"Декамерон" - читать интересную книгу автора (Бокаччо Джованні)

ДЕНЬ СЬОМИЙ

Уже всі зорі зі сходового краю неба почезли, окрім тієї, що ми світовою зірницею називаємо (вона ще мерехтіла в білястому світлі), коли каштелян устав і рушив із чималим обозом у Дівочу Долину, щоб упорядкувати там усе згідно з наказом пана свого й повелителя. Не забарився встати й сам король - його пробудила челядь, що довго з в'ючаками вовтузилась, а вставши, позбуджав не гаючись усіх дам і кавалерів. Ледве сонячне проміння рожевим сяйвом загорялося, всі вже рушили в дорогу: ніколи ще, здавалось їм, солов'ї та інші птахи співочі так любо не щебетали, як того ранку. В супроводі їхнього тьохкання дійшли вони до Дівочої Долини, де їх радо привітали нові, ще дзвінкіші пташині хори.

Як обійшли вони долину і ще раз оглянули її, вона здалась їм іще кращою, ніж минулого дня, бо у вранішній свіжості краса та ще любіше пишалася. Розговівшись добрим вином та солодощами, товариство заходилося співати, ніби з птахами у співах змагаючись, і долина співала разом із ними, відлунюючи кожну їхню пісню, та й пернаті співуни не здавались, заливаючись навперейми милозвучним свистом.

Коли настав час обідати, поставлено столи під рясними лаврами та іншими розкішними деревами поблизу озера; по наказу короля всі посідали і, споживаючи обід, дивилися, як під водою ходила риба цілими табунами; цікаве те видовище дало привід до багатьох балачок. Як трапеза скінчилася і столи з усім припасом поприбирали, товариство розвеселилось іще дужче і знову завело співи. В різних закутках затишної долини споряджені були постелені ліжка, - обачний каштелян велів обхилити їх французькими балдахінами та іншими заслонами; хто хотів, міг лягати на спочивок, а хто не хотів - розважався собі до любості, як було в них заведено.

Як же надійшла година для бесіди, всі вже повставали; король велів розіслати килими на траві коло озера, неподалік од того місця, де вони обідали. Коли всі посідали, король наказав Емілії оповідати першій. Та веселенько осміхнулась і почала.

Любіше було б мені, ясновельможний пане, щоб ви веліли комусь іншому розпочати оповідання про такі цікаві речі, та вже коли на те ваша воля, щоб я подала заохоту іншим, зроблю се з дорогою душею. Отож, любії мої подруги, розкажу я вам про одну пригоду, з якої, може, буде вам усім пожиток, бо коли й ви такі лякливі, як я (найдужче боюсь привидів, хоч і не знаю - та і хто, крім Бога, знає? - що воно таке), то, вислухавши уважно мою оповідку, навчитеся доброї святої молитви, помічної од нечистої сили, і зможете прогнати нею всяку марюку, якби вона захотіла вас морочити.

Жив колись-то у Флоренції на вулиці святого Панкратія один сукновал на ймення Джанні Лоттерінгі, чоловік удатний до свого ремесла, а більше, бачиться, ні до чого - був, так би мовити, дурнуватий. Правда, часто настановляли його старшим над півчими в Новопречистенській церкві, щоб він збирав їх на співанки, або давали ще якусь таку посаду, чим він дуже пишався, та то було через те, що він був чоловік заможний і не раз пригощав добре чернецьку братію. За те, що вони видурювали в нього хто шкарпетки, хто каптура, а хто наплічника, ченці навчали його різних молитов, дарували йому псалтирку, простою мовою тлумачену, канти про святого Олексія, плач святого Бернарда, акафіст великомучениці Матильді та інші марнички, які він велике цінував і пильно зберігав заради спасіння душі своєї.

Дружина сукновалова була хороша і вродлива жінка; звали її монна Тесса, і була вона дочкою Манучча з Кукулії. Знавши чоловікову простоту і будучи закохана в Федеріга ді Нері Пеголотті, гарного й здорового молодика, що любив її рівно, вона через посередництво своєї служниці влаштувала так, щоб коханець міг прийти до неї в чудовий маєток, що мав той Джанні в Камераті: вона пробувала там ціле літо, а Джанні заїздив туди часом повечеряти й переночувати, а на ранок повертався до своєї крамниці або в церкву до півчих.

Федеріго, що давно прагнув зустрічі з монною Тессою, пішов туди ввечері, як і було призначено; Джанні того дня не приїздив, і він з великою вигодою й насолодою повечеряв і переночував з коханкою: за ту ніч він у неї вивчився шести тропарів і кондаків. Щоб же ся перша ніч не була в них послідньою, домовились вони надалі сходитись, не турбуючи служниці; ідучи щодня до міста або вертаючись до свого дому мимо того маєтку, Федеріго мав дивитись на виноградник при її садибі: як побачить ослячий череп на тичці мордою до Флоренції, нехай приходить безпечне до неї на ніч, а як двері будуть замкнені, хай постукає тричі, і вона одчинить; як же череп буде повернутий до Ф'єзоле, хай не йде, бо Джанні ночує в маєтку. По сьому знаку вони зустрічалися згодом багато разів.

Одного вечора, як вони домовились зійтися, монна Тесса спекла двох жирних каплунів і чекала свого Федеріга, коли несподівано нагодився Джанні в досить пізню пору. Жінка була тим дуже засмучена; вона повечеряла з ним солониною, що веліла зготувати окремо, а тих каплунів, півдесятка свіжих яєць та пляшку доброго вина загорнула в чистий рушник і наказала служниці однести все те в сад, де вона часом вечеряла з Федерігом, і покласти під морелею, що стояла на краю полянки. З великої досади вона навіть забула сказати служниці, щоб та діждалась Федеріга й попередила його, що приїхав господар.

От полягали вони з чоловіком спати, та й служниця теж пішла на спочинок, коли се через якусь часинку приходить Федеріго та й стук-стук тихенько в двері. А двері були недалеко од опочивальні, і Джанні зразу почув той стук; почула й жінка, та, щоб чоловік нічого на неї не подумав, удала, що спить. Трохи згодом Федеріго постукав удруге; здивований Джанні штовхнув злегенька жінку та й каже:

– Чуєш, Тессо? До нас щось у двері стукає. Що воно за штука?

Хоч жінка те й без нього дуже добре чула, та вдала, ніби зараз тільки прокинулась, і спитала:

– Що ти кажеш?

– Та кажу ж тобі, - повторив Джанні, - що до нас щось у двері стука.

– Стука, стука! - сказала жінка. - Ой, чоловіче, хіба ти не знаєш, що се таке? То мара прийшла нас лякати. Що я вже од неї за сі ночі страху тут набралась - як почую, так зразу вкриваюся з головою і боюсь виглянуть, поки світ не свіне.

Тоді Джанні й каже:

– Не бійся, жінко, ніякої мари, бо як ми лягали спати, я прочитав «Світе тихий», і «Пренепорочную», і ще кілька помічних молитов, а до того перехрестив нашу постіль із краю в край во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, тож ніяка нечиста сила нас тепер не втне.

Але монна Тесса, боячися, щоб Федеріго не повзяв на неї якої підозри і не посварився з нею, вирішила все-таки встати і дати йому якось зрозуміти, що Джанні тут.

– Тобі то добре, - сказала вона чоловікові, - бо ти помолився, а я тоді тільки заспокоюсь, як ту мару замовлю, се гаразд, що нині ти тут зі мною.

– А як же її замовляти? - питає Джанні.

– Я те добре знаю, - одказує жінка, - позавчора, як я ходила до Ф'єзоле на відпуст, одна стара прочанка - боже, які вони святі та праведні! - побачила, що я вдалась така боязка, та й навчила мене помічної молитви: їй самій, казала, як вона молодша була, та молитва не раз помагала. Та свідок Бог, як була я сама-одна, не ставало в мене сміливості тієї замови спробувати, а тепер, коли ти зі мною, ходімо разом ту мару заклянемо.

– То й ходім, - погодився Джанні.

От встали вони удвох, підійшли тихенько до дверей, за якими чекав Федеріго, що почав уже підозрівати в чомусь свою коханку. От жінка й каже чоловікові:

– Ти плюнь, коли я тобі скажу. А сама почала замову:

– Маро, маро, сторчове ребро! Не стукай у двері, тут нема тобі вечері; іди в сад до морелі, знайдеш їсти-пити на тарелі: жирні швірні, - мавдебурки з-під моєї курки й вино-зелено. Поїж, попий, ото твій пай, мене і Джанні не чіпай!

Сеє промовивши, сказала чоловікові:

– Плюнь, Джанні.

Джанні плюнув. Федеріго, який, стоячи за дверима, все те добре чув, забув про ревнощі й досаду і ледве стримувався, щоб не зареготатись, а коли Джанні плював, приказував потихеньку:

– На свою голову!

Проговоривши аж тричі замову, чоловік із жінкою пішли спати. Федеріго, що дома не вечеряв, надіючись на Тессине частування, добре зрозумів слова тої замови: він пішов у сад, знайшов під указаним деревом двох каплунів, яйця й вино, поніс усе те додому і повечеряв до смаку. Згодом не раз сміявся він над тією замовою, коли сходився з своєю коханкою.

Дехто, правда, каже, ніби монна Тесса знала, що Джанні буде, і повернула була ослячу голову мордою до Ф'єзоле, та один парубок, що проходив поуз виноградник, ударив по тій голові палицею: крутилась вона на тичці, крутилась та й повернулась у бік Флоренції. Федеріго пішов по тому знаку до коханки, а вона буцімто так мару замовляла:

– Маро, маро, хай тобі добро! То не я ослячу голову повернула, а якась дурна мачула, що я не бачила й не чула, іди в луги, на комиші, мене і Джанні не страши!

А Федеріго нібито так і пішов, без вечері й ночлігу.

Одна моя сусідка, жінка вельми стара, казала мені, що й те, й те - правда, вона про те сама чула, як іще дівувала. Тільки друге було не з Джанні Лоттерінгі, а з іншим Джанні, на прізвище ді Нелло, що жив коло брами святого Петра і був не меншим дурнем, ніж його тезко.

Отож, любії мої подруги, вибирайте собі з сих двох замов, яка вам більше до вподоби, а хочете, то запам'ятайте обидві: вони дуже в такій справі помагають, як ми те знаємо з досвіду; може, й вам колись у пригоді стануть.

Усе товариство аж лягало од реготу, слухаючи Еміліїної оповідки, а замову похвалили як спасенну і помічну. Як добігла вона кінця, король велів оповідати далі Філостратові, і той почав такими словами:

– Ласкавії мої пані, мужчини, а надто жонаті, викидають вам щоденно безліч усяких коників, тож як жінка встругне коли яку штуку чоловікові, ви не тільки маєте бути задоволені, що таке сподіялось (байдуже, чи з вами, чи з ким іншим), а й повинні самі ходити і всюди про те розповідати, щоб ми зрозуміли, що коли наш брат не дурний, то й ваша сестра не без розуму. Се принесе вам немалу користь, бо відомо, що мудрий мудрого не так-то легко зважиться ошукувати. Немає сумніву в тому, що після сьогоднішньої нашої бесіди мужчини задумаються над тим, чи не слід їм бути трохи більше поміркованими в тих штучках, бо й ви, аби тільки хіть, на всякі витівки здатні. Тим і хочеться мені розказати всьому товариству, як хитро, мудро і недорогим коштом вивернулась од чоловіка одна молодичка, жінка низького, мовляли, стану.

В не дуже давні часи один бідний неаполітанець узяв собі за жінку хорошу та вродливу дівку на ймення Перонелла, та й жив із нею, лиха прикупивши: сам ходив по людях муляру-вати, а вона дома пряжу пряла. Якось упала та Перонелла в око одному молодому фертику: закохався він у неї та й почав до неї так і он як підсипатись, аж поки не добився її любові. Про сходини вони домовились таким чином: коханець мав підстерегти, коли чоловік виходив рано з дому на роботу (або шукати найму), а потім сміло йти до неї, бо вулиця Аворіо, де вони жили, - була майже безлюдна. Так зустрічались вони не раз та й не два.

Проте одного ранку сталось так, що тільки Джаннелло Стріньяріо (так звали того фертика) прийшов до Перонелли, як муляр, що звичайно сходив з дому на цілий день, повернувся чомусь через малу часину додому; побачивши, що хатні двері замкнені зсередини, він постукав, а постукавши, сказав собі подумки: «Хвала тобі, Господи, вовіки і віки. Хоч ти зробив єси мене бідняком, та втішив зате доброю і чесною молодицею. Бач, скоро я з дому вийшов, зразу замкнулась, щоб ніхто до неї не чіплявся».

Перонелла, почувши, що вернувся чоловік (вона впізнала його по стуку), сказала коханцеві:

– Ой лелечко, Джаннелло, я пропаща! Якась лиха година принесла мого чоловіка, нехай йому абищо! Що воно за знак? Адже раніше він ніколи не вертався в таке урем'я: чи не забачив, буває, тебе, як ти до мене йшов? Та вже будь що буде, лізь, ради бога, в он той кадуб, а я піду одчиню; побачимо, чого се він так рано повернувся.

Джаннелло миттю вліз у кадуб, а Перонелла одчинила чоловікові двері і сказала йому з серцем:

– Що се за новина така, що ти так рано додому вернувся? Ти, бачу, зовсім сьогодні од роботи одникуєш, що й спра-вилля своє сюди приніс, а з чого ми житимем, звідки на хліб дістанемо? Невже ти думаєш, що я дозволю тобі однести в заставу свою святну спідницю та інше суплаття? А я, дурна, пряду вдень і вночі, що вже й пучки собі поодпрядала, - хоч на оливу, може, зароблю, щоб було чим світити. Ей, чоловіче, чоловіче! Усі сусідки дивом дивуються і глузують із мене, що я так убиваюсь, а ти повернувся додому та й ручки склав, аби не робити!

Сеє сказавши, попустила слізки, а потім провадила далі:

– Ой лиха ж моя година та нещаслива, в недобрий час я вродилась, в недобру пору віддалася! Траплявся мені путящий парубок, так я не захотіла, а вийшла за такого ледаща, котрий мене нітрохи не цінує і не шанує. Людські жінки заводять собі полюбовників, хто по два, а хто й по три, гуляють із ними всмак, а чоловікам на осиці кислиці показують, а мені, безталанній, за те, що я чесна і того гріха цураюсь, така гірка судилася доля! Хіба й собі принадити якогось джиґуна, як то інші молодиці роблятьі Уважай гаразд, чоловіченьку, якби я того захотіла, знайшла б із ким душу обавити, бо не один панич уже до мене підкочувався і грошей обіцяв, і уборів, і клейнодів усяких, чого завгодно, та не поквапилась я на те, бо чесного роду дитина. А ти додому мерщій приходиш, замість діло робити!

– Жінко моя люба! - одвітує їй чоловік. - Не журися ти, Богом живим тебе прошу! Знаю добре, яка ти в мене єсть, і сьогодні в тому ще дужче впевнився. Бач, я таки й пішов був на роботу, а ти, мабуть, не знаєш, як не знав того й я, що нині в нас празник святого Галеона і ніхто не працює, тим я й вернувся о такій порі. Та я вже подбав про те, що матимемо хліба більше, як на місяць, - привів, дивись, купця на кадуба, що в нас дармо стоїть; він дає мені за нього п'ять золотих.

– Лишко моє тяжке! - забідкалася знову Перонелла. - Ти ж чоловік, ходиш між людьми щодня і мав би вже тямити, що, як і почому, а продав кадуба за п'ять золотих, а я, темна жінка, хоч моя дорога тільки до порога, побачивши, що той кадуб у нас лише місце дурно займає, сторгувала його оце одному доброму чоловікові за сім золотих; він якраз перед твоїм приходом заліз у кадуб, щоб подивитись, чи він кріпкий.

Почувши сеє, чоловік хтозна-як зрадів і сказав покупцеві, що привів був із собою:

– Іди собі з богом, чоловіче добрий: жінка, бач, за сім золотих стокмилася, а ти мені більше п'яти не хтів дати.

– Чи так, то й так, - погодився той і пішов. А Перонелла й каже чоловікові:

– Іди ж до нього нагору докінчити справу, раз ти вже тут.

Джаннелло пильно прислухався до тої розмови, щоб знати, чого йому боятись і як із халепи викрутитись; почувши Перонеллині слова, він вискочив хутенько з кадуба і, ніби не помітивши, що чоловік вернувся, почав гукати:

– Де ти,господине?

На се чоловік, увіходячи, сказав:

– Я тут, чого тобі?

– А хто ти такий? - питає Джаннелло. - Я кличу ту жінку, що сторгував у неї кадуба.

– То все одно, - одказує муляр, - я її чоловік. Тоді Джаннелло й каже:

– Кадуб сей, здається мені, добрий, кріпкий, та ви, либонь, якесь лайно в ньому тримали; так воно до клепок поприсихало, що й пальцем не вколупнеш. Поки не вискоблите всередині як слід, я не візьму його.

– За сим ділом торг не стане, - обізвалась Перонелла, - чоловік зараз усе повичищає.

– Авжеж, - сказав чоловік.

Тоді поклав свій струмент, зняв із себе камізельку, велів засвітити свічку й подати скребок, уліз у кадуб і почав вишкрібати. Перонелла хотіла нібито подивитись, що він там робить, і встромилася головою й плечем в отвір кадуба, що був не дуже-то й широкий, приказуючи:

– Отут іще поскобли і отам-о! А глянь, ондечки ще трохи зосталось!

Стоїть вона отак над кадубом, увесь отвір затуливши, навчає чоловіка, а Джаннелло, що не встиг зігнати зранку оскоми з зубів, вирішив хоч як-небудь своє зробити, та й підскочив до неї, як негнузданий огир до гарячої кобили в парфійських степах; удовольнивши жагу свою молодечу, він одійшов од кадуба якраз у ту хвилю, коли чоловік доскоблив його. Перонелла витягла голову з отвору і розхилилась на весь зріст, а чоловік виліз із кадуба.

– Ану, чоловіче добрий, - сказала господиня Джаннел-лові, - візьми тепер свічку та подивись, чи все гаразд, так, як ти хотів.

Заглянувши всередину, Джаннелло сказав, що все добре і він задоволений; оддавши чоловікові сім золотих, він велів однести кадуба до себе додому.

Хоч Філострат говорив про парфійських коней досить туманне, догадливі дами вельми з того сміялись, намагаючись, правда, показати, що сміються з чогось іншого. Побачивши король, що його історія кінця добігла, велів заступити чергу Елізі; та з готовістю почала:

– Милії мої подруги, та замова проти мари, про яку оповідала Емілія, нагадала мені ще один випадок замовляння; може, він буде не такий цікавий, як тамтой, але я вам розкажу про нього, бо на кращий сьогодні не спромоглася.

То знайте ж, що в Сієні жив колись один гарний молодик із шановного роду, на ім'я Рінальдо; він сильне закохався в свою сусідку, дуже вродливу жінку, що була замужем за багатим чоловіком. Сподіваючись добитись од неї взаємності, як тільки матиме нагоду поговорити з нею безперешкодно, він вирішив, що найкраще для сього буде покуматися з нею (а вона ходила саме при надії); він заприязнився з її чоловіком, натякнув йому на те дуже делікатно, і той охоче запросив його хрестити дитину.

Ставши таким чином кумом мадонні Агнесі і діставши змогу вільніше говорити з нею, Рінальдо з'ясував їй словами те, про що вона вже давно догадалась із його поглядів; проте за першим разом він нічого од неї не домігся, хоч вислухала вона його не без задоволення.

Невдовзі той Рінальдо, хтозна яка була тому причина, пішов у ченці; чи мав він із того яку вигоду, чи ні, а так ченцем і зостався. Зразу після постригу він занедбав був трохи ту свою любов до куми та деякі інші світові марноти, але з часом знову до них повернувся, не покидаючи ряси: почав справляти собі розкішні убори, чепурився та хизувався, складав і виспівував канцони, сонети та балади і ще всякі такі штуки витворяв.

Та що тут говорити про нашого брата Рінальда? Хіба він один такий, хіба не всі вони одним миром мазані? Який тепер світ настав - ганьба одна, та й годі! Ходять ті ченці, не соромлячись, пикаті, червоні, звиклі до пишноти у вбранні і в усьому іншому, схожі не на смирних голубів, а на задерикуватих півнів з гордо піднесеним гребенем і оддутим волом. Не кажу вже про те, що в келіях їхніх повно слоїків з різними мастями та помадами, коробочок із цукерками та всякими солодощами, склянок і пуделок з пахощами та есенціями, джбанів із мальвазією, грецькими та іншими виборними винами; сказав би, не келія чернеча, а бакалійна чи парфумерна крамниця. Ще й гірше од того: не стидаються ченці, як усі знають, що вони на гостець хворіють, ніби ніхто не тямить і не розуміє, що од постів, простої, невибагливої їжі та поміркованого життя люди бувають худі, сухорляві і переважно здорові, а як на що й хворіють, то вже не на гостець той поганий, що проти нього найкращі ліки - цнотливе й скромне життя, яке й подобає справдешньому монахові. Вони гадають, ніби нікому не відомо, що люди худнуть і марніють не лише од нужди, а й од довгого неспання, молитов та бичування, і що ні святий Домінік, ані святий Франціск не мали по чотири ряси, не вдягались у саєти та адамашки, а носили на хребті грубі нефарбовані верети - не задля пишання, а щоб тільки душу зогріти. Усе те бачить Бог, чом же не бачать ті, що в простоті душевній теє чернецтво годують?

Коли брат Рінальдо повернувся отак до давніх своїх забаганок, він почав пильно вчащати до куми; осмілівши, він став приставати до неї з короткими гужами. Молодичка, якій брат Рінальдо здавався тепер кращим, ніж перше був, бачивши, що він за нею так упадає, одного дня сказала своєму зальотникові робом тих, що готові на підмову датись:

– Що ви, брате Рінальдо? Хіба ченці таке діло роблять?

– Мадонно, - одповів їй брат Рінальдо, - коли я скину з себе отсю рясу (се робиться дуже просто), то ви побачите, що я хоч і чернець, а такий самий мужчина, як інші.

– Лишенько моє! - каже тоді, осміхаючись, молодиця. - Ви ж мені кум, то хіба воно годиться? Чула я не раз, що то великий гріх; якби не се, то я вже, мабуть, уволила б вашу волю.

– Тільки дурні, - рече брат Рінальдо, - одмовляються од утіхи з такої причини. Я не кажу, що се не гріх, але ж Господь і більші гріхи тому прощає, хто щиро кається. А ви от скажіте мені: хто рідніший вашому синові - я, що його в хрест увів, чи ваш муж, що сплодив його?

– Авжеж, що муж, - одказує молодиця.

– Правда ваша, - каже чернець. - А муж із вами спить?

– Спить, - каже молодиця.

– Коли так, - каже чернець, - то і я можу з вами спати, бо не такий рідний вашому синкові.

Молодиця не знала, мабуть, логіки, та й не потребувала, очевидно, дальших доказів; вона повірила (або вдала, що повірила) ченцевим словам і сказала:

– Та хіба ж вас переспориш, коли ви такі розумні! Отак, не зважаючи на кумівство, далась вона ченцеві на підмову і з того дня частенько з ним ісходилась під покривкою кумання, так що ніхто на них призри не мав.

Одного дня брат Рінальдо прийшов до куми і, побачивши, що в домі не було нікого, крім господині та її гарненької наймички, послав ту наймичку з своїм товаришем на горище, щоб він навчив її деяких молитов, а сам пішов у ліжни-цю до куми, що тримала на руках дитину; замкнулись вони там та й давай бавитися в постелі. Аж тут, на лихо, нагодився господар, що й не помітив ніхто, підійшов до дверей кімнати і почав стукати та гукати жінку. Почувши сеє, мадонна Агнеса сказала:

– Пропала ж я тепер! Зараз чоловік догадається, яке між нами кумання!

Брат Рінальдо був роздягнений - без ряси, без наплічника, в самій сорочці. Як почув він її слова, сказав:

– Правда ваша. Якби ще я був одягнений, то якось би викрутились, а як ви одчините зараз і він побачить мене голим, тоді вже годі вимовок шукати.

Тут мадонні Агнесі мов світ у голові свінув; вона сказала ченцеві:

– Одягайтесь хутенько, беріть на руки свого хрещеника і слухайте пильно, що я чоловікові казатиму; щоб нам водно говорити, я вже все придумала.

Чоловік ізнов застукав до дверей.

Тоді встала, підійшла веселенько до дверей, одчинила і промовила:

– Чоловіченьку, яке щастя, що до нас кум наш, брат Рінальдо, нагодився, - його, певне, сам Бог сюди прислав. Якби не він, було б уже по нашому хлопчику!

Як почув теє кум-недоум, то мало не зомлів.

– А що? - питає.

– А те, чоловіче, - каже жінка, - що малого нашого раптом обняли млості, я вже думала, що помер, і не знала, що мені почати. Аж тут прийшов наш кум, брат Рінальдо, узяв хлопчика на руки та й каже: «Се в нього, - каже, - кумо, глисти в животі, вже до серця підходять, що й задушити можуть; та не бійтесь, - каже, - я їх замовлю, і синок ваш буде знову при повному здоров'ю, так вибрикуватиме, що ну!» Тебе тут не було - бо й ти мав певні молитви прочитати, а наймичка тебе шукала, та не знайшла; тоді кум велів своєму товаришу помолитись на горищі, а я з ним прийшла сюди. А що при такому ділі не годиться бути нікому, крім матері малого, то ми й замкнулись, щоб не перебивав ніхто. І нині ще він малого на руках тримає, чекає, мабуть, поки товариш перемолиться, і, певне, замова та вже помогла, бо хлопчик очуняв.

Кум-легкодум усьому тому повірив; стурбований лихом, що загрожувало коханій дитині, він не міг і подумати, що жінка його дурить.

– Піду, - каже, зітхнувши глибоко, - подивлюсь на малого.

– Не ходи, - каже жінка, - а то, крий боже, зіпсуєш те, що вже зроблено. Пожди, я піду сама подивлюсь, чи тобі вже можна йти, а тоді покличу.

Брат Рінальдо чув усю ту розмову; він устиг за той час спокійно одягтись, узяв дитину на руки і, наготувавшись таким чином, гукнув:

– Гей, кумо, чи то ти не з кумом балакаєш?

– Так, добродію, се я, - одказав кум-товстосум.

– То ходіть же сюди, - запросив брат Рінальдо. Увійшов легковір у кімнату, а брат Рінальдо йому й каже:

– Ось ваш синок: уже він із ласки Божої здоровий, а я думав був, що хтозна, чи до вечора доживе. Мусите, добродію, поставити воскову фігуру з вашого хлопця заввишки перед статуєю святого Амброзія, що його заступництвом сподобив вас Господь сієї милості.

Побачивши тата, хлопець побіг до нього, прилащився дитячим звичаєм, а той узяв його до себе на руки, плачучи, і почав цілувати - немовби з труни дитину вирвав, та все дякував кумові, що порятував сина.

Тим часом ченців товариш навчив наймичку не одної, мабуть, молитви, подарував їй білий в'язаний капшучок, що дістав од якоїсь чернички, і залучив її до гурту своїх сповідальниць. Почувши голос господаря, він тихенько зліз із горища і давай піддивлятись та прислухуватись, що і як. Побачивши, що діло пішло на лад, він спустився вниз, зайшов до кімнати і сказав:

– Брате Рінальдо, я проказав ті чотири молитви, що ви мені веліли.

– Добре в тебе горло, брате, - одповів брат Рінальдо, - і добре єси зробив своє діло. А я, поки кум прийшов, проказав тільки дві молитви, та я радію, що моїми й твоїми молитвами сей хлопчик тепер живий-здоровий.

Богомільний кум велів подати доброго вина й усяких солодощів, почастувавши обох ченців тим, чого їм було по трудах найбільше треба. Потім провів їх із дому й попрощався, а тоді не гаючись замовив воскову фігуру і поставив її перед статуєю святого Амброзія - не в Мілані, а таки в своєму місті.

Як побачив король, що Еліза свою оповідку докінчила, він зразу ж звернувся до Лауретти, щоб і вона щось розказала; та почала не гаючись такими словами:

– О Амуре! Які численні й могутні твої сили, які невичерпні й розмаїті твої способи і засоби! Який мудрець, який мастак спроможеться коли на ті вигадки, ті вихватки і витівки, які ти щохвилини піддаєш тим, що в тропу твою ступають! Воістину, всяка інша наука тупа й туга проти твоєї, - се можна легко зрозуміти з тих історій, що тут сьогодні оповідалися. Долучу до них і я свою, любії мої подруги, розкажу вам про хитрощі, на які піднялась одна проста жінка - не з чиєї, як не з Амурової направи.

Так от, жив колись в Ареццо один багатий чоловік на ймення Тофано, і взяв він за себе хорошу та вродливу жінку, що звали монна Гіта; невідомо чому він почав її ревнувати з першого дня подружнього життя. Як помітила те дружина, вона дуже обурилась і стала питати, які він має на те підстави, але чоловік не міг подати жодної причини, одбувшись невиразними словами. Тоді вона надумала уморити чоловіка тою хворобою, якої він так безпідставно боявся.

Постерігши, що нею зацікавився один молодик, на її думку цілком порядний, монна Гіта почала обережненько з ним зближатися; незабаром настав час, коли їм од слів треба було переходити до діла, і вона стала гадати, як би краще все те влаштувати. Знаючи, що муж її любив, крім усього іншого, молитися скляному богові, вона тій його слабості не тільки потурала, а й заохочувала до неї непомітно. І так він до того навик, що коли вона, було, захоче, тоді і впоїть його. Упоївши так одного разу Тофана, вона вклала його спати, а сама зійшлася з своїм коханцем; потім стала зустрічатися з ним усе частіше й сміліше. Вона так упевнялась на чоловікове пияцтво, що почала водити полюбовника додому або сама ходила ночувати до нього (він жив недалеко од них).

Отаке витворяла закохана молодичка, аж тут бідолаха-чоловік став примічати, що вона його-то напуває, а сама ніколи не п'є, і в його душі заклюнулась підозра, чи не навмисне вона його споює, щоб самій в охоту погуляти, поки він спить. І надумав він одного дня її вивірити: хоч і не пив анітрохи, а прикинувся ввечері, ніби він як чіп п'яний, - так варнякав і руками вимахував. Жінка подумала, що він і справді готовий, тож не давала йому більше пити, а зразу вклала спати. Сеє зробивши, вийшла з дому й подалася до полюбовника - аж до полуночі в нього прогуляла.

Пересвідчившись Тофано, що жінка зійшла з дому, встав і замкнув двері зсередини, а потім став край вікна й почав її виглядати, щоб, як прийде, сказати їй, що все знає про її зальоти; і доти ждав її, доки діждався. Вернулась жінка опівночі, до дверей - аж вони замкнені; що робити? Давай їх торгати, може, силою одчинить. Дивився на те чоловік, дивився, а тоді й каже:

– Марна праця, жінко, вже ти сюди не ввійдеш: іди туди, звідки вернулась, і будь певна, що я не впущу тебе до мого дому, аж поки при всіх родичах твоїх і сусідах не вшаную тебе по заслузі за тую гречку!

Жінка тоді давай прохати його, Христом-Богом благати, щоб упустив її по-хорошому, бо не там вона була, де він думає, - от ходила собі на попрядки до сусідки, ночі довгі, що ж їй, спати чи так дома сидіти? Та тії просьби не помагали, бо дурний чолов'яга намірився будь-що-будь усім аре-тинським мешканцям свою ганьбу виявити, хоч доти ніхто про те й гадки не мав. Бачивши, що просьбою чоловіка не діймеш, жінка взялася до нього з грозьбою:

– Як не одімкнеш мені, то зроблю тебе найнещасливі-шою людиною в світі!

– А що ти можеш мені вдіяти? - спитав Тофано. Жінка, якій Амур піддав зненацька добру раду, одказала:

– Ніж ту ганьбу терпіти, що ти мені хочеш безневинно вчинити, волію я в сьому колодязі втопитись. Як найдуть мене в ньому, то всі люди подумають, що ти, п'яним бувши, мене в колодязь укинув, і доведеться тобі або всього добра одбігти і десь у вигнанні гибіти, або головою накласти за душогубство, бо ти-таки станешся причиною моєї смерті.

Та сії слова не могли одвернути Тофана од його нерозумного наміру; тоді монна Гіта сказала:

– Ні, годі вже мені тої наруги терпіти! Прости тобі боже, чоловіче! Забереш завтра прядочку, я тут її поставлю.

Сеє сказавши, пішла до колодязя (а ніч була така темна, що надворі брат брата через дорогу не побачив би), взяла великий камінь, що лежав коло цямрини, і, скрикнувши: «Прости мені, Боже!» - кинула його в колодязь. Шубовснув той камінь у воду, а Тофано подумав, що жінка і справді втопилась; схопив цебра й вірьовку та й вибіг із дому, щоб її рятувати. А жінка вже коло дверей причаїлася; скоро побачила, що чоловік побіг до колодязя, шмигнула в дім, замкнулась і, підійшовши до вікна, стала дражнити чоловіка:

– Вино розбавляють водою тоді, як п'ють, а не вночі!

Почувши її голос, догадався Тофано, що вона його одурила, пішов до дверей і, не змігши їх одчинити, став просити жінку, щоб вона його впустила. Вона ж почала галасувати на все горло (а перше, бач, тихенько говорила!):

– Бий тебе сила божа, п'янюго проклятий! Таки не пущу тебе додому сієї ночі! Доки маю твої неподобства терпіти? Нехай знають усі люди, який ти єсть чоловік і якої доби додому вертаєшся!

Тофано розсердився і собі став гримати на неї та лаяти її; тут повставали всі сусіди й сусідки - та до вікон: що воно там діється? А жінка в плач та в голос:

– Оце ледащо вечорами вертається додому п'яне або в корчмі виспиться і аж опівночі приходить! Довго я терпіла, та вже терпець мені увірвався: мусила од нього в хаті замикатись, хоч воно й сором великий, та може-таки схаменеться п'янюга!

Дурний Тофано теж розказував людям по-своєму, як було діло, та все на жінку нахвалявся, а вона казала сусідам:

– Бачите, який ірод! Що б ви сказали, якби я була надворі, як оце він, а він у хаті? Повірили б, їй же богу, повірили б, що він правду каже! Дурний-дурний, та хитрий: бач, на мене все те верне, що сам робив. Хотів налякати мене і вкинув щось у колодязь; бодай би був справді туди шубовснув, хоч те вино водою розвів би, що занадто багато випив!

Тоді всі сусіди й сусідки почали шпетити чоловіка, що він сам винуватий, а на жінку пеню волочить; побігла та чутка од двору до двору, поки не дійшла аж до жінчиних родичів. Прибігли вони туди, розпитались у людей, в чім річ, та доброго дали Тофанові духопела - так боки полатали, що ну. Тоді ввійшли в його дім, забрали до себе монну Гіту з усім її добром, а чоловікові погрожували, нехай начувається, бо ще й не те буде.

Тофано дуже любив жінку; побачивши, як він через свої ревнощі вклепався, помирився горопаха через посередництво друзів своїх із монною Гітою і привів її додому, пообіцявши, що вже ніколи не буде ревнувати: нехай собі робить що хотя, аби він того не бачив. Отак же й помирився: прости мене, моя мила, що ти мене била. Хай живе любов, хай западеться війна і все її кодло!

Як Лауретта докінчала свою оповідку і всі похвалили жінку, що добре провчила свого мужа-поганця, король, щоб не гаяти дарма часу, звернувся приязно до Ф'ямметти, наказавши їй заступити чергу; вона почала такими словами:

– Благороднії дами! Передуща історія нагадала мені ще одну пригоду з ревнивцем, яку я й хочу вам розповісти, вважаючи, що добре чинять ті жінки, що їх ошукують, особливо тоді, коли чоловіки починають ревнувати без причини. Якби те розуміли законодавці, вони в такому випадку мусили б призначати жінкам таку кару, яка належить людям, що завдали шкоди іншому, обороняючись, бо ревнивці на жінок своїх повсякчас, ніби на ворога, чигають і на вік їхній ненастанно зазіхають. Сидять ті безталанниці в них цілий тиждень під замком, родинних та господарських справ пильнуючи, а як прийде свято, і їм хочеться, як людям, одпочинути, розважитись трохи і повеселитись: адже так роблять і пахарі в селах, і ремісники в містах, і урядовці в судах, так зробив і Господь, опочинувши на сьомий день по трудах своїх, так належиться всім по закону Божому й людському, що на хвалу Всевишньому і всім людям на пожиток робочі дні од святкових одрізняють. Але ревнивці не хочуть того знати: навпаки, в святкові дні, коли людські жінки гуляють і веселяться, вони тримають своїх у ще більшій неволі й тісноті, смутячи й нудячи їх понад усяку міру; яка то мука для жінок, тільки ті знають, що самі її витерпіли. Тим-то я й кажу, що не засуджувати треба, а схвалювати жінчині витворки, коли чоловік ревнує її без причини.

Так от, жив у місті Аріміно один купець, багатий на гроші й маєтки, і мав він уродливу жінку, котру ревнував до всіх страшенно без жодної на те підстави: просто він любив її дуже, вважав за велику красуню і бачив, що вона старається подобатись йому, то й думав, що кожний її любить і за вродливу має, що й вона старається сподобатись кожному (сі міркування ясно показують, який лихий і дурний був той чоловік). З тих ревнощів та заздрощів він так пильно стеріг її і в такій тримав тісноті, що, мабуть, і стратенців у тюрмі ніколи під такою острою вартою не держали. Не то на весілля, чи на храм, чи до церкви, чи так на вулицю не пускав її ніколи, а й дивиться, було, щоб коло вікна не стояла, нікуди не виглядала. Терпіла бідна ту лиху недолю, та й терпцю вже не ставало: адже вини за собою не знала вона жодної.

Побачивши, як несправедливо кривдить її муж, вона вирішила знайти собі, коли зможе, якусь розвагу, щоб уже як терпіти ті ревнощі, то принаймні недурно. Не маючи змоги красуватись край вікна, щоб звернути на себе чиюсь увагу і одповісти поглядом на погляд, і знаючи, що в сусідньому домі живе хороший та вродливий юнак, вона вирішила пошукати, чи немає в мурі, що будинки їхні розділяє, якої щілини, щоб того юнака побачити й порозумітися з ним полюбовно, коли він не від того, і, як тільки буде можна, сходитись із ним іноді, щоб не нудити світом через тую чоловікову болячку.

І давай вона, як чоловіка дома не було, туди-сюди нишпорити, той мур оглядаючи, аж гульк - і справді в одному закутку щілина знайшлася; пильно вона в тую щілину зазирала й побачила (хоч і не багато що було видно), що по тім боці якась кімната. «От, - думає вона собі, - якби то була філіппова (молодого б то сусіди) кімната, то півділа, вважай, уже зроблено!» А так подумавши, веліла покоївці своїй, що паниному лихові спочувала, розвідати нишком, що і як, і справді виявилось, що в тій кімнаті спав той юнак сам-один. Жінка часто підходила до тої щілини і, коли чула, що Філіппо був дома, кидала крізь ту дірочку камінці та трісочки і добилась того, що юнак звернув на те увагу. Як він підійшов з того боку, щоб подивитись, у чому річ, жінка тихенько покликала його. Він упізнав її голос і одгукнувся; вона ж, ко-ристаючи з нагоди, одкрила йому небагатьма словами свою душу. Зраділий юнак розколупав мур із свого боку ширше, але так, щоб воно було не дуже й помітно: тут вони частенько розмовляли вдвох і подавали собі руки крізь ту відтулину, але далі, через пильний догляд ревнивого чоловіка, годі було щось зробити.

Тим часом надійшло Різдво, і жінка сказала чоловікові, що хотіла б (коли він дозволить) сходити в перший день свята до церкви посповідатись і причаститись, як то годиться всякій душі християнській. А ревнивець і питає в неї:

– А які ж у тебе є гріхи, що ти хочеш сповідатись?

– Як то? - заперечила жінка. - Невже ти думаєш, що як держиш мене під замком, то я вже й свята? Ба ні, і в мене є гріхи, як у всякої живої людини, та перед тобою сповідатись я не думаю, бо ти ж таки не піп.

Сії слова збудили в серці ревнивого підозру; поклавши дізнатись, які гріхи скоїла жінка, він прибрав уже на те у думці спосіб і сказав, що дозволяє їй іти на сповідь, тільки не в яку церкву, а в їхню каплицю, і щоб сповідалась вона або в самого капелана, або в того священика, якого він сам призначить; нехай же сходить завтра раненько та зразу й додому вертається. Жінка почала вже догадуватись про його підступ, але нічого, сказала, що так і зробить.

У перший день святок жінка схопилась рано-вранці, убралась і пішла до тої каплиці, що сказав чоловік. Ревнивець устав іще раніше за неї і був уже в каплиці; домовившись із капеланом, що він має робити, накинув на себе швиденько довгу попівську рясу з відлогою, що затуляє обличчя (наші священики часом такі носять), зашушкався в неї та й сів на криласі. Тим часом прийшла до церкви жінка й покликала капелана; той вийшов і, почувши, що вона хоче сповідатись, сказав, що не зможе її вислухати, але пришле їй зараз іншого душпастиря, і справді прислав їй того ревнивця, йому ж на лихо. Увійшов той новоявлений душпастир урочисто; та хоч було ще не досить світло і він насунув каптура на самі очі, щоб краще заличкуватись, жінка таки впізнала його і сказала собі подумки: «Хвала Богові, що мій ревнивець у попи постригся, розкажу ж я йому і луччої, й гіршої - нехай має, чого шукає». А сама підійшла до нього, мов і не вона, і приклякнула біля його ніг.

А ревний наш ревнивець, щоб жінка його з мови не впізнала, ще й камінців у рота взяв, бо з виду, як йому здавалось, він так перемінився, що годі його вгадати. Як почала жінка свою висповідь, то сказала спершу, за ким вона замужем, а потім, між іншим, призналась, що кохається з одним священиком, котрий щовечора приходить до неї ночувати. Як почув те ревнивець, то мов хто йому ножа в серце дав; якби не кортіло йому вивідати геть-чисто все, то кинув би сповідь та й пішов.

– Як то? - спитав він у жінки, погамувавши себе. - Хіба муж не спить із вами?

– Ба ні, панотче, спить, - одказала жінка.

– То як же, - спитав ревнивець, - може спати з вами священик?

– Панотче, - одказала жінка, - мабуть, він знає якесь характерство, що аби тільки до клямки торкнувся, будь-які двері перед ним розчиняются. Він сам мені говорить, що як підійде до дверей моєї кімнати, то спершу каже замову, щоб чоловік заснув, а як чоловік засне, тоді одчиняє двері й лягає до мене в ліжко; такого ще не було, щоб се йому не вдалось.

– Се не гаразд, добродійко, - рече тоді ревнивець. - Треба вам се діло покинути.

– Як же мені його, панотче, покинути, - каже жінка, - коли я його страх як люблю?

– Коли так, - каже ревнивець, - то я не даю вам роз-грішення.

– Дуже мені шкода, - одповідає жінка, - я прийшла сюди не для того, щоб брехати; якби могла од сього діла одстати, я б вам так і сказала.

– І мені вас жаль, - рече сповідник, - бо бачу я, добродійко, що ви свою душу марно загубите. Та я вже про вас подбаю - буду читати особливі молитви про спасіння душі вашої, може, Господь порятує вас. Час до часу посилатиму я до вас свого служку, щоб дізнатись, чи ті молитви вам помагають, як помагатимуть, то буду ще молитись і ще.

– Не робіть сього, панотченьку, - сказала жінка, - не присилайте до мене в дім нікого, бо муж у мене такий ревнивий, що вб'є собі в голову, ніби той посланець приходить до мене у якійсь лихій справі, і я тоді цілий рік од нього промитої години не матиму.

– Не бійтеся, добродійко, - одказав ревнивець, - я так усе влаштую, що ви про те од нього й слова ніколи не почуєте.

– Ну, коли так, - каже жінка, - то нехай, про мене. Висповідавшись і діставши, нарешті, розгрішення, жінка встала й пішла слухати службу. А ревнивець у превеликому горі скинув із себе, сопучи, рясу і повернувся додому, думаючи про те, як би застукати священика з жінкою та дати їм обом по добрій повній. Як прийшла жінка з церкви, зараз постерегла по виду чоловіковому, що вона йому добрі святки справила, а чоловік силкувався якомога приховати од неї те, що він зробив і що він, як йому здавалось, узнав. Задумавши провартувати наступну ніч біля дверей дому, підстерігаючи, поки прийде священик, він сказав жінці:

– Я піду сьогодні вечеряти в одне місце і там, мабуть, заночую; тож замкни добре ті двері, що од улиці, на сходах і в своїй кімнаті та й лягай собі спати, коли захочеш.

– Чи так, то й так, - одказала жінка.

А сама, вигодивши хвильку, підійшла до тої відтулини в мурі й подала умовлений знак; коли Філіппо його почув, підійшов зразу до щілки. Вона розповіла йому, що зробила вранці і що сказав їй чоловік в обід, а тоді сказала:

– Я певна, що нікуди він не піде, а буде вартувати надворі біля входу; тим постарайся прийти до мене через дах на горище, то й побудемо собі вдвох.

– Мадонно, - одповів урадуваний юнак, - все зроблю як слід.

Коли настала ніч, ревнивий чоловік сховався нишком із зброєю в придомку, що стояв у дворі, а жінка веліла добре позамикати всі двері, особливо ті, що на сходах, щоб чоловік не зміг дістатись нагору. Молодий сусіда вельми зручно прокрався в дім, як домовлявся з господинею, і ліг із нею на постелі на превелику обопільну радість і втіху; перед світом він повернувся потаємне до себе. А невтішний ревнивець стояв усю ніч на холоді, не ївши, не спавши, біля входу та чекав того священика із зброєю в руках. Перед світом його почало хилити на сон, і він пішов спати в той придомок. Коло дев'ятої години він устав - вхідні двері дому були вже відімкнені, - увійшов до себе в дім, нібито з гостей вернувся, і поснідав. Через деякий час прислав до жінки хлопчика (нібито служку того духівника, в якого вона сповідалась), щоб спитав, чи приходив до неї той, що вона знає. Жінка дуже добре знала, чий то посланець, і сказала, що сеї ночі він до неї не приходив, додавши, що як і далі так діло піде, то вона, може, й забуде його, хоч їй те й не зовсім до мислі. Що ж вам сказати далі? Не одну ніч і не дві провартував ревнивець під дверима, щоб того священика-характерника застукати, а жінка тим часом із коханцем утішалась. Нарешті чоловік не міг уже далі терпіти й спитав у жінки, поглядаючи на неї згрізна, що вона говорила душпастиреві, коли була в нього на сповіді. Жінка одповіла, що не скаже, бо не годиться. Тоді ревнивець промовив:

– Я добре знаю, окаянна, що ти йому говорила! Ану ж, признавайся мені зараз, як звати того попа, що ти з ним любишся і що приходить до тебе щоночі ночувати, бо таке слово знає, а не признаєшся, то жили тобі переріжу!

Жінка сказала, що то неправда, ніби вона з якимось попом кохається.

– Як же! - каже ревнивець. - А хіба ти не казала сповідникові отак і отак?

– Чи він тобі все розказав, - каже жінка, - чи ти сам чув усе од слова до слова? Ну, казала йому, так що?

– То говори ж мені зараз, - каже ревнивець, - що то за священик?

Усміхнулась тоді жінка та й каже:

– Любо мені дивитись, як жінка-простачка водить за ніс свого мудрого чоловіка, як от барана ведуть за роги в різниці. Правда, ти не такий у мене й мудрий, відколи з доброго дива впустив у своє серце злого духа ревнощів, а як чоловік дурнуватий, тоді й жінці менше од того слави. Невже ти, чоловіче, гадаєш, що я сліпа на очі, як ти на розум темнийі Ба ні, скоро я на того сповідника глянула, зразу впізнала, що то ти, і втелющила тобі те, чого ти шукав. Якби ж ти був таким розумним, як сам про себе думаєш, то не став би вивідувати таким чином ума в своєї доброї дружини, і не живив би даремних підозрінь, а догадався б, що вона тобі правду каже і що в тім нема жодного гріха. Я сказала тобі, що люблю священика, а хіба ж ти, якого я здуру люблю, не був у ту хвилю священиком? Я сказала тобі, що жодних дверей мого дому не можна замкнути, як він хоче спати зі мною, а хіба ж перед тобою зачинялись коли двері нашого дому, як ти хотів до мене вступити? Я сказала, що священик ночує зі мною щоночі, а коли те було, щоб ти зі мною не ночував? Скільки разів ти досилав до мене свого служку, стільки ночей, як тобі відомо, ти зі мною не був, тим я й одказувала, що священик не приходив. Який же дурень, окрім тебе, що з ревнощів зовсім сліпий став, не зрозумів би таких простих речей? Я ж знаю, що ти вартував ті ночі коло входу, а ще казав мені, що йдеш кудись у гості. Схаменися ж ти, нарешті, стань ізнов людиною, як і перше, не будь посміховищем для тих, хто, як і я, знає твою натуру, і не стережи мене більше так пильно, бо присягаю тобі на ймення Боже, якби я хотіла наставити тобі ріжки, то таки й наставила б любісінько, та так, що ти й не встерігся б, коли б навіть сто очей у лобі мав, а не двоє!

Бідолашний ревнивець, якому здавалось, що він он як хитро вивірив ума у жінки, дуже засоромився, почувши сії слова. Він нічого не сказав жінці і з того часу мав її за чесну й розсудливу: поки не треба було, то ревнував її, а тепер, як уже було за що, закаявся! А розумна жінка, діставши майже повну свободу, стала водити до себе полюбовника не через дах, як то роблять кішки, а вже через двері і, діючи дуже обачно, багато разів з ним потім цілувалась та милувалась.

Ф'ямметтина оповідка надзвичайно сподобалась усьому товариству; дами й кавалери заявили в один голос, що добре зробила жінка, провчивши таким чином чоловіка-недолюд-ка. Після того король велів заступити чергу Пампінеї, і та почала:

– Єсть такі люди, що кажуть, міркуючи по-простацьки, нібито любов зводить чоловіка з розуму, а хто закохається, той уже ніби не при собі. Ся думка здається мені нерозумною, і розказані тут історії потверджують мій погляд; хочу я іще одну подібну до них долучити.

У нашому місті, багатому на всяку всячину, жила колись молода і вродлива шляхетна пані, що була заміжжю за одним хоробрим і достойним лицарем. Та як воно часто в житті трапляється, та сама їжа набридає людям донесхочу, і вони шукають якоїсь переміни: так і сяя пані, не задовольняючись мужем своїм, закохалася в гарного й чемного молодця на ймення Леонетто, хоч і був він зовсім простого роду.

Леонетто теж полюбив ту панію, а ви вже знаєте, що де двоє того самого бажають, там рідко коли діло не зробиться; минуло небагато часу, і закохані довели свою любов до жаданого скутку.

А що пані була дуже гарна й принадна, то в неї закохався одночасно ще один лицар, на ймення мессер Ламбертуччо, та вона його не хотіла ані на оч, такий він був їй противний та осоружний. Проте він уперто до неї залицявся, посилаючи листи й людей, а коли се не помогло, він, чоловік при силі й власті, почав загрожувати їй, що оганьбить на ввесь світ, якщо вона не пристане на його бажання. Пані злякалась (бо знала, що се за людина) і мусила вволити його волю.

Тая пані (звали її мадона Ізабетта) жила влітку, як у нас заведено, на селі, в прегарному своєму маєтку. Одного ранку, коли чоловік її виїхав із дому кудись у гості, де мав пробути кілька днів, вона переказала Леонеттові, щоб той прийшов до неї; врадуваний юнак з'явився не гаючись на виклик. Та якось і мессер Ламбертуччо дізнався, що чоловіка нема дома; він сів на коня і теж майнув до неї сам-один: стук-стук у ворота! Побачила його панина служниця та до пані (а та була в своїй кімнаті з Леонеттом):

– Пані, - гукнула, - тут унизу мессер Ламбертуччо, сам-один.

Почувши сеє, мадонна Ізабетта так і похолола на місці: що тут діяти, бідна голівонько? Давай вона просити юнака, щоб заховався з ласки своєї за заслоною ліжка, поки не піде мессер Ламбертуччо. Леонетто, що боявся сього гостя не менше, ніж господиня, сховався, а вона веліла служниці піти одчинити мессерові Ламбертуччу. Та пішла впустила його; він прив'язав коня до конов'язі, а сам побрався нагору. Пані вийшла йому назустріч з привітним видом і спитала його якнайприязніше, що його сюди привело. Лицар обійняв її, поцілував та й каже:

– Любонько моя, почув я, що мужа вашого дома немає, та й приїхав отеє погостювати в вас трохи.

По сій мові пішли вони в кімнату, замкнулись ізсередини, і мессер Ламбертуччо почав із нею бавитись. Аж тут неждано-негадано чоловік вернувся; як постерегла служниця, що він уже коло воріт, зараз побігла до господині:

– Пані, - закричала, - наш пан повернувся, уже, здається, і в двір заїхав!

Як зачула теє пані - ну, думає, пропала: в домі зразу аж два коханці, притому лицаря жодним способом уже не сховаєш, бо кінь його в дворі стоїть. Проте вона скочила миттю з постелі і, знайшовши вихід, сказала мессерові Ламбертуччу:

– Мосьпане, якщо ви хоч трохи мене любите і бажаєте порятувати од смерті, зробіть так, як я вам зараз скажу: вихопіть із піхов кинджала й біжіть униз по сходах із грізним та гнівним видом, гукаючи: «На бога, я знайду тебе в іншому місці!» Коли мій муж буде вас затримувати чи про щось питати, нічого йому, крім тих слів, не кажіть, сідайте на коня та й гайда звідси.

Мессер Ламбертуччо сказав, що так і зробить: вихопив кинджала й побіг униз, як його просила пані; лице йому пашіло - раз, що в постелі розгарячився, а вдруге - сердито, що муж вернувся. А господар ізсів уже з коня і хотів іти нагору, чудуючись, звідки б тут іще одному вершнику бути; як побачив мессера Ламбертучча, що згори біг, здивувався з його вигляду й речей і спитав:

– Що се значить, мосьпане?

Мессер Ламбертуччо вступив у стремено, скочив на коня, ще раз гукнув: «Клянуся Богом, я знайду тебе в іншому місці!» - та й поскакав.

Підійнявшись нагору, господар зустрів на сходах дружину свою - налякану, розгублену - і спитав її:

– Що тут таке діється? Кому то погрожує мессер Ламбертуччо і чому він такий сердитий?

Жінка, приступивши ближче до кімнати, щоб Леонетто міг її почути, одповіла:

– Зроду ще, мій пане, не було мені такого страху, як оце тепер. Дивлюсь - біжить до нас юнак якийся, я його не знаю, а за ним женеться Ламбертуччо з кинджалом у руці. Двері до сієї кімнати були якраз одчинені; той юнак до мене, труситься весь та просить: «Рятуйте мене, пані, ради бога, бо тут я на ваших руках і сконаю!» Я встала з місця і хотіла його розпитати, хто він і що, аж тут надбіг мессер Ламбертуччо, гукаючи: «Де ти, негіднику?» Я заступила йому вхід до кімнати і не впустила його; він же був настільки порядний, що не став більше добуватись проти моєї волі, накричав, правда, всячини, й побіг униз, як ти сам здоровий бачив.

– Добре єси зробила, жінко, - каже тоді чоловік, - бо то була б велика ганьба, якби тут когось убито; а мессер Ламбертуччо негаразд учинив, що аж до нашого маєтку за тим утікачем увігнався. А де ж той юнак?

– Не знаю, пане, - одказує жінка, - не знаю, куди він сховався.

Тоді лицар гукнув:

– Де ти? Вилазь, не бійся!

Леонетто чув усе те і доброго набрався за сей час страху, тож не треба йому було прикидатись наляканим. Тепер він виліз із своєї криївки.

– Що там у тебе з мессером Ламбертуччом? - спитав у нього лицар.

– Мосьпане, - одповів юнак, - я сном-духом нічого не знаю: або він божевільний, або, може, взяв мене за когось іншого. Я йшов собі по дорозі недалеко од вашого палацу, а він, як побачив мене, зараз схопився за кинджал і крикнув: «Смерть тобі, зраднику!» Я не питав у нього нічого, а скоріш давай тікати; тут я й порятувався, дякуючи Богові та сій от пані.

– Не бійся ж тепер нічого, - мовив лицар, - я допроваджу тебе додому живого-здорового, а ти вже потім із ним якось порозумієшся.

Повечерявши разом з юнаком, лицар дав йому коня під верх і провів його в Флоренцію до самого дому. А юнак, навчений своєю коханкою, ще того вечора розмовився потаємне з мессером Ламбертуччом: так улаштував із ним справу, що лицар ніколи не дізнався (хоч про те й ходили скрізь поголоски), яку штуку встругнула йому жінка.

Усе товариство дивувалось кмітливості мадонни Ізабет-ти, про яку розказала Пампінея, але Філомена, котрій король велів оповідати далі, сказала:

– Любії мої подруги, зараз я розкажу вам історійку про одну жінку, котра, гадаю, була не менш од тієї кмітлива й спритна.

То знайте ж, що жив колись у Парижі один флорентійський шляхтич, котрий, зубожівши, укинувся в купецтво, і так йому в торгівлі погодила фортуна, що незабаром він тяжко розбагатів. Був той шляхтич жонатий і мав сина-одинака, якого він назвав Лодовіком. А щоб хлопця од свого купецтва знову до шляхетства повернути, не хотів батько його до котроїсь своєї крамниці дати, а послав на службу до французького короля, щоб він там між іншими родовитими юнаками лицарської науки та звичаю набирався.

Як був він там на королівській службі, сталося якось, що в розмову юнаків, між котрими був і Лодовіко, встряло кілька лицарів, що повернулись якраз од Гробу Господнього. Річ зайшла про найславніших красунь Франції, Англії та інших країв; тоді один із тих лицарів сказав, що, скільки він пройшов світу, ніде й ніколи не бачив жінки такої вродливої, як мадонна Беатріче, дружина Егана де Галуцці з Болоньї. Решта його товаришів, що теж були з ним у Болоньї і бачили ту жінку, погодились із його думкою. Коли почув теє Лодовіко, який досі не був ні в кого закоханий, так йому закортіло ту красуню побачити, що він уже ні про що інше й думати не міг. Твердо вирішив юнак поїхати до Болоньї, щоб на неї подивитись, а коли б вона йому сподобалась, то й на довший час там лишитись. От сказав він батькові, що хоче поїхати до Гробу Господнього, і з великою бідою дістав у нього на те дозвіл.

Юнак подався до Болоньї під прибраним іменням Анікі-но, і так йому повелося, що вже другого дня по приїзді в місто він побачив ту даму на врочистому святі. Вона здалась йому ще кращою, ніж він собі уявляв, і він так палко в неї закохався, що поклав не виїздити з Болоньї, поки не доб'ється її любові. От і став він розкидати думкою, як би йому того доскочити; перебравши всякі способи, вирішив юнак, що найкраще буде стати на службу до її чоловіка (а він тримав багато челяді); тоді, може, він зумів би якось свого досягти.

От продав він свої коні, влаштував якнайкраще своїх людей, наказавши, проте, щоб вони до нього не признавались, а сам зійшовся ближче з господарем заїзду і сказав йому одного дня, що охоче став би на службу до якогось пана, якби трапився підходящий. На те сказав йому господар:

– Ти якраз підійшов би одному тутешньому шляхтичеві на ймення Егано. Він тримає багато слуг і любить, я знаю, таких вихованих, як ти. Я поговорю з ним про се.

Як же сказав, так і зробив: пішов до Егана і поєднав йому Анікіна на превелику радість юнакові.

Живучи в Егановому домі, Анікіно мав змогу часто бачити його дружину і став служити своєму панові так щиро й ревне, що той дуже полюбив його і нічого не робив без його ради, оддавши йому під заряд усі свої справи. Раз якось поїхав пан на пташині лови, а Анікіно зостався дома. Мадонна Беатріче, яка хоч і не догадувалась про його кохання, та вподобала слугу за хороші манери й поведінку, сіла грати з ним у шахи. Анікіно, бажаючи приподобитись дамі, навмисне програвав їй, і робив се так непомітно, що пані мала з того велику втіху. Покоївки панині, побачивши, що вона грає, порозходились одна по одній, і Анікіно, лишившись із мадонною Беатріче на самоті, тяженько зітхнув. Пані подивилась на нього і спитала:

– Що тобі, Анікіно? Досадно, що я виграю?

– Мадонно, - одказав Анікіно, - причина моїх зітхань значно більша.

Тоді пані й каже:

– То скажи ж мені яка, коли ти мене любиш.

Як почув Анікіно, що кохана просить його одкритись, «коли він її любить», то зітхнув іще тяжче, а мадонна Беатріче почала ще дужче наполягати, щоб він їй признався, чому так зітхає.

– Мадонно, - сказав Анікіно, - боюсь я, що вам, може, прикро буде те почути; та ще, боронь боже, комусь іскажете.

– Не бійся, - одмовила пані, - прикро мені не буде, і вір, що зроду нікому того не скажу, хіба що сам побажаєш.

– Ну, раз ви вже так мені прирікаєте, - сказав Анікіно, - то я признаюсь вам по щирій правді.

Та й розказав їй, мало не плачучи, хто він ісправді такий, що чув про неї, де і як у неї закохався і чого став на службу до її чоловіка, а потім почав благати її покірно, щоб вона зглянулась на нього, коли може, щоб уволила його палке потаємне бажання, а коли ні, то нехай хоч дозволять йому залишитись у себе на службі і любити її здалеку.

О, болонська крове, яка ж ти ніжна й тендітна! Як же тебе не хвалити в такій притузі! Зроду не любила ти сліз і зітхання, завше здавалась на щирі прохання, завше корилася владі кохання! Слів не стає, щоб уславить тебе по заслузі!

Поки Анікіно говорив, пані дивилась на нього пильно. Вона дала повну віру його словам, і в її душі такий зустрічний пломінь загорівся, що вона теж зітхнула не раз та й не два, а зітхнувши, промовила:

– Анікіно мій любий! Май певну надію! Знай же, що ні дарунки, ні обіцянки, ні лестощі різних лицарів та синьйорів, що залицялись і залицяються до мене, ніколи ще не розворушували в моїм серці кохання, а ти за сей короткий час так поробив своїми словами, що я вже більше тобі, аніж самій собі належу. Гадаю я, що ти і геть-то заслужив моєї любові, і я тобі її прирікаю: ти потішишся нею ще сієї ночі. А для сього от що треба зробити: приходь до моєї кімнати опівночі, двері будуть незамкнені; ти знаєш, з якого боку я сплю, тож як прийдеш, торкни мене, якщо я спатиму, і розбуди - тоді дістанеш нагороду за ніжну любов, що віддавна голубиш у своїм серці. А щоб ти мені дужче повірив, я дам тобі в завдаток поцілунок.

По сій мові пригорнула його до себе й поцілувала ніжно, а він її.

Поговоривши отак із дамою, Анікіно розстався з нею і пішов робити свої справи, з радісною нетерпливістю чекаючи ночі. Тим часом Егано повернувся втомлений із полювання, повечеряв і зразу ж пішов спати; незабаром лягла й жінка, зоставивши, як обіцяла, двері незамкненими. В призначену годину прийшов Анікіно; тихенько вступивши в кімнату, він замкнув двері зсередини й підійшов до ліжка з того боку, де лежала пані; поклав їй руку на груди - аж вона не спить. Як почула пані, що він тут, схопила його обіруч за руку і, міцно тримаючи її, доти вертілась у ліжку, доки не розбудила мужа, а розбудивши, сказала йому:

– Увечері я не хотіла говорити тобі нічого, бо мені здалось, що ти був дуже стомлений, а тепер скажи мені, Егано, - щасти тобі Боже! - кого ти маєш за найкращого й найвірнішого слугу свого, кого ти найбільше любиш з усієї челяді?

– Нащо ти питаєш, жінко? - одказав їй Егано. - Хіба ти сама того не знаєш? Зроду не було в мене такого вірного слуги, як Анікіно, зроду я нікого з челяді так не любив, як його. Та проти чого се ти питаєш?

Почувши, що пан прокинувся і що річ зайшла про нього, Анікіно кількома нападами намагався випручатись із пани-них рук, боячись од неї зради, та вона так міцно його тримала, що годі було звільнитись. А мужеві одповіла так:

– Зараз усе тобі з'ясую. Я теж, бач, думала, що так воно і є, що він - твій найвірніший слуга, але сьогодні мусила змінити ту свою думку. Як поїхав ти на влови, а він лишився дома, то до такої дійшов безсоромності, що, вигодивши хвилю, почав мене на гріх підмовляти; а я, щоб не довелось тобі довго доводити, щоб ти сам міг на власні очі у всьому пересвідчитись, одказала йому, що згодна, і обіцяла вийти до нього опівночі в садок під пінію. Звичайно, у мене й думки такої не було, щоб виходити, але як ти хочеш дізнатись, як вірно він тобі служить, то одягни на себе якусь мою сукню, нахопи на голову покривало та й сходи подивись, чи він справді прийшов; я певна, що він таки прийде. Сеє почувши, Егано сказав:

– Авжеж, треба йти подивитись!

Тоді встав, одягнув сяк-так поночі жінчину сукню, накинув на голову покривало, пішов у сад і став під пінією чекати Анікіна. Як почула пані, що він вийшов з кімнати, зараз устала й замкнула двері зсередини. Анікіно набрався за сі хвилини превеликого страху: даремно силкувався він вирватись із паниних рук, проклинаючи в думці і її, і любов свою, і себе самого, і свою дурну довіру. Побачивши ж тепер, до чого воно йдеться, він зрадів несказанно. Коли пані знову лягла, він роздягнувся по її слову і немалу часину розкошував із нею навзаєм.

Коли пані здалося, що більше йому тут залишатись не можна, вона веліла йому встати і вбратися знову.

– Милуваннячко моє, - сказала вона йому, - тепер іди в сад, візьми доброго кийка і так прикинься, ніби ти хотів у мене ума вивірити. Вилай же мене (себто Егана) на всі боки і дай йому доброї хлости; ти побачиш, що нам од сього буде багато радості і втіхи.

Анікіно пішов у сад, захопивши з собою замашного вербового кийка; як він доходив до пінії, Егано підвівся й рушив йому назустріч, буцімто хотів його любо привітати. Як крикне ж тоді на нього Анікіно:

– Ах ти ж, ледащице невірна, ти таки прийшла, думала, що й справді я піду на те, щоб ошукувати свого пана! А бодай же тобі все зле-лихе!

Та як замахнеться кийком, як одважить йому і раз, і вдруге! Почувши сії слова і скуштувавши кия, Егано рвонув мовчки навтікача, а слуга за ним, вигукуючи:

– Біжи, непотребнице, на зламану голову! Я завтра все панові розкажу!

Егано, набравшися добре і в спину, і в боки, побіг чимдуж до жінки в кімнату. Як спитала вона його, чи приходив у садок Анікіно, він одказав:

– Бодай би був краще не приходив! Він подумав, що то ти, і так мене одлупцював, що всі кості болять, а вже що лаяв, то, мабуть, такого й послідня лайдачка ніколи не чула! Мені й справді було дивно, що він тебе на гріх підмовляв, щоб мені неславу вчинити; аж то він вивірити тебе хотів, бачачи, що ти в мене така весела да жартівлива.

Тоді мадонна Беатріче сказала:

– Дякувати Богові, що він вивірив мене словами, а тебе ділами; тепер він може, думаю, сказати, що я терпливіше зношу слова, аніж ти дії. Та вже як він тобі такий вірний, то годиться нам його любити й шанувати.

– Правда твоя, жінко, - сказав Егано.

Отак він, мовляв, упевнився, що такої чесної жінки і такого вірного слуги, як у нього, не мав ізроду жоден шляхтич на світі, хоч та чесна жінка й той вірний слуга не раз потім сміялись із тої пригоди. Тепер мадонна Беатріче й Анікіно дістали більшу свободу (якої інакше, може, й не добилися б) утішатись обопільними ласками і заживали тих розкошів увесь час, поки юнак залишався в Болоньї на службі в мессера Егана.

Чоловік те постеріг і переслідує коханця, а жінка тим часом кладе замість себе в ліжко свою служницю, котру ревнивець б'є і стриже, а потім приводить у свій дім жінчиних братів, які лають його, бо виходить так, що він їм набрехав

Усі казали, що мадонна Беатріче вельми хитро й мудро ошукала свого чоловіка, і вважали, крім того, що Анікіно мусив набратись превеликого страху, коли дама тримала його за руку, розповідаючи мужеві про його зальоти. Побачивши король, що Філомена замовкла, звернувся зразу до Неїфіли:

– Кажіть тепер ви.

Осміхнувшись куточками уст, вона почала:

– Нелегка випала мені повинність, хорошії мої подруги: маю оповісти вам щось цікаве, щоб задовольнити вас так, як попередні оповідачі; та все-таки я сподіваюсь, що з Божою поміччю се мені вдасться.

То знайте ж, що жив колись у нашому місті один купець, багатий-пребагатий; звали його Аррігуччо Берлінгієрі, і надумав він із дурного розуму (як то й тепер часто-густо роблять купці) облагородитись, узявши за себе шляхтянку. Та і взяв же собі на голову монну Сізмонду. Купецьким звичаєм він часто ходив торгом у чужі міста і мало бував дома; от жінка й закохалась у одного юнака на ймення Руберто, що довго до неї залицявся. Почала вона з ним водитись, да так тим коханням захопилась, що діяла не зовсім обачно, і чоловік якимось чином прознав про тії жарти та й став такий ревнивий, що вже й торгом нікуди не ходив і всі справи свої занехаяв, про одне тільки дбаючи - як би жінки допильнувати; і не засне, було, зроду, покіль жінка не обляжеться. Вона журилася з того непомалу, бо ніяким світом не могла зійтися з своїм Рубертом.

Думала вона, думала, як би тому лихові зарадити (ще ж і Руберто хтозна-як просився!), та й прибрала нарешті ось якого способу: кімната її виходила вікнами на вулицю, а чоловік, як вона не раз помічала, хоч і не зразу засинав, та заснувши, спав уже твердо, от і домовилась вона з Рубертом, щоб він приходив опівночі до дверей дому - вона йому одчинятиме й жартуватиме з ним якусь часинку, доки Аррігуччо твердо спить. Щоб же самій чути, коли прийде коханець, а ніхто інший про те не догадався, вона спустила з вікна своєї кімнати мало не до самої землі тонку поворозку, другий кінець якої йшов по підлозі до постелі, схований під простиралом. Уночі жінка прив'язувала другий кінець поворозки собі до великого пальця на нозі, а Руберто мав, прийшовши під вікно, сіпнути за той край, що надворі. Як Аррігуччо спав, вона пускала поворозку і йшла одчиняти коханцеві, а як не спав - тягла поворозку до себе, щоб Руберто не чекав даремне.

Рубертові та штука дуже сподобалась; він частенько ходив до своєї коханки: часом їм удавалось зійтись, а часом і ні. Та чоловік випадково розкрив ті хитрощі: одної ночі монна Сізмонда вже заснула, а він простягнув ногу на постелі та й черкнувся об ту поворозку; схопив її рукою - аж вона до жінчиного пальця прив'язана. «Еге - подумав він собі, - тут щось воно неспроста!» Побачивши, що поворозка тяг-лась аж за вікно, він ще більше впевнився в своїй підозрі. От одрізав він потихеньку ту поворозку од жінчиної ноги, прив'язав до своєї та й почав ждати, що ж воно далі буде.

Через деякий час прийшов Руберто і смикнув, як заведено, за поворозочку, Аррігуччо те почув, а що він прив'язав ту поворозочку наослаб, вона сковзнула з пальця, і Руберто зрозумів, що йому слід почекати; от стоїть він, жде. Аррігуччо схопився хутенько, взяв зброю й побіг до дверей, щоб подивитись, хто там є і дати йому доброго одкоша, а що купець був здоровий і дужий, він одчинив двері не так тихо, як одчиняла жінка, і Руберто, здогадавшись, що замість господині його стрічає господар, кинувся навтіки, а Аррігуччо за ним. Той тікає, а той усе женеться, не одстає; тоді Руберто, що теж не ходив без зброї, добув шпагу з піхов і став до бою: один нападав, а другий оборонявся.

Монна Сізмонда прокинулась у ту мить, як Аррігуччо одмикав двері; побачивши, що поворозку з пальця обрізано, вона зразу догадалась, що хитрощі її на яв вийшли. Схопилась вона з ліжка і, зміркувавши, чим їй се загрожує, покликала мерщій служницю, котра знала про панині любощі, і впрохала її лягти замісто себе в постіль і не одкриватись, хто вона така, хоч як її, може, битиме Аррігуччо; за се вона, мовляв, таку нагороду дістане, що не пожалкує. Тоді пані погасила світло, що в кімнаті горіло, а сама сховалася у світлиці й стала ждати, що буде далі.

Як завелися битись Руберто з Аррігуччом, усі сусіди, що на тій вулиці жили, повставали і почали їх лаяти; тоді Аррігуччо, боячися, щоб його не впізнали, одчепився од юнака, так нічого йому й не зробивши і навіть не довідавшись, що то за один, і подався додому, сердитий як ніж. Увійшовши в кімнату, він гримнув розлючено:

– Ах ти ж негіднице така, ще й світло погасила. Думаєш, що я тебе не знайду? Помиляєшся!

Та до постелі, та до служки (бо думав, що то жінка), та як почав гамселити її куди попадя кулаками й носаками, то стовк бідолашну геть-чисто, ще й коси їй обрізав, та все лаяв її найлихішими словами, як послідню шльоху. Служниця тільки хлипала (та й було чого!), та зойкала часом: «Ой-ой-ой, не бийте!.. Пробі!.. Буде вже!» - але голос її так од плачу змінився і Аррігуччо був такий лютий, що не впізнав підміни. От набив він її, як хотів, остриг, а тоді й каже:

– Оттепер уже буде з тебе, непотребнице! Піду зараз до братів твоїх та розкажу їм, як ти справуєшся, нехай вони забирають тебе і те з тобою роблять, що їм честь велить, а в сьому домі тобі вже більше не жити!

По сій мові вийшов із кімнати, замкнув її знадвору і подався геть із дому. Монна Сізмонда все те чула; пересвідчившись, що муж вийшов із дому, вона відімкнула кімнату, засвітила світло, потішила, як могла, свою служницю, що гірко плакала з великого болю, одвела її в комірчину, дала їй чимало грошви з чоловікової скарбони і веліла доглядати її та лікувати як слід; служниця була з того цілком задоволена. Упоравшись таким чином із служницею, пані прибрала й заслала до ладу постіль у своїй кімнаті, ніби там сеї ночі ніхто й не спав, засвітила знов свічку, а сама одяглась, прибралась так, буцімто ще й не лягала, засвітила ліхтаря, взяла білизну й сіла нагорі коло сходів за шиття, чекаючи, що буде потім.

Аррігуччо побіг тим часом до того дому, де жили жінчині брати, і доти грюкав у двері, доки йому не одчинено. Як почули шуряки (а їх було аж троє) і теща, що то прийшов зять, зараз повставали всі, засвітили світло і вийшли до нього, питаючи, чого се він до них прибився такої пори. Аррігуччо розповів їм усе, починаючи з поворозки, що прив'язувала собі до пальця монна Сізмонда, і кінчаючи тим, що він зробив із зрадницею, на доказ чого дав їм у руки волосся, що одрізав (як він гадав) з її голови, а в кінці додав, нехай ідуть і заберуть її та й роблять із нею, що знають, бо він такої негідниці не думає в своїм домі тримати.

Жінчиним братам було вельми неприємно слухати такі речі; повіривши у всьому зятеві, вони розізлились на сестру і, запаливши смолоскипи, пішли разом з Аррігуччом до його дому, щоб добре провчити невірну. Мати Сізмондина подалася слідом за ними; вона плакала і просила синів не вірити отак знічев'я тим словам, не розібравши як слід усієї справи, бо чоловік, може, розсердився на неї за щось інше і побив її, а тепер, щоб себе вигородити, верне на неї всячину; і ще казала, що дивно їй, як таке могло статись, бо вона добре знає свою дочку, сама її змалку ростила й кохала, - багато дечого говорила.

От увійшли вони до Аррігучча в дім і стали братися вгору по сходах. Почувши, що вони йдуть, монна Сізмонда спитала:

– Хто там?

А один брат їй і каже:

– Зараз побачиш, окаяннице, хто. Тоді вона безневинно:

– Боже правий! - каже. - Що се значить? Устала з місця і привіталась:

– Здорові були, братики мої! Чого се ви в таку незвичну пору до мене навідались?

Як побачили брати, що вона сидить собі спокійно й шиє і не видно, щоб бита була, хоч Аррігуччо сказав, що всю її потовк, вони здивувались трохи і, стримавши свій гнів, спитали її, як було діло, бо Аррігуччо, мовляв, на неї жалівся, нехай же признається їм у всьому по правді, бо гірше буде.

– Не знаю, - одказала монна Сізмонда, - що мені вам казати і за що міг на мене жалітись Аррігуччо.

А сам Аррігуччо дивився на неї, мов тороплений. Що за чудасія? Адже він її тисячу, може, разів у лице вдарив, подряпав її всю, розмотлошив, а вона сидить собі, мовби й нічого.

Брати розказали їй коротенько все, про що говорив Аррігуччо, - про ту поворозку, про бійку тощо. Тоді вона звернулась до чоловіка з такими словами:

– Де видано таке говорити, мужу мій? Навіщо се ти, собі ж на неславу, мене за грішницю даремне виставляєш, а себе за злюку та мучителя, хоч ти насправді не такий? Та хіба ж ти був сю ніч дома, хіба ти спав зо мною? А коли се ти мене бив? Щось я такого не пригадую.

– Як то, мерзотнице! - впав їй у річ Аррігуччо. - Хіба ж не разом ми полягали спати? Хіба я не вернувся сюди, коли прогнав твого полюбовника, хіба не набив тебе як слід, не остриг тобі волосся?

– Та ти й не ночував сю ніч дома, - заперечила жінка. - Але про се я зараз мовчатиму, бо не маю на те доказів, опріч моїх правдивих слів. А от ти кажеш, нібито побив мене і остриг. Ні, ти мене не бив, нехай подивляться добре всі, що тут є, і сам придивися гаразд, чи є де на моїм тілі хоч який знак од того биття? Та й не раджу тобі здіймати на мене руки, бо, їй же богу святому, як осмілишся коли, то я очі тобі повидряпую! І волосся ти мені не остригав, скільки я знаю, хіба, може, так одрізав, що я й не помітила? Ану ж гляну сама, чи не одрізані в мене коси?

По сій мові зняла а голови покривало і показала всім, що волосся на ній цілісіньке. Як брати її все те почули й побачили, вони обізвались до зятя:

– Що ти на сеє скажеш, Аррігуччо? Ти нам наговорив, що так і отак зробив, а де ж воно? А як ти доведеш, що решта твоїх слів правдива?

Аррігуччо стояв ні в сих ні в тих, і хотів би щось сказати, та не міг - бачив, що все проти нього обертається. А монна Сізмонда уже до братів своїх з речами вдалася:

– Бачу я, братики, що мушу через нього те зробити, чого досі ніяким світом не хотіла, мушу розказати вам, як він надо мною знущається й коверзує. Я добре знаю: він не вгадав того, що отеє розповів вам, воно й справді було, тільки ось як. Сей добрий, мовляли, чоловік, з яким ви мені світ зав'язали, сей статечний купець, що мав би бути святіший за ченця і честивіший за дівчину, рідко в який вечір не напивається в корчмі та не водиться то з однією, то з другою хльоркою, а я, безталанна, мушу виглядати його до півночі, а часом то й до світа, як ви й самі сьогодні побачили. Я певна, що так воно й було: вчора ввечері він упився та й пішов спати до якоїсь своєї фіндюрки; прочумавшись уночі, він знайшов у неї на нозі ту поворозку та й почав ото витворяти все те, що вам розказував, а тоді вернувся до неї, набив її добре, обстриг та, не прийшовши ще як слід до тями, уявив собі (та й досі ще, мабуть, уявляє), що він то зі мною таке зробив. Придивіться до нього добре, він іще й тепер нетверезий. Та вже що він там на мене не набалакав поп'яну, я йому прощаю, та простіть же йому й ви.

Сеє почувши, її мати зняла цілий гармидер:

– Е, ні, дочко, тут прощати не годиться! Убити б його треба, прости господи, сього противного несвідомого пса, що негоден жити з такою жінкою, як ти. Чи ти ба! Він так тобою поневіряє, мовби з грязі тебе взяв! А нехай він тричі западеться! Дожилися, що мусимо слухати дурного верзякання якогось задрипаного купчини, що вилупився десь на хуторі в свинячому хліві, ходив у сіряку та в штанях, як дзвіниця, ще й перо ззаду, а як наскріб уже трохи грошенят, то давай йому жінку-шляхтянку, та ще й неабияку, уже він герб собі заводить та чваниться: «Я роду такого й перетакого, мої предки те й перете зробили!» Не послухали мене сини, не оддали тебе за того сватача з графського роду Гвідів (а можна було б зробити се почесно і з невеликим віном), а випхнули за сеє золото, що паскудить тебе, найкращу й найчеснішу жінку в Флоренції, потягухою тебе, не соромлячись, узиває, нібито ми не знаєм, яка ти єсть! Як на мене, то, клянуся Богом, я такого б дала йому чосу, що довіку не забув би!

І, обернувшись до синів, вела далі:

– Казала ж я вам, сини мої, що такого не може бути. А ви чули, як сей милий зятьок вашу сестру шанує? Крамар, салогуб нещасний! Та бувши вами, щоб він оце таке сказав і зробив, я доти б не заспокоїлась, доки б його в порох не стерла! Та щоб була я мужчиною, я зроду б сього не попустила! А, бий тебе божа сила, п'янюго капосний, безстиднику нікчемний!

Як сини її все те побачили й почули, заходилися на всі заставки лаяти Аррігучча, мов послідущого лайдака, а вкінці сказали йому:

– Ну добре, на сей раз ми тобі прощаємо, бо ти поп'яну таке зробив. Але гляди: як іще коли щось таке почуємо, то за все зразу оддячимо. Шануйся ж, коли хочеш жити на світі!

Сеє сказавши, пішли собі додому.

Аррігуччо довго ще стояв, мов очманілий, не знаючи, чи то справді таке було, чи то йому приснилось, і більше вже не чіплявся до жінки, не говорив їй ні слова. А вона завдяки своїй кмітливості не тільки з тої халепи викрутилась, а ще й забезпечила собі можливість і далі робити все по своїй волі, не боячися чоловіка.

Так усім сподобалась Неїфілина оповідка, що дами не могли втриматись од сміху і додали до неї чимало уваг, хоч король не раз закликав їх до спокою і вже наказав Панфілові оповідати далі. Коли всі замовкли, Панфіл почав такими словами:

– Я не думаю, шановнії мої дами, що є на світі така трудна й небезпечна річ, на яку не піднялась би пристрасно закохана людина. Хоч се вже було доведено багатьма історіями, я приточу до них для певнішого доказу ще одну - розповім вам про жінку, якій у житті більше допомагала зичлива фортуна, аніж бистрий ум. Тим я не радив би нікому з вас на її стежку спадати, бо не завжди доля усміхається людям і не всі чоловіки однаково сліпують.

В Аргосі, старовинному ахейському городі, хоч і невеликому, але славному своїми давніми володарями, жив колись родовитий чоловік на ймення Нікострат, якому доля на порозі старощів дарувала за дружину благородну жінку, не менш сміливу, як уродливу, на ймення Лідію. Бувши чоловіком значним і багатим, він держав багато челяді, хортів і мисливських птахів (бо вельми кохався в полюванні). Серед інших його слуг був один юнак - гарний із себе, приємний і хороший, здатний до всякого діла; звали його Пірром, і був він у свого пана улюбленцем і найпершим вірником. От у сього Пірра й закохалась Лідія, та так же сильне, що вдень і вночі тільки до нього думкою поривалась, а він того кохання чи то не помічав, чи то не прагнув - зовсім, бачилось, не звертав на неї уваги. Се сповнювало її серце нестерпучою мукою; наважившись за всяку ціну одкрити йому свою душу, вона покликала одного дня свою служебку Луску, котрій у всьому звірялась, і так їй сказала:

– Луско, я зробила тобі немало добра і сподіваюсь, що ти будеш мені завжди вірною і послухняною; гляди ж, не кажи ніколи нікому того, що зараз од мене почуєш, - тільки тому, кому я тобі звелю. Бачиш, Луско, я жінка молода й здорова, маю повно всього, чого лише душа бажає, і нічого було б мені на долю нарікати, якби не одно: муж мій, як до мене рівняти, занадто багато має років і не може задовольняти мене тим, од чого молоді жінки найбільшої зазнають утіхи. А мені ж хочеться того, що й іншим, тим і наважилась я давно, раз уже доля покарала мене старим мужем, не бути самій собі ворогом і пошукати десь щастя і втіхи, і, щоб нічого не бракувало мені для повноти блаженства, надумала я знайти його в обіймах такого гідного юнака, як наш Пірр. Я так його люблю, що тоді лишень добре маюся, коли бачу милого або думаю про нього; як ми з ним не зійдемось невдовзі, то я, напевне, загину з того жалю. Отож, коли тобі дороге моє життя, одкрий йому моє кохання яким хочеш способом і попрохай його од мого імені, щоб він із ласки своєї прийшов до мене.

Служебка сказала, що зробить те з дорогою душею, і, спобігши якось Пірра на самоті, переказала йому, як уміла, те, що хотіла пані. Почувши такі речі, Пірр дивувався великим дивом, бо досі того ніколи не помічав; йому спало на думку, що пані хоче просто вивірити його. Тим він одказав служебці швидко й гостро:

– Луско, я не йму віри, щоб пані таке говорила, тож уважай на те, що ти кажеш. Якщо ж і справді вона таке говорила, то не думаю, щоб то було од щирого серця. Та якби навіть се було од щирого серця, то мій пан і так шанує мене більше, ніж я того заслуговую, і я зроду-звіку не наважусь учинити йому такого безчестя. Гляди ж мені, не говори більше ніколи про такі діла.

Не збентежившись од його суворих слів, Луска промовила:

– Ти роби собі, як знаєш, Пірре, а мені що пані скаже, те я тобі й перекажу, чи раз, чи сто раз, хоч буде воно тобі до смаку, хоч ні. Та бачу я, що ти великий дурень!

Хоча їй було трохи досадно, що так сталось, вона повернулась до пані й передала їй Піррову відповідь. Та мало не вмерла, вислухавши тії речі, але через кілька днів вона знову звернулась до служебки:

– Луско, - каже, - ти знаєш, що од першого замаху дуб не падає. Сходила б ти ще раз до того, хто, мені на лихо, удався таким дивовижно вірним! Вигоди слушну хвилину і розкажи йому про мою велику жагу, постарайся якомога, щоб я змогла її заспокоїти, бо коли сього не станеться, то я помру, а він гадатиме, що то були смішки, і з прагнення любові постане одна ненависть.

Служебка заспокоїла панію й пішла шукати Пірра; знайшовши його веселого й задоволеного, вона сказала йому так:

– Пірре, я вже говорила тобі кілька день тому, якою жагою загорілась до тебе моя й твоя пані, а тепер знов кажу: як ти й далі будеш таким суворим та невблаганним, то знай, що недовго їй на світі жити. Прошу ж тебе по-доброму, вво-ли її волю, не будь такий упертий, як хочеш, щоб я тебе мала, як і раніше, за мудрого хлопця, а не за йолопа. Ти ж розумієш, яка се для тебе честь, що така вельможна пані, така надзвичайна красуня любить тебе понад усе на світі? Ти ж бачиш, як тобі сприяє щаслива доля, посилаючи таку втіху бажанням твоїм молодечим, задовольняючи всі твої потреби? Як будеш розумний, то купатимешся в таких розкошах, що й не снились товаришам твоїм; як оддаси їй свою любов, то матимеш зброї і коней, вбрання і грошей скільки твоя душа забажає. Прихили ж вухо до слів моїх, забудь свої примхи: пам'ятай, що фортуна один лиш раз усміхається нам на віку, один лиш раз розкриває нам своє щедре лоно, і хто не скористається з її дарів, нехай тоді в злиднях і бідності на себе, а не на неї нарікає. Ще ж і на те зваж - чи може бути між паном і слугою така вірність, як між друзями або родичами? Слуги повинні по спромозі так до панів ставитись, як пани до них. Невже ти думаєш, що якби в тебе була гарна жінка, чи мати, чи дочка, чи сестра і вона сподобалася б Нікостратові, то він так дбав би про вірність до тебе, як ти оце тепер дбаєш про неї, що не займаєш його дружини? Якщо ти так гадаєш, то дурень єси: будь певен, що, не добившись свого ласкою чи просьбою, він узяв би силою, а ти собі як хоч. І ми повинні так із ними і з добром їхнім поводитись, як вони поводяться з нами і добром нашим. Тож скористай із дарів фортуни, не жени її од себе, а йди їй навперейми, бо як ти сього не зробиш, то не тільки пані наша помре з жалю, а й сам ти потім каятимешся і смерті собі бажатимеш!

Пірр не раз думав над першою розмовою і вирішив, що, коли пані знов пришле до нього Луску, він дасть їй іншу відповідь і згодиться вчинити її волю, коли переконається, що тут нема облуди. Тепер він одказав:

– Бачиш, Луско, мені здається, що всі твої слова справедливі, але я знаю, що мій пан дуже мудрий і хитрий; він звірив мені всі свої справи, і я боюся, що Лідія, може, робить те все з його відома й наказу, щоб тільки ума в мене вивірити. Я упевнюся в її любові лише тоді, як вона виконає три мої схотінки; тоді і я чинитиму у всьому її волю. А схо-тінки мої ось які: нехай, по-перше, в Нікостратовій присутності уб'є його найкращого яструба, по-друге, дасть мені пелех із мужевої бороди і, по-третє, - зуб його, та ще й здоровий.

Нелегкою річчю здалися служебці сі три завдання, а панії - то й поготів. Проте Амур, найліпший розрадник і порадник, казав їй на те діло одважитись, і Лідія дала знати Піррові, що не забариться виконати повністю всі його вимоги, і пообіцяла йому, крім того, що, хоч він і вважає Нікос-трата за мудрого чоловіка, вона зуміє в мужевій присутності злягтися з ним, Пірром, а потім запевнити мужа, що то йому привиділось.

Діставши таку звістку, Пірр почав ждати, що робитиме пані.

Через кілька день Нікострат спорядив велику учту (він частенько так робив), на яку закликав своїх родовитих друзів; коли вже прибрали зі столів, вийшла з своєї кімнати Лідія, убрана в зелені оксамити і прикрашена дорогими клейнода-ми; уступивши до гостей у світлицю, вона - так, щоб бачив Пірр і всі присутні - підійшла до жертки, на якій сидів улюблений Нікостратів яструб, одв'язала його, нібито хотіла взяти його на руку, а потім схопила за ланцюжок, ударила птахом об стіну і вбила його.

– Гай-гай, жінко! - гримнув на неї Нікострат. - Що ти наробила!

Вона нічого йому не відповіла, а, звернувшись до гостей, так сказала:

– Панове, щоб мене образив король, я б і йому помсти-лась, то мала б я попускати яструбові! Знайте ж, любії гості, що сей яструб довго забирав у мене той час, що чоловіки мають присвячувати жінкам на розраду; скоро, було, світ свіне, як Нікострат уже встає, сідає з своїм яструбом на коня та й гайда в чисте поле, любуватись, як він літає, а мені, молодій та хорошій, ні з ким у білій постелі розмовляти. Не раз уже спадало мені на думку вчинити те, що я допіру вчинила, і лиш одно стримувало мене - я хотіла зробити се в присутності людей, що могли б справедливо розсудити мою скаргу, а я сподіваюсь, що ви саме такі люди і єсть.

Вислухавши гості її мову і гадаючи, що вона справді так сильне любить свого мужа, засміялись і почали вговоряти роздосадуваного Нікострата:

– Добре, - казали, - твоя господиня вчинила, що яструба за таку кривду смертю скарала!

Лідія вернулась до себе в кімнату, а гості тим часом жартами та смішками погамували розгніваного Нікострата. Сеє побачивши, Пірр сказав собі подумки: «Немалий доказ своєї любові дала мені пані для почину; дай, Боже, й далі так!»

Минуло два чи три дні по тому, як Лідія вбила яструба, коли зайшов якось до неї в кімнату Нікострат; вона почала голубити його, жартуючи з ним веселенько. Як на те, чоловік смикнув її шуткома за волосся, подавши їй добру нагоду виконати другу Піррову вимогу: вона схопила його, сміючися, за бороду, сіп! - і вирвала з неї пелех. Нікострат почав нарікати, а вона йому:

– Чого се ти насупився, чоловіче? Невже сердишся, що я тобі шестірко волосинок із бороди висмикнула? Як ти мене допіру за волосся потягнув, то мені ще й не так боліло!

Отак жартуючи з ним та словами придобрюючись, Лідія заховала обережненько те пасмо, що вирвала йому з бороди, і того самого дня послала його своєму милодану.

Над третьою вимогою Лідії довелось помізкувати довше, та що вона й так була розумна, а Амур ще більше умудрив її, то і тут прибрала способу. У Нікострата в домі було на послугах двоє підлітків з хорошого роду: батьки оддали їх, щоб вони там доброго звичаю набирались; один краяв господареві м'ясиво за столом, другий подавав йому пити. От покликала Лідія до себе тих хлоп'ят та й сказала, що в них, мовляв, із рота тхне, тож нехай, прислужуючи Нікостратові, одвертаються якомога далі од нього та й не кажуть нікому, чому вони так роблять. Хлоп'ята повірили їй і стали робити так, як вона навчила. Тоді вона й питає в Нікострата:

– Чи ти помітив, як тримаються ті хлоп'ята, коли тобі служать?

– Авжеж, помітив, - одказує Нікострат, - я навіть хотів був у них спитати, чому вони так роблять.

– Не питай, - каже жінка, - я сама тобі скажу. Довго я про се мовчала, щоб тебе не смутити, та бачу вже, що й інші помічають, тож нема чого од тебе приховувати. Річ у тім, що в тебе страшенно смердить із рота - хто зна, звідки воно взялось, бо перше того не бувало, - а се дуже неприємна штука, бо тобі доводиться бувати в благороднім товаристві; треба б знайти на се якісь ліки.

– Що ж воно за знак? - каже Нікострат. - Хіба, може, в мене в роті зуб який загнився?

– Може, й так, - одказала Лідія.

Повела його до вікна, веліла роззявити рота, подивилась туди-сюди та й каже:

– Ой, Нікострате! І як ти міг так довго терпіти? У тебе он там один зуб не то надпсований, а зовсім уже гнилий пеньок; як його там зоставити, то він і сусідні здорові зуби позаражає. Треба його мерщій висмикнути, щоб сього не сталось.

– Як ти так гадаєш, - каже Нікострат, - то що ж, я згоден; виклич зубного майстра, нехай його вирве.

– Боронь боже! - одказує жінка. - Нащо нам той майстер здався? Зуб так стирчить, що я й сама його любісінько витягну. Ти ж знаєш, які ті майстри немилосердні, мені страшно навіть подумати, не то що побачити, як ти їм у руки попадешся. Далебі, я зроблю все сама: принаймні як тобі дуже болітиме, то я й не рватиму, а майстер тебе не пожаліє!

Тоді веліла принести потрібне знаряддя, вислала всіх із кімнати, окрім Луски, замкнула двері, сказала Нікостратові лягти на стіл, всунула йому в рота обценьки і захопила ними один зуб. Бідаха криком кричав із болю, та Луска міцно тримала його, а жінка тим часом зо всієї сили смикнула обценьки й вирвала зуба. Тоді сховала того зуба, а чоловікові, що мало не зомлів і все зойкав, показала другого, гнилого, що наготовила про сей случай:

– От бачиш, - каже, - яку ти погань держав так довго в роті!

Чоловік тому й повірив; хоч і дуже йому боліло і він усе бідкався, та думав, що тепер, коли зуба вирвано, вже здоровий буде. Лідія заспокоювала його так і сяк, біль трохи вщух, і Нікострат вийшов із кімнати. Тоді вона не гаючись послала того зуба до Пірра, а той, упевнившись у її коханні, заявив, що готовий у всьому чинити її волю.

Та пані хотіла подати йому ще певніший доказ свого кохання, а що вона ждала не діждалась тієї години, коли з ним зійдеться, і їй хотілось справдити свою обіцянку, то прикинулась, ніби занедужала; по обіді до неї прийшов Нікострат; вона ж, побачивши, що з ним нема нікого, окрім Пірра, попрохала їх обох провести її в сад, може б, їй полегшало. От Нікострат узяв її з одного боку, Пірр із другого, понесли її в сад та й посадили на траві під гіллястою грушею. Посиділа вона трохи, а тоді й каже Піррові (а вона вже наперед із ним домовилась, що він має робити):

– Пірре, так мені чогось грушок забажалось; полізь на дерево та струси який десяток.

Пірр видряпався швиденько на дерево, почав трусити груші, а трусячи, приказував:

– Гей, пане, що ви там робите? А ви, пані, як вам не соромно отаке при мені витворяти? Хіба я осліп, чи що? Бач, каже, нездужає, а се вже зразу здорова стала, як похитатись захотіла! Як уже вам так приспічило теє-то як його, то йшли б собі до покоїв - у вас же їх багато! - та там би й жартували собі любенько, воно було б пристойніше, ніж ото при мені таке коїти!

Тоді жінка обернулась до чоловіка та й каже:

– Що той Пірр верзе? Чи він не з гарячки ото словами блудить?

– Яка там гарячка, пані, - одказує Пірр, - ви думаєте, я нічого не бачу?

Вельми здивувався тому Нікострат.

– Пірре, - озвався він і собі, - мабуть, то тобі вздрівається.

– Та де там уздрівається, - каже Пірр, - я ж не сплю, та й ви, пане, не спите, а так увихаєтесь, що якби ся груша так трусилась, то на ній жодної грушки не зосталося б.

Тоді жінка й каже:

– Що за чудасія? А може, йому й справді те ввижається, про що він ото говорить? Щоб я була здорова, то, їй-богу, вилізла б сама на дерево та подивилась на ту дивовижу.

А Пірр сидить на груші та все ті дурниці провадить. Тоді Нікострат йому й каже:

– Ну, злізай уже. Той ізліз.

– Розказуй, що ти там бачив, - господар йому.

– Та що ж, пане, - одвітує Пірр, - хоч ви й думаєте, що я божевільний чи сновида, а бачив я, що ви, шанувавши слухи ваші, на панію злізли; а як я вже додолу злазив, то дивлюсь - ви повставали і посідали рядком.

– Ти, мабуть, і справді з глузду з'їхав, - одказав йому Нікострат, - бо відколи ти поліз на дерево, ми з місця не вставали; як сиділи, так і сидимо.

– Ви собі своє кажіть, пане, - промовив Пірр, - а я добре бачив, що ви таки теє…

Нікострат дивувався чимраз дужче і сказав нарешті:

– Ану ж, подивлюся сам, чи не зачарована часом ся груша, що тому, хто на неї злізе, всякі дива увижаються?

Та й поліз на грушу, а Лідія тоді давай із Пірром навсправжки жартувати. Як побачив те Нікострат, то закричав ізразу:

– Ах ти, невірнице, що ти коїш? А ти, Пірре! Я ж так на тебе у всьому впевнявся!

Сеє сказавши, ну злізати з груші. А вони, як побачили, то сказали:

– Та ми ж сидимо на місці!

І справді, посідали, так як і перше. Зліз Нікострат, дивиться - сидять вони, як сиділи, проте не перестав їх лаяти.

– Пане, - каже тоді йому Пірр, - тепер я й сам добре бачу, що то все мені ввижалось, коли я на груші сидів, а ви казали, що то мені верзеться; не по чім же я се і взнав, як по тому, що вам отеє тепер уздрілося. А що я кажу правду, ви й самі легко можете зміркувати: ну, навіщо б ото вашій панії, чесній і розумній жінці, якби вона захотіла вас знеславити, - навіщо, кажу, їй робити се при ваших очах? Про себе я вже мовчу, бо радше дався б четвертувати, аніж про таке подумати, а не то що творити у вашій присутності. Отож, мабуть, ся груша таку ману на очі пускає, що зроду б я нікому не повірив, ніби ви не жирували отут із панею вочевидь-ки, якби не почув од вас, що і вам здалося, ніби я таке витворяв, а воно мені й не снилось, не то що!

А Лідія й собі встала і сказала з серцем:

– А нехай тобі все зле-лихе, коли ти вважаєш, що я така дурна, що стала б творити при твоїх очах такі капості, в яких ти мене винуватиш! Будь певен, що, якби мені того захотілось, то я не йшла б у садок, а зуміла б у домі знайти затишний куточок, так, що ти зроду про те не догадався б!

Нікостратові здалося, що й жінка, й слуга правду кажуть обоє, - чого їм, мовляв, робити отаке в нього перед очима, - і годі вже бурчати та докоряти; дивувався тільки, що воно за мара того облуджує, хто на дерево злазив. Але жінка не могла вгамуватись, що чоловік, бач, на неї таке подумав, і сказала:

– Не діжде ж ся груша більше нікого морочити, не введе вже ні мене в неславу, ані кого іншого, - не я буду! Збігай, Пірре, боржій по сокиру та зрубай се кляте дерево, оддяч і за мене, й за себе, хоч краще було б пустити ту сокиру на Ніко-стратову голову, бо він іздуру так засліпився, що повірив тій мані, яка його очам увижалась, а мав би й на хвильку такої думки не припускати!

Пірр сходив не гаючись по сокиру і зрубав ту грушу; як побачила Лідія, що дерево впало, вона сказала Нікостратові:

– Ну от, як упав сей ворог моєї честі, то й гнів мій минувся.

Сеє сказавши, ласкаво простила чоловікові, що дуже її перепрошував, тільки веліла йому ніколи більше не мати призри на ту, що любить його, мовляв, як свою душу. Так бідний обдурений чоловік повернувся з нею і з її коханцем до палацу, де вони згодом не раз веселились і втішались навзаєм, чого дай Боже і нам.

Зосталось уже розповідати одному тільки королю; побачивши, що дами заспокоїлись (вони бідкались, бач, що грушу безневинно зрубано), він почав такими словами:

– Очевидна то річ, панство моє, що всякий справедливий король мусить свято дотримуватись даних ним самим законів, а коли він їх ламає, то не за короля його слід уважати, а за раба неключимого, і от сталось так, що я, ваш король, мимохіть мушу стати порушником закону і стягти на себе огуду. І справді, як установляв я вчора закони для нашої сьогоднішньої бесіди, то казав, що не буду користатись із даного мені раніше привілею, а говоритиму сього разу про те, що й усі; але попередні оповідачі стільки цікавого на задану матерію порозказували, що, як я не напружував свою пам'ять, не міг видобути з неї нічого такого, що могло б із тими історіями зрівнятись. Змушений таким чином ухилитись од закону, що я сам же й положив, і свідомий своєї провини, я ознаймую вам усім, що готовий прийняти за те належну кару і повертаюсь усе-таки до свого привілею. Скажу вам, що Елізина оповідка про кума й куму та всім відома недоумкуватість сієнців нагадали мені одну історію, і я, любі мої пані, лишивши на боці ті коники, що викидають хитрі жінки своїм дурним чоловікам, розповім вам притчу про двох кумів; може, в ній буде чимало неймовірного, проте все-таки варто вам її послухати.

Так от, жило колись у Сієні двоє молодиків з простого люду: одного звали Тінгоччо Міні, а другого Меуччо ді Тура; мешкали вони коло Салайської брами, зналися, здається, тільки один з одним і більше ні з ким, і були, бачиться, вірними й щирими товаришами. Вони ходили, як і всі люди, до церкви, слухали проповіді і часто чули про вічне блаженство та вічні муки, що ждуть померші душі на тім світі залежно од того, як вони на землі справувались. Бажаючи довідатись про те докладніше і не знайшовши іншого способу, вони домовились між собою, що котрий із них умре раніше, той постарається по спромозі навістити живого і розказати йому, як ведеться на тім світі, і сю свою угоду скріпили присягою.

От домовились вони отак про те, живуть собі, товаришують, аж тут Тінгоччо покумався з одним чоловіком на ймення Амброджо Ансельміні із Кампо-Реджі, бо в його жінки монни Міти знайшовся якраз син. Тінгоччо заходив часом удвох із Меуччом до своєї куми, хорошої та вродливої молодиці, та й закохався в неї, не зважаючи на своє кумівство, і Меуччо теж у неї влюбився, бо вельми вона йому до натури припала, та й товариш похваляв її непомалу. І те своє закохання таїли вже вони один від одного, хоч і з різних причин. Тінгоччо не признавався Меуччові тим, що негоже якось ніби з кумою кохатись, соромно, як хтось про те дізнається, а Меуччо тим свої почуття приховував, що помітив товаришеву любов. Він так собі думав: «Як я йому признаюсь, то він ревнуватиме і такого своїй кумі про мене наговорить (він же, бач, коли хоче, може з нею розмовляти), що вона мене зненавидить і я не зможу ніяк запобігти в неї ласки».

Отак любили вони її удвох, як уже було сказано, і Тінгоччо, якому легше було освідчитись своїй коханій, доти займав її словом і ділом, доки добився од неї, чого прагнув. Меуччо зразу те помітив, та не показував виду, щоб товариш не мав на нього ніякої призри і не став йому на перешкоді, бо він сам усе-таки не втрачав іще надії підійти тій молодиці під ласку. А поки що, як бачите, Тінгоччо в своєму коханні був щасливший за свого товариша: він так щиро заходився обробляти пухкеньку кумину грядочку, що з тих трудів аж занедужав і, прохворівши кілька день, визівнув, як то кажуть, духа. На третій день після смерті (раніше, мабуть, ніяк не міг) з'явився він, як обіцяв, уночі до свого товариша, що твердо спав у своєму ліжку, й покликав його. Меуччо прокинувся і спитав:

– Хто ти єси?

А той йому й каже:

– Та се я, Тінгоччо. Прийшов до тебе, щоб розповісти, як ми домовлялись, про той світ.

Меуччо спершу ніби аж злякався, побачивши його, та швидко оговтався й сказав:

– Радий тебе бачити, братику!

А тоді спитав у гостя з того світу, чи вдалось йому уникнути згуби.

– Що згублено, - одказав Тінгоччо, - того вже не знайдеш; а як би я до тебе прийшов, якби був згублений?

– Та ні, я не про те, - каже йому Меуччо, - я питаю тебе, чи не потрапив ти між грішні душі в геєну огненну?

– Та в геєну не потрапив, - одказує Тінгоччо, - а муки тяжкі за гріхи мої доводиться все одно приймати.

Тоді Меуччо почав його розпитувати докладно, за які гріхи які муки там накидаються, і Тінгоччо розказав йому про все. Потім Меуччо спитав у товариша, чи не міг би він на сім світі зробити чогось для нього. Тінгоччо одповів, що може, - нехай служить по ньому служби, проказує молитви й подає милостиню, бо се вельми помагає тогосвітнім душам. Меуччо сказав, що зробить се з дорогою душею, а коли Тінгоччо збирався вже одходити, Меуччо згадав про куму і, підвівши голову, спитав:

– Ага, Тінгоччо, добре, що я згадав! Яка там тобі кара за куму, що ти з нею спав на сім світі?

– Брате, - одказав йому Тінгоччо, - як опинився я на тому світі, був там хтось такий, що всі мої гріхи, бачиться, напам'ять знав. Він велів мені йти в таке місце, де я серед тяжких мук мав оплакувати всі переступи мої. Там зустрів я багатьох товаришів, засуджених до таких самих мук, як і я; стоячи між ними, я згадував про той гріх, що творив колись із кумою, і чекав за нього ще страшнішої кари, ніж та, якої мені завдавали: горю в огні, а сам увесь аж трушуся. Один якийсь грішник, що був поруч зо мною, побачив те й питає: «Що ж такого ти зробив, чим ти більше согрішив проти нас усіх, що і в огні стоя тремтиш?» - «Гай-гай, мій друже, - кажу я йому, - тим я тремчу, що жду нової кари за претяжкий гріх, що сотворив я на землі». - «Який же то гріх?» - питає він. А я й кажу: «Такий гріх, що з кумою спав да так із нею жирував, що до смерті дожирувався». А він тоді почав із мене глузувати. «Тю, дурний! Не бійся, тут куми не йдуть у рахубу!» Як я тії слова почув, то зразу заспокоївся.

Розказує він йому все оте, а тут уже й світ от-от близько.

– Прощай, Меуччо, вже мені пора, - промовив Тінгоччо і здимів.

Як почув Меуччо, що куми на тім світі не йдуть у рахубу, то почав глузувати з себе, що який-то він був дурний, що не займав кум, хоч і не раз йому така нагода траплялась. Відтоді він порозумнішав і діяв уже сміливіше. Та й сам брат Рінальдо, якби був сеє знав, зміг би був підмовити свою куму без зайвих мудрацій.

Уже стиха повіяв легіт, бо сонце на спадень хилилось, коли король скінчив свою оповідку; тим що далі не було вже кому говорити, він ізняв вінець із своєї голови й поклав його на голову Лауретті з такими словами:

– Мадонно, я вінчаю вас лавром (се ім'я споріднене з вашим!) на королеву нашого товариства, тож віднині судіть і рядіть, яко володарка, всім, що може принести нам радість і втіху.

Сеє сказавши, він ізнову сів. Лауретта, покликавши каштеляна, наказала йому накрити столи в тій прегарній долині трохи раніше, ніж звичайно, щоб усі могли повернутись до палацу, не поспішаючи; потім дала йому загальні розпорядження на весь час свого королювання. Потім того обернулась до товариства з такими речами:

– Діоней зажадав учора, щоб ми оповідали сьогодні про хитрі штуки, якими жінки морочать своїх чоловіків, і щоб я не боялася слави помстивої злюки-кусюки, то загадала б на завтра говорити про всякі каверзи, що витворяють жінкам чоловіки. Але я того не хочу: нехай краще кожне з вас приготується оповідати про різні штуки, які щодня люди людям строять - жінки чоловікам, чоловіки жінкам, а хоч і чоловік чоловікові; я думаю, що про се можна буде розказати багато цікавих історій, не менше, ніж сьогодні.

По сій мові вона встала і розпустила товариство до самої вечері. Дами й кавалери також повставали: одні пішли бродити босоніж у прозорій воді, другі - гуляти по зеленому лугу між гінкими кучерявими деревами. Діоней і Ф'ямметта довго виспівували разом про Архіта й Палемона; отак, розважаючись хто чим хотя, вони прогуляли до вечері. В призначену годину всі посідали за стіл над самим озером і любо-мирно повечеряли, - та чом би й не так, коли навколо виспівувало птаство, з пагорків повівав лагідний вітерець, і жодної ніде не було докучливої мухи.

Коли прибрали з столів, вони ще трохи походили по тій урочій долині і на даний од королеви знак подались тихою ходою до свого тимчасового мешкання; бо сонце стояло вже на вечірньому прузі; жартуючи й розмовляючи про різні речі - і про ті, що сьогодні говорилось, і про інші, - вони дійшли до свого пишного палацу вже присмерком. Тут вони покріпились по сій недовгій мандрівці холодним вином та солодощами і одразу ж почали танцювати навколо чудового водограю під звуки Тіндарової козиці та іншої музики. Нарешті королева звеліла Філомені проспівати канцону, і вона завела:

Ся канцона дала всьому товариству на догад, що якесь нове, радісне кохання оволоділо Філомениним серцем; із слів пісні виходило, що вона свого любого вже не тільки очима спізнала, і всі вважали її щасливою, а дехто навіть заздрив їй непомалу. Та як пісня скінчилась, королева вгадала, що завтра буде п'ятниця, і звернулась до всіх ласкавим голосом:

– Ви знаєте, шляхетні дами й кавалери, що завтра в нас день, присвячений пам'яті хресних мук Господа нашого; як ви пригадуєте, ще за королювання Неїфіли ми одсвяткували його побожно, утримавшись од веселих оповідань, так само як і наступну суботу. Бажаючи йти за спасенним прикладом Неїфіли, я гадаю, що пристойно буде нам завтра й позавт-рьому не вдаватись у потішні бесіди, як ми те зробили й на тім тижні, а спогадати благочестиво, що в сії дні для рятунку душ наших сподіялося.

Усім сподобалась побожна мова нової королеви; коли вона розпустила їх, ішлося вже до півночі, і всі пішли на спочинок.