Розділ VI

У найгірших передчуттях Павло похмуро переступив поріг кабінету головного, пробурмотівши якесь вітання. Обличчя хлопця міцно посів кам'яний вираз зі страдницьким відтінком. Лабо говорив по телефону, тож лише вказав підлеглому на стільчик із протилежного боку столу. Фельдшер мовчки всівся.

Головний поклав трубку, мовчки витяг зі столу аркуш паперу і підсунув Павлові.

— Ручку, я сподіваюся, маєш?

— А... що писати? — не зрозумів той.

— Ти що, сьогодні народився? — здивувався головний. — Не знаєш, що пишуть у подібних випадках? Хворого з грудною травмою вдома три доби маринував! Сам лікував, бачте... Тобі мало цього? А на весіллі що влаштував? Ти гадаєш — це невинні забавки?

— На якому весіллі? — Павло спробував удати здивованого.

— На мальованому! — головний розізлився не на жарт. — Ти розумієш, яких збитків люди зазнали? Наші ж працівники, між іншим...

— Та про що ви говорите? — продовжував придурюватися Павло.

— Усе, — відрубав головний, — я тебе вчити розуму не збираюся. Мені такий працівник не потрібен. Пишуть у таких випадках заяву про звільнення. За власним бажанням.

Навіть найгірші передчуття Павла такого не передбачали.

— Не маєте права, Геннадію Андрійовичу, — тихо, але твердо пробурмотів фельдшер крізь зуби, опустивши очі. — За чутки виганяти з роботи...

— Маю, Павлушо, — майже лагідно промовив Лабо. — Це я ще й тобі послугу роблю, що по-доброму дозволяю піти. А хочеш офіційно — добре, завтра на твоєму ФАПі буде комплексна перевірка. Сам приїду. Покажеш, чого ти досяг за випробувальний період. І тоді... — він підвищив голос, — тоді я тебе вижену за всіма правилами. Але з такою характеристикою, що тебе потім навіть до Португалії на будівництво не візьмуть. Зрозумів?

Зітхнувши, Павло поліз по кишенях. Головний зневажливо кинув йому ручку по столі, й звільнений почав писати.

Бліщ лежав на лікарняній койці животом донизу, підперши руками підборіддя. Біля нього на стільчику сидів той самий дальнобійник — напарник Міті.

— Розумієш, — пояснював шофер, — машина належить компанії. Ми не можемо взяти отак та їхати, куди захочемо. А компанія займається перевезеннями лише по Україні та СНД. Так що це неможливо. Навіть якщо зафрахтувати спеціально машину для такого рейсу, то це треба митницю переходити. Це мусимо чимось завантажити фуру! А чим її завантажиш? Є такі шофери, що регулярно туди швендяють. В них і з митниками все налагоджено, а ми...

Завгосп лише похмуро мовчав.

— Ну, давай так домовимося, — наполягав шофер. — Травма в тебе із розряду легких...

— Легких! — скривився той. — На іншому всі травми легкі! Гній уже тиждень тече...

— Та годі вже тобі! — умовляв дальнобійник. — Однаково ж нічого не буде. Он у дурдомі вважають, що Мітька не в собі був, неосудний тобто. Так і напишуть. Ну чого дарма людей турбувати, по інстанціях ходити?

До палати заскочила дівчина у джинсовому костюмі з накинутим поверх халатом. Непривітно глянувши на відвідувача, вона підійшла до койки Бліща. Шофер відразу почав збиратися:

— Ну, все... Бажаю видужувати... — і боком-боком забрався з палати.

— Ну, що там? — запитала завгоспа красуня з вишневим манікюром і так само нафарбованими губами.

— Та кажуть — ще ні, — не приховуючи розчарування, відповів він. — Дві рани ще гниють, а вже нічого собі було...

Зітхнувши, дівчина витягла з пакета їжу.

— Що там, удома? — спитав завгосп.

— Нічого.

— Курей нагодувала?

— Мені твої кури вже ось де сидять, — відрізала дочка. — Приходь і сам годуй.

— Петрівна заходить?

— Заходить...

— Банки забереш?

— Не хочу з ними зараз тягатися. Завтра.

— Слухай, доню... Та не смикайся ти! Послухай, кажу тобі... Сідай і послухай. Я тут ось ще що вигадав...

Палата була порожньою. Троє інших хворих, очевидно, були на процедурах або просто гуляли. Тож Бліщ перевернувся на бік і змовницьки зашепотів до дівчини.

— Ти ще не йдеш? — запитав Медвідь, заглядаючи до ординаторської.

— Ще лишаюся, — відповів Олег, випроставшись над писаниною та розминаючи плечі.

— Тоді я піду. Мені сьогодні вагонку обіцяли віддати.

— Яку ще вагонку? — не зрозумів Олег.

— На стіни, матеріал такий оздоблювальний із деревини, — пояснив Ілля. — Вже два тижні дома ремонт роблю. Посидь хоч до п'ятої, гаразд?

— Добре. А що за ремонт, до речі, в нас на тому кінці коридору розпочали? Там, біля каптьорки, де дівчата халати прасують?

— Не буде там каптьорки, — пояснив Ілля. — Халати нехай в іншому місці прасують.

— А там що буде?

— Кабінет завідуючого.

— Що?!— здивувався Олег. — В цьому «апендициті»? Біля пожежного виходу?

— Нормально... — знизав плечима Медвідь. — Тихо, спокійно...

— Ну, ти даєш... — здивовано вимовив Олег. — Але, як то кажуть, сам собі хазяїн.

— Цигарку ще дай, — нагадав Ілля.

Олег підвівся, щоб відчинити шафу, де висіла куртка. У кишені поруч із пачкою цигарок розривався мобільник.

— От порядки! — обурився Ілля. — Завідуючому останній телефон за несплату відключають, а ординатори з мобілками ходять — що один, що другий...

Продовжуючи буркотіти, він зник за дверима. А Олег, залишившись сам-один, натиснув кнопку відповіді.

— Надовго ти зник, — замість вітання промовив Якимець — дуже невдоволено.

— Володю... — Олег важко тільки зітхнув.

— Знаю, знаю... — продовжував той. — У вас тут таке...

— Так, уяви собі! — зірвався Олег. — Саме таке! Ми тут уже тиждень боремося за життя твого завгоспа з бородавками.

У Якимця на якийсь час наче відняло мову:

— Так... Не зрозумів... А що з ним?!

— Що-що... Напали на нього, мало не вбили, — Олег із задоволенням спостерігав за ефектом. Якимець моментально присмирнів.

— Хто напав?

— Псих один, із вилами.

— Який ще псих?

— Водій-дальнобійник..

— Дальнобійник?! А чому ти не дзвониш і не розповідаєш? Чому? Звідки дальнобійник у вашому Тачанові?

— Не знаю, — сказав Олег. — їхав, їхав і з'їхав із глузду якраз у Тачанові. Дах поїхав, розумієш? Напав на твого завгоспа з вилами та зробив у ньому одночасно чотири дірки, коли той із німцем їхав.

— Чекай-чекай... З яким німцем?!

— Ну, є в нас тут такий.

— Розповідай. Чому я все повинен із тебе витягати? Звідки німець взявся?! А яке відношення він до завгоспа має? Чому вони разом їхали?

— Звідки я знаю? — здивувався Олег. — Може, Бліщ до нього якийсь інтерес має... До німця багато хто має інтерес. Не знаю...

Зітхнувши, Олег методично повідав своєму неофіційному босу все, що знав про старого Ганса.

— Це може бути важливо, — сказав Якимець, дослухавши. — Потім поясню, чому. А ще я просив тебе розкопати, звідки завгосп у Тачанові взявся. Ти дізнався?

— Так.

— І не дзвониш!

— Не кричи, — знову попросив Олег. — Приїхав він із Рівненської області, де працював також завгоспом у колонії, тобто у тюрязі.

— Оба-на... А перед цим?

— Бліщ там більше п'ятнадцяти років був.

— А де саме?

— У Барановичах. Так у документах написано.

— Олежко, а що з ним зараз? Він важкий? Виживе?

— Якщо не верещатимеш на мене, то, гадаю, виживе.

— Точно?

— Точно, не хвилюйся.

— А німець цей його не відвідував?

— Не знаю, — зітхнувши, відповів Олег, — я не бачив.

— Олег, — почав за рибу гроші Якимець, — я тебе дуже прошу, витягни його! Тільки щоб не вмер! Може, він — ключ до моїх проблем!

Той лише знову безсило звів очі до стелі. Спершись на руку, Олег терпляче слухав ниття, думаючи, варто казати про знайдену в посадці рамку від рентгензнімка, чи ні. Якщо вона не має відношення до Якимцевих проблем, то лише додасть Володі зайвого головного болю. Після таких снів та ще й почути про неї! А якщо має? Несподівано згадалася фраза, яку промовив Медвідь тоді ж, звісно, маючи на увазі лише існуючий безлад — більше нічого. А якщо ні? Чого ж тоді все ворухнулося усередині? Що, як ампутаційний ніж дійсно був у посадці поруч із рамкою? Що, як він і досі там?

Нехай це тим часом не дійде до Якимця. Принаймні буде чим задовольнити його апетит наступного разу, коли нових результатів може не виявитися. Склавши недописані папери, Олег почав збиратися.

Вишнева новенька «дев'ятка», зовсім як у пісні, вирулювала по ямах до виїзду з території лікарні. За кермом сидів остаточно вбитий горем Павло. Зустріч із головним довершила його моральне знищення, принаймні так вважав він сам. Тому з однаковою силою стискав зуби та руль авто. Обабіч прямувала до лікарняних воріт дівчина у джинсовому костюмі. Власниця привабливої фігури обернулася, почувши за спиною звук мотора, і невпевнено махнула рукою. «Дев'ятка» зупинилася.

— Ви, може, у бік елеватора їдете? — запитала вона, нахилившись до вікна.

— Їду, — відповів Павло, — сідайте.

— Дякую, — промовила дівчина, влаштовуючись на сидінні поруч із хлопцем. — Пощастило. Далеко йти. Знала б — усе із собою забрала...

— Що — все? — не зрозумів Павло.

— У мене батько лежить у хірургії, — пояснила випадкова знайома, — а мені ліньки було брати сьогодні всі тарілки та банки, що назбиралися.

Проїхавши ще кілька десятків метрів, машина несподівано зробила розворот і повернулася на лікарняну територію.

— Куди ми їдемо? — здивувалася красуня.

— По ваші банки, — доволі похмуро відповів Павло.

— Ой, що ви... — знітилася вона. — Незручно якось...

— Пусте, — відповів Павло, — незручно на собі тягти. А я не поспішаю. Навіть допоможу вам знести з третього поверху.

— Правда? — здивувалася дівчина. — А сьогодні що, день Тачанівського джентльмена?

— Можу і внизу зачекати, — просто відповів він на шпильку, — якщо вам неприємно.

— Ну що ви, навпаки.

Павло мимоволі посміхнувся.

— А як вас звати? — запитав він.

— Марина. А вас?

— Павло.

— Ви, напевно, тут працюєте, — припустила вона. — Я колись, здається, вас бачила. У кабінеті, де кардіограми знімають. Ви там працюєте?

— Уже ні, — хлопець пропустив її вперед.

Марина увійшла до палати, а Павло сперся на підвіконня у коридорі. Маша, чергова хірургії, вийшовши з маніпуляційної, здивовано подивилася на колишнього фельдшера:

— О... А ти тут що робиш?

— До вас переходжу, — не зморгнувши, відповів Павло. — Замість тебе. Передавай справи!

— Еге, розбіглася... — скривилася медсестра. — А де твій халат, до речі? Тут хірургія, а не сільський ФА11.

— Завідуючий пішов по халат, — недбало промовив Павло. — Зараз принесе.

Тим часом із палати вийшла Марина, несучи в руці великий пакет.

— Ну, щасливо... Не сумуй, Машка-растєряшка... — Павло весело посміхнувся черговій і, підійшовши до Марини, забрав у дівчини пакунок. Вони рушили коридором до виходу, невимушено перемовляючись. Медсестра здивовано дивилася їм услід. А Павло мав упевненість, що тепер у реанімації обов'язково пліткуватимуть, що він був тут із доволі привабливою панночкою. Він вдоволено посміхнувся, пропускаючи супутницю у дверях. Вона дійсно була нічого.

А за кілька годин вишнева «дев'ятка» в'їхала у Тачанів і попрямувала горбатими вулицями його околиць. Марина сиділа спереду, поруч із Павлом, та задоволено посміхалася.

— Ось так, — промовила вона. — Сьогоднішній день починався так паскудно, що я аж ніяк не розраховувала на щось настільки... приємне. А тут ні з того ні з сього апельсини, морозиво... Ще й прогулянка на такій крутій машині зі справжнім джентльменом із Дортмунда.

— Я вже й забув, який він, Дортмунд, — посміхнувся Павло. — Машина також по теперішніх часах не надто крута. А ось щодо джентльмена — тут я згоден.

Вони засміялися обоє. Скло було опущене, й крізь відчинені вікна авто виливалися назовні приємні звуки увімкненої магнітоли.

— То я можу сподіватися, що ти мене все-таки привезеш додому з цими нещасними банками? — уточнила Марина.

— Які можуть бути сумніви? — здивувався Павло. — Таку вишукану даму навіть на край світу можна довезти.

— Ну, край світу — це зайве, — відповіла вона. — А ось на колишню Островського я б не відмовилася.

Павло несподівано загальмував. Судячи з вигляду, він уже перебував у прекрасному настрої.

— На колишню Островського — це ще ліпше, ніж на край світу! — вигукнув хлопець. Тільки ідемо низом, а не горою.

— Там ями та калюжі! — скрикнула Марина. — Всю машину обляпаєш!

— Нічого. — відповів Павло, все-таки повертаючи наліво. — Помию.

Ями виявилися дійсно жахливими, заповненими водою та багнюкою завдяки кільком дням дощу. Після чергового повороту з'явилася невеличка суха ділянка вулиці, а далі простягалася страшенно брудна калюжа шириною від паркана до паркана. Пройти біля неї можна було лише по кинутих цеглинах, притискаючись до огорожі чиєїсь садиби. Якраз там і пробиралися на сухє, тримаючись за металеву сітку, двоє людей — хлопець та дівчина.

Усе склалося наче навмисно. Павло здригнувся і загальмував. Важко було збоку збагнути, що означає вираз, який несподівано з'явився на його обличчі. «Дев'ятка» застигла метрів за тридцять від початку калабані. Мотор машини м'яко працював, а водій лише міцніше стис кермо.

Парочка також побачила машину, то збиралася проїхати вулицею. Світлана відразу упізнала її, хоча і бачила лише один раз. Молодята якраз знаходилися на середині цього неприємного відрізку шляху і кудись випаруватися просто не могли — хіба що перескочили б через огорожу. Усвідомивши ситуацію. Світлана лише перелякано притислася до металевої сітки і заклякла, в той час. як її «бухгалтер» марно намагався пояснити дружині, що потрібно швидше йти, бо водій чекає, доки вони вийдуть із небезпечної зони, щоб не обляпати людей. Та на дівчину наче найшло.

Це тривало кілька секунд. Мотор «дев'ятки» несподівано загарчав, передні колеса, шкрябнувши по дорозі, викинули купу пилюки, і машина, мовби збираючись злітати, понеслася уперед. На молодят, що застигли біля огорожі, напав правець. А Марина, злякано прикривши рота однією рукою, не розуміла, що відбувається, тому іншою схопилася за плече Павла. Машина вже влітала у цю жахливу баюру.

Та колеса знову заскреготали по камінні, здіймаючи пилюку. «Дев'ятка» застигла на самому краю, так і не хлюпнувши грязюкою. Після цього Павло увімкнув «першу» і машина буквально попливла по самий живіт у калюжі, так і не здійнявши жодної бризки. Хлопець при цьому уважно дивився вперед, не звертаючи уваги на те, що відбувалося по краях, а Марина, тепер також посміхаючись, усе так само трималася за його плече своєю вишуканою ручкою. У пилюку впали перші краплі нового дощу. З вікон автомобіля продовжували лунати звуки музики.

Саме з огляду на цей недоречний дощ похитав головою Олег, взявшись нерішуче за хвіртку на задній стороні огорожі — ту саму, через яку втікав у своєму дивовижному сні його приятель і роботодавець. Кущі та дерева починалися одразу за нею. Ще яких півгодини — й там запанує морок. Хвіртка бридко заскрипіла.

Пройшовши стежкою кроків двісті і не зустрівши нікого. Олег почав кружляти. Звісно, він розумів: якщо «порожній каптур» дійсно існує, то виключно для одного Якимця. І тим не менше, бажання постійно оглядатися не проходило.

Черешня відшукалася швидко. Уся кора на висоті людського зросту була прикрашена різноманітними «автографами». Відшукати ж на ґрунті місце, де Завіташ знайшов свою рамку, навряд чи вдалося б. Олег пройшовся вздовж гнилого стовбура, що валявся кроків за п'ять, адже саме там рентгенолог міг шукати гриби. Походивши колами кругом черешні, розгрібаючи листя та траву, «детектив» зробив висновок, що іншого результату годі було чекати. Він підійшов і почав уважно вивчати врізані у дерево написи. Усі вони були криві, короткі та вульгарні. Лише один відрізнявся рівними буквами і не містив мату.

Шурхіт листя почувся саме тоді, як Олег схилився у намаганні розрізнити слова. Він обернувся миттєво. Звуки швидких кроків наближалися. А за кілька секунд стало зрозуміло — хтось біжить по лісі. Кроки були легкими та ритмічними. Мимоволі щось ворухнулося усередині. Рука застигла, торкаючись кори дерева, а очі втупилися у вечірній морок, звідки мав з'явитися...

Він біг швидко й рівно. Темний силует виростав на очах. Олег закляк на місці. Каптур був низько опущений, і постать наближалася. Старе листя хрустіло під ногами. Погляд Олега прикипів до темного силуету, намагаючись розрізнити руки і те, що у них. Ні, ще рано. Він перейде на крок, і от тоді в руці блисне...

Здавалося, його власне дихання зараз зупиниться.

Він не перейшов на крок. Постать промайнула стороною, метрів за десять. Легкий та ритмічний шурхіт віддалявся і, здавалося. співпадав із ударами Олегового серця, що чулися тепер усім тілом. Він відчув, як тремтить власна рука, коли віднімав її від дерева.

Усе стихло. А очі поповзли поглядом на стару черешню, наче щось там забули. Морок ставав дедалі густішим, але йому ще вдалося розрізнити напис, який збирався прочитати перед цим.

«Я не твій». Від слів тхнуло попередженням і навіть загрозою.

— Ну, що? — запитав Медвідь, закриваючи папку з поскладеними історіями та звертаючись невідомо до кого. — Час ніби й розбігатися. А ви чого застрягли? Тарасику, ти ж кажеш — якщо тут товктися без потреби, то обов'язково щось привезуть!

— А ми товчемося по потребі, — відповів Голоюх, — я ось останню історію дописую. Завтра сам кричатимеш, що кінець місяця, а історії не поздавані.

— Но-но! — насупився Ілля. — Я все-таки заввідділом. Я не можу «кричати», а лише правомірно вимагаю.

— Ось так, Олегу Вікторовичу, — пробурмотів Голоюх. — Хочеш знати, хто чим дихає, — дай владу. Він уже й носа задер.

Ілля жартома замахнувся на підлеглого папкою.

— До речі, — продовжував Тарас, — а чого ти у цей «апендицит» заліз? Мені Олег як сказав, я в осад випав. Ти би ще біля туалету кабінет влаштував.

— Ні, він біля пожежного виходу, — пожартував Олег. — Щоб першим із корабля втікати, якби що...

— Тебе ж там ніхто не знайде! — не заспокоювався Голоюх.

— Хто схоче — знайде, — відмів заперечення Ілля.

У двері постукали, й власною персоною з'явилася Оксана Євстахіївна, випромінюючи незворушність та велич.

— Ого! — вигукнули всі водночас. — Хто до нас завітав!

— Ви сьогодні особливо елегантні, — почав Голоюх. — Може, вам поасистувати на «кесарському»?

— Та йдіть ви! — відмахнулася вона. — Візьміть ще, накаркайте... Тільки «кесарського» й не вистачало. Хлопчики, серйозно давайте. Потрібно хвору глянути. їй-Богу, не збагну, у чім річ. Може, й ваше що...

— А що за хвора? — поцікавився Медвідь.

— Чотири місяці тому оперувалася в нас із приводу фіброміоми матки. Усе було гаразд. Виписалася, пішла на роботу. А з місяць тому щось незрозуміле почалося. Якісь болі внизу живота — то болить, то перестане. Останнім часом гірше. Сьогодні взагалі погано...

— Ну, ходімо, — промовив Ілля, встаючи. — Задовольнимо Оксану Євстахивну!

Усі по черзі встигли продивитися хвору — Олег робив це останнім — і тепер зайшли назад до ординаторської, розсівшись, хто де.

— Ну? — шефиню гінекологічної служби гризла нетерплячка.

— Що я скажу... — почав Медвідь на правах зава. — Як на мене, в неї якийсь пельвіоперитоніт із млявим перебігом. Як, колеги?

— Я би, напевно, погодився, — сказав Олег.

— Чекайте, звідки пельвіоперитоніт? — перебила Євстахіївна. — Він же мусить мати якусь причину. Ви що, хочете сказати, що вашого там немає?

— Саме так я би сказав, — не конче впевнено промовив Ілля. — Скоріше за все. Але хвору потрібно оперувати. Так, колеги?

— Ну, це без сумнівів, — підтримав Олег.

— А ти, Тарасе, чого мовчиш? — шефиня глянула на Голоюха.

— А що я скажу? — знизав той плечима. — Усе вірно. Розріжеться — там побачимо. Чого зараз сперечатися? Показання до операції, я теж вважаю, очевидні.

Євстахіївна лише невдоволено стулила губи.

— І... хто ж повинен оперувати?

— Звичайно, ви! — відповів Медвідь із дипломатичним виразом обличчя. — Хвора ваша, гінекологічна...

— Та вона вже давно не гінекологічна, — перебила Євстахіївна.

— Ну, можливо, якесь запізніле ускладнення...

— Та яке там ускладнення? — обурилася вона.

— Не знаю... Одним словом, ви оперуйте,— запропонував Ілля. — А ми допоможемо. Он, будь-кого із нас вибирайте, ми помиємося. А хочете — навіть усі троє.

Шефиня не сприймала жартів, переводячи дещо розгублений погляд з одного хірурга на іншого.

— Що, так відразу й на стіл?

— Ну, а чого? — запевнив Олег. — Який сенс тягти? Однаково доведеться.

— Хлопчики, ну давайте хоча 6 якесь обстеження зробимо... ігіу, хоч би знімок оглядовии...

— Добре, давайте... — погодився Медвідь. — Але підготовку до операції починаємо вже..

Рентгенлаборантка занесла до ординаторської свіжий, ще мокрий знімок у рамці и передала Голоюху, що сидів найближче. Той взяв рамку і, встановивши знімок на негатоскопі, клацнув вимикачем. Апарат засвітився білим матовим світлом. Усі на кілька секунд застигли перед екраном.

— Ну, що... — пробурмотів Медвідь. — Я ж казав, що нічого особливого. Знімок, звичайно, зроблений на «високому» рівні. Кишечник дещо загазований...

— А це що за фігня? — Євстахіївна тицьнула пальцем у доволі велику білу пляму довгастої форми.

— Артефакт якийсь, — сказав Голоюх. — Плівка бракована у цьому місці.

— У них останнім часом взагалі знімки нікудишні, — зауважив Ілля. — Кажуть, погану партію плівки закупили.

Олег «завис» над спинами колег, зосереджено розглядаючи знімок.

— Що, знайшов щось? — підозріло запитав Ілля.

— Та наче ні... те, що и ви.

У двері постукали, і операційна сестра Надя вставила голову:

— Так, лікарі... Хтось скаже мені нарешті, яка буде операція й що готувати? Потім самі казатимете, що чогось не виста...— Надя несподівано затнулася на півслові.

Усі мовчки обернулися, а вона вилупилася на екран негатоскопа й здивовано промовила:

— Підошва... Це ж моя «підошва»! А я вже півроку шукаю!

Очі сестри розплющилися ще ширше, і вона злякано затулила рота рукою.

— А й правда, — сказав Олег. — Дивлюся я на цю пляму — й не можу зрозуміти, що вона мені нагадує. Це ж дійсно лопатка Ревердена! Ось, гляньте, — він показував на собі, — якщо розташувати лопатку в черевній порожнині ось так, а потім рентгенівський промінь з апарату спрямувати під таким кутом, то схожа тінь і вийде!

— Точно, «підошва»... — приголомшено промовив Медвідь.

— Стоп... — злякано промовила Євстахіївна. — Хлопчики, ви що, жартуєте? Де навіть неетично... Я все ж таки старша від вас...

— Та які там жарти? — Медвідь уже опанував себе. — Надю, ти вже зрозуміла, що ми оперуємо, вперед, і тихо там, язиком не ляпай... Перитоніт оперуємо, зрозуміла?

Операційна лише кивнула і тихенько вийшла.

— Хлопчики... — на Євстахіївну шкода було дивитися. — Це що, серйозно? Я що, не сплю?

Вона обводила всіх благальним поглядом, наче тут тепер щось від когось залежало.

— Гадаю, ні, — сказав Олег.

— Як... — вона проковтнула. — як же ж ми її там забули?

— Не знаю, — знизав плечима Ілля, — може, зісковзнула в рану, коли вже зашивалися.

— Та ви не переймайтеся, — почав було Голоюх, — у літературі таких випадків описано...

Але шефиня гінекологічної служби так зиркнула на нього, що Тарас миттєво замовк.

До ординаторської знову постукали, і у дверях з явилася санітарка з пологового.

— Оксано Євстахіївно! Вас кличуть. У Подусовської почалося. Води відійшли.

І ця жінка-фортеця, яку, здавалося, нічим неможливо було пройняти, мало не закрутилася на міст. Вона сиділа вся бліда і просто не знала, куди кинутися та що робити.

— Оксано Євстахіївно, — сказав Олег. — Ви ось що: заспокойтеся та ідіть. Приймайте пологи, і не хвилюйтеся. Ми прооперуємо. Все буде о'кей. Медикаменти візьмемо із загашника, хвора нічого не куплятиме. З аптекою всі справи вирішимо. Правильно я кажу?

— Усе буде чітко, — підтвердив Ілля. — Ми хіба колись вас підводили?

— Хлопчики... — нарешті вимовила вона, нервово перебираючи пальцями, — хлопчики... Я вас прошу...

— Усе! — Ілля майже силоміць підняв її зі стільчика и повів до дверей. — Ми ж сказали. Ви що, нам не довіряєте? Працюйте спокійно, не вистачало ще у пологовому неприємностей... А ми також починатимемо. Ні пуху!

— І вам ні пуху... — промовила Оксана Свстахіївна, зачиняючи двері.

Ніхто з хірургів, що готувалися до доволі неординарної операції, не бачив, як на лікарняну територію заїхав УАЗ із емблемою швидкої допомоги. Шефині гінекології, яка на той час уже поралася навколо волаючої майбутньої матері вісімнадцяти років, узагалі було не до того, що діялося за вікном. УАЗ приїхав новенький, із заводу. Не зелений, як інші, що доживали свій неспокійний вік у Тачанівській ЦРЛ, а якийсь блакитно-сірий. На його боці замість старомодного червоного хреста красувалася сучасна «зірочка», чи то пак «сніжинка». Виблискуючи чорними незаїждженими колесами, м'яко стукаючи по ямах ще не розбитими агрегатами, УАЗ промчав по території і звернув до корпусу «Швидкої допомоги». На обох боках машини, недалеко від «зірочки», кидався в очі зроблений крупним кеглем воістину безпрецедентний напис:

ПОДАРУНОК ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ.

Надвір вийшло все відділення «Швидкої». Вони обступили нову машину, очевидно, досі не вірячи, що вона тут стоїть. Двоє шоферів, що змучено вилізли з кабіни, почували себе справжніми героями.

— Ух ти...

— Клас... — тільки й було чути.

— Скільки часу гнали?

— Ну, тепер їздитимемо з комфортом!

— Нічого, за півроку розсиплеться, як і ті решта, — запевнили обоє шоферів.

Нарешті увага відділення перейшла від коліс, що виблискували чорнотою, до зовнішніх регалій:

— Диви, вже й «зірочка» замість червоного хреста.

— До міжнародних стандартів переходимо...

— Ну, хоча би щось повинно в нас бути за міжнародними стандартами!

Нарешті уваги товариства удостоївся найцікавіший атрибут нового екіпажу.

— Глянь, подарунок президента!

— Цікаво, а як це розуміти?

— Як-як... Вибори на носі.

В операційній працювали мовчки — лише розмірене гудіння наркозного апарата та дзенькання інструментів. На місці оперуючого стояв Медвідь. Рука його знаходилася глибоко у животі хворої, інша лежала зверху, на операційній білизні. Очі над маскою висловлювали зосередження.

— Ну, що там? — нарешті не витримав Щур. — Чого ви мовчите сьогодні, як води в рот понабирали?

— А що казати? — промовив Ілля. — Злуки. Роз'єднуємо злуки.

— Ні, так не вийде, — додав він після паузи. — Давайте дзеркала. Йдемо у малий таз.

— Пелюшки давай, відгородитися, — Олег простяг руку до столика операційної сестри.

Голос його був сухим та суворим.

— То на який час мені розраховувати? — знову взявся за хірургів Щур.

— Поки що не знаємо, — відповів Женатий. — Залежно від того, яка причина перитоніту.

— Ну, з вами сьогодні куті не звариш... — невдоволено пробурмотів анестезіолог.

Зовсім інша ситуація складалася у пологовому залі. Породілля кричала істерично та голосно, перериваючи свої ж крики зауваженнями на кшталт: «Усе... Не можу... Зараз кінчуся...» Потім крики відновлювалися. Євстахіївна марно намагалася її перекричати:

— Света, ну я тебе прошу! Потужся гарно! Ну! Один раз! Ну, як тебе вчили? Ну! Ще трошки!

Але діваха лише вищала на повну. Обличчя її було червоним, а переляканий погляд свідчив, що ця проблема — перша, з якою довелося стикнутися за вісімнадцять років життя.

Акушерка стояла біля головного кінця столу і намагалася допомогти на свій манер:

— Ну, Свєточка, ще трошки! Ну ось, зараз тужся! Ну!

Та всі ці благання були марними.

— Свєта! Ну, давай! Та чорт тебе забирай, ти ж дитину угробиш! Тужся, я тобі кажу!

Напевно, це подіяло, й нещасна Свєта нарешті закректала від душі.

— Ось так, ну! Молодчина! — зраділа Євстахіївна. — Ще давай! Ось так...

Та за хвилину тон її голосу несподівано змінився:

— Ану... Стій... Надю! Набір давай сюди! Бігом! От, біс би тебе...

Акушерка смикнулася за інструментами, загорнутими у стерильну пелюшку.

— Давай, давай! — підганяла Євстахіївна.

Цієї миті згасло світло.

— Маму твою! — вилаялася шефиня. — Щоб вони здохли, скоти! Лампу давай! Мені розтинати треба!

Здійнявся несамовитий рух — підсували лампу. Щось задзеленчало по підлозі.

— Та вона вже мало що світить. Ледве-ледве...

Інша санітарка примчала до пологового залу із кишеньковим ліхтариком, який узяла в якоїсь іншої породіллі.

— Сюди світи! Сюди...

Свєта вже не волала, а лише тоненько та тихо голосила.

— Значить, так, — Євстахіївна повернулася до акушерки. — Дзвоніть на «швидку»...

— Оксано Євстахіївно! Але внутрішній телефон не працює! Світла ж немає!

— То біжіть! Нехай обидві машини сюди летять! Розвертай крісло! Крісло, кажу, розвертай! На сто вісімдесят!

В операційній по плитці підлоги також скреготала військова лампа на акумуляторі. Її сунули до столу. Лампу вже увімкнули, і тьмяний її промінь застрибав по стінах та силуетах застиглих хірургів. Він по черзі вихоплював із темряви то операційну сестру, то анестезіолога, який наче грав на гармошці, роздуваючи ручний дихальний апарат.

— Ілля Петрович! — оголосила санітарка, що бігала дзвонити до РЕМу. — Відключення на обласному рівні. Кажуть, коли увімкнуть — невідомо.

— Шляк би їх трафив... — пробурмотів Медвідь.

— Ось так, Ілля Петрович, — зауважив Голоюх, — очевидно, ти знову не тих обрав.

— Чому це я? — обурився той. — А ти що, ні до чого?

— Я на вибори не ходив, — заявив Тарас. — Мені тепер не так прикро.

Нарешті лампу спрямували в операційне поле. На місці оперуючого тепер уже стояв Олег. Руки його були у тому ж положенні, що й півгодини тому в Медвідя.

— Ну, що там? — знову насів Щур. — Шановні, хвора на ручному диханні! Ви, може, впевнені, що це апарат дихає, то нагадаю — це я. Скільки ще?

— Усе! — несподівано промовив Олег. — Зашиваємося. Миємо живіт і зашиваємо.

— О! — здивувався Щур. — Ти ж казав — там невідомо на скільки роботи!

— Це я казав, а не він, — дипломатично нагадав Ілля. — А ти що, не радий?

Увімкнулося світло, викликавши вигуки полегшення в усього персоналу.

— Надю, давай фурацилін, — скомандував Олег. — І відсмоктувач увімкни. Навіщо ти мені цю «підошву» підсунула? На, забери. Без неї зашиємо.

— Дійсно, — підтримав Медвідь, — навіщо той Реверден її вигадав? Толку ніякого, тільки у животі забути можна...

Загудів електровідсмоктувач. Надя, наче ще не вірячи, злякано зиркала на лопатку Ревердена, яка зникла за невідомих обставин півроку тому, а тепер лежала на її столику.

Під'їхавши майже впритул до хірургічного корпусу, з увімкнутими фарами застигли дві машини «швидкої». Вікно пологового залу, замальоване білою фарбою, було широко розчинене, і потужні промені світла вихоплювали звідти розкарячені ноги породіллі на кріслі та постаті лікарки та акушерки, що зігнулися над нею. Не чути було вже ніяких криків, сердобольних благань чи лайки.

Нарешті Євстахіївна розігнулася, і в руках у неї з'явилося щось маленьке та зморшкувате, а ще за мить нічну тишу розрізав обурений дитячий крик. Обоє шоферів стояли біля машин із роззявленими ротами, очевидно, спостерігаючи таке вперше у житті.

Васєчко прямував коридором поліклініки. Біля повороту він зіткнувся з Олегом.

— Олегу Вікторовичу, доброго дня!

— Доброго дня. Куди ви пропали? Ви що, перев'язок не робите?

— Та... — Васєчко розпачливо махнув рукою, — так припарило, що досі чухаюся... А перев'язували мене дівчата у відділенні. Я все як прийду — то ви на операції.

— Завтра зрання приходьте, я подивлюся.

— Добре,— сказав той. — Ой, чекайте... Ось... Ваша дама, напевно, загубила.

І він простяг Олегові щось маленьке та м'яке, загорнуте у папір.

У головного сидів чоловік у плащі, тримаючи у руках капелюха. Побачивши Медвідя, він привітався.

— Ілля Петрович, — сказав головний, — це мій знайомий. Глянь, будь ласка, в нього щось на руці вискочило й болить.

Чоловік закачав рукава і показав невеличкий гноячок на шкірі передпліччя.

— Нічого страшного, — заспокоїв Медвідь. — Сколупнути пінцетом і пов'язку з антисептиком. І все буде гаразд.

— Зроби, Ілля Петрович, — попросив головний.

— Ходімо у відділення, — запросив Медвідь.

— Та навіщо так далеко? — здивувався Лабо. — Спустимося на другий поверх. Що там, у Савчука, стерильного пінцета не знайдемо?

— Ну, можна і там, — погодився Ілля.

У хірургічному кабінеті не виявилося нікого.

— Ну ось, — констатував головний, — як зазвичай. Де твої хірурги? Чому нікого немає на прийомі?

— Не знаю, — знизав плечима Медвідь. — Є завполіклінікою, це його проблеми.

— Правда? А ти головний хірург, між іншим. Навів би порядок. Усе-таки твоя служба.

— Тут сам чорт із дияволом порядку не наведуть, — відповів Медвідь, прямуючи у «безхозну» перев'язочну і відкриваючи столик із інструментами. — Заходьте сюди!

Хворий увійшов та всівся на стільчик.

— Ну, що там? — головний з'явився відразу після свого знайомого.

— Та ложечку Фолькмана ще хочу знайти. Шкрябнути би раз... — бурмотів Ілля, перекидаючи інструменти.

— Ложку тобі? — єхидно посміхнувся головний. — Ходімо, я покажу.

І він потяг Іллю до амбулаторних хірургічних апартаментів у гіпсовочній.

— Ось, дивися, — зловтішався він. — Ось тобі ложечки... А ось і чарочки.

На столі у гіпсовочній дійсно стояла тарілка з ложками і три стограмові чарочки.

— Пляшечки, щоправда, не бачу, — продовжував злословити головний. — Напевно, зараз принесуть. А може, під столом?

Лабо не полінувався зігнутися і відкинув простирадло, яке вкривало стіл. Там стояла велика картонна коробка з-під гіпсу з купою порожніх пляшок із-під вина та горілки.

— Ну ось, лише порожні... — зітхнув головний.

— Та годі вже, — промовив Ілля. — Ходімо вашого знайомого лікувати. — Ну, де ж у них ложка Фолькмана?

— Може, у сухожаровій шафі? — припустив головний. — Глянь — працює. Сто вісімдесят градусів!

Ілля обережно відчинив дверцята сухожару, і на лікарів дихнуло гарячим п'янким ароматом, що примусив закрутитися голови та стиснутися шлунки. У шафі не виявилося інструментів, зате на тарілці парувала товста апетитна курка, вкрита рум'яною шкіркою.

— Мамі твоїй ковінька.. — заздрісно промовив Лабо. — Оце я розумію... Ні, ну навіть я не можу собі такого дозволити! В мене ж немає сухожару... А тут усі умови...

Головний зачинив дверцята.

— Усе! Чисти цей гнояк, а потім Савчука до мене. «На ко— вьор»!

— Із куркою? — не без іронії запитав Ілля.

— Ні, — відповів головний. — Без курки. Але з Валентиною. Чорт забирай, а я думаю, кого вона мені все нагадує... Розвели тут гриль-бар! Із завтрашнього дня оголошується п'янству бій!

Зам по культурі Васєчко постукав у двері кабінету статистики і зазирнув туди.

— Хто прийшов! — Маценко піднявся назустріч. — Роман Петрович... Як там поживаєш?

Вони привіталися, потиснувши руки.

— Слухай, — сказав Васєчко, — в мене син, розумієш, несподівано схотів поступати по лінії МВС. А там зовсім інша форма медогляду. Ось, дали такий бланк, потрібно пройти. І завтра здати — останній термін.

— Лілю, — сказав Маценко медсестрі, яка перебирала купи паперів, — на ось тобі цей бланк, іди до реєстратури, візьми картку хлопця і пройди по кабінетах, нехай усі попідписують. Скажи — я просив.

За п'ять хвилин Ліля, постукавши, увійшла до кабінету невропатолога. Світлана Сергіївна, взявши ручку та апарат для вимірювання тиску, на той час збиралася кудись іти.

— Світлано Сергіївна, ой, підпишіть ще медогляд! Це Маценко просив.

— А от йому якраз і не підпишу, — із театральною суворістю відповіла вона. — Так і передай. Де людина, яка проходить медогляд? Немає. Вашому Маценку підпиши, а він потім чіпляється за фіктивні статталони.

Уже виходячи, вона сказала своїй медсестрі:

— Ну, гаразд вже, підпиши йому. Тільки глянь у картку, чи немає нічого по нашій парафії.

Медсестра неврологічного кабінету, взявши в Лілі картку, погортала її, буркочучи під ніс:

— Що там в нього? Не лікувався в нас? А, ось... Є запис невропатолога, ще за вісімдесят п'ятий рік... Що? Ротацизм якийсь... Диспансерний облік...

Взявши бланк, дівчина вивела на ньому: «Невропатолог. Стоїть на диспансерному обліку з приводу ротацизму».

Забравши підписаний бланк, медсестра статиста вийшла.

Постукавши, Олег увійшов до кабінету. Вона лишила картки і посміхнулася.

— Привіт.

— Привіт.

— Дивися, що я тобі приніс, — він поклав на стіл маленький пакетик.

Ольга розгорнула його і здивовано скрикнула.

— Де ти взяв? Це ж мій носовичок. Я його загубила...

— Ти його загубила у нашого спільного друга Васєчка, — сказав Олег. — Це він знайшов. Але з тебе однаково кава.

— Ну, звичайно... — вона розглядала загублену хусточку. — Господи, яка я роззява... Це ж можна було так і людину підставити! А якби його дружина знайшла? Уявляєш?

— Ні, не уявляю, — сказав Олег. — Від народження Женатий, але тим не менше, не уявляю.

У кабінеті стояв приємний запах гарної кави. Вони сиділи навпроти одне одного. Господиня — як зазвичай, а Олег боком, обличчям до неї. Спираючись боком та ліктем на стіл, він мішав каву в горнятку. На тарілочці лежало кілька шоколадних цукерок. Ольга була вдягнена у свій традиційний костюм, а халат, як завжди, висів на спинці стільчика. Олег також зняв свій накрохмалений ковпак і залишився у халаті, вдягнутім поверх білої операційної піжами. їх розділяв лише кут столу, і вони приємно розмовляли.

— У тебе що, операція ще сьогодні? — поцікавилася Ольга.

— У Голоюха. Обіцяв йому поасистувати. Гадаю, це не довго. То як? Я також хочу тебе принаймні раз запросити, інакше... Це взагалі безпрецедентний випадок. Спілкуємося кілька тижнів, а я все у ролі запрошеного.

— То й що? — здивувалася вона. — У тебе ж немає власного кабінету. А в мене є. Отже, так зручніше. Якби ти не відмовився настільки гонорово від пропозиції, також мав би свій власний.

— Ото вже дякую, — промовив Олег, — не хочу я таких привілеїв. То як щодо сьогодні? Я не ургентний і взагалі ніде не задіяний. Повна свобода. Пропоную відвідати заклад, який у Тачанові вважається найкращим.

— Цікаво, який це? — здивувалася Ольга.

— Ну... Вже тобі видніше, — знітився він. — Ти ж місцева. Моя пропозиція так, у загальних рисах.

— Отже, знову мені вести доведеться? — посміхнулася Ольга. — Справа у тому, що немає в нас нормальних закладів для відпочинку, принаймні у моєму розумінні. Так, брудні генделики...

— Тоді, — зітхнув Олег, — я наважуся на запрошення до себе, але...

— Що — але? — перепитала вона.

— Напевно, це буде не сьогодні. Завтра, наприклад. Годиться?

— Невже твоя квартира у такому жахливому стані? — посміхнулася Ольга.

— Усе відносно, — дипломатично пояснив Олег. — Якщо, наприклад, Медвідя на пиво запрошувати, то її стан можна взагалі вважати ідеальним, а якщо таку елегантну пані... Навіть не знаю.

У двері обережно постукали.

— Дозвольте?

Це був не хто інший, як Борис Петрович. На обличчі Кульчицького відразу проступило все.

— Доброго дня... — нерішуче промовив він.

— Доброго дня, Борисе Петровичу, — Олег повернувся до лікаря.

— Пробачте... — психіатр почав зачиняти двері.

— Ви щось хотіли, Борисе Петровичу? — навздогін йому гукнула Ольга.

— Ні, нічого такого. Я потім... — почулося з-за дверей.

Пара переглянулася, посміхаючись.

— Ну що ж... — промовив Олег, допивши каву та ставлячи чашку на стіл. — Дякую за каву. Час іти. Хворий уже на столі, напевно.

— Ось так, Олег Вікторович, — жартома зітхнула завкадрами, — всіх кавалерів відвадили і самі тепер зникаєте.

— Кавалери — справа наживна, — підхоплюючи її тон, відповів хірург і підвівся. — Вам, Ольго Григорівно, лише свиснути — відразу штук десять з'являться. А я не кавалер. До того ж, зникаю тимчасово, у зв'язку з виробничою необхідністю.

— Хто ж ви? — запитала вона.

— Добрий друг, як мінімум.

— Приємно це чути, — задумливо промовила Ольга.

В операційній спостерігалася спокійна, ненапружена атмосфера. Робота ладилася, настрій персоналу був на піднесенні. Точилася традиційна у таких випадках приємна бесіда, під яку все виходило краще.

— Звичайно, — доводив Голоюх, що стояв на місці оперуючого, — ти он сидиш на стільчику і графіки малюєш. А хворий спить собі. Це ми стоїмо, карячимося і потіємо. Й остеохондроз заробляємо. Ще й добре, якщо дурничка якась на манер грижі, як сьогодні. А коли складніше? Тоді ще й плюс нервова напруга.

— Ну, нервова напруга, як ти кажеш, у нас, припустимо, однакова, — не погодився Щур. — Наркоз — ще більш відповідальний захід, аніж операція. А про те, що я зараз сиджу... То ти прооперуєш і підеш каву пити, а я мушу хворого з наркозу виводити, роздихувати... І добре, якщо це, як ти кажеш, дурничка, на манер того, що зараз. А коли серйозніше? То я із тим хворим ще до ранку муситиму... карячитися.

— Добре-добре... — не здавався Голоюх. — Ти зранку назад до хірургії переведеш хворого — і для тебе все скінчилося. А мені його доглядати, аж поки рана не загоїться. І знову-таки, добре, якщо це якась там грижа — за шість днів випишу. А коли серйозніше? Можна потім і місяць біля хворого ходити. Ти вже й прізвище його забудеш до того часу...

— Ну, зате вам і слава вся дістається, і вдячність хворого, — гнув на своє Щур. — А ми що? Так, допоміжна служба...

Двері розчинилися, і до операційної увійшов Медвідь, прикриваючи обличчя маскою.

— Що, традиційна суперечка? Як там у вас, довго ще?

— Пластику закінчили, — відповів Олег. — Ще з десять хвилин.

— Прекрасно, — зрадів Ілля. — Тут пацанку зі школи привезли — чотирнадцять років. Дуріли у спортзалі та й впала з драбини на коня. Я дивився — нічого серйозного. Наскрізна рана верхньої губи, наверх зуби стирчать. Ще такого не бачив. Візьмете сюди, щоб у перев'язочній не мучитися?

— Можна... — відповів Олег.

— Зробиш? Добре, Олег Вікторович? Ти ж у нас — косметолог позаштатний?

— Гаразд, — відповів Олег. — Щойно хворого вивезуть, нехай дають твою пацанку.

— Лади. На ось тобі, з гуманітарки, — Медвідь кинув на підвіконня пакетик із атравматичним шовним матеріалом. — Все— таки дівчинка, на обличчі... Косметично, одним словом...

— Буде зроблено.

Медвідь зачинив за собою двері.

У кабінеті начальника районної адміністрації вирішувалися важливі питання. Крім господаря апартаментів, там знаходилися зам по культурі Васєчко, завідуюча райвно і Лабо, головний лікар Тачанівської медицини.

— Ну що, шановні, — почав Михайло Петрович Бурчун, начальник райдержадміністрації. Післязавтра до Тачанова приїжджає делегація української діаспори. Мета їхнього приїзду — дивитися церкву, яку ми всі, так би мовити, спільними зусиллями будуємо. Приїзд, звичайно, неофіційного характеру і до влади нічо— го, як то кажуть, не має... Але для нас, ви самі розумієте, така подія — привід зробити щось корисне для району.

Він перевів подих, напружено оглянув тих, хто зібрався, і смачно висякав ніс. Сховавши зіжмаканий носовик, продовжував:

— Так ось, що я хочу сказати... Ми тут... Тобто ви тут... Ну, загалом, ви — представники галузей, які найбільш фінансово потерпають. Як медицина, так і культура, так і освіта. Хоча чого гріха таїти — всім нам зараз живеться не солодко...

При цьому начальник поправив краватку, що врізалася у третє підборіддя, і вів далі:

— Одним словом, ні для кого не секрет, що всі вони, ті, хто приїдуть займатися благочинністю, — дуже багаті люди. Тож нічого їм не станеться, якщо попутно з церквою вони дадуть на медикаменти, — Бурчун красномовно глянув на Лабо, — або обладнання для будинку культури, — погляд районного начальника перейшов на Васєчка, — або ж просто заасфальтують якусь дорогу. Ви згодні зі мною?

Усі мляво закивали, вимовляючи щось мало зрозуміле.

— Ну, а якщо так, то ви повинні бути присутніми на зустрічі й особисто, так би мовити, докласти потрібних зусиль.

— Цікаво, — не витримала приємного вигляду жіночка, завідуюча райвідділом освіти, яка досі мовчала, — Михайле Петровичу, а як ви собі це уявляєте? Що я, по-вашому, повинна робити? Як докладати цих зусиль? Що — підходити і просити?

— Дійсно, воно якось не надто делікатно виходить, — підтримав її Васєчко.

— А хто, я маю просити? — Бурчун обурено викотив очі. — Ну, це зрозуміло. Як відвойовувати блага для своїх галузей тут, в адміністрації, то ви готові горлянки всім перегризти, а як донести ці блага сюди — це вже не ваша справа. Не бійтеся. Переговори вестиму я. Але ваша присутність, гадаю, обов'язкова.

— Михайле Петровичу! — почав благати Васєчко. — Мені з малим потрібно завтра до області їхати — остання медкомісія, він же ж поступає...

— Куди хочеш їдь, — розійшовся всерйоз Бурчун, — але на третю щоб був, як штик, інакше ні копійки не отримаєш!

Довготелеса та дещо незграбна дівчинка тихенько підвивала у марлеву серветку, якою був прикритий її рот. Санітарка допомогла їй вилізти на стіл, і постраждалу відразу накрили операційним простирадлом.

— Усе, сонечко, — сказав Олег, — не плачемо і не боїмося. Добре? Нічого боліти не буде, тільки один укольчик — і все. Один мусиш потерпіти. Зате зробимо так, що навіть шраму не залишиться. Ти ж хочеш бути гарною?

— X... о... чу... — ледве витиснула вона.

— От і прекрасно. То ти нам поможи — не схлипуй і не смикайся, а ми тобі поможемо. Гм-м, — промовив хірург, знімаючи пов'язку, — високо летіла? Ну, мовчи-мовчи. Надю, давай обробляти. Лежи тихенько, щоб гарно вийшло... Бо заміж ніхто не візьме!

Операційна подала шприц Олегові та тупфер його асистенту. Верхня частина обличчя пацієнтки також уже була прикрита стерильною пелюшкою.

— Маленький укольчик... Ось так. Більше нічого не болітиме. Пінцет, Надю...

— Оце-то так... — здивувався Голоюх. — Такого ще не бачив...

— Дійсно, — погодився Олег. — Ну, покличте ще раз завідуючого, нехай зайде...

Новий зав з'явився відразу, тепер уже в повністю зав'язаній масці.

— Глянь, — сказав Олег, запихаючи в рану пінцет, — оці два зуби, що стирчать через рану, повністю вибиті. Тримаються виключно в рані губи, а так — повністю. Ще один трохи хитається.

— Дійсно, — погодився Ілля, — не пощастило їй. Доведеться потім протезувати.

— То ми викидаємо?

— А що, собі на пам'ять візьмеш?

Двоє зубів полетіли в тазик, а Медвідь знову попрямував до себе.

— Давай, відкривай атравматику, — скомандував Олег. — Шиємо...

Галас Ілля почув, ще сидячи у кабінеті. Хтось шумів біля входу у відділ, і звуки ці щомиті наближалися. Він підвівся, щоб подивитися, та в дверях кабінету зіткнувся з масивною і, як сказав би Олег, навороченою дамою. Вона буквально занесла його назад до кабінету.

— Скажіть, ви завідуючий? Це ви — завідуючий?

— Ну, я, припустимо... — нерішуче відповів Ілля.

— А де наша донька? Її повинні були щойно привезти сюди. Нам зі школи телефонували! Де вона?

За огрядною пані на порозі несміливо товкся невеличкий на зріст, якийсь настовбурчений чоловік.

— Заспокойтеся, будь ласка, — попросив Медвідь, намагаючись всадити відвідувачку на стільчик, — із вашою донькою все гаразд. Зараз їй надають допомогу.

— Це я знаю, — перебила дама, — я прошу вас провести мене до неї.

— Але туди не можна! Вона зараз у операційній.

— В операційній?! Що ви з нею робите? Чому в операційній?!

— Та заспокойтеся ви! — не витримав Ілля. — 3 нею нічого страшного. Але ж губу потрібно зашити, чи як?

— А чому в операційній?

— Ну, а де? — тепер уже обурився Медвідь. — Серед коридору? Шви накладають в операційній.

— А казали — в неї рана на обличчі... — знову почала відвідувачка. — Може, краще було з нею до обласної лікарні поїхати? В неї шрамів не лишиться? В мене в облздороввідділі знайомі працюють! Вона дуже гарна дівчинка. Вона в нас навіть у конкурсах бере участь...

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв Ілля, — з нею наші кращі хірурги. Працюють імпортним матеріалом, а оперуючий хірург щойно із Харкова, має досвід косметичних операцій. Так що не хвилюйтеся. Я вас прошу... — він взяв пані, яка вже знову була на ногах, під руку і провів у хол. — Ось тут сідайте, будь ласка, і чекайте. Скоро вона вийде.

Усадовивши стурбованих батьків на кріслах у холі, зав тяжко зітхнув і знову взявся за папери. Але зараз же скочив, щось згадавши:

— От, чорт...

Він смикнувся до дверей, але потім, передумавши, схопив трубку телефону і набрав номер.

— Стоматологія? Це Медвідь. Будь ласка, Івана Сергійовича.

Хірург нервово барабанив пальцями по столі, очікуючи з трубкою біля вуха.

— Ваню, це я, — Ілля навіть забув привітатися.

— Чую...

— У мене тут така справа, слухай... Привезли школярку— впала, розбила губу. І двоє передніх зубів вибила — зовсім. А тут щойно її матуся з'явилася. Жінка — вогонь. І я, коли вводив її у курс справ, про ті два зуби забув сказати! Вона на мене так наїхала, що забув. Ну, як вимкнуло! А вони дитину з пелюшок у фотомоделі готують, а ще родичі в них у обласному управлінні... Ця матуся зараз відділення рознесе!

— Чекай, — перебив стоматолог, — а різці вона зламала чи вивихнула?

— Та зовсім вибила! Разом із коренями! Навіть стінки лунок пошкодила!

— Гм-м... — замислився той. — Ну, в мене у молодості, взагалі— то, був такий випадок... Я, коли ще тільки починав, випадково хворому не той зуб видалив. Злякався страшно і його відразу на те ж місце запхав, назад. Несвідомо, з переляку, розумієш? А хворому сказав, щоб тиждень нічого не їв на той бік і взагалі рота не відкривав. І що ти думаєш — приріс зуб! Чесне слово! Взагалі, видалений зуб, так би мовити, має шанси прижитися на своєму місці. Але, ти кажеш, альвеолярні відростки пошкоджені...

Не дослухавши, Ілля нервово кинув слухавку на апарат. Тоді пройшовся по кабінету, знову сів. Потім скочив і швидко пішов до операційної. Пані лише провела його підозрілим поглядом.

Медвідь залетів до операційної, на ходу зав'язуючи маску і запитуючи з порога:

— Де зуби? Зуби де?

Усі остовпіли, а Олег здивовано запитав:

— Які зуби?

— Її зуби! З рота!

— Як — де? Ти ж сам казав — викинути.

— Шукайте.

— Як — шукайте? Для чого?

— Шукайте, кажу! — почав сердитися Ілля, — Я йду митися. Будемо реплантувати.

— Що?! — не зрозумів Голоюх.

 Але двері за новим завом уже зачинилися, а в передопераційній почувся шум води з крану.

— Він що, перегрівся? — невідомо в кого запитав Тарас.

Олег тільки знизав плечима:

— Ну, шукайте... Галю, знайди ті зуби у тазику...

— Але... — на санітарчиному обличчі проступив переляк, — я... вже вивернула все з тазика... виносити...

— Ну, то йди шукати!

Санітарка вискочила до передопераційної. А звідти, ледве розминувшись із нею у дверях, уже залітав Медвідь у операційній піжамі, з руками, піднятими догори. З них крапала вода. Надя, не говорячи ні слова, повісила на руки зава стерильну пелюшку, якою він почав витиратися. Ілля оброблявся мовчки, лише сопів. Нарешті його вдягли у халат і рукавиці, й він встав до столу поруч із Олегом, який посунувся.

— Класна робота, — зауважив Ілля, оглядаючи вшиту рану. — Зуби де?

— Шукають, — не без сарказму відповів Олег.

— Де шукають? — не зрозумів той.

— У смітнику, звичайно...

— Де?! Як... у смітнику?

— А де ж іще? Операція скінчилася, все виносити зібралися. Ти б ще за п'ять хвилин прийшов — вони б уже на госпдворі були...

— Якщо їх не знайдемо, — несподівано спокійно промовив Ілля. — Побачите, що буде. Нас будуть виносити!

Нарешті в операційній з'явилася санітарка, яка займалася пошуками. Вона несміливо простягла на долоні предмет мрій зава.

— Кидай у спирт, — закомандував він, — і відразу ж у фурацилін. Зразу ж!

Олег із Голоюхом застигли, нічогісінько не розуміючи. Ілля збовтав банку з фурациліном, виловив звідти зуби й наказав:

— Колеги, візьміть, будь ласка, гачечки... Губки на боки розведіть... і сушіть... От, зараза... А який же з них був зліва, який справа? Так і поплутати можна...

— По-моєму, це не суттєво, — зіронізував Олег.

— Олегу Вікторовичу, не будьте, будь ласка, таким мудрим, — попросив Ілля.

Низько зігнувшись, він прилаштовував зуби на місце. Пацієнтка, яка гадала, що вже все позаду, невдоволено замукала.

— Зараз, дорогенька... — бурмотів Медвідь.

Почаклувавши ще трохи, він попросив:

— Оленко, давай дріт, — той, яким щелепу шинуємо при переломах. Зчепимо їх трохи, бо лунки пошкоджені — зовсім триматися не хочуть...

— Не забути потім подати головному до переліку платних послуг, — зауважив Тарас. — А що, пересадка зубів... Непогано...

За десять хвилин Медвідь уже стояв біля вікна у холі, втлумачуючи тій самій пані, яка нарешті дещо зм'якла та заспокоїлася:

— Усе пройшло вдало, рубець залишиться практично непомітним.

З операційної до ординаторської прокрокував Олег, сподіваючись, що його не помітять.

— А ось і лікар, який оперував вашу доньку. Олег Вікторович! — Ілля зробив жест запрошення. — Це мати потерпілої. А це наш найкращий хірург, позаштатний косметолог, Олег Вікторович.

Голоюх, який проходив поруч, тільки пирснув у кулак, але цього ніхто не помітив.

— Усе зроблено на найвищому рівні, — плів далі Ілля.

— Але як же все-таки буде із зубами? — знову почала дама.

— Ну, будемо сподіватися, що їх пошкодження не настільки серйозне, — сказав Олег. — У зворотному випадку вам доведеться у майбутньому звертатися до стоматологів.

Тачанівський зам по культурі Васєчко захекано піднявся на третій поверх поліклініки МВС і попрямував коридором. Кілька кроків за ним мляво плівся його на півголови вищий лобур. Зробивши знак йому зупинитися, Васєчко постукав і увійшов до кабінету завідуючого поліклінікою.

Окрім завідуючого, в кабінеті знаходився ще один лікар, з яким вони щось обговорювали.

— Пробачте, — почав Васєчко, — в мене тут деякі проблеми. Мій син збирається поступати на навчання в учбовий заклад МВС. Пройшов комісію, кругом начебто все гаразд, а візу придатності ставити не хочуть!

— Так вже й кругом... — засумнівався завідуючий.

— Абсолютно здоровий! — завірив Васєчко. — Он, під кабінетом стоїть. Може, закликати?

— Ні, ні... Не треба... — підняв руку зав, розглядаючи документи, які простяг відвідувач. — Гм-м... Цікаво... Гм-м... Пробачте, як вас величати?

— Роман Петрович.

— Романе Петровичу, я попрошу вас декілька хвилин у коридорі зачекати. А документи залиште, добре?

Стурбований Васєчко вийшов із кабінету. Тоді завполіклінікою простяг папери іншому докторові.

— Ну, і що? — не зрозумів той. — Дійсно кругом здоровий. А чому не проходить?

— А ось, — показав завідуючий. — Дивись, що це?

— «Стоїть на диспансерному обліку з приводу ротацизму»... — прочитав той. — До того ж, у районі запис зроблений. А наші всі пишуть — здоровий. До речі, а що таке ротацизм?

— Не знаю, — зав знизав плечима. — Чиє це — «ротацизм»?

— У районі в них невропатолог таке видав, — пробурмотів лікар. — Ось написано— «невропатолог»... А наші всі в один голос, що здоровий.

Зав натиснув кнопку зв'язку на пульті в кутку столу і сказав:

— Сергій Віталійович! Сергію Віталійовичу!

— Так! — хрипкий голос відповів із динаміка. — Слухаю.

— Зайдіть до мене, будь ласка.

Васєчко у коридорі нервово продовжував міряти відстань, час від часу зиркаючи то на годинник, то на власне чадо, застигле під стіною, яке зараз понад усе бажало охороняти правопорядок у країні.

Високий чорнявий лікар, увійшовши до кабінету завідуючого поліклінікою, надовго завис над документами Васєчка-молодшого.

— А ти хоч виясняв у членів нашої комісії, що то за ротацизм такий? — запитав його зав.

— Та начебто ніхто не знає... — виправдовувався той.

— Тоді чому не констатуєте придатність?

— Ну, ви ж самі розумієте, претендує вступати у вищий заклад МВС — документи повинні бути на всі сто. А тут якийсь ідіотський діагноз крутиться... Куди я таке пропущу?

— І що, ніхто не знає, що це таке? — допитувався зав.

— Ніхто!

— Гм-м... Ну, добре. Давай сюди цього Васєчка. Обох.

Старший лікар медкомісії визирнув до коридору, і на порозі з'явилися обоє — батько і син. Їх запросили присісти.

— Скажіть, Романе Петровичу, а ваш син, можливо, на щось хворів у дитинстві?

— Практично ні, — знизав плечима зам по культурі, — може, раз чи два ангіною. З ким не буває?

— А по-серйозному?

— По-серйозному — точно ні.

— Ну, а ось тут написано, — продовжував зав, — що він перебуває на обліку в невропатолога з приводу ротацизму.

— Чого?! — здивувався Васєчко-старший. — Та він у житті не був у невропатолога! А що це таке?

— Та ми, чесно кажучи, самі не знаємо...

— Як це — не знаєте? — викотив очі Васєчко.

— Ну, нам таке захворювання невідоме. Це ваші у районній лікарні таке написали.

— Так... — зовсім розгубився Васєчко-старший. — А ви самі чому не знаєте, що це таке?

— Розумієте, — встряв старший лікар медкомісії, — ніхто з членів комісії про таке захворювання не чув. Швидше за все, тут написана якась дурниця.

— Ось що, — сказав завідуючий, — найкраще би вам узяти й переписати в районі оцей висновок — без ротацизму, зрозуміло... Але час! Сьогодні останній день. Що ж ви так довго збиралися?

— Та викиньте його взагалі! — мало не плакав Васєчко.

— Не можемо, — відповіли йому, — висновок райлікарні повинен бути у справі.

— Ви все-таки подумайте, — порадив зав, — може, були якісь проблеми зі здоров'ям у дитинстві?

— Та які там проблеми? — божився зам по культурі. — Ніяких абсолютно. Хіба що до п'яти років «р» не вимовляв...

— Ось! — закричав старший медкомісії. — Біс би його забрав! Ось що таке ротацизм! А в мене крутиться щось, а збагнути не можу.

— Дійсно, — похитав головою завідуючий, — навмисно не придумаєш. Якщо розібратися — це взагалі не хвороба. А ну, юначе, скажи «риба»!

— Р-р-риба! — двометровий леґінь розплився у щирій посмішці.

— Гаразд, оформляйте...— зітхнув завідуючий.— А бланк районний все-таки доведеться переробити!

Біля недобудованої церкви, над якою, тим не менше, вже височів один купол, стояла доволі скромна іномарка бежевого кольору. Внизу, під стіною крутився барабан бетономішалки, декілька робочих перевантажували у тачку бетон. З-за рогу з'явилася група із кількох осіб. Чоловік старшого віку в капелюсі продовжував пояснювати жінці та двом іншим чоловікам — іноземцям:

— Ось тут у перспективі розчистимо місце, травичку посіємо, знаєте — декоративну таку...

— А де берете техніку для встановлення куполів? — запитав один із представників діаспори.

Гості розмовляли доволі справною українською мовою, хоча й з вираженим акцентом — це, очевидно, були ті, хто вже народився «там». Нижче, на розі площі, стояло чудове «Ауді» однієї з останніх моделей, відблискуючи чорним, і біла «Волга». Біля машин розташувалося троє чоловіків і жінка. Один із чоловіків, найбільш «крупнокаліберний», запхавши руки до кишень, спирався на крило розкішного авто. Люди начебто про щось говорили, але було помітно, що їхня увага прикута до гостей із діаспори.

— Хто це є? — поцікавилася пані, яка, очевидно, була в делегації найголовнішою.

— Це наша районна адміністрація, — пояснив голова церковного комітету, — верхівка, так би мовити. Ось той, хто на машину спирається, — Бурчун Михайло Петрович, представник президента у районі, голова адміністрації.

— Маю вражіння, що панове на нас очікують, — припустила гостя.

— Так, ви знаєте, дійсно... — завагався голова. — Вони й мене просили переговорити з вами, але незручно якось було починати...

— А чого вони хочуть? — втрутився інший представник делегації.

— Зрозуміло, чого, — почервонів наш, — грошей хочуть просити. Гуманітарної, так би мовити, допомоги.

— Гуманітарної?! — здивувалася пані, мимоволі озираючись на власну машину. — Ось ці, на «Ауді»? їм на ще новішу автівку не вистачає?

— Та ж розумієте, — розгубився голова, — час зараз у нас важкий... У лікарнях ліків немає, у школах з опаленням проблеми...

— Якщо в лікарнях немає ліків, то з якої радости вони на таких автомобілях роз'їжджають?

Голова церковного комітету був уже не радий переходу розмови у дражливе русло. Він нітився, мукав і просто не знав, як пояснити цей феномен.

Приблизно у цей самий час схоже «Ауді» заїжджало кілометрів за чотириста від Тачанова у населений пункт, позначений на дорожньому вказівникові як Барановичі. За кермом комфортно розташувався пан Якимець. Поруч із ним сидів міцний хлопець у шкірянці. Дорога була такою ж роздовбаною, як і в Тачанові. Спочатку обабіч розгепаного шляху з'явилися одноповерхові приватні будиночки, потім почався високий глухий паркан якоїсь організації.

Машина пригальмувала, а потім зупинилася. І серйозний парубок, що сидів поруч із бізнесменом, опустив скло й без сентиментів запитав жінку, яка проходила кривим тротуаром:

— Ей, мать, гдє тут у вас зона?

Павло сидів на дивані, відкинувшись на спинку. На столі стояло декілька нехитрих страв. У лимонах та апельсинах, порозкладаних скибками навколо порізаного ківі, вгадувалася жіноча рука. Пляшка вина була почата, і прозорий напій червонів на дні чарки, що стояла біля Павла. Навпроти стояла повна чарка горілки. У розкоркованій пляшці «біленької» не вистачало рівно половини. На столі була й третя чарка, але зараз співрозмовники сиділи лише удвох.

Чоловік із двома бородавками рішуче підняв свою чарку і кинув:

— Ну, давай... — після чого одним махом перекинув у себе горілку.

Павло на своє вино навіть не глянув. Він думав.

Бліщ закусив ковбасою з тарілки і сказав:

— Справа не хтозна-яка складна, а такий спец, як ти, — взагалі знахідка. Це я — старий тумак, який нічого не знає і не кумекає. А ти... — на обличчі завгоспа з'явився відповідний облесливий вираз.

— Що я... — заперечив Павло. — Був на пташиних правах, а зараз взагалі... Я ж кажу — депортували мене. Я в них у комп'ютері знаходжуся. Мені туди легальний в'їзд закритий. А нелегальний — це взагалі без варіантів. За тиждень назад викинуть.

— То що, — не здавався Бліщ, — взагалі ніяких шляхів немає?

— Ну, чому... — зітхнув Павло. — Якщо вийти на відповідних людей. Зроблять новий паспорт, фальшивий. Є доля ризику, але багато так їздять. Правда, це не настільки скоро. Роблять й інші фінти — прізвище, наприклад, змінюють, а тоді готують новий паспорт уже на нове прізвище.

— То міняй! — вхопився за ідею Бліщ.

— Не хочу я міняти! — обурився Павло. — До того ж, немає підстав. Це жонаті міняють. Є на що — прізвище дружини беруть.

— Ну, тоді, — хитро посміхнувся Бліщ, — ми тобі знайдемо дружину. І навіть таку собі нічого! Он, Маринку попросимо, — «тесть» засміявся.

Павло тільки гмикнув.

— Між іншим, женитися — це відповідальніша справа, ніж те, що ви пропонуєте...

До кімнати увійшла згадана Марина із тацею, на якій стояли склянки із желе, прикрашеним вершками.

— Про що ви тут сперечаєтеся? — вона посміхнулася Павлові.

— Так... — пробурмотів той. — Про справи житейські. За ким ти ходиш, Арсен Миколайович тебе заміж віддає. Без твоєї, між іншим, згоди.

Вона зробила круглі очі та обурене обличчя:

— І за кого?

— За мене, звичайно.

— Ну, це неподобство! — розгнівалася вона. — Без моєї згоди! Якби за когось іншого — можна було би взагалі образитися...

За вікном відбувалися жахливі речі. Вітер налітав знову й знову, кидаючи на стіни будинків масу води. Вікна стогнали, і, здавалося, шибки ось-ось не витримають. Було чути, як насилу протистоять натискові вітру гілки дерев.

— Оце так погода... — промовила Ольга, мимоволі здригнувшись. — Осінь щойно починається, а вітер уже листя, напевно, все пообривав...

— А мені навіть подобається, — не погодився Олег.

Він витяг із тумбочки шерстяний плед і, розгорнувши його, накинув подрузі на плечі.

— Дякую, — сказала вона. — А можна, я так?

Ольга влаштувалася з ногами на дивані й тепер змогла вкритися вся.

— Так навіть дуже симпатично, — зауважив він. — Зараз ще чай закипить.

— Класно. Хочу чаю. Що ж доброго у такій погоді?

— Ну, по-перше, — заходився пояснювати Олег, — за такої погоди краще цінується домашній затишок. Зазвичай сядеш отак, увімкнеш телевізор — і, здається, нічого особливого. А коли за вікном негода, й ти не там, а у чотирьох стінах — відразу починаєш розуміти, яке це добро.

— Дійсно, — погодилася вона. — А по-друге?

— А по-друге, якби не цей буревій, ти, напевно, давно би вже пішла додому, а так...

Ольга глянула на годинник, який показував майже дванадцяту.

— Напевно... Як подумаю, що виходити на двір...

— А ти залишайся, — запропонував він, ідучи на кухню.

Олег повернувся з паруючою чашкою, з якої звисала нитка етикетки від чаю. Сівши поруч, він простяг їй чашку.

— Обережно, гарячий.

— Це був жарт — про те, щоб залишатися? — запитала Ольга.

— Ні, звичайно. Я сам як уявлю, що туди треба виходити — лихоманити починає.

— А... — гостя завагалася, добираючи слова, — а що говоритимуть у Тачанові, коли я вийду від тебе завтра зранку? Напевно, такої сенсації днів на два вистачило б...

— Ну... — Олег замислився. — Цього можна уникнути. Ти нікуди не виходь.

— Як так? А на роботу?

— А я тобі лікарняний зроблю. Ти по якій хворобі хочеш? До речі, найзручніший діагноз для «липового» лікарняного — геморой. Там ніхто не перевірить.

Ольга не змогла стриматися і пирхнула у складені долоні.

— Але у цьому випадку знову-таки — що скажуть? — продовжував він.

— Дійсно, краще вже по апендициту...

— По апендициту також не підходить, — продовжував жартувати Олег, — який апендицит без операції? Давай, я тобі напишу якийсь крепітуючий паратеноніт.

— О Господи... А це що таке? — скривилася вона. — Язика можна зламати.

— Це дурничка, — сказав Олег. — Днів за три вилікуємо. А головному скажу, що ти капітально хвора, ходити взагалі не можеш.

— Та ні, не треба... — вона несподівано стала серйозною. — Так говорити не потрібно. Я ще добре пам'ятаю, як це, коли ходити не можеш...

— Пробач, — сказав Олег. — Я щось таке верзу... Пробач, що нагадав тобі.

— Нічого...

Вона сиділа, схиливши голову й обхопивши долонями гарячу чашку, тепер сумна й задумана. Олег зігнувся і, торкаючись її пальців, поцілував у кутик рота.

— Залишайся, гаразд?

— А... ти впевнений, що хочеш цього? — тихо запитала Ольга, продовжуючи дивитися у чашку.

— Що, хіба не схоже?

Вона коротким рухом простягла йому чашку, а коли він повернувся, щоб поставити посуд на столик, обійняла його за шию обома руками. Шерстяний плед повільно сповз із плечей на диван.

Хворого на каталці завозили до перев'язочної. Він лежав мовчки, часто дихаючи. Голоюх проліз збоку, зав'язуючи маску. Надя вже розкладала на столику інструменти.

— Ви нікуди не втікайте! — командував Тарас санітаркам. — Стягайте з нього все, мийте ноги...

— Як, тут? — не зрозуміла одна.

— А де ж іще?! Зараз в операційну повеземо! А в нього шкарпетки «стоячі» — аромат на все відділення. Куди з таким в операційну? Бігом мийте!

Каталка стояла поруч із перев'язочним столом, але хворого не перекладали. Сорочку на ньому розстібнули, майку розрізали. На грудях лівіше від лівого соска зяяла невеличка ранка, з якої увесь час підтікала кров.

— За Медвідем поїхали? — запитав Тарас, широко розмальовуючи йодонатом увесь лівий бік грудей хворого.

— Уже поїхали, і за операційною санітаркою також.

До перев'язочної увійшов Щур із фонендоскопом в руках.

— Ножове поранення, — промовив до нього Голоюх, — тесть по п'яні... Сорок хвилин тому.

Наталя, що з'явилася слідом за анестезіологом, уже закручувала навколо руки хворого манжетку апарата.

— У коридорі було дев'яносто на сорок, — сказав Тарас.

— Вісімдесят на тридцять, — промовила Наталя, скінчивши міряти.

— Давай зразу підключичну, — скомандував Щур, — однаково ж оперувати... Ти що робитимеш?

— Дренаж по Бюлау, — відповів Тарас. — І тоді викликаю торакального з обласної. Поїхали! Новокаїн давай.

Медсестра простягла лікарю шприц. З іншого кінця санітарки наполегливо відтирали з ніг хворого чорний бруд. Щур уже тримав у руках довгу голку. Нещасний, якому слід було винуватити у тому, що сталося, виключно власну дурість та спосіб життя, лише час від часу безсило стогнав. Бліде обличчя його вкривалося крапельками холодного поту.

Вони цілувалися так, що можна було позаздрити. Просто кожен із них не робив цього дуже давно. Програма на увімкненому каналі скінчилася, тепер телеекран сніжив, періодично блимаючи, вихоплюючи з темряви міцну спину чоловіка, сорочка якого валялася поруч на підлозі. Блузка на жінці була розстібнута. Ольга вже не обіймала його, а просто сиділа, спираючись руками на диван, і дозволяючи робити все, що завгодно.

— Олег...— прошепотіла вона.— Вимкни його... Ну, будь ласка, Олежку...

Звук, що лунав із кута кімнати, був дещо надокучливим, хоча й мелодійним. Саме цей звук примусив Олега поступово відпустити цю гарячу жінку, що дихала дедалі частіше й глибше. Довелося докласти неабияких зусиль, щоб послухати її та зупинитися. Він так і застиг, опустивши голову їй на коліна.

— Що це? Твій телефон? — запитала вона, приходячи до тями.

— Він, рідний, — промовив Олег, повільно встаючи. — Якщо це знову той навіжений, я просто зараз викину його іграшку у вікно...

У темряві він навпомацки відшукав мобільник на поличці, потім відповів:

— Так. Гм-м... — настала пауза. — Зрозуміло. Давай.

Ольга, вже застібнувши блузку, відкинулася на спинку дивану. Підійшовши, Олег сів поруч.

— Чорт забирай... — промовив він. — Схоже, в них там поранення серця. Ото вже — чого тільки нам не вистачало... Зараз машину пришлють.

Вона мовчала.

— Що поробиш... — він поцілував її так само, як уперше — в кутик рота. — Іноді чоловіки у найвідповідальніший момент мусять говорити: «Пробач, люба»...

Ольга не змогла стримати сміх.

— Ну, ти й скажеш...

— Це щоб приховати розпач. Лягай спати, красуне. Двері я зачиню. Пощастило тобі цього разу. Приставучий лікар їде на виклик.

Вона лише мовчки слухала ці слова, усвідомлюючи, що досі повністю не прийшла до тями. Олег, уже вдягнутий у куртку, ще раз нагнувся.

— Не ображайся, я ж не винен... Я би сам нікуди не хотів їхати. Гадаю, на мене чекає кілька доволі неприємних годин...

— Гадаю, на мене також... — тихо промовила вона.

— У якому розумінні?

— У такому... — вона сховала обличчя. — Ти мене надто... Тепер спробуй засни...

— Таблетку снодійного можу запропонувати.

— Та ні, дякую. Я сама.

— Коли повернуся, я влаштуюся тихенько поруч, гаразд?

— Гаразд, — відповіла вона. — А якщо тебе до ранку не буде?

— Ну... Зранку однаково прийду. А ти все-таки влаштуй собі вихідний. Ну, що тобі? Он — телефон на поличці. Зателефонуєш головному, відпросишся. Гаразд, іду наниз чекати, бо в них там дійсно катастрофа...

Торкнувшись ще раз до її щоки, він вийшов.

Коли Олег увійшов до операційної, зав'язуючи на ходу маску, хворий уже лежав на столі. Положення — на правому боці з рукою на підставці. Медвідь із Голоюхом, уже «помиті», саме починали вкривати його стерильними простирадлами.

— Поранення серця, — коротко промовив Медвідь. — Тиск падає. Мусимо оперувати.

Голос його був схвильований, щоб не сказати більшого.

— Рана де? — запитав Олег, зазираючи до них.

Ілля підняв простирадло, яке ще не закріпили, і Олег усе побачив сам.

— Ого... — здивувався він. — Так збоку... А точно серце?

— Бюлау стоїть, — відповів Ілля. — У плевральній порожнині крові практично немає. Тільки серце.

— Там іде тампонада, — так само коротко промовив Щур. — Давайте, робіть! У нього нижній тиск — нуль!

— Олег, рухайся! — підігнав Медвідь. — Я серце не оперував.

— Торакальному хоч дзвонили? — почулося з передопераційної, де Олег уже скидав халат.

— Їде, — відповів Голоюх, домащуючи операційне поле йодом.

— Робіть торакотомію по п'ятому міжребер'ю, — сказав Олег, влітаючи назад уже у піжамі та бахілах.

— І то в темпі, — додав Щур, тримаючи пальці на шиї хворого.

А Олег вже «вскакував» у підставлений Надею халат. Щур півголосом щось бубонів до Наталі, яка снувала навколо нього та відгородженого хворого, довершуючи останні маніпуляції, пов'язані з наркозом.

Ілля мовчки взяв зі столика скальпель.

У кімнаті, яка і далі протистояла негоді, стояв затишний морок. Телевізор продовжував світитися зовсім без звуку. Щоправда, на екрані вже не сніжило. У цей пізній час знайшовся ще якийсь один запізнілий канал, по якому крутили невідомо що. Ольга, підперши голову руками, задумливо сиділа на дивані навпроти пустої чашки, слухаючи, як у вікно стукає краплями вітер і думаючи щось своє. Нарешті вона підвелася і розстелила те саме простирало. Потім, зібравши волосся на потилиці, скинула брюки, блузку і залізла під нього, скрутившись калачиком. Лише на мить здригнулася, коли внизу, вулицею, не зупиняючись, проїхала якась машина. Екран телевізора продовжував світитися, розкидаючи по стінах кімнати різнокольорові спалахи.

Наркозний апарат старався на повну, а в операційній стояла напружена «робоча» тиша — лише брязкання інструментів та суто необхідні скупі репліки працюючих. Жодних жартів і навіть зайвих слів. Не той випадок. Так відбувалося завжди, коли доводилося оперувати щось далеко не повсякденне, виконуючи роботу на межі технічних можливостей. Все-таки районна лікарня — не краще місце для операцій на серці, навіть найпростіших.

— Тримай тупфер, дірку затисни... Ч-чорт... спробуй повигрібай оці згустки...

— Відсмоктувач! — скомандував Ілля.

Запрацював електровідсмоктувач.

— Затискачі на перикард! — продовжував Олег.

— Давай струйно у підключичку, — у напівголоса промовив Щур до Наталі.

І тут несподівано з операційного поля бризнув потужний кров'яний фонтан. Вдаривши між головами оперуючих, він потрапив просто в операційну лампу вгорі. Це був удар, від якого із тривожним звуком затремтіла лампа та бризки розлетілися по головах персоналу. Надя та Наталя скрикнули. Серце хворого ще продовжувало скорочуватись, незважаючи на наскрізну рану. Воно робило свою справу, являючи собою доволі потужну помпу, і коли хірурги нарешті дісталися до нього та звільнили його пошкоджену стінку, кров потужним струменем линула туди, де було менше опору. Цього чекали, і все-таки...

Друге скорочення дало якийсь кривий струмінь, від якого розлетілося по грудях оперуючих і дісталося навіть анестезіологам, а догори лише ляпнуло.

— ...твоїй мамі... — вирвалося у когось.

— Усе, — сказав Олег. — Я там. Заткав пальцем.

Із лампи продовжувало крапати донизу, а освітлення в операційному полі явно зменшилося.

— Спокійно, — сказав Олег, — малу лампу сюди підсувайте і готуйте шити на круглій голці.

— Атравматика є, гуманітарна... — підказав Ілля.

— Давайте будь-що. Що швидше...

— Працює? — запитав Тарас.

— Так. Шити. Ілля, ти в'яжеш. Я поступово забиратиму палець. Шити, щоб постійно було готово!

Медвідь схилився до рани, зав'язуючи нитку.

— Далі! — командував Олег. — У темпі.

Очевидно, бригада адаптувалася до умов нетипової операції, тому що з'явилися деякі ознаки настрою:

— Таким струменем якщо в око потрапить, то й вибити може, — зауважив Ілля, продовжуючи в'язати.

— А ти не нахиляйся так, — порадив Олег. — Он, я довший від тебе, а не нахиляюся. Тарасе, ти постійно відсмоктуй. І серветку візьми більшу.

— Що там у вас? — відчувши певну розрядку, обізвався Щур.

— Міокард дошиваємо, — відповів Олег. — Практично закінчуємо. Ще кілька швів зверху. Палець уже звільнився. Шити!

До операційної вставила голову Маша, прикриваючи обличчя маскою:

— Ілля Петрович! Машина санавіації під'їхала. Виходять.

— Як піднімуться — відразу сюди веди.

— Оперативно вони, — зауважив Олег. — Ви о котрій дзвонили?

— Година доходить, — сказав Щур.

— А ми вже наче й справилися, — подумав уголос Тарас.

— Добре, що приїхали, — заперечив Олег. — Тут ще роботи й роботи. Перикард зашити, ревізнути все, як належить... Для цього потрібні відповідні навички.

— Та й нашу працю оцінити, що також не зайве, — підказав Ілля.

— Безперечно, — погодився Олег. — Доля хворого ще кілька днів буде під питанням...

За дві години всі четверо сиділи в ординаторській. Торакальний хірург із обласної — чоловік старшого віку, кремезний, із бородою — гортав історію хвороби з аналізами хворого, які на той час уже були готові.

— Ну, що... Добре все, що добре закінчується, — промовив він, відкладаючи зшиток.

— Гадаю, ще нічого не скінчилося, — несміливо зауважив Ілля.

— Ну, за великим рахунком — так, — погодився викликаний лікар. — Але на цьому етапі все прекрасно. Усі ми розуміємо, що таке поранення серця. Це восьмидесятивідсоткова смертність навіть за умов надання своєчасної та кваліфікованої допомоги.

Усі мовчки кивнули.

— А я вважаю, допомога була достатньо кваліфікованою. До речі, Олег Вікторович, ми з вами, по суті, ще не познайомилися. Ваших колег я добре знаю, а ви тут недавно?

— Та вже достатньо, — посміхнувся той, — кілька місяців.

— Він уже свій, — підтвердив Ілля.

— Ну, що ж... Прийміть, як то кажуть, мої компліменти,— сказав торакальний, — усе дійсно на рівні. Це я без зайвого пафосу, від душі.

— Дякую, — просто відповів Олег.

— Григорію Івановичу, — зарухався Ілля, — давайте, я каву поставлю, тоді й будемо знайомитися, бо самі розумієте — втрата енергії, хвилювання...

— Хвилинку, — зупинив його той, — давайте спочатку з родичами переговоримо. Кличте їх сюди. А де ваш анестезіолог? Сергій Андрійович, так?

Наче почувши його, до ординаторської увійшов Щур. Усі відразу засміялися.

— Що, в мене щось не так? — злякався той.

— Усе гаразд, — посміхнувся торакальний, — просто легкий на згадку.

— Давай, якщо вже ти у дверях, то клич родичів, — сказав Медвідь.

Дві жінки, які й досі були самі не свої від хвилювання, — дружина та мати щойно оперованого хворого — увійшли до приміщення. їм запропонували сідати.

— Ну, що... — почав торакальний. — У вашого сина та чоловіка травма надзвичайно серйозна. Мова йде за проникаюче поранення серця. Це дуже важка травма. Операція пройшла вдало. Нам вдалося зробити все, що належить у таких випадках. Лікарі ваші зорієнтувалися вчасно і основний етап операції закінчили ще до мого приїзду. Загалом, усе вдалося. Зараз пошкодження ліквідовано, і серце хворого працює нормально. Так, Сергію Андрійовичу?

Щур мовчки підтвердив.

— Але, на жаль, це не означає, що небезпека минула, — продовжував Григорій Іванович. — Усе ще може статися. Може відбутися зупинка серця, можуть бути й інші пізні ускладнення. Я говорю вам так, як воно є. Ви мусите бути готові до найгіршого. Хоча, ще раз повторю — в нас є усі підстави сподіватися, що хворий видужає.

Жінки лише мовчали, киваючи головами.

— Зараз стан хворого стабільний, — додав Щур. — Але про ліки доведеться потурбуватися. Самі розумієте, треба використати всі можливості.

— Так, звичайно... — промовила крізь сльози мати хворого. — А можна до нього?

— А що вам біля нього робити? — знову втрутився торакальний. — Він ще спить після наркозу, ще на керованому диханні. Сергій Андрійович пустить вас на хвильку подивитися, а сидіти біля нього поки що не можна.

Близькі прооперованого мовчки погодилися.

— Ну, все, чекайте у холі на кріслах, — сказав Щур. — Зараз напишемо вам список необхідних ліків. Є чергова аптека. Маєте можливість купити медикаменти?

— Ми купимо, все купимо, — відповіла дружина пораненого, — ви пишіть!

Вони зібралися йти. Несподівано мати хворого повернулася до лікарів і плачучи заголосила:

— Рятуйте його, людоньки, я вас прошу... Я віддячу всім, тільки рятуйте! Будь ласка...

— Та ми всіх рятуємо, всіх стараємося... — промовив Григорій Іванович, виводячи її до коридору.

Двері зачинилися.

— Можна зрозуміти... — промовив торакальний. — Добре, хоч ліки здатні купити. А що робите, якщо родичі неспроможні?

— Ну... — замислився Ілля. — Існує НЗ, який поповнюється за рахунок хворих, але скільки його там...

— І тоді що?

— Тоді починаються дзвінки до начмеда, а начмед піднімає з ліжка завідуючу центральною аптекою, а та починає волати, що фондів немає, а лікарня і так винна купу грошей...

— Врешті-решт, дають, — підхопив Голоюх. — Але половину з того, що просимо...

— Тому замовляти доводиться удвічі більше, — продовжив Ілля.

— Складна механіка... — промовив торакальний. — Хоча в нас, практично, те саме. До чого ми йдемо? Скоро десять років власної держави, а для свого дядька з села у лікарні шматка бинта немає.

— Не власної держави, а їхньої, — виправив Медвідь. — Власної у нас ніколи не буде...

Запахло кавою. Ілля розкрив коробку цукерок і витяг пляшку коньяку.

— Мені от стільки, — показав Олег, скидаючи халат. — Я, звісно, дико вибачаюся, але через п'ять хвилин змушений викликати машину і відкланятися.

— А це як розуміти? — обурився Медвідь.

— Голова розламується, — збрехав Олег. — Я ж учора ніч відкантував... Ну, чесне слово! І завтра раніше дванадцятої не прийду.

— Повинен зауважити, — підтримав торакальний, кивнувши заву, — він тебе сьогодні капітально виручив.

— Пусте, вони б і самі впоралися, — заперечив Олег.

— А я й не кажу нічого — виручив, — погодився Ілля. — Я на серці жодного разу не оперував, не доводилося. Але тут мова про інше йде. Кидати колектив негарно, хоч що хочете кажіть.

— Ну, давайте, щоб і не доводилося, — сказав Григорій Іванович. — Хай такого не стається. Буде наше здоров'я цілішим.

Вони перехилили чарки, і Щур пішов до виходу:

— Іду, гляну, як там Наталя справляється. Я ще вернуся.

— Сподіваюсь, — сказав Ілля. — Проте вона в тебе іншого лікаря за пояс заткне...

— Це що, та руденька, яка на наркозі була? — уточнив торакальний.

— Вона.

— Приємна жіночка, в усіх відношеннях... А ви, Олег Вікторович, я так зрозумів, уже мали справу з подібним?

— Ви маєте на увазі жінок? — скаламбурив Тарас.

— Та ні, про жінок ще наче зарано...

— Якось доводилося, — відповів Олег. — Один мент у нас застрелився. З табельної зброї, на особистому ґрунті. То поки наших професорів позвозили, довелося мені. Щойно старшим ургентним зміни поставили.

— Ну, вогнепальне — це ще марудніше, — зауважив Григорій Іванович. — Тепер такі часи прийшли, що все частіше пострілюють... У нас три-чотири за рік постійно трапляється. А ваш-то як, вижив?

— Ні... — Олег проковтнув цукерку. — Серце ми ушили ще живому. Але там крім цього ще була непарна вена пошкоджена. Практично повністю полетіла...

— Н-да...— зітхнув торакальний. — Ситуація, коли хірурги безсилі.

Олег вдягнув куртку і витяг із пачки цигарку, пропонуючи й іншим. Медвідь із Голоюхом пригостилися, а Григорій Іванович витяг свої. Лікарі запалили, і Олег подав руку:

— Пробачайте, Григорію Івановичу. Мені дійсно час. Я сподіваюсь, ви не образитеся. Приємно було познайомитися.

— Мені також було приємно, — відповів той, підводячись. — Бувай здоров.

Посміхнувшись, Олег вийшов.

— Чого це він раптом? — знизав плечима Медвідь. — На нього не схоже.

— Може, справи якісь у чоловіка... — багатозначно промовив торакальний. — Я, між іншим, помітив, що він збрехав про головний біль.

— Так? — здивувався Ілля. — Які ж у нього можуть бути справи о такій порі? Молодий, нежонатий...

— Як це — нежонатий? — заперечив Тарас. — Якраз навпаки.

— Не зрозумів, — здивувався торакальний, — ви що, не знаєте сімейного стану свого колеги?

— Прізвище у нього — Женатий, — пояснив Тарас.

Лікар кілька секунд кумекав, а потім весело розсміявся.

Спорожніла операційна являла собою страхітливе видовище. Жахливий розгардіяш — кругом валялися по підлозі пелюшки та простирадла зі слідами крові. Купа зіжмаканих червонястих серветок горою громадилася у тазику. Були розкидані білі табуретки та всілякі підставки. На стелі наче з якимось німим викликом застигла товста червона доріжка та рясні бризки. Велика операційна лампа також була у крові. З неї звисали темні, майже чорні згустки.

І серед усього цього царства біля поставленого на підлогу відра стояла операційна санітарка Люся, тримаючи ганчірку в руці та розмірковуючи, з чого зручніше починати.

Тихенько відчинивши двері, Олег увійшов і повісив мокру куртку на вішак. Потім роззувся. У квартирі стояла суцільна темрява. Пройшовши до кухні, він увімкнув світло, кинув погляд на годинник і похитав головою. Потім налив собі холодного чаю та випив цілу чашку без цукру. Відкрив холодильник, дістав масло і почав мастити на відрізану скибку батона.

Позаду почувся скрип підлоги. Ольга стояла, притулившись до одвірка. Плед був перепущений в неї під пахвами і загорнутий навколо фігури, а кінець затканий за край. Волосся дещо повибивалося з вузла і спадало по плечах. На ногах не було нічого, крім тапочок, і Олег автоматично ковзнув поглядом по її фігурі донизу. Але плед сягав якраз нижче колін. Ольга помітила це, а він знітився. Запанувала якась ніякова пауза.

— Пробач, — сказав він, — я хотів тихо.

— А котра година?

— Скоро пів на п'яту.

— Жах. І що там було?

— Справді, поранення серця. Тесть зятя кухонним ножем почастував. По п'яні, зрозуміло...

— І як?

— Нічого. Прооперували. Поки що живий.

— Так? Хоч би все було гаразд... А хто оперував? Ти?

— Усі ми потрудилися, — ухильно промовив Олег. — Навіть торакального з області викликали. Ось так, красуне. Тепер завкадрами знатиме, як іноді цим самим кадрам живеться...

Ольга підійшла й присіла на табуретку. Тканина при цьому підтяглася догори, й він знову ненавмисно ковзнув поглядом по колінах жінки. І знову це не залишилося непоміченим.

— Олег...

Вони зустрілися очима. Спокійно глянувши на нього, Ольга несподівано взяла край пледу і підтягла догори. Той самий погляд, у якому Олег марно намагався уздріти якісь емоції. Вони наче померли. Йому нічого не залишалося, як опустити очі додолу.

Присівши, він торкнувся її колін, а потім ще раз глянув на неї знизу. Ольга сиділа спокійно і не робила ніяких спроб перервати цей незручний момент.

— Пробач, — сказав Олег. — Я знову зробив тобі неприємно. Це не тому, що я безпардонна людина. Просто... Про жінку, яка подобається, хотілося б знати якнайбільше. Це ж цілком природно?

— І яка тепер твоя думка? — запитала вона, наче не почувши цього заплутаного монологу.

— А чия думка тебе цікавить? — уточнив він. — Хірурга з досвідом чи нещасного чоловіка, який уже десяту годину підряд марно намагається затягти тебе до ліжка?

Вона мимоволі посміхнулася:

— Ти вмієш сказати. Спочатку лікаря.

— Ну, що... Враховуючи характер та обширність попередньої травми, результат цілком задовільний. І навіть більше ніж...

— А чоловіка, який... — вона завагалася, — любить надто довго та розумно висловлюватися?

— Ну-у... чоловіка... — він підняв очі до стелі, підшукуючи слова. — Він доведений до такого стану, що вже нічого не кумекає. Він хоче... Ні, їсти він уже точно не хоче. Тільки спати. І бажано...

— Ні, він хоче їсти! — Ольга несподівано почервоніла. — Він оперував цілу ніч і тепер...

Скочивши з табуретки, вона заходилася намазувати масло на покинутий хліб.

Олег підійшов ззаду, дуже близько, і взяв її за талію.

— Ну, я дійсно не хочу їсти...

— Невже мої ніжки зіпсували тобі апетит?

— Зовсім відбили, — сказав Олег, — до самого ранку.

— Та вже ранок...

Він підхопив її на руки і підніс до вимикача.

— А ми потім не впадемо?

— Ні.

— А...

— Що — «а»?

— А якщо за тобою знову приїдуть? Ще одного такого знущання я не витримаю...

— Не приїдуть. Вони ще досі у відділенні, і торакальний у тому числі. Так що я там просто зайвий.

Світло згасло. Але у кімнаті, куди вони потрапили, не було суцільної темряви. Бо за вікном дійсно вже розвиднювалося.