і лишатися силою”,⁴³⁷ сучасник “короля лихварів” український кріпак Тарас Шевченко теж думав, але над тим, як повалити подібну силу. І він надумав: обух сталить, гострить сокиру… Капітали Ротшільдів і сьогодні поневолюють народи. А думи великого Кобзаря підіймають їх на боротьбу за свободу. Як бачимо, велика різниця в напрямку думання і характері дій.

Людина, заражена згубною зневагою до праці, може з погордою сказати: теж мені внесок у цивілізацію — курка зозуляста. На сковорідці вони всі однакові. Інша річ — кібернетика, теорія відносності… Можна відповісти й на це. Українці дали світові Запорозьку Січ — першу в Європі демократію, хоч самі лишилися у неволі. Геній українського народу вивів людство у космос (Кибальчич, Кондратюк, Ціолковський, Корольов), а славу пожинають інші. Але це вже інша тема розмови. Досить того, що й тут велика частка вини падає на євреїв. Зловживаючи добротою українця, вони завжди гирею висіли в нього на руках замість того, щоб стати з ним поруч до боротьби за свободу…

Якби українці пред’явили рахунок за зло, заподіяне їм євреями, розквитатися за все не вистачило б золота в усіх банках Старого і Нового світу.

Тим часом євреям все ще вдається дурити інших. Їхні можливості в цій справі здаються невичерпними. Одним із прийомів ошуканства є звинувачення всього людства а антисемітизмі.

Послухаймо спочатку тих, хто видає себе за потерпілих. Теодор Герцль писав: “Народи, серед яких євреї живуть, усі разом і кожний зокрема, — явні або приховані антисеміти”. Хаїм Вейцман запевняє, що “антисемітизм — це бацила, яку, незалежно від переконань у зворотному, кожна людина носить із собою всюди”. Л.Пінскер вважав юдофобство хворобою, яка через задавненість “стала невиліковною”.⁴³⁸

Якщо одні сіоністські діячі вважають антисемітизм злом, то інші, навпаки, благом, оскільки, на їхню думку, тільки переслідування може зібрати усіх іудеїв на “землі предків”.

Багато євреїв щиро переконані, що в соціалістичних країнах також розквітає антисемітизм, що має нібито свідчити про “нездатність” соціалізму розв’язати єврейське питання. Насправді, як слушно зазначається в тезах ЦК КП Ізраїлю “Єврейське питання і сіонізм у наші дні”, схвалених XVІ з’їздом КПІ, в соціалістичних країнах немає суспільних класів, зацікавлених в антисемітизмі. У цих країнах ліквідовані соціальні і політичні основи антисемітизму. Це не значить, звичайно, що в тій чи іншій соціалістичній країні немає зовсім людей, заражених цією хворобою. Її причини криються в пережитках старого буржуазного суспільства, у шкідливих впливах зарубіжного капіталістичного світу.⁴³⁹

Як би хто не тлумачив антисемітизм, у наші дні його не можна вважати проявом расової чи релігійної зненависті. Прояви неповаги, ба навіть ворожнечі до певних представників єврейства, принаймні в СРСР, мають інше коріння. Це не що інше, як реакція, відповідь на дії тієї частини євреїв, які не полишили в минулому свого “єврейства”, а продовжують і далі паразитувати на тілі суспільства.

Те, що декому хочеться називати антисемітизмом, насправді не є ним. Це — заперечення не людини в євреї, а “єврейства” в людині, духу гендлярства і психології крамаря, не сумісних з мораллю соціалістичного суспільства і взагалі з елементарними нормами порядності. Ще феодальне польське панство гребувало братися за шинкарство і подібну брудну комерцію. Воно охоче доручало цю роботу євреям, для яких гроші ніколи не мали запаху.

Симпатії чи антипатії до людей не передаються у спадок. Вони народжуються в процесі суспільних відносин. Поки єврей — такий самий громадянин або член колективу, як і всі інші, він не може поскаржитись на упереджене чи тим більш вороже до нього ставлення. Досить йому зробити спробу поживитися за чужий рахунок, тобто сісти на свого улюбленого коника вигоди і шахрайства, як йому з цілком зрозумілих причин відмовляють у довір’ї, повазі, що, зрештою, переростає у більш або менш приховану неприязнь і ворожнечу. Інакше й бути не може. Дух шахрайства і ошуканства особливо нестерпний українцям. Коли сім’я сідає до столу і хтось із дітей вигрібає собі незаслужено кращий шматок, батько, щоб підтримати порядок і справедливість, б’є вискочку ложкою по лобі. Кому спаде в голову назвати дії батька дискримінацією власної дитини!

Своє ставлення до проявів шахрайства безсмертний Кола Брюньон висловив ще виразніше: “Когда я вижу, что жулик жулит, я первым делом бью его обухом по голове; затем спрашиваю его, как его звать; и если это оказывается прокурор или папа, ладно, пусть так и будет!”

Наш еврей-авантюрист, коли йому часом дістанеться “ложкою по лобі”, галасує на весь світ: “Антисеміти! Кривдять невинних євреїв”. Лицемір кричить, витирає фальшиво сльози, а крадькома поглядає, чи багато зібралося роззяв, які повірили його прикиданням. Хоч і не дали вкрасти, зате вчинив скандал: все-таки “репутація” чиста… Оця манера завжди мати два лиця, коли одне з них, чесне, до євреїв повернуте, а друге, фальшиве, вічно повернуте до тебе, може викликати і справді викликає почуття огиди, зневаги.

Переконливим і незаперечним, як дехто гадає, доказом існування в СРСР “державного антисемітизму” є деякі неписані, але практично існуючі для євреїв обмеження при вступі до вищої школи. Про них офіційно уникають говорити, хоч треба не тільки визнати, а й пояснити, в чім річ. В умовах, коли країна в силу ряду поважних причин не може дати вищої освіти всім бажаючим, регулюючий добір абітурієнтів виправданий і необхідний. Інакше у вищій школі, як біля прилавка з дефіцитним крамом, опинився б той, у кого кулаки міцніші, тобто вирішальне значення мали б не знання, а спритність, зв’язки і т. п. Обмеження, на які так нарікають, вигадала не влада, а саме життя, їх ідея виникла знизу, від самих працівників вищої школи як захисна реакція на обридлу всім єврейську влізливість, на їхнє намагання будь-що і за всяку ціну, правдами і неправдами пробратися у вищу школу. А між тим інтереси справи та й принципи рівності вимагають забезпечення пропорційного соціального і національного представництва у вузах. Для держави, крім того, не байдуже, поїде молодий спеціаліст за призначенням чи буде чіплятися, як багато євреїв, за будь-яку працю, аби тільки залишитися в місті.

Є й інший аспект справи. Якби не ця практика розумного регулювання, то сільські діти, наприклад, тобто діти половини населення країни, ніколи не змогли б пробитися через густі ряди єврейських “вундеркіндів”, які, живучи в містах, знають краще дорогу в вузи. Те, що й селу потрібні освічені кадри, крикунів не обходить. Людей, які споконвіку звикли жити своїми егоїстичними, споживацькими інтересами, цікавить одне: щоб село справно постачало їм курки, яйка і молоко. Вони ж тим часом везуть своїх дітей в інші республіки, де менше єврейського населення, “пропихають” їх там в інститути, а потім переводять знову на Україну. Результат “дискримінації” усім відомий: серед народів Союзу євреї мають найбільший відсоток осіб з вищою освітою, ним, до речі, дуже пишаються як доказом нібито своєї особливої обдарованості. Але демагогам це не заважає трубити про відновлення процентної норми царизму. Єврейські хитруни звикли пролазити між параграфами законів або перетворювати їх у ширму для беззаконня.⁴⁴⁰ Коли ж намагаються хоч трохи обмежити їхні апетити, вони галасують про антисемітизм і дискримінацію. Показово, що з боку цих крикунів не чути протестів, коли в списках цілинників та ударників новобудов, серед хліборобів і скотарів, вуглекопів і металургів майже не зустрічається єврейських прізвищ. Як видно, деякі задом наперед думаючі голови й справді повірили, що євреям на роду написано правити і споживати, тоді як усім іншим — підкорятися і працювати.

У відповідь на невдоволення єврейських шовіністів, на їхні демагогічні претензії і облудну позу скривджених можна було б запитати: чому за таких “несприятливих” обставин євреї повсюди живуть набагато краще від не євреїв, як досягають вони такої високої матеріальної забезпеченості й економічної незалежності? Ми це говоримо про єврейську буржуазію, яка — це кожному відомо — є найчисельнішою і найбільш процвітаючою буржуазією сучасного капіталістичного світу. Хоч це теж невипадково. Ми говоримо про так званий загал, про широкі верстви єврейської людності, в тому числі й трудящих.

У цитованому вже збірнику матеріалів про сіонізм читаємо: “Доходы американских евреев на 40–50 процентов выше доходов всех других этнических групп в США”.⁴⁴¹ Цього не заперечують самі єврейські автори. Ми вже наводили слова теоретика сіонізму Хаїма Яхіла:

Яхіл виділяє особливі успіхи американських євреїв. А хіба в СРСР євреї гірше живуть від решти радянських людей? Якраз навпаки! Український, російський і т. д. робітник і службовець, щоб звести кінці з кінцями, крім основної роботи, як правило, змушений шукати підробітку, влаштовується при змозі ще на одну ставку, “калимить”, гне спину до сьомого поту, словом, працює до зносу. Нічого цього не знає єврей. На курортах, у санаторіях, будинках відпочинку, в різних оздоровчих і лікувальних установах відпочивають люди різних національностей. Але єврейський “мнимый больной” переважає всюди, де абсолютною, де відносною перевагою.

Коли українець або росіянин доповзає до свого пенсійного порога, він не поспішає йти на так званий “заслужений відпочинок”. І не тому, що його не цікавить отой відпочинок. Йому в першу чергу доводиться думати про засоби до існування. Адже пенсії — всяк знає — вистачає тільки на те, аби існувати, а не жити. Чи ж дивно, що в тіні міських скверів і парків прохолоджуються з ранку до вечора, в будень і свято “ветерани праці” головним чином єврейської національності.

Чим пояснити цей феномен? Невже це є результат “антисемітизму”, “дискримінації” євреїв?.. Нам можуть зауважити: не вмієте, мовляв, жити, треба вміти заробляти гроші. Всяке буває заробляння. Буває таке, коли хочеться сказати: хай вам буде ваш білий хліб, ми лишимося зі своїм чорним…

Євреї скаржаться на ворожнечу до них, а між тим їхня релігія, іудаїзм, навчає євреїв ворогуванню з людьми іншої віри, іншої нації, прищеплює почуття ненависті до інших народів. Так зване “Святе письмо” повчає, що євреї лише тоді можуть бути спокійні, коли незгода проникає у середовище інших народів. Коли ж останні живуть між собою мирно, вони нібито скеровують свій гнів проти Ізраїлю.⁴⁴³

Протягом усієї історії єврейські спритники сіяли чвари серед українців, витягаючи собі з того зиск. Вони інтригували, доносячи на українців російській, польській та іншій владі, вдавалися до шантажу, наклепів, обмов, одне слово, “підігрівали свій суп” на вогні провокацій. Хоч тверезий голос мав би підказати їм необхідність зовсім іншої поведінки, якщо вони хочуть у мирі й дружбі жити з українцями на українській землі. Очевидно, деякі євреї думають, що цієї їхньої нечесної гри “прості” українські робітники й селяни взагалі “не здатні” збагнути, а українських інтелігентів, які добре все бачать і відповідно реагують, вони готові якийсь час “потерпіти”: мовляв, усі вони націоналісти, рано чи пізно радянська влада їх передушить. Балачки про так званий антисемітизм є затертий шахрайський прийом, розрахований на те, щоб відвернути увагу від постійного єврейського хитрування. Це та зручна позиція “скривдженого”, яка дає моральне “право” уникати законів, обходити їх під приводом компенсації за уявні страждання. Банальний трюк злодія, що кричить “держи злодія!”. Це спекуляція на повазі українського народу до кращих представників єврейства, які щиро і самовіддано працюють в ім’я розбудови нової України. Провокаційний рейвах, який здіймають навколо так званої дискримінації євреїв, — це така ж набридлива вигадка, як і легенда про Ізраїль, цього маленького демократичного Давида, що бореться проти злого єгипетського Голіафа. Легенда, розрахована на співчуття до планів і політики сіонізму з боку громадськості Заходу та деяких кіл афро-азіатських країн.

Методів обману громадської думки сила-силенна. Це невичерпний кодекс підлості й безчестя, створений, проте, далеко не найгіршими умами людства, і євреї в цій справі не пасли задніх. Але саме тому він і небезпечний. Головним результатом застосування цих методів було те, що євреї за довгі роки перебування при владі в СРСР утвердили за собою в партії особливе, привілейоване становище. А раз у партії, та ще й правлячій, де вони займали командні пости, — то, значить, в усій радянській державі. Поволі і непомітно ці люди опинилися над суспільством, поза межами досягання його впливу. Це була своєрідна каста “недоторканних”. Правдами і неправдами вони “привчили” інших говорити, писати і навіть думати про себе за стандартами сіонізму: євреї — народ особливої долі, народ-світоч, народ-революціонер. Тобто, по-сіоністському, “богообраний” народ, тільки без компрометуючого в устах комуніста слова “бог”, під яким слід було розуміти Карла Маркса. Все, що не відповідало цій “лінії”, розцінювалося як “неповага” до євреїв, що було рівнозначним неповазі до марксизму як науки, ідеології і політики радвлади взагалі.

Цей специфічний культ єврейства був тією зручною ширмою, тією “обичайкою”, під якою сіоністська квочка висиджувала свої неподобства. З ними ми зустрічаємося на кожному кроці.

Багатьом пам’ятна історія з книжкою Т.Кичка “Іудаїзм без прикрас”. Вона видана в Києві 1963 року. Це перша в СРСР серйозна праця, в якій зі справді наукових позицій показується справжнє обличчя сіонізму й іудаїзму. Але саме тому, що ця книжка розкриває людям очі на серйозні речі, дуже неприємні для багатьох євреїв, її поява викликала велике занепокоєння в сіоністських колах у нас і за кордоном. Оскільки ці “кола” тісно пов’язані між собою і діють за принципом сполучених посудин, то гавкітня з обох боків знялася чимала. Цього демагогічного галасу перелякалися в Москві. Кремлівські стовпи комунізму завагалися у своїй рішучості вести боротьбу проти сіонізму і затрубили відбій. У газеті “Правда” з’явилася замітка, у якій ідеологічна комісія ЦК КПРС розшаркувалась, вибачалась і белькотала щось про “ошибочные положення” книги, які нібито “могут оскорбить чувства верующих и быть истолкованы в духе антисемитизма”.⁴⁴⁴

Своєю заявою ЦК партії не тільки відмежувався від автора і його книжки, а й від тих принципів, захистові яких вона присвячена. А цього тільки й треба було сіоністам. Стара як світ провокація! Можна уявити, як тріумфували ці шинкарчині діти, читаючи, як грізна КПРС виляє хвостом і плаксиво запевняє: “Більше не буду”. Звичайно, в масштабах країни це факт майже мікроскопічний. Але він показовий. Він свідчить про те, що сіоністські центри в обороні своїх інтересів куди більш наполегливі і послідовні, аніж керівництво КПРС у дотриманні власних принципів.

Припустімо, що книжка Кичка “за інерцією” була віддана в жертву спритно організованій “громадській думці”. Але що змушує нас робити тисячі інших, більш важливих поступок сіоністському нахабству?

Загальновідомий факт єврейського збиткування на Україні. В одному документі, який ми ще будемо цитувати, про євреїв сказано: “Експлуататорська сила їх велика, і шкода, якої вони завдають, безмежна”. Всупереч цій очевидній істині, друковані радянські джерела, ніби за якимсь сигналом, буквально німіють перед словом “єврей”. Коли заходить мова про соціальний склад і національне походження гнобителів українського народу, вони розв’язне плещуть язиками про українських поміщиків і буржуазію, питома вага яких близька до нуля, а євреїв не мають на увазі навіть серед “інших”. Більш того. Там, де в дійсності експлуататорами українців виступали винятково тільки євреї, у текстах історичних праць замість слова “єврей” шахрайськи підставляють слово “поляк” або “німець”.

Зі слів Маркса, цитованих уже на початку цієї праці, ми знаємо, що в Галичині саме “евреи захватили себе все (підкр. Маркса) выгодные промыслы и сделки, утвердились как мещанское сословие” і займалися там “порабощением народа”.445

Цей висновок Маркса підтверджують дослідження Костомарова, Антоновича, Драгоманова, Подолинського, Франка, Грушевського, які також тут цитувалися. Що ж пишуть з цього приводу, наприклад, автори львівського тому історії міст і сіл України? Вони твердять абсолютно протилежне: “У галицькі міста посунули польські та німецькі купці, ремісники, а місцеві опинились у важкому становищі… Розвиток економіки краю внаслідок цього значно уповільнився”.⁴⁴⁶

Маркс і блискуча плеяда українських учених твердять, що економічні труднощі Галичини пов’язані з розоренням її євреями, а львівські титани мислі на чолі з редактором тому професором і секретарем ЦК партії в Києві Маланчуком, “поліпшуючи” Маркса, заявляють, що все лихо від польських та німецьких купців. Ще б пак: німці далеко, а євреї під носом. Яка дивовижна сміливість думки!.. Якийсь Хонігсман примудрився написати і видати цілу монографію447 про нафтову промисловість Західної України, в якій буквально жодним словом не обмовився про хижацьку діяльність єврейського капіталу. Він навіть не згадав про його присутність у цьому районі. А можна і слід було це зробити бодай з поваги якщо не до істини, то до численних жертв єврейської експлуатації.

Замітаючи сліди своєї антинародної діяльності на Україні, євреї з допомогою різних підголосків грубо перекручують історичний процес, фальсифікують минуле, підтасовують факти, часом зовсім їх ігнорують. При цьому вони перуть своє брудне минуле, а помиї безцеремонне виливають на голови інших. Українські ж чиновники від науки, втративши будь-яке почуття національної гідності, акуратно списують з єврейських шпаргалок і думають, що роблять патріотичну справу. Драгоманов називав такий метод не “історіописанням”, а “історіоробленням”, при якому виходить з брехні брехня, з пакості пакість”.⁴⁴⁸

Правда, на Україні є партійний і державний апарат, нарешті, цензура, раз уже вона існує, обов’язок яких стояти на сторожі інтересів українського народу. Але ці органи влади так захопилися безстрашною боротьбою проти “літери, за якою тужать”,⁴⁴⁹ що їм ніколи за свої прямі справи взятися.

Певна річ, було б несправедливо валити все на українців і зобразити справу так, ніби вони не розуміють своїх національних інтересів. Справа значно складніша, і впирається вона в загальну настанову, яка панує тепер у радянській політиці і науці. Суть її в тому, щоб не “дражнити” світової (читай: єврейської) громадськості. Керівництво КПРС, яке давно вже набивається в моральні керівники людству, взяло за правило показуватися перед зовнішнім світом тільки в парадному вбранні, тобто зображати СРСР країною, в якій завдяки мудрій діяльності партії ліквідовані будь-які проблеми. Тим часом “безпроблемне” наше суспільство нагадує собою ситуацію з відомої казочки, в якій жінка, ідучи в поле, загадала чоловікові зробити дещо по господарству: худобу впорати, хліб спекти, масла збити, пшона натовкти і т. д. Як наслідок, поки невдаха чоловік виганяв худобу до череди, тісто збігло, піч вичахла, свині сметану перекинули, кури просо поклювали. Стоїть керівництво КПРС і потилицю чуха: що ж його людям сказати? Скажу, що нічого цього і не було. Курей на експорт поріжу. Діжу викину, хліба в Канаді куплю, а піч знову натоплю — лісу вистачить… Тому й в історичній науці замість науки виходить одна “пакість”.

З кожним роком стає дедалі важче обманювати людей, приховувати факти, замовчувати правду. Минув час “великого засліплення”, коли можна було всілякі імперіалістичні свинства типу злиття націй прикривати солодкими балачками про “спільність класових інтересів”, “пролетарський інтернаціоналізм” або іншими словесними формулами. Політичний досвід учить, що за цими словами часто-густо нічого, крім порожнього звуку, немає.

Про горезвісний “інтернаціоналізм” євреїв довго і нудно били у всі калатала. Навіть такий тверезий політик, як Ленін, і той піддався обманові і проливав сльози замилування над сіоністськими вигадками про “великі всесвітньо-прогресивні риси” євреїв. Але люди, які знали євреїв не з балачок на партійних з’їздах, а в реальному земному житті, були іншої думки про них. У 1876 р. один із соратників Драгоманова звернувся до редакції відомого російського народницького журналу “Вперед” з листом. Оскільки П.Л.Лавров450 і інші редактори цього видання мали схильність дивитися на євреїв як на “гноблену націю”, автор листа вирішив висловити свою думку на цю тему. Лист містить стільки влучних оцінок і сповнений такого глибокого розуміння історичної перспективи, що ми процитуємо з нього цілий уривок.

“Нельзя упускать из виду, — читаємо в листі, - что даже и пролетарии среди евреев до мозга костей проникнуты жаждой легкой наживы на чужой счет. Наверно, можно сказать, что нет той мерзости, на которую не пустился бы любой еврей, даже пролетарий, если только он приходит в столкновение с малорусским рабочим и если только имеется в виду какой-нибудь барыш… Рабочие они — на время, до первого лишнего рубля, а потом — торгаши… Кому принадлежат теперь уже почти все существующие на Украине сахарные и пивоваренные заводы, винокурни, суконные фабрики — кому, как не евреям? Принадлежат они, конечно, не евреям-пролетариям, а Гинзбургам, Бродским, Либерманам и т. д., но, спрашивается, каким путем сделались фабрикантами и заводчиками эти господа, как не путем мелкого торгашества: ведь и они сами, и их отцы еще не так давно продавали панам ваксу и причисляли себя к пролетариям.

Ясно, мне кажется, что видеть в среде еврейства сословное деление невозможно: евреи России это не нация, а одно цельное сословие, кормящееся почти исключительно за счет малорусского населения. Эксплуататорская сила их велика и приносимый ими вред беспределен… Зная близко жидов, мы не верим ни в смехотворный “жидовский интернационал”, ни в жидовские симпатии революции”.⁴⁵¹

Подібно до українців, араби також з власного гіркого досвіду можуть судити про цих людей, тому їхня думка заслуговує на особливу увагу. Послухаймо, що пише про євреїв каїрський літературно-політичний тижневик “Ахер Саа” (“В останній час”).

Після ізраїльської агресії у червні 1967 р. знайшлися просіоністські діячі, які одразу стали “заспокоювати” громадську думку арабського світу. Ці діячі в один голос говорили, нібито народ Ізраїлю до агресії не має ніякого відношення, що причиною конфлікту є лиш “непрогресивні режими ворогуючих країн”. Населення Ізраїлю, мовляв, само стало жертвою антинародної політики власного уряду. Між трудящими не може бути ворожих відносин, їх об’єднує спільність класових інтересів і т. п. На цю демагогію марксиствуючих колонізаторів або сіоніствуючих марксистів, розраховану на те, аби приспати арабську пильність, дав гідну відповідь каїрський журнал.

“Мы ничего не имеем против хороших людей, трудящихся на своих полях и заводах во всех концах земного шара, в том числе и в Израиле, — писав тижневик. — Но считать, что 2,5 миллиона евреев в Израиле — лишь угнетенные рабочие и крестьяне и не существует никакой вражды между нами, — утверждение ошибочное… Они агрессоры и разбойники, которые отняли земли у арабов, разграбили их дома, и им ничуть не помешало то, что они были рабочими и крестьянами”.

Тут ми нагадаємо читачам, що тільки в ході так званої “шестиденної війни” Ізраїль захопив близько 20 % території Єгипту, 15 % території Сирії і майже 70 % території Йордану. Загалом ізраїльські загарбники окупували понад 65 тисяч квадратних кілометрів арабських земель. Це майже втричі більше, ніж територія Ізраїлю.⁴⁵² Продовжимо далі статтю журналу.

“…Эти 2,5 миллиона евреев не просто рабочие и крестьяне, а вооруженные воины в стране, которая превращена в военный лагерь. Они представляют собой агрессивную силу, которая совершила и продолжает совершать агрессию на арабской земле. Трудно, применяя один только принцип единства рабочих и трудящихся масс, согласиться что мы выступаем не против них, а всего лишь против существующего в Израиле режима. Невозможно также делить ответственность за совершенную агрессию между израильским режимом и ее исполнителями. Как можно игнорировать ответственность народа за режим, который ими правит и планы которого он выполняет!”⁴⁵³

У роки минулої війни принцип єдності трудящих довелося відкласти, а натомість висунути гасло: “Убий німця!” Перш ніж відправити на той світ чергового окупанта, його не розпитували про класове походження, досить було бачити на ньому німецький мундир.

В інтересах російського панування над поляками царський уряд, пише Енгельс, “хотів розорити вороже йому дворянство і привернути на свій бік селян”.⁴⁵⁴ Яка зворушлива картина “єдності” класових інтересів: російський царизм у ролі “благодійника” польського селянства! Насправді ж йшлося про один із методів поневолення нищенням сили (в даному разі польського дворянства), здатної вчинити опір колонізатору.

Глуха і глибока ворожнеча між Китаєм і Радянським Союзом, яка може призвести до 3-ї світової війни, наслідки якої важко передбачити, має в своїй основі також далеко не класові, а національні, точніше шовіністичні, гегемоністські прагнення. Зарубіжні вчені мають рацію, коли пишуть, що нація і національні інтереси стоять вище за своїм значенням, ніж клас, який є лише частиною нації. “Класс изменчив, а нация вечна”,⁴⁵⁵ — заявляють вони.

Правда, казенні марксисти це заперечують: інакше мислити вони не мають “дозволу” свого ЦК. Але вони завжди були найбільш консервативним елементом у розвиткові суспільної думки і завжди останніми, під загальний регіт, залишали свої догматичні, засиджені мухами позиції. Сьогодні в їхньому меню відомі положення про класи і класову боротьбу, про дві нації всередині кожної нації і т. п. Іншого вони “не знають”. Тим часом справжній, марксизм знає вододіл людського суспільства також по інших лініях. Крім поділу на класи, він розрізняє народи: експлуатуючі і пануючі — на одному боці, експлуатовані й поневолені — на другому. Народи-завойовники і їхні жертви. Колонії і метрополії. Нації неповноправні і залежні, великодержавні і гноблячі. І це не тільки не суперечить марксистській тезі про суспільні класи, не заперечує класової боротьби, а, навпаки, тільки підтверджує те й друге.

У міжнаціональному масштабі не тільки панівні класи, а й трудящі однієї нації можуть стати в експлуататорські відносини до пригноблених народів. Коли Енгельса 1882 р. запитали, що думають англійські робітники про колоніальну політику, він відповів, що вони думають про політику “те саме, що думають про неї буржуа… Робітники спокійнісінько користуються разом з ними колоніальною монополією на всесвітньому ринку”.⁴⁵⁶

Ленін також вважав, що робітники зацікавлені в “праве на добычу от грабежа чужих наций”.⁴⁵⁷ Він писав: великі імперіалістичні держави, в тому числі Росія, своєю колоніальною політикою “заразили даже пролетариат страстью к завоеваниям”.458 Ленін засуджував “угнетение целого ряда наций… великодержавными империалистическими народами”.459 Ілюструючи це на прикладі Польщі, писав: “Ніхто так не гнобив поляків, як російський народ”.460 А щодо України зазначав: “Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу”.⁴⁶¹

Внаслідок такої колоніальної політики “віками нагромаджувалось обурення і недовір’я націй неповноправних і залежних до націй великодержавних і гноблячих”.⁴⁶² Наївно було б думати, що все це лишилося вже у минулому…

—-

[387] “Правда”, 18 декабря 1971.

[388] История евр. печати в России, с.215.

[389] В.И.Ленин. Соч., т.25, с.108, 238.

[390] “Правда”, 19 октября 1918.

[391] БСЭ, т.5, М., 1927, с.670.

[392] Второй конгресс Коминтерна. Ст. отчет. М., с.175.

[393] Там само, с.168.

[394] Там само, с.180.

[395] Второй конгресс Коминтерна. Ст. отчет. М., с.177.

[396] “Правда”, 19 февраля 1971.

[397] “Правда”, 16 января 1972.

[398] С.Тельнюк. Грає сине море. К.,1971, с. 65–66.

[399] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.310.

[400] Правда”, 18 декабря 1971.

[401] Цели и методи воинствующего сионизма. М.,1971, с.18, 31.

[402] Сионизм — отравленное оружие империализма, с.29.

[403] Сионизм — отравленное оружие империализма, с.32.

[404] Там само, с.37.

[405] “Правда”, 4 декабря 1971.

[406] Ф.Ландберг. 60 семейств Америки, М., 1948, с. 419–420.

[407] Л.Беренштейн. Критика ідеології сіонізму — різновидності антикомунізму. К., 1971, с.55.

[408] Л.Беренштейн. Вказ. праця, с. 51–52.

[409] “Правда”, 16 января 1972.

[410] “Известия”, 20 января 1972.

[411] Л.Беренштейн. Вказ. праця, с. 57–58.

[412] Цели и методы воинствующего сионизма, с.55.

[413] Л.Беренштейн. Вказ. праця, с.24.

[414] Сионизм — отравленное оружие империализма, с.27

[415] “Правда”, 18 декабря 1971.

[416] Ю.Іванов. Вказ. праця, с.130.

[417] Ю.Іванов. Вказ. праці, с.50.

[418] В.І.Ленін. Твори, т.7, с. 78–79.

[419] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.37, с.373.

[420] А.Эйдельман. Современность и иудаизм, Ужгород. 1970, с. 70–71.

[421] История евр. печати в России, с.191.

[422] Там само. с.195.

[423] Там само, с.201.

[424] Ю.Іванов. Вказ. праця, с.48.

[425] “Правда”, 4 июля 1971.

[426] Сов. истор. энциклопедия, т.5, М.,1964, с.446.

[427] Цели и методы воинствующего сионизма, с.33, 51.

[428] ”Правда”, 17 апреля 1971.

[429] Памяти М.Е.Мандельштама, с.164.

[430] А.Эйдельман. Вказ. праця, с.63.

[431] Т.Кичко. Вказ праця, с. 135–136.

[432] Ф.Енгельс каже, що єврейське так зване Святе письмо є не що інше, як запис староарабських релігійних і племінних традицій, видозмінених внаслідок раннього відокремлення євреїв від своїх сусідів, які були споріднені з ними, але залишилися кочовими племенами… Основний зміст був арабський або, вірніше, загальносемітичний (К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.28, с.199).

[433] ЭСБЕ, т.21, с.454. Ю.Іванов. Вказ. праця, с.135.

[434] История евр. печати в России, с.221.

[435] Н.Н.Попов. Вказ. праця, с.235 (вид.5-те, 1933).

[436] Цит. за кн. Р.Іванченко. Клятва, К.,1971, с.98.

[437] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.4, с.30, 202.

[438] Ю.Іванов. Вказ. праця, с.44.

[439] Реакционное нутро сионизма. “Правда”, 10 марта 1970.

[440] Єврей у романі Раїси Іванченко “Клятва” на звинувачення у дворушництві дотепно відповідає: “Чого пан сердиться? Як ми будемо по закону усі ступати, то ми його стопчемо! Отож ж ми з вами й обходимо його, чи не так?” (с.98).

[441] Реакционная сущность сионизма, с.53.

[442] Л.Беренштейн. Вказ. праця, с.24.

[443] Т.Кичко. Вказ. праця, с.38.

[444] “Правда”, 4 апреля 1964.

[445] Архив Маркса и Энгельса, т.5, с.348.

[446] Історія міст і сіл УРСР. Львівська область, К.,1968, с.1З.

[447] Я.С.Хонігсман. Проникнення іноземного капіталу в нафтову промисловість Західної України, Львів, 1958.

[448] Листи Михайла Драгоманова до редакторів російського соціально-революційного видання “Вперед” (1876–1878). Зладив і видав Михайло Павлик, Львів, 1910, с.9.

[449] Маються на увазі репресії за статтю під такою назвою письменника В.Д.Антоненка-Давидовича, вміщену в газеті “Літературна Україна”.

[450] Деякий час особистим секретарем Лаврова був белетрист і публіцист С.Рапопорт (1863–1920), вірш якого “Ді Швуе” (“Клятва”) став гімном Бунду.

[451] Листи Михайла Драгоманова, с. 14–17.

[452] “Вечірній Київ”, 23 січня 1973.

[453] “АТЛАС”, № 39, 26 вересня 1967, с. 53–54.

[454] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т.18, с.517.

[455] “Правда”, 18 декабря 1971.

[456] К.Маркс і Ф.Енгельс. Твори, т,35, с.286.

[457] В.И.Ленин. Соч., т.21, с.203.

[458] Там само, т.18, с.60.

[459] Там само, т.21. с.195.

[460] В.І.Ленін про Україну, с.423.

[461] Там само, с.431.

[462] Там само, с.625