"Ночівля Франсуа Війона" - читать интересную книгу автора (Стівенсон Роберт Луїс)
РОБЕРТ-ЛУЇС СТІВЕНСОН [6]
Ім'я Стівенсонове в малій у нас пошані. Українською мовою Стівенсона майже не видавали, а в російській перекладній літературі, що донедавна була нам, мабуть, чи не єдиним вікном у чужий світ, автор «Острова Скарбів», «Рятівника занапащених суден» [7]і «Листів з Вайліми» за останні десятиліття втратив багато променів своєї колишньої слави. У вісімдесятих і дев'ятдесятих роках минулого віку його романів не цуралися такі російські журнали, як «Вестник Европы», Русский вестник», «Вестник иностранной литературы». Але незабаром Стівенсонова літературна спадщина перейшла в Росії незаперечною власністю до видавництв для юнацтва. Скорочена, спрощена або покалічена в потворних перекладах, заяложена хваткою цікавістю, вона домоглася тепер притулку на полицях дитячих бібліотек, упокоїлася серед вікового родинного мотлоху в закамарках горищ, якщо не чекає — котрий уже раз? — побіч не менш безталанних творів Майн-Ріда і подібних до нього письменників того присуду долі, що врятує її від пороху, від дощів, морозу та спеки тротуарних книгарень. Ні, не погані ці сусіди для «Мастера Баллантре» [8]і «Чорної стріли» — «Стрільці в Мехіко» чи то «Кенілворс», усі однаково побиті, пошарпані, всі в незліченних плямах, зазначках і підписах, слідах нестриманого захоплення кількох поколінь. Тільки ж Стівенсонова творчість і в нас заслуговує на добрий переклад, на гарне видання, а найголовніше — на увагу та повагу новітнього читача — юнака, дорослого чи старого.
На батьківщині письменниковій їй судилася незмірно краща доля. Успіх випав Стівенсонові на перших же його кроках по літературній ниві, і двадцять вісім томів його оповідань, романів, нарисів, листів і віршів давно обросли, як безсмертними квітами, живими донині легендами. Майже ніхто з англійських дослідників Стівенсонового спадку і досі не забуває одної з них — легенди про «Острів Скарбів» та Ґладстона. Обтяжений літами й турботами, прем'єр-міністр вікторіанської Британії, вернувшись якось уночі з парламенту після запаморочливого засідання, побачив на столі в кімнаті своїх унуків розгорнуту книжку. То був свіжий нумер дитячого часопису, де вперше з'явився на люди такий прославлений потім Стівенсонів роман. Машинальний перегляд, початкові рядки: «Сквайр Трелоней, доктор Лайвсей та інші джентльмени просили мене розповісти докладно, з початку до кінця, усе про «Острів Скарбів…» [9]і — і спритний хлопчина-оповідач Джім Токінс переміг і відгомін парламентських баталій, і опівнічні позіхи. Уже розвиднілось, коли «ясновельможний» читальник згорнув книжку, не відірвавшись від неї, доки не дочитав останнього розділу «Острова Скарбів». Не менш коштовному свідченню знайшлося почесне місце у «Spicilege» Марселя Швоба. Так само була ніч, але бриніли вікна вагона, грюкало залізо, вибухала пара. «Treasure Island» правив Швобові за дорожню розвагу. Читання почалося при світлі вагонної лампи, і тільки на світанку підвів подорожник очі від захватної вигадки. Йому ввижався Джон Сілвер, з широким, як шинка, обличчям, він бачив синє у передсмертній задусі лице п'яного капітана Флінта, бачив вирізане з Біблії зачорнене сажею папіряне кружальце — в долоні Довгого Джона і розмаяне вітром волосся — на мертвому черепі Аллардайса. Він чув передзвін ланцюгів на шибеницях у Карному Докові, чув шалений вереск Сілверового папуги: «Червінці! Червінці! Червінці!» І тоді, за його словом, зрозумів він, що піддався сугестії неабиякого таланту, що відтепер не даватимуть йому спокою «образи ще не знаного кольору», «ще ніколи не чуті звуки». За «чарівного майстра ніжної і мрійної прози» визнав Стівенсона, під час найбільшої своєї пишноти, сам вибагливий Оскар Вайлд, щоб згодом, відбуваючи кару у в'язниці, поставити його понад усіх тодішніх англійських письменників. У листі з Редінґської в'язниці до незрадного друга позбавлений громадських прав Вайлд жахався думки, що вийде на волю, не маючи права назвати своєю власною ні одної книжки. Йому ж хотілося б назвати своїми «Флобера, Стівенсона, Бодлера, Метерлінка, Дюма-батька, Кітса, Марло, Чаттертона, Колріджа, Анатоля Франса, Ґотье, Данте, Ґете». Нікого з недавнього свого пантеону — ні Рескіна, ні Патера, ні Морріса. Жодного з обох великих своїх сучасників — ні Мередіта, ні Гарді. З англійців своєї доби — тільки Стівенсона, на другому місці, поміж Флобером і Бодлером!
Звичайно, ті тридцять з чимсь років, що стоять між нами і датою смерті Стівенсона, запровадили не одну увагу до цієї високої оцінки. Життя створило собі вищі високості, старими шляхами мистецтва пройшли нові герої. Важка хода тубільних і позабританських наслідувачів пограсувала манівці Стівенсонових географічно-історичних ілюзій, позбавила їх первісної несподіваності, незайманої свіжості. Але той же час зрівноважив свою провину, проголосивши Стівенсона проводирем нового літературного прямування і класиком англійського письменства, приділивши його творчості цікавий розділ історії світового роману і давши казковий тираж його книжкам. Числа промовляють найвиразніше: за якісь чотири десятиліття «Острів Скарбів» витримав у самій Англії понад сто видань, «Украдений» [10]— мало не стільки ж, а романи «Мастер Баллантре», «Чорна стріла» і «Катріона» — більше як по п'ятдесят кожний.
Роберт-Луїс Стівенсон (Robert Louis Stevenson) [11]народився 13 листопада 1850 року в Единбурзі. Рід, до якого він належав через батька, нараховував серед своїх покійників і живих членів кількох інженерів, і декотрі з них уславились як будівники маяків. Від діда і двох Стівенсонових стриїв лишилося на прибережних скелях та рифах Шотландії чимало цих струнких споруджень, обполісканих бурунами Північного моря й Атлантики. Томас Стівенсон, письменників батько — інженер-теоретик і практик — допомагав у будівельних роботах своїм братам, освітлював шотландські береги, ставив поплавища на рейдах, рив канали й фарватери, удосконалював верткі маякові ліхтарні, досліджував силу хвиль, спостерігав провісні прим іти штормів. Низка спеціальних розвідок зробила його ім'я всесвітньо відомим у відповідних колах.
Подорожуючи в службових справах, Томас Стівенсон, любив брати з собою свого єдинака. Ще хлопчиком об'їздив Роберт-Луїс удвох із батьком, на той час інспектором маяків, узбережжя північно-східного графства Файф. Хоч їхали вони сухопуттям, але вздовж дороги гуркотіло море і кожне місто, кожне стрічне село навертало на пам'ять казки та бувальщини стародавнього мореплавства. Трохи пізніше, за таких же обставин, відвідав майбутній письменник похмурий прибережний архіпелаг західної Шотландії. Його батько керував тоді підготовчими роботами коло збудування маяка на одному підступному рифі, що стримить в океані миль за п'ятнадцять від острівця Іррайду, недалеко Фінгалового острова Стаффа. Іррайд був за операційну базу. Молодий Стівенсон прожив кілька тижнів у цій відлюдній місцині, де так несподівано, розчиняючись у пташиному клекоті, гублячись у гримотінні завжди сердитої хвилі, залунали голоси метушні і праці. Кожного ранку, вдосвіта, маленький пароплав трудівників моря вибирався з непривітної бухти на ще непривітніший шир океану, тягнучи на причалі дві здорові шаланди. Навіть за доброї години нема коло цих берегів спокою. Берегова вода без угаву бурує над клипнями, клекотить у вузьких протоках, обступає, шукаючи виходу, найтонші щілини в скелях, віддаляється, набігає знову, вщухне і знов скаженіє, тимчасом як рівномірна зміна припливів і відпливів щодня приносить сюди з безодні і несе назад у морську далечінь гучні перекоти тривоги. Буксир незабаром зникав на обрії. Та й на острівці, скоро щезли з очей за ближчою скелею бараки його тимчасових мешканців, не видно було ні сліду людського. І тоді покинутий на острівці юнак зоставався віч-на-віч з усім морем (
Ця інтимна рання обізнаність з великими водяними просторами і зв'язаний з нею потяг до мандрів — то тільки й було всього спадку, що перепав Стівенсонові-письменнику від фаху його прадідів. Молодший представник славетного будівницького роду прийшов у світ із слабими легенями, хоровитий, нездатний до боротьби з океаном. Навіть шкільна муштра була йому небезпечна, і хоч і ходив він, як годиться, змальства до школи, але учителі, вважаючи на його кволість, воліли розмовляти з ним, аніж учити. А втім, коли здоров'я Стівенсонові покращало і відновилась надія, що з його ще буде спадкоємець родової професії, його віддано в інженерську науку. Скоро він так визначився у прикладній механіці, що року 1871 Единбурзьке товариство мистецтв нагородило його срібною медаллю за розвідку, де він пропонував кілька удосконалень у маякових ліхтарнях. Але поворот хвороби примусив його незабаром, цього разу уже назавжди, зректися будівельних студій. У 1871-му ж році він вступив до Единбурзького університету вивчати право, дістав за чотири роки свої учені титули і навіть якийсь час уважався за серйозного кандидата на професорську керею, берет і кафедру історії та державного права в тому ж університеті. Проте і з цієї другої його кваліфікації теж нічого не вийшло: викладати науку йому не довелося, ані докласти рук до судової тяганини.
Справжнє. його життя переходило за кордоном загальновизнаної суспільної користі, поза межами ділових розрахунків, поспіху в справах та статечного побуту. Гаряча кельтська кров запалила з дитинства мрійний огонь у його чорних очах. Так само як море, роз'ятрювало йому уяву і рідне місто, старовинний Единбург, де гостроверхі темні будинки обступали хмурими пері ями цілоденний присмерк переплутаних середньовічних заулків і всю ніч полум'я обрідних ліхтарів марно змагалося з привидами північних туманів; де на вулицях та майданах жалобу модних рединготів рябили веселі червоно-синьо-зелені спіднички вірних дідівському вбранню горян Гайленду; де в антикварних крамницях блимав гарт лицарських шоломів і панцерів, леліло запорошене золото на жовтому пергаменті латинських хронік і дотлівав промантачений оксамит великопанських родинних реліквій. А з веж Единбурзького замку, кремля цього вільнолюбного краю, розгортався навколо широкий імлистий вигляд на небезпечні колись подорожньому Пентлендські пагорки, на випаси Східного Лотіану, — розкішну арену старосвітських чабанів з тонкорунними їх отарами, — на синій віддалік, неприступний мур Оссіанової Каледонії — кряж Шотландських гір.
До всього того щасливий збіг обставин дав малому Стівенсонові за няньку одну з тих прославлених у письменстві простих жінок, що своїм стихійним розповідним хистом, красою образної народної мови збуджували у вихованцях любов до минулого їхньої батьківщини і підбивали їх на запальні спроби повістярства. Наслухавшись від Елісон Кенінгем шотландських повір'їв, казок та балад, її палкий учень уже на сьомому році почав сам складати фантастичні оповідання для неї ж, для матері, для численних кузин та кузенів, потім — повні хитро виплетених пригод претензійні «історії» — для шкільних рукописних журналів. Року 1866 відбувся його літературний дебют анонімною брошурою «Історія Пентлендського повстання», а ще через сім літ зав'язав він свій найкращий, діловий і щиросердечний зв'язок, познайомившись із Сіднеєм Колвіном, згодом — бездоганним своїм видавцем і найбільшим приятелем.
Першими помітними літературними творами Роберта-Луїса Стівенсона були добірні етюди в елегантному жанрі тих думок про все і ніщо, що їх англійці звуть essays, друковані в різних часописах, починаючи з 1874 року. А в ранніх двох книжках — «Подорож углиб країни» (1878) і «З мулом по Севеннах» (1879) він записав свої скромні подорожні оказії і враження, призбирані під час щорічних мандрівок по Франції, Німеччині та Шотландії. Чуже повітря не тільки вабило до себе бродяжу його вдачу, але було й конче потрібне його сухотним легеням. Йому шкодили суворі шотландські зими, і сонячна Ментона, долини Самбри і У ази, ліси Фонтенбло мали виправляти руївничу роботу півночі.
В одну з візит до Фонтенбло Стівенсон випадково здибався в Барбізоні і заприязнився з пані Осборн, заміжньою американкою, матір'ю двох дітей, що саме тоді розводилася з чоловіком. Коли справи відкликали м-с Осборн додому, в Каліфорнію, і закоханий Стівенсон довідався незабаром про її хворість, то поквапився до Америки. Почасти ощаджаючи свої мізерні кошти, почасти з цікавості митця, жадібного на все незвичне, він їхав на емігрантському пароплаві і в емігрантському ж поїзді перетяв із сходу на захід північноамериканський суходіл. Цілу осінь тяглася подорож; її важкі умови зморили письменника до краю. Дорожні його товариші щоранку потерпали, чи він не вмер уночі. Але Стівенсон переборов недугу, дістався таки до Сан-Франциско і, перехворівши там три чи чотири місяці, здійснив своє бажання — одружився, по весні 1880 року, з жінкою, ради якої замалим не наклав життям.
Через грошову скруту в Америці йому важко жилося, дарма що дуже романтичний був той відлюдний покинутий рудокопський табір, куди він вибрався, женившись, із Сан-Франциско. Тому восени, підупалий на силах, зате повний каліфорнійських вражень для задуманих «Скватерів Сільверадо», він повертає з дружиною і пасербком до Единбурга миритися з батьком, незадоволеним з його одруження. Дві наступні зими, перебуті в Давосі, лиш до певної міри знешкоджали згубний вплив шотландських весен та літ, відданих гарячковому писанню статей і віршів, найголовніше ж «Корабельного кухаря» (перейменованого потім на «Острів Скарбів»), і Стівенсон вирішає переселитися зовсім у південну Європу.
З осені 1882, видавши перед тим збірку essays (Virginibus Puerisque, 1881) та «Нові арабські ночі» (1882) і друкуючи в дитячому журналі «Острів Скарбів» (1881–2), Стівенсон оселився у Франції, спершу поблизу Марселі, потім — у віллі «La Solitude», недалеко Пера. В затишній «Самотині» його ввінчала слава виданого в 1883 році окремою книжкою «Острова Скарбів», тут же правилася коректа
«Скватерів Сільверадо» (1883), та новий напад хвороби, небезпечніший за всі попередні, знищив його широкі літературні плани, викохані в пресвітлі дні гаданого одужання, знову прикувавши його до ліжка. В липні 1884 дружина відвезла хворого чоловіка до Англії. З цього часу по серпень 1887 Стівенсон жив у Баврнемусі, одному з надламанських англійських курортів. Романи «Принц Отто» (188S) та «Украдений» (Kidnapped, 1886), повість «Химерна історія д-ра Джекіла і м-ра Гайда» [12](1886) і два томи віршів — такий був його доробок за це триліття цілковитого фізичного знесилення. Року 1887 помер старий будівник маяків. З батьковою смертю ввірвалися найміцніші зв'язки, що тримали Стівенсона у вадливій йому Європі, і він надумав безповоротно проміняти її на ласкавіші ширини другої півкулі, 17-го серпня вирушив він з Лондона до Нью-Йорка, разом з дружиною, матір'ю та пасербком Ллойдом Осборном, для якого недавно писав «Острів Скарбів», а тепер знайшов у ньому незамінного секретаря і співробітника. Відпочинок у Ньюпорті, зимовий сезон у глибині Нью-Йоркського штату, в санаторії біля гірського озера Саранак, — увесь час невтомно за працею, — потім скількись тижнів на узбережжі Нью-Джерсею, тоді, влітку 1888, — поворот до Каліфорнії, у Сан-Франциско.
Різноплемінне, різнобарвне, мальовниче Сан-Франциско, — говорить Стівенсон устами свого «рекера», рятувальника занапащених суден, — «не вичерпується саме собою». Воно підступило до Тихого океану, наче двері, розчинені «в інший світ і в переднішу добу історії людства… Я стояв тут, на крайньому кордоні заходу і теперішнього часу. Сімнадцять віків тому і за сім тисяч миль на схід від мене якийсь легіонер стояв, можливо, на Антоніновому валі і дивився на північ, на гори піктів. Хоч яка велика часова і просторова відстань лягла між нами, а все ж, коли я вдивлявся із скелі в безбережний Тихий океан, я був родичем і спадкоємцем цього легіонера, бо ми обидва стояли на межах римської імперії (чи то, як тепер висловлюються, західної цивілізації), обоє дивились на краї, ще не зроманізовані». З-за рогу Горну, з Китаю, із Сіднея, з Індії, — провадить далі Ловдон Додд-Стівенсон, — сходиться до Сан-Франциско безліч найбільших суден. Поміж цими океанськими велетнями линуть острівні шхуни, високощоглі і тендітні, з смуглявими тубільними матросами. Вони виходять звідси під усіма вітрилами «з несписаним вантажем лососячих консервів, джину, кольористого бавовняного краму, жіночих капелюшків і годинників», а через рік вертають до гавані «по вінця навантажені копрою або черепаховими щитами та перловими мушлями».
Один з таких океанських метеликів, шхуна «Каско», чекав у Сан-Франциско на слабого письменника та його родину. Почате, як мандрівка для розваги, плавання по Тихому океані перетворилося для Стівенсона на добровільне довічне вигнання в «інший світ» і «переднішу добу історії». Корабель узяв напрямок на Маркізькі острови, навідався до Таїті і наостанку, у підсумок піврічного рейсу, приставив мандрівників на Гаваї. В Гонолулу перебув Стівенсон перші свої океанійські зиму і весну, закінчуючи тут між іншим доведений до половини в Америці роман «Мастер Баллантре» (1889). Ще півроку кружляння в Південних морях, і Стівенсон сходить на берег Самоа, щоб, завітавши сюди незабаром удруге, знайти тут собі нову батьківщину, що подарує йому чотири роки здоров'я, бадьорості і майже безхмарного щастя, і стане, проте, його могилою.
Уполу, малий самоанський острів, двійник Ґоґенової Nave-nave Fenua — Чарівної Землі! Коли Ґоген вирушав з Парижа на Таїті, Стівенсон уже жив у Вайлімі, в збитій з дерев'яних ящиків халупі і ставив собі та своїм, високо над морем, більшу, міцнішу, досмертну хату. Два роки раювали поруч у цих віднайдених едемах, хоч за тисячу миль один від одного, але сп'яняючись тим самим подихом тропічної глушини, — славетний вигадник пригод, мученик безнастанних своїх мандрів, і великий маляр-архаїст, що сподівався від кольорових бенкетів вічно святної природи екватора, від агонії стародавньої маорійської раси зцілющих джерел натхнення й існування. Чи знали вони про своє сусідство, чи не знали, мені невідомо. Тільки ж Гогенова «Ноа-Ноа» і Стівенсонові «Листи з Вайліми» до Сіднея Колвіна — то дві рівнозначні в історії ідей 19-го віку і рівноцінні пам' ятки, — зворушливе розкриття тотожної натури двох дорослих дітей, що втекли від цивілізації в первозданну простість обставин, щоб краще відчути самих себе, прислухавшись серед безмежної тиші відлюддя до внутрішніх голосів свого серця.
Життя на Уполу зовсім перемінило Стівенсона. В м'якому, рівному кліматі щасливого острова він подужчав фізично, а вгамувавши спрагу до незнаного, зупинений нарешті край світу, після стількох блукань, на крихті вирнулої з дна морської землі, він вийшов із своєї мрійної байдужості і притишив милування минулим. Перед ним горіло полум'я невсипущих тропічних ранків; його оточало блискотіння буйного листя, плодів і цвіту; навколо нього і вдень, і вночі бриніли в горах струмки, гурчали водоспади; відбережний вітер, струшуючи знемогу з посну лих пальм, дихав йому в лице пахом цитрини й ванілі, духом розбухання, кільчення, квітування, спіння. Видовище цих гір, цих нагірних гаїв, цих самоцвітів світла, кипучий гомін цієї води, ці животворні пахощі тріумфуючого буття обновили його кров. У ньому прокинулись первісні інстинкти людини-господаря своєї землі і її ж робітника. І він радо взявся за навіяну йому пишним околом нову спробу, зачерпнув на схилі віку повні пригорщі з живого джерела.
«Нащадок і однодумець римського цивілізатора, він заходився викорчовувати по той бік Антонінового валу сучасності неприборкане паростя чагарів, змагатися з ліанами, плекати «в своєму саду» городину та садовину. Серед чужинців йому надто яскраво прийшло на згадку його шотландське походження. І — дивна річ! — зів'ялий вереск, квітку спогадів, принесену з далекого холодного краю, не заглушили джунглі тропіків: на океанійському острові прийнявся і чотири роки добре ріс прищеплений гірський побут феодального Гайленду. Мідногруді, таємничоокі, безжурні тубільці, з довгими палицями в руках замість списів і луків, поволі збирались кругом незвичайного білого, як гельські верховинці з одного клану довкола свого проводиря, і він правив цим почтом самохітної челяді, прибічників і друзів, справжній, дар самоанських островів», тільки силою своїх особистих чарів, наче мудрий і витончений патрицій вищої культури назасланні серед темних хліборобів і простих пастухів.
Але захоплення плантаторством і ритуал почесного володарювання не забирали в нього всього часу. Йому лишалося досить дозвілля второвувати спостережні стежки в заповідники екваторіальних феєрій, у серце гордої і палкої первородної раси. Уважний і енергійний, він використав кожну нагоду, щоб увібрати в свій мистецький досвід усю рясність фарб острівного мікрокосму, пробитись у світло й тінь його барбарійської казки. Крім «Листів з Вайліми», три написані на Уполу оповідання. Розмов уночі на острові» [13](Island Night's Entertainments, 1893), дещо передніші дорожні враження доби «Каско» — «У південних морях» (1888–9; посмертне видання 1900-го року) і, в своїй полінезійській частині, доведений на Самоа ж до кінця, у співробітництві з Ллойдом Осборном, «Рятівник занапащених суден» (The Wrecker, 1892), — свідчать про Стівенсонову перемогу. З ними вперше, свіжим пагінком, увійшла в кругобіг європейського письменства та осяйна і загадкова Океанія, що розпустилася потім зловісним співцвіттям у малайських романах Джозефа Конрада і виплодила нестрашне Гроно Джек-Лондонових «Страшних Соломонових островів».
Письменником, чарівником скорописної латинської в'язі, був Стівенсон передусім і в очах своїх екзотичних гайлендерів. Тусітала — Писач Оповідань — таке дали вони ім'я сухорлявому і високому голові свого «клану», незграбне в перекладі і гармонійне на текучій самоанській мові. Часом, з інертної звички, Стівенсонове перо зраджувало їх променисту країну на користь туманної Шотландії «Катріони» (1893) і ввірваного на півслові «Сент-Іва» (роман докінчив відомий письменник і історик літератури А. Т. Квіллер-Ковч, — його літературний псевдонім — Q — у 1899 р.), але ж ради них «писач оповідань» не побоявся навіть обвинувачень у прозаїзмі, вмістивши в «Таймсі» низку ділових листів, що обстоювали остров'ян Самоа від втручання в їх політичні і національні справи німецької влади. За літературною Працею він і вмер наглою смертю — з кровозливу у мозок, 3-го грудня 1894, у Вайлімі. На другий день шістдесят кремезних самоанців віднесли його тіло на стрімку верховину гори Ваеа, де він хотів щоб його поховали, і там лишили його лежати довіку над широким простором Тихого океану.
Так скінчилися ця одіссея хвороб і цей мартиролог мандрування.
«Він зовсім не автобіографічна людина». — Не можна стисліше, ніж оцими словами, якими Стівенсон рекомендував одного з головних героїв «Рятівника занапащених суден», до певної міри «автобіографічного» роману, заатестувати власну Стівенсонову неавтобіографічність.
Звичайно і дуже потайному письменникові важко втаїти від спочутливості читачів ту неміч, що точить його життьові сили, а заразом витончує йому талант, розчулений саможалем, піднесений стражданням. Знаючи, на що слабував, з якої хвороби помер ваш улюблений автор, ви прочитаєте в його творах недужний лист його життя. Хіба не алкоголь парує в кошмарах По і не нудьга похмілля нудиться у безвідрадних залах його спогадів? Не багато є таких сторінок у Мопассана, де жах чимраз ближчого божевілля не дивиться в порожняву потьмареного світу. У жодному вірші Іннокентія Анненського не вщухають перебої слабого серця. Від «Цветов запоздалых» до «Черного монаха» снується історія сухот Антона Чехова. Один Стівенсон, хоч тяжко хворів з дитинства до смерті, нічим не виказав своєї недуги. В легких, вільних ритмах його прози не чути короткого дихання, його фабули не тхнуть дігтяним присмаком креозоту.
Ще більш від того, Стівенсон добре заховав від цікавості сучасників і нащадків оточення, серед якого він жив, добу, до якої належав. Тільки в дорожніх щоденниках, — не фактичними вони і не можуть не бути, — в essays, (посмертних) листах та в «Рятівнику» не встояв він проти спокуси розповісти про самого себе на тлі свого часу. Проте саме ці твори найяскравіше свідчать, яке було йому чуже його около. В них додержують черги дати другої половини 19-го віку, в них майорять назви сучасних європейських і американських міст, але придорожнім заїздам та старовинним портовим тавернам, пропахлим буйством колишніх поколінь, «тому існуванню під дощем і сонцем, у грубих фізичних зусиллях, що навряд чи змінилось, відколи стоїть світ», і тут дано перевагу над «безславною безпечністю надмірної мізкової праці» «в задусі майстерень», де «безсоромні джентльмени» наважуються «описувати людське життя і міркувати про нього, майже зовсім несвідомі ні потрібних йому елементів, ні його природного збігання». Та як же це? Адже Стівенсон сам був запальний письменник. Так, він жив серед людей останньої чверті минулого століття, писав з запалом, задихався в кімнатах, хіба що більше хворів, більше їздив по всіх усюдах, — а мрія його мандрувала на інших площинах, геть в інших віках, і вся Сгівенсонова творчість була автобіографією цієї мандрівниці.
Те, що ми об'єднуємо одною назвою «роман», англійці віддають двома словами. Одно, дуже давнє, — romance — прикладається до таких більших обсягом прозових художніх теорій, де спостереження переважає уява і в центрі оповідання стоїть наступність подій, а не розвій характерів, тобто до роману романтичного. Друге слово, пізніше, — novel — рівнозначне з нашим «реалістичний роман». 18-ий вік, вихідний момент в історії цього розгалуження роману на англійському грунті, був часом несформованого хаосу перших днів творіння. Даніель Дефо, — деміург, коли хочете, — виліпив у «Робінзоні Крузо» із сирової глини подорожників та оповідань про корсарське свавілля кістяк новітнього жанру romance (проте деякими сторонами «Робінзон» наближається до novel, і літературознавці, з огляду на правдоподібність його сюжету та конкретність змальованих у ньому характерів, здебільшого вважають, Робінзона» за перший англійський реалістичний роман), а своїми побутовими романами призначив невиразному морю пікарескних пригод ще хиткі береги другого жанру. Наступники Дефо — Річардсон, Філдінг, Смоллет, Ґолдсміт, Стерн, Джейн Остін — трималися останніх, звужуючи нестале річище і виточняючи путь бистрини. їм випало обмежити різноманітність людської вдачі певною кількістю типів, укласти в одну гаму всі людські почуття і, виткавши канву ймовірного вимислу, вимережити її утилітарною мораллю. Всупереч цій роботі реалістів кілька не менших талантів (досить згадати Свіфта і Бекфорда), але не таких відповідних своєму раціоналістичному часові, жадібно повернулись до минувшини, захопилися незвичністю чужоземного, незбагненністю надприродного або «чистою грою уяви», торуючи шлях майбутнім, протигромадським» принципам і тій прибільшеній чутливості, що буде спроможна гучноголосо сказати: «приходь, романтизме!»
Він прийшов на зламі двох століть із сільської Шотландії лірика Роберта Бернса, чітко виобразився в історичних романах шотландця ж Вальтера Скотта, пустив глибоке коріння, відлунав і завмер, лишивши Теннісона догравати фанфарні Байронові мажори на елегійній лірі. Двадцять років самовладного панування романтичного роману не пройшли без сліду і для novel. Вальтер Скотт показав себе не тільки аматором середньовіччя, а й пильним спостережником. «Вік Вікторії» вже не плакав сльозами герцогинь і покоївок, як плакали за короля Джорджа IV, над злигоднями бездоганних Скоттових героїв, але ретельність, з якою славетний шотландець вимальовував подробиці староанглійського пейзажу, будівництва, обстави, одежі, і громадські права, яких він надав у письменстві всьому парощенню британського суспільства, перемандрували, звільнені від історизму, до побутового роману великих і малих, ранніх і пізніх вікторіанців. Діккенс і Теккерей, Шарлотта Бронте і Джордж Еліот, Троллоп і Кінґслей, Мередіт і Гарді піднесли за п'ятдесят літ спливання «вікторіанської ери» на небачену доти височінь життєписну novel. Хоч які відмінні між собою складом розуму і хистом, але всі — тверезі люди з обмеженою берегами Британії уявою, реалісти і тоді, коли траплялося братися до історичного сюжету, в цьому тісному куті острівного побуту не проминули вони найпослідущого паростка соціальної системи, жодного типового обличчя, ні одного пересічного почуття. Мікроскоп і скальпель, знаряддя їх праці, добулися в заховані темники громадянства і вивели перед очі загалу дрібниці окремого існування. Дуже рідко — спокійно віддане спостереження безстороннього глядача, звичайно ж — іронічна або обурена реакція мораліста чи філософа-скептика на суспільний нелад, на індивідуальний порок, їх роман сполучив майстерство слова з соціологією та політикою і отак присвоїв собі нову функцію — бути засобом до морального впливу, полегшити злидні, навчити і остерегти.
Тридцять літ буяла novel. Інтроспективна поезія Роберта Бровнінґа, — другий ступінь лірично-філософської романтики Шеллі і Кітса, — потужний Свінбернів класицизм, містичний медієвізм прерафаелітського братства, не вийшовши поки що за межі віршованої мови і малярства, не завадили неподільним тріумфам реалізму в романі. Він похитнувся лиш одночасно із зрушенням державних та суспільних підвалин вікторіанської Англії, в сімдесятих роках, коли її свідома острівна відокремленість доходила краю в мистецтві, так само як і в побуті. Королівство двох європейських островів з розпорошеними по всьому світу колоніями почало тоді перебудовуватися на одностайну імперію. Родовите шляхетство швидко поступалося місцем верховодам комерції і промисловості, в затишок, королівських ідилій» вдирався стугін машин, гомін страйків. Чимраз гучніше висловлювались думки про потрібність і можливість реформ. З порога нової доби види їлась вільна далечінь прийдешнього, принадна й загрозлива, ладна здійснити палкі прагнення і здібна на руїнницький підступ. Люди таких антрактів в історії втрачають рівновагу своїх статечних попередників, багато сперечаються, кидаються наосліп творити нові цінності і нові ідеали. їх мистецтву властива несталість — тим затяжніша, чим довше тривав період спокою, бо старі художні форми не відмирають відразу, а зрушений грунт не зразу приймає нове.
Сімдесяті і вісімдесяті роки 19-го віку саме й були яскравою перехідною смугою в розвитку англійського письменства, зокрема роману. Ні великосвітський Мередіт, ні сільський Гарді, останні вікторіанці, ще не сказали на ту пору свого кращого слова. В жанрі novel писав і занглізований американець Генрі Джеймс, заплутуючись дедалі безпорадніше в павутинні психологічного аналізу. З творчістю ж найпізніше прибулих — Джорджа Ґіссінґа, що вподобав собі мізерію лондонської бідноти, та Джорджа Мура, який на той час удавав із себе натураліста, — від побутового роману відгалузилося ще дві парості. Але необмеженій владі реалізму вже приходив кінець. Як вісниця майбутнього оновлення суспільства і роману року 1872 з'явилася і не пройшла непомічена утопія «Erewhon» Семюеля Батлера, щоправда, зрозумілого й оціненого належно тільки в 20-му віці. Згодом Волтер Патер в «Епікурейці Марії» та «Примрійних портретах» переклав таки високий романтичний пафос Рескіна і прерафаелітів на куту мову розповідної прози. Його успіх виявив, що молодша генерація сприймає життя багато романтичніше, ніж те дозволяла громадська думка. Скрізь по літературних салонах і світських вітальнях пішла слава про естетів і естетство. Вільям Морріс дав привід до жвавіших пересудів своїм пристрасним і войовничим естетичним реформаторством, збираючи навколо себе в авдиторіях тана міських майданах юрби ворогів і прихильників. Незабаром Вайлд, символісти і декаденти рішучим викликом ухваленим смакам притягли увагу ще ширших кіл до нового руху.
В оці роки, коли занепадала novel і прокидався неоромантичний romance, в гарячий час літературного розбрату, і вирушив третій «світовий шотландець», один з тієї романтичної молоді, у свої уявні мандри. Темпераментом Стівенсон не належав до хитачів будь-якими основами, отже красномовні маніфести не супроводили ні першої його ескапади, ні дальших від'їздів. Не втручаючись у баталію за відсвіження письменства, байдужий до примх літературної моди, він звернувся через голови розпалених суперечників до молодих сил своєї доби, зачарував дітей і зворушив те дитяче, що не вмирає в жодній дорослій людині. Повні всяких-можливих пригод, здебільшого цілком правдоподібних, тільки «розташованих щільніше, ніж те буває в житті», описи його примрійних подорожей мали, на його думку, впливати на читачеві нерви так само, як переміна повітря діє на фізичне здоров'я. «Без найменшої незручності транзиту» читач такої книжки втікає разом з Ті автором від набридлого їм обом оточення, бачить безліч дивних і подивугідних речей, зустрічається з очайдушними смільчаками, з чарівними красунями, і нарешті, перемігши за годину дозвілля непереборні, здавалося, перешкоди, дістається вдоволений до жаданого «раю повінчаного кохання» (
Можна і не занехаявши знайомі вулиці свого села чи міста, не знявшись і на цаль над вузьким колом щоденного крайовиду, витягти багато можливостей, схованих в одноманітній перії звичайних будинків, у крижаному мереживі на зледенілих шибках, у неясних тінях за нічними тьмяними вікнами, а плеск млинової води чи шелест безлюдного степу і самі набиваються розповісти якісь свої таємниці. То будуть нездійснені «пригоди одної ночі» — «1002-ої Шехерезадиної ночі»», «казки старого млина», більше чи менше дотепне витлумачення того, «про що шелестіла тирса», «про що співала ластівка». Секрет такого втягання зовнішнього околу у вимисли фантазії відомий кожному романтикові, і початкуючий Стівенсон у «Нових арабських ночах» пішов тією ж дорогою, яку перейшли передніше великі містифікатори 19-го віку — Гофман і Едґар По, і Шарль Нодьє, і стільки інших. У вікторіанському Лондоні він оселив новітнього Гарун ар-Рашида — «богемського принца» Флорізеля, відвідав разом з ним непевні столичні кубла, набрався через нього всякого клопоту, — коли ж вийшла призначена на розвагу година дозвілля, то збувся вдух вельможного виплоду своєї уяви, використавши «останню революцію», що скинула принца з престолу і примусила стояти за прилавком у тютюновій крамниці. 1 потім, уже підвладний ненаситнішим прагненням, не раз повертався Стівенсон на ті перехрестки, де буденщина здибається з незвичайним. Він натрапляв на них скрізь і не пускаючись у дуже далеку дорогу, бо вмів будити від сну зачаровані країни і знав, як зрушити речі з їх удаваного заціпеніння. В тому ж таки Лондоні він обернув доктора Джекіла в містера Гайда так подібно, що мусив був стерпіти закид парадоксального Вайлда в занепаді свого колишнього містифікаторського хисту. Йому не важко було запродати дияволові душу пасторової наймички Дженет і підняти з небуття проти жаги іспанки Олальї всіх її предків (сюжет двох оповідань із збірки «Веселі хлопці», 1887). На цілий роман стало йому пригод у Ґрюневальді, — якомусь царстві, тридесятому державстві, — ще одного володаря — принца Отто. Навіть опинившись серед чужого оточення Океанії, не зрікся він спроби додати казкового до власних її казок. Написані там два оповідання з «Розмов уночі на острові» — «Чортова пляшка» [14]та «Острів Голосів» гідно вивершили цикл Стівенсонової фантастики повсякденного.
Проте подорожі в дальшу віддаль минулого були Стівенсонові вподібніші за ці прогулянки на близьких роздоріжжях переіначеної сучасності. Занадто давня давнина ніколи не вабила його до себе, і так само не вмлівав він над усесвітніми шаблонами зниклої краси, при нагоді дозволяючи собі і поглузувати з тих, котрі «блукають край Аркадії», поринувши в думки. діро античні карнизи, про нарциси, про класичну тополю, сліди німф та елегантну і зворушливу сухість старого мистецтва». Вісімнадцятий вік, а то й початок дев'ятнадцятого, і Шотландія, — от його улюблений терен. У Шотландії минали його дитячі і юнацькі роки, тут, в околицях Единбурга, протікав струмок, куди він приходив записувати свої перші натхнення, і рябіли вереском та мохом ті галяви, де йому було просторо гратися в ковенантерів і якобітів, а саме в половині вісімнадцятого віку і догравали ці ворожі табори горян гайлендських останній акт шотландської самостійності. Ще з дитинства захоплений їхньою боротьбою, Стівенсон двічі брав її за історичне тло — до трьох романів: «Украденого», його продовження — «Катріони» та «Мастера Баллантре». Хоч як це дивно, а з мандрівок у таку інтимну минувшину рідного краю не привіз він описів багатших на щось коштовне, ніж цілковита правдивість. 1 ця трилогія, збудована з відгомону якобітського повстання, і «Сент-Ів», де розказано пригоди в Шотландії полоненого наполеонівського офіцера, і «Чорна стріла» (1888) — спогад про найдальшу в часі Сиве неонову подорож — у добу війн Червоної і Білої Троянди, — всі вони скидаються на історично-побутові хроніки З властивим кожній бурхливій смузі історії авантюрним зафарбленням, наче вийшли вони, з-під пера сумлінного самовидця, а не пізнішого письменника-романтика, закоханого в минулому.
Але ж була в колишніх віках одна вільна вільниця, для якої зберіг Стівенсон кращі сили романтичного запалу: море давніх часів найвиразніше промовляло до нього, старий океан владно його заполонив, то він дав йому найбільший творчий захват, він затяг його в останній рейс на старосвітській шхуні по своїх непокірних просторах і виніс назавжди на архаїчний берег Самоа. Стівенсон любив море і в облямівці теперішніх портових міст, з курявою пароплавних димарів на обрії, з гірляндою берегових огнів у далечині. В. Рятівнику», єдиному своєму романі на сюжет із сьогочасного, неперестроєного життя, він скупчнв стільки грізних і ніжних епітетів, витратив стільки барвистих фарб, щоб віддати мінливий образ моря, як у жодному з інших своїх творів на будь-чию славу. Та над усяке порівняння більше була йому до вподоби дика краса і потужніша міць океану тих давен, коли тільки легкі вітрильники ледве торкались його поверхні і хрип пароплавних гудків не порушував його супокою, не лунав укупі з голосами його штормів. Цьому господареві стародавнього мореплавства присвятив Стівенсон багато сторінок в «Украденому», «Чорній стрілі» і «Мастерові Баллантре», а «Острів Скарбів» то й увесь, з початку до кінця, був і зостався донині неперевершеним виявленням романтики давнього моря. Неможлива вона для нас, — бо тільки такі смаки й могла прищепити нам уперта літературна традиція, — без лукавих корабельних кухарів і битих жаків-капітанів, з двома пістолями напоготові в кишенях, без незліченних скарбів, заритих на розбійницькому острові, і пожовклої карти, що має привести щасливців до сховища, без зрад, хуртовин, різанини, ані без спритного підлітка, що обдурить найхитрішнх шибайголів і переможе всяку заваду. І в «Острові Скарбів» усього цього вщерть повно.
Не в тім полягає сила оповідання, з чого воно складене, а залежить від того, як його складено. Є безперервне спадкоємство, що в'яже кревними зв'язками літературні твори поміж собою, наступні з попередніми, попередні з наступними. Сама впадає в око спорідненість Стівенсона з Дефо, і не менш наочні нитки тягнуться від Стівенсона в новітнє письменство, хоч би от від перевтіленого Джекіла до Велзових наукових експериментів в «Острові д-ра Моро» та «Невидимому» або від Олальї — до Аліси з Конрадової «Усмішки фортуни». В самому «Острові Скарбів» зібрана багатюща скарбниця світових сюжетів. Кого не кортіло після Єксмелінових «Американських морських розбійників» (1678) славити корсарів? Хто тільки не починав року Божого 17…, за прикладом Дефо, оповідати устами розкаяного гульвіси, блудного сина чи мудрячого простака про страшні пригоди на морі і самотнє життя на безлюдному острові. І хіба Едгар По в «Золотому жукові» не підсумовував лише та вдосконалював способи скарбошукання, що й так досить витончились не за одно попереднє десятиліття? Отже, треба добре попоратися коло пережитків літературної традиції, щоб вилити їх у нові фюрми, і тільки винятковий хист спроможен потьмарити первотвори своїм новотвором.
Стівенсон, що мав цей магічний дар ставити на застарілих словах свіжі наголоси, почасти сам допоміг своїм наступним дослідникам зрозуміти його метод, відкривши в. Рятівнику» один із секретів свого майстерства. Дуже сучасна форма поліційних оповідань, — не ховався він з очевидним натяком на Конан-Дойлеву маніру, — або форма таємничих історій, суть якої втому, що «ви починаєте ваше оповідання де хочете, тільки не на початку, і кінчаєте його де вам до вподоби, тільки не в кінці», — відштовхувала його від себе, бо читач тоді дістає не «враження реальності або життя, а враження бездушного, витвореного механізму, — і книжка виходить цікава, та нікчемна, подібна до шахової партії, а не до мистецького твору». Стівенсон віддав перевагу над «різким і раптовим підходом до справи» повільному оповіданню, коли. деякі дійові особи вводяться, так би мовити, заздалегідь, і книжка починається в тоні побутової повісті». Але, звичайно, не тільки цим несквапним оповідальним тоном переконує він свого читача. Вдячні шановники, на чолі з Марселем Швобом, викрили ще чимало його письменницьких таємниць: метод вживання найпростіших і найреалістичніших засобів у найбільш заплутаному і нереальному сюжеті, мистецтво свідомого врізування зайвих подробиць і багатослівних описів, уміння змовчати, з найцікавішому місці» тощо.
Протримавши читальника за допомогою цих тонких способів художнього впливу в неослабленому напруженні аж до останніх сторінок, Стівенсон швидкою і легкою ходою простує до втішного кінця. Майже кожна з його примрійних подорожей скінчилася щасливо, — навіщо накопичувати на власні читачеві злидні злигодні уявні? Всі пошпетані, побиті кораблі повинні знов дістатися під розвинутими вітрилами до своєї гавані; отчий лан, сусідський гай мусять гучно відгукуватися луною на подячний спів Te Deum, — і герой, нестямний із зворушення, з руху рідних хмар і блиску рідної блакиті, хай іде по етеровій стежці, не поміщеній на жодній карті, до котеджу милої. Бо «кінчаються мандрівки зустріччю закоханих, кожний мудрий це повинен знати».
 |
| © 2024 Библиотека RealLib.org (support [a t] reallib.org) |