"Декамерон" - читать интересную книгу автора (Бокаччо Джованні)

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Зачинається перший день Декамерона, в котрому автор ясує, з якої нагоди зібралася наша бесіда, а потім, за приводом Пампінеї, говориться про що кому заманеться

Як іздумаю я собі, прекрасні дами, які ви всі зроду жалісливі, то бачу вже загодя, що сумним та невеселим здасться вам почин отсієї книги, таким-бо справді є поставлений на чолі її скорбний спомин про минулу чумну пошесть, печальний для кожного, хто був її самовидцем чи іншим яким ро-бом спізнав її. Та не хотів би я притьмом одстрашити вас од дальшого читання; не гадайте, що ждуть вас тут самі тільки зітхання та сльози. Сей жахливий початок буде вам ніби подорожнім гора крута да стрімчаста, а за тією горою та лежить гарна-прегарна долина, і тим вона любіша, чим тяжче було на гору п'ястися і з гори вниз зіходити. І як за веселощами смуток наступає, так за горем радощі у тропі йдуть. За сією короткою журбою (кажу короткою, бо одбудемо ми її небагатьма словами) настане скоро втіха і розкіш, що я попереду обіцяв; аби не сказано було, то ніхто б сього після такого початку й не сподівався. Воістину, коли б міг я достойно повести вас до назнаменованої мети іншою якою дорогою, а не такою крутою стежкою, то я так би був з дорогою душею і вчинив; отже ж, неможливо було без сієї згадки з'ясувати причину, з якої постали події, що про них ви читатимете; рад не рад, мушу про се писати.

Так от, минуло вже після благодатного втілення Сина Божого років тисяча триста й сорок вісім, коли в преславнім городі Флоренції, краснішім над усі міста італійські, прокинулася чумна моровиця; чи то вже була така дія планет небесних чи Господь за діла наші неправеднії напуст такий напустив на смертних, що почалася тая чума перед кількома роками у східних землях і, вигубивши там незчисленну силу живущих, посунула без угаву о краю в край, докотилася, на і лихо, й до Заходу. Не пособляли проти неї ні мудрість, ані обачність людська, хоч місто було очищене од усякого бруду і нарочито настановленими служебниками, недужим заборонялося входити в город, усім давалися поради, як шанувати здоров'я; не помагали й смиренні молитви, що не раз та й не два творили богобоящі люди, чи то з охрестами ходячи, чи іншим яким чином.

Напровесні року вищеписаного почала тая грізна пошесть проявлятися страшним і дивовижним способом. Не так воно діялось, як на Сході, де кровотеча з носа була певною ознакою неминучої смерті; у нас наприпочатку хвороби набігали в чоловіків, як рівно і в жінок, у паху або попід руками такі пухлини, убільшки часом з добре яблуко чи яйце, котрі більші, а котрі менші; простий люд називав їх ґулями. Невдовзі обкидало тими смертяними ґулями все тіло, а далі прикмети недуги одмінялися в чорні або синяві плями, що в багатьох виступали на руках і на стегнах, та й на інших частинах тіла, у кого буйні та рідкі, а в кого дрібні та густі. Як іспершу ґулі, так потім і плями, у кого вони виходили, були нестеменною ознакою близької смерті. Ніякі поради доктора не помагали од сього помору, ніякі ліки не ставали в пригоді: чи то вже така була натура хвороби, чи неуки-гоїтелі (а тоді, крім учених медиків, порозводилось було багато лікарів та лікарок, що зроду й не нюхали медицини), не мігши знати, в чім сила недуги, не вміли прибрати на неї способу. Рідко хто одужував, мало не всі помирали третього дня після появи вказаних прикмет, той раніше, той пізніше, здебільшого без гарячки чи ще чого такого.

А надто ще й тим убивалася тая чума в силу, що із слабих переходила на здорових, котрі з ними водилися, так, як огонь, буває, перекидається на щось сухе або ж масне, як недалечко лежить. Ба й гірше ще од того: пошесть переходила не лише на тих, що з недужими діло мали чи з ними розмовляли, а й до тих чіплялася, що тільки торкались до одежі чи ще якоїсь речі, хворим уживаної. Дивовижні то речі, що маю казати; якби не бачили того стільки людей і я сам на власні очі, то не наважився б я тому й повірити, не те що писати, хоч би й чув те од чоловіка, віри годного. Так от, така чіпка була та чума, що не тільки од людини до людини, було, пристає, а й таке часто лучалося, що річ, яка належала болящому або померлому од сієї хвороби, коли до неї дотикалась яка жива душа не людської породи, не лише заражала її пошестю, а і вбивала не в довгім часі. Допевнився я сього на власні очі, як допіру сказано, бачивши одного разу таку прояву: на вулицю викинуто лахміття убогого чоловіка, що вмер од тієї немочі, коли се надійшли дві безроги і давай своїм звичаєм мотлошити і шарпати теє рам'я перше рилом, а там і зубами; через якусь часинку покрутились-покрутились, мовби отрути заживши, та й витяглися на тому злиденному лахмітті.

Од таких ото оказій (а бувало немало ще й жахливіших) стали нападати всякі страхи та химороди на тих, що при життю лишалися, і мало не всі вони до одної жорстокої мети поривалися - обминали недужних, гидуючи ними та речами їхніми, тим-бо сподівалися зберегти власне здоров'я. Були такі, що вважали за найліпший спосіб проти лиха жити помірковано і стерегтися всякої надмірності; зберуться, було, невеличкою громадкою та й живуть окремо од інших, замкнувшися з вигодою в якомусь домі, де немає болящих, і заживаючи щонайвиборніших потрав та щонайдобріших вин, але з великою здержливістю, не вкидаючися в ласунство; нікого не допускають, було, щоб говорив їм про те, що діється в місті, про заразу і смерть, проводячи час за музикуванням та всілякими скромними розвагами.

Інші ж, супротилежної думки бувши, покладали собі, що пити вволю і ласувати всмак, волочитися з жартами та співами, задовольняти якомога всі свої схотінки, сміятися та шки-лювати з усього, що б не сталося, - ото і єсть найпевніші ліки од хвороби; як же казали вони, так по спромозі й чинили: тиняються, було, як день так ніч од шинку до шинку та й п'ють собі без міри й без ліку, а найбільше гуляли по людських домівках, як прочують, було, що є десь про них пожива. І легко ж їм було так робити, усі-бо, самі берега пустившися, і майно своє напризволяще полишали (однаково, мовляв, не животіти); тим-то більшина будинків стали спільними, і як до них уступав який заволока, то всім користався, буцім у себе в господі. Люди сі, по-скотячому поводячись, уникали по спромозі недужих. За таких злигоднів і такого лихоліття занепала й нінащо перевелася в нашому місті достойна повага законів Божих і людських, бо їх охоронці й виконавці, як і опрочі люди, то повмирали, то понедужали, то, не мавши досить служителів, не могли пильнувати своєї справи, - тим-то вільно було кожному що хотя творити.

Інші, знов, трималися середини між сими двома крайнощами: не здержували себе в їжі, як тії, та й не вдавалися в пиятику і розпусту, як сії, а заживали всього як до потреби своєї. Вони не замикаються, було, а ходять-гуляють надворі, держачи в руках хто квіти, хто зілля духмяне, хто інші які пахощі, та й нюхають собі зчаста, - освіжити б то мозок такими ароматами, бо повітря було все ніби занечищене од смороду трупів, болячок та ліків. Були й такі, що мали суворішу думку (а може, вона була й вірніша), кажучи, що проти пошесті немає луччого способу, як утеча од неї; думаючи ж так і ні про що, крім себе, не дбаючи, множество чоловіків і жінок покидали рідне місто, одбігали домів своїх і осель своїх, родичів своїх і скарбів своїх та й пускалися за город, у свої чи чужі маєтності, нібито гнів Божий, що побивав неправед-ників сією моровицею, не спостигне їх, де б вони не обернулися, а впаде на тих тільки, що полишилися в мурах міста; чи, може, думали, що ніхто в нім живим не зостанеться, що прийшла на нього остатня година.

Хоча з-поміж сих людей, що по-різному велися, не всі помирали, одначе не всі й виживали; противно, занедужувало їх багато усякої поведенції і в усяких місцях, і як вони самі, при здоров'ї бувши, іншим здоровим приклад подавали, так тепер конали, од усіх занехаяні. Шкода й казати, що один городянин сахався другого, сусіди сливе не дбали одне про одного, родичі або зовсім не родичалися, або бачились у рідку стежку, та й то оддалеки; лихо такого жаху нагнало в серця людські, що брат цурався брата, дядько небожа, сестра брата, а часто-густо й жінка чоловіка, ба й гірше ще од того, що й віри не йметься, - батьки та матері гидували за дітьми рідними ходити, ніби вони не їхні були. Через те чоловікам і жінкам, котрі захворювали (а було їх безліченна безліч), не лишалося іншої ради, як сподіватись на милосердя друзів, яких було не густо, або на корисливість слуг, що надились на велику аж надто платню, - та й тих уже ставало обмаль, і були то люди грубої вдачі, незвиклі до такої служби; вміли хіба що подати щось там слабому та смерті доглянути, і дослужувались вони часто своєї погуби. Од того, що сусіди, родичі й приятелі покидали недужних, а послугачів бракувало, повівся був звичай, досі не чуваний, що женщини хороші, вродливі і значного роду, захорувавши, не гребували послугами мужчини, чи то молодого, чи старого, оголюючи перед ним без сорома будь-яку частину тіла, так як би й перед жінкою, аби того вимагала хвороба; може, з сієї причини ті, що одужували, не були вже навпісля такі честиві, як перше. Опріч того, багато хто помирав просто випадком; щоб їм були помогли, вони були б повиживали. Од усього цього, і од недостатнього догляду за болящими, і од сили пошесті, таке велике множество люду помирало день у день і ніч у ніч, що сумно було й слухати, не те що дивитися. А серед тих городян, що при життю лишалися, повелись мимоволі такі звички, що передше їх і не чути було.

Колись було заведено (та й нині воно так ведеться), що родички й сусідки збиралися в домі небіжчика і плакали там разом із ближньою ріднею; окрім того, перед покійниковим житлом зіходився увесь рід, сусіди та багато інших мирян і духівництва, залежно од стану померлого, і товариші несли його тіло на своїх плечах, у жалобному поході з свічками і півчою, до церкви, що він її обрав іще за живоття свого. Як же чума почала вбиватися в силу, сі обряди були занедбані цілком або почасти, а натомість настали інші. Люди вже помирали без тужільниць, а часом то не було кому й душі доглянути, не то що. Рідко кому випадали на долю жалібне квиління та гіркі сльози рідних, їх місце заступили реготи, жарти і поспільні веселощі; сей звичай найкраще засвоїло, заради здоров'я свого, жіноцтво, зовсім майже забувши свою жалісливу вдачу. Мало було таких мерців, щоб за ними йшло до церкви більше, як десять чи дванадцять чоловіка, та й то не статечні, поважні городяни, а такі собі могильники-про-столюдці, що називалися погребарями і одбували сю службу за гроші; візьмуть, було, мари та й несуть хутенько не до тої церкви, що небіжчик собі загодя вибрав, а в яку ближче; лиш де-де, було, блимне свічка, а іноді то й без одної обходилось; попереду священик з трьома чи п'ятьма причетниками, що не завдавали собі клопоту з довгою урочистою од-правою, а з допомогою таких погребарів опускали мерця в яку попадя могилу, аби не зайнята.

Людям простого стану, та, либонь, і середнього, тим іще сутужніше приходилося: чи то надія, чи злидні веліли їм держатися своїх домівок і свого сусідства; день крізь день занедужували вони тисячами і, не мавши ні догляду, ні жодної помочі, майже наголо всі помирали. Багато їх конало вдень і вночі просто на шляху, немало доходило і по хатах, та сусіди дізнавалися про теє тільки по трупному смороду; і тих, і тих умирущих усюди було повно. Сусіди ж, із ляку перед заразою, та й із жалощів до вмерлих, одно знай робили: або самі, або з допомогою найманих носіїв виволікали з хат мертві тіла і складали їх перед дверми, де всякий мимохідень міг би їх бачити безліч, особливо вранці; потім того діставали мари чи ноші, а як не було, то клали й на дошки. Часто на одних ношах лежало по двоє й по троє, а траплялося безліч разів і таке, що на одних марах несли чоловіка й жінку, двох чи трьох братів, батька й сина тощо. Не раз лучалося, що за двома священиками, котрі йшли з хрестами перед покійником, притаковувались слідком за першими марами носії ще з двома чи трьома, і священики, думавши одного ховати, насправді хоронили шістьох чи вісьмох покійників, а то й більш. І не вшановувано їх ні сльозою, ні свічкою, ані проводом; до того вже дійшлося, що вмерлими людьми не більше журилися, аніж тепер здохлою козою. Се вочевидь доводить, що коли природний хід речей не навчає і мудрих терпеливо зносити дрібні і рідкі втрати, то велике лихо і простаків чинить розважними і байдужними. Задля великої лічби мертвяків, яких приношено щодня й щогодини до всіх церков, не ставало свяченої землі на поховання, особливо як хотілося по старому звичаю кожному опрічне місце наділити; тим-то на цвинтарях, де все було переповнене, копалися величенні ями, куди сотнями складали нанесені трупи, пакуючи їх шарами, як товар у корабельному трюмі, і притрушуючи потроху землею, покіль не натоптували могилу до самого верху.

Не розписуючися дрібніше про ті злигодні, що зазнало їх наше місто, скажу за одним заходом, що лиха година не минула й загороддя. Про замки нема чого говорити, бо що замок, то й малесеньке місто; а що вже по розкиданих хуторах, то бідні, нужденні селяни із сім'ями своїми, не мавши нізвідки рятунку - ні од лікарів, ні од услужників, удень і вночі мерли по хатах, на полі чи при дорозі, не по-людському, а по-товарячому. Од сього вони зледащіли, розопсіли, як і городяни, і не журилися аніже про своє хазяйство; що день Божий смерті виглядаючи, не про те вони думали, як би трудами своїми намножити добра з поля і з худоби, а ніби завзялися з усієї сили нищити своє надбання. Тим-то воли й осли, вівці й кози, свині й дробина, ба навіть найвірніші людям пси проганялися з двору та й блукали собі безбач по полю, а хліба ж на нивах незібрані, нежаті стояли. Бувало й так, що розумна худоба, понапасавшися за день досита, верталася на ніч додому пустопаш.

Що ж іще можна сказати, повертаючись од околиці знову до міста? Хіба тільки те, що з тяжкого господнього наслання, а може, ще і з людської жорстокості, од місяця березоля та й до місяця липця померло в мурах міста Флоренції - почасти од сили чумної моровиці, почасти од поганого догляду за слабими через перестрах здорових - більше, гадають, ніж сто тисяч душ, тоді як до сієї пошесті ніхто, мабуть, і не думав, щоб у городі було такого народу. Скільки великих палаців, скільки прекрасних будинків, скільки пишних осель, де було колись повно челядинців і панства, обернулося в пустку, що й послідущого пахолка не зосталося! Скільки знакомитих родів, скільки розкішних маєтків, скільки багатих скарбів лишилось без законного спадкоємця! Скільки бравих чоловіків, скільки вродливих жінок, скільки гарних молодиків, що їх би не хтось такий, а самі Гален, Гіппократ і Ескулап визнали були б за здоровісіньких, уранці снідали ще з своїми родичами, друзями й товаришами, а ввечері трапезували вже на тому світі з пращурами!

Мені й самому прикро так широко розводитися про се лихоліття, тим-то, проминаючи всякі зайві подробиці, розкажу ще тільки про один випадок, що стався в нашому обезлюдженому городі (про нього я дізнався пізніше од певної людини). Якось у вівторок рано у велебнім Новопречистенськім храмі, де майже не було народу, одстоявши утреню Божу, зійшлися докупи семеро молодих дам, зодягнених, як тоді й подобало, у жалобні шати; усі вони були зв'язані межи собою по дружбі, по сусідству або по роду; найстаршій було не більш як двадцять вісім год, наймолодшій минуло вісімнадцять; усі були одна в одну розумні й шляхетні, гарні з себе і обичайні, люб'язні й скромні. Назвав би я їх справдешніми іменами, та не дає мені сього вчинити одна поважна причина: не хочу я, щоб которійсь із них довелося колись соромитись тих оповідок, що вони розказували або слухали, бо тепер уже вужчі межі попускаються задоволенню, ніж у ту добу, коли з указаних причин вони були геть-то ширші не тільки для їхнього віку, а й для далеко старшого; не бажаю я знов, щоб завидники, завше охочі огудити людину хвальних звичаїв, дістали нагоду паплюжити добру славу чесних женщин сороміцькими речами. А для того, щоб можна було розібратися, не плутаючи, котора з них що казала, гадаю я дати їм наймення, які цілком або почасти визначають їхню вдачу. Тож назовімо першу, літами найстаршу, Пампінеєю, другу - Ф'ямметгою, третю - Філоменою, четверта хай буде Емілія, п'ята - Лауретга, шоста - Неїфіла, а останню наречемо, не без причини, Елізою. Усі вони, зібравшися в церкві в одному кутку не умисне, а випадком, посідали кружкома, позітхали трохи, а потім кинули отченаші та й давай говорити про всячину, а найбільше про загальне лихо. По якійсь хвилі, як інші позмовкали, зняла річ Пампінея:

– Дами мої любі, ви, певне, як і я, не раз чували, що нікому не вадить чесно користатися своїм правом. Природним же правом кожного нарожденного є підтримувати, охороняти і обороняти якомога своє життя. І так се всі визнають, що, трапляється часом, у безвинних людей життя одбирають, аби тільки своє зберегти. Якщо се допускають закони, що піклуються про добробут усіх смертних, то чи не годиться ж і поготів нам, та й абикому іншому, прибирати всякого можливого способу, щоб чесно зберегти своє життя, нікому не шкодячи? Як я отеє придивлюся пильно до наших сьогоднішніх учинків, та й до вчорашніх і позапозавчорашніх, та як згадаю, як і про що ми говорили, то бачу вже, і ви, мабуть, те помітили, що всі ми потерпаємо за себе. Але не се мене дивує; мене дивує вельми те, що ми, будучи по-жіночому чулими, не вживаємо ніяких заходів проти того, чого кожна з нас недарма боїться. Мені здається, що ми живемо тут лише для того, щоб дивитися, по волі чи по неволі, скільки мертвяків переносять щодня на гробовище, та слухати, чи тутешні ченці, од яких лишилися самі недогибки, правлять іще службу в належну годину, та своїм убранням виявляти кожному стрічному, яке велике лихо нас спіткало. А відсіль вийдемо, то побачимо, як скрізь по місту носять мерців і недужих, як негідники, засуджені громадським правом за їхні переступи на вигнання, буяють зухвало по вулицях, ніби глумлячись над законами, бо знають, що їх виконавці померли чи похворіли; як уся непотріб нашого города, ті, що називають себе погребарями, напившися нашої крові, мов на зло гасають повсюди кінно й пішо, безецними піснями дорікаючи нам за наше ж лихо. І тільки скрізь і мови, що такі й такі померли, а отакі доходять, і тільки скрізь і чути, що жалібні плачі, як є ще кому плакати. А прийшовши додому (не знаю, чи й вам так, як мені), я не знаходжу з великої сім'ї там ні душі живої, тільки свою служебку; мені робиться моторошно, волосся на голові дуба стає, і куди б я не обернулася, де б ступнем не ступила, скрізь мені маряться привиддя покійників, не такі, якими я їх зазнала, а з якимись чужими, страшними обличчями, що аж жах мною шибає. Ось чому і тут, і надворі, і дома - скрізь мені недобре, і ще мені здається чогось, ніби, крім нас, не лишилось тут більше таких, у кого кров шумує в жилах і кому є ще куди йти. Чувала я не раз про людей (коли ще які остались), котрі, не розбираючи, що гоже, а що негоже, знають тільки хіть свою тішити і роблять удень і вночі, самотою або гуртом те, що дає їм найбільше задоволення. І не тільки миряни, ба й монастирські схимники, взявши собі в голову, що і їм належиться все те, що й іншим, зламали обітницю послуху, почали вганяти за світовими розкошами і, сподіваючись так утекти од смерті, поробились ледащами й розпусниками. А коли так (а воно дійсне так), то що ми тут робимо? Чого сподіваємось? Про віщо думаємо? Чого ми лінивіші і байдужніші до нашого рятунку, ніж опрочі городяни? Чи ми ставимо себе в ціні нижче од інших? Чи, може, гадаємо, що життя у нас кріпшим ретязем до тіла прив'язане, аніж у людей, і нам не слід зважати на те, що може його порвати? Так ні ж бо, ми помиляємось, ми дуримо себе; які ж ми нерозумні, якщо ми так міркуємо! Як іздумаєш, скільки і яких молодих мужчин і женщин скосила ся нещадна чума, то річ стає цілком очевидною. Щоб же нам по нехоті чи по недбалості своїй та не вскочити в біду, якої при бажанні можна було б так чи сяк уникнути, думка в мене така (не знаю, чи ви на те пристанете), що треба нам, як єсть, відсіль тікати, як то й раніш люди робили і зараз роблять. Сахаймося паче смерті негідних прикладів, ходімо краще жити в загородні маєтності (а в нас їх вистачає), та й будемо собі там розважатись, утішатись і веселитись якомога, не переступаючи, одначе, ні в чім межі доброго розуму. Там чути, як птаство співає, видно, як зеленіють пагори й долини, як поле хвилюється житами, неначе те море; там сила-силенна розмаїтих дерев, там небо ніби одкрите - хоч і гнівається на нас, та не приховує своєї одвічної краси; любіше ж очам на все це дивитись, аніж на спустошені мури нашого міста. Опріч того, і повітря там свіжіше, і більше всякого припасу, що потрібно в такі часи для життя, і менше всякої напасті. Там, правда, теж помирають селяни, як тут городяни, та не так воно прикро, бо і хат, і людей там рідше. Ізнов же, як подумати, то ми нікого тут не покидаємо, скорше про себе можемо сказати, що ми покинуті, ближні-бо наші, або померши, або од смерті повтікавши, лишили нас напризволяще у такій притузі. Отож ніякої догани нам не буде, як ми вчинимо те, що я раджу; як же ні, то жде нас горе, журба, а може, й смерть. Так зробімо ж от що, коли хочете: позовімо своїх служебок, нехай ідуть за нами з усім, що потрібно, та й будемо бавити час сьогодні тут, а завтра там, розважаючись і втішаючись, як тільки можна під сю знегоду. Се, по-моєму, буде найкраще. І пробуватимемо там поти, поки не побачимо, який кінець пошле сій лиховщині небо (якщо смерть нас не спіткає раніше). Ще ж і те подумайте, що гідно зійти звідсіля подобає нам більше, аніж багатьом іншим жити тут негідно.

Інші дами, вислухавши Пампінею, не тільки охоче пристали на її раду, а й заходилися враз обмірковувати докладно межи собою, що, як і до чого, ніби їм осе тільки встати та й рушати притьмом у дорогу. Та Філомена, панянка вельми розважна, сказала:

– Слухайте, все те, про що говорила Пампінея, дуже добре, але не слід зриватися так знеобачки, як ви отеє збираєтесь. Не забувайте, що всі ми женщини, і навіть наймолодша з-проміж нас повинна знати, як то воно жінкам жити самим своїм умом, як їм поратися без чоловічого нагляду. Ми ж бо хисткі, примхливі, неймовірні, легкодухі й полохливі, тим-то боюся я, коли б наша компанія, не мавши іншого проводу, крім нас-таки самих, та не розпалася передчасно нам же на сором. Треба подбати про се заздалегідь, перше ніж щось розпочинати.

Обізветься тоді Еліза:

– То правда, що чоловік жінці голова; якщо не дасть він ладу, то рідко коли наші справи доходять до скутку. Але звідки ж нам узяти тих мужчин? Усі ж бо ми знаємо, що близькі наші здебільша померли, а де хто лишився живий, ті повіялися з своїми гуртками невідомо куди, тікаючи од того самого лиха, якого й ми бажаємо уникнути, а чужих просити не подоба. Тим-то, як хочемо врятуватися, треба все так улаштувати, щоб, шукаючи втіхи й супокою, не напитати на свою голову біди та сорому.

Отак розмовляли межи собою сі дами, коли се до церкви увійшло троє молодих кавалерів (наймолодшому з них, правда, було не менше як двадцять і п'ять год). Ні тяжке лихоліття, ні втрати друзір і родичів, ані острах за власне життя не погасили та й не остудили в них у грудях полум'я кохання. Одного звали Панфіл, другого Філострат, а третього Діоней; всі троє були гарні на вроду і добрі на звичай. Тепер вони бажали, як найбільшої втіхи під таку лиху годину, побачити своїх дам, і дами ті справді ненароком знайшлися в сьому гурті; деякі інші доводились родичками тим кавалерам. Не вспіли ж юнаки скинути очима на дам, як і ті їх помітили, і Пампінея озвалась посміхаючись:

– Мабуть, сама фортуна сприяє нашим задумам і послала нам сих молодих кавалерів, достойних і поштивих, щоб вони були нашими привідцями та услужниками, якщо ми їх приймемо на се діло.

Тоді Неїфіла, спаленівши вся од сорому (бо один із кавалерів був у неї закоханий), сказала:

– На бога, Пампінеє, подумай, що ти говориш! Я довідне знаю, що про всіх трьох нічогісінько лихого сказати не можна, тільки саме хороше, гадаю, що вони гідні і на багато більші справи, і вважаю, що їхнє товариство було б приємне і почесне не тільки нам, а й кращим та достойнішим за нас. Але ж добре відомо, що вони закохані в декого з нас, і я боюся, щоб не сталося, без їхньої і нашої вини, якої неслави чи поговору, як ми їх візьмемо з собою.

Тут упала в слово Філомена:

– Байдуже про те, аби я сама жила чесно і мала чисте сумління, хай плещуть, хто що хоче, а Бог і правда будуть мені покровом. Якщо вони мають замір із нами йти, то справді, мовляла Пампінея, доля щастить нам у сій дорозі.

Почувши інші панни сії речі, одразу заспокоїлись і згодилися покликати тих кавалерів, розповісти про свій замір і попрохати їх ласкаво товаришити їм у дорозі. Тоді Пампінея встала без дальших балачок і підійшла до юнаків, що стояли й дивилися на дам (а вона та була родичкою одному); веселенько привітавши їх і розказавши про свою справу, вона попросила їх од імені всього гурту, щоб вони не одмовили супроводити їх по-чесному та по-братерському. Ті подумали спочатку, що то все смішки, як же побачили, що Пампінея говорить навсправжки, то сказали, що залюбки на те пристають, і, не гаючи дармо часу, перед тим як розійтися, домовились, як їм виряджатися в дорогу. Загадавши налаштувати як слід усе, що потрібно, і пославши вістку в те місце, куди вони зібралися йти, назавтра рано, себто в середу, ледве благословилося на світ, наші дами із своїми служебками і троє кавалерів із трьома пахолками рушили в дорогу; чи пройшли од города дві милі, чи ні, уже й прибули до того місця, що першим обрали на пробування. Воно лежало на невеликому узвишші, далеченько звідусіль од шляху; усе там поросло деревами й кущами, зеленіло так, що любо глянути. На самому вершечку стояв палац із гарним просторим двором посередині, з одкритими ґанками, залами та покоями, і все то прехороше, одно в одно, стіни обвішані штучним малюванням; округи поляни, сади розкішні та криниці прохолодні; в льохах повнісінько коштовних вин - то вже про завзятих питців, а не про тверезих та скромних дам. Немала ж була втіха нашого товариства, як, прийшовши, побачили, що скрізь чисто поприбирано, в покоях постелено, заквітчані но квітками, які тільки можна було достати на ту пору, ще й потрушено очеретом.

Коли всі посідали з дороги, зняв річ Діоней (він був більше за всіх веселої вдачі, дотепний на вигадки й жарти):

– Ґречні дами, всі ми прийшли сюди з вашого призволу, а не з нашого наводу; я не знаю, що ви гадаєте робити з вашими думками; мої думки я лишив за брамою міста, як ішов отеє вкупі з вами; отож будьте готові веселитися, реготати й співати разом зі мною (звісно, наскільки воно личить вашій гідності), а ні, то одпустіте мене назад до моїх думок у наше стражденне місто.

Пампінея одказала йому втішно, ніби й вона так само прогнала свої думки:

– Добре сказано, Діонею, будемо жити весело, не чого ж тікали ми од смутку. Тільки ж де немає ладу, там не буде і тривку; а як я була починальницею тих розмов, що з них постала наша люба компанія, то й бажаю, щоб веселощі у нас тривали довго. От я й думаю, що треба нам мати якесь своє начальство, щоб невсипуще дбало про наше веселе життя, а ми б його всі шанували і слухались, як старшого. А щоб кожен міг зазнати і ваготи турбот, і втіхи од старшинування і щоб нікого не брали дурно завидки ні на те, ні на те, вважаю я, що найкраще нам усім по черзі мати на один день сей тягар і сю шанобу. Першого оберемо гуртом, а потім старший чи старша, як заходитиме вечір, буде призначати собі заміну - кого захоче. Отсей старший нехай і порядкує всім у часі свого панування і вказує по своїй уподобі, де нам жити і що робити.

Сі слова припали товариству до душі, і на перший день усі одностайно обрали за старшу Пампінею. Філомена, чувши не раз, яке почесне листя з лавра і скільки поваги додає воно тим, кого ним достойно увінчано, підбігла хутенько до лавровини, зірвала кілька віточок, звила прехороший вінок та й поклала на голову Пампінеї. З того часу, поки й держалося товариство, сей вінок був для будь-кого ознакою королівської влади чи старшинування.

Обрана за королеву Пампінея звеліла всім замовкнути і, покликавши також слуг трьох кавалерів та покоївок (їх було четверо), ознаймила серед повної тиші:

– Щоб мені першій показати вам приклад, яким побитом має жити і діяти, поки нам захочеться, наше товариство, з добре заведеним ладом і задоволенням та без будь-якого неподобства, я перш за все наставляю Пармена, Діонеєвого слугу, моїм дворецьким і доручаю йому дбати і піклуватися про челядь та про стіл. Сіріск, Панфілів служник, нехай буде нашим скарбівничим і витратчиком під орудою Пармена, Тіндар слугуватиме в покоях не тільки у Філострата, а й у тих двох кавалерів, коли його товариші не зможуть сього робити, пильнуючи своєї повинності. Моя служебка Мізія та Філоменина Лічіска поратимуться на куховарні, дбайливо готуючи ті страви, що загадає їм Пармен. Лауреттина Кімера та Ф'ямметтина Стратілія нехай дають лад у дамських кімнатах та чепурять у світлицях, де ми будемо збиратися. Всім же взагалі, хто стоїть о нашу ласку, повеліваємо й наказуємо, щоб куди хто не пішов, звідки б не прийшов, що б там не чув, не бачив - нехай не сміє приносити сюди ніяких новин, опріч веселих.

Давши такий короткий розпорядок, прийнятий усіма, вона встала і весело сказалаг

– Тут є садки, є полянки, є ще різні прегарні містини, гуляйте собі кожне до своєї любості, а як виб'є третя година, будьте всі тут на місці, щоб попоїсти ще захолодки.

Коли нова королева одпустила так веселу компанію, кавалери з панянками пішли помалу по саду, розмовляючи про втішні речі, в'ючи віночки з листя та любо співаючи. Прогулявши таким робом до години, що вказала королева, вони повернулися додому і постерегли, що Пармен щиро заходився коло своєї служби, бо, ввійшовши в евдлицю на долішньому поверсі, побачили столи, позастелювані білісінькими убрусами, а на столах чари неначе срібні, і все засипано дроко-вим цвітом. Помивши руки по велінню королеви, всі посідали на місця, де кому призначив Пармен. Принесено делікатно зготовлені страви, подано смаковиті вина, троє пахолків жваво й моторно слугували при столі. Усе було влаштовано гарно й доладне, всі розвеселилися і призволялися до їства, жартуючи мило та сміючися.

Коли прибрали зо столу, королева сказала принести інструменти, бо всі дами й кавалери вміли танцювати, а декотрі знаменито грали й співали; по її загаду Діоней взяв лютню, а Ф'ямметта віолу, та й заходилися прехороше грати до танцю. Королева ж, одіславши челядь обідати, стала в коло разом з іншими панянками та двома кавалерами і повела виступцем таночок, а натанцювавшися, почали співати пісень, гарних та веселих. Так бавились вони поти, поки не здалось королеві, що пора спочивати; тоді вона одпустила всіх, і кавалери пішли до своїх покоїв, окремо од дамських, де були добрі постелі й сила квітів, як і в світлиці, а панянки теж подалися в свої кімнати, розляглися та й полягали спати.

Як видзвонили ж дзиґарі дев'яту годину, королева встала сама й веліла побудити всіх дам і кавалерів, говорячи, що довго спати вдень вадко на здоров'я. Тоді всі пішли на галявину, вкриту високою зеленою травою, куди не догрівало сонце, тільки вітер тихесенько віяв. Королева загадала всім посідати кружка на зеленій траві і сказала:

– Ви бачите, що сонце ще височенько і спека стоїть велика, тільки й чути, як сюрчать цикади в оливині; іти зараз абикуди було б вельми нерозумно. Тут нам гарно в холодочку, є шахи і дамки, і всяк може гуляти в те чи в те, до чого кому серце лежить. Та якби ви послухалися моєї ради, то, поки жарко, лучче не грати, бо комусь із грачів, як заведено, буде прикро на душі, а другому і тим, що дивляться, од того веселіше не стане; краще нам оповідати: один говорить, решта слухають, і всі задоволені. Поки ви розкажете кожне свою оповідку, сонце вже зверне на вечірній пруг, жарота спаде, і ми підемо собі гуляти, куди скортить. Коли вам до вподоби те, що я сказала (а тут я готова чинити вашу волю), то так і зробимо, як же ні, то нехай усяке робить до вечора, що кому завгодно.

І дами й кавалери пристали на оповідання.

– Раз ви погодились, - сказала королева, - то нехай сьогодні вільно буде всякому розповідати про що заманеться.

І, обернувшись до Панфіла, що сидів од неї правобіч, попрохала його розпочати оповідання якоюсь своєю історійкою. Почувши наказ, Панфіл, якого всі налагодилися слухати, почав, не гаючись, так.

Годиться нам, любі мої дами, геть усе, що ми робимо, розпочинати чудовним і священним іменем того, хто сотворив усе суще. Отеє ж і я, як мені припало першому з-проміж нас оповідати, хочу розказати про дивні діла його, щоб, почувши про них, укріпилося непохитно наше уповання на нього, щоб хвалилося ім'я його по всі часи. Відома річ, що все на світі сьому минуще і вмируще, всіма сторонами повне горя, тривоги і муки, наражене на безконечні небезпеки, і ми, живучи в світі і приліпившися до нього, не могли б усього того пережити й витривати, якби Господь із особливої милості своєї не посилав нам на теє сили та обачності. Шкода й гадати, що ласка тая спливає на нас і пробуває в нас за якісь заслуги наші; ні, дається вона його власною благістю та ще молитвами тих, хто, як і ми, були смертними, та, чинивши у всьому за життя волю його, стали нині з ним прис-ноблаженними. До них же ми вдаємося, як до заступників, що з досвіду знають слаботи наші, і молимо їх про нужди наші, не насмілюючись, може, возносити благання наші до вишнього судії.

Ще ж і надто спізнаємо ми його милосердя, бо буває іноді так (смертному окові несила зглибити недовідомі помисли Господні), що, введені в оману, ми такого обираємо своїм заступником перед лицем його, якого він навіки засудив; тоді він, усевидящйй, зважаючи більше на щирість мо-лящого, ніж на невідання його та окаянство заступника, вислуховує молитви, так ніби той заступник і справді був преподобним. Усе це ясно буде з оповідки, що думаю вам подати; кажу «ясно» по людському розумінню, а не по божественній управі.

Повідають люди про Мушатта Францезі, що, як ізробився він із значного та багатого купця рицарем і мав на заклик папи Боніфація їхати до Тоскани разом із Карлом Безземельним, братом французького короля, то побачив, що справи його скрізь геть-то позаплутувані, як то частенько буває у купців, і, не мігши сам у короткім часі розплутати рахуби, вирішив доручити се діло кільком особам. Усе він уже владнав таким чином, одне тільки його непутило: де б йому знайти такого чоловіка, щоб повиправляв йому довги з деяких бур-гундців? А сумнівався він тому, що чув, нібито бургундці - люди перекірливі, непевні і хибкі на слово. І ніяк він собі не міг ізгадати такого затятого чоловіка, щоб заломив він напевне тих запеклих бургундців. Довго він отак гадав, аж насамкінець навинувся йому на думку такий собі сер Чеппа-релло з Прато, що часто, було, заходив до нього в Парижі. Він був маленький на зріст і вельми чепуркуватий, тож французи, не знаючи, що значить Чеппарелло, думали, що се од слова «чапель» (так по-їхньому називається вінок), а що він був собі, як я сказав, маленький, то всі його так і називали - сер Чаппеллетто; мало хто знав, що його справдешнє прізвище Чеппарелло.

А жив сей Чаппеллетто ось як: був він нотарем і, нотарю-ючи, уважав за великий собі сором, якби хоч один завірений ним документ (а видавав він їх небагацько) та виявився б не сфальшованим; і складав він ті акти, хто б у нього не попрохав, хоч би й даром, що інший і за великі гроші сього був би не зробив. А що вже свідчити не по правді, то се було йому за мед, чи просять, було, чи не просять; на той час у Франції велико вірили в присягу, і кривоприсяжництвом своїм вигравав він неправедно всі процеси, де од нього вимагали сказати по совісті щиру правду. Мав він велику втіху і з того, що намагався притьмом посіяти розбрат, чвари і ворожнечу межи друзями, родичами чи ще ким, і чим більше з того поставало лиха, тим йому було миліше. Як його присоглашали до душогубства чи іншого якого злочину, він радо приставав, ніколи не одмагався і залюбки, бувало, калічив або вбивав людей своїми руками. Блюзнив із Бога і святих на одчай душі за всяку абищицю, бо гнівливий був - не сказати. До церкви зроду не ходив і глумився стидкими словами над її святощами, як над марницею, зате вчащав до корчми і вештався по інших непристойних місцях. Жінок любив так, як собака кия, зате кохався в хлопчиках, як найпослідущий мерзотник. Красти і грабувати було йому так, як побожному чоловікові милостиню давати; жерун і п'янюга був із нього такий, що часом самому вадило; махляр, картяр і костирник неприторенний. Та що там довго балакати? Поганішої людини, либонь, зроду-віку на світі не було.

Становище й повага мессера Мушатта довго прикривали лихі нотареві вчинки, і не займали його ні приватні особи, ні судовики, хоч він усім їм добре надозолив. Згадавши мессер Мушатто сього Чаппеллетта (а його життя він добре знав), і подумав, що саме такого чоловіка й треба напустити на лихих бургундців. От позвав він його перед себе та й каже:

– Ти знаєш, сер Чаппеллетто, що я назавсіди виїжджаю звідси; між іншим, маю я ще деякі справи з тими плутягами-бургундцями і не знаю, хто б іще так, як ти, міг справити з них, що мені належиться. Тобі тим часом робити нема чого, і якщо ти візьмешся за сю справу, я прирікаю тобі, що матимеш ласку при дворі, а од мене дістанеш пристойну частку з виправлених грошей.

Сер Чаппеллетто був справді саме не при ділі і не дуже-то гараздував; побачивши ж, що їде той, хто довгий час був йому підпорою й затулою, негайно погодився, бо таки й мусив, і сказав, що береться з дорогою душею. Отак вони й поладнали.

Сер Чаппеллетто, діставши вірчого листа і королівську грамоту, зразу ж по від'їзді мессера Мушатта подався в Бургундію, де його ніхто не знав, і заходився робити своє ділоправити борги, але, проти свого звичаю, миром та лагодою, ніби приберігаючи злість на останок. Так орудуючи, мешкав він у двох братів флорентинців, які там лихварювали і шанували його з поваги до мессера Мушатта. Якось сер Чаппеллетто занедужав; брати негайно викликали лікарів і найняли людей, щоб за ним гляділи, все робили, щоб поставити його на ноги. Та ніщо не помагало, бо сердега був уже старенький та до того ж прожив вік без пуття; день у день йому гіршало, і лікарі казали, що хвороба його смертельна. Брати тяжко зажурилися; одного разу вони завели таку балачку перед вань-киром, де лежав хворий:

– Що нам із ним робити? - питався один брат у другого. - Лихо нам із ним, та й годі! Вигнати хворого з дому - нерозумно і сором великий од людей: всі знали, як ми його спочатку вітали, а потім наймали для нього лікарів і доглядачів, а тепер раптом побачать, що ми викидаємо його з хати смертенного, коли він уже не міг нам ніякої досади вчинити. З другого боку, се ж такий лайдак, що не схоче сповідатися і причащатися, а якщо помре неприкаяний, то ніяка церква не прийме його тіла - кинуть його у яму, як собаку. Як же він та буде сповідатися, то в нього на душі стільки страшенних гріхів, що буде те саме - не знайдеться такого ченця чи священика, щоб дав йому розгрішення, і знов-таки загребуть його, непрощенного, у яму. Коли се станеться, то тутешні люди, які й так весь час шпетять нас за лихварювання, вважаючи се ремесло за неправедне, та зазіхають на наше добро, побачивши се, устануть на нас із криком: «Сих лом-бардців собачої віри і церква не приймає: доки ж ми будемо їх терпіти!» Та як кинуться на наші доми, то, може, не тільки все майно пограбують, а ще й віку нам укоротять… Куди не кинь, погано нам буде, як він умре.

Сер Чаппеллетто лежав, як я вже сказав, близько од того місця, де розмовляли брати, і чув, що вони про нього говорили (у нього, як то часто трапляється з хворими, був загострений слух). Покликавши хазяїв до себе, він сказав:

– Я не хочу, щоб ви так тривожились за мене і боялися напитати через мене лиха. Я чув, що ви про мене балакали, і певен, що до того б воно й дійшло, якби все склалось так, як ви гадаєте. Але все буде по-інакшому. Я вже стільки раз на віку моєму зневажав Господа, що як погрішу іще яку годинку перед смертю, се ніяк не змінить справи. Отож веліть покликати до мене якогось путнього святого ченця, найкращого, якого тільки можна знайти, а в тім уже буде моя голова, щоб і ваші, і мої справи влаштувались якнайліпше; от побачите, що все буде гаразд.

Хоч і не покладали брати на се великої надії, проте пішли в один монастир і попросили якогось богочестивого і мудрого ченця, щоб висповідав ломбардця, який занедужав у їхній господі; їм дали старого монаха, мужа святого і праведного, добре очитаного в Святому письмі і велико шанованого од усіх городян; лихварі повели його додому.

Увійшовши чернець у кімнату, де лежав сер Чаппеллет-то, і сівши побіч хворого, почав потішати його лагідними словами, а потім поспитав його, чи давно він сповідався. Сер Чаппеллетто, хоч ізроду не був на сповіді, одказав:

– Панотченьку, у мене здавна така установа, що я сповідаюся щотижня, а як коли то й частіше; отеє, правда, занедужав, то вже восьмий день, як не був на сповіді - такого горя завдала мені хвороба.

Чернець промовив:

– Добре єси робив, сину мій, роби так і надалі; бачу вже, що мало мені доведеться питати й слухати, як ти так часто сповідаєшся.

– Не кажіть сього, всечесний отче, - одповів сер Чаппеллетто, - бо кожного разу, як я бував на сповіді, хоч би й як часто, хотілося мені спокутувати всі гріхи мої, які я тільки зазнав за собою од дня народження та й до самого дня сповіді; тим-то, панотченьку мій любий, прошу я вас - питайте мене про все докладно, так, буцім я ніколи не сповідався. Не дивіться, що я слабий; про мене, хай буде тілові гірше, аби тільки на догоду йому не погубити душі моєї, яку Спаситель одкупив своєю многоцінною кровію.

Сії речі вельми сподобались ченцеві і здалися йому ознакою правдивого благочестя; похваливши ревно сповідальника за цей звичай, він став його питати, чи не согрішив він коли, чинивши перелюбки з якоюсь жінкою. Сер Чаппеллетто одповів зітхнувши:

– Отче, соромно мені сказати вам про се правду, бо боюся погрішити гординею.

На те йому чернець:

– Кажи, не бійся, ніхто-бо ще ніколи не грішив, говорячи правду чи то на сповіді, чи деінде.

Тоді сер Чаппеллетто сказав:

– Тепер, коли ви запевнили мене, признаюся: я й досі такий дівич, яким вийшов із матернього лона.

– Благословить же тебе Господь! - рече тоді чернець. - Добре вчинив єси, та й велико приподобився єси Богові, бо, якби ти хотів, ти міг би блудувати з більшою свободою, ніж ми і тії всі, що оброком обреклися.

Потім спитав його, чи не прогнівив він Бога, череву своєму надто догоджаючи. На те сер Чаппеллетто одповів, тяжко зітхаючи, що грішив, і то частенько, бо хоч і держав він усі рокові пости, звичаєм богомільних людей, а окрім того, пісникував по три дні на тиждень на хлібі та воді, то пив же воду так ласо і хтиво, як п'яниця вино, особливо як стомиться, було, од молитов чи од ходіння на прощу; часто бажалося йому такої зілляної салати, яку збирають селянки, ідучи в поле; іноді їда смакувала йому більше, ніж то, на його думку, належалось постувальникові. На се чернець сказав:

– Сину мій, се гріхи природні і не вельми тяжкі, - не слід без потреби отягчати сумління. Хоч би яка свята була людина, з кожним може статися, що виголодженому здається смачною їжа, а втомленому вода.

– Ох, - сказав сер Чаппеллетто, - не втішайте мене, панотченьку, самі ж ви здорові знаєте, що, служачи Богові, все треба робити в душевній чистоті, без усякої скверни; хто чинить інакше, той грішить.

Ізрадівши, чернець і каже:

– Любо мені, що такі в тебе мислі; я дуже вподобав твою чисту й чесну совість. То скажи ж мені, може, ти грішив загребущістю, жадаючи собі більше, ніж треба, чи забираючи те, що тобі не належало?

На те сер Чаппеллетто одрік:

– Панотче, ви не дивіться, що я живу в домі сих лихварів; я з ними не накладаю, навпаки, для того сюди й приїхав, щоб усовістити їх, уговорити, одрадити од сього бого-противного ремесла, і, може б, воно мені повелося, якби Господь був не навідав мене. Щоб ви знали, батько лишив мені багатий спадок; як помер він, більшу половину добра роздав я Христа ради, а потім, щоб було з чого і самому жити і жебраків-нищунів запомагати, почав я потроху крамарювати і що, було, зароблю, то ділю прибуток піл-напіл: половину собі беру про свою потребу, а половину старцям Божим наділяю; тим-то Сотворитель небесний щедрив мені в ділах моїх.

– То добре, - сказав чернець, - а може, ти часто гнівився?

– Ой, часто, - зітхнув сер Чаппеллетто, - мушу вам признатись по щирості, дуже часто. Як же тут удержатися, коли бачиш день у день, як люди творять беззаконство, не слухають заповідей Божих, не бояться Страшного суду? Часом мені бувало так, що й жити не хочеться, волів би вмерти, ніж дивитися, як та молодь за суєтою вганяє, клянеться і клятву ламає, шинків не минає, в церкві не буває, Божими путями не ходить, а тільки про світове дбає.

– Сину мій, - рече йому чернець, - се праведний гнів, за се я не можу накинути на тебе покути. А може, гнів призвів тебе коли до душогубства, чи до зневаги над ким, чи ще якої кривди?

– Боронь боже, - сказав сер Чаппеллетто, - ви ж, панотченьку, ніби святий чоловік, а таке говорите! Та якби в мене була коли хоч отакусінька думка учинити те, про що ви отеє казали, то невже, по-вашому, Господь держав би мене досі на сьому світі? Так же роблять тільки лиходії та душогубці, а я, було, як побачу коли такого, то скажу, було: «Іди, нехай тебе Господь напутить!»

Тоді чернець промовив:

– А скажи мені, синку, Боже тебе благослови, чи не траплялося тобі свідчити проти кого криво, чи злорічити на кого, чи брати що чуже без господаревої волі?

– Так, панотче, - одповів сер Чаппеллетто, - лихомо-вив я на ближнього; був у мене такий сусіда, що даремнісінько, було, б'є повсякчас свою жінку, і я один раз сказав жінчиним родичам лихе на нього - так жалко мені стало тієї безталанночки, що він її, було, як нап'ється, то й голомшить напропаще.

Тоді чернець спитав:

– Ну добре, ти сказав мені, що купцював; чи не обдурював же ти людей, як то роблять торжники?

– Гай-гай, - сказав сер Чаппеллетто, - що було, то було, тільки я не знав, кого я обдурив. Хтось приніс був гроші за сукно, що я йому продав, а я їх поклав у скриньку, не перелічивши; коли се через місяць дивлюся, аж там на чотири шеляжки більше, ніж слід; мабуть, із рік беріг я ті монетки, щоб вернути, та так того чоловіка й не побачив, от і оддав ті гроші Христа ради.

– То дрібниця, - сказав чернець, - і добре, що ти з ними так ізробив.

І ще розпитував святий муж про різні речі, а той йому одповідав так само. Чернець хотів уже давати розгрішення, коли се сповідальник сказав:

– Панотче, за мною є ще один гріх, про який я вам не казав.

Чернець спитав, що ж то за гріх, і той сказав:

– Пригадую, що якось у суботу, вже по дев'ятій годині, я велів пахолкові своєму вимести в хаті і тим не пошанував, як слід, святої неділеньки.

– Ну, синку, - сказав чернець, - то гріх невеликий.

– Та як же невеликий? - сказав сер Чаппеллетто. - Неділю треба он як шанувати, бо в сей же день воскрес із мертвих Господь наш.

Тоді чернець спитав:

– Може, ти ще щось таке зробив?

– Так, панотче, - одказав сер Чаппеллетто, - одного дня я якось ненарошне плюнув у храмі Божому.

Усміхнувся тоді чернець та й каже:

– Сину мій, про се не журися; нащо вже ми, монахи, і то плюємо цілий день у церкві.

А сер Чаппеллетто йому:

– Се ви робите великі мерзощі, нічого-бо не треба так тримати в чистоті, як храм святий, де жертви Богові возно-сяться.

Одне слово, наговорив він йому багато всяких отаких речей, а насамкінець розохкався і розплакався - се він міг дуже добре вдати, коли хотів. Святий чернець спитався:

– Сину мій, що тобі? Сер Чаппеллетто одказав:

– Ой леле, панотче, зостався в мене ще один гріх, ніколи я з нього не каявся, бо стидаюся одкрити його; а що про нього згадаю, то й плачу, як ви отеє бачите, і все думаю, що не буде мені милосердя Божого за еюю провину.

Рече тоді святий отець:

– Що-бо се ти глаголеш, сину мій? Якби усі прогрішен-ня, що вчинили люди з нащаду світу і вчинять іще до Судного дня, та зобралися в одному чоловікові, і той чоловік так би каявся та крушився, як отеє ти, то Господь по своїй безконечній благості і милості, почувши сповідь його, простив би йому великодушно; тож не бійся, кажи.

Та сер Чаппеллетто промовив плачучи:

– Горе мені, отче, прогріх мій такий великий, що аж не віриться, щоб Бог мені простив; хіба вашими молитвами те вдіється.

А чернець йому:

– Кажи, не бійся, а я вже прирікаю молитися Богові за тебе.

Сер Чаппеллетто все плакав мовчки, а чернець його вговоряв. Довго нудив отак сер Чаппеллетто сповідника своїм плачем, а потім здихнув тяженько та й каже:

– Отче святий, як ви обіцяли молитися за мене Богові, то я вже вам скажу: коли я ще був маленьким хлоп'ям, то налаяв свою паніматку.

По сім слові він знову заридав.

– Сину мій, - сказав чернець, - то сей гріх видається тобі таким великим? Таж люди щодня блюзнять на Бога, і Господь прощає милосердно, як хто кається у своєму блюзнірстві, а то б він тобі не простив? Не плач, спокійся, істинно глаголю тобі, якби ти був навіть із тих, що розіп'яли його на хресті, то й тоді він простив би тобі за каяття твоє.

Сер Чаппеллетто одмовив:

– Ох, і не кажіть, отче! Матуся моя люба день і ніч носила мене під серцем дев'ять місяців, а на руках носила не сто раз, а більше; і я її вилаяв - яке ж то ледаче діло, який великий гріх! Як не молитимете ви за мене Бога, то не проститься він мені довіку!

Чернець побачив, що сповідальникові нічого вже більше казати; він розгрішив його й поблагословив, уважаючи його за святого чоловіка, - він-бо вірив, що сер Чаппеллетто казав йому саму правду. Та і хто б не пойняв віри, коли чоловік говорить такі речі на Божій дорозі? Наостанці чернець сказав йому:

– Сер Чаппеллетто, Бог дасть, ви скоро видужаєте, як же, буває, покличе Господь до себе вашу благословенну і добролюбиву душу, то чи не зводите ви, щоб тіло ваше поховали в нашому монастирі?

На те сер Чаппеллетто одповів:

– Так, панотче, я не бажав би собі іншого місця, ви ж бо обіщались молитися за мене; та й те сказать, я завше був особливо прихильний до вашого закону. Тим я прошу вас, як вернетесь до себе, то пришліть мені сюди правдиве тіло Христове, що ви святите щоранку на вівтарі, бо хоч я і недо-стойний, а бажаю все-таки з вашого дозволу причаститися і сподобитися остатнього святого мирування; жив я великим грішником, то нехай хоч помру по-християнськи.

Святий муж залюбки пристав на те, похвалив його за сей намір і обіщав йому прислати все, що треба. Так і зробили.

Брати-хазяї, побоюючись, що сер Чаппеллетто підманить їх, сховалися на підслухи за перегородкою ванькира, де лежав хворий, і виразно чули все, що сер Чаппеллетто говорив ченцеві; слухаючи, як він сповідався з провин своїх, вони мало не пирскали зо сміху і так говорили проміж себе:

– І що воно за чоловік - ні старощі, ні недуга, ні видима смерть, ні страх перед Божим судом, на якому він тужтуж має стати, - ніщо не змогло поконати його гріховності: як жив, так-таки хоче і вмерти.

Почувши, що його мали поховати в церкві, вони ні про І що вже не турбувались.

Незабаром сер Чаппеллетто причастився, а як йому прикро погіршало, то й одсоборувався, і того ж дня, в який він так добре висповідався, невдовзі після вечірні й помер. Тоді брати розпорядилися всім як слід, справили коштом небіжчика почесний похорон і послали в монастир сказати ченцям, щоб прийшли на ніч читати над ним молитви, а вранці забрали тіло. Почувши богочестивий сповідник, що сер Чаппеллетто переставився, порадився з настоятелем і, скликавши дзвоном усю братію, розповів їм, який то був праведний чоловік, судячи з його сповіді. Він переконав їх, що треба прийняти його тіло з належитою шаною і святобливістю, бо через нього, мовляв, явить Господь премногі чудеса. Настоятель і довірливе чернецтво погодились: увечері всі пішли туди, де лежав покійник, одправили над ним велебний парастас, а вранці в стихарях і мантіях, з молитовниками в руках і з охрестами пішли, співаючи псальми, за тілом і однесли його до церкви побожно й урочисто; за ними йшло багато миру, майже всі городяни, чоловіки й жінки. Коли поставили його в церкві, святий муж, котрий сповідав його, вийшов на ка-зальницю і почав проповідувати чудеса про його піснику-вання і неблазність, про його простоту, невинність і святість; розказав він межи іншими речами і про те, що сер Чаппеллетто, каючись і плачучи, визнав за свій найтяжчий гріх і як він насилу впевнив його, що Господь простить йому. Тут же чернець почав угрущати мирян, говорячи:

– А ви, окаяннії, зневажаєте Бога, і Матір його, і всі сили небесні за всяку соломинку, що потрапить вам під ноги.

І багато ще такого казав він про його праведність та непорочність і речами своїми, яким тамтешні краяни давали повну віру, так утовкмачив їм у голову побожні помисли, що, як скінчилася одправа, всі натовпом посунули цілувати ноги й руки покійникові і розідрали на канцур'я одежу на ньому; той уважав себе за щасливого, кому дісталась хоч ниточка. Довелося лишити його так через цілий день, щоб усі могли зріти його і припасти до нього. Як же споночіло, його з почестю поховано в каплиці, у мармуровій гробниці, а вже другого дня став потроху приходити народ - ліпити і свічки і поклонятися мощам, давати обітниці і вішати воскові фігурки, як хто обрікався. Така пішла слава про його преподобництво, що почали всі на прощу до нього ходити, і при лихій годині вдавались люди не до іншого якого святого, а до нього. Прозвали його, і досі так зовуть, святий Чаппеллетто і кажуть, що заради нього явив Господь премногі чудеса і повсякдень являє, як хто припадає до нього з благоговінням.

Отак жив і помер сер Чаппеллетто з Прато, отак, як ви чули, він присвятився. Не кажу, що не міг він сподобитися блаженства перед лицем Господнім, бо хоч життя його було ледаче і гріховне, та він спромігся наскінчу на таке каяття, що, може, Бог змилосердувався над ним і прийняв його в царствіє своє. Але се закрито од нас, а як судити з того, що явно, то, як на мене, бути йому не в раю, а в пазурах дия-волових, у пагубі вічній. Якщо се так, то велика в тому являється милость од Господа, що не на заблуди наші, а на чистоту віри зважає, і хоч ми вдаємося до його милосердя через ворога його, думаючи, що то друг, він так прихиляється до молитов наших, як ніби то був праведний заступник. Щоб же благість його сохранила нас у сьому веселому товаристві живими і здоровими під таку лиху годину, восхвалімо того, в чиє ім'я ми зібралися, вознесімо йому шану і здаймося на нього в нуждах наших, уповаючи, що він вислухає нас.

Так скінчив Панфіл.

Панфілова оповідка місцями смішила дам і загалом сподобалась; коли її вислухали уважно до кінця, королева веліла розказати щось своє Неїфілі, що сиділа обіч першого оповідача, - розвага мала йти встановленою чергою. Неїфіла, що й на вроду була хороша, і виховання мала несогірше, радо погодилась на теє і почала так:

– Панфіл у своїм оповіданні показав нам, що благість Господня не зважає на заблуди наші, коли вони постають од незримої нам причини; а я своєю історійкою хочу доказати, Що сяя ж благість, многотерпеливо зносячи хиби тих, котрі словами й ділами своїми мали б свідчити про неї істинно, а чинять навпаки, виявляє нам навіч свою непохибність, щоб ми ще певніше ходили путями віри.

Оповідано мені, любі дами, що був собі колись у Парижі великий купець на ймення Джаннотто ді Чівіньї, чоловік хороший, чесний і правдивий; провадив він добру комерцію сукнами і щиро приятелював з євреєм Аврамом, таким же самим багатим купцем і хорошим чоловіком. Бачивши Джаннотто його чесність і правдивість, вельми журився тим, що душа сього доброго, мудрого й гідного чоловіка погубиться через хибну віру. От він і почав його умовляти по-дружньому, щоб він одкинувся од кривої єврейської віри і навернувся на праву християнську, бо вона, бувши святою та істинною, дедалі множиться і процвітає, як він те бачить, тоді як його віра маліє і обертається внівець на його ж очах. Єврей одповідав на те, що не знає жодної святої й істинної віри, опріч юдейської, що він у ній вродився, у ній житиме і помре і ніяка сила не одверне його од неї. Та Джаннотто в тому не перестав, і через кілька днів він знову зняв про те річ, доводячи по-простому, по-купецькому, чим наша релігія краща за єврейську. І хоч Аврам дуже добре знався на юдейському законі, проте докази Джаннотта почали вже йому подобатися - чи то з великої приязні до нього, чи то од слів, що Дух святий вложив до уст душеубогому; та він таки вперто стояв при своїй вірі, все не давався навернути. Затявся Аврам, та Джаннотто не одставав од нього, все вговоряв і таки переміг його своєю настирливістю.

– Добре, Джаннотто, - мовить єврей, - ти жадаєш, щоб я вихрестився, нехай буде по-твоєму; тільки хочу я перед тим з'їздити до Рима, побачити того, що ти звеш намісником Бога на землі, подивитися на його звичаї та обичаї, а також на його братів кардиналів; коли вони ділами своїми упевнять мене в тому, що ваша віра краща од моєї, як ти намагався довести мені словами, то я вчиню так, як сказав; коли ж ні, то лишуся при своєму юдействі.

Почувши сеє, Джаннотто тяжко зажурився та й міркує собі подумки: «Шкода моєї праці! А я ж так уже старався, що краще й не можна, і гадав, що навернув його… Се ж як поїде він до римського двору та подивиться на ледаче і нечестиве життя церковників, то не те що не вихреститься, а якби був уже християнином, то, певне, перейшов би знову на єврейство». А тоді обізвався до Аврама:

– Слухай, друже! І навіщо тобі їхати до того Рима? То ж не близький світ і не мала втрата. Та й небезпека ж яка велика для такого багатого чоловіка, як ти, чи морем братися, чи суходолом… Невже ж таки тут нема кому тебе охрестити. А як у тебе, може, є які сумніви щодо віри, яку я тобі ясував, то де ж, як не тут, знайдеш ти вченіших і розумніших мужів, які розтлумачать тобі геть усе, що ти спитаєш чи забажаєш знати? Як на мене, то тобі таки зовсім не треба їхати. Уяви собі, що там прелати такі самі, яких ти й тут можеш бачити, ба ще кращі, бо ближче їм до верховного душпастиря. Послухай, що я тобі пораджу: потрудишся колись іншим разом, поїцеш на прощу, тоді, може, і я з тобою буду за компанію. На се єврей одповів:

– Вірю, Джаннотто, що так воно і єсть, як ти кажеш; отже ж, як собі знаєш, а я таки їду - і край, інакше й не думай, щоб я зробив те, про що ти мене так просив.

Бачивши Джаннотто, що Аврам твердо наважився, сказав йому:

– Ну, щасти тобі в дорозі!

А собі подумав, що як подивиться єврей на римський двір, то довіку не стане християнином; ну, та на се вже не було ради.

Єврей сів верхи на коня та й подався чимдуж до Рима. Тамтешнє єврейство прийняло його з пошаною, і він жив там, не кажучи нікому, для чого приїхав, та придивлявся потаймиру до життя-буття папи, кардиналів та інших прелатів і всіх двораків. І з того, що він сам помітив, як чоловік тямущий, і з того, що перечув через людей, переконався він, що всі вони, од найвищого до найнижчого, грішать напро-паще блудуванням, і то не тільки природним, а ще й содом-лянським, сорому не знаючи і совісті не питаючись, тож куртизанки й хлопчики мали там неабияку силу, коли треба було кому якої ласки доступитися. До того ж побачив він ясно, що всі вони наголо обжери та опияки і живуть по-скотячому, тільки про те дбаючи, як би хіть свою потішити та череву догодити. І ще постеріг він, що всі вони загреби та грошоло-ви, продають і купують кров людську, навіть християнську, і всякі святощі-таїнства церковні й хліби духовні, і більше тут таким товаром торгують і менджують, ніж у Парижі сукном чи ще там чим. Одкриту симонію називали вони заступництвом, а обжирання - покріпленням, нібито Богові невідомі значення слів, а паче того лихі душевні наміри і його можна одурити, як і людей, самими назвами. Такі речі і ще багато інших, про які не гоже й говорити, вельми не сподобалися євреєві, чоловікові поміркованому й статечному; він вирішив, Що годі вже дивитися, і вернув до Парижа.

Як почув Джаннотто, що він приїхав, пішов одразу до нього, хоч і в голові собі не покладав, щоб він вихрестився; Друзі раді були побачитися знову. Через скільки там день, як Аврам одпочив, Джаннотто спитав його, якої він думки про найсвятішого отця, його кардиналів та інших прибічників. Єврей, не довго думавши, одказав:

– Лихої я думки про них, пошли їм Боже всякого лиха! Кажу тобі так, бо, скільки я бачив, нема там у жодного духовного ні святості, ні побожності, ні благодійності, ні доброго прикладу, нічого такого; зате перелюбство, розкошування, захланність та подібні до них і гірші пороки (як може щось бути гірше) в такій там милості у всіх, що римський двір здався мені не Божим виталищем, а скорше диявольським вертепом. І так я собі думаю, що ваш душпастир, а за ним і вся решта, так уже ревно, так пильно, так старанно намагаються внівець обернути і зо світу згладити християнську релігію, а вони ж повинні бути її підвалиною і опорою. Бачивши ж, що не виходить по-їхньому, що віра ваша раз у раз шириться і сяє все ясніше, розумно мені стає, що Дух святий - основа і оплот її, що правдивіша вона і святіша понад усі інші віри. Колись я вперто не піддавався на твої вмовляння, а тепер, кажу тобі щиро, ніяка сила не вдержить мене од переходу в християнство. Тож ходімо до церкви, охрести мене там, як велить обряд вашої святої віри.

Джаннотто, який зовсім не того сподівався, почувши сії слова, - зрадів несказанно. Він пішов із ним до собору Паризької богоматері і попросив тамтешніх кліриків охрестити Аврама, а ті, не гаючись, уволили їхню волю. Джаннотто був йому за хрещеного батька і назвав його Джованні. Згодом він доручив ученим мужам наставити його повністю в нашій вірі, яку він швидко засвоїв і віку свого довікував людиною доброю, достойною і праведною.

Всі вподобали Неїфілину оповідку, і, як вона замовкла, по загаду королеви почала розказувати Філомена:

– Історія, яку оповіла отеє Неїфіла, нагадала мені про небезпечний випадок, що притрапився колись одному євреєві; а що тут уже добре було говорено про Бога та про істинність віри нашої, то ніхто нас не осудить, як ми опустимось тепера до людських подій і вчинків; коли вислухаєте, що вам розповім, то, може, будете обережніші в одповідях на питання, які вам задаватимуться. Тож знайте, любії другині, що як недомисел не раз доводить людей щасливих до тяжкої біди, так і розум рятує мудрого з великих небезпечностей і провадить його певно до тихої пристані. Що дурість од добра веде до лиха, се вірно, і багато є тому прикладів, про які ми не будемо тут зараз говорити, бо проявляються вони повсякдень тисячами. А що мудрість дає пільгу в притузі, се я вам покажу, як обіщалась, коротенькою історійкою.

Саладін, що доблестю своєю не тільки став із незначного чоловіка султаном вавилонським, а й звитяжив не раз королів сарацинських та християнських, витратив увесь свій скарб на війни та на пишноту свою безмірну; от припало якось так, що запотребилась йому притьмом чимала сума грошей і не знав він, де б її так скоро засягти; аж тут став йому на пам'яті багатий єврей на ймення Мельхіседек, що лихварював у Олександрії; той міг би виручити його, аби захотів, але то такий був скупій, що самохіть нічого не дав би, а силоміць видирати не випадало; от і став султан з неволі мізкувати, яким би побитом зарятуватися в єврея, та й надумав, як насильство своє правом заличкувати. Покликав він його перед себе, привітав ласкаво, посадовив та й каже:

– Чоловіче добрий, чув я од людей, що ти тяжко мудрий і знаєшся гаразд на божественних справах; то чи не скажеш ти мені, котора з трьох вір, на твою думку, істинна: юдейська, агарянська чи християнська.

Єврей і справді був мудрий і одразу зміркував, що Саладін хоче впіймати його на слові, щоб причепитися до нього, і побачив, що хоч яку віру поставить він вище над інші, султан все одно свого докаже. Треба було знайти таку одповідь, щоб не вклепатися; Мельхіседек пішов до голови по розум і швидко надумався.

– Володарю, - мовив він, - мудре питання завдав єси мені, а щоб сказати, що я про нього думаю, мушу оповісти тобі невеличку притчу, а ти послухай. Коли не помиляюсь (а мені часто про се розказувано), жив у давнину один значний і багатий чоловік, а в того чоловіка в скарбівні серед інших дорогих речей та був собі прегарний коштовний перстень. Бажаючи вшанувати той перстень за його оздобність і коштовність і лишити його на вічні віки в потомності своїй, поклав він, щоб той син, у котрого знайдеться даний од нього перстень, вважався за його спадкоємця, а інші щоб мали його за старшого, шанували й почитували. Той, кому припав перстень, розпорядився тим самим робом, що і його попередник.

За короткий час той перстень перейшов із рук до рук багатьом спадкоємцям і потрапив нарешті до чоловіка, в якого було троє хороших і путящих синів; усі вони добре слухалися батька, і він любив їх рівно усіх трьох. Молодики знали звичай, заведений з перснем, і, хочучи кожний для себе більшої честі, просив якомога старого батька, щоб од-писав персня на нього. Статечний чоловік любив усіх трьох однаково і сам не знав, котрому одказати персня, бо пообі-щався всім трьом; от, щоб усіх задовольнити, він велів нишком одному золотареві зробити ще два такі самісінькі персні і сам уже не міг одрізнити, котрий із них справжній. Перед смертю він потаємці дав кожному синові по персню. Як помер же батько, то всі троє синів стали допоминатися спадщини і почестей, а як один заперечував право другого, то кожний пред'явив персня на доказ своєї правоти. Що всі персні були однаковісінькі й незмога було розрізнити, кото-рий справжній, то досі так і не вирішено питання, хто ж із них законний батьків спадкоємець. Так само скажу я, володарю, про три закони, які Бог Отець дав трьом народам і про які ти мене питаєш: кожний народ гадає, що він володіє насліддям і правдивим законом і чинить по заповідях його, а которий ним справді володіє - се таке саме питання, як і з трьома перснями.

Саладін побачив, що євреєві добре вдалося уникнути того сильця, яке він перед ним розставив, і вирішив прямо одкрити йому свою нужду, чи не схоче він його запомогти. Так він і зробив, признавшися йому, що він замишляв проти нього, якби він не одповів так розумно. Єврей залюбки зарятував його чим треба. А Саладін потім повернув усе сповна, ще й наддав йому великих дарів, був із ним завжди у приязні і поставив його коло себе на високу й почесну службу.

Уже замовкла Філомена, кінчивши свою історію, коли Діоней, що сидів біля неї, не ждучи королевиного наказу (бо знав, що підійшла його черга), почав оповідати таким чином:

– Ґречні дами, якщо я вірно зрозумів ваш спільний намір» то ми зібралися тут для того, щоб розважати одне одного оповіданнями; тим я гадаю (та й сама королева так допіру сказала), що всякому, хто не ламає сього правила, вільно розповідати таку повістку, яка, на його думку, найбільшу може принести втіху. Ми чули, як Аврам спас душу свою, послухавши доброї ради Джаннотта ді Чівіньї, як Мельхіседек дотепністю своєю уберіг багатства свої од підступів Саладіна; я ж, не сподіваючись од вас огуди, хочу розказати вам коротенько про те, як чернець хитрощами утік тяжкого покарання.

Не з-так далеко од наших країв, у Луніджані, був колись монастир, багатший, ніж тепер, на благочестя та й на чернецтво. У тім монастирі був один молодий ченчик, такий здоровий та міцносилий, що ніякі пости і всеношні молитви його не брали. Якось під обіди, коли вся братія спала, ходив він самотою коло своєї церковки, що стояла собі в застумі, та й здибав дуже гарну дівку, либонь, дочку якого селянина, що ходила по полю, шукаючи якогось зілля. Скоро побачив її, так і почала в ньому хіть ярувати. Підійшов він до неї, словом зайняв, галу-балу, та й підмовив її і повів до себе в келійку, так, щоб ніхто не бачив. З великого похотіння забув він про осторогу і так із нею розжирувався, що абат, який тоді саме встав од сну і проходив тихо проз келію, почув той гармидер, що вони вдвох зчинили. Щоб краще розчути голоси, він бережно підійшов до дверей келії і став наслухати; тоді він виразно розпізнав, що там була жінка, і хотів уже постукатися, щоб йому одчинено, та роздумався, пішов до себе в кімнату й почав чекати, поки вийде чернець. А той, дарма що завзято з дівчиною своєю милувався та любувався, все-таки мався на бачності і, почувши якесь човганя в дор-міторії, припав оком до маленької щілочки і добре побачив, що абат стоїть на підслухах і може здогадатися, що в нього у келії хтось єсть. Знаючи, що не минути йому за се тяжкої кари, чернець сильне засмутився, та не об'явився перед дівчиною своєю досадою, а почав крутити мізком веремію, чи не знайде собі якого рятунку, та й вимудрував таку незвичайну каверзу, що обернула діло, куди йому треба. От він уже ніби набувся з тою дівчиною та й каже їй:

– Піду подивлюся, як тобі вийти відціля, щоб ніхто не бачив, а ти сиди тут нищечком, покіль я вернусь. Вийшов з келії, замкнув двері на ключ і попростував до абатового покою; оддав йому ключа, як то всі ченці роблять, коли кудись ідуть, та й каже, ніби не він:

– Отче настоятелю, сьогодні рано не вспіли перевезти всіх дров, що нарубали; піду я з вашого дозвоління до лісу та поклопочуся, щоб перевезли.

Абатові се було на руку, він радо взяв ключа і одпустив ченця, бажаючи докладно довідатися про його провину і думаючи, що той не має на нього ніякої призри. Коли чернець пішов, абат почав гадати, як йому краще вчинити: чи одімк-нути келію при всьому чернецтві і вивести провинника на чисту воду, щоб ніхто не ремствував, як він його вкарає, чи, може, розпитатися спочатку в дівчини, як було діло. Подумавши, що се могла бути така особа або дочка такого чоловіка, що не годилося б ганьбувати її привселюдно, він вирішив спершу подивитися, що то за одна, а тоді вже діяти так чи сяк. От побрався він тихенько до келії, одімкнув її, а як увійшов, то знову замкнув двері. Уздрівши дівчина абата, збентежилась вельми (сором же який!) і вдарилася в сльози, а той, скинувши на неї очима, побачив, яка вона молода та гарна, і посіла його, старого, та сама спокуса, що й молодого ченчика. І став він міркувати: «А чом би й собі отеє не поласувати, як скором трапляється? То тільки горе та біду маєш, коли хочеш. Дівка з неї хороша, про те, що вона тут, ні душа жива не відає; якби вона вволила мою волю, то чом би й не теє? Хто про се дізнається? Ніхто ніколи. Гріх у міх, а спасіння в торбу. Такої нагоди, може, довіку більше не лучить-ся; ото в мене великі мудрощі - тим добром живитися, що Господь людям посилає».

Так подумавши, покинув він той намір, із яким сюди прийшов, приступив до дівчини і почав її стиха потішати, щоб не плакала; слово по слову, та й одкрив їй, чого він од неї хоче. Дівчина була не з заліза й не з каменю, то й легко далась абатові на підмову; взяв він її цілувати да обнімати, а тоді потяг на ченцеве ліжко і з огляду, може, на свій поважний сан або щоб не увередити часом її, молоду та крихкотілу, своєю ваготою, не на неї поліз, а її на себе положив та й довгенько жирував собі з нею.

А чернець той і не думав іти до лісу, а сховався в дормі-торії: побачивши, що абат пішов до келії сам-один, він заспокоївся, гадаючи, що штука йому вдалася, як же абат замкнувся, то й поготів. Викравшися з своєї криївки, чернець підійшов потиху до шкалубини, крізь яку чув і бачив усе, що говорив і робив там абат. Навтішавшися абат досхочу з дівчиною, замкнув її в келії, а сам пішов до своєї кімнати. Почувши трохи перегодя ченцеві кроки, подумав він, що той вернувся з лісу, і вирішив нагримати на нього добре та й ув'язнити, щоб самому живитися принадною здобиччю. От покликав він його перед себе, вибештував суворо-пресуворо та й велів укинути в глибку. Чернець же, не довго думавши, сказав йому:

– Отче настоятелю, я однедавна служу в законі святого Бенедикта, то й не вивчив іще як слід усієї поведенції, а ви досі не наставляли мене, що монахи мусять підлягати не тільки постам і чуванням, а й жінкам. Тепер, коли видали мені сю науку, обіщаюся вам, як простите мою провину, що більше так не грішитиму, а завсігди чинитиму отак, як ви показали.

Тямущий абат одразу догадався, що спритний ченчик підгледів усе, що він робив. Совісно йому стало за свою провину, і він постилався накласти на ченця кару, якої сам разом із ним заслужив. Простив він йому, зарік мовчати про те, що бачив, і з ним удвох обережненько вивів дівчину, і, мабуть, не без того, що вони не раз іще приводили її до себе знову.

У панночок спершу аж вуха в'янули од Діонеєвої оповіді, а личка паленіли сором'язливим рум'янцем, та потроху вони оговтались і слухали вже, ледве здержуючись од реготу, все, знай, перезиркувались між собою та хихотіли. Як скінчив же він, закинули слухачки пару словечок на догад, що не ялося при дамах такого оповідати. Тоді королева обернулась до Ф'ямметти, що сиділа опліч неї на траві, і веліла їй заступити чергу. Тая почала весело да любо:

– Мені припало до смаку, що своїми історіями показуємо ми силу дотепної та шпаркої одповіді, се одне; а друге, що, як розважний мужчина завше пориває очі на женщину, значнішу за нього родом, так обачна женщина стережеться полюбити мужчину, вищого за неї станом; от із сих двох причин і надумала я, красні мої дами, розказати вам у своїй оповідці, якими вчинками й словами одна шляхетна пані і сама зуміла вберегтися од негожого, і другого одвернула.

Маркіз Монферратський, муж доблесний і храмовий хорунжий, пустився за море з хрестовим походом. Якось при Дворі короля Філіппа Кривоокого, що теж риштувався із Франції до сього походу, завелася мова про маркізову хоробрість, і один лицар сказав, що немає пари у всій піднебесній над маркіза та його дружину: як маркіз був славен і доблестю своєю поміж усім лицарством, так маркіза вродою і цнотою заломила все на світі жіноцтво. І так сії слова запали в душу французькому королеві, що, не бачивши маркізи і зроду в вічі, загорівся він як стій до неї жагою і задумав, у похід рушаючи, ладуватися на корабель не де, як тільки в і Генуї, щоб, беручися туди сухопуттю, завітати ніби ненароком до маркізи, а що мужа не було дома, то чи не вдалося б йому запобігти в неї ласки. Як намислив, так і зробив: усе військо виправив наперед, а сам із прибічниками своїми рушив нагінці і, під'їхавши до маркізового володарства, послав заздалегідь сказати маркізі, щоб завтра рано чекала його не умнозі до себе в гостину.

Маркіза, жінка обачна і розсудлива, переказала чемнень-, ко, що се їй велика без міри ласка і що король буде в неї жаданим гостем. А сама почала міркувати, проти чого се таки король надумав завітати до неї за чоловікової небутності, і слушно догадалася, що привела його сюди слава про її красу. Проте, як жінка обичайна, вона вирішила одбути гостей по-людськи і, покликавши двораків, які лишилися при ній, порадилася з ними, як усе влаштувати, а вже що і як на обід готувати, тим порядкувала сама: веліла, не гаючись, половити геть усіх курей в околиці і загадала кухарям своїм наварити й насмажити на королівську учту різних потрав із самої тільки курятини.

От настав той день, приїхав король, і господиня прийняла його достойно і урочисто. Як уздрів він її, то здалась вона йому гарною, честивою і люб'язною ще більш, ніж той лицар казав; дивував він на неї великим дивом і похваляв її вельми; ще дужче запалав він коханням, бачивши, що маркіза перевершила всі його сподіванки. От одпочив він трохи в покоях, оздоблених якнайпишніше ради такого гостя, аж тут і обідня година наспіла; король із маркізою сіли до одного столу, сопутників його трактовано по чину їхньому за іншими столами. Король велико втішався, як пригощувано його всякими стравами та частовано смаковитими коштовними винами, і поглядав, знай, приязним оком на вродницю-мар-кізу. Одне лише чудно йому було - скільки не приносили різних наїдків, усі вони були вготовані не з чого, як тільки з курей. Проте він добре знав, що в сих місцях мусить бути повно всякої дичини, а що господиня була загодя про гостей звідомлена, то ніби мала час урядити полювання. Хоч і дуже він сим дивувався, та вирішив спитати маркізу тільки про курей і обізвався до неї веселенько:

– Скажіть мені, пані, хіба в ваших краях водяться самі кури без півнів?

Маркіза добре зрозуміла се питання і, думаючи, що сам Господь Бог послав їй нагоду виявити свої мислі, сміло одка-зала:

– Ні, ясновельможний пане, але жінки тутешні, хоч, може, й одмітні трохи од інших одягом та звичаєм, створені так само, як і деінде.

Почувши король сії слова, догадався, що в них за сила і проти чого се його шановано курми. Побачив він, що шкода з такою жінкою слова тратити, а силою чинити не подоба, що закохався він у неї зопалу, нерозважно, і мудро вдіє та почесно, як погасить у собі се лихе полум'я. Він уже більш не жартував, боячись маркізиної одмови, без усякої надії пообідав, а як скінчилась учта, то, щоб скорим од'їздом затушкувати лукаві одвідини, подякував господині за шану, припоручив її Богові та й подався до Генуї.

Усі вподобали маркізу, що така була цнотлива і так ловко дала одкоша французькому королеві. Тоді Емілія, що сиділа коло Ф'ямметти, по зволінню королеви почала жвавенько казати:

– Розповім же і я, як один статечний мирянин уколов жаднючого ченця гострим і дотепним слівцем.

Не з-так давно, любі мої подруги, жив у нашому городі один чернець-мінорит, інквізитор нечестивої єресі. Хоч і прикидався він, як усі вони роблять, святим чоловіком і за-гарливим християнином, проте за грошовитими недоумками полював не менше, ніж за грішними недовірками. Отак промишляючи, напав він раз на одного чоловічка, що багатший був на гроші, ніж на розум, та й бовкнув якось у компанії - не по недовірству свому, а веселим бувши, чи просто сказати поп'яну, буцімто в нього таке добре вино, що хоч би й самому Христові частуватися. Як донесено про се інквізиторові та як прочув він, що в того чоловіка маєтки великі і калитка непорожня, то уївся він на нього бий-забий і спішно учинив йому суворий позов, не про те дбаючи, щоб винуватця од недовірства одвернути, а щоб собі золотих круглячків залучити. Викликавши того чоловіка, він спитав, чи правда тому, що на нього кажуть. Той признався, що правда, і розповів, як було діло. На се превелебний інквізитор, великий приклонник святих отців-червінчиків, сказав:

– То ти, виходить, пошив Христа у п'яниці, ніби він такий голінний до вина, як твої братчики, пияки та корчем-ники? Тепер ти нітишся і хочеш доказати, що то марниця. Е, ні, не так воно, небоже, бути тобі на вогнищі, як захочемо вчинити з тобою по закону.

Такими ото словами угрущав його грізний інквізитор, ніби перед ним стояв сам Епікур, що не визнавав безсмертя душі. І так він його настрахав, що мусив сердега ткнути йому через якихось посередників чималу куку в руку (а сі ліки дуже помагають од пошесної зажерливості кліриків, особливо братів-міноритів, яким заборонено торкатись до грошей), щоб він був до нього милостивішим. Так добре подіяли сі ліки, хоч про них ніде не говорить Гален у своїх медицинських трактатах, і стільки він їх надавав, що огонь, яким йому загрожували, замінено було ласкаво на хреста, а для більшої краси нашили йому жовтого хреста на чорному полі, так ніби виряджали його за море в хрестовий похід. Крім того, одержавши гроші, інквізитор затримав його на кілька день при собі, накинувши на нього покуту - вистоювати щодня обідні в храмі Чесного Хреста і з'являтися до нього в час трапезування, а тоді вже до вечора робити що хотя. Пильно все те виконуючи, почув той чоловік одного ранку, як на службі Божій співали з Євангелія: «Воздається вам сторицею, і унаслі-дуєте ви жизнь вічну». Добре затямивши ті слова, пішов він слушного часу до інквізитора і застав його за столом. Інквізитор спитав у нього, чи був він рано на службі.

– Був, панотче! - похопився той з одповіддю. Тоді інквізитор сказав:

– Може, ти почув там щось таке, в чому ти сумнишся чи про що хотів би спитати?

– Ні, - одказав покутник, - що я там чув, у тім не сумнюся, у все твердо вірю. Почув я, правда, одну таку річ, од якої жаль мене живий узяв за вас і за всіх ваших брат-чиків-ченців, що така гірка доля буде вам на тому світі.

Рече тоді інквізитор:

– Що ж то за річ така, що жалю тобі завдала? А той йому:

– Панотче, оті євангельські слова, що воздається вам сторицею.

– Воістину так, - сказав інквізитор, - а чого ж тут побиватися?

– Скажу, панотче, - одповів той чоловік. - От уже скільки ходжу я сюди, то все бачу, як щодня виносять відціля бідним людям величезний казан юшки, а то й цілих два, одриваючи од ротів монастирської братії; якщо на тому світі за кожний казан оддадуть вам усотеро, то ви всі позахлинає-теся в тій юшці!

Ті, що трапезували з інквізитором, усі засміялись, а сам святий отець збентежився непомалу, що так шпигонули їх за юшечне лицемірство, і якби не сором за вчинений чоловікові позов, то він завів би на нього і другий, за те, що той зачепив своєю присмішкою його та інших дармоїдів. З тої досади одпустив він чоловіка на волю і не велів більше приходити до себе.

Королева і вся компанія сміялися, вислухавши цікаву Еміліїну оповідь; всі похваляли таку витівку покутника. Коли всі пересміялися і затихли, Філострат, до якого дійшла черга розказувати, почав так:

– Гарна то річ, шановні дами, влучити в ціль, яка нерушиме стоїть, але то мені дивугідна штука, як вигулькне зненацька щось незвичайне і стрілець у нього раптом поцілить. Неправедне і скверне життя духівництва часто-густо буває таким видимим пороком, що не важко всякому охочому говорити про нього, висміювати і ганити, і хоч добре вчинив той чоловік, що взяв на глум інквізитора за лицемірну благодійність ченців, які дають убогим те, що годилось би свиням згодувати або геть викинути, проте, на мою думку, більшої хвали той годен, про якого я хочу розповісти, долучившись до попередньої історії: сей, бачите, доганив щедро-витому можновладцеві Кане делла Скала за незвичайну скнарість, що раптом найшла на нього, розказавши йому побрехеньку і приклавши до нього те, що ніби про іншого говорилось. Діло було ось як.

По всьому світу йде гучна слава про мессера Кане делла Скала, що сей улюбленець фортуни був одним із найзнач-ніших і найщедріших можновладців, яких тільки знала Італія од часів імператора Фрідеріка і по сей день. Намислив він якось справити в Вероні пишну та розкішну учту, на яку мало прибути звідусіль багато різного люду, а найпаче всяких потішників та штукарів, але раптом ні сіло ні впало роздумав, дав гостинців декому з-поміж тих, що приїхали, та й одпустив їх. Один тільки Бергаміно, дотепний і проречистий на красне слово оповідач (хто його не чув, той і ціни не складе), лишився в Вероні, не діставши ні дарунків, ні одпу-стки, і сподівався все-таки, що перепаде йому дещиця не тепер, то в четвер. Та можновладцеві вплило в голову, що дати йому щось - то гірше, ніж у піч укинути, і він йому нічого не казав ні сам, ні через людей. Так зминуло кілька день; бачивши Бергаміно, що його не кличуть і діла робити не дають, а сам він із своїми кіньми й челяддю проживається в трактирі, непомалу зажурився, а все-таки чогось чекав, не манулося йому їхати. Він привіз був із собою три розкішні убори, подаровані йому од інших вельмож, щоб було в чім показатися на святі; як трактирник став допоминатися плати, він оддав йому спочатку один, а зоставшися довше, і другий, і почав уже проїдати третій - подивлюсь, мовляв, на скільки вистане, а там і поїду. Так проживав він уже третій свій убір, і сталося якось, що побачив його, засумованого, мессер Кане, за обідом сидячи, та й каже йому, не для того, щоб розважитись яким оповіданням, а щоб подратуватися:

– Що тобі, Бергаміно, чом ти смутен-невесел? Розкажи нам якусь побрехеньку!

Тоді Бергаміно, не надумуючись, так ніби він давно її наготовив, розповів, щоб підправити свої діла, таку історію:

– Синьйоре, ви, певне, знаєте, що Примас був великий латинник і завзятіший над усіх віршувальник, і так він хистом своїм прославився, що хоч і не скрізь знали його в вічі, то не було, мабуть, такого чоловіка, щоб із чуток не знав, хто такий Примас. Сталось так, що опинився він якось у Парижі в тяжкій біді, а се з ним бувало дуже часто, бо люди великоможні не геть-то цінували його високі прикмети, і почув він там про Клюнійського абата, найбагатшого, либонь, прелата у всій церкві Божій, окрім одного папи; славили, що був він щедрий та гойний, справляв повсякдень учти і ніколи ще нікому не боронив у себе їсти й пити, як сам був за трапезою. Примас любив знатися з видатними людьми і вельможами; почувши про абата, він вирішив піти подивисьтися на його розкоші і спитав, чи далеко він живе од Парижа. Йому одповіли, що абат пробував саме в одному своєму маєтку миль за шість відти; Примас зміркував, що, рушивши рано-вранці, він міг дістатися туди до обід. Розпитавши в людей шляху і не знайшовши подорожника, потерпав він, щоб часом не зблукатися собі на лихо на без'їжжя, тож, щоб не мліти, буває, голодом, припас він собі три буханці, а про воду вже байдуже (він не дуже і полюбляв її), того добра, звісно, абиде знайдеш. От поклав він ті буханці собі за пазуху та й рушив у дорогу, і так йому повелося, що в підобідан-ня потрапив він до абатової посілості. Увійшовши до господи, роззирнувся сюди-туди, побачив, що скрізь стоять понакривані столи, а на кухні готують на обід печене й варене, та й міркує собі подумки: «Правду про нього кажуть, таки щедрий». Поки він ходив та розглядався, абатів дворецький велів подати води - руки мити, бо наспіла вже обідня година, а потім порозсаджував усіх за столом. Примасові випало сидіти якраз навпроти дверей тієї кімнати, звідки абат мав увійти до трапезної. У нього при дворі була така пове-денція, що на стіл не подавали ні вина, ні хліба, ні будь-якого іншого їства і питва, поки не сяде сам господар. Опорядивши дворецький усе за столом, послаь сказати абатові, що обід готовий, коли його ласка. Абат велів одчинити покій, звідки входилося до залу; проходячи; глянув він поперед себе, і першим навинувся йому на очі Примас, одягнений абияк і з виду абатові невідомий. Побачив його, і вхопилася голови його ледача думка, якої він зроду не мав: «І кого я отеє годую своїм добром!» Повернувшися до себе, сказав він замкнути двері і спитав у своїх прибічників, чи не знає хто того заволоки, що сидить за столом якраз навпроти його покою. Всі сказали, що не знають. Примаса тим часом почав розбирати апетит після такої промашки, бо до постування він був не призвичаєний; пождав він трохи, побачив, що абат не йде, видобув із-за пазухи одного буханця та й заходився наминати. Перечасувавши трохи, абат послав котрогось із своїх челядинців поглянути, чи не пішов Примас. Той доповів: «Ні, пане-добродію, не пішов; сидить і їсть хліб, мабуть, із собою приніс». - «Своє хай їсть, як має, - сказав абат, - а нашого сьогодні не діжде». Йому хотілось, щоб Примас пішов сам, бо спроваджувати його ніби не годилося. Примас упорав першого буханця, а як абата все не було, то взявся й до другого; про се теж донесено абатові, що велів довідатись, чи той не пішов. Нарешті, не діждавшись абата, Примас заходився коло третього буханця. Коли про те сказали абатові, він став собі так міркувати: «Що се сьогодні на мене ніби наслано? Де взялася та скупість, та погорда - і до кого? Скільки років годував я в себе за столом усякого охочого - чи то був пан, чи мужик, бідний чи багатий купець чи шахрай; скільки раз убачав я на власні очі, як добро моє тлумила всяка ледар, і ніколи мені не насувалася така думка, як про сього чоловіка. Певне, посіла мене скнарість не до абикого: той, кого я взяв за бродягу, мабуть, щось у собі має, коли дух мій супроти-виться шанувати його». Подумавши сеє, абат захотів довідатись, що ж то за один; узнавши, що то прийшов подивитися на його прославлену щедроту Примас, здавна відомий йому з чуток за людину гідну, він засоромився і, щоб спокутувати свою провину, пильно почав коло нього упадати. По обіді велів гостя пишно убрати, як то належалося Примасовій гідності, обмислив його грошима та конем і дав йому на волю - хоч тут лишайся, хоч їдь. Задоволений Примас подякував йому красненько і повернувся до Парижа верхи на коні, хоч ізвідти вийшов пішки.

Мессер Кане, як людина розумна, збагнув без усяких пояснень, куди хилить Бергаміно, і промовив посміхаючись:

– Дуже добре показав єси, Бергаміно, твою кривду і твій хист, а мої скупощі, і те, чого ти од мене хочеш; доправди, ніколи жадність не нападала булатна мене, се тільки тепер я скнарував так до тебе, та прожену я тую скнарість тим кийком, що ти видумав!

Він заплатив трактирникові за все, одягнув Бергаміна в розкішні убори, обмислив грішми і конем і йому дав на волю - хоч їхати, хоч при ньому лишитися.

Поряд з Філостратом сиділа Лауретта; вислухавши похвали вигадливому Бергамінові й знаючи, що надійшла її черга, вона, не ждавши загаду, почала любенько:

– Оповідка, яку ви, милі подруги, отеє прослухали, нагадала мені про те, як один дотепний потішник-перебендя так само вміло і не без пожитку дійняв словом жаднючого багатія-купця. Історія моя, правда, скинулась ніби на попередню, та нелюбою вам не буде, бо на добре вийшла.

Так от, жив давно колись у Генуї знакомитий чоловік на ім'я мессер Ерміно де Грімальді, що статками й маєтками своїми незліченними переважив, либонь, усіх італійських багатирів, а скупощами да скнарощами безмірними заломив усіх на світі скупарів і скнарюг; не тільки, було, капшуком ніколи не брязне, щоб кого тобі вгостити, а й сам, проти розкошолюбного звичаю генуезького, щоб не втрачатися, не потурав собі зроду ні смачно з'їсти, ні добре спити, ні хороше походити. Недурно ж пустили люди в непам'ять його справжнє прізвище де Грімальді і всі дражнили його мессер Ерміно Скупердяга.

От жив він собі так, скнаруючи та добро дбаючи, коли се приїхав до Генуї дотепний потішник, чоловік звичайний і вимовний, на ймення Гвільєльмо Борсьєре, не такий, як тепер повелися, що їх, на превеликий сором розбещеним ни-цакам, які вважають себе за людей благородних, годилося б скорше назвати ослами, що виросли не при дворах, а серед ледачої розопсілої черні. Тоді-бо потішні люди інакшим ро-бом ходили, інакше діло робили: як де заведуться, було, свари да чвари між панами, вони їх замиряли, подружжями та приязню людей єднали й родичали, засмучених веселими речами потішали, бенкетарів сміховинками розважали, недобрих за вчинки їхні по-отецьки картали і за все це плати великої не брали; а теперішні на те перевелися, що, знай, од дому до дому поговори переносять, розбрат сіють, всяку гидоту і мерзоту говорять, ба привселюдно творять, одне одного паплюжать і ганьбують, одне на одного пеню волочать, лестощами панів на капості й злочини призводять; і той потішник усім любіший, того ласкавіше пришановує і обдаровує ледаче та нікчемне панство, котрий гидомирними словами і вчинками всіх інших переважує… До якої несвітської соромоти ми дожилися! Чи ж не знак то, що пішли десь усі чесноти і лишили нещасне людство в багні пороків?

Та повернусь до того, з чого я почала, бо справедливий гнів завів був мене трохи вбік. Приїхав, кажу, той Гвільєльмо до Генуї, де його охоче приймали й шанували всі імениті люди. Пробувши кілька день у городі і наслухавшись про скупощі та скнарощі мессера Ерміна, він захотів його побачити. Мессер Ерміно чув, що Гвільєльмо Борсьєре - чоловік достойний, і, мавши в собі, попри всю свою жадність, якусь іскорку благородства, зустрів його з веселим видом і приязними словами, балакав із ним про всячину і, розмовляючи, повів його разом із деякими генуезцями в новий гарний дім, що допіру поставив; показав він усе гостям та й питає:

– Добродію Гвільєльмо, ви людина бувала, чи не знаєте ви, спасибі вам, якоїсь невидальщини, щоб мені отут у залі намалювати?

Почувши Гвільєльмо сії недоречні слова, та й каже:

– Добродію, навряд чи зміг би я підказати вам для сього яке невидальце - от хіба що, може, чмих абощо; та, коли ваша ласка, вкажу вам на таку штуку, якої ви, надісь, зроду не бачили.

– Яку ж би то, прошу вас? - спитав мессер Ерміно, не сподіваючись на таку одповідь, яку дістав. Тоді Гвільєльмо раптом сказав:

– Намалюйте Людяність.

Як почув же мессер Ерміно сії слова, так йому зробилось соромно, що він ураз ніби переродився і не той став, що досі був.

– Добродію Гвільєльмо, - промовив він, - я так її намалюю, що ні ви, ні будь-хто інший ніколи не зможе сказати, буцім я її не бачив і не знаю.

З тії пори - отаку-то силу мало Гвільєльмове слово! - став мессер Ерміно найщедрішим і найгостиннішим господарем, який шанував і своїх городян, і захожих краще, ніж будь-який інший генуезець за тих часів.

Ще тільки Елізі лишилось одержати останній наказ од королеви; не чекаючи його, вона весело почала:

– Часто бувало, юні дами, що там, де нічого не могли вдіяти різні докори і покари, помагало раптом одно слово, навіть припадком, а не навмисне сказане. Се добре видно і з Лауреттиної оповідки, та і я хотіла б коротенько про се поговорити: годиться-бо пильно слухати всякі хороші і пожиточні речі, хоч би хто їх буде казати.

Так от, за часів першого кіпрського короля, після того як Готфрід Бульйонський одвоював Святу землю, сталося, що одна високородна гасконська дама поїхала на прощу до Гробу Господнього, а повертаючи додому через Кіпр, ганебної там дізнала наруги од якихось безчесників. Скаржилась вона скрізь даремно і вирішила, нарешті, вдатися до короля, але хтось їй сказав, що то марна праця, бо король той такий нікчема та плохута, що не тільки не карає по закону, як кому кривда станеться, а з соромотною боягузністю і сам зносить будь-які образи, і всяке зривало на ньому свою досаду, шпетячи його та безчестячи як завгодно. Почувши сеє і не сподіваючись знайти управи, пані тая задумала присоромити нікчему-короля, щоб хоч трохи утамувати своє горе. От прийшла вона перед нього та й каже плачучи:

– Володарю, я вдаюсь до тебе не для того, щоб вимагати правосуддя за мою кривду, а щоб тебе попросити натомість - навчи мене зносити всякі образи, як ти їх, кажуть, зносиш, то, може, і я зумію витерпіти мою наругу; Бог мені свідком, що, якби примогла, я передала б тобі з дорогою душею той ґвалт, що мені учинено, ти ж бо такий терплячий!

Король, який доти був млявий та оспалий, ніби зо сну стрепенувся і, почавши з кривди, вчиненої тій гасконці, за яку він суворо покарав, став од того часу завзято переслідувати кожного, хто якимось чином уймав честі його короні.

Замовкла вже Еліза; останню оповідку випадало розказати самій королеві, і та почала по-жіночому любо:

– Гречні панянки, як зорі оздоблюють ясної ночі небо, як квіти повесні закрашують луги зелені, так дотепні слова прихорошують добрі звичаї та веселу бесіду. Слова такі, коротенькими бувши, більше личать жінкам, аніж мужчинам, бо неподоба їм просторікувати довго й розволікло, де без того можна обійтися; та нині, на превеликий сором нам і всім живущим, мало або й зовсім немає таких жінок, котрі розуміли б тонкий дотеп, а зрозумівши, спромоглися б на нього одповісти. Се ж бо духовне уміння, жінкам колишнім притаманне, обернули теперішні на прикрашування тіла, і та вважає себе гіднішою і достойнішою, у котрої сукня більше цяцькована, з лиштвами та стрічками, а про те й не думає, що якби все те манаття накинути на хребет віслюкові, той зміг би його носити більше, ніж будь-яка з-поміж них, так віслюком і залишаючись. Соромно мені так говорити, бо не можу сказати про інших, чого б не сказала проти себе: стоять вони отак, цяцьковані, шнуровані, фарбовані, мов статуї мармурові, німі й нечулі, а як озветься котора, коли її спитають, то краще вже була б мовчала. А тоді ще й величаються, нібито невміння в жіночому та чесному чоловічому товаристві бесіду провадити од чистоти душевної береться, а своє недоумство називають порядністю, ніби та жінка й порядна, що балакає тільки з покоївкою, пралею чи перепічайкою; адже якби хотіла того природа, як вони запевняють, вона б по-інакшому їхню балакучість припинювала. Правда, і в сьому ділі, як скрізь, треба на те зважати, коли, де і з ким говориш, бо трапляється часом, що сунешся, не спитавши броду, і, хотівши гострим слівцем когось на слизьке загнати, сам потім раки пекти мусиш. От для того, щоб уміли ми остерігатися, щоб не приточувано до нас тієї пословки, що, мовляв, жінкам усюди гірше достається, хочу я розказати вам сьогодні на-припослідку таку історію, яка б вас дечого навчила, щоб ви не тільки душевним благородством з-поміж інших визначалися, а й добрими манерами їх переважали.

Не багато ще літ перевернулось, як жив у Болоньї, а може й досі живе, славнозвісний чи не на весь світ лікар на ймення маестро Альберто. Був він уже стар чоловік (бралося йому під сімдесят), та духом благороден, і хоч у тілі в нього вже остиг природний пал, не цурався він любовного горіння; побачивши якось на бенкеті вродливицю-вдову, що звалася, як кажуть люди, Мальгеріда де Гізольєрі, вподобав він її вельми, і запали в старечі груди такі полум'яні любощі, що хоч би й молодому; і не засне, було, вночі, як удень не побачить вродливого, ніжного личка прекрасної дами. Через те й показується, було, раз у раз перед домом тієї дами то пішки, то верхи, як коли набіжить; постерегла те вона, та й інші з нею, і частенько смішкувалися проміж себе, що от, мовляв, на роки дозрілий і на розум, а взяв та й закохався - думали, бачте, що тая любосна жага не де, як тільки в макоцвітних молодечих душах витає і пробуває.

Маестро Альберто свого не покидав; от якось на свято сиділа та вдова з жіночою компанією перед своїм будинком, і, побачивши оддалік, що їде маестро Альберто, поклали вони всі разом запросити його до себе і оддати йому шану, а потім поглузувати з того закохання. Так і зробили: повставали, покликали його, повели до прохолодного двору, шанували його там виборними винами і всякими ласощами, а наостанку спитали його приязно та жартливо, як се могло статися, що він закохався в таку красуню, знаючи, що її люблять багато гарних, благородних і хороших юнаків. Підпустили йому таку тоненьку шпилечку, а він одказує любенько:

– Що я люблю, мадонно, се не повинно дивувати мудрого, а надто що я люблю вас, бо ви того варті. І хоч старим чоловікам, звісно, бракує вже сил, потрібних для любовних герців, то не однято в них ні бажання, ні розуміння того, що значить бути любленим, а се вони, природно, тим паче тямлять, що розуму в них більше, ніж у молодих. А яка в мене сподіванка, що я на вас пориваю очі, коли вас кохають стільки юнаків? Ось яка: бачив я не раз, як жінки, полуднуючи, їдять люпин і часник; і хоч у часникові нащку немає, то головка все-таки не така погана, смачніша за пір'я, проте ви, зіпсованого апетита мавши, головку в руках тримаєте, а пір'я їсте, хоч воно противне й зовсім негодяще. Хто знає, мадонно, може, ви й коханців отак вибираєте? Тоді, може, ви мене обрали б, а тих попроганяли.

Дамі стало трохи соромно, як і всім іншим, і вона сказала:

– Маестро, ви дуже мило й чемно провчили нас за наш гордовитий замір; у всякому разі, ваша любов мені дорога, як має бути дорога любов такої мудрої і гідної людини; чиніте зі мною, як ваша ласка, аби тільки честь моя була збережена.

Устав тоді маестро разом зі своїми супутниками, попрощався з дамою, радий та веселий, і поїхав. Отак, не розібравшися, з кого кепкувала, думала вона перемогти, а зазнала поразки; з вами такого не буде, як держатимете в голові добрий розум.

Сонце тим часом схилилося вже на спадень і спека попустила, коли панночки й кавалери скінчили свої оповідання. Тоді королева сказала жартливо:

– Тепер, любії подруги, одно ще мені лишилося зробити в сей день мого старшинування - дати вам нову королеву, і нехай вона по своїй уподобі на другий день життя своє і наше Для призвоїтої втіхи вряджає. Здається, ще до ночі далеко, та хто загодя ладу не дасть, той будущини добре не влаштує, тим-то, щоб новій королеві можна було приготувати все на завтра, покладаю я, щоб наступні дні починалися з сії години. Тож іменем того, ким живе усяке дихання, хай королює завтра над нами на втіху нашу розумна панна Філомена.

Сказавши сеє, встала, зняла з себе вінка і, шанобливо поклавши його Філомені на голову, перша уклонилась їй, як королеві, а за нею і всі інші дами та кавалери здалися на ласку новій володарці. Філомена аж почервоніла трохи з сорому, як вінчано"її на королівство, та, згадавши недавні речі Пампінеї, схаменулась і, щоб не показатися простачкою, потвердила першим ділом на службі всіх, що призначила була її попередниця, розпорядилася, що треба вготувати на завтра рано й на вечерю, на тому самому місці, де вони й були, а потім повела такую річ:

– Коханії подруги, більше з приязні своєї, аніж за мої заслуги призначила мене Пампінея вам за королеву; тож, порядкуючи життям нашим, гадаю я не тільки на свою, а й на вашу волю зважати; з'ясую ж вам коротенько, що, на мою думку, слід учинити, аби ви могли на ваш розсуд щось додати до того розпорядку чи одняти. Придивившися гаразд до сьогоднішнього Пампінеїного урядування, думаю я, що воно було і похвальне, і втішне; сії порядки, поки нам вони не приїдяться чи з іншої причини не обриднуть, по-моєму, не треба касувати. Доведімо ж до кінця те, що почали ми вже робити, встаньмо, погуляємо веселенько, а як сонце буде при заході, повечеряємо в холодку, поспіваємо трохи, побавимось, а там уже і спати буде час. Завтра вранці, повстававши захолодки, теж підемо кудись повеселимося, чим кому любо, потім, як і сьогодні, вернемося слушної години обідати, потанцюємо, а вставши після сну, знов зберемося тут оповідати, бо з сього, як на мене, найбільше нам і втіхи, і пожитку. Тут, правда, хочу я ввести одну річ, якої Пампінея не зробила, бо запізно обрали її на королеву: треба покласти якісь межі нашим розповідям, оповістивши всіх заздалегідь, про які речі буде мова, щоб кожне мало час вигадати якусь цікаву історійку. Коли се буде вам до смаку, подумайте ось про що: як світ світом, зазнають люди всіляких пригод од своєї фортуни, та й будуть зазнавати, тож нехай кожне розкаже про таких, що, всякого лиха набравшись, негадано знаходять добру долю.

І дамам, і кавалерам се сподобалось, усі охоче на таке пристали. Один тільки Діоней, коли всі вже замовкли, озвався:

– Мадонно, як усі сказали, так скажу і я, що ся ваша установа над звичай гарна і хвальна; але од особливої милості вашої прошу я одної ласки, що надана мені буде, аж поки триватиме наше товариство: хотів би я, щоб закон не зобов'язував мене говорити про такі речі проти моєї волі, а лиш про те, що мені заманеться. Щоб не подумав же ніхто, що я прошу сієї ласки тим, що не маю вигадок у запасі, нехай я буду завше останнім оповідачем.

Королева знала, що з нього неабиякий вигадько і веселун, і добре зрозуміла, що се він просить тільки для того, щоб розважити компанію, як утомиться вона од розмов, якоюсь сміховиною, і за спільною згодою залюбки дарувала йому сю ласку. Повстававши, всі тихою ходою пішли до річки, що з пагорка повилася в гаїсту долину, розливаючись чистою хвилею по білому каменю й зеленій травиці. Там, роззувшися й позакачувавши рукава за лікті, панночки хлюпалися в воді і жартували межи собою. Як надійшла пора вечеряти, всі повернулися до палацу і всмак попоїли. По вечері, як принесено музичну справу, королева повеліла Лауретті повести танець, а Емілії заспівати канцону в супроводі Діонеє-вої лютні. Так і зробили - Лауретта почала вести коло, а Емілія з любов'ю заспівала такої пісні:

Як доспівано сю баладку, що всі її весело тягли за Емілією хоч дехто й задумався над її словами, протанцювали ще кілька дрібних танців. Минула вже якась часточка короткої ночі і королева зводила покласти кінець першому дню; велівши'запалити смолоскипи, вона наказала йти всім на спочинок; так вони й зробили, пішовши кожне у свою кімнату.