"Монолог самотнього мужчини" - читать интересную книгу автора (, Батурин Сергій)

Розділ 5. Інжир і фіга

Ледь зайшовши до квартири, я зателефонував братові; мовляв, як справи? Нормально у нього.

Бляха–муха, як я не подумав: «Волинка» ж на нього записана, на мене – лише довіреність, за номерами «знайомі» мали б вирахувати саме його… Проте прийшли до мене: значить цікавить їх хтось з двох – або я, або мій гість.

Відправляю Ріхарда в душ, а сам нашвидкуруч оглядаю квартиру. Слідів небажаного візиту не помітно, але до нього ніхто й не готувався, і «маячків» по хаті не розставляв. Гроші та документи лежать, де лежали. Так, що ще? Револьвер з гумовими кулями – також на місці (мені як журналісту дозвіл моментально дали, хоча я лише кореспондент відділу культури, до політики чи, не приведи Господи, до кримінальної хроніки – жодного відношення не маю, але «корочки» журналістські — ось вони, рідненькі).

Поки ми цілу добу з’ясовували етимологію прізвиська Естрадист та історію зникнення реліктових гоміноідів з лісів Київщини, ці «друзі» запросто могли втулити нам електронного подаруночка. «Жучка» чи приховану камеру. Така штукенція буває завбільшки як ґудзик від чоловічої сорочки чи горошина чорного перцю; у двох кімнатах, кухні, коридорі та санвузлі можеш все життя шукати – і не знайдеш.

Мій німець тим часом розніжився під потоками гарячої води і заспівав. Пісні цієї я не знаю, слів не розумію, хіба що «майн лібе фройнде».

Співай–співай, барончику, неперевершений солісте ванної кімнати! Як же я сам не здогадався: «фройнде»!

Був у мене, коли я ще в охороні працював, дружок, Олег Іваненко. Так Олег же за першою професією – технік–технолог радіоелектронних виробництв. Ще й якийсь колишній чемпіон серед радіоаматорів. Він казав, що кожен прилад, навіть найдрібніший, все одно створює навколо себе електромагнітне поле. І що це для людини «жучок» невідчутний, а спеціальний прилад – сканер – його відчуває і знаходить на раз. Він навіть зробив один такий: примітивний, кустарний, але, запевняв Олег, діючий – і ми сканували стіни та меблі у караулці: чи не підслуховує нас, бува, наш тодішній начальник Сергій Єгорович Синько.

І цей прилад, подарований мені корешем на пам’ять, коли я звільнявся з охорони, має лежати у шафі з інструментами в лоджії!

Замінити старі пальчикові батарейки на нові – секунда діла, ти тільки покупайся ще хвилин з десять, нащадку грюнвальдського витязя, тобі краще поки ні про що не знати!

Хоч би сканер не зіпсувався на балконі та Олег не помилився, його паяючи!

…Він спрацював два рази: на кухні під підвіконням та у великій кімнаті під рамою картини пітерського художника Бориса Фельдшера, купленої мною колись на Андріївському узвозі у самого автора, знайшлися дві бісеринки «жучків». Жити ставало веселіше.

Так. Нас вирахували за номером машини, хоча не виключено, що німця «вели» ще до нашої зустрічі, тоді вивів їх на мене саме він.

Ге! За номером вираховувати не лише вони вміють. Я взяв мобілу, вийшов з квартири аж до ліфтів і набрав Полковника.

Полковник – неабияка людина: пройшов, як то кажуть, вогонь і воду, бачив смаженого вовка і Бога практично за бороду потримав. Різні гарячі точки, спецназ ГРУ. Весь в орденах, та й місця живого на ньому — теж пошукати. Він і тепер «при ділах», в силі та на посаді. На якій – не скажу, здогадуйтеся самі, якщо кортячка свербить.

А спина до спини з ним проти кодла гопників став – ваш покірний слуга.

Років із десять тому Полковник працював над монографією «Секретні служби козацької держави». Він і досі її пише: вечорами, після служби.

Об одинадцятій у нього сигарети закінчилися. Це тепер на Позняках набудували півдесятка різних супермаркетів і купу дрібних магазинчиків, що вдень і вночі працюють. А тоді – один цілодобовий кіоск на зупинці маршруток на всю округу і на всі випадки життя. Пиво–чіпси–сигарети–жуйки–презервативи. Стандартний тогочасний набір. І часто – купка нудьгуючих молодиків типової зовнішності напідпитку, інколи – залетних. Такий собі клуб «Під обшарпаним кіоском».

Ну і як же їм не позбиткуватися з дядечка під сорок у дублянці? Він же хоч і пристойних габаритів, але – один! На ньому ж не написано: «спецназ ГРУ», «майстер рукопашного бою».

Зачепили і спробували обступити з усіх боків.

Перша заповідь рукопашника, якої вчать у будь–якій більш–менш пристойній секції: потрапивши у конфліктну ситуацію, намагайся уникнути прямого зіткнення і вирішити питання вербальними методами.

Де там:

— Що ти там базариш, дядю, бабло давай!

Я неподалік собаку вигулював. Був у мене тоді пес, кавказька вівчарка, Атос — розумний та сильний, як бик.

— Мужики, — підхожу, — несолідно виходить: десятеро на одного.

— Йди звідси нах… мерщій зі своїм Барбосом, — гарчить один, здоровий, як штангіст, і ножа–викидуху з кишені тягне.

Що саме зробив тоді Полковник, і зі скількох уламків збирали потім штангістові кістки хірурги, точно не скажу, але раптом ніж полетів далеко вбік і рука здорованя хруснула раз та ще раз, як торішній сухий хмиз.

Є і друга заповідь: якщо від сутички ухилитися не вдалося, слід працювати на ураження – рішуче, швидко, жорстко. Реальний бій – не спортивний поєдинок: не треба намагатися перемогти когось одного, краще завдати відчутної шкоди багатьом.

Випускаю Атоса, і відразу найближчого – ребром долоні знизу догори в корінь носа. Наступного – щосили носаком черевика під колінну чашечку, долоню човником і – під борлак. А Полковник кидає в різні боки гопів, як ведмідь Балу – бандерлогів. Хтось заверещав – пес взявся до справи.

Ми не погналися, хіба що Атоса прийшлося кликати двічі.

Так і познайомилися. А тих чуваків я на районі більше ніколи не бачив: точно, залетні.

Полковник нічого не питав, запам’ятав номер зеленої «шкоди» з першого разу, а за п’ять хвилин перетелефонував і коротко повідомив:

— Приватна детективна аґенція «Інспектор Лестрейд».

І поцікавився:

— Проблеми?

— Поки що – ні.

— Якщо раптом виникнуть – дзвони, — запропонував він і дав відбій.

Ну, не штукарі? Ще б «Патер Браун» чи «Місіс Марпл» свою лавочку назвали. Поки я розмірковував, що мені далі робити, з ванної вийшов мокрий Ріхард і спитав, чи я піду купатися.

Гаряча вода не принесла мені звичайного умиротворення. Я стояв під душем і напружував свої мозкові гігабайти на предмет — хто ці люди, на що ладні наважитись, чого їм від нас треба і чи задіяні лише ті, що були в зеленій іномарці.

І ще: чи не варто вже сказати Ріхардові про усі дива останніх днів.

Та й, нарешті: що робити з «жучками». Можна їх зняти та викинути чи приліпити на якогось бродячого пса, але чи не зарано давати знати «інспекторам», що ми помітили їхню присутність?

А потім мені спало на думку: можливо, нам слід звернутися до Державного архіву? Не виключено, в них є якісь данні про місця дислокації на Київщині під час війни військової частини, де служив пан барон?

Поки я витирався та підтирав підлогу за нами обома, хазяйновитий німець вирішив не гаяти часу: на сковорідці смажилася яєчня з беконом, парувала кава, червоніли щойно порізані помідори.

— Ну, ти – господар першого сорту , — похвалив я.

— Мені Лотта теж так завжди каже, — гордо повідомив німець.

— Хто це – Лотта?

— Моя наречена, вона у нашій фірмі офіс–менеджером працює, — блаженно закотив очі майже барон.

— Гарна?

— Ось вона, — витяг з портмоне і простяг мені кольорову фотку Ріхард. Чесно кажучи, не мій тип: рудувата, лупата, вкрита ластовинням.

— Викапана Ізольда Золотокудра, — я зробив захоплений вигляд, і закоханому полестивши, і трішечки його здивувавши своїм знанням давнього германського епосу. Труби, мій вірний Оліфан, рубай, знов–таки вірний Бальмунг! Або – Дюрнадаль!

— Перекусимо та поїдемо в одне місце, — навмисно неконкретно кажу Ріхардові.

— Куди? – цікавиться він, не втаємничений у шпигунські цяцьки, що ними нашпигована хата.

— Не кудикай – закудикаєш. Прикмета є така: питати куди – не можна, фарту не буде. В одне місце у нашій справі.

… «Шкодники» чатували вже на виїзді з двору.

— На метро швидше буде, — повів я Ріхарда повз наш припорошений копачівським пилом всюдихід у бік станції «Позняки». Аж надто мені цікаво: що пани приватні детективи робитимуть?

Ще жодного разу вони не показалися з–за своїх затонованих вікон. Але ж не в’їдуть вони на своєму авто до станції метро? Роблю вигляд, що у мене розв’язався шнурок, а сам зиркаю з–під пахви: один вийшов з машини.

У мене жетончики напоготові: поки наш топтун ставав у чергу до каси (звик, видно, на машині кататись – ані жетонів, ані проїзного), ми пройшли турнікет, сіли у потяг і поїхали. Я бачив у вікно, як він біг до вагону: ага, почекає тебе машиніст; дзуськи, дорогенький!

Зате я його розгледів: такий собі нівроку хлоп років під тридцять у недешевому літньому костюмі, що не кидається у вічі.

Люди, які користуються виключно авто, дуже швидко втрачають навички їзди в громадському транспорті. Не вірите? Значить, ви не з таких. А мій кум, на початку 90–х – голова величезного кооперативу, тоді двічі втрапив у метро в халепи.

У часи, коли фінансову систему новонародженої держави підтримував пам’ятний усім купонокарбованець, який народом уперто йменувався «фантик», а керівники Київського метрополітену вже відмінили у його назві словосполучення «імені Леніна», але ще не винайшли пластмасового жетона, на станціях метро у касах продавали талончики на проїзд, які пасажири віддавали м’ясистим тітонькам з будок біля турнікетів, і лише після того йшли на ескалатор.

Кум одного разу вирішив злитися з народом і проїхати пару зупинок підземкою. Про надважливу функцію тітки у синьому однострої він, звісно, не підозрював і навів паніку на пасажирів, всіх розпитуючи, де закомпостирувати талончик.

Кілька років по тому, називаючись вже президентом комерційної фірми, він взимку поїхав купатися на Гідропарк (що робить щодня, не зважаючи на сезон). Оскільки прямував він з ділових переговорів, в машині, крім нього та водія, сидів головний бухгалтер фірми Валерій Володимирович Соєв. Про цього достойника я ще принагідно згадаю. Приїхали. Шофер і каже: «Альфредовичу, може, поки ви купатиметеся, я заїду на техстанцію, гальма зроблю…

Вмовив та поїхав. А коли кум з бухгалтером вже поверталися та вийшли на перон метро на Гідропарку, повз них чомусь проїхав порожній потяг.

— Чого це він не зупиняється? – здивувався кум.

— А ти руку піднімав? – питає єхидний бухгалтер. – Ти що, не знаєш, що на Гідропарку взимку зупинка на вимогу?

Машиніст наступного поїзда метро ошелешено розглядав здоровенного дядька у дорогому пальті, який намагався зупинити його міжнародним жестом автостопа…

Отож: не треба аж так відриватися від народу!

…Завідувачка відділом Державного архіву Тамара Іванівна Голубок перебрала швидкими пальчиками картотеку і зітхнула:

— Лише три аркуші в одній справі. У нас небагато… Тоді всі документи йшли на Москву …

— То видайте, що є, — погодився я і подарував миловидній дамі свою найчарівнішу усмішку.

Два папірці були зовсім нікчемні, а от третій … Це був особистий припис від п’ятого липня сорок другого року для пана обер–лейтенанта Карла–Отто фон Пферденкрупа та його особистого перекладача фройляйн Марії Запшеченьської відбути у відрядження до Криму з особливими повноваженнями у питаннях археології. Підпис – генерал фон Штрудель, печатка з орлом – усе як годиться.

— Твій дядько що – археологом був? – здивувався я.

— Та ні, але, як кожний пристойний колекціонер, на археології трохи знався.

— Ти бачиш, його особистого тлумача звали Марія! – я уважно подивився на німця. – І, цікаво, які такі археологічні справи були у твого дядечка а Криму…

— Я не знаю, він ніколи не розповідав про Крим… Ти думаєш, це та Марія?

— Усе може бути. Слухай, у мене є знайомий, керівник обласної археологічної експедиції. Може, його попитаємо, що могло зацікавити генерала вермахту у Криму?

Я нахабно, проти всіх правил перезняв документ цифровою камерою, заклав потрібну сторінку папірцем, підійшов до симпатичної заввідділом і з невинним виразом обличчя сказав:

— Дякуємо, шановна Тамаро Іванівно. Ви допомогли нам відшукати дуже цінний документ. Він стосується родича мого іноземного друга. Але, — я розкрив справу на закладці , — нам не зовсім зрозуміло, хто ця дама, що згадується поряд із паном бароном.

Архіваріус взяла справу, передивилася припис.

— Це так важливо? – здивувалася жінка.

Я усміхнувся:

— Мені – абсолютно неважливо, а он тому педантичному німцеві, — я кивнув на Ріхарда, — вкрай необхідно.

— Я спробую пошукати якісь дані, — із сумнівом пообіцяла вона.

Моє: «Дякую, шановна Тамара Іванівно» – прозвучало дуже щиро.

— Цим ви зробите величезну послугу євроінтеграції, — весело підморгнув я. – Коли нам зайти по відповідь?

— Днів за два, думаю.

Ми вийшли з архіву, пройшли повз телевежу та хокейну ковзанку й пірнули в метро. Що там тієї дороги: пара зупинок до «Золотих Воріт», перейти на «Театральну», а там вже — поряд.

Керівник обласної археологічної експедиції, кандидат історичних наук Степан Мар’янович Гоняйло почухав плішиву опуклу потилицю, покрутив козацького вуса і прорік:

— Ви знаєте, Олексію Володимировичу, перед самою війною в Криму працювала на розкопках група професора Ізюмського–Інжирова, були навіть цікаві знахідки часів правління Шагін–Ґерая, але евакуювати нічого не встигли, здали до місцевого музею. Фонди музею були вивезені лише частково. Частину експозиції було залишено, один з кораблів, що перевозили експозицію, було потоплено. Подальша доля знайдених артефактів невідома: після війни частину експозиції повернули з Середньої Азії, але знахідок професора Ізюмського–Інжирова не виявилось ані серед повернутого, ані у тих крихтах, що лишилися після окупантів. А розкопки не поновлювалися – не до того було. Про це може краще знати мій учень, Богдан Коропенко, він доцент тамтешнього університету, у мене колись дипломником був саме по останніх роках існування Кримського ханства.

Коли ми вже пили каву у «Барабані» після візиту до експедиції, я між іншим спитав:

— Так що там колекціонував твій дядько?

— Старовинну зброю та військову атрибутику, — гордо повідомляє шукач таємничої Марії.

— А Шагін–Ґерай знаєш хто? Останній Кримський хан. Його примусили зректися престолу і вислали до Калуги.

— А де це – Калуга?

— Це далеко. Нам туди, — заспокоюю німця, — не треба. А от чи не по знахідки професора Кішміш–Фігова він туди їздив?

— Якого…Фігова?

— Фіг його знає, якого. Того, що розкопки вів. Ізюм–Інжирського, чи як там пан Гоняйло сказав? Знаєш, Ріхарде, у мене пам’ять – конкретна: не на слова, а на суть! Щоб ти знав, інжир і фіга – це одна й та сама смоківниця.

…Цікаво, що би він сказав, якби взнав, що наші вчені досі не домовилися, як називати династію Кримських ханів: Гиреями чи Ґераями? Наприклад, у шкільних підручниках пишуть – Гирей, як і за часів мого школярства. А просунуті історики кажуть, що це помилкова ще з ХVІІ століття транскрипція, ще й на західних вчених кивають. А мені що? Ґераї, так Ґераї. У них самих би спитати, так де їх візьмеш, ханів?