"Нація" - читать интересную книгу автора (Матіос Марія)

Дванадцять службів

ЧУЖЕ СИТО — невидиме й безжальне, без серця в грудях і Бога в душі — просіювало Черемошне від ґаздовитих і чесних родин, як згіркле борошно від червів, забираючи в далекі, холодні світи всіх без пощади:

калік і здорових,

старих і молодих,

удів і нешлюблених,

грамотних і неписьменних.

І не було такої сили, що спинила б зухвалість і жорстокість, яких ці гори не знали, відколи світ та сонце й самі гори. То вже й не сито — смертельна коса рубала попід самий корінь цвіт Черемошного й пускала свій укіс у бульбінь {{ Бульбінь (діал.) — коловорот. }} невідомості, звідкіль іще ніхто не подав не те що доброї — будь-якої — звістки.

Двобій між чужим, неприродним, неморальним, — тим, що намагалося вкоренитися тут після великої війни, й тим, що рятувало свій прадавній уклад та звичаї, свою натуру й маєток, сягав, здавалося, апогею.

Через те спротив увижався навіть там, де його ще не було, але він міг бути, бо жеврів, як остання іскра в затоптаній золі.

Смерть і вигнання зависли над горами, як отой новий прапор над сільрадою, ніби зумисне вимащений у кривавий колір людського мозолю, що ним благословлялася все нова й нова несправедливість, підступи й чорна ненависть до тих, хто своїм приходом сюди закрутив природні людські стосунки, як крутіж верету.

Зло чинилося наліво й направо, незагнуздане зло людини супроти людини. Воно було страшніше, ніж зло звірини супроти звірини.

Розколений надвоє світ.

Розколені люди.

Розшматовані судьби.

І жадоба помсти.

Нескінченної, чорної помсти, кривавої бойні. За чесне ім'я. За правду, писану Богом, а не кривавою шматою з сільради. За правду, що вже не знає прощення й помилування. Бо кров тече потоками, криваві сльози стікають морями, й ніхто не дає ані спину, ані стриму, ані очищення.

І нема надії ні на кого.

Ані на кого, анікогісінького…

…СТОЇТЬ ФРОЗИНА під світанковою капличкою коло церкви — й не знає, чи ще молитися, чи вже ні: бо лежать обабіч каплиці білі кам'яні хрести, звезені з-перед людських обійсть і гостинців, перехресть і проклятих місць, з місць убієнних і пропалих людей — і довгі ткані й вишиті рушники звиваються під хрестами, як відрізані коси.

А через вулицю, під стінами пошти, чорніють три трупи непізнаних хлопців, звезених учора емґебістами разом із хрестом із-під Тарночки. І ходить коло них чи то звірина, чи людина з карабіном, і посвистує, ніби з радості чи з хмелю, не закривши осклілих очей убитих, не засвітивши їм свічечки — так, наче людина з карабіном вроджена вовчицею, а не жінкою, бо не має людина людського серця. Й жалю не має. Й страху перед гріхом.

Нічого цього не має людина з карабіном.

І не видить Бог ні звірини, ні людини.

І не посилає кари ні на того, ні на другого.

І не посилає кари ні на кого, начебто й справді прийшов останній день тривання всього живого й совісного.

— Слава Йсу!

— Навіки слава Богу!

…І знов хреститься Фрозина чи то до образу Божої матері в капличці, чи до сплюндрованих рушників під хрестами, чи до трьох ніким не пізнаних, а, може, затаєних гуцулами, чиїхось синів.

І хреститься праворуч неї Їлачиха, в котрої лиш Бог знає, де її Їлак подівся. Ще до войни, ще при Польщі, перейшов на бік до москалів — та й слід за ним загубився.

— Чули'сте, Фрозинко… — не перестаючи хреститися, шепоче Їлачиха. — Звечора забрали всю фамілію Василя Слижукового. Сьогодні мають вивозити. Годованка їх, глуха Василина, пішла в ліс шукати овець, а ті гадали, що вона тікає… Біданка не чує, що їй кажуть вертатися, та й біжить собі під ліс… А той як стрілив — упала насмерть, та ще лицем у шипшину… Най Бог боронить! Ніц нема лиця. І хто її поховає, як Слижуків забирають?!

— А цих хто поховає?! — хрестячись, киває через плече Фрозина. — Не дають уже ховати, пси. Везуть до Косова, ніби то їм щось поможе, якби були впізнані… а там десь кидають у ями — та й уже. По всьому. Так, ніби й не було людини на світі…

МУЧИТЬ ФРОЗИНУ всередині нутра щось таке, ніби там розіклали ватру.

І пече той вогонь день відо дня.

І не дає їй ані дихати, ані спати, ані їсти.

Ходить Фрозина, зігнута вдвоє, то перед сільрадою, то перед конторою, куди викликають одне за одним Слижуків, Петрюків, Тораків, Гулеїв — десять фамілій нарахувала за раз — і так, ніби колють її кольки чи переймають пологи, — не знаходить собі місця.

У тиждень до войни, 15 червня сорок першого, за одну ніч вивезли всіх Штефуряків, Богданів і Пилип'юків. А в селі що не двір — то Богдан, що не третій — то Пилип'юк.

А після того вже які роки минули!

І тепер вичищають, ой вичищають… Самі не розуміючи, що вони роблять. Але все, що не роблять, — собі на голову.

У них бесіда коротка: в тих снідали, в тих вечеряли, а тих не вибили лісові — то треба брати;

ця була колись жінкою, а та — любкою в того, що тепер у боївці. Треба брати.

Ця своїм дітям виплела вовняні панчохи, а прийшли, перебрані в наших ці, що й добре говорити по-нашому не вміють, — та й забрали панчохи.

Є причина: треба вивозити. За пособництво.

Корова переїла конюшини, вдулася, не угледіли, здохла. А корову мали брати до колгоспу. Саботаж.

То тепер беруть до Сибіру коров'ячого господаря.

Беруть… беруть… беруть…

І не видно кінця-краю тому бранню. Так лиш заготівельники гребінками хапають чорниці в зрубах, бо їм приходить велика охота, коли бочки повніють таким дармовим добром.

Сказала би Фрозина хоч слово комусь лагідне, та що її слово, коли жінки зомлівають від плачу, як услід їм тужить худобина, й господарка ще світиться теплом і маєтком, а завтра маєтки розберуть чужі люди — й піде прахом нажите горбом і мозолями.

Сидить Фрозина під хатою — й чує, що мусить щось робити, бо серце тріскає з муки.

Вона застара, щоб носити в ліс штафетки — повідомлення. А через них молодіж женуть до Сибіру, як у войну німці гнали в Німеччину. Молодіж носить хлопцям у ліс повідомлення, що діється по селах. Але молодіж ще не знає, що назирці за ними повзе гадина.

О, Фрозина вже така стара, що нічого не може, але таки віддала в ліс три сорочки покійного Онуфрія та ще килим, що склала собі до смерті. Хто знає, яка буде її смерть? На тім світі однаково, чи вкриють тебе веретою чи килимом — тепліше не буде, а людям у лісі знадобиться.

Якби мала сина, то знає, де був би тепер, сама би справила, куди йти, а так — не мала нікого. Сама кості гріє на призьбі.

Кості гріє, а в старому нутрі пече вогнем. Руки її не для карабіна. Але й слухати оті плачі — вмлівання коло сільради, що нема на них ради, також не годна.

Уже й на її куті осиротіло три господарки, подивишся — кров із серця капає.

В одній розклала свої бебехи прислана з Донбасу вчителька,

в другій зробили колгоспний склад,

а третя поки що стоїть порожня, лиш на оборі дощі миють перевернену бочку від квашених огірків, а зогнилі огірки ніхто так і не визбирав.

Фрозина потепер чує, як кричить Міця Паленючка не своїми голосами з подвір'я: «А огірки? Огірки з бочки нащо перевертаєте, убійники?! Працю криваву нащо нищите?!»

Це Міця, Маруська Паленюкова, рве голос криком. Жінка, що жила тихо й беззвучно — як ласиця, голосу Маруськи добре не знав навіть її чоловік.

Забрали, іроди, забрали. І чого? Яблуня всохла в Паленюків, то й викорчував її ґазда. Добрий господар горілу смереку не тримає навіть у толоці, де пасеться худоба, не те що всохле дерево серед городу… Ага, то це ти, бандеро, зробив, щоби податок не платити із садовини?!

Треба забирати. Разом із дітьми й жінкою. Щоб іншим була наука.

Фрозина супроти цього зла нічого не може.

Ані ніц.

Отако, як синє за нігтем, — не може нічого.

Але й вогонь в її нутрі безконечний і нещадний.

І поки вона його не вивільнить — не буде їй ні спання, ні снідання.

…РАНО ВОНА ПІШЛА по людях.

їй багато не треба — лиш дванадцять хат.

Ба, вже одинадцять, бо сама Фрозина буде першою, а хто буде другою?

Вона надумала гадку не хитру, але й не шкідливу. Збереться їх дванадцять жінок-удовиць та й наймуть у церкві дванадцять вдовиних службів. Аби Бог відвернув цю чуму з їхнього села, аби змилосердився над людськими й своїми дітьми, й очистив край від страшної пошесті, й зглянувся з неба на рабів своїх стражденних і не захищених.

Та ж не може бути, щоб не діялася Божа воля на оцю коросту, на ці воші, що присіли край уздовж і впоперек, і п'ють живу кров — і не напиваються!

У 1927 році, як повінь стала врівень із хатами й садами, Фрозина з сільськими жінками проколінкувала в церкві всю службу — одну лиш службу простояли на колінах дванадцять удовиць! — і повінь на ніч упала. Відступила вода перед молитвою!

А коли була засуха у сорок сьомому, то жінки не так само робили?

А тут буде не одна, а дванадцять службів!

Рано й увечір,

рано й увечір,

і так шість божих днів…

О, Фрозинині товаришки з повені всі пішли би тепер за нею, та лишилося їх лиш три: вона, Катерина Бундячка, що її чоловіка вода тоді взяла на сплавах-дарабах, і Василина Шиманська, чийого Прокопа грім убив на самого Іллі.

Ці й тепер підуть. Казати багато не треба.

А до решти треба йти просити.

Та як їм казати про таку службу?

Вдовиний хліб — гіркий хліб, а життя — ще гіркіше. А Фрозина не певна, чим дихає вдовина душа, токмо, нестара, не прив'яла.

Треба йти до тих, за кого певна.

Та ба, тих також позабирали. Бо згинули їхні ґосподарики, ой згинули… Без свічечки, без трембіти, без хреста.

Але на те Фрозина голову має, аби думати й не піти в таку хату, щоби її продали.

Та й це ще не все.

Ще треба відкритися панотцеві. А йому вона мусить відкритися. Бо він із самим Богом говорить. І вона не сміє сказати неправду чи злукавити недомовкою. Сказала би, що службу наймає проти посухи чи негоди, але посуха не стоїть, і дощ на голову не капає. До того ж Бога просити мусять усі дванадцять жінок разом. За одне й те ж. На словах і в думці.

Та грішні Фрозинині думки, бо грішить вона вже й на панотця, прости її, Господи. А як не грішити, коли в панотця під церквою валяються хрести, не чурки дров, — а святі хрести, що їх ставили люди в себе перед хатами й при дорозі, аби їм молитися, аби не забувати свою християнську віру, — а ці татари змели їх, як порох, і в жодного, що валив і обмотував хрести дротами, а потім тягнув їх через село вулицею, збиваючи куряву й тамуючи мовчазний скрегіт зубів по людських садибах, не впав ані волос із голови.

І панотцеві не впав!

І не сказав панотець у неділю на службі Божій, що діється не Господня, а сатанинська воля в їхньому селі, а може, діється воля диявола по всьому світу, й треба ставати на порятунок людей і краю.

А може, де й сказав пошепки, звідки Фрозині знати?

Бо хто його, панотця, питає, що є гріх, а що благодать?

Онде з Яблуниці й панотця з паніматкою забрали, як простих. І нікого не питали й не звідомляли новину.

А з простими — ще по-простішому.

То Фрозина піде спершу межи вдовиці, а вже по тому порадиться із святим отцем…

МАРЕЯ ПОГОДИЛАСЯ,

Юрчиха погодилася,

Шкріблякова невістка дала слово й Шулемчукова.

Уже їх є сім.

Катерина Процева стинькнула плечима та й лиш сказала: «Я буду думати, Фрозинко…»

А Дмитрючка на неї рявкнула. Каже, їм добре, вони чисті вдовиці: той убився, той утопився, а її, Дмитрючку, були би забрали в світи, якби була проговорилася на Святий вечір отам, коло пошти, що то її мертвим Славком стіну підперли. Але зомліла від страху й горя, добре, що черевата була, списали на тяжбу її млість. А ви, Фрозино, — стара жінка, встидали би ся в політику її пхати знов. Славкові політика лиш пошкодила.

Злосна була Фрозина на Дмитрючку дуже, і як себе не тримала за язик, усе ж відказала:

— Але ти, видко, забула, що крім тебе, там, коло пошти, були й другі люди, що впізнали твого Славка?! Забула?! А якби хтось там був такий перепуджений, як ти тепер, то де би ти сьогодні була з дітьми? Га? Тебе питаю! Я тобі не кажу карабін у руки брати. Бери свічку — й приклякай перед образом Божим, і молися за душу Славкову, й мовчи, як риба в воді. Бо не штука — мати голову на плечах, а думати, що то баняк. На те вона голова, щоби не бути баняком! Отак, молодице. Будь мені здорова!

З Дмитрючкою ще буде видко.

А Паращина крутила юра… Ой прикидалася молодиця… Ой грала вар'ята. Добре кажуть мудрі люди: другий думає, що другий дурний, бо очей не має. А очі мають всі. Ця вдовичка в будень ходить у вишитих рукавах і коралях коло худоби, а очі ніколи не спускає з брами: чи не йде, чи не повертає Данило-міліціянт?

Гадає, що вборониться від судьби його пістолем. Пістоль — пістолем, а коса, як гостра, — то рубає. З Підзахаричів і міліціянта забрали, і його жінку, й любаску. Видко, не від тої міліції був.

Паращина грати вар'ята — грала, але на церковну службу піде. Парасочка біленька, кров з молоком… знає кіточка, що писочок її в сметані, знає…

Але Фрозина на брамі сказала, подаючи їй горнятко від води:

— Парасочко люба, те, що знає дві баби, — знає цілий світ. Я не хотіла би, щоби про нашу бесіду знав хтось той, кому цього не треба знати… А наразі… — осміхнулася до Паращини, — викажеш дванадцять «Отченашів» не лиш за своїм покійним Пилипом…

Було — як було, а вдовиць тепер, відей, більше, ніж шлюбних чи невідданих. Казати — казала, просити — просила. У неділю буде видно, чи дійшло її казання.

Фрозина не з відважних, але й не з боязливих.

Та до панотця йти тяжче, ніж до дванадцяти вдовиць…

…ПАНОТЕЦЬ ЗАХАРІЙ ходив туди — сюди по саду й перебирав чітки. Фрозина стояла маком — лиш обертала за ним голову, як соняшник за сонцем.

— Добру справу замислили ви, Фрозино… добру справу, лиш я думаю, як його ліпше зробити… Кажете, дванадцять службів? Та для такого стане й одної, якщо вона відбудеться… Добра справа.

— Вас щось непокоїть, панотче? — пішла й собі узад — уперед.

— Непокоїть?! Та я просто боюся! Я не знаю, як завуалювати цю справу, але так, щоб вона й до Бога дійшла, і не нашкодила нікому, Фрозино. Ви поважна жінка, маєте розуміти: хоч я й слуга Божий, та й я невольний у своїх діях, бо велике око стоїть наді мною… зірке око, Фрозинко люба. Може спалити будь-кого.

У суботу вона знову ходила межи хати. Усе було би добре, якби не Петращиха. Кого вона знайде натомість?

Знову пішла до Дмитрючки.

Дмитрючка плакала й не хотіла говорити.

Розгнівана Фрозина сказала, стоячи в дверях:

— Ніде не написано, що тебе не заберуть, хоч ти й не признала свого чоловіка. Світ зрадний і блудний, жінко. І світ пімстливий. Тебе лиш приклякнути перед вівтарем прошу, а більше нічого від тебе не хочу… Без тебе служби не буде, дурна твоя голово, а ні — то сама на руках принесу Петращиху з ногою в гіпсі. Видиш, оцими старими руками принесу, а тобі най буде встидно від людей до смерті!

— …А ТЕПЕР, ДОРОГІ парафіяни, прошу помолитися разом із дванадцятьма вдовами нашого села за нову істину в нашому краї, за справедливу Божу благодать, яку Господь подарує нам при наших ревних молитвах.

Кожному з нас уготована своя участь під небесами Господніми, й свій шлях, і свої випробування. Але Господь наш справедливий і милосердний. Він виведе нас із облуди й пороку, і дасть нам блаженне життя во Христі від сьогодні й вовіки віків.

Думки, звернені до Бога цими дванадцятьма осиротілими душами, що благають для всіх людей села щасливої долі й здоров'я, й утіхи, важать багато більше, аніж думки всіх нас, ситих і нерозлучених зі своєю парою.

Так прийдімо, припадімо й помолімося Господу нашому устами неоскверненими й неложними, прийдімо й поклонімося чолом своїм чистим і перстами своїми негрішними… Амінь.

Фрозина, першою приклякнувши збоку панотця, щоби було видно всю церкву, рахувала їх майже вголос.

Вони припадали одна за одною під панотцевим золотим Євангелієм і золотою ризою:

напівосліпла сухонька Бундячка,

і Шиманська в пишнім кептарику й червоній хустці з тороками,

руда Марея

й маленька, як дитина, Юрчиха,

гонориста Шкріблячка

й скупа на слово Шулемчучка,

фудульна Процева

й добра, як хліб, Гасюкова,

хитріша від лиса Паращина

й висока, як трепета, Павлюкова.

Десять.

Фрозина бігала очима по бабинцеві.

Дмитрючка з малою дитиною на руці переминалася з ноги на ногу й нервово посмикувала тороки хустки. Сльози ішли їй з очей градом і не могли стати, бо не могла вона зробити десять кроків уперед німими ногами.

Фрозину збив піт: на порозі стояв уповноважений від МҐБ Дідушенко.

Церква ніби зачула запах його чобіт — бо повернулася всіма головами до дверей.

«Амінь. Пропало…» — не встигла подумати Фрозина гаряче, як із бабинця одночасно ступила до панотця Дмитрочка, передавши дитину котрійсь із жінок, і згорблена Їлачиха, про яку Фрозина начисто забула.

— …Во ім'я Отця і Сина й Святого Духа… — гули в голові дзвони й падали на порох Дідушенкових чобіт.

Чоботи ще трохи потупцювали перед Фрозининими — заплилими сірим туманом — очима й здиміли з церкви, не наступаючи на її поріг…

Розтоки на Буковині, липень 1996 року