"Хозарський словник (чоловічий примірник) [на украинском языке]" - читать интересную книгу автора (Павич Милорад)

1. З історії «Хозарського словника»

 Подія, описана у цьому лексиконі, відбулася десь у VIII чи в IX столітті нашої ери (або ж було декілька схожих подій); у науковій літературі цей предмет звичайно згадується під назвою «хозарської полеміки». Хозари — незалежне і могутнє плем'я, войовничий кочовий народ, що невідомо коли прийшов зі Сходу, гнаний якоюсь розпеченою тишею, і в період з VII до X століття населяв землі між двома морями: Каспійським і Чорним[1].

Відомо, що вітрами, які їх нагнали, були вітри-самці, ті, що ніколи не носять дощів, вітри, на яких росте трава, і вони носять її небом, мов бороду. В одному пізньому міфологічному слов'янському джерелі згадується Козяче море, що можна було б розуміти так, ніби якесь море мало назву Хозарського, бо слов'яни називали хозарів козарами. Відомо також, що хозари заснували між двома морями могутнє царство, де сповідували невідому на сьогодні релігію. Хозарські жінки після смерті чоловіків, що загинули в бою, шили подушки для зберігання сліз, пролитих над померлими. Хозари увійшли в історію, почавши війни з арабами і уклавши союз з візантійським імператором Іраклієм у 627 році, проте їхнє походження залишилось невідомим, так само як немає й жодних слідів, що вказували б на те, під яким іменем і серед яких народів слід шукати хозарів сьогодні. Після них залишилось одне поховання на Дунаї, про яке не відомо достеменно, чи справді воно хозарське, і величезна кількість ключів, які замість голівок мали срібні чи золоті трикутні монети — Даубманус вважає, що відливали їх хозари. З історичної сцени хозари зникли разом зі своєю державою невдовзі після події, про яку йтиме тут найбільше мови, після навернення зі своєї первісної, не відомої нам віри, в одне (знову ж таки, не знаємо в яке) з трьох відомих і для минулого, і для теперішнього часу віросповідань — в єврейське, ісламське чи християнське. Інакше кажучи, відразу після прийняття нової віри настав розпад хозарського царства. Один із руських полководців X століття, князь Святослав, не сходячи з коня, з'їв хозарське царство, мов яблуко. Хозарську столицю в усті Волги на Каспійському морі руси зруйнували у 943 році, не лягаючи спати вісім ночей, а між 965 і 970 роками знищили й хозарську державу. Очевидці писали, що тіні від домів хозарської столиці ще довго не хотіли зникати, хоча самі доми вже давно були зруйновані. Стояли на вітрі і у водах Волги. За однією з руських хронік XII століття, уже в 1083 році Олег носив титул архонта Хозарії, але в той час, тобто в XII столітті, на території колишньої хозарської держави вже жив інший народ — кумани. Матеріальні залишки хозарської культури дуже бідні. Жодних текстів — приватних чи офіційних — не знайдено, не залишилося сліду ні від хозарських книжок, про які згадує Халеві, ні від їхньої мови, хоча Кирило й пише, що свою віру вони сповідували по-хозарськи. Єдина споруда, знайдена під час розкопок у Суварі, на території колишньої хозарської держави, є швидше болгарською, ніж хозарською. Нічого суттєвого не знайшли й під час пошуків на території Саркелу — навіть слідів місцевої фортеці, про яку відомо, що вона була збудована візантійцями для хозарських потреб. Після занепаду держави про хозарів ледве що й згадують. В X столітті один з угорських вельмож запрошував їх оселитися на його землях. 1117 року якісь хозари прибули в Київ до князя Володимира Мономаха. В Пресбургу в 1309 році католикам було заборонено одружуватися з хозарами, а в 1346 році папа підтвердив цю заборону. Оце майже й усе.

Згаданий акт навернення, який став вирішальним для долі хозарської держави, відбувався наступним чином. Як пишуть древні хроніки, хозарський володар — каган — побачив сон і звернувся до трьох філософів з різних земель, щоб той сон йому пояснили. Справа була настільки важливою для хозарської держави, що каган вирішив перейти разом зі своїм народом у віру того мудреця, чиє тлумачення сну буде найкращим. Деякі джерела стверджують, що того дня, коли каган прийняв таке рішення, відмерло йому волосся на голові, і він про це знав, та все-таки щось змушувало його йти далі. Так у літній резиденції кагана зійшлися один ісламський, один єврейський і один християнський місіонер, один дервіш, один рабин і один монах. Кожен із них отримав у дарунок від кагана ніж, вирізаний зі солі, і поєдинок почався. Точки зору трьох мудреців, їхні докази, вибудовані на постулатах трьох різних релігій, особи місіонерів і результат «хозарської полеміки» привернули велику увагу і викликали ряд протилежних суджень про саму подію та її наслідки, про переможців і переможених у цій полеміці; протягом віків посвятили їм безліч досліджень єврейські, християнські та ісламські джерела. Все це продовжується ще й дотепер, хоча хозарів давно вже немає. Десь у XVII столітті зацікавлення хозарським питанням несподівано знову зросло, величезний матеріал попередніх хозарських студій був систематизований і виданий в 1691 році у Борусії (Пруссії). Були досліджені екземпляри трикутних монет, імена зі старих перстенів, зображення з соляних глечиків, дипломатична кореспонденція, портрети письменників, з яких відчитувались назви усіх книг, зображених на другому плані, таємні донесення, заповіти, голоси чорноморських папуг, котрі, як вважалося, розмовляли зниклою хозарською мовою, картини зі сценами музикування, з яких розшифровувались музичні записи, накреслені в нотних зошитах, і навіть одна людська татуйована шкіра, не згадуючи вже про архівні матеріали візантійського, гебрейського і арабського походження. Одним словом, до уваги було взято усе те, що уява людини XVII століття могла приручити й поставити собі на службу. І все це помістилося під палітуркою одного словника. Обґрунтування того зросту зацікавлення, що виникло в XVII столітті, тобто через тисячу років після згаданої події, залишив один хроніст у таких дещо незрозумілих словах: «Кожен з нас випускає свою думку на прогулянку поперед себе, як мавпу на мотузі. Коли читаєш, завжди маєш дві такі мавпи: одну свою і одну чужу. Чи й гірше того — одну мавпу і одну гієну. Гляди тоді добре, кому що даєш їсти. Бо гієна не їсть того, що їсть мавпа...»

Як би там не було, у згаданому вже 1691 році друкар якогось польського словника, Joannes Daubmannus (чи його наступник з тим самим іменем) видав усю зібрану інформацію з хозарського питання у формі, що єдина дозволяла охопити усе це різнобарвне чтиво, яке ті, що носять пера за вухами і перетворюють роти в каламарі, збирали і губили століттями. Праця була видана у формі словника про хозарів під назвою Lexicon Cosri. За одною (християнською) версією, текст книги був продиктований видавцеві якимось монахом на ім'я Теоктист Нікольський^A, який раніше, на полі бою австрійських і турецьких військ, знайшов і вивчив напам'ять матеріали різного походження про хозарів. Тому Даубманусове видання з'явилось поділеним на три словники: на окремий глосарій ісламських джерел про хозарське питання, на алеф-бетар даних, почерпнутих з гебрейських документів і переказів, і на третій словник, в якому за основу були взяті християнські матеріали про хозарське питання. Це видання Даубмануса — словник словників про хозарське царство — мало незвичайну долю.

Серед тих 500 примірників першого словника про хозарів Даубманус надрукував один примірник отруйною типографською фарбою. У парі з цим отруєним примірником, що закривався на позолочену застібку, йшов ще один контрольний примірник того ж лексикону зі срібним замком. Інквізиція 1692 року знищила всі примірники Даубманусового видання, і в обігу залишився лише той отруєний примірник, якому пощастило уникнути пильного ока цензури, та ще допоміжний екземпляр зі срібною застібкою, що був при ньому. В такий спосіб були покарані всі непокірні, які наважувалися читати заборонений словник. Кожен, хто відкривав книгу, швидко ціпенів, настромлений на власне серце, як на шпичку. Читач помирав якраз на дев'ятій сторінці, біля слів: Verbum caro factum est (Слово стане плоттю). Контрольний примірник давав можливість передбачати момент приходу смерті, якщо його читали одночасно з отруйним. У цьому контрольному екземплярі була примітка: «Якщо ви прокидаєтесь і у вас нічого не болить, знайте, що ви вже не на цьому світі».

З документів судового процесу за спадщину сім'ї Дорфмер, яка жила в XVIII столітті, видно, що «золотий» (отруєний) примірник переходив у цій прусській родині з покоління в покоління: найстаршому синові діставалася половина книжки, а іншим дітям — по четвертині чи й того менше, якщо їх було більше. До кожної частини книги додавалися ще й інші частини спадщини Дорфмер: сади, левади, поля, хати й ставки, худоба, і тому довго ще смерть людей не ставили в залежність від читання книги. Якось, коли впала засуха, а моровиця скосила худобу, хтось сказав хатнім, що кожна книга, як і кожна дівчина, може стати Марою; тоді дух її може виходити у світ, сіяти пошесть і морити все навкруги. Тому в застібку книги треба покласти невеличкий дерев'яний хрестик, схожий на тих, що їх кладуть на уста дівчатам, які стали Марами, щоб їхній дух не покидав тіла і не морочив людей. Так зробили і з Хозарським словником: на його застібку, як на уста, поставили хрест, але стихія розійшлася ще більше, домашні стали задихатися вві сні і помирати. Тоді вони пішли до священика, розповіли йому все як є, і того дня, коли він зняв хреста з книжки, моровиця відразу припинилася. Тоді він сказав їм: остерігайтеся в майбутньому і ніколи не ставте хреста на замок отак, як зараз, коли дух знаходиться поза книгою. Бо тоді від хресного страху він не може повернутися в книгу і виробляє різну чудасію й шкоду. Так позолочена застібка була замкнена, і Хозарський словник десятки років пролежав на книжковій полиці без вжитку. Ночами з тої полиці було чутно незвичний шум, який виходив зі словника Даубмануса, а певні щоденникові записи, написані в той час у Львові, кажуть про те, що в лексикон Даубмануса був вбудований пісковий годинник, зроблений якимось Нехамою, знавцем Зогара, здатним говорити і писати одночасно. Той Нехама, крім цього, стверджував, що на власній руці він відчитав приголосний Хе своєї гебрейської мови, а у літері Вав — свою чоловічу душу. Клепсидра, яку він вставив у оправу книги, була невидимою, але під час читання в повній тиші можна було почути, як тече пісок. Коли пісок переставав текти, книгу необхідно було перевернути й продовжити читати у зворотному порядку, від кінця до початку, і тоді її таємний зміст відкривався. В той же час інші записи говорять про те, що рабини не схвалювали тої уваги, яку їхній одноплемінник виявив до Хозарського словника, і книга час від часу ставала об'єктом нападок вчених мужів з єврейського оточення. Цікаво, що рабини не мали зауважень щодо правовірності гебрейських джерел словника, — вони лише не могли погодитись з аргументами інших джерел. Нарешті, слід сказати про те, що Lexicon Cosri не мав щастя і в Іспанії: там, у мавританському ісламському середовищі, «срібний екземпляр» був заборонений на період 800 років, і оскільки час той ще не минув, заборона й далі залишається в силі. Пояснення таких дій можна шукати в тому факті, що в тогочасній Іспанії ще траплялися сім'ї хозарського походження. Документи повідомляють, що ті «останні хозари» мали одну незвичну традицію. Тих, з ким заходила в них ворожнеча, вони за всяку ціну намагалися облаяти й проклясти під час їхнього сну, пильнуючи одночасно за тим, щоб не розбудити своїх ворогів лайкою чи прокльоном. Очевидно, вони вважали, що таке прокляття є сильнішим і діє швидше, аніж те, що зісилається на недруга, коли він не спить. В такий спосіб — пише Даубманус — хозарські жінки проклинали ще Олександра Македонського, і це повідомлення узгоджується зі свідченнями Псевдокалістена про те, що хозари належали до народів, підкорених Олександром Великим.