"Нація" - читать интересную книгу автора (Матіос Марія)

Вставайте, мамко…

КОРНИЛЬО СТАВ на порозі Шандрової хати пополудні з сірим — як повісмо — лицем. Був підперезаний широким шкіряним паском із вибитою зірочкою на середині. Чомусь без капелюха й звичного військового планшета через плече.

Мав вигляд викраденої, а потім зненацька випущеної з яструбиного дзьоба здобичі.

«СЛАВА ЙСУ!» — сказав Корнильо всім Шандрам, і лиш старший із них, тато Василь, чомусь відповів не до ладу «Воістину воскрес».

Ніхто не подивився на тата й навіть не подивував його відповіді.

Четверо дітей — Варварка, Федусь, Дунусь і Миколайчик, — мама Катерина й дід Іван дивилися на Корниля так, ніби він мав зараз розірвати тут бомбу.

Далі Корнильо сказав «Навіки слава Богу», а потім сказав «Василю…»

Тато подивився на всіх Шандрів разом — і їх винесло з хати, як після розірваної бомби.

— Василю… — ще раз повторив Корнильо й обидва сіли на лавку під жердкою, де сушилися зілля, вінки кукурудзи та часнику й святошна одежа.

Двічі повторене Корнильом «Василю» не віщувало нічого доброго.

Корнильо давно поклав очі на Шандрову Варварку, але за теперішнім законом Варварчині малі роки поки що не дозволяли їм пошлюбитися.

Раніше вони могли взяти церковний шлюб, та відколи сам панотець служить теперішній сатані, а Корнильо став розсильним у сільраді, вони мусили строго дотримуватися закону.

Василь дивився тепер на Корниля й розумів, що, певно, уже спорохніли його надії на ґаздовитого зятя.

Ґрунтець піде до колгоспу;

Корниля заарканять москалі й котрась фудульна дівка;

а його Варварка сидітиме в цих горбах, де лишилися з чоловіками лише дві хати й ані одного парубка, з прикладеною дашком долонею і з граблями в другій руці — й визиратиме з плаю своєї долі;

й сивітиме в дівках — при господарці й здоров'ї, поганьблена перед усім миром наглим Корнильовим відступом.

Два чоловіки — мов бики, що ось-ось мають стісувати роги один одному, знову стали посеред хати й кожен чогось чекав від іншого.

— Завтра за вами прийдуть, Василю… — сказав Корнильо й опустив важкий лантух заліза Василеві на плечі.

— За що?! — Шандрові сперло дух і відібрало пам'ять про Варварчине дівоцтво.

— За те, що ви Шандри, та й більше ні за що.

— Як це? — знову сперло дух, що годі було дихнути.

— Так… — лиш і сказав Корнильо. А справа була така.

У сільраду на завтра прийшла рознарядка на депортацію — для очищення території від бандформувань та їх посібників: із Білого Потоку — десять сімей.

У район відправили пофамільні списки.

А Петро Шандро, той що на нього кажуть Хромий, відкупився. Та відкупився навіть не Петро, а його жінка, що має собі до діла з головою заготконтори…

…Але списки вже пішли в район.

А в того Петра Хромого — семеро душ народу. То сьогодні зранку ломили голови в сільраді — ким замінити Хромого… І не на будь-кого — а лиш на Шандра з сімома душами люду.

Ледве згадали про того, що в Ріжах, себто про вас, Василю. Іти сюди, правда, півднини, зате всі сім душ. І всі Шандри.

Але Корнильо тут не був, Василю, казати — не казав. А ви собі думайте, як можете… А як ні — збирайте хатнє начиння та ховайте в окопи в толоці. Як колись вернетеся назад у Ріжі — відкопаєте. А як ні — най гниє в землі, краще най земля прийме, ніж сатана має розбирати людське добро. Як уже хочете знати, Василю, то лиш через свою маму я сам не йду до лісу, бо також вивезуть у Сибіри, а мамі дні вже злічені й без того… Та й думаю таки брати вашу Варварку…

— А хто приходить забирати на висилку? — запитав Шандро, дивлячись собі під ноги.

— Двоє-троє з МҐБ і один із сільради зі списком і протоколом… У Сіруку лишилося дві господарки з шістнадцяти хат ґаздів, Василю!

— Будеш мені казати… Мені самому, певно, не в Сіруку пуп рубаний… А тепер жени, Корнилю, в село, бо як здогадаються, що ти був тут, то вже ніщо не поможе. А як зумієш, то завтра прийди з ними… — сказав Шандро й узяв голову в руки.

Сидів так добру годину, а потому крикнув:

— Дітво, йдіть до хати. Будемо радитися. Бо нема коли…

…ДУНУСЬ ВИСИДІВ угорі на букові з досвітку.

З бука на один бік було видно всю їхню ґражду — велике Шандрове господарство, обнесене здоровим тесаним деревом і високою різьбленою брамою, а на другий бік — лягала дорога в плай, звідки мали показатися заготівельники всіх теперішніх людських душ, а від сьогодні — й їхніх. А далі — скільки ока — вивершувалися безлюдні гори в свіжій ранковій димці. І не було їм кінця-краю.

Наколи Дунусь запримітив би бодай незначний рух у плаю, то відразу мав загавкати лисицею;

як тільки чиясь душа показувалася з плаю — хлопець повинен здійняти гармидер на весь хутір:

скреготати сорокою,

трубити оленем,

брехати псом

і кукурікати півнем.

Удосвіта скрізь було ще тихо — й Дунусь перевів очі з дороги на ґражду.

Дивився на мирне, начебто сонне, обійстя — і йому ставало страшно, аж моторошно:

тато сидів на призьбі під хатою й не випускав люльки з рота;

коло нього сидів дід Іван, спертий на трембіту;

брат Федусь припасовував на кросна тесані дошки;

сестра Варварка скубла зарубані кури;

лиш малий Миколайчик, тримаючись обома руками за голову, хитався, як п'яний чи дурний, у відчиненій навстіж брамі.

Дунусів жеребець Опришок нервово пряв вухами коло Миколайчика, а мама Катерина — зодягнута, як до вінчання, — в писаній чорним хрестиком сорочці, в кептарі, завита по-молодицьки найкращою — великодньою — хусткою, несла почерез обійстя дерев'яне відро — коновку — з водою.

У цій картині, відкритій Дунусеві з бука, було щось таке неприродне й фальшиве, що хлопець аж застогнав, знаючи, що має бути далі.

Проте ясно й привітно світило сонце.

Проти сонця жовтіла суха трава — псюрка, ліниво пощипувана вівцями й ягнятами.

Двоє коней гралися між собою під смерекою в толоці.

Корова лизала бичка коло корита з водою.

І хлопець в буці сіпнув себе за волосся: чи це він, чи вже й не він? Він. І ще все неє— лиш має бути.

Треба було малого Миколайчика випровадити таки в Сірук до вуйка Онуфрія, бо ще не знати, як станеться.

Але тато сказали «ні!» — й Дунусь добре вичистив окоп-дикунку на кичері, що лишився ще від австрійської войни, грубо вистелив дно хвоєю й сховав малому трохи їжі, а замість води можуть бути чорниці, що ними, як зірницями, всіяна кичера.

Тато довго наказував Миколайчикові, що він має робити, як з толоки загавкає лисиця й далі; малий хитав головою й дивився в землю, але Дунусеві чомусь холонуло попід грудьми від однієї гадки, коли уявляв, як Миколайчик, налягаючи на коротшу праву ніжку, намагається добігти до дикунки швидше, аніж Дунусь зчинить з бука гармидер, а тоді й сам поплететься зі свіжотесаними жердками в браму.

…Та коли вже десь під полудень у плаю загойдалися ліщини й луна донесла людські голоси, Дунусь швидко й чомусь незграбно загавкав лисицею. По тому ще раз зиркнув на обійстя: всі Шандри — як сиділи на призьбі, — так скинулися головами до брами, в якій стояв, не рухаючись, малий Миколайчик.

Тато з дідом перехрестили маму й бігом спровадили в хату, звідки нараз порозкривалися всі вікна й почувся Варварчин плач.

З-поміж ліщини, далеко внизу, на стежку виходило троє людей — і Дунусь, поволі зсунувшись із бука, затрубив оленем і забрехав уже собакою. Далі він мав скреготати сорокою й кукурікати півнем, а тоді поволі нести до ґражди затесані жердини.

Та ні кукурікати, ні скреготати не було потреби: на обійсті тяжко затрембітала трембіта — й за нею здійнявся гамір на весь хутір.

З обори кудахкали кури,

в толоці іржав кінь,

з-поза стайні рикав бичок і цяхкотів пес.

Дунусь піднімався до ґражди — й свіжа, смолиста деревина дрижала йому в руках: малий Миколайчик закам'янів на брамі й, здавалося, ніхто вже не пам'ятав про дитину з укороченою ніжкою.

— Миколайчику, братчику, — попросив його Дунусь у саме вушко, — біжи на кичеру й роби, як сказали татко… бо скоро буде пізно… біжи, я зачекаю тут, поки ти сховаєшся.

— Дуну… — малий скинув великі, повні сліз, очі на Дунуся. — Я лишуся з вами… не бійся… я буду лиш плакати, а більше нічого… скажеш мамці, аби не боялися.

Дунусь не мав сили обернутися, щоби подивитися, як задалеко їхні заготівельники. Зайшов на обору разом із Миколайчиком і, хрестячись, упав на коліна перед дідом Іваном, який видував з трембіти таку чорну й свіжу тугу, що камінь міг би заговорити, а серце закам'яніти — як дрібно тряслися старечі руки, підпираючи тілом трембіти чи лише ґражду, чи вже всіські гори.

Дід стояв посеред обори, трембітаючи на чотири сторони світу, мов кликав на поміч увесь видимий світ, який тепер не міг обізватися нічиїм живим голосом, окрім коневого іржання та курячого кудкудакання.

Дід був старий і білий, як вранішній туман.

Вітер розвівав йому довге непокрите волосся, й тонка цівочка сльози ховалася в білих вусах.

— …Мамко наша солоденька… — голосила Варварка крізь відчинені хатні вікна, а поміж її плачем рівно лився Псалтир — «дивні діла твої, Господи…» — тонким Федусевим голосом.

Двоє чужих людей у військових обладунках і при зброї, а з ними й Корнильо з сільради стояли на брамі.

Дунусь збивав мари з принесеної деревини.

Дід Іван, востаннє тяжко заголосивши трембітою, ішов, похилений, до призьби.

Миколайчик, обійнявши голову обома руками, знову хитався, як дурний чи п'яний, перед порогом.

Тато Василь виводив з-поза стайні осідланого коня, та, забачивши людей на брамі, став перед ними, низько вклонився й сказав:

— Я тілько збирався посилати хлопця в село до панотця та й до сільради…

Двоє військових чухали голови.

Корнильо дивився то на Шандра, то на військових великими очима, ніби хотів щось заперечити.

Тимчасом тато Василь говорив:

— Жінка сьогодні спокійнилася, небога. Домовину лиш тілько зробили. Фамілії треба переказати. Діти малі лишила… Бідна моя голово. Людей — ані одного. Хто до тіла прийде в таку даль? Най Бог боронить, що завдала мені на голову.

Дід знову трембітав із призьби.

Варварка приказувала над тілом.

Федусь читав Псалтир.

Дунусь ладнав на столі начиння для поминок.

Миколайчик хитався, не відпускаючи голови.

— Е-е-е… тут таке діло… — почав найстарший з військових.

Шандро схилив голову.

— Ого-о-о, це не діло, пане-товаришу, це горе теменне, це сльози криваві, бо що буду робити без свої ґаздині з дрібними дітьми й старим татом у цих скалах, запалися бодай би… дівка в хаті невіддана. О-о-ох, маю гризоту чорну… — втер сльозу Шандро.

— Гм… — закашляв другий військовий і подивився на Корниля.

Корнильо закашляв і собі.

— Невчасно померла ваша жона, Шандро, невчасно… — нарешті відкашлявся другий військовий.

— О, любі, — зітхнув Василь, — смерть приходить від Бога, отож вона завсігди до часу. Але ходіть хоч душу покійниці пом'янути… Може, підете до хати за звичаєм?

Старший військовий пильно подивився на Шандра:

— За тутешнім звичаєм, спершу мовчки йдуть до покійника, а вже потім — бесіди. Гм…

— Видите, любі, таке заколотилося в цім світі, що скоро забудеш, як називаєшся й де тобі пуп рубали. Так що й звичаї переінакшуються потиху.

Прийшлі відійшли вбік, тихо про щось радилися між собою.

Тато Василь зайшов у хату, а за ним і Дунусь з Миколайчиком.

Дід відклав і знову взяв до рук трембіту.

—… Мамко наша солоденька, радосте наша утішна… Нащо нас посиротили, в біді лишили… — схлипувала Варварка, то припадаючи Катерині до грудей, то обставляючи нефарбовану труну васильками й усяким іншим зіллям, так що здавалося, зілля скоро геть закриє покійницю, лиш зоставить відкритим обличчя, що біліло з-під пишних тороків хустки.

На лаві під вікном потріскували свічки в мисках із пшеницею.

Федусь голосно читав Псалтир.

Тато Василь чомусь метушився по хаті, то поправляючи незапалену свічку в руках покійниці, то покривало на кришці домовини.

— Недобрий то знак, Василю… — сказав з порога дід Іван, проходячи перед двома військовими й Корнильом. — Видиш, правий бік лиця зачервонився. Недобрий… На скорого мерця, йой, господи милосердний.

Корнильо кинув дрібні копійки в труну й голосно виказав «Отченаш».

Вони говорили — всі разом: Варварка приказуваннями, Федусь Псалтирем, а Корнильо «Отченашем».

У хаті дзижчали оводи й мухи.

Знадвору іржав кінь.

Потріскували й гаснули свічки.

Пахло ладаном.

Малий Миколайчик, шкутильгаючи дужче, ніж завше, на праву ногу, став по другий від Варварки бік труни, раптово впав на мамині руки й скрикнув не своїм голосом:

— Йой, мамко… вставайте, мамко… діти за вами плачуть… Миколайчик ваш плаче, нащо'сте лишили Миколайчика, мамко… беріть'го до себе…

Та й зсунувся на підлогу. Василь шугнув до дитини й узяв сина на руки:

— Миколайчику, буде… Не пужай людей, дитинко, Миколайчику…

Корнильо відливав дитину водою.

Дід Іван трембітав знадвору.

Варварка хрестилася, голосно приказуючи: «Господи, прости нас, грішних, помилуй нас, грішних…»

Федусь випроваджував військових із хати, а Дунусь накривав стіл на оборі.

—… Скажу вам, Шандро, що вчасно померла ваша жінка Марія. — подивився на господаря старший військовий.

— Катерина… — поправив його Шандро.

— Хай буде Катерина… Земля їй пером… — Ніс до рота литку засмаженої курки. — Бо мусила би зараз збиратися в далеку дорогу з вами.

— Ой, у далеку дорогу зібралася моя Катерина… У далеку, пане-товаришу… Лиш на цей раз без мене.

— Гм… Маєте щастя на смерть, Шандро. Кажіть молитву за смерть, що врятувала вас усіх. — Вклинився у розмову напарник старшого, заїдаючи випиту чарку гарячими голубцями. — А я ще не пробував у вас тут у горах горілки на похороні. Добре кажете, Шандро, що звичаї міняються.

Корнильо не їв і не пив, лише перебирав тарелями і бубонів про себе «не думав я, не думав…» Чи говорив що інше, але про те годі було знати, бо порожніли пляшки й горнята. Мовчала трембіта й мовчав Федусь, не наближаючись уже до Псалтиря. Лише чомусь іржали коні й рикала в толоці худоба. Скреготали сороки й гримкотів ланцюгом пес.

Посеред подвір'я Дунусь пестив малого Миколайчика по голові й шептав йому щось у саме вушко.

Варварка раз по раз хрипіла крізь відчинені вікна якісь жалобні слова, однак її вже ніхто не слухав, окрім Корниля.

Тато Василь ішов за трьома людьми аж до вориння в толоці, так, як проводжав би гостей з набутку, а не з поминок.

Дунусь неохоче знову побрів до бука, хоча й не було потреби лізти вверх: ніхто, напевно, із заготівельників не думав вертатися назад до Шандрів.

Але тато сказали.

Дунусь висидів там недовго, бо коли знову затрембітала з ґражди трембіта, хлопець мало не впав із дерева.

А коли, осліплий і оглухлий від страху, став на порозі великої хати, де мама вже мали встати з труни, не знати, як упізнав тата Василя, що рвав на собі волосся, й малого Миколайчика, який хукав на мамині руки й голосом, схожим на той, коли сичить гадина в струпі, просив: «Вставайте, мамко, вставайте…»

Дунусь і собі впав долонею на складені під грудьми мамині руки.

Вони були вже холодні.

Розтоки на Буковині, липень 1996 року